Калашников В.М. Римське право

Подождите немного. Документ загружается.

Розквіт діяльності юристів припадав на I-III ст. У ІІ ст. н.е. юрист Клавдій розробив на

допомогу суддям сім пунктів судового розгляду: причина злочину, особа злочинця і потерпілого,

місце, час, якість, кількість, наслідки злочину. Не дивно, що римські принципи судочинства певним

чином впливають на форму судового процесу в сучасних судах.

У добу принципату юристи написали ряд творів консультаційного характеру, а саме: інституції

(institutiones) – підручники для осіб, які вивчають право; коментарі (commentaris) – тлумачення

чинного права, переважно преторського; дигести (digesta) – коментарі, які містили критичний розбір

висловів юристів-попередників; регули (regulae) – збірки стисло викладених юридичних правил й

афоризмів. Крім того, вони склали численні юридичні трактати і навіть монографії, як-от

«Фрагменти» Ульпіана (III ст. н.е.), «Сентенції» Юлія Павла та відомі «Інституції судді» Гая (II ст.

н.е.).

Теоретичні розробки юристів спонукали римських імператорів провести кодифікування права,

але свого розквіту ця діяльність досягла за часів не римського, а ромейського імператора Юстиніана.

2.7. Систематизаційна діяльність Юстиніана

Першим був створений Кодекс (Codex), який являв собою зведення конституцій. У лютому

528 р. Юстиніан заснував комісію з десяти осіб і доручив їй скласти нову збірку конституцій,

причому правознавцям дозволили скорочувати і змінювати, де потрібно, старі конституції, викидати

застарілі й укладати нові конституції. За рік кодекс був готовий. Він об’єднав у порядку преторського

едикту імператорські конституції з часів Адріана (роки правління – 117-138) до Юстиніана.

Кодекс другого, виправленого видання оприлюднений у листопаді 534 р. Він містив близько

4n600 конституцій. Усі вони набули юридичної сили. Кодекс Юстиніана був поділений на 12 книг,

причому наголос був зроблений на приватному праві, якому присвятили сім з дванадцяти книг. Інші

ж містили норми адміністративного та кримінального права.

Закінчивши конституції, Юстиніан вирішив розпочати кодифікування права. У 530 р. він

заснував комісію у складі шістнадцяти осіб під головуванням найвидатнішого знавця права

Трібоніана, і доручив їй скласти збірку витягів з творів класичних юристів, яка б називалася

«Digesta», або «Pandectae». Ця збірка стала найбільш яскравим явищем систематизації Юстиніана.

Саме ця антологія творів класиків зберегла для нас найбільший обсяг класичних юридичних текстів з

римського приватного права.

Система розподілення матеріалу в Дигестах було запозичена з Кодексу Юстиніана і коментаря

римського правознавця Ульпіана. Дигести об’єднали витяги з 275 творів 38 юристів, кожен з яких

супроводжувався зазначенням прізвища римського правознавця і назвою його твору. До складу

Дигестів увійшли п’ятдесят книг, кожну з яких поділили на титули. Кожен титул одержав заголовок,

з якого було одразу ж зрозуміло зміст титулу. Кожний титул складався з фрагментів творів класичних

юристів у тому вигляді, який він мав у оригіналі. Але члени комісії мали опрацювати вказані тексти

відповідно до реальної ситуації у галузі права, чинного в імперії ромеїв. Тому їм належало

викреслити старі терміни або замінити їх іншими, спорідненими.

Праця коментаторів була в основному механічною, і за три роки збірка була готова. 16 грудня

533 р. її опублікували, а 30 грудня того ж року вона набула чинності, замінивши всі раніше вживані

твори юристів. Проте головною умовою використання матеріалу з Дигестів було те, що в усіх

сумнівних випадках єдиним тлумачем законів міг бути тільки імператор.

Рішенням Юстиніана була створена ще одна комісія під головуванням Трібоніана, якій

належало розробити текст офіційного підручника з приватного права, який одержав назву

«Інституції» (Institutiones). Підручник ділився на чотири книги, а книги – на титули. Після видання

Дигестів і Кодексу законодавча діяльність Юстиніана не припинилася. Знову видавалися конституції

під назвою Novellae. Під час відродження римського права у Західній Європі всі чотири елементи

збірки Юстиніана одержали узагальнену назву Звід цивільного права (Corpus juris civilis).

ТЕМА 3. СУБ’ЄКТИ ПРАВА

3.1. Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі.

3.2. Групи римського населення за ступенем правоздатності.

3.3. Види юридичних осіб.

3.1. Поняття суб'єкта права в Стародавньому Римі

Особа, яка була здатна мати суб'єктивні права, бути носієм права, визнавалася у Римі суб'єктом

права, власне особою. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю.

Римляни стверджували, що людина як повноправний суб'єкт приватного права з правоздатністю

мала відповідати подвійній сукупності умов: 1) їй належало бути людиною з позицій природного

права, тобто мати розумну душу і людське тіло з виразними ознаками статі; 2) їй слід було являти

собою особу (реrsona) з позицій цивільного права.

Цивільною правоздатністю у Римі вважали здатність вільної людини мати права та обов'язки у

приватних відносинах. Вона виникала з моменту народження, а в деяких випадках і до народження

дитини. Правоздатність припинялася зі смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті не

лише біологічну смерть, а й продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання. Якщо

колишній громадянин знову ставав вільною людиною, його правоздатність відновлювалася, хоч і не в

повному обсязі.

