Березуцький В.В. (ред.). Основи охорони праці

Подождите немного. Документ загружается.

380 381

контакту з повітрям і тим вища небезпека вибуху. Наявність великої

поверхні пилу зумовлює його високі адсорбційні можливості. Напри-

клад, 50 см

сажі можуть вміщувати 950 см

адсорбованого повітря.

Маючи велику поверхню, пил здатний нагромаджувати заряди ста-

тичної електрики. Так, при транспортуванні вугільного пилу трубо-

проводами зі швидкістю 2,25 м/с значення електричного потенціалу

сягає 7 500 В. При розряді такої потужності можуть утворюватися іс-

кри, що здатні викликати займання пилоповітряної суміші.

За пожежонебезпечністю пил залежно від його властивостей поді-

ляють на дві групи та чотири класи (табл. 5.5).

Таблиця 5.5.

Класифікація пожежо- та вибухонебезпечного пилу

Група, критерій Клас, критерій Приклади

А. Вибухонебез-

печний,

НКМП ≤ 65 г/м

І. Найбільш вибухонебез-

печний, НКМП ≤ 15 г/м

Порох, цукровий

пил, нафталін, сірка

ІІ. Вибухонебезпечний,

НКМП > 15...65 г/м

Порошок алюмі-

нію, пил борошна,

пил сланцю

Б. По же ж он е б ез -

печний,

НКМП > 65 г/м

ІІІ. Найбільш пожежоне-

безпечний, t

сс

≤ 250°C

Пил тютюновий,

пил елеваторний

ІV. Пожежонебезпечний,

сс

> 250°C

Пил деревний, ву-

гільний, віскозний

Примітка: t

сс

– температура самоспалахування.

До групи А належить вибухонебезпечний пил у стані аерозолю

з нижньою концентраційною межею поширення полум’я (НКМ)

не більше 65 г/м

. У тому числі пил, що має НКМ до 15 г/м

, належить

до класу І – найбільш вибухонебезпечний, решта – до класу ІІ – вибу-

хонебезпечний.

До групи Б належить пил, що є пожежонебезпечним у стані аеро-

гелю й який має НКМ, вищу за 65 г/м

. У тому числі пил, температу-

ра самоспалахування якого не перевищує 250°C, належить до класу

ІІІ – найбільш пожежонебезпечний, а пил, що самоспалахує при тем-

пературі, вищій за 250°C, – до класу ІV – пожежонебезпечний.

Для локалізації вибухів пилоповітряних сумішей рекомендуєть-

ся застосовувати: у вентиляційних системах – гравійні фільтри

та перекривальні клапани; в електроустаткуванні – щілинний за-

хист; у приміщеннях – регулярне вологе прибирання.

Пожежну небезпечність твердих горючих речовин і матеріалів

характеризують їх схильністю до займання, а також особливостями

або характером горіння. Характеристиками пожежної небезпечно-

сті твердих горючих речовин і матеріалів є група горючості, темпера-

тури спалахування та самоспалахування. За горючістю ці речовини

поділяються на горючі та важкогорючі. Температура спалахування

лежить у інтервалі 50...580°C (мінімальна – у камфори, максимальна

– у ксилоліту). Температура самоспалахування становить від 30...67-

0°C (найменша – у білого фосфору, найбільша – у магнію).

Різні за хімічним складом матеріали та речовини горять неодна-

ково. Прості речовини (сажа, вугілля, кокс, антрацит, що є хімічно

чистим вуглецем) розжарюються або жевріють без іскор, полум’я

і диму.

Горіння складних за хімічним складом твердих горючих речовин

може протікати по-різному. Речовини, що здатні при нагріванні

плавитися (пластмаси, каучук, жири та ін.), горять з утворенням

розріджених смол і доволі часто утворюють токсичні продукти го-

ріння: оксид вуглецю, хлористий водень, аміак, синильну кислоту,

фосген та ін. Речовини, що здатні при нагріванні розкладатися, пере-

творюються на пари та гази (деревина, бавовна, целулоїд та ін.), які

згоряють. Таким чином, складні речовини самі не горять, а горять

продукти їх розкладу.

Контрольні запитання та завдання

1. Горіння: поняття та умови, що необхідні для сталого горіння.

2. Особливості горіння гетерогенних та гомогенних горючих си-

стем.

3. Небезпечні фактори пожежі.

4. Спалах, температура спалаху та її застосування у практиці за-

безпечення пожежної безпеки.

5. Концентраційні та температурні межі поширення полум’я та

галузі їх застосування у практиці забезпечення пожежної без-

пеки.

6. Поняття й види самозаймання, самозаймисті речовини. Наве-

діть приклади.

7. Показники, що характеризують пожежо- та вибухонебезпеч-

ність горючих рідин.

8. Показники, що характеризують вибухонебезпечні газо- та па-

роповітряні суміші.

9. Показники, що характеризують пожежну та вибухову небез-

печність горючого пилу.

10. Показники, що характеризують пожежну небезпечність твер-

дих горючих речовин та матеріалів.

5.5. Система пожежної безпеки

Основними чинниками пожеж на виробництві є: порушення тех-

нологічного режиму роботи обладнання; несправність електроустат-

кування; погана підготовка обладнання до ремонту; самозаймання

деяких матеріалів і речовин тощо.

382 383

Згідно з нормативними документами ймовірність виникнення по-

жежі або вибуху протягом року не має перевищувати 10

-6

З метою досягнення нормативного рівня безпеки в Україні створе-

но систему пожежної безпеки, яка включає:

• систему протипожежного захисту;

• систему передбачення пожежі;

• систему організаційно-технічних заходів.

Основним завданням системи пожежної безпеки є вирішення та-

ких основних задач:

• попередження пожеж, вибухів, загорянь;

• локалізація осередків пожеж та вибухів;

• гасіння пожеж.

При цьому досягається захист людей та матеріальних цінностей,

мінімізація збитків.

