Тюрменко І. Культурологія: теорія та історія культури

Подождите немного. Документ загружается.

291

РОЗДІЛ II. Генезис культури

У другій половині ХІХ ст. український поет став відомим як у сло

в’янських, так і в неслов’янських європейських країнах. У прогресивної

інтелігенції Росії Шевченко здобув визнання ще за життя. Високо оцінили

його творчість і заслуги перед народом три Миколи – Чернишевський,

Добролюбов і Некрасов. Зокрема, М. Чернишевський писав: “Имея теперь

такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни

в чьей благосклонности”. Визнавши Т. Шевченка за великого поета, російські

демократи тим самим визнали й право української нації на окрему літературу.

Творчістю Т. Шевченка зацікавилися і європейські літератори та вчені.

З’явилися критичні і науковоінформаційні праці про Шевченка і його поезію

в Австрії, Німеччині, в Англії та англомовних країнах, у Румунії.

На початку ХХ ст. Західна Європа та Америка мали можливість ширше

ознайомилися з творчістю автора “Кобзаря”. У зв’язку з відзначенням у 1911 і

1914 рр. його ювілеїв з’являються грунтовні праці про творчість поета,

західноєвропейськими мовами виходять перші високохудожні переклади

його творів, зокрема німецькою (збірка Ю. Віргінії, 1911) і англійською (збірка

Е. Л. Войнич, 1911), активно пропагували його поезію зарубіжні журнали.

У 20 – 80ті роки ХХ ст. географічний діапазон обізнаності з Шевченковою

спадщиною розширюється. Зростає кількість публікацій про поета та

перекладів його творів у Польші, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Англії,

Франції, Італії, США, Канаді. Виявився інтерес до творчості Шевченка в

країнах Азії (зокрема Японії, Китаї, Кореї) та Латинської Америки, Африки

та Австралії. Твори Т.Шевченка перекладені більш як 130 іноземними мовами.

Наш великий Кобзар посідає друге місце за кількістю поставлених йому

пам’ятників у світі. Шевченка шанують. Пам’ятники йому відкриті в

Петербурзі, Москві, Вашингтоні, НьюЙорку, Парижі, БуеносАйресі, Тулузі,

Палермо, Братиславі, Варшаві, Ашгабаті – власне на всіх материках.

Підсумовуючи значення творчості Т. Шевченка для української й світової

культури, використаємо висновок, зроблений І. Франком у “Присвяті”: “Він

був сином мужика – і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком – і став

велетнем у царстві людської культури”

Про визнання провідного місця Т. Шевченка в українській культурі, високої оцінки

його заслуг перед Україною свідчить те, що його ім’ям названо Національну премію

України в галузі культури, літератури і мистецтва – найвищу творчу відзнаку в

незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та

мистецтва. За 40 років її існування (1961–2001) лауреатами цієї високої і престижної

нагороди стали 525 персоналій та колективів. Першими лауреатами Шевченківської

премії були Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода

Франко І. Твори: У 20ти т. – К.: Держлітвидав, 1955. – Т. 17. – С. 7.

Шевченкові лауреати. 1961–2000. Енцикл. Довід. – К.: Крамниця, 2001. – С. 7. 8.

292

Культурологія: теорія та історія культури

Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне

життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних,

симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів

Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне

відзначення роковин народження і смерті поета (9–10 березня). Творча

спадщина поета спонукала і спонукає до вшанування його пам’яті, посилення

уваги до національногромадських проблем, що особливо проявилося в

умовах незалежності України.

Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і фор

мування національної свідомості українського народу, в розвиток української

та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим

живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського

суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть

6. Українська культура другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Особливість розвитку української культури другої половини ХІХ ст.

полягала в тому, що з середини ХІХ ст. у культуротворчих процесах

вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що

перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо в

першій половині ХІХ ст. пошук шляхів еволюції національної культури

спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо

козацькогетьманської доби), то в другій половині ХІХ ст. відбулася

трансформація суто культурницького руху в рух національновизвольний,

завданням якого стало вирішення широкого спектру соціальноекономічних і

політичних проблем – від повалення самодержавства та скасування кріпацтва

до створення інфраструктури української культури.

