Україна крізь віки Том 13 Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

Національна академія наук України

Інститут історії України НАН України

Творчий задум та загальна редакція

академіка Національної академії наук України

В.А.Смолія

Баран Автори:

Володимир В.К.Баран, В.М.Даниленко

Кіндратович Україна в умовах

системної кризи (1946 -1980-і pp.) - К.,

Видавничий дім "Альтернативи", 1999. - 304 стор.

Тринадцятий том 15-томного видання

"Україна крізь віки" присвячений

повоєнним десятиріччям в історії України -

періоду суперечливому й складному,

що передував виборенню незалежності.

Даниленко

Віктор

Михайлович

Всім, хто цікавиться історією України.

Керівник видавничого проекту М.Шпаковатий

Відповідальний за випуск С.Павловський

ОБЯЗА

тг

'

с»КЗс-.'

Художнє оформлення, комп'ютерна верстка -

дизайн-студія «Коваль»

•V

ч

"1Я№ Ж-ГЇУГЯ-ії

ISBN 966-7217-24-8 ("том 13)

© В.К.Баран, В.М.Даниленко, 1999

© О.Коваль, П.Тяпко, дизайн, 1999

„ ,.,„. ....©Видавничий дім «Альтернативи», 1999

] центральна v

} ХНУ !>.«. a •;

і...ін.¥кЖ.

ПЕРЕДМОВА

Повоєнні десятиріччя посідають особливе місце в історії України. З одно-

го боку, це період подальшого зміцнення сталінського тоталітарного режиму,

що укріплював свої позиції, привласнивши лаври Великої Перемоги над

гітлеризмом, а з іншого — час громадського прозріння, перегляду усталених

цінностей, відмови від нав'язуваних ідеологічних догм і традицій.

Друга світова війна завдала величезної шкоди економіці, освіті, науці,

культурі України. Суттєво ускладнив ситуацію голод 1946-1947 pp. Відбудова

народного господарства України здійснювалася власними силами, без зов-

нішньої підтримки. Прикметною рисою республіканської економіки було те,

що вона відновлювалася не як самостійний самодостатній організм, а як

частина загальносоюзної економічної системи.

Суперечливо й неоднозначно проходили "соціалістичні перетворення" на

західноукраїнських землях. Швидкі темпи промислового розвитку, що випе-

реджали загальнореспубліканські показники, поява нових галузей промисло-

вості, зрушення у сфері освіти й т.ін. драматично перепліталися із заходами

щодо насильницької колективізації, ліквідації греко-католицької Церкви, масо-

вих репресій проти корінної нацм, депортацій. Репресивні дії властей, зрозу-

міло, викликали масове невдоволення, опір місцевого населення.

Повоєнний період був часом широкомасштабного ідеологічного наступу

сталінізму, що мав на меті втримати під контролем духовне життя народу,

розвиток суспільної думки та суспільних процесів, Як реакція на розгортання

й поглиблення "холодної' війни" він був спрямований на нейтралізацію

патріотично налаштованої національної інтелігенції. Погромні ідеологічні

кампанії не могли зупинити поступальний духовний розвиток народу, однак

вони суттєво гальмували його, зводячи українську культуру до рівня провін-

ційності та відсталості.

Знаменною подією 40-х pp. став новий вихід України на міжнародну аре-

ну, її вступ до Організації Об'єднаних Націй. І хоча сталінський режим, відно-

вивши зовнішнє представництво Української РСР, переслідував власні цілі, цей

акт мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

50-і - 60-ті pp. позначені в історії радянської України, як і всього Радянсь-

кого Союзу, великомасштабними реформаційними заходами в сільському гос-

подарстві, державному управлінні, соціально-культурній сфері. Після смерті

Й.Сталіна розпочався складний і суперечливий процес десталінізації радянсь-

кого суспільства, лібералізації суспільного та культурного життя. Однак рефор-

маторського потенціалу хрущовської "відлиги" виявилося недостатньо для

того, щоб суспільство звільнилося від командної системи й тоталітарного ре-

жиму. На зміну реформаційній політиці М.Хрущова прийшов консервативний

курс Л.Брежнєва, спрямований на "стабілізацію" радянського суспільства.

