Афонін Е.А., Лісничий В.В., Радченко О.В. (ред) Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в процесі політичної модернізації

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ V.

УМОВИ ТА ЧИННИКИ

РОЗВИТКУ

ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

УКРАЇНИ

5.1. Політична модернізація: типологія, суперечності та варіанти

для України

озглядаючи сучасний політич-

ний розвиток української

держави можна констатувати,

що на даному історичному етапі

Україна, разом з іншими колишніми

комуністичними державами зазнає

кардинальні зміни, пов’язані з

переходом до ліберальної демократії.

Разом з цим, складність перехідних

процесів, що переживаються

посткомуністичними країнами, з

особливою наочністю демонструють

суперечливий, вкрай неоднозначний

характер нинішнього суспільно-

політичного розвитку.

Досвід “трьох хвиль” політичних

реформ показує, що перехідні

політичні системи так своєрідно

поєднують демократичні і авторитарні

риси, що їм важко знайти місце в

сталій політологічній класифікації:

тоталітаризм, авторитаризм, популізм,

демократія. Все це викликає зростання

інтересу до теорії політичної

модернізації, центральна проблема

якої – аналіз систем державної влади

перехідного періоду.

Проблема реформування системи

державної влади українського

суспільства впродовж останніх років

стала пріоритетним напрямком

діяльності як органів влади, так і

громадсько-політичних об‘єднань.

Йдеться про удосконалення відносин

на рівні законодавчої, виконавчої

та судової гілок влади у напрямку

зміцнення демократичних засад їх

функціонування та розвитку.

Ключовим моментом політичної

реформи став перехід від компілятивних

систем і органів влади перших років

незалежності до систем і органів

демократичної, соціально-правової

держави, перерозподіл повноважень

між парламентом, президентом

та урядом, а також налагодження

цивілізованої взаємодії між державою

і громадянським суспільством.

Такий новий підхід до влади

в Україні взагалі, перерозподіл її

функцій і повноважень передбачає

внесення істотних змін до Основного

закону держави – Конституції.

За змістом здійснювана політична

реформа означає пошук оптимальних

форм поєднання президентської і

парламентсько-президентської форми

правління, що передбачає, з одного

боку, додаткові повноваження для

парламенту (зокрема, для такого

парламентського інституту як

“парламентська більшість”), а з іншого

- формально існуючих, але реально

поки що слабких і маловпливових

інститутів, якими на сьогодні

залишаються політичні партії та

громадські організації і рухи.

За умов здійснення узгодженого

варіанту політичної реформи їм

відводиться провідна роль як у

формуванні парламенту, так і уряду та

органів місцевого самоврядування. В

той же час, варто врахувати позицію

політичних сил, які прагнуть посилення

президентських повноважень

або переходу до парламентської

республіки.

На сьогодні ж проблема полягає у

тому, що і влада, і опозиція визнають

доцільність політичної реформи, але

кожен із них розуміє її по-своєму. Тому

є небезпека, що наслідки здійснення

реформи не стільки сприятимуть

консолідації суспільства та політичної

еліти, скільки їх поляризації.

Саме тому виникає нагальна

потреба державно-управлінського

аналізу як мети дослідження

механізмів реалізації реформи,

так і рефлексії щодо її очікуваних

наслідків. На жаль, концептуального

аналізу як позитивного, так і

негативного результату цього процесу

цілеспрямовано не проводиться,

що залишає місце для теоретичної

плутанини і політичних спекуляцій.

В дослідженнях демократичного

транзиту виділяються два головних

методологічних підходи: структурний

і процедурний поляди на чинники,

що детермінують незворотність

та успішність “демократичного

транзиту”.

Це відноситься до робіт Г. Алмонда,

Д.Белла, З.Бжезинського, С. Верби,

С. Ліпсета, Л. Пая, Д. Ростоу тощо.

