Гай-Нижник П.П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня

Подождите немного. Документ загружается.

10) Шифр належить перегляду, причому, у випадкові збереження

минулих шифрів, необхідно умовитися лише про зміну способу їхнього

застосувань (Бажано одноподібний шифр для Дону та Кубані).

11) Щодо комісійних операцій з векселями та транспортними

документами визнається можливим віновити попередній порядок, що

практикувався в закладах колишн[ього] Госсударственного Банка.

12) Відновити перекази між Ощадними

Касами України та Кубані на

загальних підставах, але з обов’язковою попередньою регістрацією їх у

Київській Ощадній Касі та Катеринославській при Конторі Госсударственного

Банку – за приналежністю з тим, що гранична сума по одному переказі не може

перевищувати 5000 карбованців.

13) Ставка для переказів встановлюється в

14) Допускається прийом на взаємних началах і безкоштовно внесків за

книжками Кубанських кас на Україні і зворотньо, з обов’язковою регістрацією

у Київській та Катеринодарській Ощадних Касах за приналежністю.

15) Встановлюється прийом страхових премій непрострочених по

страхуванням, заключеним на Україні та Кубані, з реєстрацією в Київській та

Катеринодарській Ощадних Касах.

16) Рохрахунки

здійснюються між Україною та Кубанню по операціям

Ощадних Кас на кореспондентських началах у ті ж строки й на тих же

підставах, як і по переказах [Держ] Банку з відкриттям кредиту в розмірі

п’ятисот тисяч карбованців” [73 а, 334-335].

Одночасно Гетьманом докладалися зусилля (в тому числі й фінансові) для

якнайшвидшого формування добровільчих

Північної та Південної армій, які

спільно з донцями та дєнікінцями вели б бойові дії проти Червоної гвардії і

стали б заслоном для України до сформування нею власних збройних сил.

”Україна широко розкривала двері всім нещасним, давала грошові субсидії

всім, хто хотів допомогти у боротьбі з більшовизмом, коли Південна,

Астраханська і

Північна армії та Дон вимагали мільйони й мільйони і Україна

нікому в них не відмовляла”, – згадував Гетьман [135, 291]. Більшість з цих

”субсидій” надавалися таємно, а тому й сьогодні досить важко встановити їхній

справжній обсяг. Збереглися, однак, окремі таємні документи, які

підтверджують спогади Гетьмана про широку фінансову підтримку його

режимом вищевказаних армій.

Так, 19 листопада 1918 року уряд України

таємно надає додаткову грошову допомогу для мобільнішого сформування у

Пскові Північної армії ”на захист Південно-Західної Росії” 3 млн. крб. [214], до

яких згодом додається ще стільки ж [215]. Одразу ж після випуску гетьманської

”грамоти про федерацію”, 15 листопада 1918 року Гетьман затверджує таємну

Постанову Ради Міністрів про асигнування 10 млн.

крб. на організацію та на

утримання Південної армії. Ці кошти доручалися міністрові фінансів ”для

передачи їх Урядові Всевеликого війська Донського” [213]. Взагалі, як видно з

проекту держбюджету Української Держави, на сформування і утримання

різних армій Гетьманатом було витрачено 46 млн. карбованців [73, 278-280].

Павло Скоропадський пояснював такі кроки тим, що тоді він

”усвідомлював, що для того, щоб Україна мала право на існування, щоб вона

мала дійсно світове значення, недостатньо було намагатися захищатися в своїх

межах”, він прагнув проводити ”більш широку політику” [135, 306]. І хоча

українські соціалістичні кола вважали такі його дії зрадою й були

проти

допомоги Дону, проти витіснення більшовиків, він залишався переконаним, що

на той час ”єдиним, що могло дійсно зацікавити всі країни ENTENTE-и до ідеї

України, саме була б боротьба з Радянською Росією далеко за межами України.

Тільки це й могло в очах світу і в очах великоросів змирити їх з новою, що

народжувалася, українською державністю” [135, 306].

