Варій М.Й. Психологія особистості

Подождите немного. Документ загружается.

571

мотиви поведінки дитини або приписує їй мотиви, яких у неї

насправді немає.

Щоб не допустити появи значеннєвого бар’єру при виникненні

конфліктної ситуації, необхідно з’ясувати, як сама дитина розуміє

причину свого вчинку. При цьому важливо дотримуватися

доброзичливості стосовно дитини, необхідна дружня розмова двох

людей, зацікавлених спільно знайти причини конфлікту і

спробувати

усунути їх. Щоб уникнути утворення значеннєвого бар’єру не слід

постійно повторювати ті самі вимоги, докори, на які дитина не реагує.

Щоб вимога була сприйнята і вплинула, необхідно, щоб вона

відповідала внутрішній позиції.

26.3. Формування змісту особистості

У наш час усе більшого поширення в діагностиці і розвитку

особистості отримує психосемантичний підхід. Зазначений підхід

орієнтується на семантичні складові особистості (особистісні змісти) та

її оточення. Застосування методів, розвитих у межах цього підходу є

дуже плідним для гуманізації особистості.

З погляду психосемантичного підходу, гуманізація особистості є

зміною особистісних змістів (за структурою

, змістом і

взаємозв’язками), які починають включати морально значущі

утворення і гуманістичні орієнтації. При цьому метою процесу

утворення стають формування і розвиток системи особистісних

складових, гуманістичних за основою й адекватних життєдіяльності як

тут і тепер, так і в більш тривалій тимчасовій перспективі.

Формування змісту може здійснюватися за допомогою

систематичного звертання

до конструктів, пов’язаних з особистісно і

гуманістично значущими орієнтаціями. Тут педагогічна мета –

наблизити провідні критерії оцінок до об’єктивно важливих для їх

майбутньої професійної діяльності критерії, наповнених

гуманістичним змістом.

Формування гуманістичного ставлення до людей і до змісту

власної професії можна здійснювати через виявлення латентних

(прихованих) емоційно-оцінних орієнтацій, які

вивчаються.

Зазначимо, що ці орієнтації є менш структурованими утвореннями

(своєрідні «емоційні тональності»), які дозволяють передавати

емоційне ставлення, розвивати мотиви, спрямованість, потребу в

обраній професії, її гуманістичну оформленість.

Як правило, подібні орієнтації мають природу конотата

(емоційно насичених значень, які передають ставлення до чого-

небудь), що задає умови передачі знань, умінь і

навичок. Ці утворення

дифузні, полісематичні, найчастіше символічно навантажені й у силу

цього забезпечують трансляцію емоційного ставлення до

професійного знання й особливо його гуманістичної оформленості,

представленої ірраціонально. Такі орієнтації забезпечують, зокрема,

синтонність (емоційний резонанс) спілкування викладача й учнів.

572

Глибинні особистісні змісти є структурними елементами

спрямованості особистості. Їхнє формування припускає залучення

міжмодальних, контекстуальних, системних методів впливу, в тому

числі з метою розвитку і саморозвитку. Це зумовлено тим, що

безпосереднє формування особистісних змістів можливо лише у

кризові періоди розвитку особистості або в моменти станів, які

відповідають характерові зовнішніх впливів на неї

Розвиток сукупності таких особистісних змістів вимагає

системної технології «осмисленої» освіти, яка спирається на методи

психосемантики.

Важливим завданням розвитку особистості є формування в неї

гуманістичного виміру. Подібне завдання може розв’язати

гуманістична освіта, основним методом якого є системний діалог.

Такий діалог покликаний задіяти різні рівні, аспекти і модальності

особистості викладача й

учнів, за формою він плюралістичний,

полімодальний і у зазначеному плані ієрархічний.

З тим, що гуманізм – це актуальний вимір розвитку людини,

згідна більшість дослідників. Багато хто говорить про те, яким він

повинен бути, щоб відповідати запитам сьогоднішнього і

завтрашнього дня. Одним із варіантів відповідей на це питання можна

вважати твердження про гуманність

усього того, що відповідає

природі людини. Такий підхід у його крайньому втіленні можна

назвати пасіонарним гуманізмом – гуманно все те, що відповідає

загальній долі членів етносу, їх етнічному стереотипові поведінки.

