Україна крізь віки Том 13 Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

підприємств вугільної, нафтової, металургійної, лісової й харчової,

м ясноі й молочної, легкої й текстильної промисловості, промисловості

будівельних матеріалів, а також зв'язку та автомобільного транспорту.

У травні 1956 р. ліквідовано Міністерство юстиції СРСР, функції

якого були передані союзним республікам. Значно розширилися зако-

нодавчі права України: у її відання перейшли питання обласного й край-

ового адміністративно-територіального устрою, затвердження цивіль-

ного та карного кодексів. Ширшими стали права республіки у

вирішенні бюджетних питань, у галузі роздрібної торгівлі.

На початку 1954 р. ЦК КПРС ухвалив рішення про зменшення

чисельності адміністративно-управлінського персоналу міністерств і

відомств. Згідно з ним, планувалося скоротити не менше 450 тис. чо-

ловік, що обіцяло економію понад 5 млрд. крб. за рік. У жовтні того ж

року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили спеціальну поста-

нову, в якій викрили прорахунки в структурі міністерств і відомств та

визначили заходи щодо поліпшення роботи державного апарату. В ній

ішлося про роздутий штат управлінців, який не стільки працював над

конкретними справами, скільки складав резолюції, директиви, довідки;

про широку мережу структурних підрозділів, які вимагали великих

витрат на своє утримання; про порушення норм співвідношення між

керівниками й виконавцями, коли на кожні три-чотири працівники

припадав один начальник. Уже перші заходи дали відчутні наслідки:

лише за 1954-1955 pp. в республіці вивільнилося понад 61 тис. чоловік.

Зокрема, в системі Міністерства чорної металургії УРСР було скоро-

чено понад 3,4 тис, Міністерства промисловості продовольчих

товарів УРСР — майже 5 тис. управлінських працівників. В одне

міністерство об єднали міністерства місцевої та паливної промисловості

України.

Наприкінці 1956 р. М.Хрущов посилив наступ на урядову бюро-

кратію. Але перша спроба, зроблена на грудневому пленумі ЦК

КПРС, завершилася невдало. У лютому наступного року реформатор

знову порушив питання про децентралізацію управління промисловістю

й скорочення більшості союзних міністерств. Цього разу вдалося зла-

мати опір консерваторів і розпочати масштабну реформу в промисло-

вості. 31 травня 1957 р. четверта сесія Верховної Ради УРСР (четвер-

того скликання) ухвалила Закон "Про дальше вдосконалення органі-

зації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР".

Стара система галузевого, вертикального, централізованого управління

94

ліквідовувалася. На її місці постала система раднаргоспів, які здійсню-

вали територіальне планування й управління промисловістю та будів-

ництвом у рамках відповідних економічних адміністративних районів.

На території СРСР було створено понад сто таких районів: 70 -

в РРФСР, 11 — в Україні, 9 — в Казахстані, 4 — в Узбекистані, по

одному — в інших республіках. У 1960 р. шляхом подальшого роз-

поділу областей в Україні створено три райони, а відповідно — три

ради народного господарства.

За цією реформою, в 1957 р. було ліквідовано 10 союзних і 15 со-

юзно-республіканських міністерств. На кінець року із загальносоюз-

них залишилися міністерства хімічної, радіотехнічної, авіаційної, судно-

будівної промисловості, середнього машинобудування й транспортного

будівництва. Крім того, об'єднано міністерства оборонної промисло-

вості й загального машинобудування та електростанцій і будівництва

електростанцій. В Україні ліквідовано 11 промислових і будівельних

міністерств, а два міністерства перетворено із союзно-республіканських

у республіканські. Міністерства, що залишилися, звільнялися від без-

посереднього управління підприємствами, здійснюючи свої нові

функції через ради народного господарства. Тепер майже вся проми-

словість республіки перебувала в підпорядкуванні Ради Міністрів

УРСР, зокрема рад народного господарства і місцевих рад депутатів

трудящих. У рамках раднаргоспів підприємства об'єднувались у трести

й комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним

галузевим управлінням. У вересні 1957 р. затверджено Статут ради

народного господарства, за яким Рада Міністрів УРСР могла скасову-

вати, а Рада Міністрів СРСР — припиняти виконання постанов і роз-

поряджень раднаргоспу економічного адміністративного району.

