Вихованець І.Р. Таїна слова

Подождите немного. Документ загружается.

РОЗПОВІДЬ СІМНАДЦЯТА

ХТО Ж ТАМ У ЗАМКУ, А ЩО — У ЗАМКУ?

У цій розповіді спробуємо штурмувати неприступ-

ні замки та відмикати потаємні замки. Чи просто

це зробити?.. Нам допоможуть значки, які поставлено

над словами. Ви відразу зрозуміли, що йдеться про

значки над літерою, які виділяють у слові склад.

Так роблять у тексті, коли виникають труднощі

у правильному прочитанні або розумінні якогось сло-

ва. І завжди так роблять у словниках. А в усному

мовленні — як? В усному мовленні посилюємо голос

на відповідному складі. Отож порозмовляємо про на-

голос, що відіграє велику роль у звуковій.викінченості

слова, а також в оформленні думки.

Наголос живе у слові, окрилює його мелодією.

Надає слову неповторності. Але не до всякого слова

він горнеться. Наголос буває тоді, коли'слово має два

або більше складів. Наголошений склад вимовляємо

з більшою силою і довготою: учитель, читати, зачаро-

ваний.

Правильне наголошування слів створює красу

рідної мови, її музичну витонченість і легкість. Особ-

ливо це стосується слів основних, першорядних. При-

міром, назви нашого народу і мови. Нерідко у словах

українці, українець, українка, український, по-ук-

раїнськи порушують наголос. Запам'ятаймо, що зав-

жди в цих словах слід ставити наголос на літері ї.

Вони зберігають наголошування власної назви Ук-

раїна.

Отож вимовляємо українці, українець, українка.

Для підтвердження літературного наголосу іменника

українець наведемо уривок з вірша «Мій борг» Бори-

са Олійника:

180

Я тим уже боржник,

що українець зроду:

Бо доля, певне, в гуморі була,

Коли у посаг нам давала землю, й воду,

1 голубого неба в два крила.

У прикметнику український наголос стоїть на

третьому складі. Правильне наголошення цього слова

маємо в таких поетичних рядках Дмитра Павличка:

Яку ж біду, яке нещастя

Ти бачиш поглядом заснулим?

Можливо, знов перед тобою

Палають українські ниви,

А танки з чорними хрестами

Тебе в полях наздоганяють,

Малесеньку, як той метелик,

Що спалахне ось-ось в пломінні

Підпалених пшениць?

Зазначимо, що українське літературне наголо-

шення слів допомагають виявити поетичні твори на-

ших найвидатніших поетів. У поезії ритм і віршовий

розмір чітко вказують на місце наголосу. Через те ми

часто звертатимемось до поетичних надбань україн-

ського письменства.

А тепер простежимо, які особливості має україн-

ський наголос. Пригадаємо початок вірша «Садок

вишневий коло хати» Тараса Шевченка і поставимо

на словах наголоси:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

З вірша довідуємось, що наголос в українській

мові вільний. Він не закріплений у всіх словах за

тим самим місцем. Зокрема, у вірші трапляється на

першому складі (коло, хати, вишнями), на другому

(садок, вишневий, хрущі, гудуть, плугами, співають,

181

дівчата, вечерять), на третьому (ідучи, матері), чет-

вертому (плугатарі). Наголос може_ в різних словах

падати і на п'ятий, і на шостий, і на сьомий, і на інші

склади: радіоаматор, перекваліфіковувати, переква-

ліфікувати. Доречно назвати тут рідкісне слово, у

якому наголос стоїть аж на одинадцятому складі:

радіогідрометеорологічний. Вільний наголос влас-

тивий також російській і білоруській мовам. Є ж мо-

ви, де наголос закріплюється за певним місцем у

слові. Наприклад, у чеській мові наголошеним є пер-

ший склад, у польській — передостанній, у французь-

кій — останній.

Другу типову властивість українського наголосу

становить нерухомість і рухомість. Нерухомий наго-

лос буває тоді, коли не змінюється його місце при

творенні граматичних форм слова: кімната, кімнати,

кімнаті, кімнату, кімнатою, (у) кімнаті, кімнати,

кімнат, кімнатам, кімнатами, (у) кімнатах; гарний,

гарного, гарному, гарним, гарні, гарних, гарним, гар-

ними; читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, чи-

тають, читав, читатиму, читай, читав би. Рухомий на-

голос пересувається при словозміні з одного місця на

інше: книжка — книжки, моделювати — моделюю,

писати — пишу, пишеш.

