Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

близько 90% усіх жителів цієї держави. Руське боярство брало

участь в управлінні державними справами, а литовська знать

поступово асимілювалася, хрестилася за православним обрядом,

зростала кількість змішаних шлюбів тощо.

У Литві широко використовувалася політична і культурно-

релігійна спадщина Київської Русі, що проявлялося в усіх сферах

соціально-політичного, господарського і духовного життя.

Продовжували діяти місцеві юридично-правові норми, звичаєве

право і судова практика. На них у значній мірі ґрунтувалися

прийняті у 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські Статути.

У литовський період була створена визначна пам’ятка

староукраїнської мови - знамените Пересопницьке Євангеліє (1556-

1561 рр.), що на ньому тепер приймають присягу Президенти

України.

Тому цілком закономірно учені вважають Литовську державу

спадкоємцем і продовжувачем традицій Києворуської держави.

Велике князівство Литовське, яке у ХІV – середині ХVІ ст.

складалося в основному із слов’янських земель, було, по суті,

державою Литовсько-Руською. Після занепаду Галицько-

Волинського князівства, Литва, подібно до північно-східної

Московської держави, виступала об'єднуючим центром південно-

західних руських земель.

Натомість під владою Польщі було швидко скасувано

давньоукраїнське право і судочинство, запроваджено польський

адміністративно-правовий устрій (Руське, Подільське і Белзьке

воєводства), а місцевих бояр та князів зрівняно в правах з

польською шляхтою. Розпочалося насильницьке окатоличення

православного люду та закріпачення селян. Урядові посади могли

займати тільки католики, офіційно визнаними були лише польська і

латинська мови, руська (староукраїнська) мова переслідувалася.

Значного розмаху набули польська і німецька колонізація,

запровадження Магдебурзького права, утиски православних,

зростання панщини.

Литовсько-Руська держава. Велике князівство Литовське

(ВКЛ) утворилося у XIII ст. внаслідок консолідації окремих

литовських племен (литвини, жмудь, пруси, ятвяги та ін.) в умовах

загрози з боку німецьких рицарів-хрестоносців. Першим

правителем об'єднаного литовського князівства став Міндовг

(Мендовг). Князь Гедимін (1316-1361 рр.) захопив Берестейську

землю, Дорогочин, Турово-Пинське князівство, а на Волині у 1320-

х рр. поставив князем свого сина Любарта. Гедимін першим почав

титулувати себе "королем литовців і руських" та заснував нову

столицю - Вільно (Вільнюс). Найбільших успіхів у "збиранні"

українських земель добився син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 рр.),

який приєднав до Литви Чернігово-Сіверщину, Київщину,

Переяславщину, Поділля.

Завдяки литовській експансії українські землі звільнялися від

монголо-татарського панування. У 1362 (1363) р. відбулася битва

литовсько-руських військ з монгольськими ордами на річці Сині

Води (ліва притока Південного Бугу). Разом з тим, формувалися

передумови литовсько-польського зближення.

За підписаною у 1385 р. Кревською унією, великий князь

литовський Ягайло одружився з королевою Польщі Ядвігою та

отримав титул короля; натомість він зобов’язувався навернути

литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до

Польської корони.

Такі наміри викликали протидію литовсько−руської опозиції на

чолі з князем Вітовтом (1392-1430 рр.), двоюрідним братом Ягайла.

Вітовт був одним із наймогутніших литовських князів. Він поширив

владу Литви до Причорномор’я і Криму, але зазнав поразки від

татар на р. Ворсклі у 1399 р.

У 1410 р. спільно з польським королем розбив німецьких лицарів

у Грюнвальдській битві (теп. територія Польщі). У цій битві

поряд з поляками, литовцями і чехами, брали участь українці.

Будучи рішучим противником польсько-литовського державного

об'єднання, Вітовт уклав із Ягайлом Городельську унію (1413 р.),

яка підтверджувала існування ВКЛ як окремої незалежної держави.

Спираючись на литовське боярство, Вітовт проводив всередині

країни сильну централізаторську політику. Він усунув від влади, у

тому числі на українських землях, місцевих удільних князів,

замінивши їх намісниками. Активно сприяв розвитку господарства,

міст, ремесел і торгівлі, заохочував до переїзду на його землі

кращих майстрів. При ньому Луцьк став другою столицею ВКЛ;

саме тут у 1429 р. скликав з’їзд європейських монархів з метою

своєї коронації. Однак, внаслідок протидії з боку Польщі, він так і

не був коронований.

