Ukraina Lithuanica. Студії з історії Великого князівства Литовського. Т. І

Подождите немного. Документ загружается.

К И Ї В 2 0 0 9

національна академія наук україни

інститут історії україни

Ukraina Lithuanica:

студії з історії

Великого князівства литовського

т. і.

ISBN 978-966-02-5254-7

ISBN 978-966-02-5255-4(Т.І)

рекомендоВано до друку Вченою радою інституту історії україни

нан україни

(Протокол № 1 від 27 січня 2009 р.)

Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства Литовського. –

К., Інститут історії України НАН України. – 2009. – Т. І. – 224 с.

У наукових статтях та розвідках запропонованого читацькому загалу збірника

розглядаються раніше не досліджені або маловивчені питання вітчизняної історії литовської

доби, а також важливе коло проблем, пов’язаних з ґенезою поліетнічної держави епохи пізнього

середньовіччя – початку нового часу – Великого князівства Литовського. Зацікавлений читач

знайде у них авторське бачення відповідей на широке коло проблем, що досліджуються вперше

або по-новому оцінюються, а також познайомиться з важливими джерелами, які вперше

вводяться до наукового обігу.

Для істориків-литуаністів, викладачів, студентів та всіх, хто цікавиться історією

України та Великого князівства Литовського.

Ukraina Lithuanica:

studies on history of the Grand Duchy of Lithuania. −

К.: Institute of History of Ukraine, NAS of Ukraine, 2009. – V. І. – 224 p.

The collection covers a number of new issues related to the history of the Grand Duchy

of Lithuania; in particular, analysis of different peculiarities of its development in the Middle Ages

and Early Modern Times. The given research is supposed to extend empirical and theoretical aspects

of the mentioned issue.

For historians, faculty members, students and everybody interested in history of Ukraine and

the Grand Duchy of Lithuania.

Інститут історії України НАН України

вул. Грушевського, 4, к. 509, 01001 Київ, Україна

an_blan@mail.ru, dvashchuk@mail.ru



UkrAINA LITHUANIcA. – К., 2009. – Т. І.

Редакційна колегія

 КотлярМикола, д. і. н., член-кор. НАН України,

головний редактор, Інститут історії України НАН України

 БлануцаАндрій

, к. і. н., заступник головного редактора,

Інститут історії України НАН України

 ВащукДмитро

, к. і. н., заступник головного редактора,

Інститут історії України НАН України

 ЖеребцоваЛариса

, к. і. н., відповідальний секретар,

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Редакційна Рада

 СмолійВалерій, д. і. н., академік НАН України,

Інститут історії України НАН України, голова

 БорякГеннадій

, д. і. н., проф.,

Інститут історії України НАН України, заступник голови

 ВоронінВасиль

, к. і. н., доц.,

Білоруський державний університет

 ГуржійОлександр

, д. і. н., проф.,

Інститут історії України НАН України

 ДзярновичОлег

, к. і. н.,

Інститут історії Білорусі НАН Білорусі

 ЗакшевськийАнджей, д. габ., проф.,

Варшавський університет

 ЛюлевічХенрик, доктор історії, доц.,

Інститут історії ПАН

НієндорфМатіас, д. і. н.,

Кільський університет

 ПетраускасРімвидас

, доктор історії,

Вільнюський університет

 СасПетро

, д. і. н.,

Інститут історії України НАН України

 СтепанковВалерій, д. і. н., проф.,

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

 ЧухлібТарас, д. і. н.,

Інститут історії України НАН України



UkrAINA LITHUANIcA. – К., 2009. – Т. І.

Від Редакційної колегії

ослідження історії Центральної і Південно-Східної Європи

періоду пізнього середньовіччя – раннього нового часу не можливе

без пильної уваги до Великого князівства Литовського – однієї з

найбільших держав регіону, яка упродовж трьох з половиною століть

відігравала важливу роль на Європейському континенті. Набуваючи

поширення в сучасні українській історіографії литуаністичний

напрямок, проте, так і не вийшов за межі монографічних досліджень

та спеціальних статей, розпорошених по різноманітних наукових

збірниках, часописах, журналах, періодичних видань тощо. Тож вчені,

згуртовані дослідницькою інституцією – відділом історії України

середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України

НАН України, вирішили започаткувати окреме академічне видання,

присвячене дослідженню й публікації матеріалів з історії Великого

князівства Литовського.