5.5.1. Система протипожежного захисту

Протипожежний захист промислових об’єктів забезпечується:

• правильним вибором необхідного ступеня вогнестійкості бу-

дівельних конструкцій; правильним об’ємно-планувальним

рішенням будівель і споруд; розташуванням приміщень та ви-

робництв з урахуванням вимог пожежної безпеки;

• улаштуванням протипожежних перепон у будівлях, системах

вентиляції, опалювальних та кабельних комунікаціях;

• обмеженням витікання та розтікання горючої рідини під час по-

жежі;

• спорудженням протидимного захисту;

• забезпеченням евакуації людей;

• використанням засобів пожежної сигналізації, сповіщування

та пожежогасіння;

• організацією пожежної охорони об’єкта;

• засобами, що забезпечують успішне розгортання тактичних дій

гасіння пожежі.

1) Пожежна безпека будівель і приміщень. Вимоги щодо конструк-

ційних та планувальних рішень промислових об’єктів, а також інші

питання забезпечення їх вибухової та пожежної безпеки суттєво

залежать від категорій приміщень і будівель за вибухопожежною

та пожежною небезпекою.

Оцінка вибухо- та пожежонебезпеки приміщень і будівель вироб-

ничого та складського призначення проводиться залежно від кількос-

ті та властивостей речовин і матеріалів, що там містяться (викорис-

товуються), та з урахуванням особливостей технологічних процесів,

розміщених у них виробництв.

Відомо два підходи до оцінки вибухо- та пожежонебезпеки примі-

щень і будівель: детермінаційний та ймовірнісний.

В основу детермінаційного підходу покладено категоріювання

приміщень за вибухопожежною небезпекою, а ймовірнісний по-

лягає у розрахунку імовірності досягнення певного рівня вибухо-

та пожежонебезпеки. Перший підхід базується на таких норматив-

них документах: НАПБ Б.07.005-86 (ОНТП 24-86); ДБН В.1.1-7-02;

НПАОП 40.1-1.32-01; другий – на ГОСТі 12.1.004-91* та НАПБ А.01.

101-95; ДСТУ 2272-93 та ДСТУ 2273-93.

Детермінаційний підхід включає порівняно прості методи визна-

чення категорій, має високий ступінь завершеності всіх елементів

використовуваних методів та однозначність вирішення завдань кате-

горій за їх допомогою, а також містить вибір відповідних заходів за-

хисту, які регламентуються нормами щодо встановлених категорій.

Імовірнісний підхід є більш досконалим. Він ґрунтується на кіль-

кісній залежності між значеннями небезпечних факторів пожежі,

матеріальними збитками та ймовірністю пожежі або вибуху з ураху-

ванням ефективності захисних заходів.

Однак такі методи є досить складними і потребують детального

вивчення кожного конкретного об’єкта та врахування всіх його осо-

бливостей. Тому в більшості випадків використовують детерміна-

ційний підхід щодо оцінки вибухо- та пожежонебезпеки приміщень

і будівель.

2) Визначення категорій приміщень за вибухопожежною та по-

жежною небезпекою. Методика визначення категорій приміщень

та будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою регламен-

тується ОНТП 24-86 (загальносоюзні норми технологічного проекту-

вання).

За вибухопожежною небезпекою приміщення й будівлі поділяють

на п’ять категорій: А, Б, В, Г, Д (табл. 5.5).

Встановлення категорії приміщення необхідно виконувати шля-

хом послідовної перевірки належності приміщення до категорій, на-

ведених у табл. 5.5, від найвищої (А) до найнижчої (Д).

384 385

Таблиця 5.5

Характеристика категорій приміщень і будівель

за вибухопожежною та пожежною небезпекою

Категорія

приміщень

Характеристика речовин та матеріалів, що

містяться (використовуються) у приміщенні

Вибухо-поже-

жонебезпечна

Горючі гази, легкозаймисті рідини з температурою

не більше 28°C у такій кількості, що можуть утво-

рювати вибухонебезпечні парогазоповітряні суміші,

при спалахуванні яких розвивається розрахунко-

вий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що

перевищує 5 кПа. Речовини та матеріали, здатні

вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем по-

вітря або одні з одними у такій кількості, що розра-

хунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні

перевищує 5 кПа.

Вибухо-поже-

жонебезпечна

Горючий пил або волокна, легкозаймисті рідини

з температурою спалаху понад 28°C. Горючі рідини

в такій кількості, що можуть утворювати вибухоне-

безпечні пилоповітряні або пароповітряні суміші,

при спалахуванні яких розвивається розрахунко-

вий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що пе-

ревищує 5 кПа.

Пожежоне-

безпечна

Горючі та важкогорючі рідини, тверді горючі

та важкогорючі речовини і матеріали (в тому числі

пил та волокна), речовини та матеріали, здатні

при взаємодії з водою, киснем повітря або одне

з одним горіти за умови, що приміщення, в яких

вони містяться (використовуються), не належать до

категорій А та Б.

Негорючі речовини та матеріали в гарячому, роз-

жареному або розплавленому стані, процес обробки

яких супроводжується виділенням променистого

тепла, іскор, полум’я; горючі гази, рідини, тверді

речовини, які спалюються або утилізуються як па-

ливо.

Негорючі речовини та матеріали в холодному стані.

До категорії Д належать приміщення, в яких у сис-

темах машин охолодження та гідроприводу наявні

ГР в кількостях не більше 60 кг в одиниці устатку-

вання при тиску не вище 0,2 мПа, а також у яких

є кабелі електропроводки до устаткування, окремі

предмети меблів.

Відповідно до ОНТП 24-86 будівля належить до категорії А, якщо

в ній сумарна площа приміщень категорії А перевищує 5% площі

всіх приміщень або 200 м

Будівля належить до категорії Б, якщо одночасно виконуються

дві умови:

1) будівля не належить до категорії А;

2) сумарна площа приміщень категорій А та Б перевищує 5% су-

марної площі всіх приміщень або 200 м

До категорії В належать ті будівлі, для яких одночасно викону-

ються дві умови:

1) будівля не належить до категорій А, Б;

2) сумарна площа приміщень категорій А, Б та В перевищує 5%

сумарної площі всіх приміщень.