Вдамося до поетичного слова. Видобудемо декіль-

ка слів із нерухомим і рухомим наголосами з мініатю-

ри «У лісі ліс виходить з-за куліс» Ліни Костенко:

У лісі ліс виходить з-за куліс.

Стоять ансамблі сосен і беріз.

І над медовим подихом галявин

сміється сонце усміхом білявим.

І на стеблинку зросту від землі

тріпочуть чорно-сині мотилі,—

так ніби казка

розплющить очі і заплющить,

розплющить і заплющить...

182

У мініатюрі нерухомий наголос наявний у ряді слів.

Залишаються вірними такому наголосові іменники

ансамбль, берёза, подих, усміх, стеблинка. Подивіть-

ся хоча б на слово берёза: берёза, берези, березі,

берёзу, берёзою, (на) березі, берези, беріз, берё-

зами, (на) берёзах. Непорушне в дотриманні єдиного

наголошення також дієслово виходити. І скільки б

разів казка у вірші не розплющить і заплющить очі,

наголошування слів розплющити і заплющити не

зміниться. Думалося, що й дієслово стояти, яке

дуже не любить руху, покаже приклад і в нерухо-

мості наголосу. Аж ні! у деяких формах поступилося:

стою, стоїш, стоїть, стоїмо, стоїте, стоять, стіймо,

стійте. То хіба варто висловлювати якісь претензії до

нестримно-сміхотливого дієслова сміятися, що аж

підстрибує від припливів гарного настрою?! Якщо

слово сміється, то, звичайно, наголос не втримується

на тому самому складі: сміюся, смієшся, сміється,

сміємося, смієтеся, сміються, смійся, сміймося, смій-

теся. А слово казка?! У казках природні усілякі дива.

Навіть у рухомості наголосу: казка, казки, казці,

казку, казкою, (у) казці, казко і казки, казок, казкам,

казками, (у) казках.

Мінливе і загадкове небо у різну пору. Вранці,

пробуджуючись, воно спалахує на обрії вогнисте,

удень блакиттю пестить землю, у тихе надвечір'я

трояндно горить на виднокрузі, а вечорами виводить

на свої казкові простори безліч зір. Мінливість неба

перейшла й до наголошення слова. Небо передало цю

рису зорям. Хай засвідчить наші міркування поезія:

Благословенна кожна полонина, І кожен порух сві-

жого стебла, І чисте нёбо, і вологі тучі, І дивне

диво — світлячки летючі! (М. Рильський.); Не зірка

й не зерно — душа сяйлива, Що ні в землі, ні в

небі не згаса. (Д. Павличко.); Стояло нёбо дивне і

сумне. (Л. Костенко.); В давній золотій печалі Лебе-

183

діють небеса. (Д. Павличко.); Линула зоря на круті

плаї, Як метелика, я впіймав її. (Д. Павличко.);

Зоря, вклоняючись небу, Падала в комиші, Земля

відчувала потребу Лягати під лемеші. (Д. Павли-

чко.); А наді мною буде, наче вишивка, Високе нёбо

зорями цвісти. (Б. Олійник.); Ще днів моїх багато

за горою, За зорями в небесній глибині. (Д. Пав-

личко.)

Поміркуймо ще ось над чим. Та спочатку зіставмо

форми казати, кажу, кажеш і книжки, книжки, села,

сёла. Чи е між ними відмінність? Звичайно, є. Діє-

слівні форми казати, кажу, кажеш розрізнено переду-

сім закінченням або суфіксом. Тут наголоси дієслово

тільки супроводжують, а отже, у граматичному плані

є пасивними. І, навпаки, в іменникових формах книж-

ки, книжки, села, сёла наголосу належить у виражен-

ні граматичних значень вирішальна роль. Тому цей

наголос, який найбільше поширений в іменниках, наз-

вемо функціональним.

Іноді наголос так посилюється, що навіть сам тво-

рить різні слова. Бо як вийдеш із становища, коли в

цих словах однакові написання й ті самі звуки? Отут і

запропонував наголос свої послуги. Через те в укра-

їнській мові трапляються слова, що розрізняються

тільки наголосом. Ось вони: уже вам відомі замок

(укріплена споруда) і замок (пристрій для замикання

за допомогою ключа, застібка в намисті, браслеті

тощо), музика (мистецтво) і музика (музикант), обід

(зовнішня частина колеса) і обід (їжа) та інші.

