Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською Конвенцією з Прав Людини
Подождите немного. Документ загружается.
збройних сил;
(iv) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно із заявою, поняття “демократичне суспільство” у пункті 2 статей 8, 9, 10 і 11 Конвенції треба розглядати тільки
відповідно до принципів, що визначені у Конституції Туреччини, зокрема, в преамбулі до неї та в статті 13;
(v) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно з цією заявою, статті 33, 52 і 135 Конституції слід розуміти як такі, що не суперечать статтям 10 і 11 Конвенції (Додаток
до листа на ім’я Генерального секретаря від 29 січня 1987 р.).
Туреччина стала єдиною державою серед Високих Договірних Сторін Європейської конвенції, яка намагалася встановити умови до заяви, згідно з якою визнавалось право на подання
індивідуальних заяв. Після того як Генеральний секретар повідомив Високі Договірні Сторони про заяву Туреччини, деякі країни зробили заяви про те, що такі умови їх не задовольняють, і
ці країни залишили за собою право оскаржити ці умови в майбутньому (Данія, Люксембург, Норвегія і Швеція). Греція ухвалила рішення про те, що вважає заяву Туреччини неприйнятною.
Головні питання, що обговорювались у ході листування, стосувались характеру застережень за змістом статті 64 (попередньої версії) Конвенції та в міжнародному праві взагалі (див. вище
обговорення застережень і заяв про тлумачення). Суд послався на ці зауваження, коли у справі Лоізіду проти Туреччини (попередні заперечення) (1995) ухвалив рішення про те, що він
вважає абсолютним визнання Туреччиною права на подання індивідуальних заяв.
Наприкінці 1988 року Республіка Кіпр також зробила заяву про визнання права на подання індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 Європейської конвенції з прав людини. Але ця заява
містила пункт про те, що уряд Кіпру не визнаватиме повноважень Комісії при розгляді справ, що пов’язані з “заходами, які вживає уряд Республіки Кіпр у ситуації, що виникла після
вторгнення і військової окупації Туреччиною частини території Республіки Кіпр”. Ні Комітет Міністрів, ні Комісія ще не визначились щодо прийнятності цього обмеження повноважень Комісії.
іі. Обов’язкова юрисдикція Суду: стаття 32
Пункт 1 статті 32 Конвенції визначає обов’язкову юрисдикцію Суду таким чином:
Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33,
34 і 47.
Ці положення дозволяють Суду розглядати як міждержавні справи, так і індивідуальні заяви, а також, за певних умов, робити консультативні висновки з приводу правових питань, що
пов’язані з тлумаченням Конвенції.
4. Процедури в Суді
Для того, щоб не заплутувати читача, який не ознайомлений з конвенційними органами та процедурами, що були чинними до листопада 1998, наведена в наступних розділах нумерація
статей подається з урахуванням змін, які були зроблені згідно Протоколу № 11.
і. Умови прийнятності: стаття 35
Стаття 35 викладена в такому вигляді:
1. Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного
права, i впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.
2. Суд не розглядає жодної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:
а) є анонімною; або
b) за своєю суттю порушує питання, що вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, i якщо вона не
містить відповідної нової інформації.
3. Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї,
явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.
4. Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.
Пункти 1 та 4 статті 35 застосовуються одночасно до і міждержавних, і до індивідуальних заяв, тоді як пункти 2 і три застосовуються лише по відношенню до індивідуальних
заяв.
a. Вичерпання національних засобів правового захисту
Усі міжнародні судові чи квазісудові органи, які займаються захистом прав людини і мають повноваження розглядати індивідуальні скарги проти держави, застосовують правило, згідно з
яким особа повинна використати усі доступні національні засоби захисту своїх прав перед тим, як подати офіційну скаргу до міжнародного органу, що здійснює контроль. Це відображає
загальний принцип міжнародного права, який базується на визнанні того, що державі має бути надано усі можливі шляхи виправлення порушення її міжнародних зобов’язань через
використання власних національних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте та/або контролюватиметься на міжнародному рівні. (Антріш проти Франції (1994)). І
тільки якщо органи державної влади не можуть поновити порушене право чи забезпечити справедливе відшкодування за його порушення, Суд розглядає це питання.
