Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською Конвенцією з Прав Людини

Подождите немного. Документ загружается.

Донна Гом’єн

Професор

Норвезького інституту прав людини

Університет Осло

КОРОТКИЙ ПУТІВНИК

ЄВРОПЕЙСЬКОЮ КОНВЕНЦІЄЮ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Видання англійською мовою

Short guide to the European Convention on Human Rights

ISBN 92-871-3754-4

Висловлені в Путівнику думки є суто авторськими, і Рада Європи не несе за них відповідальність. На відміну від вміщених в ньому правових міжнародних документів Путівник не може

розглядатись як такий документ, де вміщено офіційні витлумачення, що носять характер правових зобов’язань по відношенню до урядів держав-членів, статутних органів Ради Європи або

будь-якого іншого органу, заснованого у відповідності до Європейської конвенції з прав людини.

Перше видання українською мовою - 1998 рік

Друге видання українською мовою - 1999 рік

копірайт

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 1 из 33 03.11.2011 23:11

Зміст

Передмова

Інформація для читача

Вступ

A. Статут Ради Європи

B. Європейська конвенція з прав людини

C. Стаття 1 Європейської конвенції

D. Право на життя: стаття 2 і Протокол №6

1. Умисне позбавлення життя

2. Питання про аборти

Е. Катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання: стаття 3 .

1. Градація жорстокості поводження

2. Жорстоке поводження з ув’язненими

3. Екстрадиція та вислання

4. Практика роботи Комісії та Суду

і. Дискримінація

іі. Тілесне покарання неповнолітніх

F. Рабство та примусова праця: стаття 4

1. Рабство та підневільний стан

2. Примусова чи обов’язкова праця

G. Свобода та особиста недоторканність: стаття 5 і статті 1-3 Протоколу №4

1. Категорії тримання під вартою, які передбачені в пункті 1 статті 5

і. Тримання під вартою в контексті кримінального права

іі. Тримання під вартою в контексті цивільного права

2. Процесуальні гарантії в разі позбавлення волі

і. Право бути поінформованим про обвинувачення

іі. Попереднє ув’язнення

ііі. Habeas corpus

3. Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5.

H. Право на справедливий судовий розгляд: стаття 6 та статті 2-4 Протоколу № 7

1. Пункт 1 статті 6: загальні положення

і. Що таке “громадянські права та обов’язки”?

іі. Що слід розуміти під “кримінальним обвинуваченням”?

ііі Що слід розуміти під виразом “вирішення питання” щодо прав або при “встановленні обгрунтованості” обвинувачення?

іv. Інші аспекти пункту 1 статті 6

a. Принцип рівності можливостей

b. Незалежний та неупереджений суд, створений на підставі закону

c. Впродовж розумного строку

d. Публічний характер розгляду

e. Право не давати свідчення проти себе самого

2. Презумпція невинуватості: пункт 2 статті 6.

3. Процедурні гарантії згідно з пунктом 3 статті 6

і. Право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для обвинуваченого мовою про характер і причину обвинувачення проти нього: підпункт а пункту 3 статті 6

іі. Право мати достатньо часу і можливості для підготовки свого захисту: підпункт b пункту 4 статті 6

ііі. Право захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд : підпункт с пункту 4 статті 6

іv. Право допитувати свідків: підпункт d пункту 4 статті 6

v. Право на безоплатний переклад: підпункт e пункту 4 статті 6

I. Відсутність зворотної дії кримінальних законів: стаття 7

J. Підстави для обмеження здійснення прав, які гарантує Конвенція

1. Доктрина внутрішніх обмежень

2. Правило чіткого витлумачення обмежувальних положень

3. Витлумачення висловів “згідно із законом” та “які встановлені законом”

4. Витлумачення вислову “є необхідним в демократичному суспільстві”

5. Стаття 17

6. Стаття 18

K. Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції: стаття 8, стаття 12 і стаття 5 Протоколу № 7

Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції; право на шлюб і створення сім’ї; рівноправність кожного з подружжя

1. Право на повагу, яке закріплене в статті 8

2. Право на приватне життя

3. Здійснення нагляду збір даних

4. Зміст термінів “сім’я”, “право на шлюб”, “рівноправність кожного з подружжя”

5. Депортація, імміграція і право на сімейне життя

6. Право на шлюб і створення сім’ї

7. Повага до житла

8. Повага до таємниці кореспонденції

L. Свобода думки, совісті і віросповідання: стаття 9

M. Свобода вираження поглядів та свобода інформації: стаття 10

1. Стаття 10 та інші статті Конвенції

2. Область застосування терміну “вираження поглядів”, який викладено в статті 10

3. Свобода преси

4. Ліцензування діяльності радіомовних і телевізійних підприємств

5. Свобода слова в області висловлювань комерційного характеру

6. Обов’язки та відповідальність осіб згідно зі статтею 10

і. Права державних службовців

іі. Питання працевлаштування

7. Право одержувати та передавали інформацію

N. Свобода зібрань та об’єднання і право на створення профспілок: стаття 11

1. Право на свободу мирних зібрань

2. Право на створення об’єднання

3. Права профспілок

4. Особливі аспекти обмежувальних положень статті 11

O. Право на вільне володіння своїм майном: стаття 1 Протоколу №1

1. Зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1

2. “Мирне володіння” своїм майном

3. Контроль за використанням власності

4. Компенсація за позбавлення власності

5. Стаття 1 Протоколу № 1 та інші статті Конвенції

P. Право на освіту: стаття 2 Протоколу №1

Q. Право на вільні вибори: стаття 3 Протоколу №1

R. Права іноземців: стаття 16, стаття 4 Протоколу № 4 і стаття 1 Протоколу № 7

S. Дискримінація: стаття 14

1. Недозволена різниця у поводженні згідно зі статтею 14

2. Різниця у поводженні, яка дозволяється за статтею 14

3. Відмова у розгляді питань, які пов’язані зі статтею 14

T. Право на ефективний засіб правового захисту: стаття 13

1. Зміст поняття “ефективний засіб правового захисту”

2. Зв’язок між статтею 13 та іншими статтями Конвенції

U. Відступ від зобов’язань під час війни або іншої надзвичайної ситуації: стаття 15

Заборона відступів

V. Застереження і заяви про тлумачення

Органи Європейської конвенції з прав людини

A. Європейський суд з прав людини

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 2 из 33 03.11.2011 23:11

1. Склад Суду

2. Структура і юрисдикція Суду

3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини

і. Право на подання індивідуальних заяв: стаття 34

іі. Обов’язкова юрисдикція Суду: стаття 32

4. Процедури в Суді

і. Умови прийнятності: стаття 35

a. Вичерпання національних засобів правового захисту

b. Правило шестимісячного строку

c. Умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв: пункти 2 та 3 статті 35

ii. Процедура розгляду справи за суттю

a. Розгляд справи

b. Процедура дружнього врегулювання

5. Інші процедури Суду:

i. Виключення справи з реєстру

ii. Участь третьої сторони

iii. Справедлива сатисфакція: ухвали у справах згідно статті 41

B. Комітет міністрів Ради Європи

C. Генеральний секретар Ради Європи

1. Роль Генерального секретаря як депозитарія

2. Інші функції Генерального секретаря

Підсумкові зауваження

Додатки

Додаток І. Схема механізму застосування Європейської конвенції з прав людини

Додаток ІІ. Стан підписання та ратифікації Конвенції і протоколів до неї

Додаток ІІІ. Бібліографія до Європейської конвенції з прав людини

Від Центру інформації та документації Ради Європи в Україні

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 3 из 33 03.11.2011 23:11

Передмова

В результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулись у країнах Центральної та Східної Європи в 1989 році, першочерговим завданням та необхідним етапом у процесі

“повернення до Європи” було проголошено повне членство цих країн у Раді Європи. Проте розширення можливостей вступу до цієї організації для країн Центральної та Східної Європи не

повинно здійснюватись за рахунок заниження встановлених Радою Європи норм та стандартів в області прав людини. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в

державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також завдяки діяльності її контрольних органів - Європейської комісії та Європейського

суду з прав людини.

