Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Рис. 17. Скілур і Палак. Рельєф із Неаполя Скіфського

Тема 16

глинобитні оселі на кам'яних підмурках, їхні нащадки — уже кам'яні, вкриті

черепицею. Деякі будівлі мали вигляд мегарона.

У керамічному комплексі переважає грецький посуд: амфори з різних

центрів (Синопа, Родос, Кос, Боспор, Херсонес), а також такі суто грецькі

форми, як кіліки, канфари, світильники, бальзамарії, блюда та інші речі

ольвійського виробництва і більш віддалених центрів (Східне та Західне Серед-

земномор'я). Трапляються теракотові і навіть мармурові статуетки (голова

Геракла у вінку, Золота Балка). Хоча, звичайно, всі ці вироби ще не могли

зрівнятися з кращими зразками міської культури.

Проте не лише греки знайшли притулок у тих "городках" на Дніпрі. Стро-

катий етнічний склад мешканців городищ і селищ засвідчують могильники.

Поховання здійснено у катакомбах, підбоях, простих ямах, зрідка — кам'яних

ящиках. Супровід доволі скромний, але показовий в етнічному плані: тут і по-

ховання з кіньми, а також із сарматською зброєю і курильницями; кельтська

зброя, фібули й браслети; посуд гетського зразка й так звані "коньки" — гли-

няні підставки із зооморфними елементами; зрідка трапляються речі заруби-

нецької культури. Й усе це прикрито серпанком римської культури. Такий собі

симбіоз греко-варварської культури.

Таври

Попри всі бурхливі події, що відбувалися у Східній Європі за доби ранньо-

го заліза, пов'язані, зокрема, з появою кочовиків та активною колонізаційною

діяльністю греків, а потім і піднесенням Риму, на території нашої країни

існував народ, якому вдавалося якоюсь мірою стояти осторонь цих процесів і

вести доволі ізольоване життя, хоча, зрештою, він і розчинився у тих подіях.

Це — таври, історія яких пов'язана з Кримом і лише Кримом.

Уперше таври згадуються Геродотом (IV, 99, 100, 102, 103, 119). Вони фігу-

рують серед тих племен, котрі відмовилися надати допомогу скіфам у їхній бо-

ротьбі проти Дарія. За Геродотом, таври мешкали у гірській країні, що ви-

дається в море між Керкінітідою і Херсонесом Скелястим, тобто між Євпа-

торією і Керченським півостровом. "Батько історії" оповів також про вар-

варські звичаї цього народу — приносити в жертву богині Партенос (Діві) мо-

реплавців, які потерпіли на морі, й загалом еллінів, захоплених у відкритому

морі. Заняття таврів Геродот обмежив розбоєм та війною.

Це перегукується з повідомленнями Діодора Сицилійського (XX, 25),

котрий писав про успішну боротьбу боспорського царя Євмела (310—304 pp.

до н. є.) з понтійськими піратами, зокрема й таврами. За Страбоном, колись

скіфське плем'я таврів заселяло більшу частину Криму (УП, 2, 4, 5), а найне-

безпечнішим місцем для мореплавців була бухта Сімболон Лімен (тобто Балак-

лавська), де таври найчастіше нападали на них. Тацит наводив конкретний

приклад: у 49 р. кілька римських кораблів, що поверталися з Боспору, вики-

нуло бурею на берег таврів, і варвари знищили майже усіх моряків (Аннали,

XII, 17). Амміан Мерцеллін (ІV ст.), дублюючи свідчення Геродота про жорс-

263

Розділ III

токість таврів, додавав, що саме через них море й дістало назву Негостинне —

Понт Аксінський (XXII, 8, 33).

Проте є й інша інформація. Так, автор II ст. до н. є. Нікандр Колофон-

ський називав таврів кочовиками. Гірськими кочовиками вважали їх і пізніші

автори — Скімн (І ст. до н. є.) та Арріан (V ст.).

Реальність таврів засвідчено й епіграфічними пам'ятками. З Пантікапею

походить надгробок з віршованою епітафією на честь якогось Тихона, за по-

ходженням тавра. Згадуються таври й у відомому декреті на честь Діофанта.

Написи, присвячені боспорському цареві Аспургу (8 р. до н. є. — 38 р. н. є.),

інформують, що він підкорив скіфів і таврів. Другою половиною II ст. н. є. да-

тують надгробок над могилою двох відпущеників, одного з яких убили таври.

Водночас з І ст. н. є. з'являються й етноніми тавроскіфи та скіфотаври.

