Ясінський М.М. Український народний дім в місті Лежайськ (історико-архітектурна розвідка)

Подождите немного. Документ загружается.

УДК 725.835(477) М. М. Ясінський

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ДІМ В М. ЛЕЖАЙСЬК

(ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНА РОЗВІДКА)

Історичні реалії середини 20 ст., що стали причиною чергового переділу

українських етнічних земель у повоєнній Європі, фактично унеможливили

подальший розвиток етнічних громад Засяння. Архітектурні об’єкти, створені

українцями, використовувалися не за призначенням або й руйнувалися,

залишені без

їх безпосередніх власників та державної опіки. За злочинної

бездіяльності уряду Польської Народної Республіки, що проводив на цих

українських землях чужу для автохтонного населення політику, були

зруйновані архітектурні об’єкти, що засвідчували високу матеріальну та

духовну культуру нашого народу.

Дослідженню пам’яток української архітектури на польській (після

сумнозвісної операції «Вісла») території не

сприяли ні політика радянської

держави, спрямована на культивування знеособленого і без історичного

«единого советского народа», ні пропагований в СРСР атеїзм, ні, тим більше

небажання комуністичного режиму висвітлювати факти повоєнного переділу

світу. Польська влада, зі своєї сторони, продовжуючи полонізацію краю, не

сприяла збереженню українських архітектурних об’єктів в переданих ПНР

українських

містах та селах Східної Галичини.

Об’єкти культової архітектури, школи, житлові будівлі, інші національно-

культурні об’єкти українських Перемишля, Лежайська, Ярослава, інших

населених пунктів потребують пильної уваги науковців.

Лежайськ – це стародавня українська княжа оселя, що розташована на

західному березі ріки Сян. Протягом століть, перебуваючи під владою

чужинців, її мешканці, чисельність

яких впродовж століть зменшувалась через

різні нещастя, берегли свою мову, свої звичаї, віру і традиції.

На початку двадцятого століття містечко Лежайськ виглядало для

стороннього ока типовим галицьким містом: з ринковим майданом та вежею-

ратушею посеред того майдану, з мурованою церквою на горбочку, рядами

жидівських крамниць та передмістями, що тяглися ген до

родючих піль, гаїв і

річки. Проте, це було поселення, в якому в українській церкві вже стояв орган

(ознака латинізації), українську мову всі розуміли, але вживали польську,

українських шкіл не було. В містечку проживало трохи більше чотирьохсот

українців. Всі інші жителі містечка, хоча й не зареєстровані українцями, за

винятком євреїв-торгівців

, державних службовців чи просто зайд, що з’явилися

на багатих лежайських землях переважно з недалекої і колись могутньої Речі

Посполитої, були здебільшого теж українського походження.

У 20 ст. за неповних сорок років колишньому кількатисячному

провінційному містечку Австро-угорської імперії судилося стати особливим

містом – українським етнокультурним центром на Засянні. Невелика кількість

українського населення, майже невидима в польському етнічнім середовищі, за

ці

десятиліття яскраво продемонструвала масштабність української культури та

здатність до національної та суспільної самоорганізації.

Появі перших українських громадських об’єднань в Лежайську передували:

заснування в сусідньому Ярославі у 1596 році при православній Успенській

церкві братства св.. Онуфрія та вже в 1609 році братської школи при ньому,

надання лежайським міщанам «грецької релігії» у 1670 році

князем Михайлом

Вишневецьким привілею, що давав право на місце проживання, грунти і

посілості, існування в Лежайську ще з сімнадцятого століття парафіяльної

школи, створення в адміністративному центрі Передсяння і Засяння,

єпископському місті Перемишлі «Товариства галицьких греко-католицьких

священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних»,

функціонування в Лежайську деканальної та парафіяльної

бібліотек, організація

у 1899 р. при українській греко-католицькій церкві релігійно-громадської

організації «Найсвятіших Тайн» з 160 членами.

Українські організації в недалекому Ярославі, такі як Товариство «Родина»,

філія Товариства «Просвіта», Українська бурса св. Онуфрія, Товариства

«Бесіда», «Рідна школа», Український дитячий садок, Товариство забезпечень

«Дністер», Кредитова Каса, «Український Народний Дім», Повітовий Союз

Кооператив, поширювали свою діяльність також на Лежайщину. Ще в 1881

році була заснована читальня в селі Теплиці. До 1900 рокув Засянні вже було 11

читалень «Просвіти» [1, c. 80, c. 112].