Цей Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини був підготовлений як відповідь на потребу в інформації щодо конвенційних права та практики. Така потреба існувала в

нових державах-членах та країнах, які прагнули вступити до Ради Європи. В цьому виданні висвітлено різні аспекти захисту прав людини та пов’язані з цим проблеми, що виникали в

державах-членах протягом останніх десятиріч, а також показано, які рішення ухвалювали конвенційні органи. Європейська конвенція з прав людини набула характеру найбільш досконалого

та ефективного у світовому масштабі правового документу, який присвячений захисту прав людини, і Короткий путівник це переконливо доводить. Усі держави-члени мають

дотримуватись визначених стандартів у ділянці захисту прав людини і основних свобод.

Путівник опублікований англійською (це є мова оригіналу) та французькою мовами. Планується перекласти його мовами країн Центральної та Східної Європи, щоб зробити доступним для

максимально широкої аудиторії читачів в тих країнах, які хочуть увійти до розширеної Європи і які були недавно прийняті або невдовзі стануть членами організації, що є визнаним

охоронцем європейської спадщини в ділянці прав людини.

Даніель Таршис,

Генеральний секретар Ради Європи,

Вересень 1998 року

Інформація для читача

В цьому Короткому путівнику ЄКПЛ автор намагався зробити стислий огляд:

* практики ЄК та ЄС з прав людини при застосуванні Європейської конвенції з прав людини;

* процедур ЄК та ЄС з прав людини, за якими розглядаються індивідуальні звернення, що подані згідно з Конвенцією; та

* ролі Комітету міністрів як органу контролю і ролі Генерального секретаря РЄ в імплементації положень ЄКПЛ.

У самій назві визначається, що Путівник має бути коротким. У розділах, які присвячені гарантованим Конвенцією основним правам, зроблено посилання тільки на найважливіші та/або

недавні рішення Комісії та Суду. В цих розділах не розглядаються багато цікавих, але менш важливих справ, а також не розглядаються справи, що були визнані неприйнятними, так само як

і мотиви цієї неприйнятності, хоча подібний огляд матеріалів був би повчальним. Путівник охоплює справи Комісії та Суду, які були розглянуті до кінця 1997 року.

В розділах, де йдеться про процедуру розгляду справ, увагу зосереджено, головним чином, на зверненнях фізичних осіб, а не держав. Європейська конвенція з прав людини була

доповнена в зв’язку із змінами, які були викликані Протоколом № 11 до Європейської конвенції з прав людини. За цим Протоколом встановлюється єдиний Європейський суд з прав

людини, який з 1 листопада 1998 року замінив Європейську комісію з прав людини. В розділах Путівника, в яких йдеться про процедурні питання, посилання робиться на статті

Європейської конвенції з прав людини, що вже доповнені Протоколом № 11.

Для стислості викладу використовуються скорочені назви «Конвенція», «Комісія» і «Суд» замість повних назв «Європейська конвенція з прав людини», «Європейська комісія з прав

людини» та «Європейський суд з прав людини». Рішення Комісії та ухвали Суду позначаються тільки назвами та датами. В тих небагатьох випадках, коли в Путівнику робиться посилання

на заяви, наводиться лише їхній номер.

Щоб полегшити сприйняття тексту, не зазначаються повні назви та деталі справ кожного разу, коли згадуються ці справи. При розгляді судових справ в Путівнику використовуються такі

скорочення для означення відповідних рішень та ухвал:

Заява № або заява: посилання на рішення Європейської комісії з прав людини про прийнятність справи.

(Доп. Ком. від (дата)): посилання на офіційну доповідь Європейської комісії з прав людини, в якій викладені конкретні обставини справи. За незначними винятками в Путівнику робиться

посилання тільки на ті доповіді Комісії, в яких представлено заключний розгляд обставин справи.

(Дата): посилання на рік винесення ухвали Європейським судом з прав людини.

На резолюції Комітету міністрів ніяких посилань не робиться.

Терміни «Висока Договірна Сторона», «Держава-учасниця», «Держава, яка є стороною» і «Держава» вживаються в Путівнику як синоніми з метою полегшити сприйняття матеріалу.

Оскільки тексти Конвенції англійською та французькою мовами вважаються автентичними, автор, яка під час написання Путівника користувалася англійським текстом, не зважала на

мовні розбіжності.

Автор Короткого путівника Європейською конвенцією з прав людини свідомо обмежилась розглядом практики та процедур Європейської комісії та Європейського суду з прав людини.

Через брак місця в Путівнику не розглядаються багато інших тем, які становлять інтерес для всіх, хто займається регіональним або міжнародним правом в області прав людини. Не

згадуються, наприклад, Європейська соціальна хартія, яка передбачає захист економічних та соціальних прав в багатьох державах - членах Ради Європи, або Європейська конвенція про

запобігання катуванням, так само як і два міжнародні правові документи регіонального рівня про права меншин. У Путівнику не розглядаються і різні ініціативи в області прав людини, які

здійснюються політичними структурами Ради Європи та Організації з безпеки та співробітництва в Європі (людський вимір), не відображена роль Європейського Союзу в питаннях захисту

окремих прав людини. Також не розглядається розгалужений механізм захисту прав людини Організації Об’єднаних Націй та її окремих структур.

Вступ

А. Статут Ради Європи

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип дотримання прав людини став одним із наріжних каменів цієї організації. Під час Гаазької зустрічі в 1948 році Конгрес Європи виступив

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 4 из 33 03.11.2011 23:11

ініціатором створення Ради Європи, ухваливши резолюцію, в якій, зокрема, було сказано:

Конгрес:

вважає, що майбутній союз або федерація має бути відкритим для всіх європейських країн, в яких існує демократичне правління, і які зобов’язуються дотримуватись Хартії прав

людини;

приймає рішення заснувати Комісію для негайного вирішення подвійного завдання - підготовки проекту такої Хартії та визначення стандартів, яким повинна відповідати держава, що

прагне називатись демократичною.

Основний зміст першої частини цих двох положень було внесено до статті 3 Статуту Ради Європи:

Кожна держава - член Ради Європи визнає принцип верховенства права та принцип, згідно з яким кожна особа, яка перебуває під її юрисдикцією, повинна користуватись всіма

правами людини і основними свободами.

Значимість прав людини підкреслюється також і в інших положеннях Статуту Ради Європи, а в статті 8 навіть проголошено, що серйозні порушення прав людини і основних свобод є

підставою для призупинення або ж для позбавлення держави-члена членства у Раді Європи.

Статут був підписаний 5 травня 1949 року. Підготовка проекту хартії прав людини стала першочерговим завданням для новоствореної Ради Європи, і вже через вісімнадцять місяців після

підписання Статуту, 4 листопада 1950 року, десять держав-членів підписали Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року.

В. Європейська конвенція з прав людини

Європейська конвенція з прав людини не з’явилась на порожньому місці - їй передували Загальна декларація прав людини та Американська декларація прав і обов’язків людини.

Загальна декларація прав людини посідає чільне місце в преамбулі Європейської конвенції. Проте це не применшує значимість Європейської конвенції як інструмента захисту прав людини

на міжнародному рівні. У преамбулі Конвенції встановлюються такі важливі принципи:

Підвалини справедливості і миру в усьому світі ... забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню

прав людини, від яких вони залежать.

Уряди європейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права ... роблять перші кроки на шляху колективного

забезпечення реалізації певних прав, проголошених у Загальній декларації.

