Україна крізь віки Том 13 Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

Рис. 63. Наслідки русифікаторської політики. Зразки друкованої продукції

видавництва "Наукова думка". 70-І-80-І pp.

206

із 140 до 72. Таким самим було становище з радіомовленням і теле-

баченням.

Дещо кращою була ситуація з українською мовою в західних обла-

стях України. Відсоток загальноосвітніх шкіл з українською мовою ви-

кладання тут був значно вищим, ніж у центральних, південних чи схід-

них районах республіки. До 1971 р. 25% лекційних курсів у вищих

навчальних закладах Західної України читались українською мовою.

Однак уже через три роки цей показник упав до 15%. Так послідовно

й цілеспрямовано радянська влада виховувала в українців національний

нігілізм і комплекс неповноцінності.

У таких самих або ще в гірших умовах перебували мови національ-

них меншин України. Частка видань мовами національних меншин

республіки на кінець 80-х pp. становила лише 0,3%, хоча мовами

зарубіжних країн друкувалося 3% всіх видань. Із майже півмільйона

чоловік єврейського населення України 82% рідною мовою називали

російську. Українці в СРСР поза межами України були взагалі позба-

влені рідного шкільництва й навіть преси українською мовою. Втрата

мови визначала занепад будь-якої національної культури.

"Український вісник" — позацензурний журнал, що виходив сам-

видавом в Україні в 70-і pp., в одному з номерів писав: "Робиться все

можливе, щоб знищити її мову та культуру". Під тиском русифіка-

ційної політики заборонялося або гальмувалося вивчення справжньої

історії України, літератури, театрального, музичного та образотворчого

мистецтва, архітектури, традиційних форм фольклору. У 70-і-80-ті pp.

занепали мистецькі осередки, центри традиційних народних ремесел

у більшості регіонів республіки — Хотин на Подністров'ї, Ганичі на

Закарпатті, Дігтярі на Чернігівщині. Перестали виготовляти керамічні

вироби в ряді населених пунктів Івано-Франківщини, Тернопільщини,

Сумщини. Майже по всій території України завмерло писанкове

мистецтво.

Значної шкоди збереженню національної свідомості та історичної

пам'яті українського народу завдало перейменування міст і сіл, експан-

сія російських чи зросійщених власних імен і назв підприємств, вулиць,

бульварів, площ, колгоспів і радгоспів, періодичних видань, видав-

ництв, лікувальних закладів, садів, парків тощо (міста Дніпропет-

ровськ, Кіровоград, Первомайськ, завод "Ленінська кузня", площа

Московська, кінотеатр Аврора", колгосп "Заповіт Ілліча", Ленінсь-

кий, Московський, Ленінградський райони столиці та ін.). Тільки

в Ровенській області за повоєнні часи було перейменовано близько

200 населених пунктів, передусім тих, які нагадували іншомовні впли-

ви, або вказували на соціальну нерівність, або були пов'язані з релігією.

207

Лише в 1989 p. розпочався процес повернення багатьох історичних

назв.

Закон про мови в Українській РСР, ухвалений у жовтні 1990 p.,

мав на меті забезпечити статус рівноправності мов усіх народів, які

проживають на території республіки, й водночас відродити, зберегти

українську мову від дальшого розмивання, витіснення на периферію

політичного, виробничого й культурного життя. Українській мові було

надано статус державної, що передбачає сприяння всебічному розвит-

кові духовних і творчих сил українського народу, його інтелектуальних

надбань.

РЕПРЕСІЇ ПРОТИ

ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Активізація національно-культурного життя в радянській Україні

під час хрущовської "відлиги" непокоїла партійно-радянську верхівку

як у Москві, так і в Києві. Поступово набирав розмаху курс на згор-

тання національно-культурних процесів, обмеження свободи творчості

й діяльності письменників і митців рамками партійної лінії та методу

соціалістичного реалізму. Спочатку обмежувалися критикою. Уже в

кінці 50-х pp. в Україні зазнали критики Л.Первомайський, Л.Костен-

ко, С.Голованівськийта ін. Критикували за "вільнодумство", "занепад-

ницькі настрої", "ізольованість від великої радості радянського буття".

З обвинуваченням молодих поетів у "неправильних думках" виступив

на з'їзді письменників України в березні 1959 р. голова Спілки пись-

менників України М.Бажан.