Мета реформи полягала в подоланні хиб галузевої системи уп-

равління, яка створювала відомчі бар'єри між підприємствами різних

міністерств. Ця система стримувала розвиток спеціалізації та кооперу-

вання виробництва, породжувала нераціональні перевезення та значні

зустрічні вантажопотоки. Завод "Азовкабель" м.Осипенко Запорізь-

кої області одержував литво з Астрахані й Кольчугіна, а розміщений по

сусідству механічний завод виробляв таке ж литво на вивіз. Київсько-

му заводу "Укркабель" для відправлення кабеля потрібні були дерев'яні

котушки, які з успіхом могли виготовлятися на деревообробних під-

приємствах Києва. Але через відомчі бар'єри ці котушки завозилися

з Івановської області. Закарпатська тютюнова фабрика одержувала

пакувальну фанеру з м.Пінськ Білоруської РСР, в Ужгородський

фанерно-меблевий комбінат, розташований поруч, не знав, куди збува-

ти свою фанеру.

95

Відомча система управління негативно позначалася на організації

матеріально-технічного постачання підприємств і будов. Адже кожне

міністерство мало свої громіздкі постачальний і збутовий апарати, які

обходилися надзвичайно дорого. Лише в Харківській області до реор-

ганізації існувало 104 постачальні організації з апаратом понад 5 тис.

чоловік, на утримання якого щороку витрачалося 45 млн. крб.

Найбільшим раднаргоспом в Україні був Київський, який керував

великими промисловими підприємствами Київщини, Житомирщини,

Чернігівщини, Черкащини і Кіровоградщини. Територія названих

областей становила 135,1 тис. кв.км або п'яту частину території рес-

публіки. В межах цього району проживало понад 8,5 млн. чоловік, тоб-

то, 20,0% усього населення України. Дещо меншим був Харківський

економічний адміністративний район, що об'єднував Харківську, Пол-

тавську та Сумську області з територією 84,7 тис. кв. км і населенням

5,6 млн. чоловік. У відання Львівського економічного адміністративно-

го району входили Львівська, Волинська, Ровенська і Тернопільська

області з територією 66,3 тис. кв. км і населенням 4,1 млн. чоловік.

Крім того, було створено Вінницький, Ворошиловградський, Дніпро-

петровський, Запорізький, Одеський, Сталінський, Станіславський і

Херсонський адміністративні економічні райони. З погляду еко-

номічного потенціалу, зокрема, за вартістю промислової продукції, що

випускалася, і чисельністю робітників, зайнятих на виробництві, перед

вели Сталінський, Харківський та Київський раднаргоспи. Всього у

відання рад народного господарства України перейшло близько 2,8 тис.

підприємств, які виробляли абсолютну більшість промислової продукції

республіки.

ПРОМИСЛОВІСТЬ

І БУДІВНИЦТВО

Нагадаємо, що розглянута вище система управління, побудована за

виробничо-територіальним принципом, зародилася в перші місяці існу-

вання радянської влади. Уже в грудні 1917 р. було ухвалено декрет про

створення Вищої ради народного господарства (ВРНГ), яка об'єдну-

вала й координувала діяльність господарських наркоматів та ряду

інших установ. До речі, цей орган одержав великі повноваження, зок-

рема право конфіскації, реквізиції, секвестру, а також примусового син-

дикування різних галузей промисловості й торгівлі.

Після проголошення радянської влади в Україні було організовано

Південний обласний раднаргосп із центром у Харкові, що його очолив

96

Артем (Ф.Сергеев). Раднаргосп утворив свої осередки в Харківській,

Катеринославській, Таврійській та Херсонській губерніях, де виникло

14 районних раднаргоспів.