Відтак, в преамбулі вміщено поняття політичної демократії, якого не існувало у відповідних положеннях Статуту Ради Європи. Таку ж увагу приділено в ній і колективному забезпеченню

прав людини кожною державою-членом.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом, який був спрямований на захист широкого спектру громадянських та політичних прав. Це

досягалось як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, Високі Договірні Сторони якої брали на себе відповідні зобов’язання, так і в результаті

запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні. Мабуть, найбільшим революційним кроком було включення до Конвенції положення (стаття 34*), згідно з

яким Високі Договірні Сторони погодились на контроль з боку Європейського суду з прав людини у випадках, коли окрема особа, а не держава, виступала ініціатором процесу. Однією зі

складових частин успіху Конвенції якраз і стало прийняття всіма Високими Договірними Сторонами положення про право на індивідуальні звернення.

_____________

* Статті 25 та 46 в тексті Конвенції від 1950 року. Оскільки в цьому виданні посилання робиться на «нову» Конвенцію, то попередня нумерація статей наводитиметься лише тоді, коли це

буде необхідно для пояснення.

C. Стаття 1 Європейської конвенції з прав людини

Стаття 1

Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.

Стаття 1 Європейської конвенції з прав людини вводить до міжнародного права в області прав людини ще один важливий елемент, встановлюючи, що Високі Договірні Сторони гарантують

визначені Конвенцією права і свободи “кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією”. Вираз “кожен”, як і подібні вирази в інших міжнародних документах, підкреслює універсальний

характер визначених у Конвенції прав. Конвенція захищає права не лише осіб, що є громадянами якоїсь держави, але також і права іноземців, осіб без громадянства та недієспроможних

осіб, таких як діти або інваліди з тяжкими захворюваннями.

Вираз “під їхньою юрисдикцією”, здавалось би, обмежує кількість осіб, які можуть користуватися визначеними у Конвенції правами, але насправді він вживається для встановлення

необхідного зв’язку між “кожним” та державою-членом. Інакше кажучи, для того щоб Конвенція могла бути застосована, держава повинна мати фізичну можливість забезпечити проголошені

в Конвенції права. При цьому також не є необхідним встановлювати правовий зв’язок типу “громадянство”, “місце проживання” або “постійне місце проживання”. Для держави достатньо

того, що вона може здійснювати певні повноваження по відношенню до особи. Хоча сьогодні учасниками Європейської конвенції з прав людини є 41 Висока Договірна Сторона*, до

Європейської комісії з прав людини звертались із зверненнями громадяни більше ніж 120 країн.

______________________

* станом на 1 лютого 2000 року

Держави, які ратифікують Конвенцію, автоматично беруть на себе подвійне зобов’язання згідно зі статтею 1. По-перше, вони повинні забезпечити, щоб їхнє внутрішнє законодавство було

приведено у відповідність до положень Конвенції. Ця вимога у поєднанні з передбаченою у статті 57 забороною застосовувати застереження загального характеру означає, що держави,

які ратифікували Конвенцію, повинні дотримуватись цих зобов’язань з моменту набуття Конвенцією чинності на їхній території. Для виконання цих зобов’язань в окремих випадках їм

необхідно вносити певні зміни до свого законодавства та до правозастосовчої практики. По-друге, нові держави, що ратифікували Конвенцію, повинні виправити будь-які порушення тих

основних прав і свобод, які захищає Конвенція.

Поняття “юрисдикції” у статті 1 стало предметом кількох справ, що їх розглядали Комісія та Суд. Взагалі держава може сама визначати свою юрисдикцію, але вона завжди повинна при

цьому враховувати обмеження, що накладаються нормами міжнародного права, серед яких є і відповідні статті Конвенції. Стаття 56, наприклад, дозволяє Високим Договірним Сторонам

поширювати дію Конвенції на “всі або деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною”. В той же час Комісія не дозволила державам винести за межі їхньої

юрисдикції дії чи бездіяльність осіб, за які держава на той час несла відповідальність і якими розпоряджалась, на тій лише підставі, що дії чи бездіяльність цих осіб мали місце за межами

території держави. Таким чином, викладене в статті 1 поняття юрисдикції не обмежується територіальним застосуванням, а навпаки, містить ідею ефективної юрисдикції держави щодо

особи через її зв’язки з державними органами чи властями (включаючи й збройні сили на чужій території).

D. Право на життя: стаття 2 і Протокол №6

Стаття 2

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя iнакше ніж на виконання вироку суду, винесеного пiсля визнання його винним у

вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цiєї статтi, якщо воно є наслiдком виключно необхiдного застосування сили:

а) при захистi будь-якої особи вiд незаконного насильства;

b) при здiйсненнi законного арешту або для запобiгання втечi особи, яка законно тримається пiд вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Протокол №6 (основні статті)

Стаття 1

Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 5 из 33 03.11.2011 23:11

Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках,

передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону.

Стаття 3

Жодні відступи від положень цього Протоколу на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.

Стаття 4

Жодні застереження щодо положень цього Протоколу на підставі статті 57 Конвенції не допускаються.

Право на життя є, без сумніву, одним з найбільш очевидних основних прав людини. Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в статті 2, в якій закріплено це право, ні в Протоколі №6, в

якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного

позбавлення життя державою.

1. Умисне позбавлення життя

В пункті 1 статті 2 визначається, що “право кожного на життя охороняється законом”. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства,

що вчинені фізичними особами або державними службовцям, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин. Це не значить, що держава повинна

забезпечити персональним поліцейським захистом або охоронцями тих осіб, яким загрожує насильство (наприклад, жертв, за якими полюють терористи), або всіх тих, хто проживає в зонах

політичної нестабільності (наприклад, в Північній Ірландії).

В пункті 1 статті 2 державам за певних обставин дозволяється застосовувати смертну кару. Проте Протокол № 6 до Конвенції вимагає - за винятком надзвичайно обмеженої кількості

випадків - скасувати смертну кару. За станом на 1 люте 2000 року Протокол № 6 ратифікували 35 країн).

Викладені в пункті 1 статті 2 винятки із заборони позбавляти життя доповнюються у пункті 2 статті 2 ще трьома додатковими винятками стосовно заборони умисного позбавлення життя, які

мають обмежений характер застосування. Перший виняток стосується захисту особи від незаконного насильства; другий виняток пов’язаний із здійсненням законного арешту або із

запобіганням втечі особи, яка законно тримається під вартою, і третій виняток стосується придушення заворушення або повстання. Удаючись до будь-якого з цих винятків, держава

керується принципом, згідно з яким сила, що застосовується, має “не перевищувати абсолютно необхідну”.

В рішенні у справі Маккан проти Сполученого Королівства (1995), в якій йшлось про відкриття вогню та вбивство трьох активістів Ірландської Республіканської Армії (ІРА)

співробітниками британських спецслужб на Гібралтарі, Суд постановив, що хоча британські солдати і діяли з твердим переконанням у тому, що необхідно було здійснити ці вбивства для

того, щоб захистити життя інших осіб, однак організація самої операції і керівництво нею, а також, оцінка інформації урядом Сполученого Королівства та доведення цієї інформації до

солдатів на час здійснення вбивств були неналежними. Тому в цьому випадку мало місце порушення статті 2.

2. Питання про аборти

В Європі, як і в інших частинах світу, питання про аборти часто ставало предметом суперечок, оскільки воно пов’язане з моральними, політичними та релігійними аспектами, а також зі

здоров’ям і правом. Хоча Суд не розглядав ще жодної справи про аборти, Комісія дійшла висновку про те, що визнання безумовного права утробного плоду на життя суперечило б змісту

та цілям Конвенції (Заява № 8416/78). Однак Комісія визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у

статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (Брюггеманн і Шойтен, Доп. Ком. від 1977 р. У цій справі Комісія навмисно залишила відкритим питання про права утробного плоду). На

відміну від статті 4 Американської конвенції з прав людини, в статті 3 Конвенції не визначається, що життя починається з моменту зачаття, і на це слід звернути увагу.

Комісія та Суд ще не розглядали справ, в яких би йшлось про евтаназію або подібні проблеми. Також ще не було подано жодного звернення про порушення протоколу № 6.

E. Катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання: стаття 3

Стаття 3

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує

гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є

суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Комісія та Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходять до витлумачення положень статті 3.

1. Градація жорстокості поводження

У статті 3 Комісія та Суд розрізняють три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені

Комісією та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені

забороненого поводження:

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:

Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.

Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.

Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та,

по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи

порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти

мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто

“неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності

третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

2. Жорстоке поводження з ув’язненими

Розвиток визначених вище стандартів оцінки градації жорстокості поводження з боку держави відбувався у зв’язку з міждержавними зверненнями. У зв’язку з цим слід зазначити, що хоч

багато звернень про порушення статті 3 надходило від осіб, які перебували в місцях позбавлення волі, однак Комісія та Суд рідко визнавали порушення третьої статті в цих випадках. Тим

не менш, у справах Томазі проти Франції (1992), Аксой проти Туреччини (1996) та Рибіч проти Австрії (1995) Суд визнав, що мало місце порушення статті 3. У всіх цих справах

заявники своєчасно представили документи, згідно з якими вони отримали тілесні ушкодження, перебуваючи в поліцейських дільницях. Уряди зі свого боку не змогли надати достовірних

пояснень стосовно причин виникнення цих тілесних ушкоджень. В останній із цих справ Суд попередньо ухвалив, що виправдання в судовому порядку офіцера поліції, проти якого у зв’язку

з цією справою було висунуте кримінальне обвинувачення, не увільняє державу від виконання її зобов’язань згідно статті 3.

3. Екстрадиція та вислання

Є випадки, коли фізична особа скаржаться на те, що дії держави, які спрямовані на екстрадицію або вислання цієї особи до іншої держави, де вона може бути піддана катуванню,

нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, становлять порушення статті 3. Суд визнав порушення статті 3 у справі Сьорінг проти Сполученого Королівства (1989). У цій

справі молодий громадянин Німеччини, видачі якого зі Сполученого Королівства вимагали Сполучені Штати на підставі звинувачення у вбивстві, за яке передбачалась смертна кара,

опинився перед перспективою довготривалого перебування “у коридорі смерті”. Навіть визнаючи, що смертна кара сама по собі не є незаконною в Сполучених Штатах, Суд ухвалив

рішення про те, що перебування автора заяви в “коридорі смерті” порушить його права згідно зі статтею 3, за що Сполучене Королівство нестиме відповідальність згідно Конвенції.

В останні роки Суд розвивав ідею, згідно з якою вислання особи до країни, в якій ця особа може зіткнутися із забороненими формами жорстокого поводження, може призвести до

порушення статті 3. Підкреслюючи безумовний характер заборони жорстокого поводження, Суд встановив принцип, згідно з яким держава, що бажає вислати звинувачену в серйозному

кримінальному злочині особу (Ахмед проти Австрії (1996)) або особу, яка загрожує національній безпеці (Шагал проти Сполученого Королівства (1996)), тим не менш повинна зробити

неупереджену оцінку обставин, в яких опиниться особа в державі, куди її повернуть. В разі, якщо такі обставини свідчитимуть про можливість застосування до вказаної особи жорстокого

поводження після її повернення, держава, яка здійснює депортацію особи, в будь-якому випадку порушить статтю 3. Але загальний стан з насильством в країні, до якої повертається

особа, не обов’язково буде призводити до визнання порушення статті 3 по відношенню до держави, що здійснює депортацію (Х. Л. Р. проти Франції (1997)).

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 6 из 33 03.11.2011 23:11

І хоч держави-члени і органи Конвенції, вирішуючи питання про те, чи є конкретна депортація порушенням статті 3, в першу чергу в основному враховують політичні фактори в державі,

куди повертають особу, в одному з випадків Суд ухвалив рішення про наявність такого порушення, коли через недостатню психологічну і фінансову підтримку, а також через низький рівень

медичного обслуговування, куди депортували особу, що хворіла на СНІД в останній стадії, не були забезпечені потреби цієї особи (Д. проти Сполученого Королівства, (1997)).

4. Практика роботи Комісії та Суду

Комісія і Суд дійшли однакового висновку про те, що інституціоналізація деяких видів практики може порушувати положення про визначене у статті 3 поводження, яке принижує гідність.

і. Дискримінація

У Східно-Афро-Азійській справі (Доп. Ком від 1973) Сполучене Королівство відмовилось дати дозвіл на постійне проживання в Сполученому Королівстві власникам британських паспортів,

яких було вислано з Уганди, Танзанії та Кенії; мотивом відмови стали колір їхньої шкіри та раса. Комісія визнала, що такий інституціоналізований расизм становить порушення статті 3.

Проте у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд уточнив, що держава має виказати намір принизити чиюсь гідність для того, щоб були

підстави визнати порушення статті 3; різниця у ставленні має вказувати на брак поваги до особи та бажання принизити або зганьбити її.

іі. Тілесне покарання неповнолітніх

У справі Тірер проти Сполученого Королівства (1978) йдеться про те, що Сполучене Королівство засудило неповнолітнього злочинця до покарання через пороття. Суд визнав, що таке

інституціоналізоване насильство поставило злочинця у становище, коли його фізична недоторканність та гідність були порушені через поводження з ним немов з «предметом в руках

представників державної влади». Комісія та Суд розглянули кілька справ, предметом яких було застосування тілесного покарання в школах Сполученого Королівства. У справі Уорвік

проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1986 р.) йдеться про те, що один чоловік побив в присутності іншого шістнадцятирічну дівчину. Комісія дішла висновку, що це покарання

було настільки принизливим, що становило порушення статті 3. Проте в інших випадках Суд визнав, що загроза бути підданим тілесному покаранню в школі (Кемпбелл і Козанс проти

Сполученого Королівства (1982)), або ж триденна відстрочка у здійсненні покарання і недостатність доказів того, що таке покарання спричинило тяжкі або тривалі наслідки у семирічного

хлопчика (Костелло Робертс проти Сполученого Королівства (1993)) не створювали того рівня приниження чи ганьби, який би дозволяв визнати порушення статті 3.

F. Рабство та примусова праця: стаття 4

Стаття 4

1. Ніхто не може триматися в рабствi або в пiдневiльному станi.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цiлей цiєї статтi значення термiна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається пiд час тримання під вартою, призначеного згiдно з положеннями статтi 5 цiєї Конвенцiї, або пiд час умовного звiльнення

з-під варти;

b) будь-яку службу вiйськового характеру або — у випадку, коли особа вiдмовляється вiд неї з релiгiйних чи полiтичних мотивiв у країнах, де така вiдмова визнається, — службу, яка

має виконуватися замiсть обов’язкової вiйськової служби;

с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайнi громадянськi обов’язки.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та

характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які

виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.

1. Рабство та підневільний стан

Комісія та Суд розглянули кілька справ за зверненнями, в яких піднімалось питання стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в пункті 1 статті 4. Більшість із

скарг були подані особами, які перебували в ув’язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту а в пункті 3 статті 4).

У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було передано під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був

підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки носили тимчасовий характер, але й здійснювались під судовим

наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти про рабство чи підневільний стан.

У справі W, X, У і Z проти Сполученого Королівства (Заяви №№ 3435-3438/67) четверо юнаків у п`ятнадцяти- шістнадцятирічному віці зобов’язались відслужити у військово-морському

флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, і всі отримали відмову. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення

угоди, примушування їх виконувати умови цієї угоди було підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Визнаючи заяву неприйнятною, Комісія зазначила, що військова служба може

розглядатись як виняток із пункту 2 статті 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до пункту 1 статті 4. Вона також зауважила, що держава держала дозвіл від батьків

неповнолітніх, які бажали служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак були зобов’язаний відслужити

цей дев’ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл позбавляє працю або службу примусового характеру.

