Україна крізь віки Том 13 Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

Рис. 72. О .Г>.йко-Матусевич. Друга половина 70-х pp.

218

нин, лікар-психіатр С.Глузман, який висловив протест проти ув'язнен-

ня генералу П.Григоренка на підставі сфабрикованих психіатричних

свідчень. Його позбавили волі на 10 років, тому що він відмовився

мати будь-яке відношення до КДБ чи до "радянської" психіатрії.

Жорстоких переслідувань зазнали літератори В.Марченко, В.Роз-

луцький, П.Розумний, Р.Руденко, вчитель української мови та літера-

тури з Житомирщини В.Овсієнко. Покінчив життя самогубством істо-

рик М.Мельник. За невідомих обставин безслідно зник волинський

дослідник-історик, літературний критик і поет Є.Крамар.

Поряд із репресіями проти передової української інтелігенції в

60-І-70-І pp. відбувалися "таємничі пожежі, пограбування, знищення

історичних пам'яток. Зокрема, 24 травня 1964 р. за нез'ясованих

обставин виникла пожежа в бібліотеці Академії наук УРСР у Києві,

де загинуло багато цінних, унікальних історичних і літературних доку-

ментів, рукописів. У травні 1969 р. було підпалено архів медичного

інституту в Тернополі. Чимало цінних книг і манускриптів згоріло під

час пожежі в бібліотеці Видубицького монастиря в Києві, єврейської

синагоги в Одесі. Знову ж таки за нез'ясованих обставин 29 травня

згоріла бібліотека музею "Софія Київська", де зберігалися старовинні

книги релігійної тематики.

Рис. 73. В.Марченко на засланні. 70-і pp.

219

Рис. 74. П.Розумний. Кінець 70-х pp.

Репресії проти інтелігенції викликали занепокоєння й рішучі проте-

сти світової громадськості, діячів освіти, науки й культури української

діаспори. Так, на XXXIV конгресі Міжнародної організації письмен-

ників Пен-Клубу в 1966 р. група українських закордонних письмен-

ників заявила протест проти арештів письменників в Україні за їхні по-

гляди й творчість. Міжнародна Амністія взяла під свій захист І.Дзюбу,

І.Світличного. Сім сенаторів і близько ста конгресменів США 1 квітня

1982 р. надіслали листа на ім'я Л.Брежнєва із закликом в інтересах

людських прав та для поліпшення американсько-радянських відносин

звільнити І.Світличного й дозволити йому виїхати до Америки на ліку-

вання. Ряд українських письменників-в'язнів і громадських діячів

(І.Калинець, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, М.Руденко,

Є.Сверстюк, В.Стус, В.Чорновіл, Д.Шумук) одержали почесне член-

ство в Міжнародній організації письменників. Г.Снєгірьова було прого-

лошено почесним головою Світового конгресу Міжнародного Пен-

Клубу 1978 р. в Австралії.

Асоціація діячів української культури, президія Спілки українських

письменників неодноразово надсилали звернення на захист пересліду-

ваних і заарештованих діячів культури України до Комісії прав людини

ООН, ЮНЕСКО, Міжнародного Пен-Клубу та Міжнародної

Амністії. Надсилалися також листи до самої Спілки письменників

220

Рис. 75. Н.Світлична та Л.Плющ. США, 1978 р.

України на захист В.Мороза і М.Руденка. Зарубіжні українські патріо-

тичні організації провадили масові акції на захист прав В.Стуса та ін.

Виступи зарубіжної громадськості були стримуючим чинником в орга-

нізації масових розправ над національно свідомою інтелігенцією

України, демократичними силами, що виступали

за прогресивні перетворення, політич-

ні й соціально-економічні

реформи.

§5. Дисидентський рух

ЗМІНИ В РУСІ ОПОРУ

Хрущовська "відлига" породила надії й водночас принесла розча-

рування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно не-

послідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула

рішучого поступу до демократії. Те, що реформи М.Хрущова носили

поверховий характер; що вони не торкалися підвалин тоталітаризму;

що права, компетенції, реальне становище республіки істотно не зміни-

лося, — все це примушувало шукати інших шляхів досягнення

національного суверенітету.

