Андрющенко А. Економічна теорія

Подождите немного. Документ загружается.

431

Розділ 39. Міжнародна міграція робочої сили

вельну здатність порівняно із зданою валютою, тобто недодержують належну їм купі-

вельну здатність грошового переказу. Проте через велику різницю в заробітній платі

у різних країнах ці перекази є суттєвою підтримкою для залишених на Батьківщині

родин іммігрантів. У багатьох країнах добре відпрацьований принцип «ротації» ім-

мігрантського контингенту, який передбачає оновлення людського матеріалу, тобто

іноземні робітники неодноразово замінюються новими, молодшими.

Статистика промислово розвинутих країн включає до економічно активного на-

селення громадян від 15 років, тоді як в країнах що розвиваються — із 12–14 років, а в

окремих африканських країнах — навіть із шестирічного віку. Ця частина населення

у промислово розвинутих країнах складає трохи більше 45%, у країнах, що розви-

ваються — трохи менший від 40%. Прогнози показують, що до 2000 р. все населення

землі досягне приблизно 6,2 млрд. осіб, в тому числі економічно активне населен-

ня буде сконцентровано переважно в країнах «третього світу», (приблизно 1,9 млрд.

осіб.), а в індустріально розвинутих країнах в результаті старіння населення ця част-

ка скорочуватиметься.

В основі десятиріччя демографічна ситуація на Заході, а також у деяких державах

СНД, в тому числі в Україні, характеризується тривожними тенденціями. Йдеться

про те, що в окремих країнах населенню збільшується повільно або ж не зростає зо-

всім. Чисельність населення України з 1.01.94. до 1.01.95 рр. Зменшилось з 52,1 до

51,7 млн осіб. Таке зниження є наслідком як природного так і міграційного руху на-

селення. З індустріально розвинених країн США — єдина держава, де населення ста-

більно збільшується, причому не лише за рахунок природного приросту, айв резуль-

таті притоку іммігрантів, який на кінець 80-х років становив в середньому 100 тис.

осіб на рік.

Високі темпи приросту населенню країн, що розвиваються (Африка — 2,9%, Ла-

тинська Америка — 2,3%, Азія — 2,2%, при збереженні його «омолодженої» вікової

структури) майже 34% людей у віці до 15 років формують збільшення масштабів тру-

дових ресурсів. Це призводить до необхідності створення нових робочих місць з ме-

тою ліквідації часткового чи повного безробіття (до 2000 р. потрібно створити майже

1 млрд. робочих місць). Розрахунки експертів МОП показують, що для задоволення

потреби в зайнятості й ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті необхідно щорічно

додавати 50 млн. робочих місць, в тому числі 40 млн — у країнах , що розвиваються.

Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму. Відомо, що НТР, крім позитив-

них результатів, має й негативні, один з яких — зростання безробіття. Так, в Японії

кожний робот позбавляє роботи 3–4 осіб. Згідно з даними МОП, найбільш гостро

від безробіття страждають Іспанія, Болівія та Пуерто-Ріко, де більше 20% активного

населення — безробітні. Згідно з оцінками, рівень безробіття буде збільшуватись і в

країнах Східної Європи і найближчим часом досягне 15%.

Науково-технічна революція «сприяла» розвиткові й такого явища, як міжнарод-

на міграція науково-технічної інтелігенції. Сьогодні «зарубіжний внесок» інтелекту-

альної еліти в розвиток знань світового співтовариства настільки високий, що про

нього можна говорити як про новий феномен. У 50–60-ті роки міжнародна міграція

висококваліфікованих кадрів відбувалась головним чином серед промислово розви-

нутих країн Заходу, у 30–70 роки цей процес іде по лінії «Південь-Північ», тобто

плинність науково-технічних кадрів та спеціалістів проходить головним чином з кра-

їн, що розвиваються, в розвинуті країни, а від середини 80-х років виникає навіть

432

Частина V. Міжнародна економіка

емігрантський потік кваліфікованих кадрів — з СССР і країн Східної Європи. Його

поява зменшує третій стан «витоку умів». Лише з 1986 по 1990 рр. із країн Східної

Європи та колишніх республік колишнього Союзу до США й країн Західної Європи

виїхало приблизно 1,3 млн осіб. Спеціалістів серед яких 30%.