Правоздатність позначали словом caput і розрізняли у ній такі елементи:

а) jus conubii означало право брати квирітский шлюб, тобто такий, який мав особливі юридичні

наслідки відносно дітей;

б) jus commercii означало право володіти майновими правами і реалізовувати їх шляхом

здійснення цивільно-правових угод;

в) jus suffragii et honorum означало політичну правоздатність повноправних громадян –

активну (право брати участь у роботі народних зборів) і пасивну (право виступати кандидатом на

магістратські посади). Відсутність у людини будь-якого з цих прав означала, що вона не була

суб'єктом цивільного права.

Зміна характеристикі людини як суб’єкта цивільного права називалася зменшенням

правоздатності (capitis deminutio). Вона мала три види: саput maxima, коли римлянин позбавлявся

свободи і втрачав право громадянства; caput media, коли він втрачав статус громадянина і status

familiae, тобто юридично позбавлявся належності до сім'ї, але зберігав свободу (status libertatis);

саput minima, коли римлянин міняв свій сімейний стан і ставав з самостійного домовласника

(реrsona sui juris) підвладним (реrsona alieni juris) або з підвладного унаслідок емансипації ставав

домовласником.

Для використання правових можливостей римлянину окрім цивільної правоздатності слід було

володіти цивільною дієздатністю, тобто здійснювати юридично значущі дії і відповідати за їх

результати. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність починалася у людини з досягненням

певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати власні дії і

відповідати за вчинені правопорушення.

Римляни розуміли, що дієздатність залежала від певних обставин, передусім – від віку людини.

За віковим цензом цивільна дієздатність громадян диференціювалася на чотири групи. До першої

належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої – дівчатка з 7 до 12 років і

хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними і могли здійснювати лише дрібні

правочини. Якщо ж виникала необхідність припинення прав або встановлення якого-небудь

обов'язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав його у момент здійснення правочину.

Третю вікову групу складали особи обох статей віком до 25 років, що визнавалися повнолітніми і

дієздатними. Проте, уклавши невигідний для себе правочин, вони могли просити претора визнати

його недійсним і застосувати реституцію, тобто повернення до стану, в якому вони були до

укладення правочину. Зрозуміло, що такі особи не були ще самостійними. Нарешті, четверту групу

становили повністю дієздатні особи, які досягли 25 років і відносно яких не діяли обмеження

цивільної дієздатності за віком. Фізичний стан особи дещо обмежував її дієздатність, але повна

відсутність дієздатності визнавалася стосовно до недоумкуватих та душевнохворих людей.

Обмеження цивільної дієздатності встановлювали і щодо марнотратників.

Жінка протягом існування у Римі республіки перебувала під постійною опікою свого чоловіка,

батька або інших родичів чоловічої статі й тому вона істотно обмежувалася в правоздатності та

дієздатності. З настанням доби принципату вона набула значної самостійності у реалізації майнових

прав і, якщо брала шлюб без чоловічої волі, то зоставалася для свого чоловіка юридично чужою

особою. Їх об’єднувала лише необхідність народження дітей.

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначали

опікуна або піклувальника. Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за законом і за

розпорядженням влади. Опіка призначалася над повністю недієздатними особами, а піклування над

неповнолітніми особами. Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не здійснював, але мав

право схвалити чи не схвалити здійснений ними правочин. У разі несхвалення ним вчинку

підопічного цей правочин юридичної сили не набував.

3.2. Право осіб

Усе населення Рима за ступенем правоздатності було розподілене на три групи: cives, latini і

реregrini. Римські громадяни мали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах,

тобто статус cives optimo jure. Але поряд з ними існували неповноправні римські громадяни:

пролетарі, які не були приватними власниками, та вільновідпущеники.

Особи, що мали правовий статус latini, належали до громадян формально самостійних

латинських держав, що знаходилися в союзі з Римом. Вони мали в Римі часткову цивільну

правоздатність і користувалися jus commercii практично у тому ж обсязі, що і римляни. Проте їх

право jus conubii було обмежене. Згодом римляни приєднали частину латинських міст до своєї

території, дарувавши приєднаним право повного римського громадянства. З іншими, неприєднаними

містами, укладали нерівноправний союз (foedus iniquum), відповідно до якого населення цих міст

продовжувало користуватися jus conubii та jus commercii з певними обмеженнями. Після видання

едикту імператора Каракали (212 р.) всі латини начебто набули римського громадянства і повністю

зрівнялися з римськими громадянами у цивільній правоздатності. Проте лише мешканці області

Лаціо мали право брати законний шлюб з римськими громадянами.

Ім'ям рeregrini називали всіх тих, хто не мали ані римської, ані латинської правоздатності,

тобто не були civis romanus або latinus. Перегрін міг бути іноземцем у буквальному значенні цього

слова або римським підданим.

Перегріни у сфері приватноправових відносин керувалися власним національним правом,

закріпленим римськими законами про провінції з особливим публічно-правовим статусом. У місцях

розселення діяла дуже строката система правового регулювання майнових відносин. Тому претор

перегрінів разом з міським претором римлян постійно намагалися знаходити точки перетину

інтересів осіб, які користувалися різними системами права.

Вільновідпущені (liberti), тобто раби, які одержали свободу на підставі рішення свого

володаря, відрізнялися від вільнонароджених римських громадян за обсягом публічних прав. Цей

обсяг визначався тим, від кого лібертин одержував свободу – римського громадянина чи перегріна.