Пліній Старший вказував, що на Таврійському півострові мешкали тавро-

скіфи, сам хребет контролювали скіфотаври, а в степовій частині жили скіфи

(IV, 55, 85). Відомо, що десь у середині II ст. (за Антоніна Пія) тавроскіфи

напали на Ольвію, а боспорського царя Рескупоріда III (210—226) в одному з

написів названо також царем тавроскіфів.

Археологічні реалії. Пам'ятки таврів відомі давно. Це так звані кам'яні ящи-

ки — доволі монументальні гробниці, майже на дві третини вкопані в землю.

Виступаючи на поверхню, вони давно привернули до себе увагу. Ще манд-

рівники XIX ст. — П. С. Паллас, Д. де Монпере, описуючи ці пам'ятки

Гірського Криму, порівнювали їх із дольменами Швейцарії, Кавказу та Бре-

тані. Висловлювалося навіть припущення, що це кельтські жертовники. Про-

те невдовзі було доведено, що кам'яні ящики не що інше, як поховальні

пам'ятки. Відтоді утвердилася думка, що вони належать таврам.

Отже, з таврами одностайно пов'язують кам'яні ящики південної смуги

Кримського півострова. Це південне узбережжя та Гірський Крим, тобто Го-

ловне, або Перше, пасмо гір. Найбільше поховань виявлено у Байдарській до-

лині. Класичним зразком такої гробниці є ящик із чотирьох плит, накритий

п'ятою, розмірами приблизно 1x1x1м. Тобто, вони розраховані на похован-

ня у скорченому стані. Датують їх VII—V ст. до н. є. Ми ще повернемося до

них, а поки що зауважимо, що всі дослідники вважають їх пам'ятками таврів.

Таври і кизил-кобинська культура. На початку XX ст. північніше зазначеної

смуги, у передгір'ях Криму (це Внутрішнє (Друге) і Зовнішнє (Третє) пасма

гір) було відкрито пам'ятки, що дістали назву кизил-кобинська культура.

Назва походить від поселення, розташованого поблизу печери Кизил-Коба.

Окрім селищ, у передгір'ях виявлено й могильники. Поховання здійснено у

кам'яних ящиках різних конструкцій, зрідка — в ямах, обкладених чи перекри-

тих каменями. Над деякими похованнями зведено невисокі насипи. Датується

культура IX—IV/III ст. до н. є.

З виділенням кизил-кобинської культури відразу ж постало питання, скла-

дає вона разом із кам'яними ящиками Гірського Криму єдине ціле чи все ж

таки це два різні явища, тобто дві археологічні культури, за якими стоять два

народи.

Деякі дослідники обстоюють думку про культурну єдність пам'яток Гір-

ського та Передгірського Криму і вважають їх таврськими, як, скажімо,

Г. А. Бонч-Осмоловський, який виділив кизил-кобинську культуру, П. М. Шульц,

264

Тема 16

Сармати. Пізні скіфи. Таври

О. М. Лєсков, В. О. Колотухін, І. М. Храпунов та ін. Вони наголошують, що:

1) кам'яні ящики хронологічно збігаються з кизил-кобинською культурою;

2) у них виявлено речі, ідентичні комплексу поселень та могильників кизил-

кобинської культури і 3) в писемних джерелах, що передують II ст. до н. є.,

коли цей регіон починають активно освоювати пізні скіфи, немає свідчень про

інший народ (окрім таврів), який би мешкав тут.

На думку інших учених (В. М. Дьяков, X. 1. Кріс, А. О. Щепинський), та-

ке трактування є неправомірним з кількох причин: 1) регіон кизил-кобинсь-

ких поселень не збігається з територією поширення кам'яних ящиків; 2) прос-

тежуються певні розбіжності у поховальному обряді — конструкції кам'яних

ящиків, кількості похованих, інвентарі — зокрема, у таврських ящиках немає

лощеної кераміки, зате багато зброї та прикрас; 3) носії кизил-кобинської

культури постають як доволі розвинене землеробсько-скотарське населення,

таври ж, за писемними джерелами, промишляли піратством і грабіжництвом,

отже мали жити на узбережжі. В. М. Дьяков, зокрема, вважав, що вони жили

за рахунок пофабування скіфів та феків або експлуатуючи кизил-кобинське

населення.