Термін “вичерпання національних засобів правового захисту” передбачає обов’язкове використання заявником всіх засобів, як адміністративних, так і судових, які передбачені в
національному законодавстві. Однак від індивідуального заявника вимагається вичерпати всі ті засоби, якими він може скористатись як правом, а не як привілеєм. Тому хоч заявник і
повинен звертатись з оскарженням до всіх судових органів, до яких він має можливість дістатись, він не зобов`язаний звертатись до яких би то не було соціальних служб (Заява № 214/56)
чи звертатись за помилуванням до виконавчої влади, що розцінюється вже як “екстраординарний” а тому і неефективний засіб (Заява № 8395/78). Те ж саме слід сказати і про заяву з
приводу перегляду справи. Коли вивчається питання про те, чи заявник вичерпав усі національні засоби захисту, одночасно враховуються розгляд справи по суті на національному рівні і
ефективність засобів правового захисту, які існують на національному рівні. Заявник не зобов’язаний посилатися на Європейську конвенцію з прав людини в національних судах, якщо він
посилається на положення національного законодавства аналогічного змісту (Кардо проти Франції (1991) та Садік проти Греції (1996)). Проте заявник повинен посилатися на Конвенцію,
якщо вона є єдиною правовою підставою для його заяви (ДеВер проти Бельгії (1980)). Заявник повинен також скористатись усіма внутрішніми процедурними засобами, які можуть
запобігти порушенню Конвенції (Барбера, Мессегуе і Хабардо проти Іспанії (1988)).
Уряд-відповідач може заперечити, що заявник не використав усі внутрішні засоби правового захисту (Заява № 9120/80), але саме уряд має довести існування цих доступних і достатніх
національних засобів правового захисту (Заява №9013/80). Уряд-відповідач має також довести, що існуючі внутрішні засоби захисту є ефективними. Коли припускають, що існує
можливість відшкодування збитків за порушення права, то такий правовий засіб повинен існувати насправді, а не лише теоретично (Наварра проти Франції (1993)). Подібно до цього,
визнання принципу, згідно з яким особа має право на отримання відшкодування за експропрійовану власність, є недостатнім, якщо ця особа все ще позбавлена своєї власності і не
отримала відшкодування після незаконної експропріації (Гійємен проти Франції (1997)). Доступні засоби правового захисту можуть бути визнані неефективними, якщо буде очевидним, що
прецеденти, які вже закріплені в національній правовій системі не залишають заявнику шансів досягти позитивного результату (Кіган проти Ірландії (1995)), або коли справа заявника за
змістом була майже аналогічною тим справам, відносно яких на національному рівні вже було ухвалене рішення (Заяви № 7367/76 і № 7819/77). Оскарження рішень про вислання чи
депортацію, які не припиняють або не скасовують вислання чи депортацію, не можуть розглядатись як ефективний правовий засіб, принаймні стосовно заяв, поданих за статтею 3
(заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) (Заяви № 10400/83 і № 10564/83). Нарешті, в тому випадку, коли адвокат безсумнівно
стверджує, що якийсь засіб захисту не дасть жодних результатів, то заявник, як правило, може не використовувати цей засіб (Заява № 10000/82). Проте якщо адвокат тільки висловлює
сумніви щодо успішного застосування внутрішнього засобу захисту, заявник має виконати сформульовану у пункті 1 статті 35 вимогу про повне вичерпання національних засобів правового
захисту (Заява № 10789/84).
