Гай-Нижник П.П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня

Подождите немного. Документ загружается.

грошей все занадто мало для потреб обороту. І навіть можна сказати, що до

певної міри чим більше випускається грошей, тим їх меньше, порівнюючи з

потребою обороту. Пояснюється цей парадокс дуже просто: тим, що товарні

ціни зростають ще більш швидким темпом. Торгова спекуляція, передбачаючи

неминучий зріст товарних цін, обгоняє цей зріст і

пустота, що утворюється на

грошевому ринкові, не може бути заповнена ніякими випусками нових

грошевих знаків, вартість котрих падає так хутко” [151, 6].

Взагалі ж урядом Гетьмана замовлення на видрук гривень було доведене

до 11,5 млрд. гривень. [73, ХХІХ]. З цієї чисельності Гетьманат встиг отримати

3 млрд. 905 млн. грн. (1 млрд. 953 крб.)

кредитових білетів [116, 46]. З них

Державним банком було одержано: номіналом у 2 грн. – на суму 17,6 млн. грн.,

у 10 грн. – на 81, 9 млн., у 100 грн. – на 352 млн., у 500 грн. – на 1 155 млн., у 1

000 грн. – на 1 500 млн., у 2 000 грн. – на 800 млн. грн. [73, ХХІХ]. 7 листопада

1918 року урядом було ухвалено доповідь міністра фінансів про асигнування 7

млн. крб.

на виготовлення кредитових білетів і білетів Держскарбниці [169, 31

зв.], а 13 листопада 1918 року ним було розпочато також емісію знаків

Державної скарбниці в карбованцевім номіналі вартістю в 1 тис. крб., проект

яких виконав Гр.Золотов, а видрук здійснено в Києві друкарнею В.Кульженка

[91, 17]. Крім того, продовжувався друк й знаків Держскарбниці номіналом у 25

та 50 карбованців [68, 35].

За Гетьманату кредитових білетів було випущено до обігу на 206 млн. 586

тис. крб., а надалі Директорією ще на 676 млн. 274 тис. крб.; з решти суми

близько 200 млн. крб. пішло на утворення розмінного капіталу в місцевих

установах Держбанку і близько 868 млн. крб. було вивезено директоріальною

владою [116, 46]. Загалом же за час владарювання П.Скоропадського до

обігу

було випущено: кредитових білетів – на 206 млн. 576 тис. крб., знаків

Держскарбниці – на 2 млрд. 457 млн. 474 тис. 100 крб. і розмінних марок – на 12

млн. 133 тис. 275 крб., що разом складало 2 млрд. 676 млн. 183 тис. 375 крб.

Якщо ж відняти від цієї суми вилучені з обігу кредитові білети у 100 крб. на суму

в 22 млн. 694 тис. 100 крб., то

отримаємо випущених до обігу 2 млрд. 653 млн.

499 тис. 375 карбованців [116, 46]. Сума ця, на той період була порівняно

невелика, якщо врахувати підготовку Радою Міністрів вилучення російських

грошових знаків з обігу в Україні. Уряд намагався вести політику ”дорогих

грошей”, про що свідчить й колишній директор Держскарбниці Х.Лебідь-Юрчик,

згадуючи, що за Гетьманату ”фінансове

управління України знаходилось у досить

міцних руках міністерства фінансів, яке не відмовляло кредитів на заспокоєння

дійсних державних потреб, але енергійно охороняло державний скарб від замахів

на марнотратство й надужиття. З цих причин наше фінансове господарство мало

всі ознаки правильного державного господарювання” [101, 121].

Д.Дорошенко подає його в сумі у 3 млрд. 906 млн. 500 тис. гривень [73, ХХІХ].

2.3.2. Розмінні марки-шаги, їх характер та завдання.

За Гетьманату П.Скоропадського було емітовано й іншу категорію

національних паперових грошових знаків – так звані розмінні марки-шаги.

Історія їхнього започаткування державною Україною ведеться з 1917 року.

Попередньо ”шаги” задумувалися лише як поштові марки. Проте ще під час

владарювання Центральної Ради в країні відчувалася

різка нестача дрібних

розрахункових знаків, потреба в яких зростала з місяця в місяць.