Структурний підхід імовірність

встановлення і збереження демократії

ставить у безпосередню залежність,

насамперед, від соціально-економічних

та культурно-ціннісних (об’єктивних)

характеристик суспільства:

національної єдності, достатнього

рівня соціально-економічного розвитку

і культурно-цивілізаційного формату,

який забезпечив би масове визнання

демократичних принципів, повагу і

довіру до них. При цьому суб’єктивні

наміри і дії політичних акторів не є

визначальними.

Процедурний підхід виходить

з положення, що ніякі об’єктивні

соціальні, культурні, економічні

чинники самі по собі не обумовлюють

перебігу і результатів демократизації,

для якої значно важливішою є

послідовність і взаємна обумовленість

конкретних політичних рішень та дій,

тактики тих акторів, що ініціюють і

форсують демократизацію, взаємодія

між ними і конкурентами, в процесі

якої, в результаті політичного торгу,

виробляються нові організаційні

форми, інституції а, зрештою, і новий

політичний устрій. Суб’єктивний

вибір учасників політичної гри, а не

“об’єктивні чинники” є визначальним

для прибічників процедурного підходу,

причому особливо підкреслюється, що

дії цих учасників не обумовлені їхнім

положенням у соціальній структурі.

Дослідження поняття модернізації в

політичній сфері вимагає попереднього

розгляду співвідношення близьких

або й тотожних дефініцій, що

використовуються у визначенні

модернізаційних державотворчих

процесів, зокрема: “модернізація

системи державного управління”,

“модернізація системи державної

влади”, “політична модернізація”,

“модернізація політичної системи”,

“демократизація”, “демократичний

транзит”, “демократичний перехід”

тощо.

Поняття “державне управління”

є управління політичною сферою

суспільства. Існуюча політична система

поряд з політичними партіями та

іншими організаціями громадянського

суспільства, що беруть участь у

політичному житті, включає також

систему організації державної влади в

суспільстві (територіальну організацію

влади в державі). Остання, в свою чергу,

включає законодавчу, судову влади,

органи місцевого самоврядування

та систему державного управління

(систему державної виконавчої влади

або політичного режиму). Таким чином,

“модернізація системи державного

управління” є окремим випадком

більш ширшого поняття “модернізації

системи державної влади”, котра, в

свою чергу, є окремим випадком ще

більш ширшого поняття “політичної

модернізації”.

Англійське слово modern означає

новий, сучасний, modernize -

удосконалити, оновлювати, змінювати

відповідно новітнім вимогам. У

тлумачному словнику англійське

дієслово to modernise означає надання

чому-небудь сучасного стилю, вигляду;

застосування сучасних напрямів, ідей

тощо.

Поняття модернізації в розумінні

авторів короткого енциклопедичного

словника “Філософія політики”,

охоплює дослідження кардинальних

суспільних змін у різних вимірах:

1) модернізація суспільно-історична

(ранньокапіталістична модернізація

у країнах західної цивілізації;

модернізація в умовах бюрократичного

д е р ж а в н о - м о н о п о л і с т и ч н о г о

капіталізму і сучасні зміни у країнах,

які ще відстають від передових).

2) модернізація суспільства

як системи (синхронний аналіз

економічних, соціально-політичних й

культурних аспектів модернізації).

3) модернізація людської

особистості

У короткому оксфордському

політичному словнику слову

«модернізація» надається визначення

“Development on modem lines” – тобто

“розвиток нових напрямів”. Дієслову

to modernize ставляться у відповідність

синоніми: bring into the twentien cen-

ture, bring up to date, remake, remodel,

renew, renovate, revamp

. Українська

мова наділяє ці слова наступними

аналогами: перенести в XX століття,

приводити у відповідність з

сучасними вимогами, переробляти,

робити наново, реконструювати,

оновлювати, реставрувати, замінювати

новим, відроджувати, відновлювати,

оновлювати, поправляти, виправляти,

змінювати, корегувати, модифікувати,

удосконалювати.

Отже, за етимологією під

модернізацією слід розуміти такий

розвиток суспільства, в ході якого

виникають і затверджуються відносини

і інститути сучасного типу. Всі ці

визначення припускають наявність

певного об’єкту (як правило – органів

державної влади та політичного режиму

в цілому), який можна оновлювати,

ремонтувати, замінювати тощо. Власне,

модернізація, на відміну від інновації,

завжди стосується чогось, що вже існує.

