Фіров П.Т. Історія ОУН-УПА: події, факти, документи, коментарі. (Лекції)

Подождите немного. Документ загружается.

ФІРОВ П.Т.

ІСТОРІЯ

ОУН-УПА:

ПОДІЇ, ФАКТИ,

ДОКУМЕНТИ, КОМЕНТАРІ

Фіров П. Т.

ІСТОРІЯ

ОУН-УПА:

ПОДІЇ, ФАКТИ, ДОКУМЕНТИ,

КОМЕНТАРІ

(Лекції)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник

для студентів вищих навчальних закладів

Севастополь

2002

УДК 94 (477) ’’19’’

ББК 63.3 (УКР)

Ф 62

Рецензенти:

Рисіч Й.Л., доктор політичних наук (Дніпропетровськ).

Кафедра гуманітарних дисциплін Севастопольського інституту

ядерної енергії і промисловості.

Рішення Міністерства освіти і науки України про надання грифа

«Рекомендовано як навчальний посібник для студентів вищих

навчальних закладів» № 14/18.2-418 від 27 лютого 2002 року.

Фіров П.Т. Історія ОУН-УПА: Події, факти, документи, коментарі.

(Лекції). — Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2002. — 192 с.

У навчальному посібнику висвітлюються сторінки історії боротьби

ОУН-УПА з кінця 1920-х – до середини 1950-х років. Пропоновані

читачу лекції являють собою спробу осмислення складного періоду в

історії України з позицій досягнень історичної науки наприкінці XX

століття.

Для студентів, викладачів, учнів, а також усіх, хто цікавиться

проблемами історичного минулого України.

ISBN 966-7473-39-2  Видавництво СевНТУ, 2002.

ПЕРЕДМОВА

Проголошення незалежності України зробило надбанням

суспільної свідомості багато сторін драматичного шляху, пройденого

нашим народом, які ще недавно трималися від нього в таємниці. У

літературі, яка вийшла протягом останнього десятиліття, вже

ліквідовано багато «білих плям» вітчизняної історії. Драматичними по

характеру і трагічними за своїми наслідками були події 1930-х –

початку 1950-х років у Західній Україні. Те, що відбувалося в цьому

регіоні, – наш великий біль і гіркий історичний урок, що вимагає

аналізу, серйозної наукової, політичної і моральної оцінки, необхідних

для успішного просування по шляху державного будівництва.

Ким, коли і з якою метою були створені Організація українських

націоналістів і Українська повстанська армія? Якими були чисельність,

організаційна структура, тактика, озброєння, характер дій ОУН-УПА в

роки Великої Вітчизняної війни й у післявоєнний період? На кому

лежить відповідальність за численні людські жертви у Західній Україні?

З ким і як воювала ОУН-УПА і яку роль вона відіграла в боротьбі за

створення Української держави? На цей рахунок у засобах масової

інформації, у наукових колах, серед політиків висловлюються різні,

часом суперечливі оцінки.

Дані питання виникли не зараз, вони були актуальні і раніше. Але

їхнє вивчення й оцінка були пов'язані з низкою труднощів. По-перше,

проблема ОУН-УПА в умовах тоталітарного режиму була в числі

заборонених для дослідників. По-друге, вчені не мали доступу до

секретних документів, без яких висвітлювати й оцінювати діяльність

ОУН-УПА було неможливо. По-третє, вітчизняні вчені не мали

можливості використовувати у своїй роботі праці закордонних

дослідників, а також документальні матеріали, які потрапили за межі

Радянського Союзу.

Але буде неправильно стверджувати, що дана проблема цілком

випадала з поля зору радянських вчених. Дослідження проводилися, але

в обмеженому обсязі і тільки в тих випадках, коли радянським і

партійним структурам необхідно було показати «реакційну сутність

буржуазно-націоналістичної ідеології», «злочинне співробітництво з

фашистськими окупантами», «криваві звірства» ОУН-УПА. Показати

це було не важко, тому що в архівах знаходилося багато документів, які

дозволяли представити діяльність українських націоналістів і

повстанської армії із самої гіршої сторони. У той же час залишалися не

вивченими і не висвітленими багато аспектів історії ОУН-УПА.

Іншою була ситуація з вивченням даної теми за кордоном. У

Німеччині, Канаді, США й в інших країнах видана велика література по

історії Організації українських націоналістів і повстанської армії:

багатотомний «Літопис Української Повстанської Армії», збірники

документів, спогади учасників ОУН-УПА. Особливу цінність

становлять перші томи «Літопису УПА», в яких вміщені політичні й

організаційні документи та матеріали про утворення УПА, про бойові

дії, спогади вояків УПА. Водночас відомі українські дослідники цієї

теми зазначають, що нас не може цілком задовольняти історія УПА,

написана на Заході. Мова йде про розділ «УПА», написаний

професором Л. Шанковським в «Історії українського війська», і про

роботу «УПА» одного з лідерів бандерівського крила ОУН М. Лебедя.