Наприкінці листопада 1918 року, коли ситуація для Гетьманату була

вкрай загостреною, уряд, прагнучи послабити тиск повстанців на Київ й наступ

більшовиків за ними, а також виграти час для мобілізації власних сил,

намагається спонукати до активних дій дєнікінців. Між іншим,

П.Скоропадський, незважаючи на те, що, як ним було

заявлено на вигнанні, він

весь час терпів від А.Дєнікіна ”безобразную травлю” [135, 142] і що політична

орієнтація Добровольчої армії йому зовсім не підходила через те, що “там

проповідувалося повнійше заперечення України” [135, 181], вимушений був

погодитися на надання цій армії фінансової допомоги. 27 листопада 1918 року

міністр фінансів доповів на засіданні уряду про надходження від Добровольчої

армії прохання про асигнування їй 10 млн. крб., на що урядом було

постановлено “визнати, що 10.000.000 карбованців можуть бути асигнованими

за відомих умов, що огородять інтереси України в її спільній з іншими

Державами боротьбі проти більшовиків” [173, 64 зв.]. Крім того, визнавалося за

необхідне зібрати у Києві в другій половині грудня 1918 року конференції

держав,

що федеративно об’єднуються з Росією, і встановити при

Добровольчій, Південній та Донській арміях українські представництва для

узгодження їхніх дій з українським військом проти Радянської Росії [173, 64-64

зв.]. 30 листопада 1918 року Павло Скоропадський затвердив Постанову Ради

Міністрів про асигнування в розпорядження міністра фінансів 10 млн. крб.

”для видачі їх Головному Командуванню Добровольчої армії

на видатки цієї

армії, як безвідсоткову позику” [216].

Не вдаючися до історико-політичної оцінки цих кроків Гетьмана та його

уряду, як і до контраверз з приводу полеміки навколо так званого питання

”грамоти про федерацію”, ми лише зазначимо, що вищевказані грошові суми

були надані різним білогвардійським урядам (а, отже, небільшовицькій Росії)

позичково.

Таким чином, їх можна вважати зовнішньо-фінансовим кредитом,

який Київ офіційно надав у 1918 році Росії і вони фактично є російським

державним боргом Україні й до теперішнього часу.

Міжнародні фінансові угоди Гетьманату не можна оцінювати однозначно,

не враховуючи цілого комплексу внутрішньоукраїнських фінансово-

економічних і політичних складнощів, що склалися в країні 1918 року, поза

міжнародною військово-політичною і соціально-економічною ситуацією. В

більшості своїх аспектів ці угоди і позики були кроком, якого вимагали

військово-політичні обставини. Разом з тим відзначимо, що, наприклад, при

підписанні фінансових угод з Німеччиною та Австро-Угорщиною урядовці

Міністерства фінансів доклали всіх можливих від них зусиль для пом’якшення

тиску з боку представників Центральних держав і здобуття окремих вигід

українською стороною. Щодо фінансових стосунків Української Держави з

частинами колишньої Російської

імперії, то вони були зумовлені, перш за все,

потребою військово-політичною, яка віддзеркалювала необхідність боротьби з

більшовизмом і збереження на той момент української державності взагалі.

РОЗДІЛ 4

РЕФОРМА ГРОШОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.

ПОДАТКИ І УКЛАДАННЯ БЮДЖЕТУ

4.1. Реформа фінансової системи. Вихід України з рубльової зони.

Важливим аспектом фінансового стану в Україні 1918 року були

російські рублі, які на той час вільно поступали в український грошовий обіг і

залишалися законним платіжним засобом на її терені. Їхнє прирівнення у

вартості до карбованця було узаконено в УНР 6 січня 1918 року [37, 91; 78, 35].

Отже, поряд з національними грішми – карбованцем, а потім і гривнею

російський рубль, курс якого вже кілька років поспіль нестримно падав,

фактично був офіційною грошовою одиницею державної України. Таким чином

Центральною Радою було зроблено надзвичайну з економічної точки зору

фінансово-політичну помилку.

Світова війна розхитала російську фінансову систему практично до самих

підвалин

, а революції довершили її руйнування. Маса російських кредитових

білетів у обігу з 1 січня 1917 року на 1 січня 1918 року зросла з 9 млрд. 103 млн.

руб. до 25 млрд. 461 млн. руб., за 1917 рік у ньому додатково з’явилося нічим

не забезпечених грошових знаків ще на 16 млрд. 358 млн. рублів [68, 27].

Девальвація рубля відбувалася чи не щоденно. За

підрахунками професора

А.Вольського й М.Кривецького від 29 грудня 1917 року загальноросійські

державні борги зросли за час війни з 8 млрд. 858 млн. 054 тис. руб. станом на 1

січня 1913 року до 27 млрд. 027 тис. руб. на кінець грудня 1917 року, а нічим не

забезпечених паперових грошей було випущено на суму близько 12 мільярдів

[190, 25]. Паперово-грошова інфляція призвела

до небаченого падіння вартості

рубля, який наприкінці грудня 1917 року становив 15 коп. до золотого запасу

Госбанку Росії і лише 7 коп. золотом щодо обійнятого шаленою спекуляцією

товарного ринку [190, 25].