Що ж стосується приватних прав вільновідпущених, то вони перебували у певній залежності

від колишнього володаря (patronus) і мали шанувати свого благодійника. Це виявлялося через

допомогу патрону у публічних справах і наданні йому приватних послуг.

Відносини патронату були на все життя, але діти лібертинів не вважалися вільнонародженими.

Ці відносини передавалися лише низхідною лінією спадкування і переходили як частина спадку

патрона до дітей колишнього господаря. Лібертин був позбавлений судового захисту від сваволі

володаря. Він не міг звинувачувати патрона або його дітей у crimen publicum. Він мав звертатися до

претора з проханням викликати патрона до суду, але позитивна реакція римського посадовця на це

прохання була винятком.

Рабство (servitus) було звичайним явищем у всіх тих країнах, де на уламках первісного ладу

виникали територіальні общини. Раб (servus, homo) знаходився за межами політичного суспільства і

не був суб’єктом ані jus civile, ані jus gentium. Він вважався річчю (res) і у такій якості міг стати

об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів) і предметом будь-

якої приватноправової угоди (купівлі-продажу, міни, майнового найму) й цивільного спору. У добу

республіки раби не могли мати власність та сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, і взагалі з будь-якою

жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував правових наслідків. Діти, народжені жінкою-

рабинею, не підпадали під батьківську владу.

Розвиток економічних відносин у Стародавньому Римі викликав не лише перехід від

республіки до імперії, а й суттєве послаблення жорсткого режиму утримання рабів. Усупереч повній

неправоздатності раба з метою розвинення господарства йому виділяли в управління певне майно

(peculium). Поява інституту рабського пекулія сприяла підвищенню зацікавленості раба у

результатах власної праці. Особливо помітним це було під час здійснення операцій купівлі-продажу,

зиск від яких приносив бариші й господарю раба.

Юридична діяльність раба, зумовлена наданням йому пекулія, строго регламентувалася, а все

набуте рабом у ході управлінні пекулієм, ставало власністю його володаря. Ясно, що раб всупереч

принципам римського права, у реальному житті міг мати певну цивільну правоздатність.

3.3. Поняття і види юридичних осіб (universitates)

Суб’єктами правового спілкування в Римі визнавалися не лише фізичні особи, а й об’єднання

людей. Це ставало правовою нормою, якщо вони виступали в цивільному обігу як єдина цілісність,

що якісно відрізнялася від осіб, які складали її. Таким чином, поряд з фізичними особами суб'єктами

приватного права могли бути також особи юридичні. Ідея юридичної особи визріла після того, як

римлянам довелося протягом тривалого періоду вирішувати питання розвитку муніципального

самоврядування. Врешті-решт соціальними одиницями, які володіли правами приватних осіб, у

римському праві визнали релігійні і професійні спілки (collegia, corpora, societas), самоврядні місцеві

громадянські общини (municipia, coloniae) і державну скарбницю.

Ще Закон ХІІ Таблиць встановив свободу приватних асоціацій, вимагаючи від них лише

одного – аби їх діяльність не суперечила правовим настановам. Для того щоб вважатися об'єднанням,

корпорація мала налічувати не менше трьох членів, які перебували у статусі повноправних римських

громадян. Створення ними союзу не вимагало попереднього дозволу або подальшої санкції з боку

органів державної влади. Лише за часів правління принцепсів для утворення корпорації потрібен був

спеціальний дозвіл сенату.

Корпорація могла створити власний статут, але це не було обов'язковим. Серед обов’язкових

правових елементів, які ставали атрибутом корпорації, були такі: наявність казни корпорації;

довірена особа, яка діяла від імені корпорації; загальні збори членів об'єднання, на яких рішення

приймалися простою більшістю голосів. Корпорація з правового погляду була абстрактною

спільністю, яка зберігала свою якість незалежно від змін персонального складу її членів. Майно

корпорації було відокремленим від майна її членів. Корпорація не відповідала за зобов'язаннями або

за правопорушення своїх співчленів за винятком того випадку, коли вона збагатилася в результаті

неправомірних дій свого співчлена. Причому відповідала корпорація за це лише у розмірі

неправомірного збагачення.

Припинялося існування об’єднання за таких умов: 1) вибуття його членів; 2) заборона на його

діяльність, накладена державою або судом; 3) закінчення терміну дії або досягнення цілей, які були

поставлені під час утворення корпорації; 4) власне рішення співчленів. Долю майна і зобов'язань

корпорації, якщо такі були, римське право не регламентувало.

Таким чином, римське право не створило розробленої теорії юридичної особи. Не сформувала

єдиного розуміння цієї категорії римськими юристами і приватними власниками і правова практика.

ТЕМА. 4. ЗАХИСТ ПРИВАТНИХ ПРАВ

4. 1. Позовний захист.

4.2. Форми судочинства в Стародавньому Римі:

а) легісакційний судовий процес (lege agere);

б) судовий процес через формули (per formulas agere);

в) екстраординарний судовий процес (exstra ordinem cognitio).

4.3. Позовна давність.

4.4. Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав.

4. 1. Позовний захист

Захист прав через цивільні позови являє собою один з аспектів існування права та

функціонування правової системи. Правові вимоги як вираження певної соціальної поведінки

суб’єктів цивільного права на індивідуальному рівні припускають необхідність відповідності

конкретної вимоги загальному правилу. Позовний захист цивільних прав у римському праві мав

переважне значення, але захист міг здійснюватися і в спеціальному порядку (за допомогою

інтердиктів преторів). Незадоволений інтерес формулювався у вигляді позову як визнаної законом

форми висування претензії іншій стороні правовідносин.