Написані ще в період бойових дій УПА, як мовиться, по гарячих слідах,

ці роботи, зрозуміло, позначені відчутною пропагандистською

декларативністю й однобокістю. І це закономірно, оскільки ці й інші

автори мали обмежене коло джерел, взагалі не користувалися

архівними документами радянської сторони [62, с. 4].

Серйозними труднощами для вітчизняних і зарубіжних вчених у

створенні повної історії ОУН-УПА є підпільно-революційний характер

цієї організації. У результаті цього вчені зіштовхнулися з відсутністю

значної частини офіційних документів про організаційну структуру

ОУН, матеріалів, що послідовно відображають діяльність Проводу

організації і регіональних структур. У розпорядженні дослідників не

виявилося навіть списків керівного складу крайових підрозділів, не

говорячи вже про списки рядового складу руху.

Після досягнення Україною незалежності історія нашої держави

привернула увагу широких наукових і суспільних кіл, викликала

бурхливі дискусії, відкрила раніше не відомі сторінки. В Україні був

отриманий доступ до секретних архівних матеріалів, у тому числі до

таких, які проливають світло на історію ОУН-УПА. У періодичній пресі

та науковій літературі стали публікуватися секретні документи

радянського, німецького й оунівського походження, вийшло друком

досить багато публікацій відомих українських дослідників, в яких

усуваються старі схеми й оцінки, заповнюються «чисті» сторінки історії

України. Суспільство поступове одержує відповіді на питання про

історію виникнення ОУН-УПА і її діяльність.

В історії українського націоналістичного руху кінець 1920-х –

початок 1950-х років займають особливе місце. У ці роки виникли ОУН

і УПА, які рішуче заявили про свої цілі і проводили тверду,

безкомпромісну боротьбу за створення самостійної Української

держави. Автор зосередив свою увагу на цьому періоді тому, що саме у

цей час ОУН і УПА продемонстрували свої сильні і слабкі сторони,

розмаїтість форм і методів боротьби, домоглися деяких результатів, а

на початку 50-х років зазнали поразки. При цьому основна увага

приділялася викладу і систематизації конкретних історичних фактів.

Даний посібник є результатом практичної роботи автора з

учителями шкіл і студентами вузів. Вміщені на його сторінках лекції

читалися студентам Севастопольського національного технічного

університету й інших вузів міста Севастополя. Даний посібник

адресований викладачам шкіл і вузів, студентам, учням старших класів,

а також усім, хто цікавиться історією України. Матеріали лекцій

можуть бути використані у вигляді самостійного спеціального курсу, в

лекціях з історії України для студентів різних спеціальностей, а також

при підготовці рефератів, контрольних робіт тощо. Знайомство з

посібником допоможе формуванню вміння думати самостійно, самому

виробляти, викладати і відстоювати свою точку зору, що базується на

знанні певної сукупності фактів з історії ОУН-УПА.

ЛЕКЦІЯ 1

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ВІД ЇЇ

СТВОРЕННЯ ДО РОЗКОЛУ 1940 РОКУ

 Створення ОУН і її мета  Діяльність українських націоналістів

протягом 1930-х років  Розкол ОУН

Створення ОУН і її мета. Після Першої світової війни Західна

Україна опинилася в складній ситуації. До 1923 р. вона жила надією,

що західні держави позитивно поставляться до сподівань українців. Але

навесні 1923 р. конференція країн Антанти «узаконила» право Польщі

на Східну Галичину. Частина західноукраїнських політиків стала на

шлях визнання польської влади. Ця лінія виявилася неприйнятною для

сил, які у той час вийшли на політичну арену і змінювали обличчя

Східної Галичини і Волині. Молодь не сприймала консерватизму

старих галицьких лідерів, не довіряла парламентським методам захисту

національних прав.

Ще в 1920 р. невелика група українських офіцерів створила в Празі

підпільну Українську військову організацію (УВО), яка прагнула

продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Очолив

організацію полковник Євген Коновалець, командир січових стрільців в

армії Української Народної Республіки (УНР). УВО являла собою

військову організацію, чисельність якої збільшувалася і досягла

приблизно двох тисяч чоловік. Організація таємно готувала

демобілізованих ветеранів у Галичині й інтернованих солдатів у

Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також

проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського

окупаційного режиму. УВО здійснила ряд антипольських акцій,

найгучнішою з яких був невдалий замах на главу польської держави Ю.

Пілсудського.

Після визнання Антантою законності польської влади в Східній

Галичині, частина українців почала сумніватися в доцільності

продовження збройного опору, а лави УВО стали скорочуватися.

Переслідування з боку польської поліції змусили Коновальця та інших

керівників військової організації, виїхати з Галичини і заснувати штаб-

квартиру за кордоном.

В умовах кризи, яку переживала УВО, Коновалець звернувся за

фінансовою і політичною підтримкою до іноземних держав, насамперед

до ворогів Польщі – Німеччини та Литви. Коновалець і його соратники

вважали, що заради національної справи можна брати гроші в кого

завгодно. У Східній Галичині УВО вербує до лав організації

гимназистів і студентів, налагоджує контакти з низкою таких

студентських груп і організацій, як «Українська націоналістична

молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у Подебрадах

(Чехословаччина) і «Союз української націоналістичної молоді» у

Львові.