Іншим крайнім варіантом гуманізму є раціоналістичний його

варіант. У цьому разі найчастіше апріорним вважають положення про

волю вибору людиною певного рівня

розвитку, форм і способів його

реалізації. Такий підхід варто називати раціональним гуманізмом. До

його адептів у психологічному плані прийнято зараховувати Е.

Фромма, К. Роджерса, В. Франкла, А. Маслоу та ін. Використовуючи

ключові поняття перелічених адептів, такий гуманізм можна

метафорично характеризувати відповідно як буттєвий, емпатичний,

значеннєвий, самоактуалізаційний. Перелічені ознаки можна

позначити

як основні розмірності гуманізму.

Ми не вільні цілком у виборі форми гуманізму. Тому подальший

ріст людини як виду і як окремої особистості можливий згідно з

принципами етичного гуманізму, що є розгорненням деякого

тотального конструкту: пасіонарність-ідейність. Пасіонарність сама по

собі ні добра ні погана, як, наприклад, енергія. Добрі чи погані її

застосування і реалізації. Етичний гуманізм є зрощування

пасіонарності етносу (або субетносу) з позитивною ідеєю як

орієнтиром у розвитку.

З позицій етичного гуманізму розв’язок проблем репрезентує

собою пошук засобів і методів соціально схвалюваної реалізації

пасіонарної енергії етносу.

Ці три варіанти гуманізму є не лише полюсами деякого

континиуму, а й різними

аспектами, гранями і/або рівнями гуманізму

573

як явища в цілому. Кожна домінуюча форма вияву гуманізму містить

як доповнення дві інші.

Іншою важливої складового розвитку особистості є формування

навичок просоціальної поведінки. Термін «просоціальна

поведінка» психологи використовують для позначення моральних

дій, які пропонуються у обраній культурі. Їх можна визначити як

соціально-позитивні: щедрість, допомога іншому, співпраця,

вираження співчуття

. Співпраця – це спільна робота групи людей для

досягнення певної мети. Просоціальна поведінка, яка необхідна для

співпраці, звичайно формується на базі таких особистісних якостей, як

альтруїзм і співчуття. Просоціальна поведінка дітей буває досить

послідовною у різних ситуаціях, хоча можливі й ситуативні її

відхилення.

Найбільший вплив на ранніх етапах процесу розвитку

особистості

має, як правило, родина. У родині поведінка батьків

визначає ставлення майбутньої людини до навколишнього світу. Таку

поведінку можна описати двома парами ознак: неприйняття –

розташування і терпимість (самостійність, воля) – стримування

(контроль). Батьки, які позитивно налаштовані до дітей, вважають, що

їхні діти володіють багатьма позитивними якостями, дістають радість

від спілкування з ними,

приймають їх такими, якими вони є.

Батьки, в яких домінує контроль (стримування), декларують

дітям багато заборон, тримають їх під пильним наглядом, суворо

визначаючи норми поведінки. Від молодших школярів вони

вимагають стриманої поведінки, гарного навчання, вміння вести себе

належним чином за столом, дотримання чистоти і порядку. Від

підлітків такі батьки хочуть знати

, як вони проводять дозвілля,

цікавляться їхніми друзями, хочуть мати уявлення про сексуальну

поведінку своїх дітей, вимагають гарного навчання в школі. У таких

батьків часто можуть виявлятися протиріччя в системі вимог і

заборон.

Поблажливі батьки, на відміну від вимогливих, звичайно

роблять мало зауважень нестриманій дитині, не забороняють гучні

ігри, їх мало

турбує охайність і слухняність, вони надають необмежену

волю. Такі батьки швидше будуть розглядати як щось природне вияв

агресивності в дітей.

У закордонних дослідженнях широко вивчали три типи

дисциплінарних впливів на дітей: використання влади (примус);

пояснення; позбавлення батьківської любові. Тактика використання

влади припускає насильство, наказ, фізичне покарання, контроль з

боку батьків над

бажаннями дитини. Індуктивна техніка (пояснення)

включає міркування, похвалу, пояснення дитині наслідків її дій.