У другій половини ХІХ ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція

яка висуває новий принцип національного визволення –“повернення

Шевченко Т. Г. Кобзар. – С. 322.

Слово “інтелігент” виникло в другій половині ХІХ ст. Саме з 70х років ХІХ ст. зростає

кількість освічених людей в Україні: з’являється проверсток не тільки міської, а й сільської

інтелігенції – інженери, вчителі, лікарі, агрономи тощо. У цьому колі виникає духовна еліта, що

виробляє ідеологію діяльності своєї верстви, кодексу її поведінки та внеску в загальну справу

національного й духовного визволення. Навіть ті представники, що були службовцями

Російської імперії (ректор Київського і професор Московського університетів М. Максимович,

генерал російської армії М. Аркас, М. Костомаров), спрямовують свої зусилля саме на

культурний розвиток України.

293

РОЗДІЛ II. Генезис культури

обличчям до народу”, що передбачав духовне, а згодом і політичне само

визначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології

відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови

культурного, а згодом і політичного об’єднання українців. На цій основі

формується і національний менталітет.

Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску

цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де

асиміляторські заходи царського уряду протягом 60–90х років ХІХ ст.

регламентували національнокультурне життя (серед 11 наказів царського

уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими

були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.).

В умовах тотального тиску влади представники національної духовної

еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі

просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу “Основа”,

який видавався у 1861–1862 рр. (протягом 22 місяців) не лише російською, а

й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні,

фольклорні, літературнохудожні та критичні праці В. Білозерського, П.

Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там же, в Петербурзі, коштом В.

Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські

твори Г. КвіткиОснов’яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша,

вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в “Основі” М. Костомаров

видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду.

Він відзначав в українцях “сильно розвинений індивідуалізм, нахил до

ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до

свободи, нехіть до сильної влади”

У народному середовищі будителями національної свідомості виступила

молода генерація українських інтелектуалів – студенти Київського університе

ту св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський

та інші, які утворили кістяк першої громадськопросвітницької організації

“Київська Громада” (1859–1863). Згодом вона стала основним культурно

просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну

інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова,

Одеси створила свої “Громади”, яких усього в Україні було близько 100. Усіх

членів “Громад” об’єднувала національна ідея, що розвивалася на демо

кратичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного само

визначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за

надбання духовної та матеріальної культури.

Доробком “громадівців” було й створення недільних шкіл з українською

мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та

публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії

Див.: Крип’якевич І.П. Історія України. – Л.: Світ, 1990. – С. 267.

294

Культурологія: теорія та історія культури

України, складання українськоросійського словника. Але циркуляром 1863 р.

діяльність “Громад” заборонялася, як заборонялося й користування українською

мовою. Один з перших дослідників української культури І. Огієнко писав:

“Українську інтелігенцію відірвали од народу і заборонили промовляти до нього

рідною мовою”

Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився на початку 70х років

ХІХ ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами в громадівські

організації приходить молодь, переважно студентська. Ідеї, що зародилися

серед молодших членів “Київської Громади”, найбільше відбилися в працях

М. Драгоманова, який розглядав національновизвольний рух як головний

фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини

і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; само

врядування – як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу

– як засіб повернення української нації до родини націй культурних. Його

погляди стосувалися питань державотворення. Але, на відміну від пред

ставників російської інтелігенції, які прагнули радикальних змін в імперії,

українська духовна еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху

розбудови нової України

У другій половині ХІХ ст. активізується процес консолідації інте

лектуальної еліти східно і західноукраїнських земель, що входили до різних

імперій. Саме в 60ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски

царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція

відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи,

намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення. Тому

звідси й починається український П’ємонт (рух за об’єднання нації –

політичне, духовне, державне)

Справі культурнонаціонального відродження сприяло заснування 1868 р.