Присвятимо іменникам замок і замок трохи біль-

ше уваги. Адже наша розповідь називається «Хто ж

там у замку, а що — у замку?» Замок завжди ви-

кликає в уяві старі часи, вояків, що охороняють цю

споруду. Один з таких замків описує Дмитро Павлич-

ко в поемі для дітей «Золоторогий олень». Дебелі воя-

ки короля довго полювали на оленя Золоторога й од-

184

ЗА/ИОІС ~

ного разу впіймали його там, де зеленавий Прут ви-

тікав з-під скелі:

В замок оленя везли

В кліті, як опришка.

В двір загнали, звідкіля

Не втече і мишка.

А замок — річ буденна, яка, проте, не загубилася

у вирі часу й досі служить людині. А іноді натрапиш

і на замок іржавий, до якого вже не доторкнеться

рука господаря. Навалу дум від зустрічі з хатиною-

пусткою та її забутим сторожем-замком змальовує

Ліна Костенко у вірші «Затінок, сутінок, день золо-

тий»:

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок —

ржава сережка над кігтиком клямки.

Линуть чари музики. Ці чари творять нам музики,

віртуози своєї справи. Слова-красені музика і му-

зика вигранив наголос. Наприклад: Народна пісня —

то ж вона Усій землі окраса, Вона, як сонце, вирина

У творчості Тараса, Вона, як пахощі суцвіть, Лисен-

185

ка музику живить. (М. Рильський.); Ішли музики

із весілля. Цимбали, бубон і скрипаль. (Л. Костенко.)

Складемо хвалу маленькому музиці:

Сопілчина в чабана —

То любов велика.

Все за грою забував

Наш малий музика...

'(Д. Павличко.)

Наголос впорався також із словами обід і обід.

Перше причетне до колеса: Довгий німецький віз

із шинами на ободах рушив з двору. (І. Нечуй-

Левицький.) Крутиться-крутиться колесо, але в цьо-

му запаморочливому русі слово обід наголосу не

загубило. А друге слово обід... позначає те, про

що мовлено в поемі «Золоторогий олень» Дмитра

Павличка. Там хлопчик Василько іде шукати свого

друга-оленя:

Взяв сопілочку свою,

Сухарів дзьобеньку,

До садиби короля

Рушив помаленьку.

Може, місяць, може, два

Він ішов лісами.

На сніданок — ягідки,

На обід — те саме.

Окремим наголосам забажалося надміру вирізни-

тися. І задумали вони об'єднати у слові дві ролі:

і його звичайне наголошення, і виділення цього слова

підсилювальною інтонацією. Щоб показати, що в

реченні воно найважливіше за смислом. Такий наго-

лос називається логічним, або смисловим. Він може в

реченні зробити будь-яке слово найголовнішим. По-

рівняйте: Дівчинка посадила деревце, Дівчинка поса-

дила деревце і Дівчинка посадила деревце. Пересу-

ваючи наголос з одного слова на інше, ми змінюємо

смислову тональність речення, надаємо йому додат-

кового значення. Чи зрозуміли ви, чим відрізняється

логічний наголос від звичайного? Бачу, що зрозуміли.

Тоді визначмо логічний наголос у малесенькому вірші

186

Ліни Костенко, який складається всього-на-всього з

двох рядків:

Що доля нелегка,— в цім користь і своя е.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

Дві ролі, як і логічний наголос, спромоглося

виконувати наголошення, що розрізняє водночас і

частини мови, і значення слова. Такий наголос найча-

стіше визначає іменники і прикметники, тотожні

за звуками: дорога — іменник і дорога—прикмет-

ник, туга — іменник і туга — прикметник та інші.

Наприклад: Є в людини стежка чи дорога Із юнаць-

ких із далеких гін — Сто разів вертає до порога

І приводить серце на поклін. (А. Малишко.); Дорога

йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.

(Л. Костенко.); До болю близька, До сліз дорога ця

земля під ногами! (І. Нехода.); Щирі очі заповнила

туга. (А. Малишко.); Не кожному така судилась

вечорова Тужава туга — неба досягти. То я подару-

вав у всесвіт Корольова — Нехай і вам щастить

безмежжя осягти. (Б. Олійник.); Ще мить — і вибух,

десь тут, зовсім поруч. На спину летять грудки землі,

в лице б'є туга повітряна хвиля... (В. Козаченко.);

А сам же як на скрипці виводить свою тугу, як припа-

де щокою!.. Всі плачуть навкруги. Од Німана до Віс-

ли, од бога і до Бугу то — наче хвиля пристрасті

ударить в береги! (Л. Костенко.); Знав він Шрамову

тугу натуру. (П. Куліш.)