2. Примусова чи обов’язкова праця

Комісія та Суд розглянули декілька справ, що були пов’язані з положеннями пункту 2 статті 4, де забороняється примусова чи обов’язкова праця, та пункту 3 статті 4, де визначено чотири

виключення з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов’язкової праці. В основі цієї справи лежала

дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого було подане звернення, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлось про те, чи нести службу в

пожежній бригаді, чи платити компенсаційне відшкодування замість проходження такої служби (Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)).

Не розроблюючи власного визначення терміна “примусова чи обов’язкова праця”, Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці

(МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов’язання без подальшої компенсації за роботу чи

відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням пункту 2 статті 4. Суд почав розгляд справи

з цитування статті 2 Конвенції № 29 МОП, де “примусова праця” визначається як “праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не збиралась

виконувати добровільно”. Не знайшовши ніякого порушення пункту 2 статті 4, Суд відзначив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов’язків адвоката; вона

сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати

правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту с пункту 3 статті 6, але й становить собою “звичайні громадянські обов’язки” згідно підпункту d пункту 3

статті 4.

Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов’язання, згідно з яким вони повинні були надавати послуги конкретного характеру або в

конкретній місцевості, становили порушення пункту 2 статті 4 Конвенції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представників правничої професії. У справі Іверсена

(Заява № 1468/62), однак, вже норвезький дантист стверджував, що порушенням пункту 2 статті 4 було примушування його обслуговувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того,

як закінчились невдачею усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитись у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов’язок може бути

виправдане на підставі положень підпункту с пункту 3 статті 4: “надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства”. Інші члени Комісії дійшли

висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку обрав собі заявник.

Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту b пункту 3 статті 4, і це виключило з поняття “примусової або обов’язкової праці” альтернативну службу,

проходження якої є обов’язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов’язує Високі Договірні Сторони

визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж увільняти від альтернативної служби осіб, які відмовились від військової служби на підставі переконань.

G. Свобода та особиста недоторканність: стаття 5 та статті 1-3 Протоколу №4

Стаття 5

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканнiсть. Нікого не може бути позбавлено свободи iнакше ніж вiдповiдно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

а) законне ув’язнення особи пiсля її засудження компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на пiдставi обґрунтованої пiдозри у вчиненні нею

правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхiдне запобiгти вчиненню нею правопорушення чи її втечі пiсля його вчинення;

d) затримання неповнолiтнього на пiдставi законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолiтнього з метою

припровадження його до встановленого законом компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобiгання поширенню iнфекцiйних захворювань, законне затримання психiчнохворих, алкоголiкiв або наркоманiв чи бродяг;

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 7 из 33 03.11.2011 23:11

f) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою запобiгання її незаконному в’їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортацiї або екстрадицiї.

2. Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумiлою для нього мовою про пiдстави його арешту i про будь-яке обвинувачення проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту с пункту 1 цiєї статтi, має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає

право здійснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звiльнення до початку судового розгляду. Таке звiльнення може бути обумовлене

гарантiями явки в судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслiдок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення

про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цiєї статтi, має захищене позовом право на відшкодування.

Протокол №4

Стаття 1

Нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання.

Стаття 2

1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або

громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному

суспільстві.

Стаття 3

1. Нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є.

2. Нікого не може бути позбавлено права в’їзду на територію держави, громадянином якої він є.

В пункті 1 статті 5 Конвенції кожному забезпечено право на свободу та особисту недоторканність. Винятками з цього права є шість типів обставин, які сформульовані в наступних

положеннях і які є завершеним переліком виключень із загального правила. Іншими словами, Висока Договірна Сторона не має права створювати додаткові види підстав для арешту або

затримання осіб, а повинна діяти в рамках, визначених Конвенцією. На додаток до цього Суд надав чітке роз’яснення винятків, підкресливши, що лише така інтерпретація відповідає

завданням цієї статті. Суд визнав, що порушенням пункту 1 статті 5 було позбавлення волі члена парламенту за незаконне привласнення державних коштів на тій підставі, що цей

парламентар як член уряду брав участь у прийнятті рішення про надання допомоги окремим країнам, які розвивались. При цьому не було представлено жодного доказу, який би свідчив

про те, що участь цього парламентаря в прийнятті такого рішення була незаконною по відношенню до національного законодавства, та, зокрема, що він отримав якусь фінансову вигоду

від ухвали такого рішення (Луканов проти Болгарії (1997)). Подібна ситуація склалася, коли національним законодавством з 1995 року «Свідків Єгови» було визнано як «відому релігію».

В результаті цього на законній підставі від військової служби звільнялись служителі культів відомих релігій, а тому позбавлення волі двох служителів культу цієї релігії через їхню відмову

служити в армії не було законним з огляду на пункт 1 статті 5 (Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997)). Навіть у менш очевидних справах Суд часто враховував висновки, які були

ухвалені національними властями або інституціями, що розглядали скарги, пов’язані з положенням цієї статті. У справі Ранінен проти Фінляндії ( 1997) Суд ухвалив рішення про те, що

мало місце порушення статті 5 у справі, коли фінський омбудсман визнав неприйнятними умови арешту та утримання під вартою особи, яка через свої переконання відмовлялась від

військової і від альтернативної служби.

У пункті 1 статті 5 також вимагається, щоб держава позбавляла свободи особу тільки «відповідно до процедури, встановленої законом». Ця вимога обмежує повноваження держави, тому

що в практиці Комісії та Суду чітко встановлено, що термін «закон», який використовується в Конвенції, не означає виключно внутрішні законодавчі та підзаконні акти, а має більш широкий

та об’єктивний зміст. (Див. нижче розгляд питань щодо обмеження підстав для здійснення прав). У випадку, коли держава позбавляє свободи фізичну особу на більший строк, аніж це

передбачено внутрішнім законодавством, таке позбавлення свободи порушує конвенційне положення (К.-Ф. проти Німеччини (1997)).

Загалом у статті 5 розглядається питання захисту фізичної свободи а також захисту від довільного арешту або затримання. Як це видно на прикладі кількох заяв, що їх Комісія визнала

неприйнятними, стаття не гарантує захисту від менш серйозних форм обмеження особистої свободи, наприклад, при дотриманні правил дорожнього руху, при обов’язковій реєстрації

іноземців або громадян, у значній кількості випадків, коли йдеться про нагляд за умовно звільненими особами, запровадження комендантської години або інших видів контролю, які

серйозно не обмежують свободу пересування в межах території проживання.

Практика Суду свідчить, що питання про те, чи особу було позбавлено свободи з порушенням статті 5, має вирішуватись у кожній справі окремо з урахуванням усіх обставин. Так, у справі

Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд ухвалив рішення про те, що необхідність проживання військовослужбовців у казармах не суперечить статті 5, тому що таке обмеження «не

виходить за рамки звичайної військової служби». У той же час подібні обмеження по відношенню до цивільних осіб є неприйнятними. У справі Гуццарді проти Італії (1980) Суд ухвалив

рішення про те, що особа, яка була вимушена залишатися на невеликому острові й була обмежена у кількості та різновиді контактів із суспільством, може вважатися такою, яку

позбавлено свободи. Але у справі Нільсен проти Данії (1988) Суд, навпаки, прийшов до висновку, що стаття 5 неприйнятна у випадку, коли опікун віддав дванадцятирічного хлопчика до

психіатричної лікарні (див. нижче подальший розгляд цієї справи). Таким чином, різниця між позбавленням свободи, яке порушує статтю 5, і обмеженням свободи, коли не відбувається

порушення статті, полягає в більшій мірі в рівні обмежень, а не в їхній суті.

Варто зазначити, що особа не може відмовитись від прав, які гарантовані їй у статті 5. Іншими словами, навіть якщо особа сама здається на ласку властей і висловлює згоду на подальше

ув’язнення, таке ув’язнення може бути незаконним та порушувати статтю 5. Суд довів це у справі Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії (ця справа здебільшого відома як Справа

про волоцюг (1971)):

Право на свободу в «демократичному суспільстві» за змістом Конвенції є настільки важливим, що особа не може бути позбавленою захисту з боку Конвенції на єдиній

підставі - якщо вона добровільно зголосилася на позбавлення волі.