У листопаді 1927 р. у Берліні відбулася конференція українських

націоналістів, що стала першим кроком на шляху до створення єдиної

організації. На цій конференції був створений керівний центр (Провід)

на чолі з Є. Коновальцем. До складу Проводу входили також

В.ZМартинець, М.ZСціборський, Д.ZАндрієвський і одне місце

надавалося представникові від крайових західноукраїнських

націоналістичних кіл. Було також вирішено видавати в Празі журнал

«Розбудова нації» [27, с. 93-94]. У квітні 1928 р. в Празі відбулася друга

конференція українських націоналістів. Обидві ці конференції виконали

підготовчу роботу по скликанню конгресу націоналістів.

Конгрес відбувся у Відні 28 січня - 3 лютого 1929 р. В його роботі

брали участь 30 делегатів, які приїхали з Чехословаччини, Німеччини,

Австрії, Бельгії, Франції. Більшість учасників належала до УВО. З

різних причин до Відня не змогли приїхати делегати з Югославії,

Туреччини та Люксембурга. Представники Львівського студентства

добиралися в Австрію нелегально через Прагу. У роботі конгресу брали

участь двоє гостей, один з них був з Кубані, а другий представляв

Львів.

Головним рішенням конгресу стало створення Організації

українських націоналістів (ОУН), яка була покликана чинити опір

антиукраїнській політиці польських колонізаторів, з одного боку, і

розширенню сталінського тоталітаризму, з іншого. Керівником ОУН

одноголосно був обраний Є. Коновалець. Більшу частину створеної

організації складала молодь Галичини, а керівництво здійснювали:

Є.Коновалець, М. Сціборський, В. Мартинець, Д.ZАндрієвський, Ю.

Вассиян, Д. Демчук, П. Кожевніков, П. Нізола, Л. Костарєв, які

перебували за кордоном. Усі вони були обрані до складу Проводу ОУН

за пропозицією Коновальця [27, с. 96].

На Віденському конгресі ОУН прийняла програмну резолюцію, що

складалася з 9 розділів, в якій була визначена мета організації:

створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД), « в якій

селянин, робітник і інтелігенція вільно, заможно і культурно жили б і

розвивалися». У документах конгресу говорилося, що вигнання всіх

окупантів з українських земель «відкриє можливість для широкого

розвитку української нації в межах власної держави». Порушувались

питання про місцеве самоврядування, про ліквідацію поміщицького

землеволодіння, про підтримку селянських господарств і

сільськогосподарської кооперації, про право приватної власності, про

восьмигодинний робочий день, про права профспілок тощо. ОУН мала

намір запровадити обов'язкове безкоштовне державне навчання,

щоправда, поряд із приватними освітніми установами. Передбачалося

введення єдиної системи соціального забезпечення і загального

військового обов'язку. У цілому програма діяльності ОУН передбачала

вирішення політичних, соціально-економічних, культурно-

національних, релігійних та інших питань.

На конгресі був прийнятий статут, відповідно до якого в

організацію приймали осіб, які досягли 21 року. Вступаючі до лав ОУН

писали заяву, до якої додавалися рекомендації двох дійсних членів

організації. Для нових членів встановлювався шестимісячний

кандидатський стаж. При ОУН створювалися юнацькі осередки для

осіб від 15 до 21 року. Статут вимагав, щоб кожен член організації

підкорявся рішенням керівних органів, активно поширював ідеологію

націоналізму, залучав нових членів і вчасно сплачував членські внески

[42, с. 342].

Керівництво ОУН підкреслювало наступність у націоналістичному

русі. Член Проводу В. Мартинець відзначав, що конгрес у Відні і

створення ОУН не було початком чогось зовсім нового, а це було «

еволюційне продовження вже існуючої справи» [42, с. 334].

Готуючись до створення ОУН, Є. Коновалець надавав великого

значення розробці ідеології нової організації. Ця ідеологія ґрунтувалася

на принципах українського інтегрального націоналізму, розроблених Д.

Донцовим і викладених у книзі «Націоналізм», що була видана у Львові

в 1926 р. Автор підкреслював перевагу волі над розумом, проголошував

націю абсолютною цінністю, а незалежну Українську державу вищою

метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Ідеї Донцова

були звернені, насамперед, до української молоді, для нього мав сенс

«лише один закон» - «закон боротьби..., закон вічного суперництва

націй».

Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти

міфологізували українську історію, створювали своєрідний культ

боротьби, самопожертви і національного героїзму. Інтегральний

націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідумом.

Поряд з цим він закликав своїх прихильників бути «сильними

особистостями», що ні перед чим не зупинилися б для досягнення тих

чи інших цілей. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти

як єдине ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи.

Інтегральні націоналісти закликали проникати в усі сфери народного

життя, «...в усі установи, спілки, групи, у кожне місто і село, у кожну