Вартість рубля падала і на європейському ринку. Так, якщо, наприклад,

на Стокгольмському валютному ринку за 100 рублів у січні 1917 року давали

192 шведські крони, то у

грудні того ж року їхній паритет становив вже 44

крони, а на 1 січня 1918 року котування чека на рублі взагалі було офіційно

припинено [68, 27]. Рівновартісне ж номінальне співвідношення рубля з

карбованцем загрожувало падінням української грошової одиниці в

гіперінфляційну прірву, до якої її потягне рубль. Вже наприкінці 1917 року

А.Вольський і М.Кривецький вищезгаданою доповіддю

намагалися переконати

провідників УНР, що ”для піднесення курсу українських паперових грошей

перш за все необхідно відмежувати Україну від припливу російських грошей,

курс яких буде, безсумнівно, падати. Україна не буде в силах зупинити падіння

рубля” [190, 43]. Можновладці УНР не почули цих попереджень.

Тим часом більшовики, які прийшли до влади в Росії, ще

більше

активізували через свій Наркомат фінансів політику ”дешевих” грошей, тобто

було розпочато динамічний випуск нічим не забезпечених паперових грошових

знаків у необмеженій кількості. Значна частина цієї грошової маси,

безперешкодно перебуваючи в обігу на українському ринку і нарощуючи свою

кількість, підривала українську господарську та фінансову системи й сприяла

розкрученню інфляційних процесів. За підрахунками голови установленого при

Народному Міністерстві фінансів УНР особливої наради по фінансово-

економічним питанням С.І.Соколовського, обсяг проникнення в березні-квітні

1918 року російських грошових знаків в

Україну становив 15 млн. рублів на

день [116, 42]. Тільки на 1 січня 1918 року вартість золотого довоєнного рубля

порівняно з 1 січням 1917 року, згідно з всеросійським індексом статистики,

зросла з 2,93 до 20,46 одиниць [76]. Більшовики були переконані, що грошове

господарство повинно бути знищене разом з буржуазним ладом в суспільстві.

Перед Україною постала нагальна потреба відмежуватися від загрози

гіперінфляційної кризи. Серед вітчизняних економістів дедалі частіше лунали

вимоги щодо відмежування українських фінансів від російських. М.Туган-

Барановський, наприклад, виступаючи за таке відокремлення у статті

”Неодкладна справа” (Нова Рада. - 1918. - № 133.), зауважував, що цього

потребують ”навіть не політичні, а надзвичайної ваги і принуки

економічні

інтереси українського народу. І отягаючись цим, зволікати, гаяти час – не

можна: кожен місяць угайки погіршує становище і все більше утруднює

рятунок України од того фінансового провалля, в яке летить совітська Росія”.

Свого часу Центральна Рада змушена була поставити навесні 1918 року це

питання до обговорення на ІІ засіданні спеціальної фінансово-

економічної

наради, яку було утворено 12 січня 1917 року [116, 40]. Воно відбулося 14

квітня 1918 року під головуванням С.Соколовського, однак учасники наради

так і не винесли остаточного рішення з приводу ставлення до рубля [116, 40-

43]. У російському ж обігу з передвоєнних часів до 1 листопада 1917 року сума

грошей збільшилася від майже 1 млрд. 600 млн. руб. до 20 млрд. руб.,

а на

травень 1918 року їх було вже близько 40 мільярдів [152, 126]. Альтернативи,

крім розриву з рублем, в України, безумовно, не було. Проте урядові УНР

розв’язувати проблему вже не судилося.