Шквал критики наростав, поки не вибухнув арештами в серпні-ве-

ресні 1965 р. Найбільше їх було в Києві та Львові. Загалом по Украї-

ні заарештовали 60 чоловік, поміж них Б. і М.Горинів, О.Заливаху,

С.Караванського, В.Мороза, М.Осадчого, А.Шевчука.

Арешти в Україні викликали неоднозначну реакцію серед інтелі-

генції. Одні, як О.Гончар чи А.Малишко, стали на більш радикальні

позиції в творчості. Інших, як І.Драча чи пізніше І.Дзюбу, було приму-

шено писати покаянні статті, хоча своїх поглядів і переконань вони

не змінили.

У 1966 р. відбулися політичні процеси над 20 заарештованими.

На 6 років таборів суворого режиму за "антирадянську агітацію і про-

паганду" був засуджений учитель і літератор зі Львівщини М.Горинь.

У виступі на судовому процесі він гостро критикував національну

політику Комуністичної партії, зросійщення й дискримінацію україн-

209

ського народу. У таборах Мордовії М.Горинь написав кілька докумен-

тальних праць про колоніальне становище України. Ці праці з'явилися

пізніше в самвидаві.

Там же, в Мордовії, відбував покарання за "націоналістичну

діяльність" викладач історії з Волині В.Мороз. В ув'язненні він напи-

сав "Репортаж із заповідника Бера", де описав мордовські табори й

пануюче там беззаконня. Першого вересня 1969 р. В.Мороза було

звільнено, а 1 червня 1970 — знову заарештовано за "антидержавну

пропаганду", виявом чого були праці "Мойсей і Датан", "Хроніка опо-

ру" та "Серед снігів". Одночасно з арештом В.Мороза були проведені

обшуки в колишніх політичних в'язнів О.Мешко, І.Сеник, В.Чорново-

ла. В.Мороз був засуджений на 6 років спеціальної тюрми, 3 роки

таборів суворого режиму й 5 років заслання.

Четвертий раз за ґрати потрапив у 1965 р. за виступи проти русифі-

кації українських шкіл поет, літературний критик, перекладач і жур-

наліст С.Караванський. Загалом за своє життя він пробув в ув'язненні

30 років.

У 1966 р. вперше був позбавлений волі журналіст, критик і літера-

турознавець В.Чорновіл. У випущеній ним збірці матеріалів "Лихо

з розуму" були подані 20 біографій засуджених. В.Чорновіл відкрито

виступив проти репресивної політики властей, за що й був у 1967 р.

засуджений.

У січні-травні 1972 р. по Україні прокотилася нова хвиля арештів,

їх жертвами стали знову В.Чорновіл, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Свер-

стюк, М.Осадчий, І.Калинець, І.Стасів-Калинець, Н.Світлична,

І.Гель, Л.Плющ, В.Антонюк, В.Рокицький, М.ГТлахотнюк, Л.Се-

лененко, Д.Шумук, М.Холодний, В.Романюк, Ю.Шухевич та ін.

Обшуки були проведені в І.Дзюби, внучки [.Франка — З.Франко,

російського письменника В.Некрасова, композитора В.Сисятеля,

О.Мешко, учительки української мови та літератури А.Лисак, сестри

І.Світличного Надії, поета Г.Чубая. Загалом було заарештовано

понад 200 чоловік. Політичні процеси над ними відбулися в 1972-

1973 pp. Підсудні одержали різні строки ув'язнення. Так, І.Світличний

був засуджений за "антирадянську агітацію і пропаганду" на 7 років

виправно-трудових таборів та 5 років заслання. У в'язниці він став

писати вірші й виріс як поет. У вірші "Моя свобода" І.Світличний

писав:

... Свободу не втікати з бою.

Свободу чесності в бою,

Любити те, що сам люблю,

А не підказане тобою.

210

I^. 1

иы ri»'vr..^« -'" '- .

t*Xb и ЙО

Г<

*

/• ~ < F" Я 2 /"PA~VS,

Jno ГГІГ*^ ^РМЛКТ"

"°*,Л *ССІ С^^М

АЛ

К/ SNATH • J

•

H

H*ORB В ХИТТ- ЛАДНАЛИ МИ. !

ТС

/ » ,^-ГКАХ.ЙЄ; МЛА..Q^НЕ;

ЧИСТИЙ ПГСАИЇХАИ И?*М^ЬР

Б ИЛЛ"** І • • -"Лі

- " **

f

-*«>~»~~- ^fflf

Рис. 65. Вишитий лист Н.Світличної до сина, переправлений із в'язниці.

Друга половина 70-х pp.