Таким чином, у першому випадку увага акцентується на схожості пам'яток,

у другому — на їхніх відмінностях, а також на відсутності у гірських районах

поселень та багатстві супроводжувального інвентаря таврських ящиків. Варто

зауважити, що, по-перше, навряд чи доцільно цілковито довіряти Геродоту й

зводити діяльність таврів лише до піратства. Можна погодитися з А. С. Ру-

сяєвою, яка зауважила, що в такому випадку це набуло б більшого розголосу

в писемних джерелах й, до того ж, у кам'яних ящиках мала б бути велика

кількість грецьких речей. Проте їх там немає. По-друге, ототожнення з тавра-

ми пам'яток лише VII—V ст. до н. є. суперечить писемним джерелам, котрі

вказують на проживання таврів у Криму і в пізніші часи. По-третє, важко

уявити, що тут мешкав іще якийсь народ, якого не знали феки.

Тому привабливішою видається позиція В. О. Колотухіна, який доводить,

що представлені відмінності пам'яток двох культур є надуманими, оскільки

кам'яні ящики різних конструкцій трапляються в різних смугах, і їхній інвен-

тар є ідентичним; поселення виявлені не лише в передгір'ях, а й у гірських

районах та на узбережжі. Це, зокрема, Уч-Баш поблизу Севастополя, Інкер-

манське, Балаклавське, Дружне. На схожість цих пам'яток указує й те, що,

скажімо, в концепціях А. О. Щепинського та X. І. Кріс є суттєві розбіжності

щодо віднесення деяких пам'яток до таврських чи кизил-кобинських. Таким

чином, простежується тенденція до об'єднання усього масиву пам'яток у ме-

жах однієї кизил-кобинської культури.

Поселення кизил-кобинської культури здебільшого невеликі, з незначними

культурними накопиченнями. Оселі, як і майже скрізь за того часу, були кар-

касно-стовпової конструкції. Біля них розташовані господарчі ями. Посуд

представлено традиційними для раннього залізного віку типами: кухонний

(горщики) і столовий лощений чорного, брунатного або червоного кольорів

(корчаги, кубки, черпаки, миски, чаші). Доволі поширеними були знаряддя,

виготовлені із каменю (зернотерки, сокири, молоти, точила) і кістки (псалії,

наконечники стріл, проколки, пронизки, руків'я). Металевих речей мало

(рис. 18).

265

Могильники містять безсистемно розташовані чи сплановані рядами кам'яні

ящики. Кількість їх різна — від 6—7 до кількох десятків. Небіжчиків клали

скорченими чи випростаними, дуже рідко спалювали. Могили являли собою

Рис. 18. Таври і кизил-кобинська культура:

/ — могильник Мал-Муз; 2 — могильник Уркуста І; З — поселення Кизил-Коба; 4 — Сімферопольське

поселення (за О. М. Лєсковим і В. О. Колотухіним)

склепи, тобто їх використовували протягом тривалого часу. Оскільки вони бу-

ли невеликими, то кістки попередніх небіжчиків прибирали, лишаючи самі че-

репи. Завдяки цій обставині вдалося встановити кількість похованих в одній

могилі. Проте можливо, що в деяких випадках ховали лише черепи (голови).

Справжню картину відтворити важко, оскільки майже всі ящики пограбовано.

Орієнтуючись на синхронність кримських старожитностей зі степовими,

кореляцію датованих речей із певним комплексом матеріальної культури,

В. О. Колотухін виділив три етапи у розвитку кизил-кобинської культури:

1) IX — перша половина VII ст.; 2) середина VII — рубіж V—IV ст. і 3) IV—

II ст. до н. є.

Ранній період датовано за наявністю речей кіммерійського зразка (предме-

ти вуздечки і зброя). Йому притаманні горщики, оздоблені гладеньким вали-

ком. Столовий посуд орнаментовано виступами-шишечками і зубчастим

штампом. У цей час чільне місце посідала крем'яна індустрія (серпи). В моги-

лах ховали кількох небіжчиків. Серед речей супроводу — гладенькі або оздоб-

лені рельєфним орнаментом кубки, зрідка — металеві прикраси (сережки,

шпильки) чи предмети кінської вуздечки та озброєння чорногорівсько-ново-

черкаського типів.