Беззаперечно, флагманом видання будуть, насамперед, україно-

знавчі студії, а також публікації як окремих документів, так і корпусу

архівних джерел. Водночас важливими для редакційної колегії

стануть й матеріали, що висвітлюватимуть різні аспекти історії ВКЛ,

у тому числі і тих регіонів, які не є частиною сучасної України, а це,

своєю чергою сприятиме розвитку компаративістських студій. Окрема

рубрика буде присвячена публікації інформації про наявність нових

праць, наукові заходи, які присвячені литуаністичним студіям.

Безпосереднім поштовхом до створення запропонованого часопису

стала Міжнародна наукова конференція «Україна і Велике князівство

Литовське в XIV–XVIII ст.: політичні, економічні, міжнаціональні

та соціокультурні відносини в загальноєвропейському вимірі»,

що була вперше проведена на теренах незалежної України 25–27

вересня 2007 р. Інститутом історії України НАН України спільно з

Кам’янець-Подільським державним університетом (тепер – Кам’янець-

Подільський національний університет імені Івана Огієнка) у

м. Кам’янці-Подільському

. Місце проведення конференції було

обране не випадково, адже політичний зв’язок Поділля з литовською

Блануца А.В., Ващук Д.П., Копилов С.А. І міжнародна наукова конференція з

литуаністики в Україні // Український історичний журнал. – 2008. – №2. – С. 196–198.

UkrAINA LITHUANIcA. – К., 2009. – Т. І.

владою започатковувався ще у другій половині XIV ст., унаслідок

«повоювання» великим князем Ольґердом Синьої Води й

Білобережжя (1362 р.), про що сповіщається у Рогозькому літописці

(перша половина XV ст.). Після визволення Поділля від татар сюди

прийшли небожі Ольґерда – Юрій, Олександр і Костянтин Коріатовичі,

які захищали Подільську землю від татар, а князь Костянтин навіть

карбував у 1380-х роках власну монету, так званий «подільський

полугрошик».

Саме виступи учасників конференції – дослідників з України,

Литви, Білорусі, Росії, Франції та Великобританії

– увійшли до

першого номера представленого часопису «Ukraina Lithuanica: студії

з історії Великого князівства Литовського» й пропонуються увазі

для всіх, хто цікавиться історією цієї величної держави.

Україна і Велике князівство Литовське в XIV–XVIII ст.: політичні, економічні,

міжнаціональні та соціокультурні відносини у загальноєвропейському вимірі. Тези

доповідей. – К., 2007. – 70 с.

UkrAINA LITHUANIcA. – К., 2009. – Т. І.

Гурбик Андрій

(Київ)

тРактуВання «судоВих околиць» В

гРомадському судочинстВі на укРаїнських

Землях Великого княЗіВстВа литоВського

еоретичну основу народного громадського судочинства на

українських землях Великого Князівства Литовського, Руського,

Жомойтського (далі – ВКЛРЖ) складало усне звичаєве право, часто

фіксоване документами як «копне», для якого був характерний

дуже високий ступінь систематизації й узгодження основних його

теоретичних положень і відпрацьовані століттями механізми вирішення

різноманітних конкретних ситуацій повсякденного життя.

Проте, незважаючи на достатнє джерельне забезпечення

декларованої проблематики, науковці не лише належним чином не

аналізували останню в контексті еволюції ментальності (звичаєво-

правової культури, правових уявлень, правосвідомості)

, але недостат-

Теоретичні аспекти вивчення народної ментальності та правосвідомості

див.: Гурбик А.А. Крестьянское правосознание на украинских землях в составе

Великого Литовского княжества // Матэрыялы міжнароднай навуковай канферэнцыі

«Гістарычная памяць народау Вялікага княства Лытоускага і Бєларусі ХІІІ–ХХ ст.».