Вже 10 травня 1918 року міністр фінансів новопроголошеної Української

Держави А.Ржепецький на з’їзді кадетської партії у Києві заявив, ”що створити

добробут в Україні

за теперішніх умов можливо тільки відокремівшись від

Росії”, вказуючи на стратегічну мету свого відомства, яка заключалася в тім, що

”ми зобов’язані створити свою грошову систему” [89]. Проте розлучення з

рублем нова консервативна влада планувала здійснити поступово і планомірно,

на цивілізованому рівні. Готуючись до антиросійської валютної реформи, уряд

доручив Кредитовій канцелярії

підрахувати приблизно загальну кількість

рублів, що оберталися в Україні. За її даними, на червень 1918 року в

Так, наприклад, в одній з своїх публікацій тогочасний провідний фахівець фінансової думки

більшовицької Росії професор Є.Прєображенскій (Социалистическая революция и финансы //

Сборник к 3-му Конгрессу Интернационала. - М.: НКФ, 1921. - С. 21.) таким чином змалював

позицію Совітів щодо необмеженого випуску нічим не забезпечених паперових грошових знаків: ”На

наш вік паперового обігу математичних величин

вистачить, а не вистачить – їх можна вигадати” [35,

27]. При цьому професор передбачав у майбутньому ще й зведення пам'ятника друкарському

верстатові, який безмежно друкував гроші, спричиняючи руйнацію буржуазного ладу.

українському ринку перебувало в обігу російських грошових знаків: 500

рубльовок – на суму в 200 млн., 100 руб. – на 110 млн., 50 руб. – на 37 млн., 25

руб. – на 740 млн., 10 і 5 руб. – на суму по 555 млн., 1 та 3 руб. – на 430

мільйонів. З них царських грошей оберталося 3 млрд. 647 млн., думських і

кєрєнок – 5 млрд. 800 млн., серій – 1 млрд., а загалом 10 млрд. 447 мільйонів

[116, 45].

Сам Гетьман з приводу протирубльової реформи згадував: ”В перший

період гетьманства Ржепецький і я намагались якомога швидше відробитися від

російських грошей. Пам’ятаю, це передбачалося зробити в середині липня.

Операція була надзвичайно складна, позаяк вимагалося накопичити попередньо

близько мільярда українських грошей для того, щоб безперешкодно зробити

обмін російських грошей на українські

” [135, 193-194]. До цього терміну

А.Ржепецькому слід було підготувати міністерські структури для спроможності

переведення грошової реформи і створення національної фінансової системи:

необхідно було підібрати працездатний склад урядовців та дієздатний відомчий

апарат, ”без котрого, – за словами П.Скоропадського, – задовільного нічого не

можна було провести” [135, 194], створити Державний банк і відновити

діяльність його контор

та відділів, підготувати на законодавчому рівні до емісії

достатню кількість національної валюти, яка б могла замінити необхідну в обігу

вилучену грошову масу в рублях тощо. Таку підготовку, на нашу думку, було в

основі своїй завершено з закінченням липня 1918 року.

З травня по серпень 1918 року, як видно з попереднього матеріалу нашого

дослідження

, в гетьманській Україні практично було закладено функціональну,

апаратну, кадрову, побутову й адміністративну базу для подальшого

налаштування органів фінансового управління країною, що давало можливість з

наступного місяця (серпня) приступити й до їхньої розбудови та перших

заходів у здійсненні фінансової реформи. Наш висновок певною мірою

підтверджує і той факт, що саме наприкінці

липня (31 числа), міністрові

фінансів було дозволено піти у короткострокову відпустку, а керівництво

міністерством тимчасово передавалося його товаришеві Г.Курило [56]. Отже,

наведене також свідчить, що на межі липня-серпня 1918 року в Україні було

пройдено певний етап формування й структуризації фінансової адміністрації.

Ці три місяці існування Української Держави стали й першим періодом

створення

національної грошової системи за Гетьманату, який став логічним

продовженням попереднього – за часів УНР.

Тим часом, влітку 1918 року в періодичних виданнях України з’явилися

численні публікації з вимогами унезалежнення національних фінансів від

негативного впливу рубля. В тому чи іншому вигляді пропозиції ці висувалися

представниками найрізноманітніших верств суспільства. Питання

усамостійнення українського фінансового

господарства виникло і під час

роботи з’їзду Протофісу, який в травні відбувався у Києві. 17-18 травня 1918

року тривали засідання секцій з’їзду. Серед резолюцій були й тези доповідей

авторитетів економічної науки тих часів. Так, наприклад, професор

Яснопольський з приводу відокремлення української грошової системи від

впливу рубля обмежився лише загальними фразами, що ”для встановлення

основ для таких кардинальних питань... необхідно, щоб голос громадсько-

економічних сил був попередньо вислуханий Урядом” [145].