Від середини VII ст. до н. є. набуває поширення прокреслений орнамент,

який інколи поєднується з рельєфним чи гребінцевим. На відміну від лісосте-

пової смуги орнаментальні композиції доволі прості — лінія, рядочок крапок,

навскісні паралельні лінії, що утворюють кути, зигзаг. Кам'яні ящики різнять-

ся улаштуванням (кількість плит), розмірами та якістю виконання. Класичний

тип, притаманний VI—V ст. до н. є., — ящик із чотирьох плит, накритий

п'ятою. Середні розміри — 1,2x0,7x0,6 м. їх оточено колом із каменів, пок-

ладених чи поставлених на ребро в один ряд, простір між ними і ящиком за-

кидано камінням. У поодиноких випадках їх перекрито насипом. З'являються

усипальниці з великою кількістю похованих — близько 70 чоловік. Посуд за

цього часу майже не ставили в могилу — уламки його трапляються лише в

межах огорож. Основними знахідками в похованнях є бронзові речі. їх може

бути доволі багато, залежно від кількості похованих. Здебільшого це дрібні

речі — прикраси: гривни з гладенького чи перекрученого дроту або з пластин

із геометричним орнаментом; різноманітні сережки, зокрема біконічні з двох

конусів, звернених один до одного основами, та петелькою, конічні, згорнені

з бронзового листочка, з дроту спіральні, у вигляді кільця, овала, з грибо-

подібними шляпками; браслети, окуляроподібні та іншої форми підвіски,

браслети з дроту чи пластин, каблучки, шпильки з розплющеною чи закруче-

ною голівкою. Трапляються зброя та вуздечки скіфського зразка.

У IV—II ст. до н. є. різко скорочується асортимент ліпного посуду й набу-

ває поширення грецький. Кизил-кобинський посуд утрачає оригінальні риси і

стає схожим на скіфський.

Таври і навколишній світ. Об'єднання пам'яток Гірського і Передгірського

Криму в одну культуру не спростовує того факту, що попри наявність посе-

лень і могильників у різних зонах їх концентрація там різна: на Південному

узбережжі і в Байдарській долині переважають могильники, у передгір'ях —

поселення. Цю ситуацію пояснюють відмінностями у способах господарюван-

ня. Населення південної смуги, окрім хліборобства, практикувало так зване

267

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

Рис. 19. Поховання сарматської знаті. Село Пороги у Середній Наддністрянщині

(за 0. В. Симоненком та Б. І. Лобаєм)

268

Тема 16

Сармати. Пізні скіфи. Таври

яйлажне скотарство — відгін худоби на літній випас у гори, що й спричинило

появу могил у цій зоні, натомість мешканці передгірських районів більш по-

любляли випасати худобу на рівнинах.

Тут слід брати до уваги й те, що для жодного народу поява греків у

Північному Надчорномор'ї не мала таких трагічних наслідків, як для таврів.

Адже тоді ніде на півдні нашої країни, окрім Криму, не було осілого населен-

ня. Натомість Херсонес було зведено на руїнах таврського селища. Зі зростан-

ням міста й розширенням хори наступ на таврів продовжувався, і на початку

IV ст. до н. є. Херсонес поширив свою владу на увесь Гераклейський півострів.

Цей процес супроводжувався винищенням, підкоренням і витісненням таврів

у гори. Тому в IV ст. до н. є. кам'яні ящики на узбережжі вже не зводили. На-

далі херсонесити освоїли рівнинну смугу Південно-Західного Криму. Брак зе-

мель, придатних для обробітку, спричинив ворожнечу між таврами і греками,

а з передислокацією сюди скіфів ситуація ще більше ускладнилася.

За даними писемних джерел, таври постають як доволі дикий народ. Архе-

ологічні пам'ятки також засвідчують їхню ізольованість від світу. Вороже ото-

чення та природно-географічні чинники зумовили їхній спосіб життя — замк-

нений і нединамічний. Сюди не проникали грецькі речі, предмети розкоші,

зокрема золоті вироби, яких так багато у скіфських похованнях. Проте тавр-

ський посуд трапляється у грецьких містах. Більше того, судячи з надгробку

Тихона, таври уже в V ст. до н. є. ставали навіть членами міських общин.

І все ж це не усунуло конфронтацію між двома народами, чия ворожнеча

знайшла втілення у переказах про кровожерливість таврів. Мається на увазі,

насамперед, повідомлення Геродота про культ богині Партенос, яка начебто

була донькою Агамемнона Іфігенією. Тривалий час цей переказ сприймали "за

чисту монету", а п'єсу Евріпіда "Іфігенія в Тавриді" вважали цінним джере-

лом з історії та релігії таврів. Більше того, оскільки, як відомо, патронесою

Херсонеса була богиня Партенос, вважалося, що її культ херсонесити запози-

чили у таврів. А. С. Русяєва, проаналізувавши витоки цього міфа та його

трансформацію в Евріпіда, доводить, що ця богиня була введена в середовище

таврів штучно, шляхом поєднання різних міфів та дії ідеологічних чинників,

що мали сприяти піднесенню Афін і довести перевагу греків над варварами,

їхню цивілізованість, духовність. Таким чином, ці повідомлення не мають

відношення до таврів, які навряд чи були знайомі з грецькою міфологією.

