Вихованець І.Р. Таїна слова

Подождите немного. Документ загружается.

п'ятьма іменниками. Порівняно зі словами везти, во-

зити та їх нащадками воно придбало на один іменник

менше. Але теж багато! Дієслово приносити сполу-

чається з назвами діяча (називний відмінок), пред-

мета, на який спрямовано дію (знахідний відмінок),

адресата дії (здебільшого давальний відмінок), ви-

хідного пункту руху (родовий прийменниковий від-

мінок) і кінцевого пункту руху (знахідний приймен-

никовий або родовий прийменниковий відмінок).

Наприклад: Внучка приносить із саду квіти бабусі в

кімнату. Навколо дієслів нести й носити зібралася

величенька група слів, яким сподобалося керувати

п'ятьма іменниками: винести, віднести, занести, знес-

ти, нанести, наднести, перенести, піднести, понести,

виносити, відносити, заносити, зносити, • наносити,

надносити, переносити, підносити.

Дієслова типу везти, возити, нести і носити, що

називають відповідно переміщення, пересування за

допомогою транспорту або без нього, споріднені з

дієсловами руху їхати, приїхати, переїхати, поїхати,

прибувати, летіти, прилетіти, перелетіти, полетіти,

літати, прилітати, перелітати та іншими. Одна з від-

мінностей дієслів руху виявляється в тому, що вони

призвичаїлися поєднуватися з чотирма іменниками:

З Волині приїхала дівчина до Києва поїздом; Від

Курил на Урал учений літав на аеробусах. У ре-

ченнях позначається передусім особа, яка виконує

дію (дівчина, учений). Вказано засіб, за допомогою

якого здійснюється дія (поїздом, на аеробусах).

Маємо

і два

виміри

напрямку

(з

Волині,

від

Курил

до Києва, на Урал).

Доходимо до щабля дієслівної сполучуваності,

де стоїть цифра три. Це середина сполучувальної

спроможності дієслова. Помічаємо, що з переходом

від вищої сходинки сполучуваності до нижчої збіль-

шується кількість керуючих дієслів. Тому багато

160

трапляється слів, які вимагають трьох іменників. Це

дієслова брати, в'язати, перев'язувати, накривати,

охоплювати, колоти, пиляти, різати, рубати, свердли-

ти, стругати, різьбити, знайомити, називати і подібні.

Наприклад: Дерева покривали місцину своїм шат-

ром; Майстер різьбив різцем птаха; Усі називали

хлопчика Олесиком. Характерно, що дієслова зде-

більшого поєднуються з іменниками на позначення

діяча, знарядь і предметів, на які спрямовується

дія.

Зійдемо ще на один щабель вниз. Стрінемося тут

також із великою групою дієслів. Вони називають

різні стани чи дії і сполучаються з двома іменниками.

Вирізнимо з-поміж них бувати, бути, перебувати, опи-

нятися, розташовуватися, сидіти, стояти, лежати,

любити, подобатися, шанувати, боятися, будувати та

інші. Наприклад: Робітники будують завод; Ми

стояли над -озером; Дітям сподобалося старовинне

місто; Інженер любив мости; Дідусь усміхнувся до

внука.

Ось і найменша сполучуваність дієслів — лише

один іменник. Вони складають чималу групу: ба-

дьоритися, веселіти, нудьгувати, дрімати, спати, про-

кидатися, лихоманити, морозити, товстіти, худнути,

біліти, зеленіти, в'янути, сохнути тощо. Частина діє-

слів відображає стан людини або інших істот: Дитина

веселіє; Хлопчик спить; Дідусь дрімав; Котик нявкає;

Соловейко затих. Інші дієслова вказують на стан рос-

лин і неживих предметів: Сосна шумить; Сонце

світить; Річка міліє.

Самотньо розташувалися дієслова, які іменника-

ми не керують. На це не вистачає у них ні сил,

ні часу. Потрібно ж постійно стежити, щоб регулярно

наставали деякі природні явища. Таких дієслів у

сучасній українській літературній мові небагато: роз-

видняється, світає, вечоріє, смеркає. Не поєднуються

69-311 161

вони з іменниками, напевно, й тому, що передають

особливі стани всеохоплюючого характеру. У такому

разі нема потреби вирізняти з усього середовища

які-небудь конкретні предмети. Ці дієслова настільки

зайняті своєю справою, що й перестали змінюватися

за граматичними особами, застигши у третій особі

однини.