Його колега професор Білімович пропонував як міру для упередження

напливу рубля з РРФСР, ”встановити на мирних переговорах України з

Великоросією, шляхом взаємної угоди, норму подальшого друку російського

рубля”, а з питання введення окремої грошової системи висловився, що ”з

огляду першочергової важливості, складності і недостатньої розробки питання

– передати його у постійно діючий орган Союзу (Протофісу – П.Г.-Н.) для

можливо спішного його розгляду з доведенням підсумків до відома в

Міністерство Фінансів” [146]. Як бачимо, промисловці, банкіри, торговці та

наукові мужі, що співчували поглядам діячів Протофісу, в травні 1918 року не

виявили якоїсь конкретної позиції до проблеми рубля на українському

фінансово-господарському просторі.

Разом з тим, всі усвідомлювали, що це питання вимагає якнайшвидшого

вирішення. Так, ”Одесский листок” відзначав, що ”причиною дорожнечі та

грошової спекуляції є паперовий потоп грошей. Більшовики продовжують друк

грошей у всіх друкарнях Москви. Спекуляція на гроші набере ще більших

розмірів, як буде вільний переїзд з Росії. Щоб запобігти повному банкрутству,

уряд України мусить вжити відповідних заходів: а) не допустити напливу

”кєрєнок” з півночі; б) усталити курс грошей, які є у обігові” [123]. В свою

чергу уманський часопис ”Союз” (Союз

. - 1918. - № 13.) вважав, що ”одним з

заходів поліпшення становища є утворення на Україні своєї валюти з тим, щоб

російські гроші були визнані іноземною валютою і не мали сили обов’язкового

грошового знаку”. Надхненник ж створення Україною власної грошової

системи М.Туган-Барановський заявив через пресу (Неодкладна справа // Нова

Рада. - 1918. - № 133.), що ”

це повинність найперша і невідкладна українського

фінансового відомства. Воно мусить, не гаючись анітрохе, взятись до реформи

української грошової системи й збудувати її на нових основах, порвавши

зв’язок між карбованцем і російським рублем”.

В серпні 1918 року прояснилася позиція і великих промисловців та

фінансистів, які були об’єднані у Протофісі й загалом

своїм дотримувалися

проросійських, проте, зрозуміло, антибільшовицьких поглядів. Позицію цю

виклав Я.Діманштейн [67]. Зазначивши, ”що поява незалежної української

держави зовсім не явилася результатом проникнення у широкі маси населення

нової національно-державної ідеї, не явилася результатом об’єктивного

історичного процесу”, він стверджував, ”що політичне відокремлення України

від Росії є результатом переходу влади

в Росії до рук революційної демократії і

зокрема до рук більшовиків”, а, отже, ”ніяке об’єднання з Росією немислиме до

тієї пори, поки при владі залишається більшовицький уряд” [67, 6]. Виходячи з

таких переконань, він пропонував ”наполягати на збереженні всеросійської

грошової одиниці, тому рубль повинен залишатися основою нашої грошової

одиниці і не може

і не повинен бути замінений іншою одиницею, сталість якої

не може бути рішуче нічим гарантована” [67, 6].

Передбачаючи подальше падіння курсу рубля до нуля (вказуючи, що вже

на той час в Росії друкується понад 150 млн. руб. на добу) і сподіваючись

зберегти його відносну вартість в Україні, професор Я.Діманштейн закликав

непримиримо боротися з більшовизмом у всіх областях, а отже й з

більшовицькими грошовими знаками. Заходами для цього автор

пропонував,

перш за все, запровадженням ”власного українського рубля,

за можливості у

дрібних купюрах. Для більшовицьких грошей повинно бути встановлено

термін, після витоку якого вони повинні втратити право ходіння, причому

українська держава має здійснювати протягом цього терміну їхній обмін на

український рубль. Стосується це лише до знаків уряду Кєрєнського

тисячорубльовоі вартості, 250-рубльової, 40 і 20 рубльової. Для так званих

романівських грошей

не потребується рішуче ніяких обмежень у праві їхнього

ходіння” [67, 6]. Ним пропонувалося протидіяти проникненню більшовицьких

рублів в Україну всіма можливими засобами, а товарообмін з Росією мав би

бути сконцентрованим виключно в руках держави і зводитися до натурального

товарного обміну.

