Свинко Й.М., Сивий М.Я. Геологія

Подождите немного. Документ загружается.

на процеси окиснення — почалося зменшення його вмісту

в атмосфері.

Концентрація іншого важливого компонента атмосфе-

ри — вуглекислого газу протягом фанерозою також в ок-

ремі моменти набагато перевищувала сучасну, хоча збері-

галась загальна тенденція зниження його вмісту від 0,4 до

0,03 %. Епохи максимальної концентрації атмосферного

С0

характеризуються високим температурним режимом

і, навпаки, час різкого зниження вмісту вуглекислоти в

атмосфері — це час глобальних похолодань, появи тери-

торій із наземним зледенінням (див. рис. 50). Перше істотне

зниження загального вмісту С0

в атмосфері відповідає

ордовику, що стало, очевидно, однією із суттєвих причин

пізньоордовицького зледеніння. Друге зниження спосте-

рігалося в пізньому карбоні і корелюється з великим гонд-

ванським зледенінням. Таке зниження було спричинене,

можливо, посиленим споживанням атмосферного С0

пишною рослинністю раннього карбону та значними ви-

тратами його на утворення карбонатних порід і черепа-

шок молюсків. Останнє суттєве зниження вмісту С0

відбу-

лося в пліоцені; в сучасну епоху вміст С0

в атмосфері є

мінімальним за всю історію планети.

Максимуми вмісту С0

збігаються з максимумами вул-

канічної активності Землі, що свідчить про істотний вплив

на кліматичні умови ендогенних процесів.

Відомостей про концентрацію в ті чи інші періоди фа-

нерозою в атмосфері водяної пари — важливого чинника

у формуванні парникового ефекту — в літературі немає.

24.3.

Еволюція клімату Землі

Достовірних даних про клімат архейської ери немає. Є

відомості лише про знахідки подібних до тилітів утворень

в архейських товщах Канадського щита, Австралії, Півден-

ної Африки.

У протерозої фіксуються сліди чотирьох достовірних зле-

денінь: віком 2,5...2,4 млрд і близько 2 млрд р. тому, ри-

фейське (900...700 млн р. тому) та вендське (680...660 млн р.

тому). Дуже потужним було останнє зледеніння, яке поши-

рювалось на багатьох континентах — у Південній Америці,

Африці, Австралії, Північній Європі. Незважаючи на ве-

378

ликі наземніі зледеніння, клімат пізнього протерозою в ціло-

му був достатньо теплим та вологим на більшій частині

планети. Формуванню слабозонального парникового клімату

сприяли слабодиференційований рельєф та висока концен-

трація вуглекислого газу в атмосфері. Окремі визначення

палеотемператур дають середні значення близько 35...45 °С.

Кліматичну зональність поки шо не виявлено.

Після сильних похолодань у венді на початку кембрію

почалося велике потепління. Тропічні умови поширилися

майже на всі континенти. Поряд із рівномірно-зволоже-

ними територіями за відкладами солей, сульфатів та кар-

бонатів виділяють і аридні зони. Останні скорочуються до

закінчення кембрію. Кліматична зональність у кембрії сла-

бовиражена, що, можливо, пояснюється розташуванням

континентів у низьких широтах.

Рівномірно теплий клімат кембрію в ордовику набуває

чіткої зональності і для пізнього ордовика виділяють уже

пояси екваторіального, тропічного, субтропічного, по-

мірного та нівального клімату. Сильне похолодання в

пізньому ордовику зумовило наземне зледеніння на ділян-

ках материків, розташованих поблизу південного полюса

(північний захід Африки та Південної Америки). Серед-

ньорічні температури в тропіках знизилися на 3...5, у суб-

тропіках — на 10... 15 °С.

На початку силурійського періоду на континентах збе-

рігаються прохолодні умови, в другій половині силуру по-

чинається потепління та аридизація кліматичних обста-

новок, що пов'язується із процесами каледонського тек-

тоно-магматичного циклу.

В цілому ж таласократичний режим континентів кемб-

рію та ордовику в другій половині силуру змінюється на

теократичний, який продовжується до середини девону.

Аридизація клімату, яка почалася в пізньому силурі, до-

сягла максимуму в ранньому девоні. Аридні умови (пус-

телі та напівпустелі) встановилися на великих територіях

Північної Америки, Євразії та Гондвани. В другій поло-

вині девону аридність клімату зменшувалась. У цілому

девонський період — це час панування тропічного кліма-

ту, чому сприяло розташування материків у низьких ши-

ротах та висока концентрація С0

в атмосфері.