Позбавлення любові припускає неприйняття, ігнорування дитини,

вираження розчарування її поведінкою.

Батьки, зазвичай, слугують для дітей зразками і вчителями у

сфері людських взаємин. Самосвідомість дітей формується не лише

шляхом прямого навчання і наслідування, вони співвідносять це і зі

574

способом життя своїх батьків, засвоюючи прийняті ними норми і

ціннісні орієнтації. Для цього батьки можуть використовувати

різноманітні прийоми заохочення: моральні (похвала) або матеріальні

(речові нагороди, особливі привілеї)

Шляхом соціального научання в процесі розвитку дитини

формується, зокрема, статева самосвідомість, що є способом

включення біологічної статі та її культурних асоціацій до

самосприйняття

і поведінки дитини. Зазначений процес поєднує

кілька компонентів: статеву ідентичність, розуміння соціальних

очікувань стосовно чоловіка і жінки, засвоєння поведінки, яка

відповідає статевій приналежності.

Статева ідентичність включає усвідомлення і прийняття статевої

приналежності, тобто відповідність особистості, інтересів і поведінки

людини її власним визначенням чоловічості і жіночності.

До трьох років діти вже добре

розрізняють стать людей, що їх

оточують, знають, що залежно від статі, від людини вимагають різне:

дівчатка звичайно бавляться ляльками, вдягаються, як жінки, а

хлопчики грають з машинками, у пожежників та інші подібні ігри. У

цьому віці діти починають розуміти і більш абстрактні психологічні

складові статевих стереотипів. Вважається, що хлопчики повинні бути

великими, грайливими, бойовими, незалежними, розумними;

дівчатка – маленькими, тихими, вихованими, слухняними і чуйними.

Дівчатка, зазвичай, воліють грати м’якими іграшками і ляльками,

хлопчики – кубиками, маніпулювати іграшками й іншими

предметами.

Як формуються статеві стереотипи? Відповіді на це питання в

різних психологічних напрямах різні. Представники психоаналізу

вважають, що діти сприймають статевий стереотип через

процес

ідентифікації (уподібнення себе іншому, наслідування, ототожнення

себе з іншими) з батьками тієї ж статі. Такий процес починається у віці

4–5 років.

Представники теорії соціального научання дотримуються думки,

що типовій для статі поведінці навчаються так само, як й іншим

формам поведінки, тобто шляхом інструментального зумовлювання і

спостереження.

Прихильники теорії когнітивного розвитку

думають, що раннє

статеворольові навчання пов’язане з більш загальними змінами в

когнітивному розвитку. Дослідження в межах цього напряму

показують: діти дуже рано, майже незалежно від сімейного оточення,

дізнаються про статеві стереотипи, спостерігаючи поведінку дорослих.

• Перелічіть підходи і теорії розвитку особистості.

• Які стадії розвитку особистості за Е. Еріксоном?

• Які рівні і стадії морального розвитку за Кольбергогом?

• У чому полягає теорія психосексуального розвитку З. Фройда?

575

• Як тлумачиться розвиток особистості при когнітивному підході?

• Як розуміється розвиток особистості при поведінковому підході?

• Як розуміється розвиток особистості при діяльнісному підході?

• Як розуміється розвиток особистості при гуманістичному і системному підходах?

• Як розуміється розвиток особистості при інтегральному підході?

• Що розуміють під розвитком особистості?

• У чому виявляється гармонійний розвиток особистості?

• У чому виявляється дисгармонійний розвиток особистості?

• Що розуміється під поняттям «зміст особистості»?

• Як відбувається формування змісту особистості?

• Яким чином суспільна дійсність впливає на формування змісту особистості?

• Як відбувається формування навичок просоціальної поведінки особистості?

• Як формується в особистості статева самосвідомість?

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М., 1991.

Асеев В.Г. Мотивація поведения и формирование личности. – М.: Мысль, 1976.

Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог.