В українській мові є слова-чепуруни, які мають

одяг і на будень, і на свято. Не знають, що вони

завжди красиві. Навіть якби був у них одяг один-

однісінький. Словами-красенями стади прикметники

весняний, волошковий, калиновий, світанковий і по-

дібні. Тому їх часто стрічаємо в поезії. Ви помітили,

що на кожному слові поставлено два наголоси. Ви-

бирайте, який більше до вподоби. Подивіться, як

187

використовують наголошення цих прикметників пое-

ти: Грає листя на веснянім сонці, А в душі — печаль,

як небеса. (Д. Павличко.); Як надійшла щаслива

доля, Збудила весняну снагу, Моя душа, немов то-

поля, Зазеленіла на снігу. (Д. Павличко.); Тоді я

вийду до своєї вишеньки Через пісень калинові мости.

(Б. Олійник); І на Кручах дніпрових травня повінь

зелена. На мостах калинових калинові знамена.

(Д. Білоус.) Це паралельне наголошування прикмет-

ників. Воно виникло від двох чинників. Прикметни-

кам немовби хочеться то зберегти наголос іменни-

ків, від яких вони утворилися, то виробити власне

наголошування. Порівняйте: весна — весняний і вес-

няний, волошка — волошковий і волошковий, кали-

на — калиновий і калиновий, світанок. — світанко-

вий і світанковий.

Частини мови виявляють у наголошенні певні

особливості й закономірності. Віддамо належне імен-

никам не тільки за їх численність, а й за широке

використання наголосу з граматичною метою. Він бу-

ває єдиним розрізнювачем граматичних значень. Час-

то наголос діє спільно з іншими засобами. Хоча в ос-

танньому випадку морфеми самі спроможні виразити

граматичні значення, проте наголос значно посилює

це вираження.

В іменникові, звичайно, граматичне значення най-

частіше передають закінчення. А наголос супрово-

джує виражене вже значення. Але ж скільки в імен-

ника слів! І морфем-закінчень для граматичних справ

не вистачає.Тому доводиться послуговуватися наго-

лосом. Особливо тоді, коли закінчення різних відмін-

ків збігаються. Отут наголос виходить на перші ролі.

Порівняйте: Вечірнє сонце, дякую за день, за цю по-

требу слова, як молитви. (Л. Костенко.) і Пахнуть хлі-

бом слова, Що мене їх навчила мати. (Д. Павличко.)

У першому реченні наголос вказує на родовий відмі-

188

нок однини, а в другому — на називний відмінок

множини.

Іменникам дуже до вподоби така особливість

українського наголосу, як рухомість. Типи іменнико-

вого наголосу граматично впорядковані. Ось вишику-

валися слова гілка, зірка, казка, квітка, пісня, хмар-

ка, чутка. У них тільки наголос допомагає відрізнити

форму родового відмінка однини (гілки, зірки, казки,

квітки, пісні, хмарки, чутки) від називного відмінка

множини (гілки, зірки, казки, квітки, пісні, хмарки,

чутки). Наприклад: / подвиг сторожа на маяку

Достоїн пісні, пензля і граніту. (М. Рильський.);

Один Дніпро у вас і в нас, Пісні — посестри вільні...

(М. Рильський.); Вже більше року ні звістки, ні чутки

не було від Данька. (О. Гончар.); Ще за рік до

арешту долинули до Тараса Григоровича чутки, що

Брюллов переживає якусь внутрішню кризу, якесь

переоцінювання колишніх естетичних норм. (3. Ту-

луб.) Щоправда, числівникам два, три, чотири не

сподобалася непостійність наголошення. І вони у спо-

луках із цими іменниками в множині наголос пере-

ставляють. Нехай, мовляв, не відходить від наголосу

в однині: гілки, але дві гілки, три гілки, чотири гілки;

хмарки, але дві хмарки, три хмарки, чотири хмарки.