Читальня «Просвіти» у м. Лежайськ була заснована в 1905 році заходами

місцевого пароха греко-католицької церкви Успення Пресв. Богородиці

о. Олександра Паславського та найбільш свідомих студентів та міщан-

українців

. Читальню тимчасово примістили в одній кімнаті «на дяківці». В

читальні були бібліотека, курси навчання української мови, відбувалися

сценічні вистави, хорові виступи. Під керівництвом ще одного пароха о. Івана

Карпевича та його дружини Софії було організовано дитячий хор. Після

заснування в Лежайську приватної реальної гімназії (березень 1912 р) тут, в

місцевій читальні «

Просвіти», готували з-поміж українських дітей кандидатів

до іспитів. Вже в перші роки роботи читальні було заявлено про необхідність

будівництва або придбання більшої домівки.

Український Народний Дім (УНД) автохтонна громада Лежайська вирішила

збудувати, як це робилося більшістю українських громад, в центрі містечка

неподалік церкви та ринкового майдану. Один з співзасновників читальні

«Просвіти», Михайло Комарницький, придбав ділянку під будівництво

Народного Дому. Навпроти церкви, майже на розі міського ринку по вул.

Ярославській була не забудована земельна

ділянка зі стрімким схилом до ставу.

Незаможний швець, М. Комарницький, попросив міську управу продати йому

цю ділянку під будівництво шевської майстерні. Збудувавши майстерню,

Комарницький подарував її та, разом з нею, ще й чималу земельну ділянку

читальні «Просвіти». Міській управі, очолюваній польськими чиновниками, не

вдалося розірвати контракт купівлі ділянки та тим самим

заборонити

будівництво Народного Дому [1, c. 245].

Маємо також опубліковані в “Календарі Товариства Просвіта» за 1916 р.

дані про те, що 1911 р. найбільш свідомі українці Лежайська купили старий

деревяний дім на розі ринку, «а відтак на його місці постановили збудувати

величавий дім» [2, c. 186].

Проект Українського Народного Дому виконав безкоштовно львівський

архітектор Лев Шелевич. Будівля була

зведена під керівництвом вже

згадуваного нами Михайла Комарницького, який у той час був заступником

голови читальні. (Головою читальні в той час був о. Іван Карпович). Літом 1913

року будівництво було завершено. Кошти будови, крім безплатної праці,

становили 130 000 австрійських крон. Посвячення Народного Дому відбулося

16 листопада 1913 року. Його найбільшу в місті залу пізніше

часто наймали

поляки та євреї на свої імпрези. В місті. Де українського населення було

приблизно 10%, був то неабиякий успіх [2, c. 186].

Відомий український історик Іван Крип’якевич так описав Народний Дім в

Лежайську: «Стоїть він напротив церкви на розі ринку. Положенє незвичайно

догідне. Збудований на малім взнесеню, панує як над великою частиною міста

так і над околицею. З архітектонічного боку представляє найновіший тип

української будівельної штуки: народні мотиви і модерний стиль лучать ся

красно в гармонійну цілість. Щасливо розв’язане є практичне розложенє

ріжних льокалів, що годить ся з естетичною формою цілости. На переді суть

склепи, льокаль на касу і гостинницю, на поверсі

помешкань о 3 комнатах,

передпокою і кухні, вигідна комната для читальні і велика саля на забави та

вистави о трох великих вікнах з галереєю, а також гарною сценою і

куртиною,вимальованою артистом українського театру» [2, c. 186]. (Збережено

орфографію оригіналу).

Рис. 1.Український Народний Дім в м. Лежайськ. Арх. Лев Шелевич. 1913р. Фото 2006р

Дім був виконаний в стилі українського модерну, викладений керамікою з

українським узором. Фронтова стіна була прикрашена великою плоско різьбою

галицького лева та написом «Народний Дім».