Як відомо, першими вітчизняними паперовими грішми законом

Центральної Ради УНР від 6 січня 1918 року було затверджено кредитові білети

у вигляді новозапроваджених карбованців [78, 34-35]. Саме поряд з

карбованцем ми зустрічаємо вперше і таку грошову категорію, як ”шаги”. В

одному з пунктів

вищезазначеного закону з цього приводу, зокрема,

зазначалося: ”4) Кредитові білєти УНР випускаються в карбованцях, при чому

один карбованець містить 17,424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів”

[78, 35]. З 1 березня 1918 року. із запровадженням в Українській республіці

нової грошової одиниці – гривні. підтверджувалося наявність у національній

грошовій системі ”шагів”. Гривня становила половину карбованця і поділялася

на 100 шагів. Цим же законом запроваджувалася золота й срібна гривня і

монети ”иншого металю, який тимчасово встановить міністер фінансів – на 1

шаг, 2 шаги, 5 шагів, 10 шагів, 20 шагів і 50 шагів” [18; 78, 35-36]. Й, нарешті,

майже через півтора місяці законодавчо було започатковано встановлення

цього платіжно-розрахункового засобу самостійної України – шагів. 18 квітня

1918 року Народне Міністерство фінансів УНР

отримало право випуску нового

платіжного засобу у вигляді ”поштових розмінних марок”, що ”ходять нарівні з

дзвінкою монетою”, на загальну суму в 60 млн. крб. вартістю в 1, 2, 4, 6, 10, 20, 30,

40 та 50 шагів [34, 16]. Однак, під час існування Української Народної Республіки

в період Центральної Ради вони так і не встигли з’явитися в обігу. Походження

назви ”шаг

” в історичній науці, боністиці та філателії і досі не з’ясовано.

Опинившись перед фактом гострого браку дрібної монети, гетьманський

уряд, як і урядовці Центральної Ради, вдався до використання досвіду

Російської імперії. Подібну практику застосування розмінних марок, як засобу

платіжу замість дрібних монет, вже було використовувано на терені

підросійської України за

часів царату. З метою вгамувати нестачу дрібних

грошей у перебігу Першої світової війни, такі паперові “монети” почала

застосовувати Російська імперія, коли 6 грудня 1915 року царський уряд видав

закон про випуск по сміті Кредитової канцелярії на 1916 рік розмінні

”казначейські” знаки. Вони, як зазначалося, були випущені на зразок розмінної

срібної монети, яка однак,

на відміну від кредитових білетів, не визначалася

золотим фондом, бо вважалося, що близько 50% коштовного металу відіграє

для неї достатнє забезпечення (з пояснювальної записки А.Ржепецького до Ради

Міністрів від 4 липня 1918 року з приводу випуску українських розмінних марок-

шагів) [211, 3]. Для видруку тих розмінних марок у Росії використовувалися

кліше з поштових марок, що

були видані 1913 року на честь 300-ліття дому

Романових і друкувалися на негумованому картонному папері, або й зовсім на

простому, з низькими номіналами від 1 до 10 копійок. У 1917 році такі марки

продовжував друкувати й Тимчасовий уряд [37, 87].