§ 3. Міграційні процеси в Україні

Міграційні зв’язки України з країнами зарубіжжя останнім часом пожвавились.

Згідно законодавства громадяни України здобули право самостійно вибирати країну

працевлаштування, а іноземці — з різних мотивів в’їжджати в Україну.

Падіння «залізної завіси», створення відповідної законодавчої бази, суттєве спро-

щення механізму оформлення документів на виїзд стали своєрідним каталізатором

стрімкого зростання еміграційної активності в суспільстві. Але основна економічна

причина небувалого зростання обсягів еміграції українських громадян за кордон у

90-ті роки полягала у кризовому становищі на внутрішньому ринку праці та різкому

падінні рівня життя населення.

Масова еміграція з України спричинюється такими обставинами:

• зростанням безробіття;

• величезною різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні і краї-

нах Заходу;

• відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдаро ваних лю-

дей;

• економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу з неї;

• гуманітарними мотивами;

• відсутністю безпеки громадян.

Аналіз сучасного стану внутрішнього ринку праці та рівня життя населення

України не дає підстав для сподівань на поліпшення економічної ситуації, збільшен-

ня обсягів виробництва, розширення пропорцій зайнятості, ре ального зростання за-

робітної плати. Принаймні найближчим часом зупинити ескалацію труднощів, з яки-

ми повсякденно стикаються всі верстви суспільства, навряд чи вдасться. Чинниками

зниження рівня життя населення України є: загальна економічна криза; наявність

формальної неоплачуваної зайнятості; значна чисельність безробітного населення,

яке отримує мізерну допомогу від держави; невисокий рівень заробітної плати, осо-

бливо в бюджетних організаціях, а також постійні та тривалі затримки її виплати:

падіння курсу гривні; відтік грошей у тіньову економіку; систематичне зростання цін.

Постійно зменшується чисельність працюючих у наукомістких та соці альне орі-

єнтованих галузях економіки. Скоротилася чисельність зайнятих у галузях машино-

будівного комплексу та переробної промисловості. Більшість працівників, що звіль-

нилися, перейшла у сферу торговельно-посередницької діяльності, тобто відбулася

значна професійна декваліфікація кадрового по тенціалу. Досягти найближчим часом

оптимальної зайнятості ми не зможемо, насамперед через те, що якість робочої сили

не відповідає суспільним потре бам, а для створення нових робочих місць у різних

секторах економіки не ви стачає інвестицій.

Систематично збільшується чисельність громадян України, котрі виїжджають на

сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. За деякими даними, тільки

433

Розділ 39. Міжнародна міграція робочої сили

з Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей на тимча-

сові роботи за кордон щорічно виїздить близько 700 тис. осіб, а загалом цей процес

охоплює від 5 до 7 млн громадян України.

Значна частина трудових мігрантів з України працює за кордоном нелегально. За

деякими оцінками, спробу працевлаштуватися за кордоном під час поїздки за при-

ватним запрошенням робить половина з тих, хто отримує дозвіл на виїзд. їх, по суті,

можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки вони все ж таки

мають право на в’їзд у ту чи іншу країну

Сучасна еміграція з України — це п’ята у вітчизняній історії хвиля масового ви-

їзду різних категорій населення в пошуках засобів існування за кордон на постійне чи

тимчасове проживання. У 80-ті роки, крім етнічних емігрантів, за межі України ви-

їжджали переважно представники творчої інтелігенції — вчені, музиканти, артисти,

художники. На початку 90-х років обсяги еміграції зростали за рахунок високоосві-

чених та кваліфікованих фахівців зі знанням іноземних мов та комп’ютерної техніки.

Паралельно з цим розширилась і географія виїзду: якщо раніше це були 2–3 найроз-

винутіші країни, то тепер наші співвітчизники працюють по всьому світові.

Нині для міграційних процесів в Україні характерною є тенденція до інтелекту-

алізації складу еміграції. Ця тенденція зберігатиметься до подолання економічної

кризи, оскільки за її умов значна частка висококваліфікованих фахівців не знаходить

належного застосування для своїх знань та кваліфікації на батьківщині.