Такі дієслова нарекли безособовими. Мабуть, пра-

вильніше назвати їх одноособовими. Адже деякі

залишки форм граматичної особи (третя особа!) все-

таки у них збереглися. Ці дієслова формою третьої

особи однини немовби повідомляють нам, що вони

не бажають позбавлятися граматичного значення

особи.

Пора розповідь закінчувати. Ми пройшли сходин-

ками з вершин дієслівної сполучуваності вниз. По-

знайомилися з дієсловами, що керують навіть шістьо-

ма іменниками. Завдяки геракловій силі дієслово

здатне на своїх раменах тримати багато слів або й

усе речення. Видається, що ви повірили в граматичну

міць дієслова, в його центральну роль в організації

речень. Цій частині мови притаманна і найбільша

вибагливість щодо поєднання з іншими словами.

Маючи гераклову силу, дієслово в реченні завжди су-

сідів вибирає.

РОЗПОВІДЬ П'ЯТНАДЦЯТА

У ПОШУКАХ ТРОНКИ

Кожен письменник шукає свою тронку — дзвінко-

голосе слово, яке нерідко, якщо воно витворено у

животворних традиціях рідної мови, сприймається як

органічно належне їй, немовби вічно існуюче. Тоді за-

бувається автор новоствореного слова — і воно пов-

ністю переходить у «власність» народу.

Хіба можна уявити сучасну українську літератур-

ну мову, наприклад, без чудового-пречудового слова

«мрія»?! Усім нам добре відоме це слово. Дехто

скаже, що воно знане з давніх-давен, ще з діда-

прадіда. Мовляв, це безсумнівне народне слово, ви-

добуте літературною мовою з глибин душі народу-

мовотворця.

Але не поспішаймо з таким категоричним виснов-

ком. Візьмімо «Кобзар» основоположника нашої су-

часної літературної мови, геніального поета Тараса

Шевченка. Перегорніть сторінки «Кобзаря» — і ви

переконаєтесь, що слова «мрія» нема навіть у Та-

раса Шевченка. У чому ж річ? Як могло трапитись,

що поетично-ніжне слово «мрія» відсутнє в Шевчен-

кових безсмертних творіннях? Бо ж мрія — це ж ду-

ма про щось прекрасне, про те, яке осонцене в на-

ших сподіваннях. Без мрії, як співається, не можна

жити...

А виявляється, що слово «мрія» виникло в пошев-

ченківську добу. Його вигранив для української

мови видатний письменник Михайло Петрович Ста-

рицький. Звичайно, так майстерно і так філігранне

викувати слово можна тільки у злеті поетичного

натхнення. Здається, неважка справа від дієслова

утворити іменник «мрія». Отож, геніальне, довершене

часто-густо (або й завжди!) буває простим...

6* 163

Чудове слово «мрія», витворене за всіма найви-

щими мірками майстерності, влилося в океан україн-

ської мови і стало в ньому необхідною і помітною

золотою краплиною. Пригадаймо перші кроки цього

слова, його першопочаток. Це починалося так.

Михайло Старицький у 1873 році написав вірш «До

альбома О. П. К-ч». Лише через десять років, 1883 ро-

ку, вірш опубліковано у збірці «З давнього зшитку.

Пісні і думи». Михайло Старицький присвятив вірш

матері Лесі Українки Олені Пчілці. Ось як зазвучало

слово «мрія» в цьому вірші:

Нехай згадається в цих думах

Здавен прихильний вам піїт.

Багато сховано в них суму

І поривання давніх літ!

Колись байдужими перстами

Перекидаючи листки,

Ви спогадаєте і сами

Свої колишнії гадки.

Давно промучені хвилини

Рожевих образів та мрій...

Так часом пісні згук єдиний

Зриває спогадів в нас рій.

164

Новостворене слово припало до душі Олені Пчіл-

ці. Воно зазвучало у її поезіях. Ось, наприклад,

у вірші «Перед морем» слово «мрія» трапляється чо-

тири рази. Як гарно тут гучить хвала нездоланності

людського духа і вічній мрії в таких рядках цього

вірша:

Радо вперед! Не страшні ті простори

Лона холодного й хвилі бурливі,—

Мрії одважнії сяють, як зорі,

Мріями тими одважні щасливі!

Неологізм «мрія» Михайла Старицького продов-

жує активно використовувати Олена Пчілка і в інших

поезіях. У вірші «До Кобзаря» говориться про без-

смертя нашого Кобзаря, пр.о велич його дум. І про

трагедію, коли мрія залишає людину:

Юнацька мрія одвернеться,—

Іде других шукать вона...