Розробка генерального плану ділянки була непростою справою: на пагорбі,

що плавно спускався до ставу; на підвищенні, частину якого давно займала

церква Успення Пресв. Богородиці; обабіч міського

майдану з його високою

домінантою-ратушею та ще однією такою ж архітектурною домінантою, якою

була греко-католицька церква Успення, вдалося розмістити об’єкт, що відразу

став визначним місцем і окрасою Лежайська. Український Народний Дім (хоч

ділянка, яка була першочергово призначена для ремісничої майстерні,

виявилася трохи замалою для такої масштабної споруди,

як Народний Дім, що

зайняв всю фронтальну частину ділянки) разом з церквою стали символічними

українськими воротами міста зі сторони сусіднього Ярослава.

Архітектор Лев Шелевич, маючи численні рядки наслідування

романського та візантійського стилів в тогочасній українській сакральній

архітектурі, разом з тим, не пішов шляхом наслідування образів і стилів

минулих епох. Так само

недоречним здалося Шелевичу використання у

створенні Українського Народного Дому сучасної йому, такої особливо

популярної на початку двадцятого століття, віденської чи й навіть львівської

сецесій. Проте й творення власного архітектурного стилю не було надто

легким. Лише завдяки таланту та витонченому смаку Лева Шелевича, його

професійній діяльності в середовищі таких же непересічних особистостей і

митців вищого ґатунку як Василя Нагірного, Олександра Лушпинського,

Филимона Левицького, Івана Левинського та багатьох інших відомих

архітекторів і законодавців архітектурної моди вдалося створити оригінальний

архітектурний об’єкт модерного українського стилю, не тільки

галицького, але

й загальнонаціонального. Про співпрацю з Левинським свідчить зокрема той

факт, що Лев Шелевич використав на фасадах будівлі Народного Дому в

Лежайську яскраві майолікові вставки з українським орнаментом, які, між

іншим

випускала відома як в Галичині, так і на Великій Україні фабрика

керамічних виробів архітектора і

промисловця Івана Левинського і чия

Рис. 3. Колишні українські будинки в

Лежайську. Парафіяльний дім. Церква

Успення Пресвятої Богородиці.

Дзвіниця і Народний Дім. Посередині –

ратушна вежа. Вигляд з Ярославської

вулиці. Три архітектурні домінанти,

три життєві орієнтири - церква, ратуша

і Народний Дім ніби творили

символічні ворота в місто.

Рис. 4. Український Народний Дім.

Вигляд з ринкового майдану.

Маленьке українське місто в якому

вистачало місця будівлям і природі,

садам і майданам, хатинам і храмам, а

ще – ремісникам, торгівцям, селянам,

бурсакам – людям різних народів,

віросповідань, станів. Народний Дім

гармонійно вписався в строкате міське

се

ови

е.

Рис. 2. Український Народний Дім і

вхід до церкви в Лежайську. Арх. Лев

Шелевич. 1911 р.

*Тут і надалі використано матеріали з

книги „Ярославщина і Засяння. 1031-

1947. Історично-мемуарний збірник.”

Наукове Товариство ім.. Шевченка,

Український Архів, том ХLII. Нью-

Йорк – Париж – Сідней – Торонто,

1986. -798c.

продукція отримала найвищу премію на промисловій виставці в Одесі у 1911

році [3, c. 21].

Український Народний Дім в Лежайську, завдяки таланту Лева Шелевича,

передає архітектурними засобами всю барвистість і розмаїття своєї епохи.

Виразний силует будівлі – прийом, що був особливо характерний для галицької

архітектурної школи, - надає Народному Дому монументальності, робить його

подібним до храму.

Розміщення ж народного Дому поруч з реальним храмом

ще більше підсилює цю подібність. Створює враження цілісного ансамблю.

Традиції тогочасного будівництва зобов’язували до проектування

громадських будівель у вигляді містобудівних домінант. У середньовічних

містах такими домінантами були оборонні вежі, собори, ратуші. В пізніші часи

маяками міського простору ставали будівлі місцевих адміністрацій, наукових

та

навчальних закладів, театрів тощо. Такою домінантою як у міському, так і в

етнічному середовищі на початку двадцятого століття ставав Народний Дім.

Суспільне значення УНД в творчих працях великих архітекторів

прирівнювалося до їх містобудівної значимості, до акцентування архітектурно-

образного простору суспільно значимими будівлями, якими були і Українські

Народні Доми.