211

Рис. 66.1.Калинеи,ь з донькою. 1979 p.

212

Свободу за любов мою,

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою, —

Не проміняю на твою.

Відбувши першу частину вироку, І.Світличний був висланий у

Горно-Алтайський край. В ув'язненні він тяжко захворів. Лише в січні

1983 р. напівпаралізований поет повернувся до Києва.

За звинуваченням в "антирадянській діяльності" був заарештова-

ний і в листопаді 1972 р. засуджений на 9 років ув'язнення та 3 роки

заслання поет І.Калинець. Перебував у мордовських, а далі — в перм-

ських таборах. Брав участь у голодуванні політв'язнів у травні-червні

1974 р. Про своє ув язнення він казав: "Як кожний в язень, я тужу

цілим серцем за свободою, але, зваживши всю ситуацію деспотичного

пригнічення в Україні, я волію табір".

Масові арешти в Україні, що були розпочаті КДБ за вказівкою

вищого партійно-радянського керівництва СРСР і набрали розмаху вже

на початку 1972 p., перетворилися в справжній погром національно-

культурних сил. Вони остаточно підірвали авторитет керівника УРСР

П.Шелеста, який у травні 1972 р. був усунутий з посади першого сек-

ретаря ЦК Компартії України. На його місце призначили "інтер-

націоналіста" В.Щербицького, який розпочав широку та масову кам-

панію русифікації України, її народу й культури. Гострій критиці була

піддана книжка П.Шелеста "Україна наша радянська"^ якій, мовляв,

ідеалізувалася українська історія, запорозьке козацтво. Йому закидали-

ся також деякий "місницький' патріотизм, нерішучість і безсилля в бо-

ротьбі з вільнодумством, дисиденством та "українським націоналізмом".

У другій половині 70-х pp. репресії проти представників української

культури посилюються. У 1977-1978 pp. відбулися арешти й суди над

провідними діячами Української Гельсінкської групи М.Руденком,

О.Тихим, Л.Лук'яненком, М.Мариновичем, М.Матусевичем, яких

засуджено на довголітнє ув'язнення в таборах і заслання. У 1977 р. за-

арештовано письменника Г.Снєгірьова, який у кінці 1978 р. помер від

тортур. У 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярно-

го композитора В.Івасюка. Як і у випадку з художницею А.Горською,

вбитою в листопаді 1970 p., вбивці В.Івасюка "не були знайдені".

У 1979 р. було організовано чергову хвилю арештів українських діячів:

О.Бердника, Ю.Бадзьо, Ю.Литвина, П. і В.Січків, М.Горбаля та

багатьох інших.

На 7 років ув'язнення та 5 років заслання засудив суд м.Дружківка

Донецької області поета М.Руденка, організатора й голову Української

Гельсінкської групи. Разом із ним на 10 років ув'язнення та 5 років

213

Рис. 69. М.Матусевич. Середина 70-х pp.

Рис. 70. ЮЛитвин. Кінець 70-х pp.

216

заслання було засуджено сільського вчителя О.Тихого. У своїх "Розду-

мах про українську мову та культуру в Донецькій області" він писав:

"Чи можна говорити про рівноправність двох мільйонів українців, по-

над ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар та інших

народностей у нашій області, як вони змушені зрікатись рідної мови,

національних традицій, обрядів тощо? Рівні права на заробітну плат-

ню, ресторан чи магазин — це ж ще не рівноправність". Нестерпні умо-

ви ув'язнення, несправедливість гнітили О.Тихого, викликали в нього

рішучий до відчайдушності протест. У грудні 1979 р. він намагався спа-

лити себе, протестуючи проти жорстокостей табірного життя. У травні

1984 p., знесилений і розбитий, О.Тихий помер на засланні.

У березні 1980 р. в Києві був заарештований співробітник "Україн-

ського біохімічного журналу" філолог О.Шевченко, а згодом його брат,

журналіст В.Шевченко. Разом їх засудили на 17 років ув'язнення та

заслання. У тому ж році за "антирадянську агітацію і пропаганду"

були засуджені Філологи Д.Мазур, З.Красівський, О.Гейко-Матусе-

вич, філософ В.Лісовий. На 7 років ув'язнення у виправно-трудових

таборах і 5 років заслання засудив 24 грудня 1980 р. львівський обла-

сний суд лікаря С.Хмару. Відомим в'язнем совісті в 70-х pp. був кия-

Рис. 71. О.Тихий. 70-і pp.

217