Душа ж холодна зостанеться,

Як пустка кинута, сумна...

Сумовито, але й оптимістично вливається слово

«мрія» у вірш «Миколі Лисенкові», присвячений

давньому дорогому другові Олени Пчілки у день його

смерті:

Святі думки, як зерна жита,

На світі знову оживуть,

Заквітне мрія пережита,

Пісні услід їй попливуть!

Зусиллями двох поетів — Михайла Старицького і

Олени Пчілки — слово «мрія» пишно зійшло на бага-

тобарвній ниві української мови, заквітло, зачарува-

ло нас своєю красою. Творець слова Михайло Ста-

рицький геніально вловив закони словотвору і пода-

рував нам і всьому світові неповторні чари свого тво-

ріння. Слово стало потрібним, украй необхідним.

Бо ж без мрії не можна жити...

165

Є письменники, особливо чутливі до слова, до його

багатомірності, музичної довершеності. Таким воло-

дарем музики слова, невтомним гранословом був

український радянський поет Павло Тичина. Серце і

око поета вловлювало і сонячні кларнети, і космічні

оркестри, і шелест липи, і квітчастий луг, і дощик

золотий, і омузичену дзвінкими дощовими струнами

одиноку вербу, і золоті арфи, і весняний брунькоцвіт,

і мисль, і грізні подихи революції... Все уміщається

у натхненному поетичному слові. Якщо ж не вистача-

ло словесного матеріалу — поет вигранював нове

слово, яке надзвичайно точно, навдивовиж мелодійно

передавало нові обрії світобачення, спрагу пізнання,

кришталевість почуття і мислі.

Павло Тичина — щасливий поет, бо йому під-

владні всі виміри слова. Він відчував просторінь

слова — як художник-живописець. Творив мелодію

слова — начебто віртуоз-композитор. Наповнював

слово могуттям думки — як мислитель. Усі надані

природою великі обдаровання поет спрямовував на

слово, тому-то воно в нього і малює, і співає, і промов-

ляє всіма барвами думки. Виплекані талантом живо-

писця, музиканта і мислителя слова ставали геніаль-

но простими, викуваними для вічності.

Ось ряд тичинівських новотворів, наповнених

всепроникними акордами музики і підслуханими у

природи звуками: акордитися, вітровіння, голосо-

дзвонний, дзвінкотючий, круговій, легіт-теплокрил,

ніжнодзвонний, повногучний, самодзвонний, топити.

Подивіться, як увіходять господарем ці слова у вірш

або інший жанр, природно поєднуються з іншими

словами: / стежив я, і я весніє: Акордились планети,

Навік я взнав, що ти не Гнів — Лиш Сонячні Клар-

нети; Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння,

його шляхи, його боління і землю, землю свою; Тут

із хати принесли і стільці, й ослони. Учинився немалий

166

гам голосодзвонний...; А Вкраїни ж мова — мов те

сонце дзвінкотюче, мов те золото котюче; О вічний

бунту грізний мій! Який твій дивний круговій!; Що

третій Вітер молодий — Ласкавий Легіт-Тепло-

крил — Та так собі подумав, так помислив: «А спа-

сибі, що Сонечко на весну повернуло, А то б земля

була навік схолонула, заснула»; Ти кобзу любиш

ніжнодзвонную, а я — співаючий курай; Усе, усе це

знаходить відповідний відгук у повногучній поезії

Володимира Сосюри; Арфами, арфами — золотими,

голосними обізвалися гаї Самодзвонними: йде весна

запашна, квітами-перлами закосичена; А там в висо-

кій глибині, де тоне тонь ясна, перловий жайворон

тонить: хмар-хмарова весна!

А які милозвучні, повнозерні слова видобув ми-

тець для живописання зорових вражень. Кожний

зоровий образ втілено у слові за найвищими закона-

ми художньої краси. Візьмімо, приміром, такі слова:

Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних

бродів, я володію арко-дужним перевисанням до на-

родів; Мій травню трепетний, прозорий зверху! Ти по-

вен бистроплину, звуку й шерху...; Весна, весна!