Будівля належить до категорії Г, якщо одночасно виконуються дві

умови:

1) будівля не належить до категорій А, Б чи В;

2) сумарна площа приміщень категорій А, Б, В та Г перевищує 5%

сумарної площі всіх приміщень.

Якщо будівля не належить до категорій А, Б, В чи Г, значить кате-

горія цієї будівлі може бути визначена як Д.

Допускається понижувати категорію будівлі на один ступінь,

якщо сумарна площа приміщень вищих категорій не перевищує 25%

сумарної площі всіх приміщень (але не більше визначеної норматив-

ним документом) і в цих приміщеннях обладнані установки автома-

тичного пожежогасіння.

3) Класифікація вибухо- та пожежонебезпечних приміщень і буді-

вель. Основним профілактичним заходом щодо попередження пожеж

і вибухів від електрообладнання є правильний вибір та експлуатація

такого обладнання у вибухо- та пожежонебезпечних приміщеннях.

Згідно з НПАОП 40.1-1.32-01 та ПУЕ приміщення поділяються на ви-

бухонебезпечні (0, 1, 2, 20, 21, 22) та пожежонебезпечні (П-І, П-ІІ, П-

ІІа, П-ІІІ) зони.

Вибухонебезпечна зона – це простір, у якому є або можуть утворю-

ватися вибухонебезпечні суміші.

Пожежонебезпечна зона – це простір, у якому можуть перебувати

горючі речовини як при нормальному технологічному процесі, так

і при його порушеннях.

Вибухонебезпечні зони класу 0 – зони приміщень, у яких виділя-

ються горючі гази й пара у такій кількості й які мають такі власти-

вості, що можуть утворювати з повітрям або іншими окислювачами

вибухонебезпечні суміші за нормальних умов роботи.

Вибухонебезпечні зони класу 1 – зони приміщень, у яких вибухо-

небезпечні концентрації газів та парів можливі тільки в результаті

аварій або несправно стей.

Вибухонебезпечні зони класу 2 – такі самі зони, як і зони класу 1,

але які мають одну з таких особливостей:

• горючі гази мають високу нижню межу поширення (до 15%

та більше) полум’я та різкий запах;

386 387

• за умовами технологічного процесу вимагається утворення ви-

бухонебезпечної суміші в об’ємі, що не перевищує 5% загально-

го об’єму приміщення (зони);

• горючі гази та рідини наявні у невеликих кількостях, а робота

з ними проводиться без використання відкритого полум’я.

Вибухонебезпечні зони класу 20 – зони із зовнішніми пристроями,

що містять горючі гази або легкозаймисті рідини (ЛЗР).

Вибухонебезпечні зони класу 21 – зони приміщень, у яких мож-

ливе утворення вибухонебезпечних концентрацій пилу або волокон

з повітрям чи іншим окислювачем за нормальних умов роботи.

Вибухонебезпечні зони класу 22 – зони, аналогічні зонам класу 21,

у яких вибухонебезпечні концентрації пилу та волокон можуть утво-

рюватися тільки в результаті аварій та несправностей.

Клас П-І – зони приміщень, у яких застосовуються або зберіга-

ються горючі рідини з температурою спалаху вище 61°C.

Клас П-ІІ – зони приміщень, у яких виділяються горючі пил або

волокна з нижньою концентраційною межею поширення полум’я по-

над 65 г/м

до об’єму повітря.

Клас П-ІІа – зони приміщень, у яких містяться тверді та волок-

нисті горючі речовини, нездатні переходити у завислий стан.

Клас П-ІІІ – зони, розміщені поза приміщеннями, у яких засто-

совуються або зберігаються горючі рідини, а також тверді горючі

речовини.

Клас зони визначають технологи спільно з енергетиками проект-

ної або експлуатаційної організації, виходячи з характеристик нав-

колишнього середовища.

Залежно від класу вибухо- та пожежонебезпечних зон проводить-

ся вибір електрообладнання, яке встановлюється у цих зонах.

Згідно з ПУЕ у пожежонебезпечних зонах установлюють електро-

обладнання закритого типу, внутрішній простір якого відокремлю-

ється від зовнішнього середовища оболонкою. Апаратуру управління

та захисту, світильники рекомендується застосовувати у пилонепро-

никному виконанні. Уся електропроводка повинна мати надійну ізо-

ляцію.

У вибухонебезпечних зонах слід установлювати вибухонебезпеч-

не обладнання, виготовлене згідно з ГОСТом 12.2.020-76. Пускову

апаратуру, магнітні пускачі для класів 0 та 21 необхідно виносити за

межі вибухонебезпечних зон. Проводка у вибухонебезпечних примі-

щеннях має бути прокладена у металевих трубах. Може використову-

ватися броньований кабель. Світильники для класів 0; 21; 022 мають

бути вибухозахисного виконання.

4) Пожежна безпека будівель та споруд. Умови розвитку пожежі

в будівлях та спорудах у багатьох випадках визначаються ступенем

вогнестійкості окремих будівельних елементів.

Ступенем вогнестійкості називається здатність будівель (споруд)

у цілому опиратися руйнуванню під час пожежі. Згідно з ДБН В.1.

1-7-2002 будівлі та споруди за ступенем вогнестійкості поділяються

на вісім ступенів: І, ІІ, ІІІ, ІІІа, ІІІб, ІV, IVa, V. Ступінь вогнестійкості

будівель і споруд залежить від двох показників:

1) займання та вогнестійкості будівельних конструкцій;

2) меж поширення полум’я по цих конструкціях.

За займистістю будівельні конструкції поділяють на неспали-

мі, важкоспалимі (матеріали, що горять, покриті матеріалами,

що не горять) та спалимі.

Кількісно вогнестійкість характеризується

межею вогнестійкості –

час (у хвилинах) дії на споруди полум’я та робочого навантаження,

після закінчення якого споруда втрачає тримальну або огороджу-

вальну здатність (руйнується).

Межа вогнестійкості визначається також за однією з ознак:

• поява наскрізних тріщин;

• збільшення температури необігріваної поверхні більше ніж

на 140°C (у середньому на 180°C) у будь-якій точці порівняно

з температурою до випробування або вище 210°C незалежно від

початкової температури.