спеціальностей. – Львів: В-во „Край”, 2005.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. –

К.: „Центр учбової літератури”, 2007.

Виготский

Л.С. Избранные психологические произведения. – М.: Изд. АПН РСФРС, 1956.

Данченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность: конфликт, гармония. – К., 1989.

Занюк С.С. Психологія мотивації та емоцій: Навч. посіб. – Луцьк: Волинський держ. ун-т, ім.

Л. Українки, 1997.

Зеер Э.Ф. Психология профессий: Учебное пособие для студентов вузов. – 2-е

изд.,перераб. доп. –

М.: Академический Проект: Екатеринбург: Деловая книга, 2003.

Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2т.]; Т.1: Теоретико-методологічні

проблеми генетичної психології. – К.: Форум, 2002.

Митина Л.М. Психология развития конкурентоспособной личности. – М.: Московский

психолого-социальный институт. – Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2002.

Морсанова В.И. Индивидуальный стиль саморегуляции. – М.: Наука, 1998.

Обуховский К. Психология влечения

человека. – М.: Прогресс, 1972.

Петровский В.А. Личность в психологии: парадигма субъективности. – Ростов-н/Д.: Феникс,

1996.

Потемкина О.Ф., Потемкина Е.В. Формула счастья, или Как не превратить любовь в

мучение. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2004.

Психология самосознания. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ-М», 2007.

Райгородский Д.Я. Психология личности. Т. 1. Хрестоматия. –

Самара: Издательский Дом

«БАХРАХ-М», 2006.

Райгородский Д.Я. Психология личности. Т. 2. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом

«Бахрах-М», 2006.

Регуш Л. А. Психология прогнозирования: успехи в познании будущего. – СПб., Речь, 2003.

Рибалка В.В. Теорії особистості у вітчизняній психології: Навчальний посібник. – К.: ІППО

АПН України, 2006.

576

Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности / Под ред. В.А.

Ядова. – Л., 1979.

Скотт Дж. Конфликты: пути их преодоления. – К., 1991.

Столин В.В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983.

Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. / Пер. с англ. –

СПб.: Прайм-ЕВ-РОЗНАК, 2004.

Шевандрин Н.Н. Психодиагностика, корекция и развитие

личности: Учеб. для студ. высш.

учеб. завед. - 2-е изд. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 2002.

Энкельман Николаус Б. Власть мотивации. Харизма, личность, успех: Пер. с нем. – М.:

ЗАО «Интерэксперт», 2005.

Психологія особистості

Глава 27

27.1. Розуміння поняття «конкурентоспроможна

особистість»

Функціонування нинішнього суспільства вимагає особистостей,

як кажуть, із певною «начинкою», тобто таких, які здатні адаптуватися

до надзвичайно складних умов життєдіяльності, ринкової економіки,

боротьби за вищий (кращий) статус у суспільстві, систематично

оволодівати новими знаннями, навичками і вміннями, долати

перешкоди, досягаючи поставленої мети, при цьому не зашкоджуючи

своєму психічному здоров’ю й зберігаючи

психічну стійкість.

Безперечно, йдеться про конкурентоспроможну особистість.

Що ж таке конкурентоспроможність? Відповідно до словника

радянських часів, під конкуренцією розуміли антагоністичну боротьбу

між приватними виробниками за вигідніші умови виробництва і збуту

товарів, за одержання якнайвищого прибутку. Крім економічної, існує

і біологічна конкуренція – стосунки активного змагання між особами

одного чи різних видів

за засоби існування й умови розмноження. За

І.І. Шмальгаузеном, конкуренція – одна з форм боротьби за існування.

Фахівці США вважають, що конкурентоспроможність

складається з двох частин:

• підтримка життєвих стандартів, які постійно підвищуються;

• збереження позицій лідера у світовій економіці.

Президентська комісія США із конкурентоспроможності в

промисловості запропонувала таке визначення цього поняття

: це

здатність робити товари і послуги, які реалізуються на міжнародних

ринках, за одночасної підтримки чи підвищення життєвих стандартів,

рівних або вищих, ніж у конкурентів. Тобто це здатність передбачати,

оновлюватися й використовувати всі можливості для розвитку.