у Львові громадського товариства “Просвіта” на чолі з А. Вахняниним. Дуже

скоро в містах і містечках Галичини з’явились його філії, що об’єднували

Огієнко І. Українська культура. – С. 114.

У сучасній літературі, в тому числі й навчальній, багатьох провідних діячів української

культури періоду, який розглядається, – М. Павлика, М. Драгоманова, І. Франка та ін. – відносять

до “радикальних представників демократично настроєної інтелігенції” (Див. наприклад: Лекції

з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За ред. Яртися А.В., Шендрика С.М.,

Черепанової С.О. – Л.: Світ, 1994. – С. 370, 385). Проте їх “радикалізм” мав ліберальну основу –

це були рафіновані інтелектуали, які не мислили категоріями “сокири та зашморгу”.

П’ємонт – область в Північній Італії, яка стала наприкінці ХVIII – середині ХІХ ст.

головним центром національновизвольного руху італійського народу проти іноземного

панування та об’єднання розрізнених міст Італії в єдину державу. Цей рух, який очолювала

молода генерація італійської інтелігенції (Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді, К. Кавур), внаслідок

буржуазнодемократичних революцій 1848 р. та 1859–60 рр. закінчився об’єднанням Італії в

1870 р.

295

РОЗДІЛ II. Генезис культури

прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і

Східної України. У роботі “Просвіти” брали участь В. Барвінський, Ю.

Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін.

Головним завданням “Просвіти” було поширення освіти серед народу,

підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню

національної свідомості. Для цього в 77 її філіях було засновано близько трьох

тисяч читалень та бібліотек, здійснювалися театралізовані вистави тощо.

Вінцем об’єднання національної духовної еліти стала спільна робота

інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70х рр. ХІХ ст. Спочатку ця

робота проходила під егідою Північно-Західного відділу Російського гео-

графічного товариства (1873–1875), що згуртував навколо себе провідні

культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів,

композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з’їзди,

видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались

українські літературні твори. Товариство стало першим науковим україно

знавчим осередком.

Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в

східноукраїнських землях; епіцентром культурного відродження, об’єднання

інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було

засновано Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ ім. Т. Г. Шевченка),

яке понад 15 років очолював М. Грушевський. Воно об’єднувало майже всіх

провідних східно та західноукраїнських учених, а також науковців з

європейських країн. Поруч з М. Грушевським працювали мовознавці

А. Кримський, Б. Грінченко, літератори та публіцисти В. Гнатюк, І. Франко,

М. Павлик, історики Ф. Вовк, В. Антонович, композитор Ф. Колесса та багато

інших. Після реорганізації (1892) НТШ ім. Т. Г. Шевченка виконувало функції

академії наук. Протягом 90х років ХІХ – початку ХХ ст. вийшли його

збірники: “Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка”, “Збірник

математичноприродничої та лікарської секції”, “Етнографічний збірник”,

“Пам’ятки українськоруської мови та літератури”, “Літературнонауковий

вісник”, “Українська видавнича спілка” та ін.

Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому

ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання,

виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засно

вувались україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників

та уряду. Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати

другий, осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет.

Галичани, які дійсно відчували справжній культурний ренесанс, своєю

натхненною працею вагомо впливали на діячів культури зі Східної України:

вони допомагали видавати твори П. Мирного, Л. Українки, М. Коцюбинського

та інших письменників. І наддніпрянські українці розуміли, що тиск збоку

царського уряду можна обійти, принаймні у видавничій справі. Культурні

296

Культурологія: теорія та історія культури

зв’язки між східно і західноукраїнськими землями відтоді вже ніколи не

поривалися (за винятком міжвоєнного періоду 1919–1939).