Після 1994 р. в еміграційне русло включилися й представники менш кваліфіко-

ваних видів праці: будівельники, водії, автомеханіки, слюсарі, офіціанти, домогоспо-

дарки. Відтік кадрів за кордон набуває дедалі більших масштабів, українські фахівці

займають все нові «ніші» на міжнародному ринку праці.

У травні 1996 р. в Україні була введена державна статистична звітність про чи-

сельність та склад громадян України, які тимчасово працюють за кордоном. Зібраний

офіційний матеріал дає певне уявлення про кількісний та якісним склад українських

працівників, які виїхали на роботу за кордон в останні роки.

Серед країн, у яких офіційно працевлаштовуються українські громадяни, перше

місце посідає Греція, на яку припадає третина всіх офіційно зареєстрованих за кор-

доном трудових мігрантів з України. Значна їх частина працює в Чехії, Швейцарії, на

Кіпрі, у Великій Британії та Ірландії.

Понад 80% наших емігрантів становлять мігранти, які працюють за кордоном на

підставі трудового договору (контракту) з закордонним роботодавцем, на другому

місці — громадяни, які працюють за договорами підряду (де них належать особи,

відряджені українським роботодавцем на роботу за кордон для виконання певного

обсягу робіт або послуг згідно з договорами, укладеними між українськими та за-

кордонними суб’єктами господарської діяльності), на третьому — сезонні праців-

ники (особи, які працевлаштовують ся закордоном протягом відповідного сезону),

на четвертому — стажисти (працюють за наймом у закордонного роботодавця за

отриманою професією з метою підвищення свого професійного чи кваліфікаційного

рівня).

Основна частина українських трудових емігрантів влаштовується за кордоном на

робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки та професійного навчання,

незважаючи на те, що це люди з достатньо високий рівнем освіти: до 50% — мають

вищу освіту, а понад 30% — професійно-технічну підготовку.

434

Частина V. Міжнародна економіка

Еміграція для багатьох людей та їхніх сімей є способом виживання, оскільки вони

не можуть знайти роботу у своєму регіоні чи в межах країни не тільки за фахом, але

й будь-яку. Має значення і той факт, що навіть на найбільш низько кваліфікованих і

непрестижних роботах за кордоном трудові мігранти отримують у кілька разів вищу

зарплату, ніж вони могли б заробити вдома. У Чехії, наприклад, протягом року пра-

цюють близько 0,5 млн громадян України, які зайняті головним чином у будівництві,

легкій промисловості, сільському та домашньому господарстві. Потреба в робочій

силі з України тут зумовлена ще й тим, що дуже значним є відплив чеських громадян

на роботу до Німеччини.

Економічні та професійні мотиви еміграції полягають у незадоволенні спеціаліс-

тів не тільки матеріальним становищем, а й своїм статусом у су спільстві, низьким

соціальним престижем, тим, що наша слабка матеріально-технічна та інформаційна

база не дає змоги реалізувати їхні творчі мож ливості.

Що стосується вікової характеристики, то найвищий рівень міграційної актив-

ності зафіксований серед осіб 28–40 років, понад 70% українців, працюючих за кор-

доном, — молодші за 40 років. Отже, вітчизняний ринок праці постійно втрачає най-

активнішу й найконкурентоспроможнішу частину трудового потенціалу країни.

435

Розділ 39. Міжнародна міграція робочої сили

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття еміграція, імміграція, рееміграція.

2. З’ясуйте причини міжнародної міграції робочої сили.

3. Які наслідки переміщення робочої сили для країн-експортерів?

4. Які наслідки переміщення робочої сили для країн-імпортерів?

5. Визначте основні напрями сучасної міжнародної міграції робочої сили.

6. Охарактеризуйте світові ринки робочої сили.

Контрольні тести

1. Загальною причиною і умовою міжнародної міграції робочої сили є:

а) різниця в темпах нагромадження капіталу;

б) безробіття;

в) низький рівень заробітної плати;

г) воєнні конфлікти.

2. Кількість українських емігрантів в останні роки складає:

а) 1–2 млн осіб;

б) 2–3 млн осіб;

в) 3–4 млн осіб;

г) 5–7 млн осіб.