Попри всі труднощі, і в цей час відбувалася поступова трансформація

радянського владного механізму, повільно та болісно, в безперервній бороть-

бі долалися страхітливі наслідки "сталінщини".

Нова спроба модернізувати командну систему, створити умови для побу-

дови "гуманного демократичного соціалізму" пов'язана з іменем М.Горбачо-

ва. Вона спричинила демократизацію всієї політичної структури, розбалансу-

вання економіки, розкол суспільства і втрату союзним керівництвом контро-

лю над суспільними процесами. Виникли умови для переходу суспільства

до якісно нового статусу.

Висвітлюючи повоєнну історію України, ми прагнули максимально прав-

диво відтворити історичний процес, переосмислюючи події і факти вітчизня-

ної історії, намагалися вести щиру розмову з читачем. Загальне методологіч-

не спрямування роботи визначають принципи історизму і об'єктивності, що

базуються на пріоритеті документованих фактів, на відмові від політичної

заанґажованості. При написанні праці ми врахували останні досягнення істо-

ричної науки, як вітчизняної, так і зарубіжної. Певна річ, не все в ній може

сприйматися однозначно. Наші підходи до висвітлення тих чи інших питань,

судження не слід розглядати як істину в останній інстанції. Читач має право

на власні висновки.

Хліб. Худ. Т.Яблонська. 1949 р.

І.Гончар у власній xami-музеї. 1980-і pp.

7

§1. Суспільно-політичний розвиток

ПРАВЛЯЧА ВЕРХІВКА

Останні роки правління И.Сталіна відзначалися не меншим драма-

тизмом, не нижчою напругою політичних пристрастей, ніж сумнозвіс-

ний період "великих чисток". Механізм репресій працював на значних ,

обертах, ламаючи тисячі людських доль: тривали викриття ^шкідни-

ків' , "зрадників", "опортуністів" та інших "ворогів народу". И.Сталін

готував чергову чистку, зокрема серед найвищої верстви, найближчого

оточення, спираючись виключно на свій секретаріат у КПРС та орга-

ни МВС-МДБ в країні.

Для цього було інспіровано "ленінградську справу", змінено мос-

ковське партійне керівництво, знято з посад провідних воєначальників.

У немилість потрапили головнокомандувачі родів військ маршали

Г.Жуков і О.Новиков, дещо згодом — адмірал І.Юмашев. Усіх членів

найвищого органу партійно-політичного керівництва — Політбюро

К — змусили залишити міністерські посади. В останні роки життя

.Сталін ставився з великою підозрою до людей, зокрема до своїх со-

ратників. Тому ніхто з них не був застрахований від імовірного падіння,

раптового краху кар'єри, а в найгіршому випадку — від трагічного

кінця як "ворог народу'.

Наприкінці 40-х pp. в Україні, як і в усьому СРСР, гучно відсвят-

кували ювілей "великого вождя". Газети і журнали захлиналися від по-

току хвалебних епітетів: "Сталін — світоч комунізму. Сталін — най-

геніальніший і нойлюбилиший в усіх часах вождь незліченних .мільйонів,

друг, учитель, батько народний. Він — це наш Ленін сьогодні, великий

соратник і продовжувач справи Ілліча. Він — прапор усього трудового

людства. Він — разом із Леніним — творець більшовицької партії

і радянської держави, він — вождь і учитель партії, великий стратег

соціалістичної революції, корифей науки". „

И.Сталіну присвячувалися вірші, пісні й живописні полотна. Його

іменем називали міста, заводи і гірські хребти. Він поставав перед очи-

ма людей в образі осяйного напівбога, "сонця нашої ери". З усіх кінців

18

республіки надходили звістки про "небувале", "небачено велике"

піднесення соціалістичного змагання на честь сімдесятиріччя від дня

народження "товариша Сталіна". Колективи численних підприємств

брали на себе підвищені зобов'язання, щоб гідно зустріти ювілей. У ті

дні газета "Радянська Україна" писала: "В народному фольклорі

є мудре визначення ролі товариша Сталіна в усій нашій діяльності:

"Що б ми не робили — чи ткали, чи кували, чи ліс рубали, чи дім

будували — в усякому ділі нашого успіху тільки друга половина.