В кінці 50-х - на початку 60-х pp. зародився дисидентський рух в

Україні. Один із тих, хто започатковував українське дисиденство,

Л.Лук'яненко, згодом розповідав: "Є люди, які дивляться на історію

сьогоднішнім днем. І є люди, котрі оцінюють, як ми дійшли до цього,

виходячи з відстані не десяти, а п'ятисот і більше років. Як у стати-

стиці закономірність виявляється тільки у великому числі, так і в

історії випадкові, здавалось би, події стають у логічний ряд, коли по-

чинаєш їх оцінювати з погляду ряду хронологічного. І я вже тоді

усвідомлював, що двадцятий з'їзд — це критика у межах тієї самої

системи. Системи, що прихильнішою до України не стала".

Л.Лук'яненко народився в 1927 р. в с.Хрипівці Городнянського

району на Чернігівщині. Виріс у селянській родині, рано спізнавши

нужду й голод. У 1944 р. пішов до армії, відслуживши дев'ять років.

У 1953 р. вступив на юридичний факультет Московського університе-

ту імені М.Ломоносова. На той час він уже мав життєву програму —

програму боротьби за самостійність України.

За направленням Л.Лук'яненко поїхав у західний регіон України,

ставши пропагандистом Радехівського райкому партії, що на Львів-

щині. "То була дуже вигідна посада, — згадував він. — Я їздив по се-

лах, вивчав становище, знайомився з людьми, заходив у хати, в школи.

Переді мною оживали сліди недавньої боротьби. Швидко знайшов своїх

прихильників, зазнайомився з Віруном, Луцьким. А що мав уже тут

222

Рис. 76. ЛЛук яненко. 1990 р.

223

своїх прихильників, вирішив іти далі. Наступним районом став для ме-

не Глинянський. Отже, в Глинянах переходжу в адвокатуру, тут —

нові знайомства: з Кандибою й іншими. Оскільки тут осередок уже є,

Кандиба іде в Перемишляни. Вірун — він закінчив партшколу —

налагоджує по Україні контакти з колишніми однокурсниками. А я за-

кінчую програму партії — Української робітничо-селянської спілки...

Ця організація ставила за мету вихід України зі складу СРСР, при-

чому вперше в повоєнній історії передбачала мирні методи боротьби.

Планувалося, що спілка вестиме пропаганду за здійснення статті 17

Конституції СРСР та статті 14 Конституції УРСР, що потім питання

розглядатиметься Верховною Радою УРСР або вирішуватиметься

шляхом всенародного референдуму. Однак далі наміру й програми

справа не пішла, спілка не утворилася: в січні 1961

0

. Л.Лук яненка,

І.Кандибу, С.Віруна, О.Лібовича, В.Луцького, И.Боровницького

та І.Кіпиша було заарештовано.

У травні, після чотирьох місяців слідства, у Львові відбувся судовий

процес. Члени групи були звинувачені в зраді Батьківщини й на під-

ставі статті 56 ч.б4 Карного Кодексу УРСР засуджені: Л.Лук'янен-

ко — на розстріл, І.Кандиба — на 15, С.Вірун — на 11, а інші —

на 10 років позбавлення волі. Такий суворий вирок мав кілька причин,

які сам Л.Лук'яненко згодом пояснював так: "По-перше, ми були

групою інтелігентів: три юристи, агроном, міліціонер, партпрацівник,

завклубом. Досі національно-визвольний рух мав збройний характер і

формувався з простих селянських хлопців... Друге: міжнародна обста-

новка загострювалась — і це також вплинуло'. Крім того, на думку

Л.Лук'яненка, зіграв свою роль і третій фактор: "Не встигли ще закін-

чити нашу справу, як розкрили дві підпільні організації: "Український

національний комітет , у якому арештували п'ятдесят чоловік (суди-

ли двадцять), і ходорівську групу (судили дев'ять чоловік)".