Після смерті Вітовта короткотривало Великим князем

Литовським став бунтівний брат Ягайла Свидригайло (1430-1432

рр.). Він вславився тим, що будучи католиком, обстоював інтереси

руської православної знаті та литовської опозиції. Православні

вбачали у ньому свого лідера; однак, маючи занадто пристрасну і

запальну вдачу, Свидригайло виявився невдалим політиком і

полководцем. У 1435 р. військо Свидригайла зазнало нищівної

поразки. Загинуло багато людей, а 42 руських православних князів

потрапили у полон. Свидригайло змушений був рятуватися втечею.

У 1452 р. по смерті Свидригайла Волинське князівство було

ліквідоване і перетворене на звичайну литовську провінцію.

У 1471 р. така ж доля спіткала Київське удільне князівство. Із

скасуванням Київського князівства Литва остаточно відійшла від

проголошеного раніше принципу: новизни не вводити, а

старовизни не чіпати. У 1481 р. православні князі організували

змову проти Литви, але зазнали поразки. Також у 1508 р. відбувся

збройний виступ під керівництвом Михайла Глинського.

На противагу зростаючим у Литві впливам католиків,

православні князі почали все більше схилятися до союзу і

покровительства Московської держави. Союзником останньої

виступило Кримське ханство, що сформувалося у середині ХV ст.

У 1475 р. кримський хан потрапив у васальну залежність від

Туреччини, приблизно тоді ж вони розпочали спустошуючі напади

на Україну, які фактично не припинялися впродовж трьох століть.

Особливістю кримського державного утворення була його

постійна спрямованість на захоплення ясиру (бранців). Чотирма

основними шляхами "битими ординськими", - Чорним,

Кучманським, Муравським та Золотим (Покутським) − на

прудконогих і витривалих конях спеціально вирощеної породи,

татари проникали далеко вглиб Поділля, Київщини, Волині і навіть

Галичини, Польщі, Молдавії, інших сусідніх земель. Вони

буквально знекровлювали український народ, забираючи його

найкращі сили, інших безжалісно винищували. За приблизними

підрахунками, Русь−Україна внаслідок кримсько-татарських

нападів втратила щонайменше 2−2,5 млн. чол.

У 1482 р. кримський хан Менглі−Гірей жорстоко пограбував і

спалив Київ, багатьох його жителів і воїнів було вбито, решту

забрано у Крим. Деякі золоті речі із Софії Київської кримський хан

відправив у подарунок цареві Івану III.

Москва вдало скористалася релігійним фактором, поширюючи

чутки про насильницьке покатоличення руських земель у ВКЛ та

виступаючи у ролі захисника православних. На початку ХVІ ст. до

Московської держави відійшла більша частина Чернігово-

Сіверщини, Брянщина, Смоленщина і деякі білоруські землі. І

саме у цей період обґрунтовується бачення Москви як III Риму,

тобто вселенського православного царства, що прийшло на зміну

Римській і Візантійській імперіям.

За таких обставин дійшло до литовсько-польського державного

об’єднання. У 1569 р. на сеймі у Любліні було досягнуто угоди про

створення Речі Посполитої. Об’єднання було вигідне насамперед

Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та

білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав

їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив

суворими репресіями.

За цією угодою до Польщі відійшли Волинь, Брацлавщина,

Поділля й Київщина. В адміністративному відношенні територія

України була поділена на Київське, Волинське, Брацлавське,

Белзьке, Руське і Подільське воєводства. З початку ХVІІ ст. до

складу Речі Посполитої увійшла ще й Чернігівщина.

Укладання Люблінської унії призвело до значного посилення

економічного та національно-релігійного гніту в Україні.

Посилилась експансія католицизму та денаціоналізація української

знаті. Зростання фільваркового господарства і панщини призвело до

обезземелювання та закріпачення селян, які становили близько 80%

населення.

Протидія польській експансії проявилася насамперед у

національно-культурній сфері. Найвідоміший і найбагатший

представник православної знаті, якого називали “стовпом

православ’я”, князь В.-К.Острозький (1527-1608 рр.), у 70-х рр.

XVI ст. своїм коштом заснував школи у Києві, Турові, Володимир-

Волинському та знамениту Острозьку академію – першу вищу

школу в Україні, важливий осередок європейської науки на

східнослов'янських землях. Під патронатом князя в Академії

працювали видатні педагоги та вчені: Г.Смотрицький,

Д.Наливайко, В.Суразький, Д.Палеолог, К.Лукаріс та ін. Учнями

її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ

Мелетій Смотрицький та ін.