3. Еміграція — це:

а) в’їзд працездатного населення в певну країну з-за кордону;

б) виїзд працездатного населення з певної країни за кордон;

в) переселення працездатного населення з одних країн в інші терміном біль-

ше року, викликане причинами економічного або неекономічного харак-

теру;

г) правильна відповідь відсутня.

4. Імміграція — це:

а) в’їзд працездатного населення в певну країну з-за кордону;

б) виїзд працездатного населення з певної країни за кордон;

в) переселення працездатного населення з одних країн в інші терміном біль-

ше року, викликане причинами економічного або неекономічного харак-

теру

г) правильна відповідь відсутня.

5. Міграційне сальдо — це:

а) міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів;

б) різниця еміграції з країни та імміграції в країну;

в) повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання;

г) всі відповіді правильні.

6. Рееміграція — це:

а) міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів;

436

Частина V. Міжнародна економіка

б) різниця еміграції з країни та імміграції в країну;

в) повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання;

г) всі відповіді правильні.

7. Кількість мігрантів у світі:

а) постійно зростає;

б) постійно падає;

в) залишається на тому ж рівні;

г) змінюється хвилеподібно.

8. Уряду ФРН вигідно стимулювати імміграцію тому що:

а) іммігранти скорочують безробіття;

б) іммігранти приносять технологічні знання, яких не вистачає;

в) обидві відповіді правильні;

г) обидві відповіді неправильні.

9. Міжнародна міграція робочої сили у світовому масштабі приводить до:

а) стабілізації обсягів виробництва;

б) зменшення обсягів виробництва;

в) збільшення обсягів виробництва.

10. До причин еміграції відносять:

а) безробіття;

б) відмінності в оплаті праці;

в) різне пенсійне забезпечення;

г) всі відповіді правильні.

437

Розділ 40. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

РОЗДІЛ 40.

СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА ТА

МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ

§ 1. Світова валютна система та етапи її становлення.

Світова валютна система є функціональною формою організації валютних відно-

син на рівні міждержавних зв’язків. Їх розвиток регулюється відповідними міждер-

жавними валютними угодами, втілення яких забезпечується утвореними на колек-

тивній основі міждержавними валютно-фінансовими і банківськими установами та

організаціями. Складовими ланками світової валютної системи є: міжнародні ліквід-

ні ресурси (іноземна валюта, золото та інші платіжні засоби),механізм регулювання

валютних паритетів і курсів, міжнародні валютні ринки і ринки золота, система між-

народного кредитування та міждержавних розрахунків, відповідні інфраструктурні

ланки тощо.

Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку пройшла три

основні етапи: золотого, золотовалютного (доларового) і паперово- валютного стан-

дартів.

Система золотого стандарту сформувалася на початку XIX ст. і функціонувала

до 20–30-х років ХХ ст. Її визначальними ознаками були: функціонування золота

як світових грошей: фіксація золотого змісту національних валют; їхня безпосередня

конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів.

У період дії золотого стандарту золото знаходилося в обігу у вигляді чеканних

монет не лише на зовнішньому ринку, а й поряд з розмінними паперовими грошима

на внутрішньому ринку.

Обмінний валютний курс національних паперових грошей розраховувався за

співвідношенням їхнього золотого змісту (масштабу цін), який установлювався дер-

жавою. Так, якщо ємність американського долара становила





унції золота, а ан-

глійського фунта стерлінгів —





унції, то легко визначити, що обмінний курс їх до-

рівнював 1:5. Фунт стерлінгів обмінювався на 5 доларів.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке спів-

відношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну

міграцію золота-його експорт та імпорт.

Система золотого стандарту забезпечувала загальність світових грошей, їхню по-

вну конвертованість, стійкість купівельної спроможності та валютних курсів, а також

автоматичне (внаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих

держав, стабільність світових цін.