Поряд із конкурентоспроможністю товарів і послуг можна

говорити і про конкурентоспроможну економіку, науку, культуру і

про

конкурентоспроможну особистість.

Конкурентоспроможна особистість – це така

особистість, яка здатна швидко й безболісно адаптуватися до

постійних змін суспільних умов, науково-технічного прогресу й нових

видів діяльності та форм спілкування за умови збереження

позитивного внутрішнього психоенергетичного потенціалу й гармонії.

Сфера діяльності конкурентоспроможної

особистості. З урахуванням вищевикладеного, докладніше

578

розглянемо основні напрями аналізу конкурентоспроможності

особистості. У змістовому аспекті можна виокремити як мінімум три

сфери розвитку конкурентоспроможної особистості: сферу діяльності,

сферу спілкування і сферу особистості та її самосвідомості.

Стосовно першої з них – сфери діяльності, то тут наявний спектр

аналітичних питань, що стосуються діяльності, з якими стикається

особистість, оскільки їхня суб’єктивна

значущість для неї аж ніяк не

однозначна. Звідси, зокрема, виникає необхідність розгляду

професійних установок, інтересів, спрямованості особистості тощо.

При цьому важливим аналітичним завданням є з’ясувати їхню

зумовленість.

Специфіка психологічних проблем сучасного періоду

визначається необхідністю освоєння нового соціально-економічного і

професійного досвіду. З одного боку, це пов’язано з переходом

до

ринкової економіки, оскільки нові професії не мають ще коренів у

професійній культурі нашого суспільства, з іншого – відбувається

хворобливий процес ламання стереотипів традиційних форм

професіоналізації, яка також потерпає від змін у сучасних умовах.

Доведено, що тривалий час конкурентоспроможною може бути

лише людина, яка займається улюбленою справою, що дає їй

задоволення, попри

великі часові й енергетичні затрати.

У конкурентоспроможній країні, на думку Грейсон і О’Делл, її

громадянам необхідно мати:

• високий середній рівень функціональної грамотності;

– певні основи знань з математики, статистики, наукової

методології;

• здатність спостерігати процеси, аналізувати їх,

інтерпретувати результати і діяти;

• знання про світ (йдеться про знання з історії,

географії,

економіки, мовної підготовки);

– уміння працювати в колективі; здатність до

відповідальності;

• здатність постійно вчитися і пристосовуватися до змін.

Зрозуміло, з допомогою психологічного аналізу можна

виокремити набагато більшу кількість власне психологічних

характеристик, необхідних для успішного входження в «ринок

професій», аніж ті, що їх виклали згадані автори. Потрібно зазначити,

що структура професійної

діяльності загалом є універсальною і

складається з трьох компонентів:

• постановка професійних цілей і завдань;

• вибір засобів і способів розв’язання завдань;

• аналіз й оцінка діяльності.

Центральним, базовим утворенням професійної діяльності, що

зумовлює і процес, і результат діяльності, є система дій фахівця.

579

Виокремлюють дві принципово відмінні одна від одної системи: а)

система утиску і примусу; б) система сприяння, створення умов

для ефективної спільної діяльності. Звичайно, систему дій, як і всю

структуру професійної діяльності, визначає особистість фахівця і

насамперед його особистісна спрямованість та професійна

компетентність.

27.2. Етапи розвитку конкурентоспроможної

особистості

Психологічною основою освітніх проектів і програм розвитку

конкурентоспроможної особистості є принцип саморозвитку, що

інтегрує систему фундаментальних принципів розвитку особистості.

Найважливішою умовою, яка дозволяє людині стати суб’єктом

саморозвитку, є досягнення якогось певного рівня особистісної й

професійної самосвідомості.

Зараз інтенсивно досліджують моделі розвитку

конкурентоспроможної особистості. Наприклад, технологічна модель

розвитку конкурентноздатної особистості,

яку розробила Л.М. Мізіна,

охоплює стадії розвитку конкурентоспроможності; процеси, що

відбуваються на кожній стадії; комплекс методів впливу.