Окремі

елементи домінантних будівель, такі як високий наметовий дах з

чотирисхилою баштою на ньому, що прийшов у Галичину можливо ще з

дохристиянського зодчества, набув в українській архітектурі початку 20 ст.

особливого історичного звучання. В багатонаціональному Львові

старовізантійські архітектурні взірці ставали уособленням православ’я,

мавританський стиль – зразком іудаїзму, сакральне бароко пов’язувалося з

католицизмом

, а стрімкі дахи бойківських хат – з автохтонами галицької землі.

Наметовий триярусний дах зі шпилем ставав невід’ємним елементом

української архітектури в період, коли саме існування національного стилю

стало дорівнювати вільному демократичному існуванню окремого народу.

Масивна черепична нижня частина даху, напружений, ледь похилий другий

ярус з нововведенням – похилими, напівкруглими вікнами та

восьмигранний

легкий, схожий на бароковий, завершальний ярус, на загал повторювали

архітектуру бойківських храмів.

Традиції галицької архітектурної школи використані також в архітектурній

пластиці фасадів. Групування двох і навіть трьох вертикально видовжених

вікон при розмаїтті їх форм привело до збагачення фасадів, до більшої їх

інформативності. На головному, з боку вулиці Ярославської, фасаді маємо

п’ять

типів вікон, не рахуючи горищних та дахових.

В архітектурі Лежайського Народного Дому переважають раціональні

мотиви. З архітектурного декору маємо лише невеличкі півколонки між

строєними арковими вікнами, майоліковий фриз та ще горельєф із зображенням

Українського Лева, хоч останній має більш символічне, аніж декоративне

забарвлення.

Два великі, приблизно одинакові за розмірами, проте різні за архітектурною

виразністю, фронтони головного фасаду надають

будівлі УНД, разом з

асиметричністю всієї композиції в цілому, ще більшого динамізму та емоційної

виразності. Один з них, що за своєю морфологією подібний до замкової

архітектури романського стилю, отримав арочної форми вузькі ніші по боках та

велику нішу з «гербом» посередині, дві восьмигранні башти з репідами і

невеличкі вертикальні об’

єми стіни з отворами, що зовні нагадували машикулі

фортифікаційних споруд. Фасад вінчали три об’єднані арками та декоровані

півколонками зі спільним великим карнизом-підвіконником. На другому

фронтоні над двома парами симетрично розташованих вузьких аркових вікон

по центру фронтону були розташовані ще набагато вужчі три вікна-прорізи, що

нагадували вікна староруських чи

візантійських храмів і, можливо, вже не

несли великого функціонального навантаження, а були лише образним зв’язком

між епохами, символом будівлі-храму, ознакою сакральної, ритуально-

обрядової чи просто громадської споруди.

Безперечно новаторським є використання вікон на восьмигранному

скошеному барабані центральної великої башти-вежі. Вікна, що дивляться в

небо, були ще однією

творчою знахідкою архітектора. Цікавими і типово

модерними є малюнки віконних фрамуг на головному фасаді: спрощена нижня

частина тут протиставлена деталізованій і декоративній верхній, яка займала

близько третини віконного прорізу.

Синтезом мистецтв та ще однією властивістю національного архітектурного

стилю, що тут зароджувався, стало використання майолікових заповнень з

орнаментами, що були перенесені з

українських народних вишиванок. Здавна

українська вишивка в народному одязі слугувала оберегом від злих сил, від

всього нечистого, лихого. Так само популярними в Україні з незапам’ятних

часів були полив’яні глечики, макітри, куманці та інші гончарні вироби,

розписані народними майстрами. Витворами народних умільців були і

карпатські кахельні печі. Отже старовинне

народне мистецтво знайшло в

будівлях Народних Домів своє нове втілення [4, c. 12].

Втіленням історичності і тривалості життя виступають в будівлі

Лежайського Народного Дому архітектурні ордери. Невеличкі напівкруглі

колонки – чи не єдиний морфологічний елемент класичної архітектури, що

втратив своє як первісне образно-конструктивне, так і пізніше декоративне

значення. В даній будівлі арки та колони лише символізують певний порядок. В

іншому випадку появу грецьких ордерів на фасадах будівлі, виконаної в

українському модерному стилі, можна було б вважати випадковою, що зовсім

не підходить до архітектурного об’єкту, довершено виконаного відомим

майстром.