Разом з тим система золотого стандарту мала й істотні обмеження. Вона була за-

надто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку

монетарного товару. Найбільшою їх вадою було те, що умови функціонування золото-

го стандарту суттєво обмежували можливості проведення окремими державами влас-

ної валютно-грошової політики. Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на

будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних

грошей був відтік золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це об-

межувало можливості державного втручання в сферу грошових і валютних відносин,

438

Частина V. Міжнародна економіка

їхнього цільового регулювання, використання у конкретних напрямах економічної

політики.

Зазначені обмеження стали підставою для заміни після першої світової війни зо-

лотого стандарту золотовалютним (золотодевізним). Сутність останнього зводилась

до того, що поряд з золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і

деякі валюти провідних країн світу. Інституціонально система золотодевізного стан-

дарту була заснована рішеннями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася

у 1922 р. Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 80 країн

Заходу продовжували функціонувати у режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «великої де-

пресії» і у перші післякризові роки. Спочатку Англія (1931 р.), а далі і США (1933 р.)

вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей

на золото. До початку другої світової війни практично всі країни Заходу припини-

ли розмін на золото паперових знаків вартості, чим підривалися внутрішні основи

функціонування золотого стандарту.

Причини цього не пов’язані безпосередньо з кількісною невідповідністю між цен-

тралізованими запасами золота і масою грошових знаків в обігу, як може здатися на

перший погляд.

Головна причина — загальна трансформація економічної структури господа-

рювання, що ґрунтувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану

економічну систему. Така трансформація відбулася на основі теоретичних розробок

Кейнса. Відповідно до цієї трансформації змінилася і система валютно-грошових від-

носин. Виходячи з цього, стає зрозумілим,що якщо золото як національні та світові

гроші є елементом стихійно регульованої ринкової економіки, то паперові знаки вар-

тості, котрі мають кредитну основу, більш повно відповідають економіці, яка поєднує

в собі ринкові та державні регулятори.

У роки другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відно-

син зазнала фактично повного краху. Для виправлення цього становища В 1944 р.

в місті Бреттон-Вудсі (США) зібралася міжнародна валютно-фінансова конферен-

ція, на якій було утворено міжурядову установу при ООН з регулювання валютних

відносин — Міжнародний валютний фонд. Згідно зі статутом МВФ було визначено

основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На

відміну від золотого стандарту її основою стала система золотовалютного стандарту,

яка у своєму подальшому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового

стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років і

відіграла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації

виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської системи такі:

1. Завдяки тому,що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ в дола-

рах США, зв’язок їх з монетарним товаром здійснювався за системою: золото-долар-

національні валюти. У цьому поєднанні долар виступав як знак золота, як різновид

світових грошей.

2. Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандарту, дотримува-

лася принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку

зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися визначенням їхнього

золотого змісту і відповідно до цього твердо фіксувалися по відношенню до долара.

439

Розділ 40. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

3. Долар, функціонуючи у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за

визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: 1 долар = 0,888 г.

золота; ціна 1 унції (31,1 г.) — 35 дол.

4. Важливою нормою Б–В системи була заборона вільної (приватної) купівлі-

продажу золота. Ці операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків з

фіксованою ціною — 35 доларів за 1 унцію.

Тривалий час ефективність функціонування Б–В системи (золото-долар-націо-

нальна валюта) забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який

виконував функцію міжнародного засобу платежу і резервної валюти. Ця довіра

ґрунтувалася на його конвертованості у золото для центральних банків. Така конвер-

тованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки централізованих

запасів золота. У 1949 р. централізовані золоті запаси США оцінювали в 24,6 млрд.

доларів, що в 3,15 рази перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в

іноземних банках.

Слід врахувати і надзвичайно високу частку США у світовій торгівлі та експорті

капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї

країни.

У кінці 60-х початку 70-х років ситуація суттєво змінилася. США значною мірою

втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного

балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота.

Почалася масова погоня за золотом як більш стійким грошовим активом і відповід-

на відмова від долара. У цій ситуації США, по суті, повністю втратили можливість

здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною. Визначаючи це, 15 серпня

1971 р. було прийнято рішення про припинення конвертованості долара на золото.

Відміна одного з вихідних принципів Б–В системи означала її фактичний крах.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій еко-

номіці й понині були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що від-

булася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок

утворенню Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після

відповідних ратифікації зазначеної Угоди державами — учасницями з квітня 1978 р.

Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи такий:

1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота в сфері ва-

лютних відносин. Відмінено офіційний паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію

масштабу цін (вмісту золота) національних грошових одиниць, знято будь-які обме-

ження у його приватному використанні.

2. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити створену ще у 1969 р. Між-

народним Валютним Фондом колективну міжнародну одиницю — спеціальні права

запозичення — СДР на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і

платежу. Сьогодні величина СДР визначається на основі кошика валют країн, частка

яких у сфері міжнародної торгівлі найвища. З 1981 р. до складу так званого стандарт-

ного кошика входить 5 валют: долар США — 42%, марка –19%, франк, ієна та фунт

стерлінгів — по 13%.

3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження

«плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць.

440

Частина V. Міжнародна економіка

§ 2. Суть та основні інструменти валютної політики

Валютна політика являє собою комплекс регулюючих (економічних, правових,

організаційних) заходів, здійснюваних державними та міжнародними фінансовими

інститутами з метою впливу на валютно-фінансові відносини. Залежно від цілей та

форм валютна політика поділяється на структурну (довгострокову) та поточну.

Структурна політика спрямована на здійснення довгострокових заходів для по-

слідовного поліпшення міжнародного валютного та кредитного механізмів. Вона реа-

лізується у формі валютних реформ, інституціональної перебудови світової валютної

та кредитної систем, міждержавних переговорів та угод і передбачає зміну основних

елементів валютної системи, тобто порядку міжнародних розрахунків, режиму ва-

лютних курсів та валютних паритетів, використання золота, резервних валют і між-

народних платіжних засобів, функціональних завдань міжнародних і регіональних

валютно-фінансових установ. Структурна валютна політика значною мірою визна-

чає поточну валютну політику.

У межах поточної політики здійснюється оперативний вплив на валютно-рин-

кову кон’юнктуру, в тому числі регулювання валютних курсів, валютних, кредитних

та розрахункових операцій, діяльності валютного ринку і ринку золота, світового

ринку позичкового капіталу.

Головними інструментами валютної політики є дисконтна (облікова) політика,

девізна політика та її різновид — валютна інтервенція, а також диверсифікація ва-

лютних резервів, регулювання ступеня конвертованості валюти і режиму валютного

курсу, ревальвація та девальвація, валютні обмеження.

Суть дисконтної політики полягає в зміні облікової ставки центрального банку з

метою регулювання валютного курсу та впливу на платіжний баланс. Вона здійсню-

ється шляхом впливу на міжнародний рух короткострокових капіталів, з одного боку

на стан споживчого й інвестиційного попиту, динаміку та рівень цін, обсяг грошової

маси — з іншого. Офіційна облікова ставка використовується для регулювання всієї

сукупності процентних ставок на грошовому ринку країни. Підвищення процентних

ставок при пасивному платіжному балансі сприяє припливу капіталів із країн, де

облікові ставки нижчі, стримує відплив національних капіталів. Це підвищує курс

валюти даної країни й поліпшує стан її платіжного балансу. Підвищення облікової

ставки є також традиційним засобом, який застосовується центральним банком для

збереження або поповнення офіційних валютних резервів. І навпаки, зниження об-

лікової ставки призводить до відпливу капіталів в інші країни, падіння курсу націо-

нальної валюти, зменшення активного сальдо платіжного балансу.

Девізна політика являє собою метод впливу на валютний курс шляхом купів-

лі — продажу іноземної валюти (девіз). Для підтримання курсу національної валюти

центральний банк продає, а для його зниження — скуповує іноземну валюту. Нині

девізна політика здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій.

Валютну інтервенцію можна визначити як цільові операції національних банків

або її аналогів на валютному ринку щодо купівлі-продажу іноземної валюти з метою

обмеження коливань чи динаміки курсу національної валюти. Вони сприяють урів-

новаженню попиту і пропозиції на іноземну валюту, що веде до стабілізації курсу

національної валюти. Матеріальною базою проведення валютних інтервенцій є, як

правило, офіційні валютні резерви. Зміна їх рівня вважається найбільш доступним