Законодавчо уряд Української Держави обперся в цьому кроці на закон

УНР від 18 квітня 1918 року про запровадження розмінних марок в Україні та

на закон про випуск кредитових білетів від 20 квітня того ж року. Проте в

проекті

Закону про порядок забезпечення розмінних марок, гетьманське

Міністерство фінансів пропонувало доповнити його тим, що ”розмінні марки,

що до їх забезпечення, прирівнюються до кредитових білєтів” [212]. У

пояснювальній записці міністра фінансів від 4 липня 1918 року до Ради

Міністрів з цього приводу зазначалося, що 1917 року в Росії розмінні

казначейські знаки вже не обчислювалися за

прибутками по сміті Кредитової

канцелярії. Це дало привід припустити, що вони, як і кредитові білети, були

включені до балансу Державного банку. Далі у записці пропонувалося: ”З

огляду на те, що дозволені до випуску вище зазначеним законом Центральної

Ради від 18 квітня ц/р [тобто 1918 р. – П.Г.-Н.] розмінні марки прирівнені

до

срібної монети лише в розумінні ходіння нарівні з нею і у законі немає вказівок

про порядок їхнього забезпечення, є настійливо необхідним доповнити цей

закон положенням про їхнє забезпечення. Приймаючи ж до уваги, що розмінні

марки за засадами їхнього випуску ближче за все підходять до кредитових

білетів, явилося б[,] на мою

думку[,] найбільш ціледоречним прирівняти ці

марки в сенсі їхнього забезпечення до кредитових білетів, тобто включати всю

суму вищевказаних марок до балансу Державного Банку і забезпечувати їх

зобов’язаннями Державної Скарбниці, які виписуються на ім’я Державного

Банку, на підставах, що встановлені законом про випуск кредитових білетів,

затвердженого Центральною Радою 20 квітня

сего року” [211]. При записці

міністр додавав відповідний законопроект і просив про його прийняття.

Уряд схвалив такі пропозиції у формі своєї постанови, яку 8 липня 1918

року затвердив Гетьман [209; 53]. Цїєю постановою, зокрема, зазначалося: ”В

доповнення закону Центральної Ради від 18-го Квітня цього року про надання

Міністрові Фінансів права випустити розмінних марок на суму не

більш

шестидесяти тисяч (60.000) карбованців постановити: Розмінні марки, що до

порядку їх забезпечення, прирівнюються до кредитових білєтів, цеб то на всю

суму розмінних марок, які випускаються Державною Скарбницею, видається

Державному Банкові обов’язання на підставі закону Центральної Ради від 20

квітня цього року про випуск кредитових білетів” [210].

”Дзвінка розмінна монета” (марки-шаги

) відповідала половині копійки і

була виготовлена на картоні білого або жовтявого кольору без водяних знаків у

п’яти вартостях, а саме: 10, 20, 30, 40 і 50 шагів [91, 16]. Проте не слід її

плутати з поштовими марками-шагівками тих же номіналів, малюнку та

розмірів. Перші поштові марки було зпроектовано визнаними українськими

графіками А.Середою (у 10 та 20

шагів) та Г.Нарбутом (у 30, 40 і 50 шагів) ще в

грудні 1917 року [37, 91], але їхній видрук розпочато лише у переддень виходу

закону УНР про випуск розмінної монети у вигляді марок [109, 13].

Однозначним є й те, що за Центральної Ради розмінна монета у вигляді марок-

шагів ще не була пущена в обіг, а лише перебувала в процесі виготовлення. В

іншому випадку постанова від 8 липня була б просто зайвою. На перший

погляд, марки-шагівки і розмінна монета (у вигляді марок-шагів) не

відрізнялися ані малюнком, ані оформленням, тому що обидва видання

виготовлялися матрицями з тих самих кліше

– цинкових плит, спочатку в

друкарні В.Кульженка в Києві (по вул. Пушкінській, 6), а згодом (до грудня

1919 року) і в друкарні Е.Фесенка в Одесі (по вул. Рішельєвській, 47) [37, 183].

Проте між ними були відмінності.

Розмінні марки-шаги друкувалися на грубому папері. На їхньому

зворотньому боці у рамці з тонкої та грубої рисок

(що виконані А.Середою),

або лише з грубої риски (на номіналах виконаних Г.Нарбутом), було зображено

тризуб, під яким у чотири ряди розташовано напис ”Ходить / нарівні / з

дзвінкою / монетою”. Крім того, розмінні марки-шаги відрізнялися від

поштових й тим, що розмінну марку було вироблено із зубкуванням, а поштову

без нього

. Щоправда, близько 400 перших малих аркушів поштових марок і

було прозубковано, проте всі решта випуски – ні. Розмінні марки-шаги всі були

прозубковані і зазначені написом на зворотньому боці. Технологія їхнього

виготовлення також була однаковою: великі аркуші (по 400 марок у кожному)

розрізалися на 4 менші по 100 марок [37, 91]. Після цього ті марки, які мали

стати розмінними і заміняти в обігу дзвінку монету, зубкувалися спеціально

налаштованою машиною, яка, на відступі двох сантиметрів, пробивала 11

дірок [37, 259].