З переходом до нової економічної політики основна частина

підприємств об'єднувалась у трести, що мали широкі права й перебува-

ли на повному господарському (комерційному) розрахунку. У зв'язку з

утворенням СРСР промисловість стала поділятися на загальносоюзну,

що включала передусім галузі важкої промисловості, республіканську

та місцевого значення. Керівництво республіканською промисловістю

здійснювала ВРНГ УСРР, підпорядкована Раднаркомові України та

ВРНГ СРСР. У другій половині 20-х pp. посилився галузевий поділ

апарату ВРНГ і його органів на місцях, тому вже в 1926 р. працювало

8 главків та кілька комітетів ВРНГ СРСР. У січні 1932 р. Вищу раду

народного господарства було перетворено в наркомат важкої промисло-

вості, а з його складу виділено наркомати лісової та легкої промисло-

вості (як союзно-республіканські). Протягом 30-х pp. відбувалося

роз'єднання наркоматів, кількість яких досягла майже чотирьох де-

сятків, не рахуючи республіканських. У 1946 р. наркомати були пере-

творені в міністерства, які поділялися на три групи: загальносоюзні, со-

юзно-республіканські та республіканські.

Щоб мати повніше уявлення про структуру управління проми-

словістю і будівництвом економічних адміністративних районів, розгля-

немо діяльність одного з раднаргоспів — Київського. Він перебував у

підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР, а його голова за обсягом пов-

новажень прирівнювався до міністра. Хоча раднаргосп не підлягав

місцевим радам депутатів трудящих, він повинен був координувати з

ними свою роботу.

При раді народного господарства діяла техніко-економічна рада —

на правах дорадчого органу. Налічувалося 10 функціональних відділів,

які утримувалися коштом державного бюджету, — виробничий, техніч-

ний, планово-економічний, капітального будівництва та ін. Працювало

16 галузевих управлінь, кошти на утримання яких одержували від нара-

хувань на собівартість продукції підвідомчих підприємств — машино-

будівної, хімічної, легкої, харчової, цукрової промисловості, транспорту,

будівництва тощо. Зазначимо, що промислові підприємства підпорядко-

вувалися раднаргоспові безпосередньо або через проміжне господарське

об'єднання, наприклад, трест. Прикладом дволанкової системи управ-

ління можуть бути Київський машинобудівний завод "Більшовик", ма-

шинобудівні заводи "Будшляхмаш" у Прилуках і "Червона зірка" в Кіро-

вограді. Триланкова система управління застосовувалась у легкій, м ясо-

молочній, харчовій, цукровій та деяких інших галузях промисловості.

97

Варто згадати про спроби спрощення й раціоналізації управління

підприємствами. Для скорочення витрат на адміністративний персонал

на багатьох заводах і фабриках республіки об'єднувалися дільниці та

ліквідовувався цеховий апарат, функції якого виконували відділи заво-

доуправлінь. У 1958 р. на безцехове управління тільки в Харківському,

Запорізькому та Херсонському раднаргоспах було переведено 70 неве-

ликих підприємств. У зв'язку з переходом на безцехову структуру та

об'єднанням цехів на підприємствах раднаргоспів вивільнилося близь-

ко 2,5 тис. чоловік.

Значна увага зверталася на об'єднання споріднених виробництв і

створення системи головних підприємств. У Сталінському раднаргоспі

злилися Смолянинівський і Рутченківський коксохімічні заводи, Дзер-

жинська збагачувальна фабрика і Щербинівський коксохімічний завод

та чимало інших. Таке комбінування ґрунтувалося на комплексному ви-

користанні сировини, палива, електроенергії або послідовних стадіях

переробки сировини, об'єднаних у єдиний цикл. Воно було найбільш

розвинуто в металургійній, гірничорудній, хімічній та вугільній проми-

словості. За 1957-1960 pp. об'єднано близько 800 фабрик і заводів ре-

спубліки, замість яких виникло близько 400 великих підприємств.