Важливо зазначити, що коли заява визнається неприйнятною з посиланням на невиконання вимоги про вичерпання національних засобів правового захисту, то це є тимчасовою
перешкодою. Суд може повернутись до розгляду заяви в разі виконання заявником положення про вичерпання національних засобів правового захисту.
b. Правило шестимісячного строку
У пункті 1 статті 35 від заявників вимагається подавати заяви до Комісії впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні. Це положення, яке є
обмеженням на право подавати індивідуальну заяву, потребує чіткого витлумачення. Просте повідомлення (лист) від заявника розглядається як “заява” з огляду на правило
шестимісячного строку, коли обставини заяви є достатньо чіткими (Папагеоргіу проти Греції (1997)).
Відлік шестимісячного строку починається не тільки від дати прийняття національного рішення, але також і від дати, коли заявникові стало відоме це рішення і, таким чином, він отримав
можливість звернутися із заявою до Суду.
Вимога стосовно шестимісячного строку дії “закону про давність позову” може застосовуватися тільки у випадках, коли мова йде про конкретні та визначені події. У випадках
коли не можна оскаржити рішення чи дію державних властей, термін починається з моменту вступу в силу остаточного рішення або дії (Заяви № 8206/78 і № 8440/78). Якщо у
заяві йдеться про застосування положення закону, наслідком якого є порушення, що продовжується протягом тривалого часу, в такому разі не існує “точки відліку”, з якої
починається шестимісячний строк (Заява № 8317/78).
c. Умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв: пункти 2 та 3 статті 35
У пунктах 2 і 3 статті 35 Конвенції визначено умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв. Згідно з положеннями цієї статті Суд не розглядає анонімні заяви, а також заяви, які за
своєю суттю порушують питання, яке вже було розглянуте Судом або вже було подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання. У двох останніх
випадках Суд може прийняти заяву, якщо вона містить відповідну нову інформацію.
Донна Гом’єн
file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...
Стр. 31 из 33 03.11.2011 23:11
Умова, що передбачена у підпункті b пункту 2 статті 35, відображає правило res judicata - принцип, згідно з яким одна і та сама справа не розглядається двічі. У тексті статті
сформульовано дві умови, що стосуються критерію “за своєю суттю”: перша стосується заяв, які вже були розглянуті Судом, друга - заяв, які були передані до інших міжнародних
організацій. Проблема, що пов’язана з другою умовою, не мала істотного практичного значення на час прийняття Конвенції, але вона набула значимості від часу створення інших
міжнародних організацій, які теж займаються правозахисною діяльністю, наприклад, Комітет з прав людини (який було засновано відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права, ООН). Термін “відповідна нова інформація”, охоплює тільки факти, які були невідомі на час попереднього представлення заяви або мали місце після того, як Суд вже
розглянув справу за суттю.
У пункті 3 статті 35 вміщена вимога про те, що Суд повинен визнавати заяву неприйнятною, якщо вона “є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтованою
або є зловживанням правом на подання заяви”. Перше положення щодо неприйнятності застосовується тоді, коли вважається, що підняте у заяві питання виходить за межі повноважень
конвенційних органів.
Друге положення, що міститься в пункті 3 статті 35 - “явно необгрунтована” заява - стало причиною багатьох прецедентів. Ця умова прийнятності повинна була звільнити Суд від
детального розгляду заяв, в яких, відповідно до попереднього розгляду, не йдеться про порушення Конвенції.
Третє положення пункту 3 статті 35 - “зловживання правом на подання заяви”, не часто використовувалось для визнання заяви неприйнятною. Однак на це положення робилось посилання,
коли заявник не зміг дати відповідь на кілька запитів Комісії стосовно розгляду його заяви або, наприклад, коли він допустився наклепницьких висловлювань під час особистої зустрічі з
представниками уряду-відповідача.
ii. Процедура розгляду справи за суттю
Після того, як Суд визнає заяву прийнятною, вступає в дію стаття 38. Ця стаття передбачає два цілком конфіденційні процедури.
a. Розгляд справи
У пункті 1 правила 38 передбачається, що Суд розглядає справу разом із представниками сторін. Це положення також надає Суду дискреційні повноваження, в разі необхідності,
проводити розслідування. Якщо це має відбутись, то заінтересовані держави, “створюють усі необхідні умови”.