Інновація, як складова частина процесу

модернізації, визначається як “процес

зміни, пов’язаний із створенням,

визнанням або впровадженням нових

елементів (або моделей) матеріальної

і нематеріальної культур в певній

соціальній системі”, і як “створення,

розповсюдження і застосування нового

засобу, котрий задовольняє потреби

людини і суспільства і викликає разом

з тим соціальні та інші зміни”

У політичній науці існує ряд підходів

до дослідження феномена модернізації.

Так Г.О Доннелл, розглядає даний

феномен в трьох сенсах

У першому, найбільш загальному

сенсі, модернізація – це синонім

всіх прогресивних, соціальних змін,

коли суспільство рухається вперед

відповідно прийнятій шкалі поліпшень.

Подібне тлумачення застосовне до

будь-якого історичного періоду. Вихід

з печер і будівництво перших домівок

такий же явний приклад модернізації,

як і прихід автомашин на зміну

кінським возам.

Другий сенс, який вкладається в

дане поняття, тотожний «сучасності»,

тобто означає комплекс соціальних,

політичних, економічних, культурних

і інтелектуальних трансформацій,

що відбувалися на Заході з XVI

століття і що досягли свого апогею

в XIX - XX ст. Сюди включаються

процеси індустріалізації, урбанізації,

раціоналізації, бюрократизації,

демократизації, домінуючого впливу

капіталізму, розповсюдження

індивідуалізму і мотивації успіху,

затвердження раціоналізму і науки

та багато що інше. Модернізація в

цьому сенсі означає досягнення стану

сучасності, «процес перетворення

традиційного або дотехнологічного

суспільства, у міру його трансформації,

в суспільство, для якого характерні

машинна технологія, раціональні

і секулярні відносини, а також

високодиференційовані соціальні

структури.

Нарешті, є ще одне специфічне

значення терміну “модернізація”,

котре відноситься тільки до відсталих

або слаборозвинених країн і їх

прагнення направлені на те, щоб

наздогнати ведучі найбільш розвинені

країни, які співіснують з ними в

одному історичному часі, в рамках

єдиного глобального суспільства.

Філософія політики: Короткий енцикл. словник /Авт.-упоряд.: Андрущенко В. П. Та ін. – К.:

Знання України, 2002.

– с. 371

Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ..; За ред.. І. Макліна, А. Макмілана.

– К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005.

Мельвиль А. Демократические транзиты: Теоретико-методологические и прикладные аспекты.

– М.: МОНФ, 1999. – с. 66

O’Donnell Т. The concept of modernization in Black. 13. – 1976. – с. 32

Іншими словами, у такому разі

поняття “модернізація” описує рух

від периферії до центру сучасного

суспільства. На думку Вільберта

Мура “модернізація є тотальною

трансформацією традиційного

домодерністського суспільства в таку

соціальну організацію, яка характерна

для “просунутих”, економічно

процвітаючих і в політичному плані

стабільних націй Заходу”

. Найбільш

розвиненою країною представники

цієї теорії вважають США, за якими

йдуть західні країни.

На думку Е.Трінікяна модернізація

означає цілеспрямовані спроби з боку

більшості населення або еліти щодо

перевершення сучасних стандартів.

Але ці стандарти можуть варіюватися.

«Епіцентри модернізації не закріплені

в якихось суспільствах раз і назавжди,

навпаки, вони міняються”

. Дослідник

простежує переміщення таких

епіцентрів від “колиски цивілізації”

- Греції та Ізраїлю, через Стародавній

Рим, північну і північно-західну

Європу за часів Середньовіччя до США

і сучасних держав Далекого Сходу. На

його думку, в майбутньому можливе

повернення епіцентру модернізації до

об’єднаної Європи.

Ця концепція розвитку, заснованого

на збереженні соціокультурних

традицій без нав’язування західних

зразків отримує подальший розвиток

в працях А.Абдель-Малека, А.Турена,

С.Хантінггона, Ш.Ейзенштадта.