(Гродна, 3–5 ліпеня 1996 г.). Кніга 7. – Гродна, 1996. – С. 191–194; Гурбик А.О. Правові

уявлення та народна правосвідомість // Українське суспільство на зламі середньовіччя

та нового часу: нариси з історії ментальності та національної самосвідомості. – К.,

2001. – С. 57–70.

студії

політика і право

ГУРБИК АНДРІй

СТУДІЇ.

ПОЛІТИКА І ПРАВО

ньо ще залишається дослідженим і фактологічний аспект діяльності

громадських (копних) судів

. Оскільки одним із останніх дослідників,

хто системно вивчав зазначену проблематику, був І. Черкаський, а

його монографія побачила світ ще в кінці 20-х років нашого століття

Проте, вже тоді в передмові до вказаної книги академік М. Василенко

зазначав, що І. Черкаський вивчав копні суди «виключно в статичному

стані, їх еволюції, історії він не торкався… автор не зміг поставити

свою працю і в зв’язок з економічним та суспільним життям

українських та білоруських земель XVI–XVIII віків. Для цього й

матеріалу тепер у розпорядженні науки обмаль і він ще не досліджений

настільки, щоб на підставі його можна було робити наукові висновки

та узагальнення»

Аналіз фактологічного матеріалу, що стосується устроєвих засад

копного судочинства, дає підстави стверджувати, що громадські (копні)

суди загалом не були постійно діючою установою, а збиралися за

потребою в кожному конкретному випадку. Причому, у свідомості

середньовічних українців подібні судові збори асоціювалися, як

правило, із вічем на традиційному місці. Для вирішення звичайного

кола нескладних питань селяни збиралися під відкритим небом на

загальновідомих місцях. Так, жителі с. Полчани Луцького повіту

в 1564 р. сповіщали, що вони на віча-копи збираються на «обчом

местце»

. Аналогічні місця згадували селяни в Красному та Голузі

того ж повіту

. А в 1572 р. громада вказувала на таке «обчее местцо…

у церкви святого Миколы» в с. Бутетичах Володимирського повіту

Волині

Протягом віків усталилися традиційні місця проведення копних

судів також і поза межами відповідних поселень. У зазначений період у

Історіографію проблеми та огляд джерел див.: Праці комісії для виучування

історії західноруського та вкраїнського права (далі – Праці комісії). – К., 1928. – Вип. 4. –

С. 3–33; Яковлів А. До питання про генезу копних судів на Україні. – Львів, 1928. –

С. 1–6; Гурбик А.О. Копні суди на українських землях у XIV–XVI ст. // Український

історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 110–111.

Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI–XVIII ст. //

Праці комісії. – К., 1928. – Вип. 4.

Там само. – С. VІ.

Акты о копных и панских судах (далі – Акты КПС) // Материалы для истории

судоустройства и судопроизводства в Литовско-Русском государстве. – К., 1897. –

Т. 1. – №34. – С. 68.

Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора

древних актов (далі – Архив ЮЗР). – К., 1876. – Ч. VI. – Т. 1. – № 88. – С. 171; Акты

КПС. – № 57. – С. 125.

Акты КПС. – № 190. – С. 443.

1

UkrAINA LITHUANIcA. – К., 2009. – Т. І.

ТРАКТУВАННЯ «СУДОВИХ ОКОЛИЦЬ»...