Першу за нас Сталін уже зробив'.

Таке оспівування та обожнювання, така вражаюча міфологізація

особистості служили духовною підвалиною диктатури. Хіба можна

протиставити себе генію, велетню? Хіба можна дозволити собі хоча б

найменший сумнів у правильності політичного курсу, визначеного

самим Й.Сталіним? Преса називала його "творцем Української Радян-

ської держави, визволителем і збирачем українських земель", неод-

мінно зазначаючи, що "завдяки його невтомному піклуванню так пиш-

но розквітла в братерській сім'ї наша соціалістична Україна". Зовсім

не з чиєїсь примхи поняття "вождя" дбайливо плекалося пропагандою,

а його антитезою стало поняття "простих людей" — гвинтиків велетен-

ської і складної державної машини. В цьому втілювався один із меха-

нізмів становлення, а пізніше — збереження режиму особистого пану-

вання, всієї системи тоталітаризму.

У перші післявоєнні роки ключову роль у політичному житті Украї-

ни відігравав М.Хрущов. Він народився в 1894 р. на Курщині в сім'ї

робітника-шахтаря. У 1908 р. переїхав на Донбас, де став учнем слю-

саря на заводі Боссе. Там розпочав революційну діяльність, а в 1918 р.

вступив до РКП(б). Брав участь у громадянській війні, потім вчився і

працював у Юзівці. Наприкінці 20-х pp. перебував на керівній партій-

ній роботі в Донецьку і Києві. Після закінчення навчання в Проми-

словій академії обирався секретарем Московського міськкому і обкому

ВКП(б).У січні 1938 р. повернувся в Україну, очоливши ЦК КП(б)У.

Як лідер партії М.Хрущов послідовно провадив її генеральну лінію,

однак при цьому не завжди виявляв потрібну И.Сталіну "рішучість".

Тому в березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У став Л.Каганович,

який діяв безжально і жорстоко. Наприкінці того ж року лідерство

знову перебрав М.Хрущов, а з грудня 1949 р. партійною організацією

України керував Л.Мельников, перед тим — другий секретар ЦК

Однак задумана И.Сталіним чистка йшла надто кволо, тому розпо-

чалися кадрові перестановки, зокрема міністром держбезпеки замість

Ь.Абакумова було призначено С.Ігнатьєва. Те, що в приціл вождя

19

Рис. 1. И.Сталін і М.Хрущов на трибуні мавзолею В.Леніна

під час святкування 1 травня. 1951 р.

потрапили керівники великого масштабу, стало очевидними після

XIX заїзду КПРС (1952 р.). На першому ж пленумі ЦК И.Сталін

виголосив промову, спрямовану проти В.Молотова і А.Мікояна. Він із

гнівом звинуватив їх у нестійкості, боягузтві, капітулянстві, тим самим

нагадавши про своє право вершити долі всіх. Крім того, він запропону-

вав створити Президію ЦК у складі 25 чоловік, включивши до неї

багатьох маловідомих людей.

М.Хрущов вважав, що в такий спосіб генсекові легше буде розпра-

витися зі "старою гвардією". Останнім актом чистки став арешт крем-

лівських лікарів, звинувачених у вбивстві А.Жданова та О.Щербако-

ва, замахах на життя О.Василевського, Л.Говорова, С.Штеменка.

У чіткому механізмі репресій такий крок неминуче призвів би до вик-

риття нових "ворогів", цього разу — серед пацієнтів заарештованих,

тобто, найвищих військових, партійних і державних діячів. Однак

завершити задум вождеві не вдалося: після бурхливого засідання Пре-

зидії ЦК (1 березня 1953 р.), на якому, за свідченням І.Еренбурга, що

було опубліковано західною пресою, усі старі члени вищого партійного

керівництва начебто виступили проти И.Сталіна, він зазнав серцевого

удару й незабаром (5 березня) помер від крововиливу в мозок.

