Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

Олег (бл. 882-912 рр.). За Нестором–літописцем, у 882 р.

приєднав Північну Русь до Південної, а Київ став “матір’ю городів

руських”. Олег підкорив слов’янські племена сіверян, уличів,

тиверців та ін. Як писав М.Карамзін, Олег був справжнім

засновником держави слов'ян. Він проводив активну зовнішню

політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. У

907 і 911 рр. були підписані вигідні договори із Візантією, за якими

греки були змушені сплачувати данину.

Ігор (бл. 912-945 рр.). Після смерті Олега син Рюрика приєднав

до Русі непокірних древлян та уличів. Воював із печенігами,

здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із

Візантією у 944 р. був погіршеним варіантом договору 911 року.

Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945 р. був

убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час

збирання данини.

Ольга (945-964 рр.). Вдова київського князя Ігоря княжила від

імені свого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами,

здійснила державну реформу, за якою визначався порядок

організації й збирання данини. У 946 р. (за ін. даними – у 957 р.)

Ольга здійснила візит до Константинополя, під час якого уклала

вигідний договір та прийняла хрещення. Княгиня також

налагоджувала зв’язки із Заходом. Канонізована православною

церквою.

Святослав (964-972 рр.). - син Ігоря та Ольги. Усе своє життя

провів у походах, підкорив в’ятичів і фінські племена. У 964-966 рр.

розгромив Хозарський каганат, розширив кордони Русі до

Кавказьких гір. У 968–972 рр. здійснив ряд походів проти Візантії й

Болгарії, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись

із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських

порогів печенігами за намовою греків. З його черепа печенізький

хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином

перейняти дух непереможності великого мужа землі руської. За

Святослава завершується процес об’єднання східнослов’янських

племен у єдину велику державу.

Володимир Великий (978-1015 рр.) остаточно підкорив

племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів

червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.). Вів успішну

боротьбу проти печенігів та Візантійської імперії. Прилучив до

Києва закарпатські землі. Здійснив низку реформ

(адміністративну, судову, релігійну, військову, грошову та ін.), що

відіграли важливу роль у консолідації руських земель. У сфері

управління місцеві племінні вожді і князі були замінені

князівськими посадниками - синами та боярами. Князь опрацював

новий кодекс правових норм - “Закон земляний” (усний). Сприяв

поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями

Кирилом та Мефодієм. Зміцнював державні кордони, будував міста

та фортеці, зводив храми, відкривав школи, почав карбувати із

срібла та золота монети, на яких було зображено тризуб, що набув

значення державного герба. Розвивав та зміцнював політичні,

економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

Найголовніша реформа цього періоду - запровадження

християнства (988–990 рр.), завдяки чому Русь стала в один ряд з

цивілізованими країнами Європи; зростав її авторитет і

розширялися міжнародні зв'язки; зміцнювалася влада князя,

поступово запроваджувалися норми християнської моралі,

відкривалися широкі можливості використання давньої

візантійської культури в усіх ділянках суспільного життя (право,

освіта, будівництво, мистецтво і т.д.).

Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.). Після смерті Володимира

протягом чотирьох років точилися міжусобні війни, у яких переміг

Ярослав. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра,

поширив свої володіння до Чудського озера, остаточно розгромив

печенігів. За його князювання на Русі утвердилося християнство,

було засновано Київську православну митрополію. Розвивалася

культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. у т. ч. -

собор Святої Софії, при якій було створено бібліотеку. За Ярослава

укладено збірник законів “Руська правда”.

Турбувався Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету

Київської Русі. Історики називають його “тестем Європи”. Сам він

був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; доньки

Єлизавета, Анна, Анастасія вийшли заміж за королів Норвегії,

Франції, Угорщини; син Всеволод одружився з дочкою візантійсь-

кого імператора Марією.

Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава

Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації

східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту Київської Русі.

За цих князів Русь досягла зеніту своєї могутності і світового

визнання.

За формою правління Русь у цю добу була ранньофеодальною

монархією. На чолі держави стояв великий київський князь, який

був володарем усієї землі Руської. Територія держави складала

800 тис. кв. км (майже половина її - у межах сучасної України) із

чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Її простори

простягалися від Балтійського моря до Чорного моря та від

Закарпаття до Волгодонського межиріччя.