Внаслідок цього чисельність персоналу скоротилася на 5 тис. чоловік,

а економія фонду зарплати становила 4,8 млн. крб.

Основна частина підприємств місцевого значення перейшла з

відання союзних і республіканських міністерств та відомств у підпоряд-

кування обласних рад депутатів трудящих. Органи влади на місцях

одержали досить широкі права у вирішенні питань, пов'язаних із пла-

нуванням виробництва, фінансуванням і постачанням підприємств то-

що. Для прикладу, Львівському облвиконкому було передано всі хлібо-

пекарні (крім кооперативних), пивоварні та дріжджові заводи, мака-

ронну фабрику й консервні підприємства, майже все виробництво

стінових і місцевих в'яжучих матеріалів, будівельний трест колишнього

Міністерства міського і сільського будівництва, низку інших під-

приємств і організацій.

Якщо до реорганізації управління на місцеву промисловість

Львівського облвиконкому припадало лише 7,9% загальної валової

продукції промисловості області, то в 1958 р. її частка зросла до 14,6%,

а разом із підприємствами кооперації — до 21,2%. У 1960 р. на заво-

дах і фабриках місцевої промисловості Львівщини випускалося 90,2%

хліба та хлібобулочних виробів, 100,0% пива, макаронів і фруктово-ово-

чевих консервів, 65,7% цегли, 100,0% вапна, гіпсу та низьковольтних

електроламп, значна частина товарів широкого вжитку. Всього у відан-

ня місцевих рад в Україні було передано 760 промислових підприємств.

98

У ці роки складне становище склалося з видобутком вугілля на Дон-

басі. Після війни та відбудови виробництво палива зростало надзвичай-

но повільно. Особливо гостро відчувалася нестача нової техніки, за-

собів комплексної механізації та автоматизації процесів вуглевидобутку.

В 1956 р. продуктивність праці гірників зменшилася проти поперед-

нього року й навіть не сягнула довоєнного рівня. Наприкінці 50-х pp.

середньодобовий видобуток на одну шахту в українській частині Дон-

басу становив близько 720 тонн, тобто, перебував на рівні 1940 р.

(в інших вугільних басейнах СРСР видобувалося в середньому 1500-

2000 тонн за добу). Беручи до уваги, що в паливному балансі України

вугілля посідало 89,0, а газ і нафта — лише 9,0%, зрозуміло, які

наслідки для розвитку народного господарства республіки мало подібне

відставання. Водночас зазначимо, що в 50-і-бО-і pp. в УРСР сформу-

валися нові паливні бази, зокрема, Львівсько-Волинський вугільний

басейн, буровугільна промисловість Правобережжя, район газової

промисловості в Харківській області (Шебелинка), нафтопромисли в

Чернігівській і Полтавській областях.

Головні причини відставання галузі полягали в канцелярсько-бюро-

кратичних методах керівництва, в нескінченній паперотворчості в апа-

ратах трестів, главків і міністерства, поганій організації праці у вибоях,

незадовільному використанні гірничої техніки тощо. Щоб виправити

становище, було розроблено комплексний план реконструкції та модер-

нізації діючих шахт Донбасу. За цим планом, передбачалося проведен-

ня низки невідкладних заходів, спрямованих на підвищення продуктив-

ності праці гірників і збільшення видобутку вугілля.

На початку 1959 р. шахтний фонд українського Донбасу складався

з 555 шахт із сумарною проектною потужністю 155,6 млн. тонн за рік.