У липні 1961 р. Судова колегія в карних справах Верховного Суду

УРСР розглянула справу в касаційному порядку, замінивши Л.Лук'я-

ненкові смертну кару на 15 років ув'язнення, а І.Кіпишу та И.Боров-

ницькому призначивши по 7 років позбавлення волі. П'ятнадця-

тирічний термін Л.Лук'яненка закінчився в 1976 p., однак останнім

у його житті не став.

На початку 60-х pp. кількість так званих антирадянських проявів

істотно зросла, особливо після прийняття урядом рішення про підви-

щення цін на м'ясо-молочну продукцію. Значно збільшилася кількість

анонімних документів, виявлених на території Радянського Союзу,

зокрема і в Україні. Лише за перше півріччя 1961 р. в СРСР було роз-

повсюджено 7,7 тис. листівок і листів, виготовлених 2,5 тис. авторів,

224

що вдвоє перевищило аналогічні показники за той же період поперед-

нього року.

У доповідній записці, надісланій КДБ СРСР в ЦК КПРС, зазна-

чалось: "У листівках і анонімних листах містяться заклики до актив-

ної боротьби проти існуючого в СРСР ладу, злісні наклепницькі вигад-

ки щодо окремих керівників Радянської держави, націоналістичні

настрої, невіра в побудову комуністичного суспільства в нашій країні,

наклепи на радянську демократію. В ряді анонімних документів висло-

влюється ненависть до КПРС і комуністів, погрози на адресу місцево-

го партійного і радянського активу". Найбільша кількість антирадян-

ських документів була виявлена в Україні, Азербайджані, Грузії, Латвії,

а також в окремих районах РРФСР.

У 1964 р. в західних областях УРСР виникла ще одна підпільна

організація — Український національний фронт (УНФ). Він налічував

понад 150 осіб в основній ланці й мав досить розгалужену мережу осе-

редків в інших регіонах України. Була вироблена низка політичних до-

кументів, зокрема, "Програма", "Статут", "Тактика", протягом

кількох років видавався теоретичний журнал "Воля і Батьківщина"

(вийшло 16 чисел часопису). Члени цієї організації складали присягу та

сплачували членські внески, дотримувалися суворої конспірації й

досить довго уникали стеження з боку органів КДБ.

УНФ стояв на засадах націоналізму, прагнув спиратися на всі про-

шарки суспільства — селян, робітників, інтелігенцію. Головною метою

організації була агітація за вихід України зі складу СРСР, а в підсум-

ку — утвердження самостійної держави. УНФ не заперечував можли-

вості вимушених насильницьких дій, але головну ставку робив на

легальні методи боротьби, вважаючи формою здобуття незалежності

всенародний референдум. Серед найбільш активних учасників органі-

зації були Д.Квецко, З.Красівський, М.Мелень, І.Губка, М.Дяк,

М.Федів, І.Могитич та ін.

УТВЕРДЖЕННЯ

ДИСИДЕНТСТВА

Процес реформ, який почався за М.Хрущова, сприяв зростанню

громадянської активності. Люди повірили в себе, у можливість пере-

мін, в оновлення країни. Поволі повертались із забуття твори репресо-

ваних і замовчуваних українських письменників. Міцніли інтерес до

рідної мови, історії, культури, почуття національної гордості й самосві-

домості... Але цей процес зустрічав щораз сильніший, дедалі

225

відвертіший опір. Кожний крок уперед розглядався частиною керівниц-

тва як загроза системі, викликав занепокоєння та побоювання.