В острозькій друкарні, в якій деякий час працював Іван

Федоров, було видано чимало книг, найвідомішою серед яких стала

“Острозька біблія”(1581 р.). Князю В.-К.Острозькому належить

особлива роль у полемічній боротьбі, що розгорнулася наприкінці

ХVІ ст. між православними, уніатами і католиками. Майже уся

родина Острозьких окатоличилася, що наглядно засвідчує усю

трагічну ситуацію в Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.

3. Формування козацтва та Запорозької Січі

Слово “козак” - тюркського походження; вперше воно

зафіксоване у “Таємній історії монголів” 1240 р. і означає “страж”

або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило

міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального

стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським

заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.

Козацтво як історичний феномен існувало у багатьох народів,

землі яких знаходилися у пограничних (прикордонних) зонах. Так, у

Росії сформувалося козацтво Донське, Терське, Яїцьке та ін.; у

південних слов’ян - ускоки й гайдуки; аналоги козацтва були у

румунів та угорців тощо. Основними функціями козацьких

суспільств на пограниччі були виробничо-трудова та військово-

оборонна діяльність.

Унікальність українського козацтва полягає у тому, що воно

взяло на свої плечі ще й державотворчі функції, виступило

провідною й організуючою силою у здійсненні найважливіших

національних завдань.

Причини виникнення козацтва. З посиленням татарської

загрози у 2-й половині ХV ст. у документах і свідченнях сучасників

все частіше зустрічаються згадки про українських козаків.

Відзначення на початку 1990-х років 500-річчя українського

козацтва пов’язане із записами про них у ”Хроніці польській”

М.Бєльського за 1489 р. та у листі Великого литовського князя

Олександра до кримського хана Менглі-Гірея у 1492 р. Напевне,

вже тоді козаки здійснювали походи на татарські володіння. Можна

також стверджувати, що коріння українського козацтва сягають

значно глибших часів, але як окрема суспільна верства, воно

формується лише у ХVІ ст.

Головними причинами виникнення козацтва були соціально-

економічні (нестача власної орної землі і наявність багатих земель

на півдні; зростання експлуатації, кріпацтва, податків тощо) та

військово-політичні (ліквідація автономії українських земель,

розширення привілеїв шляхти, наступ католицизму, необхідність

захисту від кримських татар і т. п.).

Козацтво формувалося з різних верств населення: селян, частини

міського населення, а також із представників знаті, зокрема тих, які

не отримали шляхетських прав. Серед козаків були бояри, пани і

навіть князі, для яких “ходіння у козацтво” сприймалося як

почесний обов’язок оборони християнського світу від турецько-

татарської загрози. У ХVІІ–ХVІІІ ст. основним джерелом

поповнення козацтва стали селяни–втікачі та інші соціальні низи.

У перший період свого існування козаки не мали чіткої

суспільної й військової організації. Козакували групами (ватагами)

на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці

будували укріплення–січі, зроблені з рублених або січених колод.

Звідси назва об’єднання – Запорозька Січ, що сформувалася як

козацька християнська республіка у пониззі Дніпра за порогами

(Кодацький, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід),

Вовнизький, Будило, Вільний та ін.).

Перші організатори козацтва. Серед організаторів козаччини

були: Костянтин Острозький (бл. 1460–1530), Великий гетьман

Литовський; який успішно воював проти татар і Московського

царства; Предслав Лянскоронський (р.н. невід.–1531), канівський

староста, згодом київський воєвода, який здійснив низку походів на

Очаків і Білгород; Остафій Дашкович чи Дашкевич (р.н. невід.–

1535), канівський і черкаський староста, який у 1533 р. на

польському сеймі виступив з проектом організації регулярної

прикордонної служби та ін.

Дмитро Вишневецький. Волинський князь з гілки

Ольгердовичів (р.н. невід. – 1563), був черкаським і канівським

старостою та побудував у 1550-х рр. на острові Мала Хортиця

замок з постійною козацькою залогою. У відповідь татари напали

на Січ і зруйнували фортецю.

Вишневецький певний час перебував на службі у московського

царя Івана ІV Грозного (Лютого), згодом повернувся до короля

Сигізмунда-Августа.

У 1563 р. він вирушив із військом у Молдову, де відбувалися

династичні усобиці. Тут пораненого князя захопили у полон і

відправили у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман

Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на

гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам,

доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою

версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і

з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро

Вишневецький. Мужність та непідкупність українського патріота

народ оспівав у відомій пісні про Байду.