З’явилися розмінні марки в обігу з 18 липня 1918 року в Києві, а згодом і

по всій Україні. Номінально вони відповідали в золотому еквіваленті: 10 шагів

– 0,0383328 гр., 20 шагів – 0,0766656 гр., 30 шагів – 0,1149984 гр., 40 шагів –

0,1533312 гр., 50 шагів – 0,1916640 грамам золота [37, 90]. У встановлені

останньої дати ми посилаємся на працю С.Кікти, дослідника з США, який

стверджує її вірність тим, що ”це устійнили поштовими штемпелями німецькі

філятелісти, які побували тоді в Україні” [37, 90]. До того ж, побічно дата ця

підтверджується й тим, що постанову від 8 липня офіційно було опубліковано

саме 18 липня 1918 року [53]. За Гетьманату розмінних марок було випущено

на суму в 12 млн. 133 тис. 275 крб. [116, 18]. М.Гнатишак зазначає, що

загалом

розмінних марок-шагів, щоправда без вказівки на джерело, було видруковано в

чисельності 106 млн. 361 тис. 530 штук на суму в 37 млн. 656 тис. 685 гривень

[38, 6]. Подібну суму (38 млн. 556 тис. 685 грн. до 9 липня 1920 року) подає і

С.Шрамченко, посилаючись на свідчення колишнього директора Держбанку

К.Клепачівського [68, 34].

Розмінні марки з виходом в обіг значно полегшили

проблему нестачі

дрібних грошей у розрахунках населення. Про фальшування поштових марок

ніяких відомостей немає, чого не можна сказати про розмінні марки-шаги. Їх

було фальшовано в різних містах України, таких як Бердичів, Біла Церква,

Житомир тощо [37, 29]. Фальшувалися дві найвищі вартості, а саме у 40 та 50

шагів [37, 91]. Підробки виглядали зовні ідентично оригіналам,

лише не мали

зубкування, чи були прозубковані не у 11

дірки на 2 см., а у 10

дірки, або

без напису на зворотньому боці [91, 16]. У колекції С.Шрамченка були навіть

дві 50-шагові розмінні марки, які на реверсі мали напис ”Чим наші хуже ваших”

[37, 91]. Ми ж, аналізуючи функції, призначення і правове підгрунтя випуску та

обігу українських державних розмінних марок, відзначимо, що випуск їхній

було зумовлено життєвою необхідністю держави. Законодавчий же

додаток у

постанові від 8 липня 1918 року про прирівнення розмінних марок у

забезпеченні та випуску до кредитових білетів, зняв з урядових плеч зайві

юридично-фінансові непорозуміння, які могли б виникнути з цього приводу.

Таким чином, вітчизняні розмінні марки-шаги можна віднести до типу

(категорії) нерозмінних на коштовні метали паперових грошей.

2.3.3.

Фальшування національних паперових грошових знаків і

заходи гетьманського уряду. Боротьба з валютною спекуляцією.

Загальновідомо, що з появою грошей у всі часи в усіх державних

утвореннях завжди існували й фальшивомонетчики. І Україна тут не є

винятком. Ми вже вказували вище на факти підробок розмінних марок-шагів та

знаків Держскарбниці номіналом у 25 та

50 карбованців [78, 45]. З цього ж

приводу в липні 1918 року було уневажнено купюру в 100 крб. шляхом вирізу

на них підпису скарбника [91, 15; 37, 37], а 24 вересня 1918 року було

розпочато її вилучення з обігу шляхом обміну на інші грошові знаки, для чого

власникам знаків у 100 крб. давався термін до 1 листопада 1918 року [116, 37].

Купюри вартістю 100 крб. було вилучено

на суму в 22 млн. 694 тис. 100 крб.

[116, 46], але незважаючи на те, й після 1 листопада факультативний обмін з

дозволу міністра фінансів продовжився (хоча й номінал було анульовано). До

обміну було представлено купюр у 100 крб. лише на суму в 25,5 млн. крб.

(близько 45%), решту ж 27,75 млн. крб. – анульовано [68, 30]. З приводу

грошового знака в 100 крб

. слід зазначити, що головна маса вилучених білетів

не була, власне, підробкою, а, скоріше, незаконно видрукованою.

І.Вєтров та М.Виговський вказують на дві причини вилучення: ”За

першою версією, тому, що кліше потрапило до рук радянського наркомату

фінансів, а за другою – тому, що в малюнок було включено сатиричні тексти на

гетьмана” [14, 89].