Планувалося протягом 10-12 років закрити 146 шахт із річною по-

тужністю 22,7 млн. тонн у зв'язку з виробленням промислових запасів

або як нерентабельних, а на інших — провести модернізацію. Розпоча-

лось об'єднання багатьох шахт, а також будівництво нових. На вико-

нання директиви XX з'їзду КПРС про розвиток вугільної промисло-

вості України комсомольські організації республіки відрядили на Дон-

бас понад 40 тис. юнаків і дівчат. Влітку 1956 р. ЦК ВЛКСМ ухва-

лив постанову про додаткове направлення 45 тис. чоловік на підземні

роботи в шахти Донбасу. Майже половину цього поповнення склала

молодь із різних областей України.

Реформа управління порушила багаторічну практику планування

всієї продукції з центра, без урахування місцевих можливостей і по-

треб. До реформи Держплан УРСР планував розвиток місцевої про-

мисловості, охорони здоров'я та культури. Інакше кажучи, лише деся-

99

ту частину продукції, що випускалася в республіці. Тепер до неї дода-

лися паливна й енергетична, чорна й кольорова металургія, машинобу-

дування та інші галузі індустрії. Держплан СРСР визначав контрольні

цифри, які лягали в основу планування розвитку народного господарст-

ва республіки. Але на ділі центр крок за кроком посилював "опіку" та

нагляд над союзними республіками.

Для подальшого наближення керівництва до підприємств і будов

указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 травня 1960 р. було

утворено ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкась-

кий (відповідний закон ухвалила третя сесія Верховної Ради УРСР

ЗО червня того ж року). Кримський і Полтавський економічні

адміністративні райони мали в своєму віданні по одній області, а Чер-

каський — Черкаську та Кіровоградську. Однак нова система уп-

равління породила певні труднощі й посилила так зване місництво.

Для подолання цих тенденцій і координації діяльності раднаргоспів

Президія Верховної Ради УРСР створила Українську раду народного

господарства, голова якої входив до складу Ради Міністрів України.

Реформа передбачала, що основна робота зі складання планів вико-

нуватиметься на місцях — в економічних адміністративних районах.

У офіційних документах вказувалося, що розроблення планів повинно

розпочинатися на підприємствах і продовжуватись у відповідних галу-

зевих управліннях, радах народного господарства та Держплані УРСР,

а завершуватись — у Держплані СРСР, який мав ряд зведених еко-

номічних (фінансів, товарообігу, капітальних вкладень та ін.) та кілька

десятків галузевих відділів (чорної металургії, кольорової металургії,

електрифікації, машинобудування тощо). Проте вироблена протягом

передніх років практика централізованого планування значною мірою

збереглася й суттєво обмежувала можливості союзних республік.

Восени 1962 р. в "Діловому клубі" тижневика "Экономическая га-

зета" відбулася цікава нарада, присвячена проблемам планування. У ній

взяло участь чимало вчених і працівників планових органів, зокрема й

з України. Так, начальник планово-економічного управління Укррад-

наргоспу М.Дрогобичський сказав, що плани підприємства так і не

стали основою планування народного господарства, завдання спуска-

лися фабрикам і заводам згори, як і до реформи. Заступник голови

Луганського раднаргоспу М.Дмитрієв вказав на скромні можливості

республіканського раднаргоспу щодо планування й запропонував нада-

ти йому право поточного планування промислового та капітального

будівництва.

Але особливо цікавою здається оцінка, яку фахівці давали роботі

Держплану СРСР. У своєму виступі на нараді начальник відділу Дер-

100

жплану України В.Суриков наголосив, що за роки реорганізації, тобто,

з 1957 p., планування, по суті, не змінилося. Держплан СРСР нерідко

прагнув продовжувати практику централізації планування, причому

навіть за більш широкою, розгорнутою номенклатурою. Союзні рес-

публіки одержали велику економічну самостійність і несуть повну

відповідальність за здійснення господарських планів на своїй території.

Ось чому, сказав В.Суриков, вони повинні більш самостійно вирішува-

ти питання планування народного господарства. Але центр прагне

встановити дріб'язкову опіку над республікою: навіть визначення замо-

влень по сортаменту прокату чорних металів і занарядження металу

споживачам здійснюються Союзголовметалом Держплану СРСР.