20

ЗБРОЙНИЙ ОПІР

РЕЖИМОВІ

У 1944 р. в західних областях України розпочалось утвердження

радянської партійно-політичної системи. Це викликало значну про-

тидію місцевого населення, насамперед організованого національного

підпілля. Уже в березні 1944 р. для ліквідації формувань Української

Повстанської армії (УПА) сюди направили війська НКВС-НКДБ,

що діяли за підтримки підрозділів Червоної армії. Менш ніж за рік, до

кінця 1944 р., у Львівській, Ровенській, Станіславській, Дрогобиць-

кій, Тернопільській, Волинській та Чернівецькій областях органами

НКВС було проведено майже 6,5 тис. бойових операцій, в перебігу

яких вбито 57 405 і взято в полон 50 387 осіб.

Після закінчення Другої світової війни головне командування УПА

провело скорочення особового складу, зокрема груп "Захід" та

"Північ". З весни 1946 р. УПА змінила тактику, перейшовши від дій

великими силами (сотнями і куренями) до використання менших

підрозділів (рот і роїв). За окремими загонами закріплювалася певна

територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими.

УПА використовувала методи партизанської війни, провадячи рейди,

організовуючи засідки, здійснюючи терористичні акти. Вона прагнула

не допустити утвердження в західних областях України сталінського

тоталітарного режиму.

Навесні 1946 р. міністр внутрішніх справ СРСР Круглов затвер-

див план заходів щодо посилення боротьби з оунівським підпіллям. До

західного регіону України було відряджено оперативні групи праців-

ників центрального апарату МВС СРСР. Органи внутрішніх справ

республіки збільшили кількість винищувальних батальйонів. Улітку

того ж року ЦК КП(б)У ухвалив рішення: довести особовий склад

таких батальйонів до 35 тис. осіб. На початку 1947 р. боротьба

з національним рухом опору перейшла у виключну компетенцію органів

безпеки, і майже 2 тис. винищувальних батальйонів, що налічували

35,1 тис. бійців, було передано в розпорядження МДБ УРСР.

У цей час відділи УПА діяли також на Закерзонні — в Лемків-

щині, Надсянні й Холмщині. Уряди СРСР і Польщі продовжували

взаємне переселення (українців —із Польщі до УРСР, а польського

населення — з України до Польщі). Воно здійснювалося примусовими

методами й призвело до численних людських жертв. На території

евакорайонів Польщі, тобто, Жешувського, Люблінського та Краків-

ського воєводств, на обліку було майже 126 тис. українських родин

або 497 682 особи, з яких евакуйовано в УРСР 122,5 тис. родин або

21

482 109 осіб. Це становило 97,2% родин або 96,8% населення. їх роз-

селили на території Української РСР, зокрема в західному регіоні —

80,3 тис. родин або 322 868 осіб.

Під час переселення українців на території Польщі, особливо в

Лісківському, Перемишльському, Ярославському, Любачівському, То-

машівському та Грубешівському повітах, активно діяли формування

УПА й підпільні військові формування польської Армії Крайової,

що постійно перебували в протистоянні. Внаслідок нападів польських

загонів постраждало мирне українське населення: було вбито понад

4,6 тис. осіб, пограбовано більше 2,2 тис. родин, спалено кілька сот сіл

тощо. Під час збройних сутичок страждало й польське населення.

Українсько-польські конфлікти в період війни — драматична сторінка

в історії двох сусідніх народів.

У квітні-липні 1947 р. відбувся заключний етап взаємної депор-

тації, що одержав назву "Вісла". Протягом трьох місяців було проведе-

но виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей із

південно-східних земель Польщі: Надсяння, Лемківщини, Холмщини

та Підляшшя. Ці родини переселяли в західні та північні райони

Польщі, мотивуючи дану акцію необхідністю розгрому угруповань

УПА. За словами І.Біласа, головною метою поляків була ліквідація

української національної меншини та асиміляція переселенців у польсь-

кому середовищі. В перебігу акції з етнічних українських та прилеглих

земель насильницькими методами було виселено 140,6 тис. осіб.

