Київ: Гамазин, 2007. — 322 с. — ISBN 978-966-2938-61-6.
Сенсація! Творчість Маестро інтелектуального детективу Олексія
Волкова засяяла новою гранню. Свій новий роман автор присвятив
колегам по фаху — лікарям. І зробив це настільки весело, феєрично
й, найголовніше, щиро, що не залишається жодних сумнівів:
талановита людина талановита в усьому.
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні! ***
Присвячується моїм колегам.
Автор
Пролог
Околиця невеликого містечка. Сутінки.
Чоловік у пом'ятій роздертій піжамі біг, не розбираючи шляху. Проскочивши алею, він мало не зірвав металеву хвіртку, прудко перетнув брудну дорогу, всю в калюжах, і кинувся таранити кущі, продираючись за їхню межу. Утікач мало не впав, зашпортавшись об дровиняку, та все ж таки втримався на ногах і тепер біг лісом, чи, швидше, посадкою. Під ногами хрустіло листя.
Важко дихаючи, він зупинився і підніс до очей розбиту руку, із якої цебеніла кров — немовби після удару кулаком. Витерши кров об себе, чоловік побіг далі. Тепер навколо був справжній ліс. Але сили вичерпувалися, і ноги перечепилися на рівному місці.
— С-сука. — мимоволі вимовили його губи у той час, як тіло намагалося втримати рівновагу. У цій лайці звучав відчай.
— Н-ні ч-чорта. — такий самий шепіт крізь переривчасте дихання, але у ньому відчувалися вже зовсім інші інтонації. Зловтіха передусім. Схоже, йому таки вдалося сплутати чиїсь плани.
Подих перехоплювало, і утікач був змушений перейти на крок, щомиті озираючись. Скоро у лісі зовсім стемніє. Він оглядався раз у раз. Але що це? Позаду почулися кроки. Хтось біг, притому дуже легко та рівно, хрустячи листям. Господи. Від нього не втекти!
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні! ***
Присвячується моїм колегам.
Автор
Пролог
Околиця невеликого містечка. Сутінки.
Чоловік у пом'ятій роздертій піжамі біг, не розбираючи шляху. Проскочивши алею, він мало не зірвав металеву хвіртку, прудко перетнув брудну дорогу, всю в калюжах, і кинувся таранити кущі, продираючись за їхню межу. Утікач мало не впав, зашпортавшись об дровиняку, та все ж таки втримався на ногах і тепер біг лісом, чи, швидше, посадкою. Під ногами хрустіло листя.
Важко дихаючи, він зупинився і підніс до очей розбиту руку, із якої цебеніла кров — немовби після удару кулаком. Витерши кров об себе, чоловік побіг далі. Тепер навколо був справжній ліс. Але сили вичерпувалися, і ноги перечепилися на рівному місці.
— С-сука. — мимоволі вимовили його губи у той час, як тіло намагалося втримати рівновагу. У цій лайці звучав відчай.
— Н-ні ч-чорта. — такий самий шепіт крізь переривчасте дихання, але у ньому відчувалися вже зовсім інші інтонації. Зловтіха передусім. Схоже, йому таки вдалося сплутати чиїсь плани.
Подих перехоплювало, і утікач був змушений перейти на крок, щомиті озираючись. Скоро у лісі зовсім стемніє. Він оглядався раз у раз. Але що це? Позаду почулися кроки. Хтось біг, притому дуже легко та рівно, хрустячи листям. Господи. Від нього не втекти!