А це успішно могли б робити на основі затвердженої спеціалізації про-

катних станів самі союзні республіки.

За словами головного інженера планового відділу Київського рад-

наргоспу Е.Гонопольської, Держплан СРСР став на шлях поступово-

го "розширення номенклатури продукції, що планувалася з центра".

Те ж саме відзначив завідувач кафедри Харківського політехнічного

інституту П.Левитський: "Централізація планування залишилась

у ряді випадків такою ж, якою вона була до 1957 p., а можливо, навіть

збільшилась. Це не дає позитивних наслідків".

На початку 60-х pp. в Україні виникли перші виробничі об'єднання

або комплекси. Формувалися вони за галузевим принципом, причому з

однотипних промислових підприємств. Такі комплекси зазвичай ство-

рювалися на основі фабрик і заводів, що мали найкращі господарські

показники й високу культуру виробництва. У 1961 р. у Львові з'явило-

ся перше таке об'єднання — взуттєва фірма "Прогрес". Фірма кори-

стувалася правом юридичної особи й працювала як госпрозрахункова

одиниця із закінченим балансом. На кінець 1962 р. у Львівському рад-

наргоспі налічувалося 26 виробничих об'єднань, створених у різних

галузях промисловості. Головне або базове підприємство здійснювало

безпосереднє керівництво групою об'єднаних фабрик і заводів, а його

дирекція виконувала функції апарату всієї фірми.

У філіях об єднання, в її виробничих підрозділах запроваджувався

внутрішній госпрозрахунок, у ряді випадків філії мали поточний раху-

нок у банку. Нова форма управління досить швидко дала позитивні

результати й підтвердила доцільність таких об'єднань або, як їх стали

називати, "радянських фірм". Тільки у Львівському раднаргоспі пла-

нувалося створити 42 виробничі об'єднання, до яких увійшли б 224

підприємства, тобто, дві третини всіх фабрик і заводів раднаргоспу.

Раднаргоспи прийняли від зліквідованих міністерств і відомств

кілька тисяч великих підприємств. У їхнє відання перейшли науково-

101

дослідні та проектно-конструкторські організації. При них створюва-

лись, як зазначалося, техніко-економічні ради, до роботи в яких залу-

чалося широке коло працівників. Частка промисловості раднаргоспів

збільшувалась, особливо в Запорізькому, Ворошиловградському

(з 1958 р. — Луганському), Сталінському (з 1961 р. — Донецькому)

та Херсонському економічних адміністративних районах.

Проте в цілому темпи розвитку промисловості України знижували-

ся. За 1959-1963 pp. обсяг промислового виробництва в республіці

збільшився на 56,0 /о, а продуктивність праці зросла тільки на 29,0%.

Отже, справа значною мірою звелася до перетрушування бюрократич-

них структур. На думку економістів, адміністративний прес раднар-

госпів виявився не менш обтяжливим для підприємств, аніж всеохопне

регулювання колишніх галузевих міністерств.

У другій половині 50-х pp. зросла роль місцевих рад депутатів тру-

дящих, які одержали ширші права в господарському та соціально-куль-

турному будівництві. Але згодом, особливо в 1961-1963 pp., можли-

вості місцевих органів влади були відчутно обмежені, насамперед у пи-

таннях економічного розвитку, в управлінні господарством. Уже відзна-

чалося, що в перші роки семирічки місцева промисловість перебувала з

підпорядкуванні місцевих рад, що зміцнило прибуткову частину їхніх

бюджетів, дозволило краще використовувати власні джерела сировини,

відходи виробництва тощо. Та після передачі місцевої промисловості

в підпорядкування раднаргоспів ситуація змінилася на гірше.