Обидві ці версії не лише правдоподібні, але й пов’язані між

собою ”рукою Москви”. Відомо, що при відступі з Києва більшовиками було

вивезено залишки білетів у 100 крб., каміння й літографічні відтиски [116, 36].

Таким чином, ці купюри, які почали випускатися більшовиками і завозилися в

Україну делегатами мирових переговорів від РРФСР, були не стільки

підробками, скільки незаконно випущеними. Через це можна цілком ствердно

вказувати, що радянська Росія застосовувала проти Української Держави один з

засобів економічної війни, а саме – випуск і заповнення українського

фінансового ринку інфляційними паперовими грішми. Відомо також, що таємні

переговори про повалення Гетьманату між більшовиком Д.Мануільським та

одним з ватажків Українського

Національного Союзу В.Винниченком велися в

помешканні та в присутності товариша міністра фінансів соціал-демократа

В.Мазуренка [139, 32-36]. Отже, це свідчить й про те, що повалення влади

П.Скоропадського здійснювалось частково й за більшовицький кошт.

Сатиричні ж написи на купюрах про Гетьмана могли бути виконані будь ким,

чи більшовиками, чи українськими соціалістами, чи фальшивомонетчиками без

будь-яких політичних переконань.

Питання боротьби з підробкою грошових знаків виникло вже на початку

Гетьманату. В одній з записок до Ради Міністрів (недатовано

, але написана

очевидно в перших числах червня) А.Ржепецьким і Г.Лерхе запрошувалося

асигнувати для цієї мети і у зв’язку з перетвором грошової системи 100 тис.

крб., при чому дописувачами зазначалося: ”В останній час значно зміцневалось

підроблення грошових знаків. Для боротьби з цим злом необхідно мати де які

кошти в

розпорядження Міністра Фінансів по обрахунку Кредітової Канцелярії.

Такій же кредіт необхіден для негайних витрат, в зв’язку з перетвіром грошової

системи” [256].

В першій половині червня 1918 р. Малою Радою Міністрів було ухвалено

поданий законопроект [182; 185], а 24 червня 1918 р. Гетьманом затверджено

Постанову про асигнування в розпорядження міністра фінансів 100 000 крб. на

боротьбу з підробленням грошових

знаків і на витрати по перетворові

грошової системи [270].

Для боротьби з цим злочином 10 серпня 1918 року

було також затверджено Закон про тимчасовий порядок обстеження

фальшивих монет та кредитових паперів [56; 273]. Для втілення на практиці

цих намірів було розширено склад Кабінету Науково-судової експертизи при

прокуророві київської Судової палати, на що планувалося ”відпускати з коштів

Державної Скарбниці по сміті Міністерства Юстиції

щорічно, починаючи з

1919 року, дев’ять тисяч шістьсот (9.600) карбованців, а на 1918 рік асигнувати,

по обрахунку з 1-го липня 1918 року, чотири тисячі вісімсот (4.800)

карбованців” [273], а також ”на покриття видатків на придбання необхідних

матеріялів і взагалі на переведення в життя цього закону в 1918 році – двадцять

тисяч (20.000) карбованців” [56; 273, 21 зв.]. Крім того, урядом 7 листопада

1918 року було ухвалено доповідь міністра фінансів [169, 31 зв.], а згодом

видано затверджену Гетьманом відповідну постанову [277], про виділення 300

тис. крб. на видатки для боротьби з підробкою грошових знаків і для розшуку

вкрадених скарбових грошових сум.

За час світової війни і революції особливого розмаху набула й різного

роду спекуляція. Зазначаючи цей факт, Гетьман

ще 20 червня 1918 року у

власноручному листі писав до голови Ради Міністрів: ”Таке положення не може

бути далі терпиме. Приймаючи на себе всю повноту влади на Україні, я мав на

меті виконати її на благо і добробут широких мас міського населення і

селянства. Через те прошу Вас виробити в Раді Міністрів в

негайній черзі і дати

мені на затвердження закони про міри боротьби з спекуляцією, встановивши в

них найгостріші кари для нарушителів цих законів. Рахую, що цим буде

положено кінець тому огидному злочинному явищу спекуляції, що підточує

Незабаром, 9 липня 1918 року, директором Департаменту законодавчих справ

Володковським копії цієї постанови було надіслано директорові Держскарбниці [257] і вже 5 липня

того ж року її було опубліковано у пресі [51].