Соціокультурна специфіка і

традиції стали розглядатися як

самостійний чинник модернізації.

На думку Ш.Ейзенштадта, відбулося

усвідомлення того факту, що

руйнування старого не обов’язково

сприяє виникненню нового. Часто

розрив традиційних зв’язків і втрата

традиційних цінностей веде до

дезінтеграції, дезорієнтації і хаосу,

а не до вкорінення нових цінностей і

інститутів

Дослідник висунув положення,

на яких, на його думку, повинна

ґрунтуватися теорії модернізації:

– соціокультурні типи, що склалися,

визнаються як основа стійкості,

самостійності суспільств;

– стійкість ціннісно-смислових

чинників в регуляції політичного і

економічного життя;

– велика варіативність інститу-

ційних, символічних, ідеологічних

інтерпретацій, які різні суспільства

дають реальним процесам

модернізації.

Існує безліч різночитань в

розумінні змісту, масштабів, напряму

модернізації.

Найбільш часто використовуваний

механізм політичної модернізації

— запозичення (копіювання, імітація)

зразків. Зазвичай виділяють два типи

імітації:

1) імітація алгоритму, коли

копіюється механізм якого-небудь

процесу, включаючи його зміст

або функціональне навантаження

(наприклад, процесу взаємодії трьох

гілок влади);

2) імітація результату або форми,

іншими словами, “симуляція” (у

Бодріярта – “симулякр”) (наприклад,

проголошення вільних і змагань виборів

за їх мобілізаційно-примусового і не

змагального характеру або створення

трьох гілок влади без реалізації

принципу розділення властей).

Імітація здійснюється в конкретно-

історичному і соціокультурному

контексті тієї або іншої країни під

впливом національних традицій.

Імітовані інститути і практики

змінюються під впливом традицій

і адаптуються до них; відбувається

взаємовплив традицій і запозичень, їх

зміна в ході цього процесу.

Політична модернізація може

здійснюватися різними способами

з використанням різних механізмів,

проте виділяються універсальні

складові політичної модернізації:

Moore W. Social Change Englewood Cliffs: Prentice Hall. – 1963.

Тrinyakian E. Modernization: exhumetur in pace. International Sociology, – 1991. – № 3. – p. 34.

Eisenstadt S. Tradition, Change and Modernity. N.Y. Wiley. 1973. – с. 99

– створення диференційованої

політичної структури з високою,

спеціалізацією політичних ролей і

інститутів;

– створення сучасної держави, що

володіє суверенітетом;

– посилення ролі держави;

розширення сфери дії і посилення ролі

закону, що зв’язує державу і громадян;

– зростання чисельності громадян

(осіб з політичними і громадянськими

правами), розширення включеності

в політичне життя соціальних груп і

індивідів;

– виникнення й збільшення

раціональної політичної бюрократії;

перетворення раціональної

деперсоніфікованої бюрократичної

організації на домінуючу систему

управління і контролю;

– ослаблення традиційних

еліт і їх легітимності; посилення

модернізаторськіх еліт

Основними підходами до

дослідження модернізації і

демократичного транзиту є

структурний, процедурний і

інституційний.

Згідно А.Мельвілю, “представники...

структурного підходу виявляють

(у різних поєднаннях) основні

кореляції між деякими соціально-

економічними і культурно-ціннісними

змінними і вірогідністю встановлення

і збереження демократичних режимів

в різних країнах. Ці кореляції

розуміються саме як структурні тобто

обумовлені впливом тих або інших

об’єктивних суспільних структур, а

не суб’єктивними намірами і діями

учасників політичного процесу.

Наявність таких кореляцій — зовсім

не те ж саме, що попередні структурні

умови без яких було б неможливо

починати процес демократичного

переходу”

Сутність структурного підходу

полягає, таким чином, в акцентуванні

уваги до чинників, які можуть

бути позначені як цивілізаційні,

геополітичні, культурні, історичні,

соціально-психологічні тощо.