Залізобетонні конструкції мають більшу межу вогнестійкості,

ніж незахищені металеві.

За ступенем вогнестійкості згідно ДБН В.1.1-7-2002 (Державні

будівельні норми України) споруди можуть бути таких ступенів вог-

нестійкості: І; ІІ; ІІІ; ІІІа; ІІІб; IV; IVа; V.

Потрібний ступінь вогнестійкості споруд визначається залежно

від таких показників:

• їх конструкції;

• призначення;

• поверховості;

• площі;

• категорій пожежної та вибухової небезпеки;

• технології;

• наявності автоматичних засобів пожежогасіння.

Розглянуті категорії і класифікація об’єктів необхідні для визна-

чення ефективних та раціональних заходів запобігання пожеж і ви-

бухів.

Суттєве значення має також зонування територій, яке полягає у

групуванні на території підприємства, цехів та ділянок з підвищеною

пожежною небезпекою у певних місцях (з підвітряного боку). Крім

того, необхідно враховувати рельєф місцевості. Наприклад, склади

та резервуари з пальним слід розміщати у низьких місцях, щоб під

час виникненні пожежі горюча рідина, що розлилася, не могла стіка-

ти до будівель і споруд, розташованих нижче.

Для того, щоб вогонь під час пожежі не розповсюджувався з одні-

єю споруди на іншу, їх розміщують на певній відстані одна від одної.

388 389

Цю відстань називають

протипожежним розривом. Для різних катего-

рій будівель протипожежні розриви складають 9–18 м.

Для захисту від пожежі у будівлях роблять

протипожежні перепо-

ни

– конструкції з нормованою межею вогнестійкості, які перешко-

джають поширенню вогню з однієї частини будівлі до іншої. До них

належать стіни, перепони, перекриття, двері, ворота, вікна тощо,

які мають межу вогнестійкості не менше 2,5 год. Мінімально допус-

тимі протипожежні відстані між будівлями та спорудами наведені

в табл. 5.6.

Таблиця 5.6

Найменші відстані (розриви) між будівлями, спорудами

залежно від ступеня їх вогнестійкості

Ступінь вогнестійкості

будівлі або споруди

Розриви (м) при ступені вогнестійкості

іншої будівлі або споруди

І і ІІ ІІІ ІV i V

І і ІІ 9 9 12

ІІІ 9 12 15

IV i V 12 15 18

5) Евакуація людей із будівель та приміщень. У всіх будівлях

і спорудах на випадок пожежі має бути передбачена й забезпечена

евакуація людей з приміщень, що горять, через так звані евакуаційні

виходи. Виходи вважають евакуаційними, якщо вони ведуть із при-

міщень:

а) першого поверху назовні безпосередньо або через коридор, ве-

стибюль, сходову клітку;

б) будь-якого поверху, крім першого, в коридор, що веде на сходо-

ву клітку, в тому числі через хол. При цьому сходові клітки по-

винні мати вихід назовні безпосередньо або через вестибюль,

відокремлений від прилеглих коридорів перегородками з две-

рима;

в) у сусіднє приміщення на цьому ж поверсі, яке забезпечене ви-

ходами, зазначеними в пунктах а і б.

Евакуаційні виходи мають бути розташовані розосереджено. Мі-

німальна відстань L (м) між найбільш віддаленими один від одного

евакуаційними виходами з приміщення визначається за формулою:

LP=15,,

(5.2)

де Р – периметр приміщення, м.

Кількість евакуаційних виходів з будівель, з кожного поверху

та приміщень має бути відповідною до ДБН В.1.1-7-2002, але не мен-

ше двох. Слід зазначити, що існує ряд винятків, коли допускається

один евакуаційний вихід або використання як другого виходу інших

пристосувань для евакуації, зокрема, зовнішньої пожежної метале-

вої драбини.

Не допускається влаштовувати евакуаційні виходи через примі-

щення категорії А і Б, а також через виробничі приміщення в будів-

лях ІІІб, IV, IVa та V ступенів вогнестійкості.

Відстань від найвіддаленішого робочого місця до найближчо-

го евакуаційного виходу з приміщення безпосередньо назовні або

на сходову клітку не має перевищувати значень, регламентованих

СНиП 2.09.02-85.

5.5.2. Система попередження пожежі

Система попередження пожежі – це комплекс організаційних захо-

дів та технічних засобів, спрямованих на усунення умов виникнення

пожежі (ДСТУ 2272-93).

Основним принципом цієї системи є положення про те, що горіння

(пожежа) можливе тільки за певних умов. Такою умовою є наявність

трьох факторів: горючої речовини, окислювача та джерела займання.

Крім того, необхідно, щоб горюча речовина була нагріта до певної

температури і перебувала у відповідному співвідношенні з окислю-

вачем, а джерело займання мало необхідну енергію для початкового

імпульсу (займання).

До окислювачів належать хлор, окисли азоту та інші речовини.

Однак з практичної точки зору найбільший інтерес становить ви-

вчення процесу горіння, що виникає при окисленні горючої речовини

киснем повітря. Зі зменшенням вмісту кисню в повітрі гальмується

швидкість горіння, а при вмісті кисню менше 14% (норма 21%) горін-

ня більшості речовин стає неможливим. Окислювач разом з горючою

речовиною утворює так зване горюче середовище.

Система попередження пожежі включає, перш за все, два основ-

них напрямки: 1) попередження формування горючого середовища;

2) запобігання виникненню в цьому середовищі (або привнесення

в нього) джерела займання.