Л.М. Мітіна виокремлює чотири стадії оптимізації поведінки:

• підготовка;

• усвідомлення;

• переоцінка;

• дія.

Модель поєднує основні процеси розвитку особистості:

мотиваційні (I стадія), когнітивні (II стадія), афективні (III стадія),

поведінкові (IV стадія).

Стадія підготовки. На стадії підготовки

людям дають цікаву

і потрібну (мотивуючу) інформацію про конкурентоспроможність,

умови, фактори і результати її розвитку. Далі проводять психологічну

діагностику особливостей їх особистісного розвитку: спрямованості,

(особистісної та професійної), компетентності, гнучкості (емоційної,

поведінкової, інтелектуальної), самосвідомості, а також бар’єрів і

перешкод, які заважають успішному (усвідомленому й самостійному)

самовизначенню.

Щоби відбулося активне включення

людини в процес

оптимізації власної особистості й поведінки, необхідно зацікавити,

запалити її.

Водночас одним із найважливіших та ефективних способів

створення мотивації й активізації групи для розв’язання багатьох

завдань і досягнення позитивних ефектів у самосвідомості є дискусія.

Для цього, як правило, застосовують спеціально розроблені ігри, які

становлять собою процедуру вироблення

загальногрупового рішення.

580

Стадія усвідомлення. На II стадії основним процесом зміни

є, головним чином, пізнавальний – усвідомлення. Для

самосвідомості при переході з нижчого рівня на вищий характерна

зміна рефлексивних процесів.

За своєю сутністю рефлексія – завжди розрив, роздвоєння і вихід

за межі кожного безпосереднього, «автоматично» поточного процесу

або стану (С.Л. Рубінштейн).

Рівень усвідомлення власних способів спілкування

, діяльності,

особистісних особливостей істотно підвищується завдяки

спостереженню, протиставленню, інтерпретації поглядів, позицій,

способів і прийомів сприйняття й поведінки, яка обговорюються у

малих групах. Завдяки збільшенню інформації, люди починають

усвідомлювати й оцінювати альтернативи небажаній поведінці й ріст

власних професійних та особистісних можливостей.

Вищий рівень рефлексії пов’язаний із необхідністю фіксації

зупинки, яка

трапилась, і самого зупиненого процесу в деякому

іншому «матеріалі». Саме фіксація здійснює роздвоєння, поляризацію

процесу у своєму та іншому його вираженні. Зупинка і фіксація в

сукупності становлять ті умови, що є в основі усвідомлення (або –

об’єктивації, кажучи словами Д.М. Узнадзе).

На цій стадії надзвичайно корисні вправи, орієнтовані на

саморозкриття

. Така, наприклад, процедура «Предмет розповідає про

господаря» та інші.

Стадія переоцінки. Стадію ІІІ супроводжує збільшення

використання не лише пізнавальних, а й афективних та оцінних

процесів зміни. В учнів з’являється тенденція до усвідомлення впливу

власної небажаної поведінки на безпосереднє соціальне оточення

(педагогів, родину, друзів) і переоцінка власної особистості. На цій

стадії в процесі тренінгів людина все більше відчуває власну

незалежність і здатність змінити своє життя в чомусь важливому,

принциповому.

Докладно викладати всі процедурні моменти психологічного

тренінгу в цьому підручнику не вважаємо за доцільне. Проте для

кожної групи готують свою програму, змістовні й формальні аспекти

якої залежать від цілої низки чинників:

ситуації в країні, конкретних

подій, які відбулися останнім часом у певному місті й у певній

педагогічній установі, особистісних особливостей учасників групи,

їхнього соціального статусу, рівня загальної культури, віку тощо.

Наповнення програми конкретними психотехніками і вправами

змінюється з урахуванням перелічених чинників, а також

особливостей групової динаміки в певній групі.

Водночас, зрозуміло, тренінг

має досить стійку узагальнену

структуру, яка охоплює обов’язкові смислові блоки і процедурні

моменти.

На самому початку роботи ведучий інформує учасників тренінгу

про те, що вони можуть одержати в результаті навчання. Після цього

встановлюються основні принципи роботи в групі.