Яка блакить, який кругом прозорі Садками ходить

брунькоцвіт, а в небі — злотозор; Просто з поля, сон-

це де палило, ми з тобою увійшли у ліс. Нас зеле-

нотіння обступило, а з гори сонцепрозор навис...;

Осінь з рухів, сонце з маси, лист із золотану; Всі

поля і луг — у квітному цвіту; Як трудно часами, як

трудно розквітнуть, мов повная квіть; Думами, дума-

ми — наче море кораблями, переповнилась блакить

ніжнотонними: Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач

буде Перламутровий...; І павутиниться останній по-

гляд вечора на вікнах одсвічених, на баштах, на церк-

вах; Весна! Берізку сонце посережить, а вітер — свій

в зелене вмочить квач...; Сонце скрізь, у всі кінці,

як Архімедова спіраль, розкреслиться, і дзвонить, і

167

гуде, і світлом землю наповняє щедро-щедрот но!;

Глибинами не етану, не змілію, верхів'ями розкри-

лено росту; Розпрозорились озера!..; Ранок швидко

наближався із розчубленим чолом...; І тільки море,

море, безтрепетний маяк. І тільки повно слуху. І ряс-

нозорна бризь одглибиншшсь скрізь без руху...; Що

далекая літана вбила пана, злого ката, та не вбила

тих, в кого кров тече залізна в жилах молодих, в кого

пісня сонцебризна і правдивий сміх; В душі моїй сила

стозора,— бушуй ти, натхнення, бушуй!; То хмари

все хмаріли, а то у тучу всі зійшлись і звідти ціляли

в блиск розколотого неба, в Дніпрі одбившись...;

Весна, весна! Який там гон на крилах вітерка? —

то в вишині біжить, зника хмар-хмарова ріка; Якщо

я десь не оспівав калину, якщо у вірш не ввів весняну

цвіть, мені не ставте, друзі, у провину, ви, критики, в

докорах не кипіть; Богатирство, чорнобрів'я — ось

краса мого народу!; Не дивися так привітно, яблуне-

воцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я жури-

ться; Вірю яснозорно — За рікою дзвони. Назавжди

залишаться у нашій вдячній пам'яті слова-новотвори

П. Тичини брунькоцвіт, злотозор, сонцебризний,

яблуневоцвітнота інші, зігріті ніжночутливим серцем

поета, його любов'ю до людей, до природи, до краси

навколишнього світу. Краса і жага творення вічно

жили в його душі і народжували забарвлені соняч-

ністю високопоетичні слова.

Симфонія світу у П. Тичини гучала й такими

об'ємними поняттями, увічненими в новорізьблених

словах весніти, вічнодумний, даленіти, подаленіти,

зливний, наструнений, переструнювати, прозоромука,

роздверити, струнчастий, тепло-синьо, титанитися,

холодини, холоднолідно, ясномовен. Немовби вико-

лихували й ростили таке слово і абсолютний слух, і

всепроникливий зір, і дотик скульптора, і безпо-

мильна інтуїція, і всесильне дійство мислі. Вчитую-

168

чись у карбовані віршовані рядки з цими словами,

мимоволі зачаровуєшся поетичними можливостями

українського слова і творчими злетами генія. Тичи-

нівські слова-новотвори вишиковуються у віршах

немов господарі і володарі відповідного поетичного

настрою: / стежив я, і я веснів; Згадавсь чомусь

Іван Франко і вічнодумна Леся Українка; А небо

розкружляло у кількасот кругів, а потім повернуло, і

шум подаленів,— шум даленів; Із долин до неба

Простяглися руки: О, позичте, грози, Зливної блаки-

ті!; Він один сидів наструнений і себе гідний — серед

усіх — творець!; Повне літо да перелито, медоцвітами

нахиля. Дощик бором та перебором, переструнюючи

гілля; Заснеш, прозоромукою проспиш, увесь істотою

погаснеш кудись туди, в провали літ; Думки ріка і ра-

діострум, мов безумна рука, роздверять космос! І не

буде замка...; Молюсь я у храмах струнчастого гаю.

Там блискавок замах сліпучий без краю!; А на

сході... А на сході тепло-синьо розтає... Над рожевим

над туманом променіє, устає...; Тінь титаниться на

схід, Я ж росту, встаю, сильним руку подаю через

націю і рід; Бо то не просто мова, звуки, не словникові

холодини — в них чути труд, і піт, і муки, чуття єдиної

родини; І хтось торкне холоднолідно чоло моє;

Мир — кому ж не ясномовен? Наш народ — це ж

океан! Океан повен...

П. Тичина ніжно любив рідну мову, усе робив для

того, щоб рідне слово квітло, буяло росяно-чисто,

недоторканне. Як геніальний поет, він творив із сло-

вом священнодійство, висвічував у слові вогонь лю-

бові і добра, зміцнював слово квітом дивовижних

фарб. Поет-новатор частіше, ніж хто інший, був

новатором "і у слові, окрилював і розкрилював нові

слова для щастя людей. Він вірно служив Слову.