За відмежування від рублів виступила й переважна більшість з’їзду

кооперативних інструкторів, що

відбувся влітку 1918 року в Києві під

головуванням професора М.Туган-Барановського. Незважаючи на те, що

частина делегатів доводила тезу про неспроможність усамостійнення

національної валюти і фінансової системи за відсутності золотого запасу,

більшість підтримала М.Туган-Барановського, який заявив, що теорія

необхідності золотого запасу є застарілою, а, отже, розрив з рублем

не лише

можливий, але й необхідний. З аргументованою доповіддю про необхідність

усамостійнення української валюти виступив Л.Бобир-Бухановський, після чого

було прийнято рішення активно висловити думку кооператорів [37, 211]. З’їзд

просив Управу Українського Центрального Кооперативного комітету (УЦКК)

звернутися до уряду з меморандумом про необхідність усамостійнення

української валюти [109, 15]. На нараді Управи УЦКК, яку

скликав її голова

Б.Мартос, крім представників провідних кооперативних установ, були присутніми

й відомі тогочасні економісти Л.Яснопольський, С.Остапенко, В.Тимошенко.

Думку противників відмежування знову висловив Л.Яснопольський, який

стверджував, що в цьому випадку вартість української валюти неодмінно впаде до

нуля. Проте кооператори підтримали С.Остапенка, який доводив протилежне.

Після наради Управа УЦКК подала до Ради Міністрів відповідний докладно

аргументований меморандум про необхідність проголошення українських грошей

єдиним платничим засобом в Україні [109, 15].

На нашу думку М.Дмитрієнко та О.Лисенко у своїй статті “Національна валюта України

(1918-1919 рр.)” [68, 33] невірно розкрили сенс пропозиції Я.Діманштейна, викладаючи його погляди

як прагнення ”впровадження українського карбованця”. Загально відомо, що на серпень 1918 року

карбованець вже давно було запроваджено. Крім того, Я.Діманштейн закликає запровадити

конкретно “украинский рубль”, як

не противагу російському царському рублю, обіг якого ним

вважалося за необхідне зберегти, а рублю “революційної демократії... і більшовиків”. До того ж,

стоячи на проросійській імперській позиції, попередньо сам Я.Діманштейн вказав, що рубль “не

может и не должен быть заменен другой единицей” [67, 6].

Нагальну потребу звільнення української фінансової системи з під впливу

рубля згодом М.Туган-Барановський пояснював так: ”Справа такого заходу

була обумовлена необхідністю, бо у Росії в оберті паперових грошей на суму

біля 1 600 млн. рублів перед війною, їх збільшилося на 1 листопада 1917 р. до

суми 20 млрд. рублів, а на травень 1918 р. їх стало

вже приблизно на 40 млрд.

рубл. Інакше кажучи, збільшення кількості грошей за умов не збільшення

кількості товарів викликає знецінення їх вартості і, відповідно, підвищення

вартості товару. Перекочування цих ”грошей” в Україну загрожувало підняттям

у ринку країни цін і одночасно знецінення національної грошової одиниці”

[152, 126]. Тим часом, курс царських рублів, що вільно оберталися

в Німеччині,

як повідомляла 19 червня 1918 року ”Frankfurter Zeitung”, знизився з 1,33

марки до 1,23 марки на 27 травня 1918 року і потім падав майже кожного дня на

пфенінга так, що на середину червня 1918 року він складав вже 1,14 марки, а

думський рубль котувався ще на 15 пфенінгів нижче [130, 22]. До серпня 1918

року падіння кредитового рубля, наприклад, вартістю 5 руб. золотом досягло

приблизно 35 простих рублів [86, 7].

Справа виходу України з рубльової зони виявилася не з легких і вимагала

низки послідовних кроків. 27 липня 1918 року

Міністерством фінансів було

випущено Обіжник в справі поміщування в %% папери Української Держави

всіми кредитовими установами України відрахувань що здійснюються з 1/1

1918 р. За обіжником, ”відчислення, які робляться з 1/1 1918 року, в свої

капітали, які згідно з уставами цих кредитових установ предписувалось

держати в Державних або Правительством гарантованих %% паперах, належать

поміщати в %% папери

Української Держави, а до часу випуска останніх на

своїх біжучих рахунках в Державному або приватних банках” [60].

Перешкодити вільному і безперервному проникненню рублів мав за мету

Закон про обмеження ввезення на Україну російських грошових знаків,

підготовлений 23 липня і затверджений 14 серпня 1918 року [116, 194-195].