економічні засоби Держави і вносить в широкі маси населення величезні

шкоди” [50].

Незабаром урядом було прийнято тимчасовий Закон про кримінальну

відповідальність за перевищення межових цін і за спекуляцію [181], а також

окремо розглянуто проект Закону про боротьбу з валютною спекуляцією [202;

203]. 8 липня 1918 року П.Скоропадським було затверджено урядову

Постанову про міри боротьби з

спекуяцією закордонною валютою [53; 201;

271]. Цією постановою визначалося ”забороняти всякі умови по купівлі та

продажу закордоних грошових знаків на суму більш, як одну тисячу (1.000)

карбованців, по за місцями, які зазначені Міністерством Фінансів” [201]. Крім

того, до ”Уложенія о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ” додавався

арт. 1174

такого змісту: ”За виконання, або замір скласти умову по купівлі[,]

або продажу закордонних грошових знаків на суму більш, як одну тисячу

(1.000) карбованців по за місцями, які зазначені Міністром Фінансів, винні

підлягають, крім конфіскації грошових знаків, що були об’єктом умови,

замкненню в вязниці на строк від вісьми місяців до одного

року та чотирьох

місяців і грошового штрафу від ста карбованців до десяти тисяч карбованців”

[271]. А.Ржепецькому також надавалося право видати інструкцію в розвиток

артикулу постанови про заборону валютного обміну завбільшки як тисячу

карбованців у невстановлених місцях [201].

Правда, встановити повний контроль над кримінальними елементами (як

щодо підробки грошових знаків, так і щодо валютних спекуляцій) за тодішніх

політико-економічних умов було надзвичайно важко. Не було відведено для

цього Гетьманатові часу й історією, бо вже менш як через півроку він

припинить своє існування.

Таким чином, за Гетьманату було здійснено

реальні кроки щодо

налаштування фінансової системи України. Було створено дієздатний

адміністративно-фінансовий аппарат влади, створено Державний банк та

Державний Земельний банк, налагоджено роботу Експедиції заготовок

державних паперів, Фінансової комісії тощо, було також збільшено емісійне

право для Міністерства фінансів, обсяг якого потребувала грошова ситуація в

країні і який, одночасно, обмежувався рамками розумної

межі, перетинання

якої загрожувало б вибухом гіперінфляції. Проводилася активна боротьба з

фальшуванням національної валюти, яку не вдалося істотно розширити через

складну соціально-політичну ситуацію в державі та нетривкий термін існування

Гетьманату. Вдосконалено й правову базу національної фінансової системи та

грошового випуску. Було виправлено помилки, допущені у цій сфері

урядовцями УНР.

Фінансове життя країни почало поступово відроджуватися.

10 липня 1918 року цей закон було передано до редакції ”Державного вістника” [204], а 18

липня 1918 року він набув гласності [53].

РОЗДІЛ 3

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ УГОДИ ТА ПОЗИКИ ГЕТЬМАНАТУ

Серед головних наслідків Берестейської угоди для України, крім факту

визволення її терену від більшовицької окупації, були початок мирних

переговорів з РРФСР і факт визнання нею її самостійності, а також окупація

краю військами Німеччини й Австро-Угорщини в комплексі з додатковими

зобов’язаннями України перед Центральними державами, які пообіцяв

визволителям уряд

УНР. Такий перебіг подій повинен був мати одним із своїх

аспектів і фінансове питання.

3.1. Міжнародні фінансові угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Наявність у держави власної грошової одиниці передбачає й

встановлення її паритету до валют інших країн з якими вона має торговельно-

економічні стосунки. Україні, на терені якої перебувало

німецьке та австро-

угорське військо і для якої Центральні держави, в силу військово-політичних

обставин, стали головними торговельними партнерами, необхідно було

визначитися у ставленні й до грошових одиниць, перш за все, Німеччини та

Австро-Угорщини. Свого часу УНР підписала у Бересті мирний договір з

країнами Почвірного блоку з укладенням торговельно-

економічної угоди з

новими союзниками, згідно якої Україна зобов’язувалася поставити країнам

коаліції велику кількість продуктів і сировини. Тоді ж у договорі тимчасово

було зафіксовано й валютні курси (ідентичні дореволюйним курсам рубля): 1

марка = 46,2 коп., 1 крона = 39,382 коп. [116, 62]. Хоча вже на той час було

зрозуміло, що курси ці, в зв’язку із знеціненям

рубля за час війни і революції,

були далекими від реалій. Питання ж платежів при товарообміні вимагало

встановлення нових розрахункових курсів валют між суб’єктами торгівлі.