Наприкінці розповіді звернемось до самого слова

«тронка», вжитого у заголовку розповіді «У пошуках

169

тронки». Що воно означає? Звідки прийшло до нас?

Адже до появи роману «Тронка» Олеся Гончара для

багатьох з нас це слово було незнане. Талановитий

роман письменника дав нове життя і слову «тронка».

Олесь Гончар узяв це запашне слово з уст народу,

почувши його десь у степах і впізнавши в ньому

дзвінкоголосість, гучність, степове безмежжя. Отож,

пошуки слова можна вести і у мовному океані народ-

ному, ще ніким не пізнаного до кінця,— отого неви-

черпного вічного джерела.

Тронка — це дзвіночок, який чабани вішають на

шию тваринам, щоб їх легше було розшукувати

в темряві, в лісі або в інших місцях. Перегорнімо сто-

рінки роману і вчитаймося в рядки із словом «трон-

ка». Ось деякі з них: Це найкращий час для чаба-

на — вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних

випасах і слухати, як в тихім ранковім повітрі подзво-

нює тронка...; Чабан по голосу тронки чує вночі вівці,

знає, як і куди вони йдуть.

Тронка в Олеся Гончара виростає до слова-сим-

волу. Це образ рідної землі, найдорожчий звук отчо-

го краю, найвища наша духовність. Видобуте з на-

родних джерел слово вийшло зі сторінок роману на

широкі шляхи-дороги. Олесь Гончар узяв слово у

людей і, збагативши його, знову віддав людям. Тому

не випадково, що тепер це слово добре знане у

нашій багатонаціональній країні. Шукаймо свою

тронку — нове музично-смислово-досконале слово,

яке принесе радість людям.

РОЗПОВІДЬ ШІСТНАДЦЯТА

МАТІНКО, МАТУСЮ, МАТУСЕНЬКО...

Ніжна душа нашого народу бринить у слові. Сло-

во, оповите любов'ю, вигранене вічністю, музично-

незбагненне і сонячно-прозоре, заходить у серце і

настроює струни ніжності. Ніжність у щасті, ніжність

у сумі, ніжність у щемну годину. З ніжної душі — у

слово ніжне і запашне, як розпростерта у світ непере-

вершена українська пісня, у слово-диво, у слово

сонячно-кларнетне. Дивиться мудрими очима вічність

і промовляє до нас зелен-травою, яблунево-цвітною

весною, червоним осіннім зойком клена — і ніжністю

слова. Слово ніжне будить у нас людину, слово ніжне

освячене любов'ю до найдорожчого на землі, слово

ніжне сходить зорею і яскравіє, доки людина живе

для добра, доки мудрість і праця квітчають землю,

доки живе в людині жага творення...

• Людина опоетизовує найдорожче, увічнює його у

слові. Вона хоче ніжно-мрійним, гучно-тихим словом

сказати всьому світові про свої найглибші почуття і

зоряні мрії. Людина вибудувала з минулого у при-

йдешнє золотий міст, яким спішать у серця посланці

людяності і любові — викупані у пелюстках квіту і в

пробудженнях росяного ранку слова, прозоро-чисті

слова моральності людської.

Українська мова витворила багато-багато пестли-

вих слів, якими опоетизовано світ. Напевне, найбіль-

ше таких пестливих слів утворено від слова мати.

І саме слово мати велике у своїй високості, люди-

нолюбності, у красі. Перше слово, з якого розпочи-

нається наше пізнання краси світу, його сонячності,—

слово мати. Пригадаймо Шевченкове Нічого кращого

немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком

малим. Мати — це усе: життя, вірність, працелюб-

171

ність, святість, вічність. У кожної людини стоїть вона

початком життєвого шляху, початком доброти і совіс-

ті, єдиною сповіддю і покликом до діянь на щастя

людині. Мати народила нас, навчила говорити і

запалила у серці вічне світло пісні. Завжди серце

лине до матері, до рідного дому, яблунь і вишень у

цвіту, журливої річечки, запашного лугу, першої

стежини, яка кличе на батьківські пороги. Тому слово

мамо, яке першим промовляє дитина,— «великеє,

найкращеє слово», за висловом Т. Шевченка. Тому

опоетизовуємо матір у найніжніших словах мама,

матінка, матіночка, матуся, мамусечка, матусенька,

мамонька, мамочка, мамуня, мамуся... Ці слова

оповиті ніжним сумом, святощами, величчю матері.