Основною категорією населення Русі були феодально залежні

селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на

феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

Велику групу становили закупи і рядовичі - селяни, які потрапляли

у залежність через позику та невиконання договору. У дворі

феодала мешкали і працювали холопи. Ще була челядь, тобто

раби, але поширення класичного рабства у Русі не простежується.

Соціально-економічні відносини у державі регулювалися

“Руською правдою”. Цей кодекс законів забезпечував

недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у

державі. Обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях

смертна кара взагалі була відсутня.

Київська Русь складалася і розвивалася як поліетнічна,

багатонаціональна держава. Разом із слов’янами, що становили

більшість, тут проживали понад 20 неслов’янських народів

(балтські, фінсько-угорські, тюркські та ін.).

Після смерті Ярослава Мудрого землі Русі були поділені між

п’ятьма його синами. Старші сини Ізяслав, Святослав та Всеволод

майже двадцять років спільно правили країною (т. зв. "тріумвірат

Ярославичів", 1054–1073 рр.). У цей період новими статтями була

доповнена "Руська Правда" ("Правда Ярославичів", 1072 р.). У 1068 р.

брати зазнали поразки від половців на р. Альті.

Перед загрозою зовнішніх ворогів, особливо кочівників-полов-

ців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. Вони

скликають “снеми” (з’їзди), перший з яких літопис зафіксував у

1072 р. у Вишгороді.

На з’їзді 1097 р. у Любечі (Чернігівщина) було запроваджено

вотчинну форму землеволодіння, тобто фактично закріплено

приватну власність на землю і відмінено принцип сеньйорату

(старшинства) успадкування земель. Це узаконювало роздроблення

Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було

ухвалено, що всі князі повинні слухатись великого київського

князя. Однак князі порушили встановлені домовленості, внаслідок

чого підступно був осліплений теребовлянський князь Василько.

Найпопулярнішим і наймогутнішим великим князем наприкінці

ХІ - у першій чверті XII ст. був Володимир Мономах (1113-1125 рр.).

Він відновив великокнязівську владу на більшій частині

давньоруських земель, успішно воював з половцями, поновив

“Руську правду”, написав філософський твір “Повчання” (бл. 1117

р.), де виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та

норми моралі.

Князь підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної

Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син

Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли

заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією.

За Мстислава Володимировича (1125–1132 рр.) ще зберігалася

могутність Русі. Але поступово Русь втрачала єдність і згодом

розкололася на десятки князівств та земель. Київська Русь вступила

у завершальний період своєї історії – період політичної

(феодальної) роздробленості та монголо-татарського нашестя.

Роздробленість Русі. Політична роздробленість була

закономірним етапом у розвитку середньовічних держав, подібно як

і розпад великих імперій. Роздробленості Русі сприяли: юридичне

закріплення вотчинної форми феодального землеволодіння;

слабкість адміністративно–державного апарату; величезні простори

держави, етнічна неоднорідність населення; князівські міжусобиці,

занепад шляху “із варяг у греки”, постійні напади кочівників та ін.

Раніше за всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті

землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк). Слідом

за ними Київ втратив владу над іншими князівствами, у тому числі

над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським,

Переяславським, Чернігівським, що знаходилися на території

сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта

руських земель. Утворилося приблизно півтора десятка самостійних

князівств (земель), згодом чисельність їх зросла майже до 50.

Одночасно послабилася їх обороноздатність, чим скористалися у

ХІІІ ст. монголо-татари.

Відокремившись від Києва, кожне князівство хотіло бути цілком

суверенним і самостійно визначати “лад земельний”, тобто

внутрішній порядок, право війни й миру, зовнішньополітичний

курс. Але Київ, як і раніше, продовжував залишатися заповітною

мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому та

розповсюдити свій вплив на інші руські землі. Серед династій, що

вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-

суздальської землі, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з

київської, Романовичі з галицької та ін.