Римляни створили розвинену систему позовів. До них належали: позов до речі (actio in rem),

позов до певної особи (actio in personam), позов строгого права (actio stricti juris), позов доброї

совісті (actio bonae fidis), прямий позов (actio directa), зворотний позов (actio contraria), позов за

аналогією (actio utilis), кондикції (особливі зобов’язальні позови, у яких не згадувалися підстави їх

виникнення), позови з фікцією (actio fictia), позови з переміщенням суб’єктів, позови штрафні та

реіперсекуторні, за якими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав

тощо, а також позови actio popularis, які римські громадяни подавали в «інтересах римського

народу».

Право осіб існувало у двох аспектах – матеріальному і процесуальному. Перший аспект

демонстрував ступінь незалежності індивіда від зовнішнього соціального світу, а другий виражав

форми і процедури захисту і реалізації цього права в умовах реальних конфліктів. Процес був

формою захисту і реалізації права з притаманними йому рівністю та автономністю індивідів. Процес

(actio) був правом домагатися через суд того, що за правом належало громадянинові, але суто

процесуальне розуміння позову, коли малася на увазі спроба розпочати процес, у римському праві

було не можливе. І це тому, що позов спочатку надавався магістратам на підставі попереднього

розгляду справи, а потім виникали правові наслідки від звернення позивача до суду.

При цьому сторони судового процесу мали визнавати загальні презумпції приватного

судочинства. Презумпції являли собою правові припущення, які характеризують на підставі

заздалегідь з'ясованих фактів інші, що не доведені, а тільки передбачені. Презумпція раціоналізувала

процес, оскільки звільняла від необхідності заздалегідь доводити всі взаємозв'язки фактів і

правовідносин. Проте презумпція не була незаперечною, оскільки припускалося, що в ході процесу

вона може бути доказово спростована.

У римському цивільному процесі сформувалися деякі загальні презумпції процесуального

права, які є надбанням і нашої процесуальної культури:

1) судова участь сторін і судочинство виходили з підкорення авторитету судді;

2) судочинство повинне підкорятися вимогам реальності й економності, а суперечка повинна

знаходитися лише у сфері права;

3) судові рішення мали бути справедливими щодо громадян;

4) судова роль судді мала обмежуватися змістом вимоги;

5) презюміювалися позитивні (на думку учасників процесу) якості судді, які були критеріями

для оцінки законності всіх його процесуальних дій;

6) присуд мав ґрунтуватися на упевненості сторін процесу в істинності його змісту щодо суті й

обставин справи.

Правильний хід судового процесу, під час якого вирішувалися проблеми захисту приватних

прав, визначався і тим, що римське право визнавало існування різних за своєю основою видів позовів.

Відповідно до основних типів прав у матеріальному аспекті (абсолютні чи відносні), римські

правознавці розрізняли речові (actiones in rem) і особисті (actiones in personam) позови. У першому

випадку йшлося про наявність у позивача правової позиції відносно речового права, яке могло бути

порушене будь-якою персоною. Це означало, що претензії позивача були звернені до всіх, а

визначеність могла бути досягнута лише під час судового процесу. В іншому випадку (особистий

позов) відповідати мав лише боржник даного кредитора. Ця відмінність цілей процесу відповідала

існуванню двох типів процесуальних засобів – визначальних і виконавчих. Така типологія була

очевидною вже за часів найдавнішого процесу, коли подавали законний позов.

4.2. Форми судочинства в Стародавньому Римі.

а) легісакційний судовий процес (lege agere)

Lege agere (домагатися через закон) означає домагатися у суді розгляду суперечки на свою

користь шляхом застосування певних фіксованих слів. Історично легісакційний судовий процес –

речовий позов шляхом присяги – відомий з опису Гая. Своє походження найменування

легісакційного процесу вело від позовів строгого права, заснованих на розпорядженнях Законів XII

таблиць. Дотримання вимог легісакційного процесу було визначене впевненістю у тому, що претензії

заявника-позивача строго законні та формальні, що позов не містить елементів аналогії та що

йтиметься тільки про передбачені законом наслідки, хоча б вони не мали для позивача переважного

інтересу. До того ж слід вказати, що елементи узаконення і правової спрощеності в прихованому

вигляді присутні в будь-якій цивільній суперечці.

Залежно від способів дій зацікавлених осіб і змісту вимог, а також можливих наслідків

виконання вироку склалося 5 видів цього процесу.

1. Процес-парі, або legis асtio sacramento, був найбільш загальною усередненою формою

процесуальних дій стосовно будь-яких узаконених у своєму змісті суперечках. Сторони формально й

урочисто висловлювали свої претензії один до одного і призначали заставу, яка мала свідчити про

серйозність судового процесу. Формально суд вирішував питання про належність застави, яка

символізувала предмет претензії: той, хто виграв справу, одержував власну заставу назад.

У вигляді процесу-парі могли розглядатися як особисті (legis асtio sacramento in personam),

так і речові (legis асtio sacramento in rem) позови. У другому випадку була потрібна наявність самої

речі, або символічного шматка (наприклад, під час суперечки стосовно прав володіння землею

шматок дерну репрезентував земельну ділянку). Потім слідували визначення застави, передача речі

на збереження до рішення суду, угода про свідків і т.ін. Цим закінчувалася перша, судово-владна

стадія процесу. Потім сторони обирали суддю з-поміж трьох осіб, причому робили вони це перед

особою магістрату, як правило, претора. Останній і вирішував суперечку.