Скільки б років не мали — ми завжди звертаємось до

джерел дитинства, до материнської любові і ласки, до

материнського тепла, черпаємо в них наснагу і щастя.

Як поетично змалював Д. Павличко у вірші «Обруч»

матір, її любляче серце:

Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча;

Підганяє паличкою обруча.

172

За ним сонце, наче мати,— навздогін:

Щоб не впав, бува, та не побився він!

По долині, по стежині, біля круч

Біжить сонце, білий чубчик та й обруч.

І нема, немає в світі далини,

Де спинилися б невтомні бігуни.

Ах, обруч! Куди, куди він так жене

По стежині через поле весняне?

Я питаюсь, бо ж то я — оте хлоп'я,

А те сонце — то матусенька моя.

Народна творчість і українські поети завжди спі-

вали і співають величальну пісню найдорожчій лю-

дині — Матері. Суфікси із пестливим значенням у

словах матінка, матуся, матусенька і багатьох інших

часто використовуються в художніх творах: / горну-

лися до матінки Дві дівчинки малі. (П. Воронько.);

— У мене матуся — другої такої в світі нема. (О. Гон-

чар.); Моя земля була легка, як змах крила, Коли по

ній моя матуся з поля йшла. (Д. Павличко.); А щед-

рая матусенька раділа у саду. (П. Тичина.).

За допомогою пестливих суфіксів утворено ряди

слів, які виражають ніжне ставлення дітей до тата.

Це слова татко, татусь, татонько, таточко, татуньцьо,

татунь, татуньо, татусенько, батечко: Встали мати,

встали й татко: Де ластовенятко? (П. Тичина.); — Чого

злякався ти, козаче? — всміхнувсь татусь. (В. Сосю-

ра.); Колись мій батечко учив мене, Як за столом

тримати гарно ложку. (Д. Павличко.) І з якою ніж-

ністю нарік народ бабусь і дідусів, які віддають

своє серце онукам: бабуня, бабуся, бабусенька, бабу-

сечка, дідунь, дідуньо, дідусь. Наприклад: Чи воли,

бабусю, говорять?..— питає Чіпка в Оришки. (Панас

Мирний.); Люби ж і ти її, моя хороша, і ласкою,

дитячим ніжним словом плати за все те щире, добре,

тепле, що виплива із золотого серця бабусеньки.

173

(ЛІ Драй-Хмара.); Хатка стояла на краю лісу. Там

жив старий-старий дідусь. (О. Іваненко.)

Із глибини найвірнішого материнського серця, від

материнської ніжності і доброти народилися зменшу-

вально-пестливі слова, наповнені любов'ю до дітей.

Це слова дитинка, дитинонька, дитиночка, дитинятко,

дитинчатко, дитятко, дитяточко, дітки, дітоньки, ді-

точки, доня, донька, доненька, донечка, доця, доче-

чка, синок, синочок, синочечок, синуньо, синуньцьо,

синонько, синятко, синеня, синенятко. Наприклад: —

Спи, дитинко, спи,— шепотіла мати. (М. Стельмах.);

Коли дитиноньці заболить щось або страшно ста-

не — воно крикне: «Мамо». А мати: «Я тут, дитино-

чко, не бійся...» І дитя вмовкне. (Г. Хоткевич.);— Хай

буде так, дитиночко ласкава, Мов сонечко, ти сяєш на

землі... (І. Кочерга.); Усміхнулось немовлятко, Ди-

тинятко, пташенятко: Близько, близько, близько тат-

ко, Рідний дім і рідний димі (М. Рильський.); Моє ди-

тинчатко хороше! Зростай, веселися, живи! (М. Ба-

жан.); — Оце вона і є -г- Горпинка, удови Явдохи

Гопти донька,— пояснив рудобородий. (О. Дон-

ченко.); Потім у них народилося дитя, гарненька

донечка, яку вони, після завзятої щасливої дискусії,

обопільна вирішили назвати Леною — Оленкою.

(О. Гончар.); З машини й справді виходила її доця,

одягнена сьогодні в нову світло-голубу сукню.

(Д. Бедзик.); — Добре, синку, добре, Остапе! (О. Дов-

женко.); — Спи, любий синоньку! Спи, моя вродо!

Будеш ти в світі щасливий. (Леся Українка.); На

колінах у матері тихо позіхає ще без імені синочок.