Попередження формування горючого середовища або вибухонебез-

печної суміші досягається за рахунок:

• максимально можливого використання неспалимих та важко-

спалимих матеріалів (облицювання, оштукатурювання, просо-

чення антипіренами та ін.);

• обмеження маси і (або) об’єму горючих речовин та вибухонебез-

печних речовин і матеріалів, а також забезпечення безпечного

способу їх розміщення (зонування територій з урахуванням

рель єфності);

• надійна ізоляція та герметизація горючого середовища та вибу-

хонебезпечної суміші, розміщення в кабінах, камерах, відсіках,

попередження витікання, контроль відкладень вибухонебезпеч-

ного пилу;

• підтримання концентрацій горючих газів, пари і вибухонебез-

печних сумішей за межами їх спалахування (відведення, вида-

390 391

лення горючих та вибухонебезпечних речовин, робоча й аварійна

вентиляція, конструкційні та технологічні рішення; кон троль

повітряного середовища);

• застосування інертних (флегматизуючих) домішок (азот, вугле-

кислий газ, водяна пара), які роблять середовище негорючим,

та інгібуючих (хімічно активних компонентів), які сприяють

припиненню горіння;

• підтримання в горючому середовищі температури, тиску, а та-

кож концентрації небезпечних компонентів за межами спалаху

суміші (герметизація та інші конструктивні й технологічні рі-

шення).

Попередження виникнення у горючому середовищі (або принесення

в нього) джерела займання досягається за рахунок:

• використання обладнання та пристроїв, при роботі яких не ви-

никає джерел займання;

• застосування електрообладнання, що відповідає за виконанням

класу пожежо- та вибухонебезпечності приміщень і зон, групі

й категорії вибухонебезпечної суміші;

• виконання вимог спільного зберігання речовин і матеріалів;

• використання обладнання, яке задовольняє вимоги електроста-

тичної іскронебезпечності;

• улаштування молнієзахисту;

• організації автоматичного контролю параметрів, виявлення

джерела займання;

• заземлення обладнання подовжених металоконструкцій;

• використання при роботі з легкозаймистими рідинами інстру-

менту, який виключає іскроутворення;

• ліквідації умов самозаймання речовин і матеріалів.

Якщо немає підстав вважати безумовно неможливим утворювання

горючого середовища та джерела займання або джерела ініціювання

вибуху, тоді реалізовується принцип локалізації осередку пожежі

або вибуху застосування пожежо-вибухозахисту.

5.5.3. Основні засоби гасіння пожежі

1) В о г н е г а с н і р е ч о в ин и . Для гасіння пожежі використовують такі

засоби: розбавлення повітря негорючими газами до таких концентра-

цій кисню, що горіння припиняється; охолодження осередку горіння

нижче температури горіння; механічний зрив полум’я струменем

рідини або газу; зниження швидкості хімічної реакції, що протікає

у полум’ї; створення умов вогнеперегородження, при яких полум’я

поширюється через вузькі канали.

Вогнегасними називаються речовини, які при введені в зону горін-

ня припиняють його. Основними вогнегасними речовинами та мате-

ріалами є: вода, водяна пара, хімічна та повітряно-механічна піни,

водні розчини солі, негорючі гази, галогеновуглеводні вогнегасні спо-

луки та сухі вогнегасні порошки.

Вода – найпоширеніша речовина, вогнегасна здатність якої зумов-

люється охолоджувальною дією, розбавленням горючого середо вища

парою, яка утворюється, та механічною дією на палаючу речовину

(збивання полум’я), що поліпшує гасіння пожежі.

Охолоджуюча дія води пояснюється великими значеннями її те-

плоємності та теплоти пароутворювання (об’єм пари у 1700 разів пе-

ревищує об’єм випареної води).

Вогнегасні властивості води підвищуються при використанні роз-

чинів солей, соди, поташу.

Поряд з цим існують деякі властивості води, які обмежують зону

її застосування. Забороняється гасити водою: нафту та нафтопро-

дукти (вони спливають на поверхню води і продовжують горіти);

електроустановки, бо вода проводить електричний струм, наслідком

чого може стати коротке замикання; лужні метали.

Хімічні і повітряно-механічні піни* застосовуються для гасіння

твердих та рідких речовин, які не взаємодіють з водою. Вогнегасні

властивості піни визначають її за кратністю – відношенням об’єму

піни до об’єму її рідкої фази, стійкістю, дисперсністю і в’язкістю.

Повітряно-механічну піну одержують у спеціальних пінотвірних

апаратах із використанням піноутворювачів (ПУ-1С, ПУ-3А, «САМ-

ПО» та ін.). Розрізняють повітряно-механічну піну низької (до 20),

середньої (20–200) та високої (понад 200) кратності. Повітряна піна,

отримана піноутворювачем ПУ-1С та деякими іншими, придат-

на для гасіння деяких ЛЗР та ГР (спиртів, ацетону, ефірів та ін.).

Хімічна піна утворюється при взаємодії розчинів кислот і лугів

у присутності піноутворювача. Вона складається з водяного розчину

мінеральних солей, піноутворювача та бульбашок вуглекислого газу.

Вартість хімічної піни вища, ніж повітряно-механічної, тому існує

тенденція до скорочення використання хімічної піни при пожежога-

сінні. Під час гасіння пожеж піною покривають палаючі речовини,

перешкоджаючи тим самим надходженню горючих газів і парів до

осередку займання.

Застосування інертних і негорючих газів (аргон, азот, галогенова-

ні вуглеводи та ін.) ґрунтується на розбавленні повітря та зниженні

у ньому концентрації кисню до значень, які припиняють горіння.

Так, вуглекислий газ використовується для гасіння палаючих скла-

дів ЛЗР, акумуляторних станцій, електрообладнання, печей тощо,

але його не можна застосовувати для гасіння лужних і лужноземель-

них металів, тліючих матеріалів й деяких інших. Для гасіння цих

матеріалів краще застосовувати аргон, а в деяких випадках і азот.

Гарні вогнегасні властивості мають і галогеновані вуглеводи (хла-

дони, бромистий етил тощо), бо високі значення густини зумовлюють

можливість утворення вогнегасного струменя та проникнення кра-

Піна – неоднорідна система, яка складається з рідини і бульбашок повітря

чи газу в ній.

392 393

пель у полум’я, а також утримання вогнегасних парів біля осередку

займання.