1. Категорії тримання під вартою, які передбачені в пункті 1 статті 5

і. Тримання під вартою в контексті кримінального права

У пункті 1 статті 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства. Підпункти а та с пункту 1 статті 5

знаходяться в області кримінального права. У підпункті а пункту 1 статті 5 встановлено, що держава може ув’язнити особу після її засудження компетентним судом. Суд не визнав

порушення цього положення у випадку, коли держава помістила засудженого злочинця до звичайній в’язниці, тоді як національний суд призначив йому відбувати покарання у в’язниці зі

спеціальним медичним обладнанням. Суд відзначив, що за цих конкретних умов основною метою ув’язнення було покарання, а не лікування (Біццотто проти Греції (1996)). У справі

Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968) Суд зробив роз’яснення, що держава може утримувати особу в ув’язненні навіть тоді, коли ця особа звернулась із

апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув’язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку

ув’язнення за правопорушення, яке має бути розглянуто в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією (Дроогенбрьок проти Бельгії (1982)). Термін «компетентний суд»

відповідно до підпункту а пункту 1 статті 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.

У підпункті с пункту 1 статті 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув’язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі

обгрунтованої підозри у вчиненні цією особою правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування положення. Суд

визнав порушення підпункту с пункту 1 статті 5 у справі Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства (1990), в якій уряд Сполученого Королівства заарештував та ув’язнив

авторів заяв, підозрюючи їх в терористичній діяльності Ірландської республіканської армії (ІРА), однак обвинувачуваним не було пред’явлено у національному суді відповідних доказів або

інформації, які підтвердили б «обгрунтовану підозру у вчиненні правопорушення».

У значній кількості справ піднімалось питання про порушення підпункту с пункту 1 статті 5 при застосування законів та практики антитерористичного спрямування. Суд визнав, що під час

розгляду поданих згідно підпункту с пункту 1 статті 5 скарг «він обов’язково враховував специфіку терористичних злочинів, загрозу, яку ці злочини становлять для демократичного

суспільства та труднощі, які виникають при боротьбі з тероризмом (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд

постановив, що заявники були ув’язнені з метою проведення поліцейського розслідування фактів і обставин, на яких грунтувались конкретні підозри, і тому не було порушено підпункт с

пункту 1 статті 5. У справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд дійшов висновку, що держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без наміру

провести такий розгляд.

Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, повинно перебувати під судовим контролем, згідно з положеннями

пунктів 3 та 4 статті 5.

ii. Тримання під вартою в контексті цивільного права

В підпунктах b, d, e та f пункту 1 статті 5 йдеться про позбавлення свободи в контексті цивільного права. У підпункті b пункту 1 статті 5 визначено дозволені види позбавлення свободи,

завданням яких є забезпечити присутність свідка під час розгляду справи у суді, примусове проходження чоловіками тесту на батьківство або здіснення психіатричного огляду. Цей підпункт

також допускає позбавлення свободи з тим, щоб забезпечити виконання особою «будь-якого обов’язку, передбаченого законом». На думку Суду, таке зобов’язання повинно мати точно

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 8 из 33 03.11.2011 23:11

визначений та конкретний характер, а не бути лише загальним зобов’язанням дотримуватись закону (Енгель та інші проти Нідерландів (1976) та Лоулесс проти Ірландії (1961)) або

«змінити свою поведінку» (Чюлла проти Італії (1989)). Важливо зазначити, що це положення не має відношення до виконання договірних зобов’язань: у статті 1 Протоколу №4

забороняється «позбавляти волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання».

У підпункті d пункту 1 статті 5 Високим Договірним Сторонам дозволяється затримувати неповнолітніх з метою «застосування наглядових заходів виховного характеру» або «з метою

припровадження його до встановленого законом компетентного органу ». У справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вирішив, що бельгійські органи влади не могли посилатись на

«застосування наглядових заходів виховного характеру», виправдовуючи поміщення дитини до ізольованої камери у в’язниці. У справі Нільсен проти Данії (1988) датський хлопчик,

неодружені батьки якого розійшлися коли він ще був зовсім маленьким, визнав за краще залишитися з батьком і прожив кілька років з ним, незважаючи на те, що суд кількома своїми

рішеннями віддавав право на опікунство матері. Врешті-решт мати віддала сина до державної психіатричної лікарні. Навіть визнаючи, що стаття 5 Конвенції захищає «кожну особу» і що в

підпункті d пункту 1 статті 5 захищаються права неповнолітніх, Суд визнав, що стаття 5 у цій справі неприйнятна, тому що «госпіталізація заявника не була тим позбавленням свободи, яке б

відповідало змісту статті 5, а була здійсненням опікунських прав з боку його матері, яка несла відповідальність за свої дії».

У підпункті e пункту 1 статті 5 в окремих випадках дозволяється позбавлення свободи з метою медичного та соціального контролю. В більшості справ, в яких робилось посилання на цю

статтю, оскаржувалось примусове утримання в психіатричних лікарнях. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити

поняття «психічно хворий» в рамках підпункту e пункту 1 статті 5. По-перше, держава має використовувати об’єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа

вважатись «психічно хворою». По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію. І по-третє, держава має право

утримувати хворого в лікарні лише протягом часу загострення психічного розладу. Останній критерій передбачає, що хворий, який примусово утримується в лікарні через «психічне

захворювання», має право на здійснення періодичного огляду: примусове утримання в лікарні не може тривати протягом невизначеного періоду. Проте як у справі Вінтерверп проти

Нідерландів (1979), так і в справі Ешінгдейн проти Сполученого Королівства (1985) Суд ухвалив рішення про те, що підпункт е пункту 1 статті 5 не зобов’язує державу надавати особі,

яку тримають в лікарні примусово, особливе лікування з тим, щоб на підставі діагнозу “психічно хворий” перебування цієї особи в лікарні не перевищувало межі необхідних для лікування

строків. Держава, наприклад, не може навмисно продовжувати курс лікування психічного захворювання особи, яка вже не має виражених ознак такого захворювання і очікує на звільнення

місця в притулку, де забезпечується спеціальний догляд. Коли уряд встановлює подібні умови звільнення особи з лікарні, то він же повинен і вжити належних заходів з тим, щоб забезпечити

своєчасне виконання цих умов. (Джонсон проти проти Сполученого Королівства (1997)).

Суд розглянув кілька справ про порушення Нідерландами як підпункту е пункту 1 статті 5, так і одного або кількох процедурних положень, які містяться у статті 5. У справі Ван дер Леєр

проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що уряд Нідерландів порушив пункти 1, 2 та 4 статті 5, тому що дозволив помістити заявника до психіатричної лікарні, не поінформувавши його про

таке рішення і залишивши без відповіді його клопотання. У справі Вассінк проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що процедура, за якою особу можна помістити до психіатричної лікарні на

підставі телефонного опитування, не порушує положень статті 5, але відсутність секретаря суду під час наступного слухання суперечила національному законодавству і, таким чином, мало

місце порушення “вимоги законності”. У справі Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що чотиримісячний строк, протягом якого ухвалювалось рішення про продовження

утримання в психіатричній лікарні, становив порушення пункту 4 статті 5.

Комісія та Суд розглянули відносно небагато справ про порушення підпункту f пункту 1 статті 5, який передбачає затримання у зв’язку з імміграцією, пошуком притулку та екстрадицією.

Слід зазначити, що Європейська конвенція з прав людини взагалі не гарантує права на політичний притулок. Але вимога до “законності”, яку викладено у підпункті f пункту 1 статті 5,

означає, що Високі Договірні Сторони не можуть довільно здійснювати свої суверенні права в області, що підпадає під юрисдикцію цієї статті (Бозано проти Франції (1986)). Суд визнав

порушення цього положення у справі Амююр проти Франції (1996), в якій йдеться про те, що декілька осіб, які шукали притулку, були затримані в зоні міжнародних вильотів французького

аеропорту на майже тритижневий строк і не мали при цьому можливості оскаржити своє затримання.