(О. Довженко.) Бачите, що творить усесильний су-

фікс. Він змінює тональність слова, забарвлює його

емоційним змістом, надає слову поетичного звучання.

До того ж суфікс це робить економно, стисло.

Пестливі суфікси приєднуються до багатьох імен-

ників. Емоційного забарвлення надають вони, зок-

174

рема, назвам свійських тварин: корівка, корівонька,

корівочка, телятко, телятонько, теляточко, теличка,

теличенька, коник, коничок, кониченько, курочка, ку-

рочечка, півник, півничок, курчатко, курчаточко, гу-

сонька, гусочка, гусенятко, гусеняточко, качечка, ка-

чатко, качаточко, каченятко, кізка, кізонька, кізочка,

киця, киценька, кицюня, кицюнька. Поети у своїх

творах майстерно використовують ці народні скарби.

Пригадаймо з цього приводу поетичний малюнок

Т. Шевченка, що зображує мальовничу природу

України:

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми".

Дмитро Павличко у вірші «Калачі» талановито

передає особливості мовлення дитини. Тут вжито

пестливе слово киця на позначення улюбленої істоти

дітей:

Несе киця на хвості

Три калачі золоті.

Один калач буде мати

Моя мати.

Другий калач для тата

Несе киця хвостата.

Опоетизовано в народному слові і несвійських

тварин. Скільки пестливих слів тут маємо! Це ласті-

вонька, ластівочка, ластів'ятко, ластовенятко, зозу-

лька, зозуленька, зозулечка, зозулятко, зозуленятко,

соловейко, горобчик, горобчичок, горобенятко, пта-

шечка, пташинка, пташинонька, пташиночка, пта-

шенятко, пташеняточко, зайчик, зайченятко, зайче-

няточко і багато-багато інших. Поетичні картинки,

175

населені птахами, любив змальовувати художнім

словом Тарас Шевченко: Сонце заходить, гори чор-

ніють, Пташечка тихне, поле німіє; Закувала зозуле-

нька В зеленому гаї; Дивлюся, аж світає, Край

неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.

Народна творчість і поезія, написана за фольклор-

ними мотивами, часто зображує тварин. Скільки

пестливих назв тварин в українській народній казці

«Рукавичка»! І мишка-шкряботушка, і жабка-скре-

котушка, і зайчик-побігайчик. Тут навіть хижого

вовка названо вовчиком-братиком, лисицю — лиси-

чкою-сестричкою. Як гарно звучать у казці ці слова:

Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі

до рукавички, реве й питається:

- А хто, хто в цій рукавичці?

- Мишка-шкряботушка, жабка'-скрекотушка, зайчик-

побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-

іклан. А ти хто?

— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть

і мене!

В Андрія Малишка зайчик-побігайчик став зайчи-

ком-бігайчиком:

Може, ще зустрінеться

Та весна дитяча,

Зайчиком-бігайчиком

Під вікно прискаче?

Тепер перейдемо від істот до неістот. Хоча б до

назв дерев. Ми зачудовані мовою дерев, шелестом

листя, їх жадобою сонця. І красуня-вишенька біля

хати, і яблунька з ніжними, найчарівніших барв

пелюстками квіту, і горді ясени, які вибігли до

дороги і вітають оркестром-листячком людей, і кали-

на, калинонька... Зачудування природою, її красою

маемо у словах берізка, берізочка, берізонька, вер-

биця, вербичечка, вербиченька, вишенька, дубок, дубо-

чок, калиноика, калинонька, смерічка, смерічечка, смері-

ченька, тополька, тополинка, тополенька, тополиночка,

176

тополинонька, ясенок, ясеночок та багатьох інших.

Наприклад: При згадці про струнку, мов берізка,

гарну, мов квітка у полі, ласкаву, як весняний вітер,

дочку лисого вибійника у Данилка тьохнуло серце.

(П. Панч.); Легкий, пухкий попілець ляже, вернув-

шися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить

вербицю. (Леся Українка.); Посадила в землю мати

Дві вербички навесні. (М. Гірник.); Зелена вербиче-

нька У полі шуміла. (Я. Щоголів.); На вишеньку

біля порога прилетіли зграйкою горобці. (О. Дон-

ченко.); А на березі ріки Три стоять стрункі дубки.

(Л. Первомайський.); Молоді дубочки біля школи.