У фокусі уваги процедурного

підходу знаходяться ендогенні

чинники демократизації і демократії

— ті або інші конкретні процеси,

процедури і політичні рішення,

здійснювані самими агентами

демократизації. З цієї точки зору

послідовність і взаємообумовленість

певних політичних рішень і дій, вибір

тактик тими акторами, які ініціюють

і здійснюють демократизацію,

важливіше для її результату, ніж

існуючі (або відсутні) до потрібного

моменту передумови демократії.

Головне в даному підході — взаємодія

конкуруючих еліт, свідомий вибір

ними в процесі політичного торгу

яких-небудь організаційних форм та

інститутів нового політичного устрою

Прихильники процедурного

підходу (його іноді називають ще

“волюнтаристським”) виходять з

посилки про те, що жодні “об’єктивні”

соціальні, економічні, культурні і

інші чинники не в змозі ані пояснити,

ані передбачити, хто конкретно, які

політичні сили і актори в тій або

іншій ситуації відстоюватимуть

недемократичний статус-кво або

боротимуться за його повалення.

Вони вважають, що дії політичних

акторов, що ініціюють і здійснюють

демократичний транзит, не визначені

їх “об’єктивним” положенням в

суспільній структурі. Навпаки, їх

“суб’єктивний» вибір сам творить нові

політичні можливості”

В той же час прихильник

процедурного підходу А. Пшеворський

указує, що “моделі припускають,

що, аналізуючи будь-яку конкретну

ситуацію, потрібно розглядати цінності

і вірогідність, яку певні політичні сили

враховують для просування своїх

Політологія. / А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космічна. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга,

Ніка-Центр, 2003.

– с.272.

Мельвиль А. Демократические транзиты: Теоретико-методологические и прикладные аспекты.

– М.: МОНФ, 1999. – с. 24,28.

там же. – с. 28-29.

інтересів в демократичній державі і

зовні її”

Джерелом інституційних змін

в політиці, як і в економіці, є

зміна світосприйняття людей, яке

відбивається в зміні відносних

цінностей та/або в зміні переваг.

Важливим є те, що формальні правила

можуть бути змінені державою, а

неформальні обмеження змінюються

вкрай повільно (як правило для

цього необхідно зміну двох-трьох

поколінь). І формальні правила, і

неформальні обмеження кінець

кінцем, формуються під впливом

суб’єктивного світосприйняття

людей, яке, у свою чергу, і визначає

експліцитний вибір формальних

правил і розвиток неформальних

обмежень в суспільстві.

В залежності від конкретно-

історичних умов і політичних

завдань модернізація може бути

первинною (органічною), вторинною

(навздогінною) та частковою.

– “первинна” або “органічна”

модернізація характерна для таких

країн, як Великобританія, США,

Канада та деякі європейські країни

(модернізаційне ядро). Первинна

модернізація відповідає епосі першої

промислової революції, і спочатку

охопила духовно-ідеологічну сферу

Європи (Відродження, Реформація,

Освіта), коли були зруйновані

традиційні спадкові привілеї і

проголошені рівні громадянські

права, потім трансформації піддалася

економіка на підставі нових цінностей.

Це стало передумовою для формування

громадянського суспільства, що

у свою чергу, привело до зміни

політичної системи. Так відбулося

закріплення представництво реальних

соціальних інтересів. У названих

країнах модернізація здійснювалася

переважно еволюційним шляхом на

основі власних культурних традицій і

зразків;

– “вторинна” або “неорганічна”,

“відображена”, “модернізація

навздогінна” (Росія, Бразилія,

Туреччина), основним чинником якої

виступають соціокультурні контакти

країн, що “відстали” в своєму

розвитку від модернізаційного ядра,

а основним механізмом є імітаційні

процеси. “Вторинна”, “наздоганяюча”

модернізація припускає, що одні

елементи суспільства “втекли”наперед,

більш-менш відповідають розвитку в

“передових” країнах, а інші – ще не

“визріли”, відстають в своєму розвитку

або зовсім відсутні.