Чернігівсько-сіверські князі вславилися боротьбою із

половцями, але не завжди їх походи проти кочівників були

успішними. Так, у знаменитому "Слові о полку Ігоревім"

розповідається про один із таких невдалих походів у степ, що був

організований у 1185 р.

На відміну від інших князівств, Київська земля не

перетворилася на спадкову вотчину якоїсь однієї князівської

династії, а вважалася найпрестижнішою спадщиною усіх

Рюриковичів. Протягом століття (1146-1246 рр.) у Києві 47 разів

змінювалися князівські династії, причому 35 князювань тривали

менше одного року.

Найстрашніший погром Києва у домонгольські часи відбувся у

1169 р., коли суздальський князь Андрій Боголюбський

організував похід 12 князів на місто. Однак, як стверджують сучасні

дослідники, ні після погрому 1169 р., ні навіть після монгольської

навали 1240 р. роль і значення Києва як “матері міст руських”

остаточно не занепало.

У Галичині найвідомішими правителями у період

роздробленості були князі Володимирко (1124-1153 рр.) та

Ярослав Осмомисл (1153-1187 рр.). Останній, зокрема, брав

активну участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти

половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався

авторитетом на міжнародній арені. Його слава сягала на Заході

Угорщини і Польщі, на півдні - аж до гирла Дунаю.

Володимиро-волинське князівство включало в себе землі в

басейні річок Прип’яті і Західного Бугу. Волинська земля мала

давні державницькі традиції й об’єднувала територію колишніх

племінних союзів дулібів, бужан та волинян. Вона лежала на

торговому шляху з Києва на Захід і ніколи не поривала тісних

зв’язків із Києвом.

На західних рубежах у Х ст. князь Володимир Великий заснував

місто Володимир (вперше згадується у 988 р.). Іншими важливими

містами у цьому і сусідніх регіонах були Дорогобуж (1084 р.),

Луцьк (1085 р.), Острог (1100 р.), Пересопниця (1149 р.) а також

Берестя (Брест), Белз та ін.

На Волині окрему князівську династію започаткував внук

В.Мономаха Ізяслав. У середині ХІІ ст. при князюванні Мстислава

Ізяславича Волинь відокремилась від Києва. Авторитетним і

впливовим князем тут став Роман Мстиславович (1170-205 рр.),

який згодом об’єднав Волинь і Галичину в одне князівство.

Перші літописні згадки етноніма “Україна” (1187 р.). У

період роздробленості уперше з’явився термін “Україна”, який став

етнонімом наших земель. Уперше він зустрічається у літописному

оповіданні про смерть переяславського князя Володимира

Глібовича у 1187 р. Літописець записав “О нем же Оукраина много

постона”. Під 1189 р. той же київський літописець назвав

Україною пониззя Галицької землі.

Існують різні тлумачення походження терміну “Україна”:

від слова край, країна (у значенні - край, країна, земля); від слова

окраїна (погранична, прикордонна місцевість); від слова украяти,

відрізати та ін.

Історики вважають, що спочатку слово "Україна" означало

прикордонну територію, окраїну, і лише згодом воно почало

означати етнічну територію українського народу.

Стосовно назви Русь, то вона залишалася загальновживаною у

Подніпров’ї до пізнього середньовіччя, а для західноукраїнських

земель ─ аж по ХХ століття.

Тема 2. Русь – Україна у ХІІ – ХVІ ст.

Формування козацтва та Запорозької Січі

1. Галицько–Волинське князівство.

2. Під владою Литви і Польщі. Люблінська унія та її наслід-

ки.

3. Формування козацтва та Запорозької Січі.

Джерела і література: 1, 5, 21, 32, 40

1. Галицько-Волинське князівство

У 1199 р. у Галичині припинила своє існування династія

Ростиславовичів. Цим відразу скористався волинський князь Роман

Мстиславович (1170-1205 рр.), який у 1199 р. зумів об’єднати дві

сусідні землі в одне Галицько-Волинське князівство із столицею

у Галичі. Передумовою такого об’єднання послужили давні

консолідуючі тенденції. Між цими землями завжди існували

політичні і культурні взаємозв’язки. Спільними в них були і

зовнішньополітичні завдання - оборона від Польщі та Угорщини.