2. До найдавніших виконавчих засобів слід віднести legis асtio реr manus injectionern (процес

покладенням руки). Ця форма застосовувалася тільки за деякими позовами, передбаченими Законами

ХІІ таблиць: у разі невиконання судового рішення або у разі несплати визнаного боргу ( aeris

confessio), а також внаслідок невиконання спадкоємцем особистого відмовлення від спадку (legatum

per damnationem), визначеного заповітом. Проведення такого процесу було обумовлене попереднім

оформленням зобов'язання за допомогою операції nexum, внаслідок чого наставала особиста

відповідальності за борг (або інакше, операції самозастави). Позивач-кредитор повинен був особисто

затримати відповідача, накладаючи руку. Далі відповідачу надавалася відстрочка в 30 днів, а потім 60

днів він перебував у домі кредитора у своєрідному статусі «тимчасово зобов’язаного». Особливістю

процесу було те, що відповідач не міг оскаржувати борг. Це робила за нього третя особа.

3. Інша виконавча форма legis асtio реr pignoris capionem (процес за допомогою жертви) була

передбачена Законами ХІІ Таблиць задля стягнення ціни тварин, призначених для пожертв. У разі

неплатежу за передану річ позивач, вимовляючи певні урочисті слова, самоправно повертав її. Він

немов би діяв від імені римського народу і богів Рима, що надавало цій ситуації публічного

характеру. Подальші претензії та судочинство проходили майже так, як і у порядку, передбаченому

процесом-парі.

4. Розподіл судових функцій, відомий у Римі з давніх часів, передбачав особливий позов legis

асtio реr judieus postulationern (через призначення судді). Цей позов являв собою вимушене

звернення до суду для закріплення тієї або іншої правоспроможності, якщо вона не була передбачена

правом і законами. Законні процесуальні засоби мали вирішити вказану проблему. У даному випадку

штрафна сума на користь скарбниці не призначалася, і сторони встановлювали предмет суперечки

(nominate causa), а потім просили магістрата призначити суддю. Центральне місце у процесі через

призначення судді займав обмін позивача і відповідача урочистими процесуальними формулами, що

мали непряме відношення до суті суперечки. У даному процесі був важливим наголос на причині

(causa) претензії позивача. Предмет процесу ставився первісно, і суддя лише перевіряв наявність

правової основи.

5. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. був введений новий тип процесу legis асtio реr condictionem

(процес під умовою). Через нього вимагалося виконання зобов’язання з переносу власності (dare).

Цей вид процесу був пов'язаний тільки з невизначеними позовами і, мабуть, за умови зобов'язань

унаслідок крадіжки. Вимога позивача заявлялася аналогічно попередньому виду легісакційного

процесу. Якщо ж він заперечував вимоги позивача, йому надавали 30 днів відсрочки.

Характерною особливістю всіх видів легісакційного процесу був поділ судової процедури на

дві стадії: так зване «звернення до права» (in jure) і «звернення до правосуддя» (in judicio). Перша

стадія була власне проголошенням приватної претензії перед законним магістратом у спеціально

призначеному місці. Друга стадія була менш формальним розбором справи по суті. У процедурах,

дозволених в ході першої стадії, був значний елемент самоуправності. Два види легісакційного

процесу (за допомогою накладення руки і за допомогою жертви) взагалі були свавіллям, і єдине, що

додавало їм «правового» характеру – це вимовляння урочистих слів і присутність свідків.

Для подальшого розвитку процесу легісакційні форми важливі тим, що вони були судовою

владою формально визнані правомочиними.

б) судовий процес через формули (per formulas agere)

У третій чверті ІІ ст. до н.е. була створена законодавча базу для нового виду процесу – per

formulas. Його виникнення пов'язують з історичним переродженням засад легісакційного

судочинства. Розвиток цивільно-правових відносин вимагав гнучкості у судочинстві і на перший

план мав вийти такий вид процесу, який був пов'язаний з вільним призначенням судді. Вимагати від

претора негайної реформи судового розгляду можна було лише за умови , коли під час організації

судового процесу римський посадовець міг ігнорувати форму, засновану на Законі ХІІ таблиць.

Перехід до процесу через формули при розгляді позовів приватного права призвів до

панування претора у судочинстві і пов'язаної з ним правотворчості. Тільки з цим процесом був

пов'язаний розвиток такого джерела римського права, як jus praetorium. Сутність процесу судового

процесу через формули полягала в тому, що юридичний предмет суперечки формулював не позивач,

а претор (у муніципіях ці обов’язки були покладені на магістратів, які діяли вдвох). Посадовець міг

взагалі відмовитися скласти формулу за загальноправовими обставинами, чим перетворював

цивільне право на нікчемне, або, навпаки, міг вчинити позов на підставах, прямо не передбачених

законом або правовою традицією. Нарешті, він міг вдатися до специфічних засобів суто преторського

захисту права, спираючись не стільки на судово-правову, скільки на адміністративну сторону своєї

публічної влади. Зрозуміло, що нова роль претора мала як позитивні, так і негативні наслідки для

розвитку римського приватного права.