B рамках “класичного” модер-

нізаційного ядра розвиток також

відбувається з використанням

імітаційних механізмів, а в країнах

“наздоганяючої модернізаці” імітація

може не відігравати головну роль

в політичному розвитку. Розвиток

суспільства за вторинної модернізації

нагадує циклічний процес, коли

чергуються еволюційні і революційні

зміни. Проблемою такого розвитку

є адаптація соціального середовища

до різких струсів, звідси успіх

модернізації залежить від адекватної

реакції політичних і соціальних

інститутів суспільства, від державно-

правової та політичної систем, від

практики співпраці політичних лідерів

з бізнесом, від ЗМІ, від злагоди в

суспільстві тощо.

Часткова модернізація характери-

зується конфліктністю, протистоянням

інновацій і традицій. Окремі

традиційні інститути зовсім не є

неминучою перешкодою модернізації,

навпаки, вони можуть сприяти

успішному політичному розвитку.

Проте вторгнення готових зразків

інститутів і практики модернізованого

світу в соціально-культурний контекст

суспільства, ще не готового до даної

форми модернізації, може призвести до

конфліктних ситуацій і навіть паралічу

модернізації.

Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной

Европе и Латинской Америке / Теория и практика демократии. Избранные тексты / Пер. с англ. под

ред В. Л. Иноземцева, Б.Г. Капустина. – М.: Ладомир, 2006. – 496 с

російський дослідник М. Ільін

виділяє наступні типи модернізації:

– ендогенна, здійснювана на власній

основі (Європа, США тощо);

– ендогенно-екзогенна, здійснювана

на власній основі і на основі запозичень

(Росія, Туреччина; Греція і т.д.);

– екзогенна модернізація (імітаційні

та симулятивні

варіанти перетворень), здійснювана

на основі запозичень за відсутності

власних підстав.

В порівнянні з країнами першого

типу в суспільствах “наздоганяючої”

модернізації (або ендогенно-екзогенній

і екзогенній модернізації) політичний

чинник грає істотнішу роль.

Тут не склалися достатні передумову

для спонтанної трансформації

традиційних економічних, соціальних,

соціокультурних і політичних структур,

держава вимушена в деяких випадках

виступати як організатор процесу

трансформації, з чим часто пов’язують

і встановлення авторитарного режиму

в цих країнах.

Зрілість, а можливо, і завершення

модерну пов’язані з органічним

поєднанням в одній політії ароморфних

(що припускають ускладнення,

розвиток) характеристик культур,

цивілізацій і націй... Самі по собі

прошарки неінтегровані, наявні

далеко не скрізь, та і розвинені украй

нерівномірно.

Нижній пласт, свого роду основу,

утворює геополітична підстилка:

просторово організовані якості

середовища, які можуть бути

використані людьми;

Другий пласт складають культури;

Третій пласт є власне

цивілізаційним;

Четвертий утворюють нації —

квазізакриті територіальні системи, що

забезпечують інтеграцію культурної

субстанції і цивілізаційної структури в

стійкі цілісні утворення, двоєдинства

націй-держав і громадянських

суспільств.

М. Ільін відзначає, що “насправлі ж

... у багатьох областях екваторіального

поясу наявні тільки два пласти

(геополітичні ніші і культури); на

багатьох інших територіях можна

говорити про три пласти і лише в

найбільш благоприємних... зонах

розвинулися всі чотири пласти”

У структурно-функціо-нальному

підході існує кілька напрямків

модернізаційних досліджень.

Один з них – адміністративний

підхід. Прихильники його

схильні ототожнювати політичну

модернізацію з раціональним стилем

управління, функціонуванням

західних бюрократій із заміною

неформальних, відособлених,

функціонально розпорошених форм

соціальних і політичних взаємозв’язків

і традиційних культурних норм на

раціоналізовані форми бюрократичної

організації і політичної культури

л і б е р а л ь н о - д е м о к р а т и ч н о г о

суспільства.