2. Процесуальні гарантії в разі позбавлення свободи

і. Право бути поінформованим про обвинувачення

Серед процесуальних гарантій, які передбачені у статті 5 Конвенції, частина є дійсними у випадках, коли особу затримують як в кримінальному, так і в цивільному порядку, а решта є

дійсними лише коли особу затримують в кримінальному порядку. Пункт 2 статті 5, який передбачає право особи бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її

арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї, стосується випадків позбавлення свободи згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права. Суд дійщов висновку про порушення

пункту 2 статті 5 у справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990), оскільки власті Нідерландів не тільки не ознайомили жінку, яка пізніше звернулась із заявою до Комісії, про її поміщення

до психіатричної лікарні, але й взагалі не поінформували її про факт позбавлення свободи. Комісія та Суд вважають, що при позбавленні волі згідно з нормами як кримінального, так і

цивільного права інформація, що надається, не повинна бути такою детальною, як це визначено у пункті 3 статті 6, де йдеться про право на справедливий судовий розгляд.

іі. Попереднє ув’язнення

У пункті 3 статті 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає

право здійснювати судову владу; у цьому пункті передбачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Як було визнано у постанові Суду у справі Шіссер

проти Швейцарії (1979), суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має дійсно вислухати особу, якій пред’явлене обвинувачення. Для цього вона

має постати перед судовим органом особисто. У справі Шіссера Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов’язані із утриманням під вартою, і ухвалити

остаточне рішення на підставі об’єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до

процедури та норм, що визначені законом. Суд дійшов висновку про те, що державний службовець, який одночасно виконує ролі обвинувача та слідчого, цим вимогам не відповідає

(Cкоогстрьом проти Швеції (1984) та Хубер проти Швейцарії (1990)).

Термін “негайно” у пункті 3 статті 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін “без зволікання” у пункті 4 статті 5. Хоча Комісія та Суд не встановлювали тривалість мінімального строку,

цілком зрозуміло, що навіть в області, яка покривається заявами, що зроблені згідно статті 15 про відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації, затримання без будь-якого

повідомлення на 14 днів і більше без можливості для затриманого постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, порушує статтю 5

в частині пункту 3 (Аксой проти Туреччини (1996)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд визнав, що чотири дні та шість годин є занадто довгим строком, щоб

відповідати цій нормі, незважаючи навіть на те, що виникли специфічні труднощі, які були пов’язані з розслідуванням терористичних актів.

Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літаком з території, на яку поширюється юрисдикція держави (Ноймайстер проти Австрії (1968), Штьогмюллер

проти Австрії (1969) і Мацнеттер проти Австрії 1969)), а також загроза вчинення нових злочинів (Мацнеттер). Проте Суд роз’яснив, що пункт 3 статті 5 не передбачає затримання

особи державою на невизначений строк. У справі Штьогмюллера Суд зазначив, що в разі припинення дії критерію “обгрунтованої підозри”, який викладено в підпункті с пункту 1 статті 5,

подальше затримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту е пункту 1 статті 5. Суд також зазначив, що навіть якщо “обгрунтована підозра” зберігається, це не є єдиним

вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках. У справах Ноймайстера, Штьогмюллера та Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що можливість

вносити заставу зведе до мінімуму ризик втечі і зробить подальше затримання на підставі “обгрунтованої підозри” неприйнятним. Проте у справі Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те,

що ризик вчинення нових злочинів був достатньою підставою для подальшого затримання, однак подібний аргумент було відхилено у справах Штьогмюллера та Рінгайзена проти

Австрії (1971). Якими б не були мотиви, що виправдовують продовження ув’язнення, держава повинна дуже ретельно підходити до вирішення питання про дотримання судової процедури

(Лєтельє проти Франції (1991), Ван дер Танг проти Іспанії (1995) та Скотт проти Іспанії (1996)). Суд не взяв до уваги аргументи держави, згідно з якими довгі строки позбавлення свободи

могли застосовуватись на основі правової презумпції, і в результаті було визнано порушення у справах Ягчі та Саргін проти Туреччини (1995) а також у справі Мансур проти Туреччини

(1995), при цьому було піддано сумніву доречність правової презумпції, згідно з якою кожна особа, яку звинувачено у вчиненні тяжкого злочину, може вдатися до втечі.

Пункт 3 статті 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення - запобігти затриманню на

невизначений строк протягом часу, коли держава розслідує справу. Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли чоловік, який ще на початку розслідування зізнався у вчиненні

злочинів, в яких його було обвинувачено, протягом чотирьох років перебував в попередньому ув’язненні (Мюллер проти Франції (1997)). Як Суд зазначив у справі Вемхофф проти

Федеративної Республіки Німеччини (1968), справа обвинуваченого, якого заарештовано, має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно

Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій “розумний”, який вміщено у пункті 3

статті 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в пункті 1 статті 6.

ііі. Habeas corpus

Пункт 4 статті 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен

розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 статті 5 є автономним за змістом: навіть якщо підстави для

затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами статті 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма пункту 4 статті 5 передбачає

наявність контролю за законністю затримання.

Більшість справ за пунктом 4 статті 5 пов’язані зі скаргами на відсутність періодичного контролю за законністю затримання, що є порушенням статті. Комісія та Суд виробили досить

послідовну практику з цього питання. Затримання, що мало місце внаслідок рішення компетентного суду згідно підпункту а пункту 1 статті 5, різняться від інших форм затримання, які

відносяться головним чином до сфери дії пункту 4 статті 5. Комісія та Суд взяли за вихідний стандарт появу нових обставин або зміну попередніх обставин, які стосуються затриманої

особи, щоб зумовити перегляд попереднього, можливо, цілком законного рішення про затримання. У справах Хуссейн проти Сполученого Королівства (1996) та Сінгх проти

Сполученого Королівства (1996) Суд постановив, що неповнолітні особи, яких було засуджено до позбавлення свободи протягом усього строку покарання (tariff) (пізніше тривалість цього

строку була визначена так: “наскільки на це буде ласка Її Величності”), мали право вимагати перегляду того часу перебування в ув’язненні, яке мало місце після закінчення визначеного

спочатку терміну покарання. Підставою для цього було те, що при подібному ув’язненні потрібно враховувати небезпеку, яку ці особи становлять для суспільства. У справі Вінтерверп

проти Нідерландів (1979) Суд ухвалив, що особа, яку було позбавлено свободи, повинна мати право через деякий час “подавати скаргу” з вимогою перегляду законності позбавлення

свободи. У справі Безікері проти Італії (1989) Суд роз’яснив, що інтервали часу для перегляду рішень про продовження терміну попереднього ув’язнення мають бути відносно короткими,

тоді як інтервали часу для утримання в психіатричних лікарнях можуть бути довшими, якщо це не порушує Конвенцію. У цій справі інтервал у п’ять з половиною місяців для перегляду

другого подання про звільнення з-під арешту був визнаний занадто довгим. У справі Де Йонг, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів (1984) Суд дійшов висновку, що строк від шести

до одинадцяти днів є занадто довгим для того, щоб чекати на першу перевірку рішення про затримання. У двох справах про перевірку рішень щодо утримання в психіатричних лікарнях

Суд також констатував, що чотири місяці (Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990)) та вісім тижнів (Е проти Норвегії (1990)) були занадто великим строком.