Варто наголосити, що археологами не виявлено на таврських пам'ятках

слідів кривавих культів, а культові речі не вирізняють таврів з кола інших на-

родів: примітивні антропо- і зооморфні статуетки, конуси з крихкої глини,

пов'язані, мабуть, із культом родючості, домашнього вогнища тощо. Виявлено

також святилища, найвідоміше з яких розміщене на Гурзуфському Сідлі,

досліджене Н. Г. Новіченковою. Гурзуфське Сідло — один із найвищих давніх

перевалів, через який пролягав шлях з південного берега на північ. З його вер-

шини (1434 м) відкривається грандіозна панорама. Святилище функціонувало

майже тисячу років — з VII ст. до н. є. по III ст. н. є. Очевидно тут здійсню-

вали якісь обряди й раніше. Давні нашарування уціліли погано. Вони являють

собою скупчення кісток тварин — переважно щелеп великої рогатої худоби, а

ще коней, свиней і дрібної рогатої худоби, серед яких трапляються уламки

місцевого та імпортного посуду й різні речі. Найранішу групу металевих речей

269

Розділ III

представлено виробами варварського середовища: браслетами з дроту, спіраль-

ними пронизками, сережками з грибоподібним кінцем, із скіфських речей

виявлені акінак і спис. Від другої половини IV ст. до н. є. з'являються грецькі

вироби, кількість яких різко зростає з І ст. до н. є. Це, зокрема, намисто,

стрігілі, монети, а також ножі, точила, псалії та ін.

Наприкінці І ст. до н. є. було зведено новий комплекс, де проводилися

ритуали біля палаючих кострищ. Площадку святилища по периметру обнесе-

но ямками для жертвопринесень. Вони заповнені зубами і щелепами худоби,

попелом і різними речами. Серед них виявлено багато бронзових і срібних

статуеток різних божеств — Артеміди, Кібели, Тюхе, Гермеса, Зевса, Посейдо-

на, Ісіди, а також статуетка коня, різні прикраси, знаряддя та ін. — усього

близько 5 тис. речей. Навколо площадки влаштовано попелище, куди зсипали

рештки кострищ після ритуалів. Слідів людських жертвопринесень не виявлено.

У визначенні етнічної належності пам'ятки погляди дослідників розходять-

ся — було воно скіфським, таврським чи навіть еллінським. Та, безумовно, як-

що воно належало таврам, то слід погодитися з А. С. Русяєвою, що знайдені

тут речі відбивають вірування не таврів, а тих, у кого їх відібрали. (Як тут не

пригадати Тацита.) Виходячи з великої кількості кісток худоби та ролі скотар-

ства у таврів, дослідниця вважає, що тут могли вшановувати якесь божество —

покровителя худоби і скотарства. Ці міркування мають підставу, оскільки ско-

тарство у таврів, як народу гірського, відігравало важливу роль.

Етнічна належність та доля таврів. М. І. Ростовцев припускав, що етнонім

таври є огреченою формою місцевої назви, що перегукується з tauros (лати-

ною — бики). Е. І. Соломонік пов'язує цей етнонім з оронімом Тавр (Тав-

рійські гори) внаслідок перенесення його з Малої Азії до Криму. Така інтер-

претація є привабливішою, оскільки етнологами встановлено, що етноніми

нерідко походять від місць розселення народів, тобто географічних назв —

річок, гір чи місцевостей.

Вкажемо, що для визначення етномовної належності таврів лінгвістичного

матеріалу немає. Свого часу для цього спробували залучити одну із назв Фео-

досії. Згідно з Анонімним периплом V ст., це місто аланською чи таврською

називали ще Ардабда, що в перекладі з давньоіранської означає Семибога. На

цьому грунті Е. Міннз припускав іраномовність таврів, проте пізніше висло-

вив думку, що цей топонім усе ж слід пов'язувати з аланами. Отже, про етно-

мовну належність таврів орієнтовно можна говорити лише на підставі архео-

логічних джерел, зокрема через розв'язання проблеми їхнього походження.

