Україна крізь віки Том 13 Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

Рис. 18. В.Симоненко. Початок 60-х pp.

поезій, книжки "J3HHO з троянд", "Земне тяжіння", "Подорож в краї-

ну навпаки". Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965,

1973 р

Р

.) під заголовком "Берег чекань". Провідна ідея творчості

поета — безмежна любов до рідної землі:

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає.

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х pp. випускни-

ця Московського літературного інституту Ліна Костенко. її перші

збірки, написані в час хрущовської "відлиги" ("Проміння землі", "Віт-

рила", "Мандрівки серця"), засвідчили непересічний талант поетеси, її

природну мудрість глибоко, філософськи осмислювати дійсність, гене-

рувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.

Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері

була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетра-

диційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатило-

ся творами Б.Лятошинського, А.Кос-Анатольського, С.Людкевича,

братів Г. і П.Майбородів, Ю.Мейтуса, Л.Ревуцького, А.Штогаренка

124

Рис. 19. Л.Ревуцький серед учнів однієї з музичних шкіл. 1960 p.

та ін. Новаторством була позначена авангардна музика композиторів-

шістдесятників Л.Грабовського, В.Годзяцького, В.Сильвестрова,

В.Загоруєва.

Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов,

Ю.Іллєнко, Л.Осика. Непересічним талантом і майстерністю відзна-

чалися переклади Г.Кочура, М.Лукаша. Нові імена та ідеї з'явилися

в історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Де-

регуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, народ-

них майстрів К.Білокур, М.Приймаченко, Г.Василащук. Оригінальні

форми й незвичний зміст принесла творчість художників О.Заливахи,

125

Рис. 20. В.Бородай

Рис. 21. А.Горська. 1960-i pp.

126

Рис. 22. Автопортрет. Худ. К.Бїлокур. 1950 р.

Рис. 23. Хліб. Худ. Т.Яблонська. 1949 р.

З рухом шістдесятників тісно пов'язано ім'я талановитої художниці,

учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка ще в 50-і pp. здобула по-

пулярність і визнання своїми картинами "Хліб", ' Весна", "Над

Дніпром", "Ранок" та ін. У 60-і pp. Т.Яблонська на противагу "соціа-

лістичному реалізму", що тяжів фактично до натуралізму, демонструє

127

Рис. 24. Г.Юра на заняттях драматичної студії

при Київському театрі ім.І.Франка. 1958 р.

нові рішення синтетичних образів, в яких яскраво вирізняється давня

традиція українського народного живопису (картини "Травень",

"Фольклорна сюїта" та ін.). Т.Яблонська разом із В.Зарецьким та

іншими художниками-шістдесятниками стала основоположницею й

фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому

мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні

десятиріччя.

Пожвавлення в національно-культурному житті зумовило зростан-

ня в суспільстві інтересу до театрального мистецтва: протягом 1958-

1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. до

15,5 млн. за рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів

сцени, як В.Добровольський, Н.Ужвій, Ю.Лавров, Є.Пономаренко,

М.Романов, К.Хохлов. Традиції Л.Курбаса творчо наслідували його

учні — режисери Г.Юра, М.Крушельницький, Б.Тягно, В.Скляренко

та ін.

З оригінальними ідеями та творчими знахідками влилися в потуж-

ний струмінь суспільно-культурного руху шістдесятників І.Драч,

М.Осадчий, Є.Сверстюк, І.Світличний, М.Горинь, С.Караванський,

В.Мороз, М.Лукаш, В.Стус, М.Холодний, І.Калинець, І.Стасів-Ка-

128

Рис. 25. М.Осадчий. 60-i pp.

Рис. 27.1 Драч, М.Вінграновський, Г.Сивокінь, Н.Світлична,

М .Коцюбинська, І.Світличний. 60-і pp.

линець та багато інших відомих і менш відомих трудівників і творців

української культури новітнього часу. Вони приваблювали й захоплю-

вали нові й нові кола інтелігенції, чимраз глибше проникали в гущу

народних мас. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, що

об єднували молодих інтелектуалів — письменників, критиків, поетів,

художників, композиторів. Характерною особливістю їхньої діяльності

був пошук оригінальних форм художнього самовираження нового

покоління митців, культивування національних культурних традицій і

здобутків.