Нова держава мала власну економічну основу, бо знаходилася на

шляху Буг - Дністер, тримала у своїх руках частину балтійсько-

чорноморської торгівлі. Роман посилав свої полки проти половців,

постійно боронив західні рубежі від угорців і поляків. Князь

проявив себе визначним військово-політичним діячем. Очевидно,

влада цього князя була сильною, бо, заявивши, що «не буде

пахнути коріння, поки його не потовчеш», він рішуче

підпорядкував собі непокірних галицьких бояр, а згодом поставив у

залежність і золотоверхий Київ. У Галицько-Волинському літописі

сказано, що князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю

розуму, додержуючи заповідей Божих”. Князь Роман Мстиславович

був, безумовно, однією із найяскравіших політичних постатей Русі.

Однак, після його загибелі у 1205 р. розпочався період

багатолітньої жорстокої боротьби і міжусобиць, у яких активну

участь брали чернігово–сіверські і новгородські князі, а також

угорські і польські королі.

При підтримці угорського короля, вдова Романа Анна з

малолітніми синами Данилом і Васильком розпочала збирання

Романової спадщини. Незабаром державні справи перейняв князь

Данило. Здобувши Володимир (1214 р.), Луцьк (1225 р.), пізніше

Белз, він утвердив свою владу у Волинській землі і повів війну за

Галич. Ця боротьба вимагала великих зусиль. У 1237-1238 рр.

Данило остаточно осів у Галичині, а Волинь віддав братові. У 1239

р. Данило заволодів також Києвом.

У 1238 р. Данило розгромив тевтонських хрестоносців під

Дорогочином над Бугом. Маґістр тевтонського ордену Бруно

потрапив у полон.

Проте у 1237-1241 рр. поступовий економічний, політичний і

культурний розвиток руських земель перервала страшна навала

монгольських орд на чолі з ханом Батиєм. Перша зустріч наших

предків із небезпечним супротивником відбулася ще у 1223 р. на

р. Калка у Приазов’ї. Тоді руські війська зазнали страшної

поразки через князівські чвари і міжусобиці та неузгодженість у

бойових діях.

У 1236-1238 рр. відбувся новий похід монгольських полчищ під

керівництвом хана Батия у Волжську Булгарію та Володимиро-

Суздальське князівство. Не зумівши пробитися до Новгорода,

татари повернули на південь.

У 1239 р. монголо-татари завоювали Переяславщину й

Чернігівщину; у 1240 р. Батий з’явився під Києвом. Під час

штурму нападники розбили стінобійними машинами міські мури і

зламали відчайдушний опір киян. Останнім острівком оборони була

Десятинна церква, де загинули всі її захисники. В полон був узятий

воєвода Дмитро, якого залишив тут своїм намісником галицький

князь Данило. Хан за хоробрість дарував життя Дмитру.

Оволодівши Києвом, татари пішли у 1241 р. на Волинь і

Галичину. Пограбували й зруйнували там міста Володимир,

Кам'янець, Ізяслав, Галич та ін. Деякі міста, наприклад,

Крем’янець і Данилів, вистояли. Залишивши їх, татари поспішили

на Захід, спустошивши Закарпатську Русь, угорську, сербську,

польську й болгарську землі. Але відчайдушний опір русичів, інших

слов’янських народів, важкі переходи через Карпати, не дозволили

завойовникам йти далі у Європу. Хан повернув на схід, пройшов ще

раз руські землі, згодом осів на Волзі, заснувавши Золотоординську

державу із столицею у м. Сарай.

Подібно до інших руських земель, Галицько-Волинське

князівство у 40-х рр. ХІІІ ст. потрапило у залежність від Золотої

Орди. Однак, воно постраждало порівняно менше, ніж інші східні

князівства. Тому князь Данило хоч і змушений був визнати

зверхність хана, все ж зумів налагодити державно-політичне і

господарське життя краю. Більше того, влада його зміцніла після

того, як у 1245 р. поблизу міста Ярослав на р. Сян Данило на

голову розгромив угорські війська. Пізніше між Данилом і

угорським королем налагодилися дружні стосунки, закріплені

шлюбом їхніх дітей - Лева і Констанції.

