
247
ЕОМ “Стріла” могла працювати без помилок 10 хвилин порівняно з тим, що американські ЕОМ 1950-х
років безпомилково працювали 8 годин.
Разом з тим, до кінця 1960-х років щорічний продаж західної комп'ютерної технології в комуніс-
тичну Європу оцінювався в 40 млн. доларів і значною мірою здійснювався західноєвропейськими філі-
ями американських компаній. Через ці ж філії “Дженерал електрик” з 1959 по 1970 рр. продали СРСР
ЕОМ середньої потужності, включаючи швидкодіючі серії “400”. Професор Джуді з університету То-
ронто відзначав, що всі радянські комп'ютерні технології мають західне походження.
Заступник директора Інституту кібернетики АН УРСР член-кореспондент АН УРСР А.Палагін пи-
сав: “У 1960-і роки бажання наздогнати і перевершити розвинені капіталістичні країни штовхнуло
нашу промисловість на порочний шлях копіювання зарубіжних моделей ЕОМ. У 1980-і роки, навпаки,
кинулися в інший бік: взяли курс на створення “соціалістичної” кібернетики, недооцінюючи стрімкі
процеси інформатики в передових країнах світу”.
Запозичення електронно-обчислювальної технології на Заході Радянський Союз здійснював як за
допомогою торгівлі, так і в інший спосіб, чому на Заході, можна сказати, не дуже дивувалися. Журнал
“Винахідник і раціоналізатор” наприкінці 1990-х років навів небезінтересний випадок.
На московській виставці “Технологія-89” мінчани вперше з гордістю демонстрували свою персо-
нальну машину серії ЄС з вбудованою російськомовною версією операційної системи МС/ДОС фірми
“Майкрософт”, не задумуючись про те (або, може, навіть і не підозрюючи), що потрапила ця операційна
система в їхню машину не занадто джентльменським шляхом. Фахівці з “Майкрософту” без вагань впіз-
нали своє перероблене дитятко і з безневинним виглядом попросили... продати їм цей комп'ютер. Мінча-
ни всерйоз повірили, що американців вразили їхні технічні знахідки, і тільки втручання “компетентних
органів” врятувало їх тоді від скандалу.
До слова, а як зараз наші справи з перейманням досвіду і співробітництвом у сфері інформатиза-
ції? Фахівець в галузі Інтернет і віртуальної реальності журналіст Юрій Радченко в статті “Дорослі стра-
хи комп'ютерної ери” наводить пікантні сюжети (http://www.kiss.kiev.ua/netnation/articles/psh03_text.htm):
“Уже багато років, разів два на рік, поперемінно на європейський і американський континент, на
міжнародні форуми з питань інформатизації прибуває українська делегація.
З трапу повільно сходять важливі гості: окремі керівники міністерств і відомств, їхні зами, десяток
помічників, перекладачі, дружини, доньки, які оформлені подавальницями кави, і рівна кількість Просто
Потрібних Людей у цивільному – злі вороги не дрімають. Будучи людьми по природі спостережливими
з аналітичним складом, вони здогадуються, що всі держтаємниці, що мають будь-яку вартість, вже про-
дані, проте службовий обов'язок зобов'язує.
Останнім літак залишає зачуханий, з червоними очима, але приодягнений черговий інженер-кон-
сультант (за бездоганну службу отримав заохочення у вигляді відрядження за кордон, та й говорити по
справі за кордоном комусь же треба).
Перекинувши огородження, дружини і доньки кидаються по магазинах.
Потрібні Люди тихо зникають у невідомому напрямку.
Поріділа делегація повільно рухається до виходу, підписуючи по дорозі якісь важливі документи.
На форумі відкривається стенд, де інженер-консультант переконує перехожих у привабності
спільних проектів. Профільний міністр виступає з незгладимою промовою про те, що негайно, відтепер
і навіки Україна приєднується до Міжнародного Інформаційного Співтовариства, і що негайно після
повернення делегації в Київ будуть прийняті відповідні закони та знайдені кошти. Він говорить, що по-
бачив все, що створило Міжнародне Співтовариство, і все, за деякими незначними застереженнями,
дуже добре”.
Забавне видовище! Можна оніміти! Всі у захваті і розчуленні! Щось підписують, клянуться, скри-
плять руками, радіють, веселяться, фотографуються, обіймаються, цілуються.
“Як ви припускаєте розвертати співробітництво? – запитує іноземний кореспондент. – Негайно
і бурхливо!” – відповідає міністр зв’язку (знаючи, що в бюджеті – копійки, але процес – важливіше ре-
зультату). Такій натхненній вальяжній імпровізації – тільки данина замилування.
“Потім члени їдуть одержувати добові (від мерзенних акул з Уол-стріт хабарничати не реко-
мендується) і – у ресторан...
При посадці в літак у всіх заплакані, заціловані обличчя, але все рівно знову цілуються. Дружини,
доньки – хто махає українськими хусточками, хто підморгує оком і роздає аванси, де-хто цілує охо-
ронців. Просто Потрібні Люди ні з ким не цілуються, зараз. Інженер-консультант цілує поручні трапу.
Ударяють фанфари і літак піднімається в повітря. Завіса”.