Устрій і військова організація Запорозької Січі. Запорозька

Січ протягом ХVІ–ХVІІІ ст. декілька разів змінювала своє

місцеперебування (Томаківка, Базавлук, Чортомлик та ін.). Не

всі дослідники визнають збудовану князем Д.Вишневецьким

фортецю на о. Мала Хортиця за першу Січ; деякі історики першою

Січчю вважають Томаківську, ще інші стверджують, що Січ

виникла значно раніше – у першій половині ХVІ ст.

На Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада.

Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав

право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів,

поселень. Козацька Рада вирішувала всі найважливіші питання

життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою,

займалася судочинством. На радах обирали запорозьку

адміністрацію, до якої входили: кошовий отаман, суддя, писар

(відав канцелярією), осавул (відповідав за організацію

прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозний

(очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.

Військо Запорозьке ділилося на полки по 500-1000, а згодом і

більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із

сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені.

У першій половині XVII ст. запорозьку піхоту вважали однією з

кращих у Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у

три шеренги: перша стріляла, друга подавала, а третя заряджала

рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став

так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що

складалося з кількох рядів скріплених між собою возів,

розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу

переходити від наступального бою до оборони і навпаки.

Кіннота у козаків була нечисленною, але теж відзначалася

військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські

походи Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах –

“чайках”.

Реєстрове козацтво. Крім січового (низового) козацтва, у

70-х рр. ХVІ ст. з’явилося ще реєстрове козацтво, яке отримало

свою назву від реєстру – списку, куди вносилися козаки, що

перебували на державній службі у Речі Посполитій. Така служба

офіційно розпочалася у 1572 р. за правління Сигізмунда ІІ Августа,

коли на службу було прийнято 300 козаків. За короля Стефана

Баторія у 1578 р. на службу було прийнято 500 козаків з центром у

Трахтемирові на Київщині, де розміщувалися канцелярія, шпиталь

та арсенал. Реєстрові козаки користувалися окремими правами

(“вольностями”), підлягали присудові своїх старшин, були

звільнені від податків, могли вільно розпоряджатися своїм майном.

Згодом чисельність реєстрового козацтва зросла до 1000 і більше

чоловік, але неодноразово польський уряд реєстри скасовував.

Тема 3. Національно-визвольна боротьба у

ХVІ - ХVІІ ст. Держава Богдана Хмельницького

1. Козацькі війни наприкінці XVI ст. Брестська (1596 р.)

церковна унія та її наслідки.

2. Гетьман П.Сагайдачний. Козацько-селянські повстання

у 1620 - 1630-х рр.

3. Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельниць-

кого 1648-1657 рр.). Утворення козацько-гетьманської

держави.

Джерела і література: 1, 5, 23, 32, 34, 39-40

1. Козацькі війни наприкінці XVI ст. Брестська (1596 р.)

церковна унія та її наслідки

Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що

розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був гетьман Криштоф

Косинський. За військові заслуги він дістав від короля маєток і

землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не

допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді

Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка

вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади

взагалі. Військо повстанців швидко поповнювалося за рахунок

запорозьких і реєстрових козаків а також втікачів із панських

маєтків: селян та шляхетської челяді. Повстання охопило

Київщину, Брацлавщину і Волинь.

У грудні 1591 р. повстанці оволоділи фортецею й містом Біла

Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію і військові

припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм

гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і

Переяславом. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський

замок. Це серйозно стурбувало польський уряд. Король оголосив

збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них

регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь

Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво.

Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока

битва між повстанцями і шляхетським військом. Зазнавши великих

втрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви.

Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові

сили для продовження повстання. У травні 1593 р. козацьке військо

вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський

староста Олександр Вишневецький розпочав переговори з

повстанцями. Косинського запросили до Черкас і там його по-

зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на

Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда

Кримського хана.

Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.).

Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі

(тепер Тернопільська обл.), його батько був закатований слугами

польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми

перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом

відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську

вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя,

де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у

походах на турків і татар.

Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя

К.-В. Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням

польського хроніста М. Бельського, “це була людина гарна зовні і

незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”.

Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника і навіть

боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на

сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних

кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо й у боротьбі

з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана

Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р.

ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на

Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав

повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх

війська нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня

1594 р. повстанці при допомозі міщан захопили місто Брацлав,

наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто

Луцьк.

Навесні 1595 р. Наливайко при допомозі білоруських повстанців

розгромив литовських феодалів і зайняв міста Слуцьк, Бобруйськ,