У середині 60-х pp. по Україні прокотилася хвиля арештів — пер-

ша після приходу до влади нового керівництва. У кінці серпня й на по-

чатку вересня 1965 р. заарештовано кілька десятків представників мо-

лодої творчої та наукової інтелігенції, зокрема, літературного критика

І.Світличного, мистецтвознавця Б.Гориня, художника О.Заливаху,

літературознавця М.Косіва та інших. Не було зроблено повідомлень

про причини арештів, не було висунуто звинувачень. Натомість поши-

рювалися чутки про те, начебто викрито націоналістичне підпілля,

антирадянську організацію тощо. Із запитом про долю заарештованих,

характер проведених арештів до ЦК Компартії України зверталися де-

путат Верховної Ради СРСР МХтельмах, депутати Верховної Ради

УРСР А.Малишко та Г.Майборода, група інтелігенції Києва, зокрема,

авіаконструктор О.Антонов, кінорежисер С.Параджанов, композито-

ри В.Кирейко та П.Майборода, письменники Л.Серпілін, Ліна Кос-

тенко, І.Драч. Однак ніхто з них відповіді не одержав.

Восени 1965 р. в новому столичному кінотеатрі "Україна відбула-

ся прем'єра фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків". Перед по-

чатком сеансу виступили режисер із розповіддю про створення карти-

Рис. 77. Київ. Кінотеатр "Україна"

226

ни та кілька кінокритиків, котрі високо оцінили роботу творчого колек-

тиву. Звернемося до спогадів М.Роженка: "/ раптом на сцени підняла-

ся худорлява людина. Оголосили, що слово надається Івану Дзюбі. Зал

ледь помітно хитнувся... Приєднавшись до попередніх виступів щодо

оцінки фільму, Дзюба несподівано для присутніх, зокрема для мене,

повідомив, що, на жаль, свято від фільму потьмарюється арештами

серед української інтелігенції у Львові та інших містах України.

Це повідомлення викликало шок. Принишкли актори, заціпенів зал.

Хтось із адміністраторів підбіг до Дзюби, почав забирати мікро-

фон, підштовхуючи Дзюбу до краю сцени. "Це провокація!' — почули-

ся вигуки, а Дзюба на краю сцени, мало не падаючи з неї в зал, продов-

жував щось говорити. Зал захвилювався.

І тут залунав новий голос, я глянув разом з усіма праворуч від сце-

ни й побачив Василя Стуса. Це говорив він. Закликав глядачів на знак

протесту проти арештів піднятися зі своїх .місць. Очі Василя горіли.

Під його поглядом люди почали спочатку несміливо, а потім сміливіше

вставати, відтак сідати, коли він звертався до інших, і знову вставати...

Промайнула думка, що сеанс зірвано, але в цей час мікрофонний

голос попросив почати перегляд фільму. Світло в залі погасло. З тем-

ряви востаннє долинуло Василеве "Я вам розповім про Леніна", пере-

крите голосом гучномовця, — сеанс розпочався".

Відразу після цієї події В.Стус подав пояснювальну записку до

дирекції Інституту літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР. Він писав,

що не міг терпіти, не міг мовчати, дізнавшись про арешти серед інтелі-

генції. Він хотів сказати глядачам, що Сталін і Хрущов прикривалися

ім'ям Леніна, що сталінські розстріли та деякі хрущовські заходи роби-

лися всупереч ленінізмові...

В.Стус народився в січні 1938 р. в с.Рахнівка Гайсинського району

Вінницької області в селянській родині. Дитинство та юність його ми-

нули в Донбасі, перші уроки поезії одержав від мами. Закінчив філо-

логічний факультет Донецького педінституту, вчителював на Кірово-

градщині, поблизу Гайворона. Служив в армії, тоді ж вийшли його

перші друковані вірші, там захопився поезією М.Бажана. Час після

армії став часом поезії; особливо цінував юнак творчість М.Рильсько-

го, Е.Верхарна, В.Свідзинського, Б.Пастернака. У1961-1963 pp. учи-

телював у Горлівці, працював літературним редактором газети

"Соціалістичний Донбас . У 1963 р. вступив до аспірантури Інституту

літератури ім.Т.Шевченка АН УРСР, з якої був відрахований через

тиждень після виступу в кінотеатрі "Україна" — за "систематичне

порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закла-

ду..." (із наказу директора інституту М.Шамоти).

227