Процес через формули мав дві стадії: jn iure і apud judicem. Цей процес на всіх його стадіях

сторони (позивач і відповідач) вели особисто, але допускалися і представники. Спочатку претор

заслуховував претензії сторін суперечки, а потім виводив формулу, якою закликав суддю винести

рішення стосовно справи, взявши до уваги наведені факти. Після складання формули відбувалося litis

constatio (фіксування предмета суперечки) і процес переходив до судді. Розпорядчі формули являли

собою втілення преторської правотворчості, на яку він був уповноважений відповідно до обсягу своєї

влади.

Формула починалася ім’ям судді, якому належало розглядати справу. Потім у її змісті

передбачалися певні частини: demonstratio, intentio, adjudicatio, condemnatio. Спочатку в

спрощеному вигляді, але завжди з фіксацією імен позивача, відповідача і поручителів (якщо такі

були), формулювався об'єкт суперечки і характер запереченої правомочності. Подальша частина

формули, condemnatio, містила доручення судді, де йому вказували варіанти судового рішення.

Потім перераховувався набір фактів і обставин справи, якщо предметом суперечки були претензії з

приводу дій, що відбулися в різний час й породжували різну за своєю юридичною сутністю

правочинність (demonstratio). Ця частина формули була факультативною, їй передував переказ

вимог позивача (intentio). Ще однією, також факультативною, частиною формули був присуд

(adjudicatio), присутний лише у позовах про розділення спільної власності та розмежування

кордонів. Вона містила наказ претора судді, кому і скільки присудити у даному випадку.

Формула могла містити і спеціальні додаткові елементи. Найважливішими з них були позовні

заперечення (exceptiones). За допомогою ексцепції, визнаної правомірним процесуальним засобом,

відповідач, що визнавав вимоги позивача в основному обґрунтованими, висловлював незгоду з

позовом за мотивом його завищення або несправедливості.

Іншим додатковим елементом було розпорядження (praescriptio). Звичайно його

розташовували перед intentio, і воно розглядалося як негативна умова, що обмежує предмет

суперечки у ході з'ясування деяких попередніх обставин. Якщо ці обставини були на користь

відповідача, судочинство припинялося взагалі, якщо на користь позивача – діяли ті частини формули,

якими позовній вимозі надавалося строго обмежене значення.

Як і легісакційний процес, формулярне судочинство вважалося таким, яке зберігало

нормальний порядок приватного суду (ordo judiciorum privatorum).

Виконання присуду зрештою стало спеціальною стадією загального ходу судочинства. Для

добровільного виконання судової ухвали (judicatum) сторонам надавалося 30 днів. Примусове

виконання присуду відбувалося у вигляді спеціально регламентованих процедур – executio.

в) екстраординарний процес (extra ordinem cognitio)

Формулярне судочинство було перехідним типом процесу, і тому воно діяло протягом

короткочасного періоду. На зміну йому прийшла інша форма процесуальних засобів – extra ordinem.

За нею виклик до суду і судовий розгляд справи здійснювалися урядовцями або суддями.

Зникла фігура приватного судді разом з поділом процесу на фази in jure і apud judicem.

Рішення судді ставало наказом державного органу. Сила такого рішення залежала від ієрархії

судових інстанцій, вищою з яких був імператор (саме до нього остаточно надходила ареlatio на

рішення нижчого суду). Скарга позивача подавалася до судової інстанції згідно зі встановленою

підсудністю; вона заносилася в протокол, про що потім повідомляли відповідачу. Явка сторін в суд

не була вже безумовною вимогою: її замінило представництво. Розгляд справи здійснювався і за

відсутності однієї зі сторін. Суддя розглядав справу по суті. Він оцінював її з погляду права і виносив

вирок (decretum), який за приватними позовами міг передбачати виконання в грошовій формі або

натурою, причому байдуже, що конкретно із цього приводу передбачала норма закону. Оскарження

подавалося відповідно до ієрархічної підлеглості: намісники провінцій – вікарії діоцезів – префекти

преторія і міста – імператори (вони приймали апеляції на рішення лише двох вищих судових

інстанцій).

Екстраординарне судочинство характеризувалося новими процесуальними рисами:

– по-перше, для нього був характерний принцип змагальності (суд сам не збирав даних у

справі, а відігравав роль примусового посередника);

– по-друге, судочинство ставало більш закритим, з обмеженою публічністю розгляду, оскільки

процес проходив в адміністративних приміщеннях, закритих для пересічних підданих імператорів;

– по-третє, було встановлено письмове ведення і закріплення основних судових процедур

(складання суддівських протоколів стало важливим елементом судочинства).

– по-четверте, екстраординарне провадження передбачило обов'язкові судові збори за участь

державного суду в розгляді приватної справи.

4.3. Позовна давність

Серед часово-правових категорій у римському судочинстві великого значення набула позовна

давність – встановлений законом термін для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія

вона виникла досить пізно (класичне римське право цього поняття не знало). За тих часів були

законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність.

Римське право не виробило спеціальних умов стосовно обмеження права на заяву позовних

вимог за часом. Гасильна, або позовна, давність (praescriptio) перепліталася в обґрунтовуванні своїх

вимог з набувальницькою давністю, що випливала із специфічних речових прав. Нормальний перебіг

позовної давності міг перериватися й призупинятися. Перерва наставала за двох підстав: підтверд-

ження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Призупинення позовної давності

наставало за певних обставин (війни, епідемії, неповноліття правомочної особи та інше), але після

усунення цих причин позовна давність тривала. Виконання зобов'язання після спливання строку

давності позову вважалося виконанням належного обовязку, а не додаткового.