Сам Данило Галицький у 1253 р. у Дорогочині, де колись

розгромив тевтонських лицарів, був офіційно вінчаний короною

римського папи Інокентія ІV. Але і раніше, ще до коронації Данила,

західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське кня-

зівство королівством. Саме на нього покладалися неабиякі споді-

вання західноєвропейських правителів на організацію боротьби

проти Золотої Орди, про що мріяв також і князь Данило. Проте, як

відомо, сподівання сторін не здійснилися.

Протягом 1254-1255 рр. війська Данила і Василька здобули

Болохівські міста в басейні річок Случ і Тетерів і витіснили загін

хана Куремси. Прискореними темпами споруджувалися міста-

замки, але у 1257 р. хан Бурундай звелів розібрати укріплення

найбільших фортець.

У проведенні внутрішньої і зовнішньої політики Данило і

Василько спиралися на широкі верстви населення, насамперед на

міщан. Протягом тривалого періоду вдавалося успішно протидіяти

боярській опозиції; державне управління відзначалося

ефективністю. Брати-князі вславилися будівництвом нових міст.

Столицею держави став у 40-х роках Холм, пізніше головним

містом Галичини було визначено Львів, що його Данило Галицький у

50-х роках збудував на честь свого сина Лева.

По смерті Данила (1264 р.) князівством володіли його сини і

внуки: Шварно (до 1269 р.), Лев і Мстислав (до 1300 р.). На

Волині правив Василько (до 1269 р.), пізніше його син Володимир

(до 1288 р.). За Лева Даниловича до Галичини були приєднані

Люблінська земля, а також Закарпаття.

Внук Данила, Юрій І Львович (1301-1315 рр.), на початку ХІV ст.,

теж прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі і

князем Володимерії. Йому вдалося добитися встановлення

самостійної Галицької митрополії (1303 р.). Саме тоді виник термін

“Мала Русь” (“Мала Росія”), що згодом із церковної переписки

перейшов на всю Галицько–Волинську державу та суміжні землі,

включаючи Київ.

Державницьку політику продовжували сини Юрія І Андрій і Лев ІІ

(1315–1323 рр.). Ці князі брали активну участь в угорських справах.

Але у боротьбі з татарами брати загинули.

Останнім правителем об’єднаної Галицько–Волинської держави

був Болеслав–Юрій ІІ, син мазовецького князя. Він прийняв

православну віру, зблизився з Литвою, але не зумів налагодити

добросусідські стосунки з Польщею та Угорщиною. Ймовірно, був

отруєний боярами у 1340 р.

Скориставшись цією обставиною, на Галичину напав польський

король Казимир. Однак галицькі бояри відстояли свою

незалежність ще до 1349 р. В останні роки керував Галичиною

боярин Дмитро Дедько, що прийняв титул "старости й

управителя Руської землі".

На Волині утвердився литовський князь Любарт Гедимінович.

2. Під владою Литви і Польщі. Люблінська унія та її наслідки

Після занепаду Київської Русі і Галицько-Волинського

князівства українські землі надовго втратили свій державницький

статус. Цим максимально повно скористалися сусідні держави ─

Польща, Угорщина, Литва, Московія, Молдавія, Туреччина і Крим.

До Великого Князівства Литовського у ХІV ст. увійшли

Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, Східна Волинь,

Поділля; до Польщі – Галичина, частина західної Волині та західне

Поділля; до Угорщини – Закарпаття; до Молдавії – Буковина та

Покуття (згодом ці землі перейшли під владу Османської імперії).

Москва на початку ХVІ ст. захопила Чернігово-Сіверщину.

Отже, переважна більшість теперішніх українських земель у ХІV ст.

потрапила під владу Литви і Польщі, але становище цих земель

значно відрізнялося.

У Литві було збережено стару систему управління (“старовизни

не чіпаємо, новизни не вводимо”); руське законодавство, мова,

православна релігія і культура не переслідувалися, а навпаки –

набули офіційного статусу; руська народність переважала у

чисельному і територіальному відношеннях; православні становили