А для іменників жіночого роду верба, весни, гроза,

земля, зоря, коса, пора, роса,

трава характерне інше

розміщення наголосу. В родовому відмінку однини

наголос виділяє закінчення (верби, весни, грози, зем-

лі, зорі, коси, пори, роси, трави), а в називному

відмінку множини — корінь (верби, весни, грози, зем-

лі, зорі, коси, пори, роси, трави). Порівняйте: — У нас

оце якраз яблука падають... Вийдеш на світанку, а

вони — бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холод-

ні (Г. Тютюнник.) і Впали роси на покоси, Засвіти-

лися навколо. (Д. Павличко.); В нетрях дичини

було. Як трави та листу. (Д. Павличко.) і Щоб

189

ярилися трави у квітні, Зорі сяли, як гострі мечі.

(А. Малишко.) І тут переміщенню наголосу у формах

множини чинять опір числівники два, три, чотири: зо-

рі, але дві зорі, три зорі, чотири зорі.

Рухомий наголос часто трапляється також в імен-

никах середнього роду. Варто вказати на дві мож-

ливості їх наголошення. У родовому відмінку однини

словам диво, місто, місце, море, поле, cеpцe

слово

властивий наголос на корені: дива, міста, місця, моря,

пбля, серця, слова. Тільки наголосом протистав-

ляються їм форми називного відмінка множини. У них

він пересувається на закінчення: дива, міста, місця,

моря, поля, серця, слова. Інше наголошення мають

іменники

весло, вікно, село,

стебло,

чоло,

де в

родо-

вому відмінку однини наголошуємо закінчення, а в

називному відмінку множини — корінь: весла —

вёсла, вікна — вікна, села — сёла, стебла — стёбла,

чола — чола. Наприклад: Так ми застигли в злеті,

повні дива. (Д. Павличко.); Благословенна мудрості

ріка, Що не дрімає тихо в сповиточку, А творить на

землі такі дива, Що аж сміється далеч світова!

(М. Рильський.); Та коли він востаннє з-за стола

Підвівся в Першій і смертельній зморі, Гули не пізна-

ні ще нами зорі В згасаючому всесвіті чола. (Д*. Пав-

личко.); А Золоторіг товче, Місить груди й чола.

Скільки панства там було — Все. лягло довкола.

(Д. Павличко.) Проте цю закономірність руйнують

числівники два, три, чотири, уподібнюючи форму

множини до форми однини: вікна, але два вікна, три

вікна, чотири вікна; слова, але два слова, три слова,

чотири слова.

В іменниках чоловічого роду наголос разом із за-

кінченнями нерідко протиставляє форми однини фор-

мам множини. Таке наголошення характерне для

слів вік, дід, ліс, луг, світ, син, у яких усі форми

однини вирізняються наголосом на корені (ліс, лісу,

190

лісу (лісові), лісом, (у) лісі) і всі форми множини —

наголосом на закінченні (ліси, лісів, лісам, лісами,

(у) лісах. Наприклад: Заходить сонце за лаштунки

лісу. Тополя поклонилась вдалині... (Л. Костенко.);

Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую

за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку

в житі золотому* (Л. Костенко.); Над нашим світом і

під нашим світом 6 ще світи великі і малі. Туди ми

долітаєм тільки світлом І музикою темної землі.

(Д. Павличко.)

Граматичні властивості наголосу використовує

також дієслово. Виділимо ділянку, де наголос буває

єдиним розрізнювачем граматичних форм. Це вид

дієслова. У ряді дієслів наголос розмежовує форми

доконаного і недоконаного виду. Порівняймо: вики-

дати — викидати, відкидати — відкидати, накида-

ти — накидати, перекидати — перекидати, розкида-

ти — розкидати, скидати — скидати, виміряти —

виміряти, відміряти — відміряти, заміряти — заміря-

ти, наміряти — наміряти, переміряти — переміряти.

Наприклад: Я підбіг до вогню і вже хотів ногою роз-

кидати жар, щоб він не набирав сили. (Ю. Янов-

ський.); Обличчя її було немов спокійне, але очі роз-

кидали лихі іскри. (Ю. Смолич.); Не один десяток

кілометрів треба відміряти в степу, щоб не відстати

од мисливців. (О. Донченко.); Чоловік у столярсько-

му фартусі дерев'яним сажнем відміряв ділянки.

(А. Шиян.) Проте в дієслові граматична роль наголо-

су набагато менша, ніж в іменнику.