Порошкові вогнегасні засоби перешкоджають надходженню кис-

ню до поверхні палаючого матеріалу. Їх використовують для гасіння

різних горючих речовин та матеріалів невеликої кількості, якщо не

можна застосовувати інші вогнегасні засоби.

Прикладом таких матеріалів можуть служити хлориди калію

і натрію, порошки на основі карбонатів та бікарбонатів натрію і калію.

Нині широко використовуються сучасні модулі порошкового по-

жежогасіння «Спрут». Вони призначені для створення на їх основі

швидкодіючих автоматичних установок пожежогасіння, що застосо-

вуються для захисту об’єктів, на яких можливе виникнення пожеж

класів А, В, С, та електроустановок під напругою до 20 кВ. Порошки

придатні як автономний засіб пожежогасіння для захисту невеликих

за об’ємом об’єктів (гаражні бокси, дизельні відсіки, фарбувальні ка-

мери, контейнери тощо).

Зона застосування модулів «Спрут»:

• нафто-, газопереробні та видобувні підприємства;

• хімічна промисловість;

• об’єкти транспорту;

• лакофарбувальні виробництва (цехи, ділянки, фарбувальні ка-

мери);

• об’єкти енергетики;

• склади, бази, нафтосховища, ангари, гаражі.

Аерозольні засоби пожежогасіння придатні та ефективні у найріз-

номанітніших умовах, які можуть виникнути в житлових будинках,

на виробництві, у транспорті (автомобілях, електропоїздах, судах)

тощо. До таких засобів можна віднести засоби об’ємного пожежега-

сіння, які створюються на основі теплопаливних аерозолетвірних

складів (АОС). Такий засіб пожежогасіння є генератором вогне-

гасного аерозолю (ГВА), де АОС перебуває у хімічно сполученому

спресованому стані у формі брикетів. При запалюванні заряду, що

здійснюється термохімічними чи електричними вузлами запуску,

у захищеному від пожежі об’ємі при горінні складу виділяються су-

міші газів і твердих дрібних часток окислів та солі металів, взаємодія

яких з палаючим матеріалом уповільнює й припиняє хімічні проце-

си, що відбуваються у цьому матеріалі.

Аерозольні засоби пожежогасіння використовуються при гасінні:

• твердих горючих матеріалів;

• легкозаймистих і горючих рідин;

• електроізоляційних матеріалів;

• обладнання, у тому числі того, яке перебуває під напругою

(до 40 кВ).

Наведений перелік визначає одну з важливих якостей АОС – мож-

ливість його застосування для гасіння різноманітних осередків за-

ймання, що часто наявні у реальній ситуації.

Аерозольні генератори пожежогасіння мають такі якісні характе-

ристики:

• екологічно нешкідливі;

• нетоксичні;

• хімічно нейтральні;

• при потраплянні на предмети аерозоль легко видаляється про-

тиранням, пилососом, водою;

• діелектрики;

• не потребують перезарядки;

• практично відсутні експлуатаційні затрати;

• мають низьку вартість;

• використовуються в автоматичних, автономних і ручних систе-

мах пожежогасіння.

Для ефективнішого використання аерозольних засобів гасіння

у різних пожежних ситуаціях розроблені і поставляються на ринок

України різні типи ГВА.

2) Пожежна техніка. Апарати пожежогасіння поділяють на пере-

сувні (пожежні автомобілі), стаціонарні установки, вогнегасники

(ручні до 10 л та рухомі або стаціонарні, об’ємом понад 25 л) і пожеж-

не обладнання (водопровід, шланги).

Автомобілі пожежні поділяють на автоцистерни, які доставля-

ють на пожежу воду й розчин піноутворювача, та спеціальні – для

інших вогнегасних засобів і для певних об’єктів (автомобіль порош-

кового гасіння АП-3; аеродромні – АА-40, АА-60; повітряного гасін-

ня – АВ-40).

Стаціонарні установки використовуються для гасіння пожеж на

початковій стадії їх виникнення. Вони запускаються автоматично

або за допомогою дистанційного управління. Їх монтують у будів-

лях і спорудах, а також для захисту зовнішнього технологічного

обладнання. Ці установки заправляють такими вогнегасними засо-

бами: водою, піною, негорючими газами, порошковими сумішами

чи парою.

До автоматичних установок водяного пожежогасіння належать

спринклерні і

дренчерні установки. Отвори, через які вода надходить

у приміщення під час пожежі, запаяні легкоплавкими сплавами, які

плавляться при певній температурі й відкривають доступ розпиль-

ній воді.

Спринклерні установки – це розгалужена, заповнена водою система

труб, обладнана спринклерними головками. Кожна головка зро-

шує приміщення та обладнання, яке в ньому розташоване, площею

до 9 м

У тих випадках, коли доцільно подавати воду на всю площу при-

міщення, у якому виникла пожежа, застосовують

дренчери, що також

є системою трубопроводів, обладнаною розпилюючими головками –

дренчерами, у яких, на відміну від спринклерних головок, вихідні

отвори для води (діаметром 8, 10 і 12,7 мм) постійно відкриті.

394 395

Дренчерні головки приводять у дію відкриттям клапана групової

дії, який у звичайний час перекрито. Він відкривається автоматично

або вручну (при цьому подається сигнал тривоги). Рис 5.2 ілюструє

роботу схеми автоматичного пожежогасіння.

Рис. 5.2. Принципова схема автоматичного пожежегасіння:

1 – ємність для зберігання вогнегасної речовини; 2 – обладнання для по-

дання вогнегасної речовини; 3 – система включення подачі вогнегасної

речовини; 4 – пристрій виявлення пожежі; 5 – пристрій подачі вогнегасної

речовини до осередку займання; 6 – осередок займання

Система працює так: пожежний датчик (сповіщувач) реагує

на одну з ознак займання (дим, підвищення температури, випро-

мінювання відкритого вогнища й ін.) та подає сигнал включен-

ня системи подачі вогнегасних речовин до осередку займання.