Луцькому повіті згадувалися копи поблизу с. Яблунька, на які «громада

старцове на местцу певном (Тут і далі виділено нами – А. Г.) под

Яблункою зошлися», та селянський суд «над речкою Грушвицею на

урочискуобчом»

села Лище

У межах сусідніх білоруських земель ВКЛРЖ джерела теж

зафіксували синхронне з українськими землями побутування

традиційних вічових місць. Зокрема, документи згадували «коповища

стародавные» та «капища старые» в селах Мінського, «месца звыклые»

в селах Слонімського та Берестейського повітів

З метою вирішення складних судових справ, які зачіпали інтереси

декількох сусідніх сіл або міста й навколишніх приміських громад,

селяни збиралися на границях громадських земель. Це, як свідчать

джерела, також були загальновідомі всій околиці місця, де традиційно

збиралися великі віча-копи. У 1583 р. у Луцькому повіті збиралися

на копний суд «люди добрые, суседи околичные з … сел… Любча,

Рудки, Козина, Ставу, Соловина, Дуща, Навоза, Соколя, Смердина»,

які сповіщали: «што ж мы вызнаваем от всее копы, иж дей с тех сел…

здавна о шкоды вшелякие з рожищанами (жителями с. Рожище. –

А. Г.

) на границу… схоживались»

. Подібні традиційні місця

зібрання великих віч не можна було переносити, що у селянській

правосвідомості асоціювалося з непорушністю земельних границь (з

одного боку), та з усвідомленням того, що на такій порубіжній копі

кожен її учасник зобов’язаний обстоювати інтереси свого села або сім’ї,

які зоставалися символічно «за спиною».

Документальні матеріали зафіксували випадки, коли на великі

спільні віча-копи селяни сходились не лише на границях сільських

громад та сусідніх волостей, але й порубіжних повітів та земель

ВКЛРЖ. Цікаво відзначити, що й жителі тих українських земель, які з

XIV ст. опинилися по різні боки кордону між Королівством Польським

та ВКЛРЖ теж міцно утримували в пам’яті відомості про місця

спільних зібрань, і, незважаючи на приналежність до різних держав,

активно брали участь в спільних копних судах на границі. Зокрема, і

в 1546 р. поблизу сіл Глинне і Золочівка згадувалося урочище Лози,

на якому «завсегды со всих сел пограничных, яко з Великого Князства

так и с Коруны Польское на тых границах право с обеих сторон

Архив ЮЗР. – Ч. VI. – Т. 1. – № 96, 105. – С. 296, 346.

Акты издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. (далі – Акты

ВАК). – Вильна, 1891. – Т. XVIII. – № 35, 141, 182, 224. – С. 17, 123, 175, 255.

Иванишев Н. О древних сельских общинах в юго-западной России. –

К., 1863. – Приложение. – № 3. – С. 51–52.

ГУРБИК АНДРІй

СТУДІЇ.

ПОЛІТИКА І ПРАВО

дають»

. У цей же період поблизу с. Козлівське з польського боку

кордону селяни відзначали існування «руды Грузское и поведили иж

тутвтоедолины

правадаютьсобеихсторон, яко з Князства так и

Теребовльского повету (Королівства Польського – А. Г.), тут завжды

на право

ся зьеждчаем»

. Як бачимо, селяни проубіжжя активно

вирішували правові питання на традиційних місцях незважаючи

на кордон. Тут же зустрічаємо відомості не лише про загальні

правовідносини сусідів, але й про копне судочинство. У 1546 р.

селяни сповіщали ревізорам: «дорога, которая идеть от села Великого

Князства Опарыпсов до села Корунного пана воеводича Подольского

пана Яна Олексого до Бродов, и менили, в тое дороги врочищо

Беседы и поведили, иж дей се тут сходят завжды на копу село

Опарыпеское и з селом Бродским инаправавсякие»

Тож не викликає заперечення той факт, що селяни збирали віча-

копи на порубіжжі Королівства Польського і ВКЛРЖ з давніх давен

й, можливо, ще до тих часів, коли українські землі пертнув кордон

між вказанами державами. Тому і в подальшому українські селяни

обстоювали своє право вільно сходитися на копні суди на кордоні,

як правило, покликаючись на давню традицію: «от давних часов

и от предков

о злодейство и о всякие кривды, яко з сел лядских

(польських – А. Г.), так и з сел Великого Князства повету Киевского,

правасобедають

Було б не вповні вмотивованим вважати, що українські селяни,

збираючи віча на кордоні Польщі і ВКЛРЖ, злісно порушували

законодавство чи не виконували якісь положення феодального

права вказаних держав. Очевидно, що всі зазначені правові дії були

звичайним явищем не лише для народної правосвідомості, але й для

шляхти у XIV–XVI ст. Оскільки в джерелах даного періоду зафіксовано,

що в урегулюванні правовідносин на польсько-великокнязівському

кордоні активну участь брали магнати й шляхта: «тут права даем

межисобою

, яко з Великого Князства князи и панове, так с Коруны,

людей ставят ку справедливости всякое речи» (1546 р.)