Встановлення жорстких строків позовної давності вимагало точного визначення початку їх

відліку, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах початком відліку позовної

давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. У суперечках про речове

право відлік позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника)

виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Позовні вимоги, засновані на звичайному праві, вважалися погашеними «за незапам’ятним

часом», якщо люди не могли точно пригадати час виникнення колізії (вважалося, що вказаний час

був звичайним для третього покоління). Позовні вимоги, засновані на законних розпорядженнях,

вважалися погашеними після закінчення тридцяти років з моменту виникнення підстави для

претензії. Гасильна давність відносно складних позовів мала подвійний характер: повна, коли в

цілому задовольнялась уся вимога, і часткова, якщо право вимагати штраф за невиконання умов

договору не було передбачено, але зберігалося право вимагати виконання договору у повному обсязі.

Особливий характер позовних вимог був притаманний тим позовам, які випливали зі

спадкового права. За загальним правилом, вимога про відновлення в правах спадку не мала гасильної

давності.

4.4. Спеціальні засоби преторського захисту приватних прав

Крім позовного захисту порушених прав були введені найрізноманітніші форми непозовного

захисту від правопорушень. Їх створювали магістрати, тим самим втілюючи до життя власну

адміністративну владу. Серед них розрізняли інтердикти (interdictum), стипуляції (stipulation),

введення у володіння (eatur in possessionem) і поновлення до первінного стану (restitutio).

Інтердикти, тобто розпорядження претора, якими він забороняв здійснювати які-небудь

протиправні дії, первісно були адресовані конкретним особам. З часом вони стали

загальнообов'язковими правилами застосування проти самоуправності, яка виявлялася у відносинах

володіння.

Стипуляцією позначалася обіцянка сплатити певну суму або зробити будь-що на користь

іншої особи, і проголошувалася вона в урочистій обстановці. Зрозуміло, що публічні обіцянки були

формою забезпечення виконання зобов'язань чи, навпаки, попередженням щодо можливих

негативних наслідків.

Вступ у володіння (найчастіше, спадковим майном) здійснювалося за розпорядженням

претора. Воно могло здійснюватися над цілим майном або на певну річ. Поновлення до первісного

стану здійснювалося в разі, якщо після здійсненого юридичного факту виявилося, що наслідки

невигідні або шкідливі для однієї із сторін правочину. Реституція застосовувалася у разі

неповнолітності однієї із сторін (minor aetis), обману (dolus), помилки (еrrог), погрози (metus),

відсутності однієї із сторін (absentia justa).

Під час захисту приватних прав претор або суддя могли використовувати також і фікції, тобто

постулювати неіснуюче немов би існуючим за допомогою прийомів, подібних до тлумачення права.

На відміну від презумпцій, фікції завжди були неспростовними, завдяки чому вони створювали в

преторській юстиції нові правові наслідки. Вони, зрозуміло, були вимушеним прийомом через

неможливість відмови від формалізму старих законів, а підстава для виникнення фікцій – дія

принципу справедливості в праві.

ТЕМА 5. РЕЧОВЕ ПРАВО

5.1. Поняття речового права і підстави класифікації речей.

5.2. Право володіння.

5.3.Право власності.

5.4. Сервітути (jura praediorum).

5.5. Особливі права.

5.1. Поняття речового права і підстави класифікації речей

Речове право регулює вольові відносини між людьми відносно речей, а саме: форми

належності речей окремим особам або групам осіб і засоби встановлення загальнозначущого

володіння речами. Найбільш повним правом на річ є право власності (dominium). Власник є така

людина, яка, порівняно з іншими людинами, займає абсолютну правову позицію відносно речі.

Речове право абсолютне в тому значенні, що його вимоги адресуються безумовно і без виключення

всім членам громади і являють собою відособлення прав індивіда з приводу речі відносно інших

членів суспільства.

Загального уявлення про річ як специфічний об'єкт прав суб'єкта римське право не

сформувало. Речі поділяли на різні категорії залежно від юридичних критеріїв (матеріальні якості

речей не мали істотного значення для формування індивідуального речового права на них).

Римляни вважали, що головний розподіл речей слід здійснювати шляхом включення їх до

одного з двох класів: одні підпорядковані божественному праву, а інші – людському. Речі,

підпорядковані божественному праву, за своїм призначенням слугували релігійним цілям. Режим res

divini juris не вивчався фахівцями з цивільного права, оскільки він мав сакральне значення. Об’єктом

їх уваги були публічні речі (res publicum), які належали римському народові. Вони були розподілені

відповідно до функціональних підстав на такі категорії:

а) речі у публічному використанні (res in usu publico), експлуатацію яких здійснювали члени

римського суспільства, які володіли громадянською правоздатністю (порти, шляхи сполучення,

стадіони, річки, театри);

б) речі, вилученні державою з публічного обігу задля їх використання зі специфічними

державними цілями (військове спорядження, казна і т.д.);

в) речі, які мали використовуватися як об’єкт комерційної діяльності держави, серед яких

провідне місце займали землі, що входили до публічного земельного фонду (ager publicus).

Усі інші речі належали до категорії приватних речей (res privatae).

Додаткові критерії розподілу речей мали значення для більш зручного користування ними та

встановлення приватної власності на них. Так, речі підрозділяли на нерухомі (земельні ділянки,

будівлі, дерева і т.д.), тобто ті, які не можна було перенести з місця на місце людськими зусиллями

без пошкодження їх цілісності, і на рухомі (тварини, люди, предмети побуту, гроші і т.д.), які можна

було легко перемістити з місця на місце. Серед нерухомих речей виділяли також основні та

додаткові. Крім того, речі могли бути тілесні (res corporals) і безтілесні (res incorporales), тобто такі,

які являли собою абстракцію, правову категорію. Нарешті, речі розподілялися за категоріями familia і

pecunia. Як familia сімейний комплекс характеризував становище домовласника у сімейній

структурі, а в іншому випадку йшлося про його розпорядчі повноваження з вирішення економічних

проблем родини.