Усвідомлення національного об’єднання, принаймні на духовному рівні,

було вістрям усього просвітницького руху. Нова генерація української

інтелігенції не закликала народ до збройних повстань. Це була в основі своїй

ліберальна інтелектуальна еліта, що засновувала недільні школи (П. Куліш,

О. Кониський), працювала в університетах (М. Драгоманов, М. Костомаров,

М. Грушевський), займалася меценатством (родини Ханенків, Терещенків,

Бродських), у літературних та публіцистичних творах розвінчувала вади

політичного устрою і вишукувала шляхи національного самовизначення.

Отже, можна констатувати, що в другій половині ХІХ ст. народилася нова

генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі

формувалася національнодуховна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного

зв’язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами

широкого просвітницького руху вела українців до соціальнополітичного,

національного та духовного визволення.

Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була

всеукраїнська літературна мова. Витворена Т. Шевченком, вона і в другій

половині ХІХ ст. виступала каталізатором національнодуховного відро

дження українського народу. Вихід Шевченкового “Кобзаря” став епохальним

явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку

української літератури на засадах критичного реалізму.

У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців.

Видатна письменниця Марко Вовчок (1833–1907, “Народні оповідання”,

“Інститутка”, “Маруся”, “Панська воля”, “Кармелюк” тощо) з великою любов’ю

змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту.

Байкар Леонід Глібов (1827–1893) в алегоричній формі показав безправне

становище селянства. Анатоль Свидницький (1834–1871) створив перший

реалістичний соціальнопобутовий роман “Люборацькі”.

Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського (1864–

1902), ліричні поезії Степана Руданського (1830–1873), твори Павла

Чубинського (1839–1884)

. Значний внесок у розвиток української літератури

зробили письменники Пантелеймон Куліш (1819– 1897,“Чорна рада”), Борис

Грінченко (1863–1919, збірки поезій та повісті), поети Олександр Кониський

(1836–1900), Яків Щоголів(1824–1898) та ін.

Класичні зразки соціальнопобутової повісті та побутовопсихологічного

оповідання створив Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У високохудожній

формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення

України (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Запорожці”, “Маруся

Богуславка” та ін.). Ольга Кобилянська (1863–1942, “Земля”) та Панас

Рудченко, що працював під псевдонімом Панас Мирний (1849–1920, “Хіба

За написання вірша “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…” Павла Чубинського було

заслано царським урядом на 8 років до Архангельської губернії.

297

РОЗДІЛ II. Генезис культури

ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”) у своїх творах відтворили енциклопедію

розвитку пореформеного суспільства в Україні.

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та

патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864–1913,

“П’ятизолотник”, “Дорогою ціною”, “Fata Mоrgana” та ін.) та Лесі Українки

(1871–1913, “Досвітні вогні”, “Без надії сподіваюсь”, “Слово, чому ти не твердая

криниця” тощо). Їхні твори стали яскравим взірцем соціальнопсихологічного

дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні

за умов капіталізації суспільства.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвіт

лювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856–

1916) – письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична

й наукова спадщина якого в повному обсязі досі не опублікована. Він створив

класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики (“З вершин і

низин”, “Зів’яле листя”, “Каменярі”, “Гімн”), змалював жорстоку експлуатацію

робітників (“Ріпник”, “На роботі”, “Борислав сміється”), дав ключ до

філософського розуміння історичних подій в Україні (“Захар Беркут”,

“Моїсей”). Під впливом І. Франка розвивалася творчість найближчих його

послідовників – М. Павлика (1853–1915), В. Стефаника (1871–1931), М.

Черемшини (1874–1927). Закарпатську літературу найяскравіше репрезен

тував Юрій Федькович (1834–1888, “Кам’яний хрест”). Розвиток літературного

процесу пов’язаний з поширенням публіцистики – жанру, в якому найвидатні

шими представниками в Україні, безперечно, були І. Франко і М. Драгоманов.