Якщо не йде мова про “виняткові обставини”, усі слухання в Суді є відкритими для публіки. За будь-яких обставин рішення Суду оголошується публічно. Суд не обов’язково ухвалює свої
рішення одноголосно, і кожен суддя має право висловити особисту думку, яка буде опублікована разом із думкою більшості суддів.
b. Процедура дружнього врегулювання
У пункті 2 статті 38 сторонам пропонується використовувати Суд “з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції і
протоколах до неї”. Ця процедура носить конфіденційний характер.
У підпункті b пункту 1 статті 38 встановлюються два аспекти процедури дружнього врегулювання. Перший аспект визначає Суд як посередника між сторонами, другий аспект представляє
принцип, який повинен забезпечити, щоб будь-яке дружнє врегулювання відбувалося “на основі поваги до прав людини”. Роль Суду у будь-якій процедурі врегулювання полягає, таким
чином, у гарантуванні поваги до спільного інтересу щодо прав людини, навіть у конкретній справі, коли сторони домовляються залагодити її поміж собою. Ця функція Суду як
неупередженого захисника прав людини є особливо важливою у випадках, коли наслідки порушення виходять далеко за межі інтересів особи, яка подала заяву, і коли ці наслідки можуть
змусити відповідну державу вжити загальних заходів, які спрямовані на запобігання майбутнім порушенням того самого права по відношенню до інших осіб. Під час здійснення процедури
дружнього врегулювання у багатьох випадках вдавалось досягти того, що уряд держави-відповідача вживав належні адміністративних або у деяких випадках законодавчих заходів з метою
попередження можливих порушень Конвенції.
У разі досягнення дружнього врегулювання відповідно до підпункту b пункту 1 статті 38, Суд вилучає справу з реєстру, “прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад
фактів і досягнутого вирішення” (стаття 39). Після цього припиняються будь-які процедурні дії у цій справі.
5. Інші процедури Суду:
i. Виключення справи з реєстру
Суд може інколи приймати рішення про те, щоб виключити справу зі свого реєстру - така процедура регулюється статтею 37 Конвенції. Застосування цієї процедури можливе тоді, коли
обставини дозволяють зробити висновок про те, що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву, або якщо спір уже вирішено, або коли Суд встановлює, що подальший розгляд
заяви не є виправданим. Суд повинен залишити у своєму реєстрі будь-яку справу, якщо “цього вимагає повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї”.
Виключення справи з реєстру набуває особливого значення тоді, коли відкликання заяви чи відсутність реагування з боку заявника обумовлені досягненням попередньої домовленості між
ним і державою-відповідачем без впливу або втручання з боку Суду. На відміну від процедури “дружнього врегулювання”, що передбачена у статті 38 Конвенції, оскільки ця неофіційна
форма врегулювання виходить за межі процедури судового розгляду, вона не обов’язково має досягатися “на основі поваги до прав людини”. Однак Суд залишає за собою право
розглядати заяву ex officio навіть тоді, коли заявник відмовився від своєї заяви чи повідомив про свій намір відкликати її.
ii. Участь третьої сторони
Стаття 36 врегульовує участь третьої сторони у слуханнях в Суді. Пункт 1 цієї статті надає право будь-якій Високій Договірній Стороні, громадянин якої є заявником, подати свої
міркування у письмовій формі і брати участь у слуханнях.