З метою зручного користування нормами речового права речі поділяли за способом виникнення

над ними права володіння. Найістотнішим в цьому розумінні був поділ речей на манциповані та

неманциповані відповідно до того, вимагали ті чи інші речі виконання спеціальних обрядів під час їх

відчуження або ні. За матеріальними якостями в інтересах реалізації речового права, а також для

виявлення передбаченого результату юридично значущих дій суб’єктів приватного права речі

поділяли на споживчі (які докорінно змінювали кількісну характеристику в процесі

використовування) і на неспоживчі (які не змінювали своїх основних характеристик в процесі

використовування), на складні (що включали декілька самостійних елементів, які можна було б

визнати за окремі речі) і на прості. До особливого підвиду були віднесені складні речі, елементи яких

не зникали в процесі їх споживання (тобто такі, що визначалися родовими ознаками: зерно, вино,

вода, гроші), і речі, індивідуально визначені, яким притаманні унікальні властивості.

За передбаченим суб'єктом правового панування над речами їх поділили на загальні (щодо

яких не могло бути конкретного власника), публічні (їх власниками вважався весь римський народ,

представлений в особі носіїв публічної влади або монарха), корпоративні (ті, що належали

юридичним особам), нічиї (такі, що не мали навіть потенційно конкретного власника в своєму

первинному вигляді) і речі, що належали приватним особам.

5.2. Право володіння

Володіння (possessio) – це право фактичного панування над річчю як такою. Придбання

володіння розумілося римськими юристами як суто матеріальний акт. Володіння як інститут

приватного права досить суперечливе, оскільки об’єднує в собі правовий і фактичний аспекти. Ще

Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють

фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві. Інститут

володіння виник завдяки вирішенню питань поземельної власності, під якою малося на увазі всіляке

фактичне панування особи над річчю (corpore possidere), поєднане з наміром здійснювати цю владу

на користь собі (rem sidi habende).

Володіння як підстава виникнення фактичного панування над річчю виступало у чотирьох

формах – двох основних і двох додаткових. Передусім, залежно від правової підстави фактичного

володіння річчю, воно поділялося на законне і незаконне, тобто володіння того, хто мав на це право, і

того, хто цього права не мав.

Законне володіння (рossessio justа) – це передусім володіння власника, який мав право

володіти річчю, володів нею і знав, що має на це право (у разі фактичного неволодіння власник мав

право повернути річ в своє законне володіння). Воно могло набуватися тими самими способами, що й

право власності: а) первісним (захват нічиїх речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування

і злиття, прирощення); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням).

Незаконне володіння (рossessio injusta) виникало за різними життєвими підставами. Залежно

від підстави виникнення незаконного володіння воно підрозділялося на володіння порочне, або

несумлінне (рossessio malae fidei), коли особа фактично володіла річчю, але не мала права на це і

знала про відсутність вказаного права (простіше кажучи, вкрала або іншим чином привласнила річ), і

добросовісне володіння (рossessio bonae fidei). Останнє виникало тоді, коли володар речі не мав

права володіти нею, оскільки у речі був власник, але не знав, що не має цього права.

Специфіку володіння як особливого речового права, захищеного від усіх, виявляє характер

володіння. Воно встановлювалося не у ході судового процесу, а через наказ претора (interdictum).

Існувало три види інтердиктів володіння: (interdicta adipiscendae, retinendae, recipendae

possessionis) накази претора для придбання, утримання і відновлення володіння.

Пізніше з'явилися додаткові види інтердиктів: інтердикт про утримання, який захищав інтереси

заставних кредиторів. Справа у тому, що на той час вважалося нормальним залишати в заставу

орендарям свій інвентар, отже, проти власника інвентаря і видавався цей інтердикт. Сюди входили 2

види інтердиктів:

а) для нерухомості – захист одержував той, у кого знаходилася ця нерухомість, із

застереженнями про таємне і насильне володіння;

б) рухомості – одержував захист той, хто володів річчю більшість минулого року з такими ж

застереженнями.

5.3. Право власності

Залежно від змісту відношення суб'єкта права до різного роду речей, що можуть бути у

володінні, формувалися різні види (категорії) індивідуальних речових прав. Традиційно вважалося,

що римський власник має такі правосильності: право володіння; право користування; право

розпорядження; право одержання прибутків; право захисту. Якнайповніше правове панування особи

над річчю традиційно кваліфікується як власність. Таким чином, власність – це нерозривна

сукупність великої або меншої за об'ємом правочинності суб'єкта щодо речі, а в реальному житті – це

правочинність, що закріплена тим або іншим речово-правовим інститутом.

Головними правочинами суб'єкта щодо речей слід було вважати наступні: а) право володіння

річчю; б) право користування; в) право розпорядження.

Право володіння має на увазі умовне або матеріальне панування особи над річчю, починаючи з

можливості тримати її в руках і до права заявити про належність речі перед іншими особами.

Право користування – це більш широка за обсягом, порівняно з правом володіння,

правочинність власника. У ньому закладена можливість задовольняти особисті, побутові,