Однак, в умовах слабкого розвитку

демократичних інститутів традиційних

суспільств ця тенденція призводить до

відчуження функцій управління від

суспільства й народу та зосередження

влади в руках бюрократії, а також

до посилення кастовості, жорсткої

ієрархічності, зростання бюрократії та

її самостійності, засилля адміністрації.

У результаті безконтрольна бюрократія

присвоює і державні ресурси, і

міжнародну економічну допомогу, що

зводить нанівець спроби модернізувати

країну у цілому. Без сильної

інституційованої влади в політичній

системі не можна досягнути розвитку

– починається хаос, руйнуються

механізми досягнення компромісів і

безцільно розпорошуються ресурси.

Інтерпретація цього підходу

в рамках традиційної концепції

плюралізму призвела до створення

теорії “субсистемної автономії”.

Політична модернізація, за цією

моделлю, – це процес, в якому суб’єкт

політичного розвитку поступово й

успішно досягає політичної автономії.

Саме остання є визначальним

критерієм результативності процесів

Ильин М.В. Очерки хронополитичсской типологии. М., 1995. – с. 49-50

масової мобілізації й політичної

участи. Поняття автономії означає

незалежність різних політичних груп

і насамперед політичних партій.

Найважливішими рисами демократії

вважаються багатопартійність, свобода

асоціацій, автономія органів місцевого

управління від центральної влади.

Логічним завершенням концепції

є поширення принципу автономії

безпосередньо на індивіда,

конкретного представника політико-

управлінської еліти – основного

суб’єкта політики, що супроводжується

вимогою спеціалізації вольових

функцій особи в політиці, з одного

боку, і реалізацією в повному обсязі

ліберально-демократичного принципу

пріоритету прав особи, з іншого.

Досить логічно тут обґрунтовується

динаміка політичної модернізації:

сильна інституційна влада і

бюрократія потрібні для трансформації

традиційного суспільства.

Але для того, щоб вони служили

суспільству, необхідно встановити

демократичний контроль над

ними, а це неможливо без розвитку

демократичних прав і свобод,

формування плюралістичного

політичного процесу, тобто всього

того, що становить принципову

основу ліберально-демократичного

суспільства.

Достатньо відомою є авторитарно-

прагматична модель, яку розробили

С.Хантінґтон і його послідовники.

Теоретики консервативної орієнтації

пов’язували модернізірованність

політичних інститутів не з рівнем

їх демократизації, а з їх міцністю

і організованістю, що гарантують

пристосування до постійно змінних

соціальних цілей, за які борються

широкі маси населення, що

включаються в політичне життя.

На їх думку, головним джерелом

модернізації є конфлікт між соціальною

мобілізацією, включеністю населення

в політичне життя і інституалізацією,

наявністю певних механізмів і структур

для артикуляції і агрегації їх інтересів.

Вони дійшли висновку, що відсутня

пряма залежність між соціально-

економічними й політичними змінами.

Через це зміна і навіть руйнування

традиційних інститутів у процесі

модернізації здебільшого не веде до

створення сучасної політичної системи,

а навпаки – політичні відносини в

цілому дестабілізуються, все більше

розпалюються соціальні й національні

конфлікти, посилюється тенденція до

створення авторитарних режимів.

Причина цього явища в тому, що

надто високі темпи (в історичному

плані) політичної модернізації

і, відповідно, темпи політичної

організації й інституціоналізації

спричиняють не політичний розвиток,

а політичну деградацію. Активне

залучення мас до політики випереджає

розвиток політичних інститутів

суспільства, які могли б забезпечити

баланс інтересів різних соціально-

політичних груп і спрямувати енергію

радикального перетворення суспільств

у прийнятні форми.

У результаті виникає хаос і

нестабільність, які не тільки не

сприяють процесові модернізації,

а й загрожують самим основам

суспільства. Тому головним завданням

стає не процес модернізації, а

стабілізація розвитку, для чого потрібен

прискорений розвиток політичних

інститутів і сильна авторитарна влада.

Політичний розвиток у цьому випадку

збігається з інституціоналізацією

політичних орієнтацій і процедур, їх

стабільністю. Стабільність, звичайно,

не означає відсутності змін у політичній

системі.