Безперечно, все це не могло не налякати тих, хто був при владі.

Адже їхні плани не передбачали корінних зрушень у національно-куль-

турній політиці. Мова йшла лише про пом'якшення, зміщення акцентів,

щоб відійти од крайніх, репресивних методів впливу. Для підвищення

ефективності функціонування адміністративно-командної системи були

змінені лише тактика, форми і методи реалізації стратегічних завдань.

Тому будь-яких виходів за встановлені межі система дозволити не

могла.

Після зустрічі М.Хрущова з творчою інтелігенцією, яка відбулася

8 березня 1963 р. та була позначена брутальним ставленням до творців

мистецьких цінностей, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти

130

шістдесятників — літераторів, художників, вчених, учителів, студентів.

Критика за "формалізм і "космополітизм", "відхід від марксизму-

ленінізму" доповнювалася адміністративними заходами: заборонами

публікувати твори шістдесятників, провадити літературно-мистецькі

вечори, закриттям клубів творчої молоді. Під таким тиском частина

інтелігенції відійшла од активної громадської діяльності й поринула в

сферу професійних інтересів, пом'якшивши своє ставлення до влади або

в більш завуальованій формі висловлюючи свою опозиційність. Інша

частина інтелігенції залишилася на своїх позиціях, що й призвело до її

конфронтації з владою.

ЗА ФАСАДОМ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ

Зміни в суспільстві не мали глибинного характеру і не могли впли-

нути на його природу. Домінуючою тенденцією, хоча й прикрашеною

атрибутами лібералізму, було посилення концентрації всієї влади в

Москві, зміцнення централізму, асиміляції й русифікації народів

СРСР.

Послідовно провадилася лінія на посилення уваги до російської мо-

ви, зміцнення її позицій у суспільстві. Центральний орган КПРС —

журнал "Коммунист" — пропагував ідею про те, що ' на высших ста-

диях коммунистического общества неизбежно исчезновение националь-

ных различий и слияние наций. Будущее слияние наций предполагает

образование единого языка для всех народов" (1958 р., № 11, стор. 17).

Єдиною мовою мала стати, звичайно, російська. Тож для чого було ду-

мати та піклуватися про національні мови?

Виступаючи в жовтні 1958 р. на вчительському з'їзді в Києві,

завідувач відділу освіти і науки ЦК КПРС М.Кузін наголошував, що

вивчення української мови в школах із російською мовою викладання

має бути лише на добровільній основі й що низькі оцінки в такому

випадку з цього предмета не повинні бути перешкодою для переведен-

ня такого учня до наступного класу чи вступу до вищого навчального

закладу... З'їзд виявив певний спротив пропаганді таких поглядів,

однак не міг протистояти масовому тискові центра.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР ухвалила як аналог союзно-

го Закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і поо подальший

розвиток системи народної освіти в Українській РСР . У статті 9

1-го розділу відзначалося: "Навчання в школах Української РСР

здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання

віддавати своїх дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї з мов на-

131

родів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійсню-

ється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контин-

гентів". Пропозиція батькам самим вибирати, якою мовою повинні

вчитися їхні діти, в підсумку безперечно працювала на користь російсь-

кої мови. Адже і соціальний статус, і престиж російської мови були

вищими. Влада і культивувала, і підтримувала її, тож зрозуміло, якій

мові батьки мали надавати перевагу, бажаючи добра своїм дітям.

Реалізація цього положення закону швидко давалася взнаки.

Кількість шкіл із російською мовою навчання неухильно зростала.

У 1958/59 навчальному році в УРСР було 25,4 тис. шкіл з україн-

4049, але в них навчалося 1,5 млн. учнів, хоча питома вага російського

населення в Україні була значно нижчою. Проти 1955/56 навчального

року кількість учнів у школах із російською мовою навчання збільши-

лася на 182 тис, а з українською — зменшилася на 2,5 тис.

Російськомовними були, головно, міські школи. У великих проми-

слових центрах, передусім на сході та півдні України, такі школи пере-

важали абсолютно кількісно й числом дітей, які в них навчалися.