Пункт 2 дозволяє Голові Суду запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, або будь-якій заінтересованій особі, яка не є заявником, подати
свої міркування у письмовій формі або брати участь у слуханнях. Така дискреційна участь третіх сторін повинна відбуватись “в інтересах належного відправлення правосуддя”.
iii. Справедлива сатисфакція: ухвали у справах згідно статті 41
Стаття 41 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що у разі, коли Висока Договірна Сторона порушує свої зобов’язання за Конвенцією, а її національне законодавство не
передбачає відповідної компенсації за наслідки цього порушення, тоді “Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”. У багатьох справах Суд ухвалював
рішення про те, що визнання порушення саме по собі є справедливою сатисфакцією, а в інших випадках призначалося символічна грошова компенсація. Однак у деяких справах Суд
приймав рішення про сплату значних сум заявникові, який вигравав справу, враховуючи при цьому і умисне зволікання держави з виплатою сатисфакції. В деяких випадках Суд ухвалював
рішення про повернення заявнику майна, яке було нелегально експропрійоване.
Хоч Суд, як правило, ухвалює рішення у справі про справедливу сатисфакцію посилаючись на статтю 41, однак в рамках загального рішення по справі, все ж іноді він користується правом
окремого розгляду заяви, що пов’язане виключно з компенсацією.
B. Комітет міністрів Ради Європи
До складу Комітету міністрів Ради Європи входять міністри закордонних справ усіх держав - членів Ради Європи. Тому, на відміну від членів Європейського суду з прав людини, члени
Комітету міністрів виступають як представники урядів, а не як експерти з прав людини. Поточна робота Комітету міністрів звичайно виконується їхніми представниками (послами держав-
членів).
Про повноваження Комітету міністрів робити запити до Європейського суду з прав людини щодо консультативних висновків з правових питань йшлось вище, на стор….
Пункт 1 статті 46 передбачає, що Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами. А пункт 2 статті 46 визначає, що
"остаточне рішення Суду надсилається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.
Нагляд, передовсім, полягає в забезпеченні виплати урядом будь-якої сатисфакції, яка призначається Судом. У виняткових випадках, коли проста грошова виплата не може адекватно
виправити становище, в якому опинився заявник, контроль включає також інші заходи, які має вжити уряд, такі як помилування, перегляд справи, зняття кримінального обвинувачення,
надання права постійно проживати на території держави і т. ін. Якщо уряд не вживає адекватних заходів, заявник може звернутися із скаргою до Комітету міністрів. Комітет також наглядає
за тими заходами, які вживає держава-відповідач з метою запобігти виникненню нових порушень у майбутньому (головним чином це відбувається через зміну законодавства, судової
практики, нормативних документів органів виконавчої влади або практики, але інколи йдеться і про практичні заходи, такі, як встановлення обладнання у вязниці, навчання поліцейських або
призначення суддів). Заявник або інші заінтересовані сторони можуть надсилати свої коментарі щодо адекватності запропонованих заходів до Комітету. Якщо Комітет ухвалює рішення про
те, що адекватне здійснення заходів було ефективним, він приймає публічну резолюцію, в якій затверджується завершення його нагляду за виконаням рішення. Резолюція також містить
інформацію про різні заходи, яких ужила держава-відповідач для того, щоб виконати свої зобовязання за Конвенцією.
До цього часу жодна держава не відмовилась виконувати ухвалу у справі Суду або рішення Комітету міністрів.* З огляду на загальну ситуацію, Рада Європи не приймала якихось
спеціальних процедурних правил для встановлення санкцій проти держав-відповідачів, які відмовляються виконувати такі рішення та ухвали. Найбільш серйозні санкції передбачені у
Статуті Ради Європи. Стаття 3 Статуту визначає, що повага до прав людини є основним принципом, який визначає саму участь у Раді. А стаття 8 Статуту уповноважує Комітет Міністрів
тимчасово припиняти або навіть виключати з числа членів Ради Європи будь-яку державу, яка припустилася грубих порушень прав людини.
Донна Гом’єн
file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...
Стр. 32 из 33 03.11.2011 23:11
* За системо, яка була чинною до листопада 1998 року, в усіх випадках, коли справа не передавалась до Суду, Комітет міністрів ухвалював рішення про те, мало місце чи ні порушення
Конвенції.