Проте одностайності у цьому питанні серед дослідників немає. Пропонуються

різні варіанти, зокрема, що таври є: 1) нащадками кіммерійців, яких витісни-

ли в гори скіфи (Ф. Браун, М. Еберт, С. О. Жебельов та ін.); 2) фракійцями

(М. І. Артамонов); 3) залишками індоаріїв, які осіли в Криму (О. М. Труба-

чов); 4) носіями кобанської культури, які переселилися до Криму із Північно-

го Кавказу й зазнали незначного впливу зрубної культури (О. М. Лєсков);

5) вихідцями зі Східного Середземномор'я, оскільки там було розвинене

піратство (X. І. Кріс); 6) місцевими аборигенами (С. Ф. Стржелецький). Зокре-

ма, А. О. Щепинський виводив таврів та кам'яні ящики з кемі-обинської куль-

тури доби бронзи, хоча й визнавав значний хронологічний розрив між нею і

таврами. Натомість кизил-кобинську культуру він ідентифікував із кімме-

270

Тема 16

Сармати. Пізні скіфи. Таври

рійцями, котрі осіли у передгірському Криму під натиском скіфів і культура

яких зазнала змін унаслідок часткової асиміляції їх таврами. Тому походжен-

ня цієї культури він пов'язував зі степовим світом, що набуло вигляду ево-

люційного ланцюга: катакомбна культура — сабатинівська — кизил-кобинсь-

ка історичних кіммерійців. В. О. Колотухін та І. М. Храпунов генетичним

підґрунтям кизил-кобинської культури вважають білозерську. Підстави для

роздумів дає сама культура. Попри своєрідність кизил-кобинського комплексу

він має чимало спільних рис і з кобанською культурою, і з культурою хлібо-

робів лісостепової смуги, яка зазнала впливу з боку фракійців, і з білозер-

ською. В. В. Отрощенко і С. М. Сенаторов навіть синхронізують найдавніші

пам'ятки кизил-кобинської культури з білозерською.

Хоча кизил-кобинська культура припинила своє існування орієнтовно у

III ст. до н. є., таври у писемних джерелах згадуються й пізніше. З нашої ери

вживаються також етноніми тавроскіфи та скіфотаври, що, ймовірно, відбиває

процес злиття двох етносів. Цьому сприяла й спільна боротьба варварів проти

Херсонеса та інших міст. Можна припустити, що з утворенням Пізньоскіф-

ського царства у Криму таври увійшли до цього об'єднання і почали втрачати

свою специфіку. З проникненням сарматів до Криму вони також беруть участь

у цьому процесі взаємної асиміляції. Ситуація у Криму різко змінилася з сере-

дини III ст., коли тут з'явилися готи. Вони перебрали на себе лідерство й очо-

лили варварські об'єднання. Наступні катаклізми, викликані безперервними

війнами, до яких додалася ще й навала гунів, поглинули й Римську імперію, і

таврів, і скіфів та сарматів. Настала ера нових народів і нових звершень.

Рекомендована література

Геродот. Історії. Переклад А. О. Білецького.

Київ, 1993.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и

изречениях знаменитых философов.

Москва, 1979.

Доватур А. И., Каллистов Д. П., Шишова А. И.

Народы нашей страны в истории Геродота.

Москва, 1982.

Алексеев А. Ю. Хронография Европейской

Скифии VII—IV веков до н. э. Санкт-

Петербург, 2003.

Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Роме Р.

Чертомлык. Киев, 1990.

Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в

VI — начале I в. до н. э. Запорожье, 1995.

Археология Прикарпатья, Волыни

и Закарпатья. Киев, 1990.

Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев,

1986. Т. 2.

Латышев В. В. Известия древних писателей

греческих и латинских о Скифии

и Кавказе. Санкт-Петербург, 1893—1906;

Вестник древней истории. 1947—1949.

Плутарх. Порівняльні життєписи. Київ, 1991.

Скифы. Хрестоматия. Составитель

Т. М. Кузнецова. Москва, 1992.

Бандрівський М. Могильник в Петрикові

в контексті поховального обряду висоцької

культури. Львів, 2002.

Бессонова С. С. Религиозные представления

скифов. Киев, 1983.

Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В.

На світанку історії. Київ, 1998.

Великая Скифия (учебное пособие). Киев;

Запорожье, 2002.

Высотская Т. Н. Поздние скифы в Юго-

Западном Крыму. Киев, 1972.

271