Скажімо, в м.Сталіно 98% учнів навчалися в школах із російською

мовою викладання, в Харкові — 87%, в Одесі — 87%, Горлівці —

91,3%. У Кримській області було лише три школи з українською

мовою навчання, які відвідувало трохи більше 600 учнів. Навіть у

Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 навчальному році дві тре-

тини учнів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою.

Протягом уже першого року дії шкільного закону кількість російсько-

мовних шкіл у республіці зросла на 143 одиниці.

Таким чином, новий шкільний закон СРСР, зокрема його україн-

ський варіант, попри всю свою зовнішню демократичність, продемон-

стрував зневажливе ставлення влади до мов народів СРСР, став засо-

бом подальшої русифікації та національного знеосіблення неросійських

народів. "Стан шкільної освіти в містах України настільки скандаль-

ний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про

кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться

до найбільших державних таємниць, — писав згодом І.Дзюба у праці

"Інтернаціоналізм чи русифікація?" — Але і ті школи, які називають-

ся українськими, по суті ними не є. Досить побувати в будь-якій

"українській" школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому,

що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською

мовою і навіть самі вчителі по-українському "соромляться" говорити,

не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це — "показуха і не-

потрібна театральність для цифри і "для іноземців". Але найгірше те,

ською мовою навчання

учнів, російськомовних шкіл —

132

що українські школи — і це вже стосується і міських, і сільських

шкіл — зовеш не виховують

національну

гідність

і

національне

почут-

тя, не дають елементарного усвідомлення своєї національної прин-

алежності та зв'язаних з цим обов'язків, не забезпечують найміні-

мальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з

них панує все той самий дух вищості і "предпочтительности' російсь-

кої культури та другорядності української як "довеска" до російської.

Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України

в масі своїй — цілковиті невігласи щодо української культури".

Лібералізація торкнулася, як відзначалось, і видавничої справи.

На кінець 50-х pp. зріс випуск книжок, брошур і журналів не тільки

україномовних, а й російськомовних. Однак уже з 1959 р. випуск кни-

жок і брошур українською мовою став зменшуватися, тоді як кількість

російськомовних видань зростала. Так, у 1959 р. в УРСР було опуб-

ліковано 4048 назв книжок і брошур українською мовою, в 1960 —

3844, а в 1961 — 4041. Російськомовні видання становили відповідно

2628, 3893 і 4416 назв. Такі диспропорції у видавничій справі вели

до сумних наслідків. Уже в 1963 р. в СРСР лише 4,3% назв книжок

булиукраїномовними (при 17% українського населення в Союзі).

Пом'якшивши режим, влада нарощувала зусилля щодо нівелюван-

ня культур народів СРСР. Новий поштовх цим процесам дав

XXII з'їзд КПРС , який затвердив третю програму партії. 'Програма

будівництва комунізму" передбачала зближення націй, посилення їх

соціальної однорідності. Концепція радянського народу як нової істо-

ричної спільності людей, сформульована на з'їзді, програмувала по-

дальший розвиток "загальної для всіх радянських націй інтернаціона-

льної культури". Фактично єдино інтернаціональною, авангардистсь-

кою визнавалася російська культура, символічно прикрашена одинич-

ними вкрапленнями елементів національних культур народів СРСР.

Новий наступ московських "інтернаціоналістів не міг не виклика-

ти зворотної реакції. Духовна опозиція владі наростала, ширилося іна-

комислення, набуваючи політичних форм. Політизувався самвидав: не-

легально поширювалися не тільки літературні твори, офіційно не виз-

нані або заборонені, а й статті, виступи, тези на політичні теми. З рук

у руки передавалися в середині 60-х pp. статті "Про сучасне і майбутнє

України", "12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство",

анонімні тези "Стан і завдання українського визвольного руху" та ін.

У самвидаві йшлося про підлегле становище України в СРСР, про зло-

чини "сталінщини", стан української мови й культури, русифікацію,

шляхи виходу України й СРСР із "соціалістичного тупика", можли-

вості організації опозиції та визвольного руху.

133