Водночас, згідно з тією ж угодою, провадилося переселення поляків

із західних областей УРСР. Станом на 1 жовтня 1945 р. в регіоні на

обліку перебувало 256 428 родин поляків або 797 907 осіб, мала виїха-

ти до Польщі 233 121 родина або 675 096 осіб, було відправлено до

Польщі 158 614 родин або 480 483 особи. Під час евакуації вивезено

23 143 коня, 60 348 голів великої рогатої худоби, 6636 свиней, 17 195

овець і кіз, а також 26 327 знарядь для обробітку землі, 767 сіялок,

3168 збиральних машин. Переселенці вивезли також 1,2 млн. цент-

нерів продуктів, зокрема понад 690 тис. центнерів зернових.

Того ж 1947 р., в жовтні, сталінський режим провів масову депор-

тацію українців із західних областей УРСР. Десятки тисяч членів сімей

оунівців було вивезено на спецпоселення, три чверті з них становили

жінки й діти. У ряді міст регіону влада створила пункти для прийому

так званого спецконтингенту, сформувала оперативний штаб МВС

УРСР у Львові. Загалом із семи західних областей України було виве-

зено 26,3 тис. сімей або 77 791 особу. Найбільше українців депортува-

ли зі Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей; майно

репресованих передали в державні органи. Серед виселених налічува-

22

лося 35,4 тис. жінок і 22,3 тис. дітей, які також були зараховані до

"неблагонадійних".

На додаток до згаданого посилився наступ на формування УПА.

Війська блокували великі території, на яких діяло збройне підпілля.

Сталися численні сутички між підрозділами МДБ УРСР та загонами

повстанців, обидві сторони зазнали значних людських втрат. Тоді ж

МДБ і МВС УРСР створили кілька спільних оперативних груп для

ліквідації членів Центрального проводу ОУН та крайових провідників.

У 1948-1949 pp. проти повстанців було кинуто чотири дивізії МДБ

УРСР, операцією особисто керував міністр державної безпеки рес-

публіки М. Ковальчук. Навесні 1950 р. в с.Білогорша під Львовом

загинув головнокомандувач УПА Р.Шухевич (Тарас Чупринка),

й збройний опір режимові став згасати.

На той час чисельність оунівців, виселених на спецпоселення, до-

сягла 171,5 тис. осіб. Репресій знову зазнали не лише учасники боївок

ОУН-УПА, а й члени їхніх сімей. Постраждали десятки тисяч людей,

звинувачених у підтримці антирадянського підпілля.

Станом на 1 січня 1953 р. з цієї категорії спецпоселенців найбільше

перебувало в Хабаровському і Красноярському краях, Кемеровській,

Іркутській, Омській, Томській та Молотовській областях, в ряді авто-

номних республік Російської Федерації, у Казахській РСР.

У доповідній записці, надісланій згодом КДБ СРСР у Політбюро

ЦК КПРС, зазначалось: "Як свідчить аналіз архівних матеріалів,

заходи щодо виселення із західних районів країни були надзвичайними й

зумовлювалися зовнішньо та внутрішньополітичною обстановкою, що

склалася, діяльністю агентури ворожих розвідок і значною кількістю

осіб, що виступали проти Радянської влади, аж до здійснення терори-

стичних актів проти партійного і радянського активу..." У записці

визнавалося, що "в процесі здійснення заходів щодо виселення мали

місце факти порушень соціалістичної законності — необгрунтовані

арешти ряду громадян, огульний підхід в оцінці їх соціальної небезпеч-

ності".

РЕПРЕСОВАНА

ЦЕРКВА

Панівні позиції в Західній Україні посідала греко-католицька

Церква. Восени 1939 р. лише на Львівщині налічувалося 1308 греко-

католицьких церков, 830 священиків, 40 монастирів, понад 1070 на-

сельників (для порівняння: тоді ж в області діяло 5 православних цер-

23