Законом заборонялося ввезення на її терен 5% зобов’янань і білетів російської

Держскарбниці. Ввезення ж в Україну російських державних кредитових

білетів і розмінних скарбових знаків допускалося лише сумою не більшою 10

тис. руб. одній особі. Якщо кордон перетинався сім’єю, то її голові дозволялося

взяти з собою не більш як 10 тис. руб., а решті членам родини – не більше 2 тис.

руб. кожному з умовою,

однак, щоб їхня загальна сума не перевищувала 20 тис.

руб. одній сім’ї. При перетині ж кордону українськими громадянами їм

дозволялося брати з собою російських грошей сумами, що не перевищували

зазначені вище, але на одну сім’ю їхня норма становила не більш 100 тис.

рублів. При цьому родини, які мали при собі подібні

суми, повинні були

пред’явити посвідчення від українського консула про те, що ці грошові

накопичення є результатом ліквідації майна даної сім’ї [116, 194]. Кожна

окрема особа мала право взяти з собою купонів від відсотків російських

держпаперів поточних термінів або тих, що витікли, на суму не більшу від 250

руб., а для сімей

кількість таких купонів не повинна була перевищувати 500

руб. на кожну родину. У випадку ж, якщо в поштових переказах або

100

посиланнях, а також у осіб, що перетинали кордон, виявляли зобов’язання або

білети російської Держскарбниці, то такі конфісковувалися до прибутку

Української Держави. Так само вилучалися російські кредитові білети, купони

від російських відсоткових паперів і скарбові розмінні знаки в сумах, що

перевищували вищезазначені обмеження [116, 194-195].

Втім, закон цей не дав якихось суттєвих результатів

і, перш за все, через

прозорість україно-російського кордону, недостатню кількість й

розгалуженність мережі митних та кордонних пунтків, які лише почали

встановлюватися, а також непідготовленість і недостатню чисельність загонів

кордонної охорони. Сучасник тих подій зазначає, що ”проникнення російських

грошових знаків здійснювалося за двома цілком різними шляхами і причинами:

з одного

боку, завдяки колосальній різниці в ціні продуктів продовольства на

Україні та у Великоросії, відбувалася постійна диффузія, яку не могли

зупинити ані гетьманські, ані радянські кордони. Життя брало своє. Якщо пуд

цукру на Україні коштував 80 рублів, а через кілька десятків верст ціна його

доходила до 400 рублів й вище, то ніякі сили не

могли перешкодити продуктам

іти з України в Великоросію, а грошам – здійснювати цей шлях у зворотньому

напрямкові. Іншим джерелом появи російських грошей була втеча заможніх

людей з Радянської Росії на Україну, що особливо підсилилася на початку

червня. Ніякі митниці не могли вгледіти за тими десятками мільйонів всякого

роду коштовностей, які провозилися

законними і напівзаконними засобами”

[116, 44].

Восени (жовтень-листопад) 1918 року, крім того, підходили терміни

виплати за російськими 5% короткотерміновими облігаціями [37, 219]. Перед

урядом виникло питання ставлення до цих ”грошей” і сплати відсотків. Ще 3

травня 1918 року [60] Міністерством фінансів було видано постанову, якою

встановлювався порядок одержання авансів в рахунок відсотків за паперами

цих позик [177]. Згідно з

постановою, установам Державного банку,

скарбницям і державним ощадним касам дозволялося видавати ”під

обезпечення паперів, прийнятих іми на хоронення [тобто на збереження –

П.Г.-Н.] і по другим операціям, безпроцентові аванси в розмірі сум

причитаючихся по купонам минулих строків” [177].

Зазначена пільга, як кваліфіковано це рішення законодавчим актом,

поширювалася лише на ті

папери, які б здавалися вищезгаданим установам не

пізніше 1 листопада 1918 року.

Такі ж ”пільги” розповсюджувалися і на

папери, що до зазначеного терміну були здані для зберігання або для інших

операцій до приватних закладів, однак в такому випадку Державний банк мав

право вимагати передачі йому самих паперів на зберігання. Такі папери

підлягали, за умови бажання власника повернути їх, видачі ”зо всіма бувшими

при них купонами сроків після 1 Вересня 1918 року, при умові уплати сум,

получених як-би авансів в рахунок процентів” [177]. Що то були за облігації,

можна дізнатися з оголошення Міністерства фінансів від 29 серпня 1918 року, а

Попередньо, як видно з проекту закону, терміном здачі призначалося 15 жовтня 1918 року

[177].

Гай-Нижник П.П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.)

Подождите немного. Документ загружается.