3) Пожежна сигналізація. Своєчасне виявлення ознак займання

й виклик пожежних підрозділів дає змогу швидко локалізувати осе-

редки пожежі та вжити заходи щодо її ліквідації, а отже, створює

можливість суттєво зменшити обсяги заподіяної шкоди. Найшвид-

шим та найнадійнішим засобом сповіщення про виникнення пожежі

вважаються установки електричної пожежної сигналізації (ЕПС).

Залежно від схеми з’єднання розрізняють променеві (радіальні)

та кільцеві установки ЕПС (рис. 5.3).

32 4

аб

Рис. 5.3. Схема з’єднання в установках ЕПС:

а – променевих; б – кільцевих

Установки ЕПС складаються з таких основних частин

(рис. 5.3 а, б): пожежних сповіщувачів 1, які встановлюються

у захищуваних приміщеннях; приймально-контрольного приладу

(пульта) 2; блоків живлення від електромережі 3 та акумулятора 4

(резервний), системи переключення з одного живлення на інше 5;

електропровідної мережі 6, що з’єднує пожежні сповіщувачі з прий-

мально-контрольним приладом.

За необхідності в установках ЕПС передбачаються контактні (без-

контактні) елементи для видачі команд у схемі управління авто-

матичними установками пожежогасіння, димовловлювання, опові-

щення про пожежу, вентиляції, технологічного та електротехнічного

устаткування об’єкта.

Приймально-контрольні прилади, як правило, обладнують

у приміщення з цілодобовим перебуванням чергового персона-

лу, що перебуває на першому або цокольному поверхах будівлі.

Не допускається встановлювати приймально-контрольні прила-

ди у вибухонебезпечних приміщеннях відповідно до ПУЕ. Резерв

ємності приймально-контрольних приладів (шлейфів, пожежної

сигналізації) має бути не менше 10%. На підприємствах можуть

встановлюватися різні типи приймально-контрольних приладів, що

випускаються промисловістю. Широкого застосування набувають

концентратори приймально-контрольні пожежні КПКОП «Топаз» на

10, 30 та 50 сповіщувачів; прилади приймально-контрольні ППКОП

051-4-1 «Сигнал-43», ППКОП 041-4-1 «Сигнал-44», пульти приймаль-

но-контрольні ППК-1, ППК-2, ППК-2-1, ППК-2-2, відповідно, на 10,

20, 40 та 60 ліній. За наявності технічної можливості сигнали від

приймально-контрольних приладів виводять на пульти централізо-

ваного нагляду пожежної охорони.

В установках ЕПС можуть обладнуватися адресовані та неадресо-

вані пожежні сповіщувачі. Неадресованим вважається автоматичний

сповіщувач, який реагує на фактори, що супроводжують пожежу

в місці його встановлення, та формує сигнал про виникнення пожежі

в захищуваному приміщенні без зазначення свого номера (адреси).

Адресований сповіщувач постійно або періодично активно формує

сигнал про стан пожежонебезпечності у захищуваному приміщенні

та про власну працездатність із зазначенням свого номера (адреси).

Неадресовані пожежні сповіщувачі слід включати в установках ЕПС

променевого типу, при цьому адреси займання визначаються номе-

ром шлейфа, за яким одержано сигнал «Пожежа». Одним шлейфом

пожежної сигналізації з неадресованими сповіщувачами обладну-

ють:

• приміщення в межах кількох поверхів при загальній площі

300 м

і менше;

• не більше десяти суміжних або ізольованих приміщень площею

не більше 1600 м

, що розташовані на одному поверсі виробничої

будівлі і мають вихід у спільний коридор (приміщення);

396 397

• не більше десяти, а за наявності виносної світлової індикації біля

входу в захищуване приміщення – не більше двадцяти суміж-

них або ізольованих приміщень загальною площею не більше

1600 м

, що розташовані на одному поверсі громадських, адмі-

ністративних та побутових будівель і мають вихід у спільне при-

міщення (коридор, хол, вестибюль).

Максимальна кількість неадресованих автоматичних пожеж-

них сповіщувачів, що включаються в один шлейф, визначається ви-

могами технічної документації на приймально-контрольні прилади,

залежить від зручності їх обслуговування при експлуатації і, як пра-

вило, не перевищує 50.

Адресовані пожежні сповіщувачі можуть використовуватися

в установках ЕПС як променевого, так і кільцевого типу. Кількість

приміщень, обладнаних одним шлейфом з адресованими сповіщува-

чами, обмежується лише технічними можливостями приймально-

контрольних приладів.

В одному приміщенні слід встановлювати не менше двох неадресо-

ваних або один адресований пожежний сповіщувач.

4) Види пожежних сповіщувачів. Одним з основних елементів

установок ЕПС є пожежні сповіщувачі. Розрізняють сповіщувачі

ручної та автоматичної дії. Ручні пожежні сповіщувачі (рис. 5.4 а)

приводяться в дію натисканням на кнопку. Вони, як правило, ви-

користовуються для подачі сигналу про пожежу з території підпри-

ємства. Усередині будівлі вони можуть застосуватися як додатковий

технічний засіб автоматичної пожежної сигналізації. У технічно об-

ґрунтованих випадках допускається встановлювати їх як основний

засіб, що сигналізує про пожежу. Ручні пожежні сповіщувачі об-

ладнують на стінах і конструкціях на висоті 1,5 м від підлоги (землі)

у легкодоступних місцях.

Рис. 5.4. Пожежні сповіщувачі:

а – тепловий ДТЛ: 1 – легкоплавкий сплав; 2 – пластинки (2); 3 – корпус;

4 – гвинти кріплення; 5 – цоколь; 6 – коло сигналізації; б – димовий ДІП-1;

в – світловий СІ-1: 1 – лічильник фотонів; 2 – кришка; 3 – основа; г – комбі-

нований КІ-1

Автоматичні пожежні сповіщувачі реагують на фактори, що су-

проводжують пожежу: підвищення температури, дим, полум’я.