З продажу зникло чимало дрібних, але потрібних населенню то-

варів домашнього вжитку, оскільки раднаргоспи не приділяли місцевій

промисловості належної уваги. До речі, фактичне обмеження прав

місцевих рад знаходило теоретичне обґрунтування в окремих наукових

публікаціях. Так, Л.Карапетян і В.Разін писали: "Основный напрям

діяльності районних Рад у містах — експлуатація і ремонт житлово-

го фонду, благоустрій територій, що прилягають до житлового фонду,

служба побуту". Вони пропонували "вже тепер почати поступово

скасовувати сільські Ради', а їхні функції передати радгоспам і колго-

спам, тобто, господарським організаціям.

На початку 60-х pp. було запроваджено новий поділ країни на ве-

ликі економічні райони. За поділом, розробленим у 1938-1940 pp.,

Україна і Молдавія становили один економічний район — Південь

СРСР. Тепер уряд визнав за необхідне створити в Українській РСР

три економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-

Західний та Південний. У цих районах стали діяти ради з координації

та планування, покликані сприяти вдосконаленню територіальної орга-

нізації господарства. У 1962-1963 pp. посилилися централістські тен-

102

денції в управлінні, відбулося об'єднання раднаргоспів. Згідно з ук^

30М

Президії Верховної Ради УРСР від 26 грудня 1962 p., замість 14 .

еко

.

номічних адміністративних районів було створено 7 економічних |р

аи

_

онів (слово "адміністративний" вилучили). Це Донецький (Донець

Чка

£

Луганська області), Київський (Київська, Житомирська, Черкась

>ка

j;

Чернігівська), Львівський (Львівська, Волинська, Закарпатська, j

Ba

.

но-Франківська й Ровенська), Подільський (Вінницька, Хмельні^ц

Ь

.

ка, Тернопільська й Чернівецька), Придніпровський (Дніпропетро;

всь

.

ка, Запорізька й Кіровоградська), Харківський (Харківська, Г^од,

тавська й Сумська), Черноморський (Одеська, Кримська, Мц

1К0

.

лаївська й Херсонська). Навесні 1962 р. указами Президії Верхо,

вно

,-

Ради УРСР республіканські Держплан і Держбуд та Українську р^

а

ду

народного господарства перетворено в союзно-республіканські орг<

ани

ЧЕРГОВІ

РЕОРГАНІЗАЦІЇ

Але на цьому зміни в економіці не закінчилися. Після рефор\

4И в

промисловості та будівництві було проведено перебудову управл^

ння

сільським господарством. У березні 1962 р. розпочалося створення

ви

_

робничих колгоспно-радгоспних управлінь, які за територією, чисе^,.

ністю населення та обсягом виробництва значно перевищували сіль«

ськ

|

К

айони (управління зазвичай об'єднувало три-чотири райок^,

и

)

керівництво аграрним сектором економіки тепер також будувалось, ^

територіальним принципом. Такі зміни не були позбавлені логіки,

але

загалом не дали бажаних наслідків. Навпаки, в багатьох випадках вц

они

створювали зайві труднощі та проблеми, викликали почуття невпе^

не

.

ності й нестабільності. Більше того, вони нерідко давали зворот\

ни

£

результат: не спрощували, а ускладнювали управління, не скорочув^

|ЛИ

а збільшували управлінський персонал тощо.

Найбільш разючим прикладом поспішного й недостатньо продуч

ма

.

ного рішення став поділ партійних організацій на промислові

та

сільські. На думку М.Хрущова, нові форми господарського управлі

ння

вимагали перебудови партійного керівництва. Тому у вересні 196^ р

він написав записку в Президію ЦК КПРС, в якій виклав прогр

аму

наступної реорганізації. Наприкінці 1962 р. відбулися пленуми |Ц[^

КПРС і ЦК Компартії України, на яких прийнято постанови про

пе

_

ребудову партійних органів за виробничою ознакою.

Метою цих змін, говорилося в постановах, було забезпече

ння

справді оперативного й повсякденного партійного керівництва нарч

од

.

103