Цікаво, що автор продумав у цій будівлі все до

найдрібніших деталей,

зокрема таких, як дашки над димарями чи, наприклад, вікон на даху будівлі.

Якщо горищні вікна в будівлі УНД чимось нагадують бойові галереї з

бійницями з церков в Сутківцях та Підгайцях, то черепичні дахи, що колись

захищали від негоди цілі міські квартали, навіюють тепло затишних

міщанських осель, дерев’яні

різьблені деталі вінчають причілок даху, а

різьблені кронштейни, ніби взяті з дерев’яних українських хат по обох берегах

древнього Сяну. Шпиль церкви Успення пресвятої Богородиці та шпиль

Українського Народного Дому доповнюють один одного, створюючи враження

ансамблю.

Український Народний Дім в м. Лежайськ є яскравою пам’яткою

українського архітектурного модерну. Сьогодні він

знаходиться на території

Республіки Польща. В ньому розташовано ряд громадських об’єктів, зокрема,

Лежайська міська бібліотека. З будівлі зникли частина декору, деревяні

різьблені деталі та високий модерний шпиль. УНД не знаходиться під

охороною української держави як пам’ятка національної архітектури. В часи

соціалістичного правління поляки зробили з церкви Успення Пресвятої

Богородиці, що знаходиться навпроти Народного Дому, торгівельно-складський

заклад. Хтозна, яке майбутнє чекає Український Народний Дім.

Сучасним українським законодавством не передбачено охорону та

реставрацію об’єктів національної архітектури, що є власністю інших держав.

Протягом шістдесяти років, після передачі Перемиської землі ПНР, в

Українському Засянні знищено десятки, сотні архітектурних об’єктів, що

колись належали українським громадам. Збереження Українських Народних

Домів на польській території шляхом їх передачі у власність державі Україна

взамін на Польські Народні Доми в колишній Східній Галичині, використання

їх під культурно-видовищні заклади та включення в перелік об’єктів

етнотуризму сприяло би взаємозбагаченню української та польської культур, а

також стало

би наочним прикладом загальноєвропейського підходу до

збереження національних культурних цінностей.

Література

1. Наукове Товариство ім. Шевченка, Український Архів, том XLII.

Ярославщина і Засяння. 1031-1947. Історично-мемуарний збірник. Нью-

Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1986. – 798 с.

2. Крипякевич І. Народний Дім в Лежайську // Ілюстрований народний

календар Товариства «Просьвіта» з термінаром на переступний рік 1916.

Річник ХХХІХ. Львів: коштом Товариства «Просьвіта» у Львові, 1916.

3. Нога О. Іван

Левинський: художник, архітектор, промисловець, педагог,

громадський діяч. Львів: видавництво «Основа», 1993. – 78 с.

4. Чепелик В. Український архітектурний модерн / Упорядник Мойсеєнко-

Чепелик З. –К.:КНУБА, 2000. – 378 с.

Анотація

Розташоване в Перемиській землі стародавнє місто Лежайськ на початку

двадцятого століття стало найбільш західним регіоном українства, а його

нечисленні автохтони – десятки українських родин – зуміли

не лише зберегти

свою самобутність, але й збудувати один з найбільших в Галичині Народних

Домів, показати правомірність і самобутність розвою українських громад на

етнічних українських землях по обох берегах Сяну. Дана стаття присвячена

будівництву УНД в м. Лежайськ та особливостям розвитку української

архітектури в Українському Засянні.

Аннотация

Расположенный в

Перемиской земле старинный город Лежайск в начале

двадцатого столетия становится наиболее западным регионом украинства, а его

нечисленные автотохтоны – десятки украинских семей – сумели не только

сохранить свою самобытность, но и приобрести один из наиболее в Галичине

Народных Домов, показать правомерность и самобытность розвою украинских

общин на этнических украинских землях по обоим берегам

Сяна. Эта статья

посвящена строительству УНД в г. Лежайске и особенностям развития

украинской архитектуры в Украинском Засянне.