Ще рідше використовується з розрізнювальною

граматичною метою наголос у прикметниках. Адже

граматичний рід, число і відмінок прикметника вира-

жає закінчення. Наголошування інколи супроводжує

передане суфіксами або префіксами значення вищого

і найвищого ступенів порівняння: білий — біліший —

найбіліший, рідний — рідніший — найрідніший.

191

Прислівник також не може похизуватися грама-

тичним наголосом. Майже не стрічаємо слів, де б

від наголосу залежала граматична доля форми. Тіль-

ки в поєднанні з суфіксами приходять до нього сила

і вправність. Зокрема, наголос увиразнює перехід

якісних прикметників у прислівники: важкий — в&ж-

ко, густий — густо, легкий — легко, молодий — мо-

лодо, рідкий — рідко, стрімкий — стрімко, швид-

кий — швидко. Ось як такі прислівники входять у

речення: Важко гув міддю великий двохсотпудовий

дзвін. (О. Донченко.); Сива смушева шапка молодо

сиділа на голові і теж збавляла дідові добрий десяток

літ. (В. Земляк.); Швидко наближався літній сві-

танок. (Г. Тютюнник.) Поодиноко саме наголосчзід-

різняє прислівник від прикметника середнього роду з

тим самим складом звуків. Порівняйте прислівник

хороше і прикметник хороше: Село, зачароване зо-

ряним небом, хороше синіє розкиданими хатками.

(М. Стельмах.); Це сталось якось так неждано, Як

все хорбше у житті. (Д. Павличко.)

У поезії використовують окремі відприкметникові

прислівники (весело, високо, глибоко, широко та

інші) з двома наголосами: весело і весело, високо

і висбко, глибоко і глибоко, широко і широко. Вимоги

ритміки нерідко спонукають поетів наголошувати

середину слова: У гаю, гаю Вітру немає; Місяць

висбко, Зіроньки сяють. (Т. Шевченко.); Слова мої,

наче ті слупи. Обвуглені, щоб не гнити. Обгорілі

вони й закопані в Землю,— а над землею, Як щогли

вільні, висбко, Підносять сонячні леза. (Д. Павлич-

ко.); І не високо й не низько на балконі дітвора.

(В. Сосюра.); Око, око! Не дуже бачиш ти глиббко!

(Т. Шевченко.); Гляну я на дальну путь — синьо

і глиббко. (В. Сосюра.)

У наголошуванні слів постійно відбуваються змі-

ни. Якщо ці зміни закріплюються в мовленні ба-

192

гатьох, то вони поступово стають літературною

нормою. Іноді з'являється два варіанти наголошу-

вання. Візьмімо, наприклад, слово різновид. Одні

мовці виділяють за допомогою наголосу третій склад

цього слова,

інші

—

другий:

різновид, різновид. Дру-

ге наголошування трапляється досить часто. Воно не

суперечить літературним нормам. Тому довелося

зафіксувати його у словниках. Ви знайдете

слово різновид з двома наголосами у словнику-

довіднику «Українська літературна вимова і на-

голос».

Отож нема дива в тому, що правильне наго-

лошення слова творить дива. Воно проникає і в не-

приступні замки, і в маленькі замки. Літературний

наголос надає мовленню довершеності і разом з

іншими мовними засобами робить його, за висловом >

Дмитра Павличка, чистим, глибоким,красивим,точ-

ним і гнучким:

На все впливає мови чистота:

Зір глибшає, і кращають уста,

Стає точнішим слух, а думка гнеться,

Як вітром розколихані жита.

79-311

РОЗПОВІДЬ ВІСІМНАДЦЯТА

МЕШКАНЦІ ЛІЛІПУТИ 1 ГУЛЛІВЕРІЇ

Тепер помандруємо до Ліліпутії та Гулліверії.

Де ж розташовані ці країни? Подивімось на глобус.

Але чомусь він, набік схиливши свою мудру голову й

іронічно поглядаючи на нас зіницями, мовчить. Куди

йому, мовляв, помістити все, що ми бажаємо? Гло-

бус, за висловом поета Бориса Олійника, «і так

навантажений Океанами, і хребтами, І державами із

столицями, І містами многомільйонними». Напевно,

такі країни, як Ліліпутія і Гулліверія, його взагалі

не цікавлять.

Де ж загадкові Ліліпутія та Гулліверія? Може,

десь у найвіддаленішому куточку нашої планети?