С. Генеральний секретар Ради Європи
1. Роль Генерального секретаря як депозитарія
Генеральний секретар діє як депозитарій Європейської конвенції з прав людини та всіх інших конвенцій, що їх було укладено Радою Європи. У деяких випадках функція депозитарія досить
обмежена, як, наприклад, стосовно самої Конвенції; згідно з пуктом 4 статті 59 Генеральний секретар лише інформує держави - члени Ради Європи про держави, які ратифікували або
підписали Конвенцію. Генеральний секретар зобов’язаний інформувати всі Високі Договірні Сторони про денонсацію будь-якою державою Європейської конвенції з прав людини згідно
статті 58.
Згідно зі статтею 15 Європейської конвенції будь-яка держава, яка частково відмовляється від своїх зобов’язань за Конвенцією, має інформувати Генерального секретаря про вжиті
заходи і про причини їх вжиття. Держава, яка відмовляється від своїх зобов’язань, повинна також інформувати Генерального секретаря про те, коли ці заходи буде скасовано і буде
поновлено дію положень Конвенції в повному обсязі. Протягом періоду, коли має місце відступ від положень Конвенції, Генеральний секретар не має чітко встановленого зобов’язання
інформувати інші Високі Договірні Сторони про подібне обмеження дії або про його строк.
2. Інші функції Генерального секретаря
На додаток до ролі Генерального секретаря як депозитарія, а в деяких випадках і джерела інформації для Високих Договірних Сторін Конвенції, Генеральний секретар виконує інші, більш
прямі функції у процесі нагляду за дотриманням Конвенції. Стаття 52 уповноважує Генерального секретаря робити запит будь-якій Високої Договірній Стороні щодо “роз’яснення тщодо
того, яким чином її внутрішнє законодавство забезпечує ефективне виконання будь-якого з положень цієї Конвенції”. Генеральний секретар робить не часто запит щодо таких роз’яснень.
До сьогоднішнього дня такі запити стосувались якогось конкретного питання і надсилались до всіх Високих Договірних Сторін, а не до якійсь окремій державі. Важливо зазначити, що стаття
52 не дає Генеральному секретареві повноважень здійснювати будь-які дії у зв’язку з інформацією, яку він одержує від Високих Договірних Сторін.
Підсумкові зауваження
Незважаючи на недоліки, в Путівнику зроблено спробу продемонструвати, як здійснювався розвиток Європейської конвенції з прав людини - найважливішого міжнародного правового
документу в ділянці захисту прав людини - у ході витлумачення Європейською Комісією і Європейським Судом з прав людини. Практика роботи цих органів збагачує зміст Конвенції, додає
до ідеї форму і життєздатність. Тлумачення Комісією та Судом таких понять, як “верховенство права”, “демократичне суспільство” закладають підвалини європейської системи захисту
прав людини і є чітким дороговказом для країн Центральної та Східної Європи, які бажають стати складовою частиною цієї системи.
В той же час слід бути розважливим. Європейська конвенція з прав людини не є панацеєю від усіх порушень прав людини в Європі. Створена відразу після закінчення другої світової війни,
вона зосередилась на людині та захисті її основних прав. Внаслідок цього їй не вистачає здатності вирішувати на правових засадах гострі проблеми сучасності, зокрема економічні та
соціальні. Але, незважаючи на цю обмеженість Європейської конвенції з прав людини, як політики, так і правники мають брати за взірець традицію захисту прав людини, втілену в ній, та
працювати над подальшим розвитком того, що вже напрацьовано. Вступ до Ради Європи і приєднання до Європейської конвенції з прав людини країн Центральної та Східної Європи
мають надати новий імпульс цим зусиллям. Рада Європи, а також нові та майбутні держави-члени мусять проаналізувати та оцінити свої здобутки і знову підтвердити свою прихильність до
всебічного захисту прав людини, що становить підвалини європейського духовного і політичного життя.
Донна Гом’єн
file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...
Стр. 33 из 33 03.11.2011 23:11