. Те ж

саме стосувалося й державних урядовців ВКЛРЖ, про що свідчать

матеріали опублікованих книг Литовської метрики. Зокрема, у 1523 р.

Археографический сборник документов относящихся к истории Северо-

западной Руси. (далі – Археографический сборник документов). – Вильна, 1867. –

Т. 1. – № 31. – С. 114.

Там же. – С. 115.

Там же. – С. 106.

Там же. – С. 122.

Там же. – С. 110.

1

UkrAINA LITHUANIcA. – К., 2009. – Т. І.

ТРАКТУВАННЯ «СУДОВИХ ОКОЛИЦЬ»...

(9 квітня) було видано великокнязівську грамоту з наказом Костянтину

Івановичу Острозькому (на той час воєводі троцькому і старості

брацлавському й вінницькому), щоб він «выехал с паны Коруны

Полское на поправене границ межи земли Волынское и Коруны

Полскою, и теж о кгвалты и кривды с обу сторон подданных наших…

о всяки кривды подданных наших досмотрети и справедливость

чинити, как бы на обе стороны подданным нашим кривды не было»

Правова ситуація на сусідніх білоруських землях була досить

схожою, по яких проходив кордон між Польщею й ВКЛРЖ. Зокрема, в

1586 р. селяни згадували в Берестейському повіті урочище Побийконя,

«где се на копы люди с Короны и Литвы сходити звыкли»

Отже, у народному світосприйнятті правомірними в досліджуваний

період вважалися ті віча-копи, які відбувалися на традиційних

загальновідомих місцях. У поселеннях такими вважалися майдан в

центрі села або поблизу громадської церкви, копище, галявина на краю

села і т. п. Поза поселеннями традиційними місцями копних судів

були, як правило, границі земель (села, волості, повіту), берег річки

чи ставка, урочища, давні могили , лісові галявини, перехрестя доріг

і т. п. І лише проведені на таких загальновідомих місцях віча-копи

вважалися правомірними. В інших випадках, коли копа збиралася не

на традиційному місці, люди відмовлялися виходити на зібрання або

ж не визнавали її рішення, заявляючи при цьому: «тут перед тым от

стародавних веков николи копа не бывала» (1599 р.)

Окрім традиційних віч-коп на загальновідомих місцях селяни

також вирізняли і т. зв. спеціальні копні зібрання, які при потребі

збиралися на місці злочину. Метою таких «гарячих коп» було

освідчення перед сусідами наслідків та слідів злочину й початок

розслідування останнього. Причому вихід близьких сусідів та загалом

жителів околиці на місце злочину у правосвідомості середньовічних

селян вважався рівнозначним обов’язку. Це неодноразово підкреслю-

валося на копних судах досліджуваного періоду. У 1583 р. жителі

сусідніх сіл Луцького повіту на копі про підпалення будівель в с. Кобча

говорили, що вони «здавна…гдеколвекшкода,тамсхоживалися»

І дійсно, цей загальний принцип часто підтверджується документаль-

Ващук Д. Судова діяльність «старости» на Волині та «воєводи» на

Київщині в кінці XV – першій третині XVI століття // Україна в Центрально-Східній

Європі. – Вип. 5. – К., 2005. – С. 163; Lietuvos Metrika (1518–1523). – Įrašų knyga 11. –

Vilnius, 1997. – p. 144.

Акты ВАК. – Т. VI. – Предисловие. – С. 5.

Акты ВАК. – Т. XVIII. – № 174. – С. 166.

Иванишев Н. Указ. соч. – № 3. – С. 51–52.