Чи доведеться побувати нам аж на полюсі? Чи

захоплено зупинятися на екваторі? Продиратися

крізь ліани? Мандрувати гарячими пісками пустель?

Або слухати гнів океанської хвилі?

Кажуть, що язик і до Києва доведе. Правду ка-

жуть. Через численні перепити і завдяки прочитаним

довідникам ступаємо, нарешті, на землю Ліліпутії.

Виявляється, що це країна маленьких слів. Спочат-

ку дивуємося, як метушаться слова-малюки. Не си-

диться їм на місці. Чому вони такі метушливі, непо-

сидючі?

Маленькі слова є в багатьох мовах. Вони допо-

магають більшим словам сполучатися і виражати в

реченнях потрібну думку. Тільки при поєднанні із

звичайними словами малюки набувають справжнього

звучання. Вони постійно бігають із речення в речення.

Бо їх у мові найменше, а роботи — найбільше. А зви-

чайних слів велика-велика кількість, і маленькі слівця

мають завжди встигнути допомогти їм у побудові

речень. Хіба можна без них обійтись, коли малюкам

194

знані всі таємниці граматичних доріг і вони безпоми-

льно ведуть більші слова у відповідне речення?!

Ці слівця недаремно називають словами службовими.

Вони вірно слугують мовцям на складних шляхах

формування думки. Міцно скріплюють слова в речен-

ня. За свою сумлінну і натхненну працю маленькі

слівця заслуговують на шану.

В українській мові найменшими словами бувають

прийменники, сполучники і частки. До слів-ліліпутів

належать, наприклад, прийменники в, з, о. Вони

складаються з одного звука й букви. Не більші від них

і сполучники а, і. Сюди зарахуємо також частки ж, і.

Менших слів, ніж вони, в українській мові нема.

Видається, що ліліпутам легко загубитися в без-

лічі більших слів. Аж ні! Спокійно працюють, бо-

певні, що їх покликання — бути увесь час на вид-

ноті.

Коли ж трапляється, що звичайні слова або сло-

ва-велетні не вельми шанобливо ставляться до лілі-

путів, то і з цього становища знаходять вихід. Тоді

маленькі слівця кличуть на допомогу голосні звуки.

Зокрема, прийменник в після приголосних полюбляє

перетворюватися на у. Порівняйте: співала в садку,

але співав у садку. А прийменник з ще краще

влаштував своє життя, за потреби приєднуючи до

себе звук і. Він навчився так орудувати голосним-

помічником, що із задоволенням ставить його поперед

себе або позад себе: привітав із щирою душею,

привітав зі щирою душею. Якщо настає відповідний

час, то видозмінюється також частка ж: Дівчина

ж весела, Хлопчик же веселий.

Від ліліпутів дечим відрізняються слова-напівлі-

ліпути. Вони складаються з двох звуків. Напівліліпу-

тами вважатимемо прийменники до, за, на, об, по,

сполучники бо, та, чи, частки не, ні, он, от, то.

Поруч слів-ліліпутів отаборилися напівліліпути-зай-

7* 195

менники я, ми, ти, ви. Вони також придбали тільки

два звуки. Зате в непрямих відмінках ці займенники

звучать повноголосіше, посилюючись ще одним або

більшою кількістю звуків: мене, мені, мною, нас, нам,

нами, тебе, тобі, тобою, вас, вам, вами.

Ліліпути розповіли, що за долами й горами,

за ріками й озерами є країна Гулліверія. її насе-

ляють слова-гулівери. Це велетні, їх не багато.

Тому вони завжди впадають у вічі своєю незвичай-

ністю.

В українській мові, як і в російській та бі-

лоруській, не розцвітають пишним квітом слова довгі,

слова-гулівери. Проте вони є. Назвемо деякі з них:

експериментально-конструкторський, електрокардіо-

стимулятор, історико-філологічний, піскозакріплю-

вальний, промислово-транспортний, температуропро-

відність, температурочутливість, тепловипроміню-

вальний, тепловипромінювання, тепловозоскладаль-

ний, тепловозоскладання, теплоелектрогенераторний,

теплоелектроустаткування, хронікально-документаль-

ний. Помічаємо, що у країні Гулліверії мешкають

складні прикметники та іменники, їм до вподоби

бути серед велетнів.