С.Хантінґтон розробив цілу

низку засад здійснення політичної

модернізації в умовах авторитарного

підтримання політичної стабільності:

поетапна структуризація системи

реформ, концентрація реальної влади

в руках уряду й компетентність

політичного керівництва, послідовність

і поступовість у проведенні

реформ, створення надійної коаліції

реформаторських сил як політичного,

так і соціального характеру, врахування

часового фактора.

Своєрідною модифікацією традиці-

йних варіантів політичної модернізації

ліберально-демократичного типу стала

структурно-функціональна “кризова

модель” політичного розвитку.

Розглядаючи проблему розвитку

в рамках традиційних категорій

структурної диференціації, імперативу

рівности і можливостей політичної

системи, автори “кризової моделі”

(Л.Біндер, М.Вайнер, Л Пай, С.Верба,)

виходять із того, що будь-яка соціальна

система має певний стабільний рівень

взаємодії цих компонентів

У процесі політичної модернізації

змінюється рівень і характер їхньої

взаємодії, що призводить до “криз”

решти відповідних їм параметрів

політичної системи – національного

самовизначення, політичної участи,

авторитетності, проникнення і

розподілу ресурсів, – детермінованих

їх несумісністю один з одним на різних

етапах політичної модернізації.

У цьому випадку політичний

розвиток означає процес

розв’язання політичною системою

названих криз і набуття нею через

пристосування до наслідків криз

нової політичної можливості –

успішної інституціоналізації нових

зразків інтеграції, політичної участи

й розподілу ресурсів, її стабілізації

на новому рівні. Одним із способів

змістового наповнення структурно-

функціональних концепцій стала

“особистісна теорія політичної

модернізації” (А.Інкелес, Д.Сміт), що

розглядає проблему трансформації

традиційного суспільства з

соціально-психологічного погляду

через світоглядне «дозрівання»

представників політико-управлінської

еліти

Цікавою видається в цьому контексті

характеристика сучасної людини за

А.Інкелесом. Ось лише деякі істотні

її характеристики: сучасна людина

відкрита до нового життєвого досвіду

у всіх сферах свого існування, вона

внутрішньо відкрита до сприйняття

нових ідей, нових способів пізнання

й емоційного сприйняття довкілля, а

також нових способів дії.

У сучасної людини суттєво

змінюється структура думок про

суспільство. Це передбачає такі

якості індивіда, як схильність

формувати і підтримувати думку

з більшості проблем суспільного

життя, інформованість про те, що до

розгляду будь-якої проблеми можливі

різні підходи, позитивна оцінка

різноманітності.

Крім того, сучасна людина в своєму

сприйнятті суспільно-політичного

життя орієнтована більше на

сьогоднішній день і майбутнє, ніж

на минуле, вона схильна планувати

свою діяльність на тривалий час, як

в суспільному так і в особистому

плані. Вона розраховує, що люди і

соціальні інститути діють надійно

та передбачувано щодо конкретних

обставин. Вона цінує і в собі, і в інших

професійні навички, керується в своїй

поведінці ідеєю особистої гідності всіх

людей.

На нашу думку, саме така людина стає

головним суб’єктом модернізаційних

процесів. Виховання і формування

людини нового типу – умова успішних

політичних змін.

Дослідники визначають певні

закономірності трансформації

політичних систем у країнах «нових»

демократій.

По-перше, швидкі темпи суспільних

перетворень забезпечуються у тих

країнах, де склався комплекс внутрішніх

та зовнішніх чинників, де забезпечено

масову участь широких соціальних

і політичних сил у реформуванні

суспільства, де інституціональні

передумови накладалися на історично

сформовані демократичні традиц

ії.

Almond G. A. A Discipline Divided: Schools and Sects in Political Science. – Newbury Park, Calif.:

Sage, 1990.

Категории политической науки. Под ред. Мельвиля А. Ю. – М.: МГИМО(Университет);

РОССПЭН, 2002.

. – с. 418.