24 березня 1918 року такі переговори розпочалися в Києві між

фінансовими комісіями УНР, Німеччини та Австро-Угорщини [192]. На час

приходу Павла Скоропадського до влади, Україною, Німеччиною та

Австро-

Угорщиною в результаті нелегких переговорів вже було встановлено

еквівалентне валютне співвідношення. В Циркулярі Народного Міністерства

фінансів від 9 квітня 1918 року, якого Кредитова канцелярія 13 квітня 1918

року надіслала генеральному писареві Обіжником про курс грошей для негайної

інформації всіх підлеглих міністерству інституцій, вказувалося, що

розрахунковий курс між маркою, кроною і рублем (а, отже

, й карбованцем) до

15 квітня 1918 року встановлено в співвідношенні 1

марки та 2 крони до 1

рубля [191]. У спадщину Гетьманат отримав й визначення щодо його

застосування. Тим же Обіжником вказувалося, що таке співвідношення є

важливим: “1) Для оплати (платіжа) війська центральних держав на Україні. 2)

Для поштово-телеграфних і залізничних зносин. 3) Для безпосереднього обміну

монопольними товарами між державами. 4) Для товарних сділок заключених за

дозволом

Правительства центральними організаціями відповідних держав, які є

під правительственним контролем. 5) Для оплати (платіжів) на Україні умов з

рештою товарами, які імпортуються і експортуються в означенній і раніше

умовленій між правительством кількости і такими, які користуватимуться

свободою вивозу і ввозу. При цьому було встановлено, що цей росчотний курс

не обов'язковий ні для валютної ходотатности, ані для всіх тих сділок, які не

перелічені в параграфах 1-5 крапка. У цих випадках

установлення курсу дається

робити по добрій волі” [191].

Термін дії цього твердого розрахункового курсу визначався до 15 червня

1918 року.

Втім й після цієї домовленності командування окупаційних військ

не припинило самовільних дій щодо встанолення обмінних валютних курсів.

Зміна верховної влади в Україні та форми її державного устрою після

перевороту 29 квітня 1918 року також не вплинули на позицію в цьому питанні

німецької та австро-угорської військової влади. Так, в червні 1918 року австро-

угорське окупаційне військове керівництво визначило, що 100 “царських”

рублів дорівнюють 180 кронам, а 100 “керенок” – 160 кронам. З свого боку

німецьке військове командування призначило й свій курс: 1 царський рубль = 1

марка, 1 “керенка” = 1 марка, 1 карбованець = 1 марка 33,1 пфенінга, а

“керенки” номіналом у 20 та 40 рублів наказувалося взагалі не приймати до

обміну. Крім того, німці намагалися впровадити в обіг

й окупаційну грошову

одиницю – так званий німецький “східний рубль” (“острубль”) за курсом 1

острубль = 2 російським рублям.

Відповідь з боку гетьманського уряду не змусила на себе очікувати. Вона

була жорстка і конкретна. Вже 29 травня 1918 року Міністерство фінансів

Гетьманату однозначно заборонило обмін та обіг на території Української

Держави острублів. Окрім цього всі державні та

фінансові установи держави

отримали розпорядження, що під час обміну валют слід дотримуватися

вільного курсу [ЦДАВОВУ України. – Ф. 2199, оп. 1, спр. 27, арк. 5-10]. Як

наслідок, в травні-червні 1918 року між окупаційною владою та гетьманським

урядом фактично розпочалася фінансова війна. Офіцери німецької та австро-

угорської військової адміністрації почали арештовувати українських банкірів та

працівників торговельних

установ, що відмовлялися приймати у розрахунки і

до обміну грошові одиниці цих країн за завищеним курсом. Одночасно,

представники німецької Київської групи армій (групи Армій Айхгорна –

Heeresgruppe Eichhorn) відмовлялися сплачувати податки та акцизні збори за

вільним курсом. В свою чергу керівництво Української Держави засипало уряди

Німеччини та Австро-Угорщини скаргами та нотами протесту.