І. Франко – найвизначніший в українській літературі перекладач з усіх

європейських мов – збагатив українську культуру взірцями перекладів найкращих

творів світової літератури. Учень і тривалий період прибічник М. Драгоманова, його

найближчий послідовник у публіцистиці та літературознавстві, І. Франко став на

рубежі століть одним з провідних діячів культурного, національновизвольного руху

в Україні. Його публіцистичні твори відіграли визначальну роль у розвитку

культуротворчих процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст., особливо у формуванні

світоглядних засад української національної інтелігенції.

Публіцистичний доробок Михайла Драгоманова (1841–1895) мав величезне

значення як в Україні, так і за її межами, де він представляв прогресивну українську

ідеологію і популяризував її на сторінках заснованого ним у Женеві альманаха

“Громада” (1878–1882). У галузі літературознавства М.Драгоманов був одним з

найвизначніших прибічників порівняльноісторичного методу. Він прагнув

обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських, гуманістичних та естетичних

цінностей у національнокультурному розвитку. Його глибока ерудиція в галузі світової

літератури поєднувалася з глибокими поглядами щодо ролі й місця української

літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути

“по ідеях демократична, по манері – критична і реалістична, по мові – животворна”

Драгоманов М.П. Літературнопубліцистичні праці: У 2х т. – К.: Наук. думка, 1970. – Т.

1. – С. 472.

298

Культурологія: теорія та історія культури

М. Драгоманов закликав усіх співвітчизників, які вимушені були виїхати за межі

України, “поклястися собі не кидати українську справу… Кожна українська людина, яка

виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських

цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського

народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною”

На сторінках наукових, публіцистичних видань широко популяризував

свої дослідження Михайло Грушевський (1866–1934). Він переконливо

доводив, що український народ пройшов довгий, складний історичний шлях,

вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність.

Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював об’єктивну

потребу розвитку преси. Через утиски царату у Наддніпрянщині видавати

періодичні видання було справою складною, тому численні видання

(наукового, педагогічного, етнографічнопобутового характеру) виходили в

Петербурзі (журнал “Основа”) або за кордоном, зокрема в Галичині. Дійсні

зміни у справі розвою преси відчувалися після 1905 р., коли було ліквідовано

заборони на вживання української мови. Але й у 1905–1914 рр. галицька преса,

що консолідувала українців, продовжувала домінувати і за кількістю видань, і

за їх тематикою.

Особливістю літературного процесу в Україні у другій половині ХІХ –

на початку ХХ ст. була поява творів, розрахованих на широкі народні маси

(особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному

прошарку суспільства як осередку

, покликаному повести за собою ці широкі

народні верстви до національнодуховного визволення. Саме література

виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через

неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного

відродження.

Літературний процес не обмежувався створенням художніх та публі

цистичних творів. Важливим явищем для України був розвиток драматургії,

що відображала об’єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і

насамперед – створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед

І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини ХІХ

ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант

підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та

національнодуховному відродженню українського народу. Серед них Іван

Нечуй-Левицький (1838–1918, “Маруся Богуславка”), Марко Кропивницький

(1841–1910, “Дай серцю волю, заведе в неволю”), Михайло Старицький

(1840–1904 , “За двома зайцями”, “Сорочинський ярмарок”, “Різдв’яна ніч”),

Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1993. – С. 356.

З’являється всестанова інтелігенція – у містах, містечках, селах. Вона починає читати

саме українську літературу, саме українських авторів, проникається національнодуховними

потребами саме українського суспільства.

299

РОЗДІЛ II. Генезис культури

Іван Карпенко-Карий (1845–1907, “Наймичка”, “Безталанна”, “Сто тисяч”,

“Мартин Боруля”). Значним був драматургійний доробок П. Мирного

(“Лимерівна”, “Повія”), І. Франка (“Украдене щастя”, “Учитель”, “Кам’яна

душа”), Б. Грінченка (“Степовий гість”, “Ясні зорі”), Л. Українки (“Лісова

пісня”, “Бояриня”).

Починаючи з першої аматорської трупи у 60хроках в Єлисаветграді,

українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на

початок ХХ ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими – майже 300.

Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори

М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька,

М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були:

боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до

українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань;

торування нових шляхів сценічного мистецтва.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр “Руська бесіда”, який

очолив О. Бачинський. Його репертуар, що ставився в містах Східної Галичини

та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західно

українських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Однак

постійні зміни керівництва театру, гостре суперництво між москвофілами та

народовцями за вплив на нього призвели до його занепаду. Вагома роль у його

піднесенні належить М. Кропивницькому, який працював тут за запрошенням

у середині 70х років ХІХ ст. Саме тоді галицькі глядачі ознайомилися з новими

п’єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори –

І. Гриневицький, М. Романович та ін. Цей театр був єдиним українським

професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років.

Український театр кінця ХІХ – початку ХХ ст. за своєю тематикою

залишався переважно побутовим. Але тісний зв’язок з народною культурою

робили його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив значення

українського театру на межі століть: “Для широкої публіки при нестачі книжок

український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної,

але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і не вважаючи

на убогість репертуару і не високі прикмети більшості п’єс (цензура театральна

була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова і

любов до нього винародовленої міської людності”

Залишаючись побутовоетнографічним за змістом, романтичносенти

ментальним та водевільнорозважальним за формами, український театр на

початку ХХ ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали

здебільше російські театри, як, наприклад, театр М. Соловцова, організований

для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії

початку ХХ ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880–1951,

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.: Золоті ворота–ДТК–Радуга, 1990.

– С. 510.

300

Культурологія: теорія та історія культури

“Дисгармонія”, “Закон”, “Великий молох” та ін.) з їх високою культурою

белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою

відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов’язували надію

на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і

драматургійні етюди О.Олеся (1878–1944), за висловом Д. Антоновича, “не

могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання

українським побутовим акторам”

. Професійні актори віддавали перевагу

традиційно визнаним творам української класики – так було в трупі М. Ста

рицького і в театрі М. Садовського. Молоді ж театральні сили, що об’єдналися

в “Молодому театрі” (пізніше “Березіль”) навколо Леся Курбаса (1881–1937)

та Миколи Куліша (1892–1937), стали відігравати помітну роль у театральному

мистецтві в роки Української революції та доби українського національного

відродження.

Крім драматичних, в Україні в цей період засновуються музично

драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри – у Києві,

Львові, Одесі. Проте операм українських композиторів тут практично не було

місця (популярності тоді набули твори П. Чайковького, О. Римського

Корсакова, Р. Вагнера та ін.). Такою була доля всієї музичнотеатральної

спадщини С. Гулака-Артемовського (1813–1873), Миколи Лисенка (1842–1912),

Петра Сокальського (1803–1887), Миколи Аркаса (1852–1909) та ін. Лише з

1907 р., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично

драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині – Національна опера),

широка українська публіка почула “Запорожця за Дунаєм”, “Різдв’яну ніч”,

”Енеїду”, “Наталку Полтавку”, “Катерину” та інші українські опери.

Україна завжди славилася виконавцями вокального мистецтва. Проте

найталановитіші з них – С. Крушельницька (1872–1952) А. Нежданова, (1853–

1922) О. Мишуга (1873–1950), аби мати мжливість повністю розвинути свій

талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (СанктПетербург,

Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн, де досягли визнання

в мистецькому світі. При цьому видатні виконавці ніколи не припиняли

зв’язків з Україною. На початку ХХ ст. з великим успіхом виступала в країнах

Західної Європи та Америки Українська хорова капела під керівництвом

талановитого музиканта і диригента Олександра Кошиця (1875–1944).

Наполеглива діяльність національної еліти довела, що українська

культура не лише не була знищена царськими заборонами та утисками, а й

розвинулась в усіх її жанрах, створивши твори світового зразка. Саме через

розвиток духовних, культурних цінностей, здобуття освіти, наукових знань

та поширення просвітництва пролягає шлях до національнодержавного

відродження.

Українська культура: Лекції за ред. Дм. Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – С. 472.