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 9 из 33 03.11.2011 23:11

Хоч процедура “habeas corpus” може і не відповідати всім вимогам справедливого судового розгляду, про який йдеться у статті 6 Конвенції, Комісія та Суд підкреслили, що треба

дотримуватись певних стандартів справедливого судового розгляду відповідно до пункту 4 статті 5. Принципів справедливого розгляду потрібно дотримуватись також у випадках, коли

держава при позбавленні свободи окремої особи як причину визначає загрозу державній безпеці. Для того щоб визначити порушення пункту 4 статті 5 у справі Шагал проти Сполученого

Королівства, Суд зробив такі зауваження:

Суд визнає, що у випадках, коли йдеться про державну безпеку, є випадки, коли не можна уникнути використання конфіденційних матеріалів. Однак це не означає, що державні

органи стають непідконтрольними національним судам відразу після того, як цими органами буде визнано, що справа має відношення до національної безпеки чи пов’язана з

тероризмом (...) [І]снують технології, що дозволяють одночасно брати до уваги законну потребу органів безпеки зберігати в таємниці способи та джерела походження оперативної

інформації, та , з іншого боку, враховують необхідність здійснення судової процедури відповідно до вимог справедливого судочинства.

У справі Санчес-Райсе проти Швейцарії (1986) Суд ухвалив рішення про те, що принцип змагальності і рівності шансів має застосовуватись також до процедур “habeas corpus”. У справі

Ламі проти Бельгії (1989) Суд визначив, що обвинувачений повинен мати право доступу до матеріалів справи, які були використані органами провадження слідства при перевірці рішення

про попереднє затримання обвинуваченого. А в справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вказав на те, що коли скаргу стосовно перегляду законності затримання подає особа юного віку,

то цїй особі може бути надано юридичну допомогу з тим, щоб були дотримані основні процесуальні права, гарантовані у пункті 4 статті 5.

Слід відзначити, що в пункті 4 статті 5 вимагається, щоб держави, які є сторонами Конвенції, запровадили на національному рівні ефективні засоби правового захисту. У справі Сакік та

інші проти Туреччини (1997) Суд визнав порушення цього положення у зв’язку з тим, що уряд не зміг представити жодного прикладу, коли особа успішно скористалась пунктом 4 статті 5

або відповідною статтею турецької Конституції.

3. Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5

У кількох справах було зроблено посилання на пункт 5 статті 5, який передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень

цієї статті”. Для того, щоб Комісія та Суд визнали порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами

цієї статті (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). Важливо зазначити, що право на відшкодування за цією статтею є правом, яке заінтересована сторона оскаржує перед

державними органами своєї держави, це ж саме стосується і решти інших прав, які визначені в розділі I Конвенції. Так пункт 5 статті 5, подібно до пункту 4 статті 5, є засобом захисту

права на національному рівні, які Суд може розглядати при витлумаченні інших статей Конвенції. У вже згадуваній справі Сакіка Суд визнав порушення пункту 5 статті 5 на підставі того, що

уряд Туреччини не зміг довести, що хоч одна особа отримала компенсацію відповідно до норм національного законодавства, яке уряд визначив як чинне. У справі Цирліс та Коулумпас

проти Греції (1997) Суд також ухвалив рішення про порушення пункту 5 статті 5; заявники були позбавлені свободи всупереч нормам національного законодавства і пункту 1 статті 5

Конвенції. Національні судові органи відмовили їм у виплаті компенсації за незаконне ув’язнення, мотивуючи це тим, що таке ув’язнення було наслідком грубої помилки, якої припустились

самі заявники.

З іншого боку, стаття 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про “справедливу сатисфакцію” потерпілій стороні. Суд

постановив, що ці два положення не виключають одне одного, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5, це не перешкоджає Суду переглянути

питання і за статтею 41 (Броуген та інші проти Сполученого Королівства (1988) та Чюлла проти Італії (1989)).

H. Право на справедливий судовий розгляд: стаття 6 та статті 2-4 Протоколу № 7

Стаття 6:

1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має

право на справедливий i відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса i

публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки

в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках

публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

а) бути негайно i детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер i причину обвинувачення проти нього;

b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або - якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги

захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мову, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, - отримувати безоплатну допомогу перекладача.

Протокол № 7

Стаття 2

1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку.

Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

2. Із цього права можуть робитися винятки для незначних правопорушень, як це передбачено законом, або в разі коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли

її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдального вироку.

Стаття 3

Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального правопорушення і якщо винесений їй вирок було потім скасовано або її було помилувано на підставі нового

чи нововиявленого факту, який беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із

законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи.

Стаття 4

1. Нікого не може бути вдруге протягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже

було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

2. Положення попереднього пункту не перешкоджають повторному розгляду справи згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або

нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

3. Жодні відступи від положень цієї статті на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.

Стаття 6 Конвенції гарантує кожній людині при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і

відкритий судовий розгляд. Комісія і Суд дають широке тлумачення статті 6, оскільки вона має важливе значення для забезпечення демократії. У справі Делькур проти Бельгії (1970) Суд

постановив, що:

У демократичному суспільстві, яке визнається цією Конвенцію, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке важливе місце, що обмежене тлумачення пункту 1

статті 6 не відповідало б цілям та змісту цього положення.

Перший пункт статті 6 стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, а другий та третій пункти - виключно кримінальних справ.

1. Пункт 1 статті 6: загальні положення

В пункті 1 статті 6 наведено перелік окремих складових елементів системи справедливого судочинства. Головним у всій системі є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми

контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних областях (Голдер проти Сполученого Королівства (1975)). Держава не може також через ухвалення

окремих законів обмежувати дію окремих судових рішень. У справі «Стран Грік Ріфайнеріс» та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994) йшлось про те, що парламент Греції прийняв

закон, згідно з яким орган, що мав перед цим повноваження розглядати позови про заподіяні збитки згідно умов контракту між заявниками та урядом, був позбавлений таких повноважень і

було анульовано виплату за заподіяні збитки, рішення про які було ухвалено у процесі попереднього судового розгляду. Визнавши порушення пункту 1 статті 6, Суд заявив, що:

Принцип верховенства права та поняття справедливого судового розгляду, якому присвячено пункт 1 статті 6, ставлять перепону будь-якому втручанню з боку законодавчої влади, що

здійснюється з метою вплинути на остаточне судове рішення у дискусійному питанні, в процес відправлення судочинства.

Суд також застосував цей принцип у справі Папагеоргіу проти Греції (1997), визнавши порушення у випадку, коли парламент Греції ухвалив закон, згідно з яким окремі звернення не

приймались до розгляду в судовому порядку а розгляд справ, що перебували в суді, припинявся; при цьому деякі із справ вже знаходились в судах протягом кількох років. Але навіть за

відсутності законодавства, яке впливає на відправлення судочинства, у випадку, коли суд відмовивився розглядати факти, що відігравали важливу роль у вирішенні спірного питання, він

тим самим сам позбавив себе відповідних судових повноважень, і в результаті мало місце порушення права на доступ до суду (Терра Вонінген проти Нідерландів (1996)).

Доступ до судових органів має бути реальним, а не формальним. Наприклад, у справі Ейрі проти Ірландії (1979) Суд визнав, що відмова надати юридичну допомогу незаможній жінці, яка

намагалась через суд розлучитись із схильним до насильства чоловіком, порушила її право на доступ до правосуддя, яке передбачене у пункті 1 статті 6. Суд далі розвинув цей принцип у

справі Андроніку і Константіну проти Кіпру (1997), визнавши, що в разі відсутності режиму надання судової допомоги уряд повинен запропонувати інші засоби, які б дозволили особі

скористатися процедурою розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Суд також визнав, що надзвичайно ускладнена адміністративна процедура, завдяки якій можна вирішити питання в області цивільного права, теж може сама по собі становити порушення

права на доступ до суду (Де Жуффр де ля Прадель проти Франції (1992)). Держава повинна забезпечити доступ до суду для кожної особи, яка звертається з оскарженням згідно з

положенням пункту 1 статті 6, і не може встановлювати обмеження в такому доступі для окремих категорій осіб: у справі Кіган проти Ірландії (1994) неодружений батько дитини був

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 10 из 33 03.11.2011 23:11