А ось дієсловам не подобається надмірна усклад-

неність і громіздкість. На них покладено в реченнях

дуже багато граматичних обов'язків. Через те ніколи

дієсловам ганятися за ускладненістю. Вони прагнуть

легкості і вправності. Дієсловам не до душі ні надто

маленькі, ні надміру великі слова. Проте іноді й тут

натрапляємо на утворення типу одухотворяти, оду-

хотворятися, перекваліфіковуватися, які мають подо-

бу слів-гуліверів.

В українській мові гармонійно співіснують слова-

ліліпути, слова-гулівери і звичайні слова. Слів зви-

чайних найбільше. На їх тлі рельєфніше вимальо-

вуються слова-малюки і слова-велетні. Буває, що

196

якомусь велетневі-іменникові через часте вживання

заманеться похизуватися. Мова таких зарозумільців

перетворює на абревіатури (складноскорочені сло-

ва). І від пихи не залишається й сліду. Так сталося зі

словом гідроелектростанція, яке часто замінюють у

тексті абревіатурою ГЕС.

Цікаво, що одне слово-гулівер української мови

спроможне об'єднувати в собі п'ять коренів: сто-сім-

десяти-п'яти-річчя. А яка найбільша кількість мор-

фем взагалі (включаючи префікси, суфікси, закінчен-

ня) трапляється у великих словах? Ці утворення

можуть сягати лише одинадцяти морфем: т-им-час-

ов-о-з-обо-в'яз-а-н-ий.

Варто зазначити, що поширеність слів-гуліверів

у мовах світу неоднакова. Зокрема, німецька мова

вирізняється віртуозною схильністю до нанизування

багатьох коренів і утворення громіздких слів. Часто

замість німецьких складних слів у нас використову-

ють кількаслівні словосполучення. Порівняйте: Ве-

triebsauswahlmannschaft — збірна команда заво-

ду (підприємства), Betriebsgewerkschaftsgruppe —

197

профгрупа на виробництві (на заводі), Betriebs-

gewerkschaftsorganisation — профспілкова організа-

ція заводу (підприємства), Betriebskollektivvertrag —

колективний договір заводу (підприємства), Betriebs-

sportgemeinschaft — спортивне товариство профспі-

лок, Kollektivwirtschaftsaufbau — колгоспне будів-

ництво. Хіба легко вимовити такі складні слова одним

духом?!

Отже, живуть-поживають слова-ліліпути і слова-

гулівери. У кількості цих слів та способах їх творення

виявляється своєрідність мов світу.

РОЗПОВІДЬ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА

У ТАБОРІ КРИКЛИВИХ СЛІВ

Ось ми підходимо до табору, де живуть особливі

слова. Поспостерігаємо, що роблять вони... Дивно:

чого ці слова такі неспокійні?,! Здається, ніколи

не відпочивають. Метушаться. Вони зовсім не схожі

на інші слова. .Бо... кричать.

Все ж чимось крикливці подібні до інших слів.

Адже бачимо тут надто маленькі слова. Невже лі-

ліпути завітали сюди?! Може, щось не сподобалося

їм, і вони горлають з усіх сил? Ні, ні! Ліліпути- не

звикли робити галасу, спокійно трудяться собі в ре-

ченнях. А горлані-слова учиняють такий неймовірний

крик і.гомін! Маленькі слова, але найкрикливіші.

Прислухаймося до крику й галасу маленьких слів.

Що за диво? Це не просто крик. Слова і вигукують,

і захоплюються, і сумують, і страждають, і лякають-

ся, і докоряють, і прохають, і стверджують... У них

уся гама переживань, почуттів і волевиявлень люди-

ни. За неспокійну вдачу ці слова й названо вигуками.

Поміркуймо ось над чим. Чи можемо ми висловити

свої почуття і враження від побаченого або почутого

якось інакше? Не тільки за допомогою вигуків? Зви-

чайно, можемо. Щоб у цьому переконатись, порів-

няймо

дві

репліки

діалогу:

—

Загине

увесь

лісі

— Ой! — зажурилася мати. (М. Стельмах.) У першій

репліці маємо конкретне повідомлення про ліс, якому

загрожує лихо. Названо характер ситуації, предмет

і дію. Крім того, передано почуття стурбованості,

занепокоєння. На це вказує оклична інтонація речен-

ня. Друга репліка «Ой!» є вигуком. Тому вона не пові-

домляє про ситуацію так конкретно, як у першому

реченні. Не позначає предмети, дії або ознаки. Ця

репліка виражає лише почуття стурбованості й зане-

199