(І. Муратов.); Яблунько моя зеленокрила, Може, ти й

заплакала тихцем. (Д. Павличко.) Закінчимо розмо-

ву про дерева стрункою, любою смерічкою, яку оспі-

вав в однойменному вірші Д. Павличко:

Стоїть смерічка на горі

У сонці, наче в янтарі.

І ми до неї в гості йдем —

Вона росте, і ми ростем.

Стоїть смерічка на горі

В снігу, неначе в киптарі.

І ми до неї в гості йдем —

Вона росте, і ми ростем.

Цікаво було б укласти словничок пестливих слів-

іменників. Може, спробуєте?

А як же поводяться інші частини мови? Чи поєд-

нуються з ними пестливі суфікси? Аякже! Дуже часто

вживаються, наприклад, пестливі форми прикметни-

ків. Назви кольорів: біленький, білесенький, зелене-

нький, зеленесенький, синенький, синесенький, жов-

тенький, жовтесенький, червоненький, червонесень-

кий, чорненький, чорнесенький, сіренький, сіресень-

кий. Або інші ознаки: веселенький, веселесенький,

височенький, вузенький, вузесенький, гарненький,

гарнесенький, добренький, добресенький, розумнень-

177

кий, розумнесенький, тоненький, тонесенький, широ-

ченький, широчесенький, ясненький, яснесенький.

Наприклад: Посипались білесенькі квітки. (Леся

Українка.); Стрічка вузенька, випрасувана. (В. Ку-

чер.); -Планета й ми, такі маленькі — ми. (Л. Кос-

тенко.);

лунає враз лукаве:

тату!

—

Сміх

тоненький

котиться в хатині. (М. Рильський.) Ще більшого

емоційного звучання набуває поєднання пестливих

форм іменників і прикметників: Звичайні діточки!

Ідуть і веселенькі, і здорові, Аж любо глянуть,

як ідуть. (Т. Шевченко.); — Ти ж мій маленький, ти ж

мій гарнесенький, пташенятко моє,— воркує біля ньо-

го [Петрика] Василинка. (М. Стельмах.); Стояла

груша, зеленів лісочок. Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок, вона в дитинство

кликала мене. (Л. Костенко.).

Ви, напевне, знаєте: що має прикметник — те

хоче мати і прислівник, утворений від прикметника.

Якщо прикметник із пестливим значенням, то й прис-

лівник охоче стає таким же. Порівняйте: біленький —

біленька, гарненький — гарненько, гарнесенький — гар-

несенько, давненький — давненько, далеченький —

далеченько, добренький — добренько, веселенький —

веселенько, височенький — височенько. Прислівники

також добре слугують у реченнях, передаючи за

допомогою суфіксів пестливе значення: Ой устану

раненько Та й умиюсь біленька. (Народна пісня.);

Вже зіроньки гожі Сіяють на небі ясному, І вже

височенько Ясний місяченько. (Леся Українка.);

Витіпала жменю Ониська, потім гарненько повісмо

нею зв'язала та аж головою похитала. (А. Головко.);

Давненько вже я народився на світ. (Остап Вишня.);

Далеченько цей колодязь від хати. (О. Копиленко.);

Давно-давно мовляють люди: Що добренько роби,

то добре й буде. (Л. Глібов.)

Пестливі форми проникли навіть до дієслова.

178

Пригадаймо оповиті материнською ласкою слова

спатки, спаточки, спатоньки, спатунечки, спатусеньки,

спатусі, спатуні, спатунці, їстки, їсточки, їстоньки.

Подивіться, якою поезією наповнено дієслово їсто-

ньки у Павла Тичини: — Івасику-Телесику, при-

плинь-бо сюди, дам тобі я їстоньки, їстоньки-пить.

Дієслівні пестливі форми вживаються переважно

в емоційному мовленні, зверненому до дітей.

Ніжні слова збагачують наше мовлення. Якщо їх,

звичайно, вжито доречно. Ці слова витворив народ.

Виколихав у своєму серці, зігрів теплом душі своєї

і віддав у спадок нам. Користуймося цим скарбом

уміло і творчо. Так, як майстри слова. Закінчимо роз-

повідь віршем Д. Павличка «Пісня про пшеницю», у

якому майстерно використовуються слова з пестли-

вим значенням:

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.

Наша мати пшениченька золоту сорочку тче.

А в тій золотій сорочечці, як маля,

Буде красуватися, буде усміхатися вся земля.

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.

Наша мати пшениченька золотий коровай пече.

А золотий коровай на столі засія —

Буде веселитися і благословитися вся земля.