Основними характеристиками автоматичних пожежних спові-

щувачів є:

чутливість – порогові значення контрольованого параметра, при

якому сповіщувач спрацьовує;

інерційність – проміжок часу від початку дії порогового значення

контрольованого параметра до спрацьовування сповіщувача;

зона дії – контрольований простір (площа підлоги, стелі), в межах

якого реєструється пожежа (в технічній документації на спові-

щувачі зазначено максимальну зону дії, завищення якої при-

зводить до втрати ефективності системи сигналізації);

надійність – властивість сповіщувача зберігати працездатний

стан у певних умовах експлуатації;

конструкторське виконання – звичайне, водозахисне, тропічне

та вибухобезпечне для різних умов експлуатації (температури

і відносної вологості навколишнього середовища, наявність

агресивних і вибухобезпечних середовищ тощо).

Теплові автоматичні пожежні сповіщувачі за принципом дії поді-

ляють на такі: максимальні, які спрацьовують при досягненні певно-

го значення температури в приміщенні; диференційні, які реагують

на швидкість наростання градієнта температури; максимально-ди-

ференційні, що спрацьовують від тієї чи іншої превалюючої зміни

температури.

Завдяки простоті конструкції значного поширення набув спові-

щувач (датчик) тепловий легкоплавкий ДТЛ (рис. 5.4 а). При підви-

щенні температури легкоплавкий сплав 1 розплавляється і пружин-

ні пла стинки 2, розмикаючись, подають сигнал у коло сигналізації.

У табл. 5.7 наведені основні характеристики деяких теплових спові-

щувачів.

Таблиця 5.7

Основні характеристики деяких теплових сповіщувачів

Параметр

Тип теплового сповіщувача

ДТЛ ІТМ ПОСТ-1;2 МДПІ-028 ІП 105-2/1

Температура спра-

цювання, °С

2 70±7 50; 70 70 70±7

Інерційність

спрацювання, с

(не більше)

120 120 60; 90 60 120

Захищувана пло-

ща, м

15 15 25 30 15

Дія димових автоматичних пожежних сповіщувачів базується на

двох основних методах виявлення диму: фотоелектричному та радіо-

ізотопному. Сповіщувачі димові фотоелектричні ІДФ, ДІП та ІДП

398 399

виявляють дим шляхом реєстрації зниження оптичної щільності се-

редовища (основні характеристики реєстрації з цих сповіщувачів на-

ведено в табл. 5.8).

Димові фотоелектричні сповіщувачі поділяються на точкові, які

подають сигнал тривоги при появі диму в місці їх обладнання, та лі-

нійні, які працюють за принципом реєстрації розсіювання світлового

променя між приймальним елементом та випромінювальним, що

встановлені на оптичній осі.

Таблиця 5.8

Основні характеристики деяких димових сповіщувачів

Параметр

Тип димового сповіщувача

ІДФ-М ДІП-1 ІДП-2

Інерційність спрацювання, с

(не більше)

30 5 5

Захищувана площа, м

100 150 85

Габарити (діаметр, висота), мм 125×97 90×60 120×55

Світлові автоматичні пожежні сповіщувачі СІ-1, ДПІД, АІП реє-

струють випромівання полум’я в ультрафіолетовий чи інфрачервоній

частинах спектра, тому їх називають також сповіщувачами полум’я.

Чутливими елементами у таких сповіщувачах служать різноманітні

фотоприймачі. Основні технічні характеристики світлового сповіщу-

вача ДПІД наведені в табл. 5.9.

Таблиця 5.9

Основні технічні характеристики світлового сповіщувача ДПІД

Параметр

Значення

параметра

Кут огляду датчика, градусів 60

Чутливість датчика, м:

до спалахування чорного пороху масою 2 г 5

до спалахування чорного пороху масою 10 г 20

до спалахування гасу площею 300 см

Габарити, мм 63×180

Допустима освітленість у площі вікна датчика, лк (не

більше):

розсіяним сонячним світлом 1000

від ламп розжарювання 300

від люмінесцентних ламп 4000

Все ширшого застосування набувають комбіновані сповіщувачі

(КІ), які контролюють відразу кілька показників, наприклад, темпе-

ратуру та дим, а також ультразвукові сповіщувачі (ДУЗ-4), які реагу-

ють на зміну характеристик ультразвукового поля в захищуваному

приміщенні. Завдяки високій чутливості ультразвукові сповіщувачі

(датчики) можуть поєднувати пожежні та охоронні функції.

5) Вибір автоматичних пожежних сповіщувачів. Вид автоматич-

ного пожежного сповіщувача вибирають з урахуванням призначення

захищуваних приміщень, пожежної характеристики матеріалів, що

в них розташовуються, первинних ознак пожежі та умов експлуата-

ції. Рекомендований вид автоматичних пожежних сповіщувачів за-

лежно від призначення приміщень наведено в табл. 5.10.

Таблиця 5.10

Рекомендований вид автоматичних пожежних сповіщувачів

залежно від призначення приміщень

Перелік характерних приміщень, виробництв,

технологічних процесів

Рекомендований

вид автоматич-

ного пожежного

сповіщувача

1. Виробничі будівлі:

1.1. З виробництвом та зберіганням:

– виробів з деревини, синтетичних смол або

волокон, полімерних матеріалів, текстиль-

них, трикотажних, швейних, шкіряних,

взуттєвих, хутряних, целюлозно-паперових

виробів, целулоїду, гуми, каучуку, бавовни,

горючих рентгенівських, кіно- і фотоплівок;

Тепловий або

димовий

– лаків, фарб, розчинників, ЛЗР, ГР, мастиль-

них матеріалів, хімічних реактивів, спирто-

горілчаної продукції;

Тепловий або

полум’я

– лужних металів, металевих порошків, каучу-

ку природного;

Полум’я

– борошна, комбікормів та інших продуктів та

матеріалів з виділенням пилу

Тепловий

1.2. З виробництвом:

– паперу, картону, шпалер, тваринницької та

птахівницької продукції

Тепловий або

полум’я

1.3. Зі зберіганням:

– негорючих матеріалів у горючій упаковці,

твердих горючих матеріалів

Тепловий або

димовий

2. Спеціальні споруди:

– приміщення (споруди) для прокладання кабе-

лів, приміщення для трансформаторів, розпо-

дільних пристроїв та щитові;

Тепловий або

димовий