В довершення

непохитності своєї позиції у цьому питанні Київ тимчасово припинив

розрахунки по торговельним операціям з цими Центральними країнами.

До розв’язання проблеми знову долучилася україно-німецько-австрійська

фінансова комісія. Обговорення завершилося перемогою української сторони і

підписанням 4 липня 1918 року фінансової угоди між Українською Державою,

Німеччиною та Австро-Угорщиною, основу якої склали

наступні

домовленності: було встановлено вільний курс марок і крон для всіх

В іншій копії Циркуляра № 131 вказано ”по добрій згоді” [200].

ЦДАВОВ України, ф. 2199, оп. 1, спр. 25, арк. 6-18.

фінансових операцій; встановлений німецьким та австро-угорським вищим

офіцерством обмінний валютний курс зберігався лише для торгівлі поміж

їхніми військовими частинами, що знаходилися на українських землях;

розпорядження окупаційних військ про арешт українських громадян було

визнано за непорозуміння.

3.1.1. Фінансова угода від 15 травня 1918 року.

Паралельно, з квітня 1918 року тривали й переговори між визначеними з

трьох сторін фінансовими комісіями про надання Україною Німеччині та

Австро-Угорщині грошової позики. Представники України, серед яких були

такі відомі економісти як Барановський, Тирмос, Тимошенко, Ігнатович,

Василевський та інші [192, 57], стали на принципову і обгрунтовану

позицію

щодо закріплення валютного курсу та умов надання позики. В цьому була

неабияка заслуга й А.Ржепецького, який, за словами Гетьмана, “з німцями, що

на нас насідали, ... сперечався і не здавався, а коли вже доводилося чим-небудь

поступитися, тому що ті ставали агресивними і погрожували йому якими-

небудь новими бідами, потрібно

було бачити, наскільки кожна поступка була

йому неприємна” [135, 167]. Як бачимо, провадити власну лінію в керівництві

країною і, зокрема, у фінансових переговорах з Центральними державами за

умов розташування на її терені півмільйонного ”союзницького” війська було

справою не з легких. Показовими з цього приводу є також свідчення

М.Могилянського, який згадував: ”Даремно

вибивався з сил, намагаючись

відстояти свою фінансову незалежність, добросовісний і чесний

А.К.Ржепецький. Німці, звичайно, залишалися maitres de la position

...” [111,

133]. Втім, незважаючи на фактор німецького багнета, українська делегація

зайняла на переговорах обгрунтовано-фахову позицію. Безумовно і німці, яких

повністю підтримували австрійці, відчуваючи за своїми спинами військову

міць, не могли (і не зробили цього) дозволити собі погодитися на якесь вагоме

відхилення на користь українців від паритетної планки, встановленої з урядом

УНР.

Гетьманська делегація, таким чином, опинилася практично вже перед

доконаним фактом.

У підсумку, 15 травня 1918 року, згідно з підписаною фінансовою

угодою, обмінні курси валют було встановлено: 1 австро-угорська крона до 1

грн. (або 2 крони за 1 крб.) та 0,665 німецької марки до 1 грн. (або 1,33

марки

за 1 крб.) [180, 44 зв.]. Німецька преса з цього приводу також зазначала, що

”при фіксуванні розрахункового курсу досягнуто згоди було лише після

ЦДАВОВ України, ф. 2199, оп. 1, спр. 25, арк. 10-25

панами положення – (фр.)

Разом з тим, аналізуючи протоколи засідань фінансових комісій, можна ствердити, що саме

делегація Центральної Ради мала на початку переговорів реальні можливості для визнання більш

вигіднішого для України курсу марки до карбованця [192; 193; 194]. Саме вона, не використавши їх,

дала привід зжорсточити німецьким делегатам свої позиції щодо висоти встановлення

розрахункового курсу між рублем /

карбованцем і маркою [Дивіться: Гай-Нижник П. Фінансова

політика Української Центральної Ради (1917-1918 рр.) // Наукові записки. Збірник праць молодих

вчених та аспірантів. - Т. 3. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім.

М.С.Грушевського НАН України, 1998. - С. 356-400].

Гай-Нижник П.П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.)

Подождите немного. Документ загружается.