В ранньому карбоні у зв'язку із широкими морськими

трансгресіями, які покривали в цей час значні площі плат-

форм, каледонід та геосинкліналей, установлюється таласо-

379

кратичний режим. На планеті панував тропічний та еквато-

ріальний клімат, аридність — різко ослаблена. Середньорічні

температури в Північній Америці становили 27...30, на Уралі

22...24 °С. Навіть поблизу північного полюса на Сибірській

платформі клімат був відносно теплим, без наземного зле-

деніння, із теплолюбною рослинністю. В другій половині

карбону спостерігають сильне похолодання і диференціа-

цію кліматичних умов, що було спричинене, очевидно, зни-

женням вмісту С0

в атмосфері (майже вдвоє) та появою

поблизу південного полюса великих масивів суходолу. На

материках Гондвани розвивається велике гондванське

зледеніння, а морський басейн в Арктиці покривається льо-

дом. Середньорічні температури в пізньому карбоні порівня-

но із раннім знизилися на 4...7 °С. Вологий екваторіальний

пояс того часу простежують за покладами кам'яного вугіл-

ля, бокситових і марганцевих руд у областях, що оточували

Палеотетіс (Західна і Південна Європа, Північна Африка,

Мала Азія, південь Китаю, Індокитай). Помірні гумідні умови

встановлювалися на материках Гондвани (гондванська фло-

ра) та на північному сході Євразії (тунгуська флора).

В пермі настала нова теократична епоха, й аридні зони

помітно розширились. У них відкладались червоноколірні

континентальні і соленосні лагунні осадки, які зафіксова-

но в центральній частині Північної Америки, на більшій

території Європи, в Казахстані, Середній Азії, а також на

північному заході Африки та в центральній частині Півден-

ної Америки. В пізній пермі аридизація клімату тривала і

охопила навіть райони з помірним кліматом. У цілому пері-

од є одним із найбільш жарких і сухих у палеозойській ері.

В ранньому та середньому тріасі на материках збері-

гався посушливий континентальний клімат (теократична

епоха), встановлений ще в пермі і зумовлений процесами

герцинського орогенезу. Деякі палеокліматологи виділя-

ють для цього часу чотири основні природні зони: екстра-

аридну, або пустельну, помірно-аридну (зону сухих і опус-

тинених саван), змінно-вологу і рівномірно-вологу. Пустелі

з еоловим рельєфом (дюни, бархани, такири) розмішу-

вались тоді на значних площах Північної Америки, Аф-

рики, Євразії, на півночі Південної Америки та в Авст-

ралії. Загальна кількість опадів тут не перевищувала

150...200 мм/рік. Для змінно-вологої зони типовими ланд-

шафтами були лісові савани, у рівномірно-вологій зоні

(Південно-Східна Азія, Індія, Антарктида) переважали

380

лісові та озерно-болотні ландшафти з голонасінними, де-

----подібними папоротями, плаунами, хвощами. Пізній

тріас ознаменувався певною гумідизацією клімату, що було

спричинено розвитком морських трансгресій.

Гумідизація тривала в ранній та середній юрі, коли вста-

новився чітко виражений таласократичний режим. За тем-

пературним режимом в юрі можна виділити екваторіаль-

ний, два тропічних та два субтропічних пояси. У пізній

юрі відбувається певна аридизація кліматичних обстано-

вок, пов'язана, очевидно, із тектонічними процесами не-

вадійської фази мезозойського орогенезу.

Таласократичний режим у крейдовому періоді збері-

гався — тектонічні процеси мезозойського тектоно-маг-

матичного циклу не призвели до геократизації клімату,

що можна пояснити розкриттям у цей час нових океаніч-

них басейнів як наслідок розколу Гондвани та Лавразії.

Певне похолодання відбулося вже наприкінці ранньої крей-

ди і тривало в середній та пізній крейді. Справжніх пус-

тель ні в юрі, ні в крейді не існувало — пустелі того часу

були близькими до сучасних тропічних саван. Не було та-

кож льодових покривів біля полюсів. У цілому ж клімати

мезозою були слабодиференційовані. Для цього часу ви-

діляють лише два термічні типи клімату: тропічний і бо-

реальний (ослаблений тропічний), із середньорічними тем-

пературами, відповідно, 25...28 та 12...24 °С.

У палеогені внаслідок розвитку широких морських

трансгресій клімат був рівномірно теплим. Межі між кліма-

тичними зонами були згладжені, не існувало, як і в крейді,

справжніх пустель, льодових зон біля полюсів. Тропічна

зона охоплювала в той час не тільки приекваторіальні райо-

ни, а й південь Європи, Кавказ, Поволжя, де середньорічні

температури в морях коливалися в межах 21...26 °С. До-

сить високі температури відомі й на півночі Європи —

22...26 °С. Однак уже наприкінці палеогену настає значне

похолодання, що призводить до скорочення ширини тро-

пічного й екваторіального поясів. Температури в низьких

широтах знизились на 6...8 °С, в середніх і високих широ-

тах таке зниження було ще більшим. Похолодання зумо-

вило початок формування льодового покриву Антаркти-

ди. Кліматичні границі зміщувалися до екватора. Через

похолодання розширились зони аридизації клімату, і в по-

мірному поясі почали формуватися ландшафти савано-

степів та лісостепів.

381

Процеси альпійського орогенезу були однією із істотних

причин дальшого похолодання, яке тривало протягом нео-

гену. Звужувались пояси екваторіального, тропічного та суб-

тропічного клімату, розширювалися аридні зони. З'являються

тундрові і тайгові ландшафти, а близько 4,5 млн р. тому —

лід у акваторії Північного Льодовитого океану. Близько

2 млн р. тому льодові панцирі покривають уже значні тери-

торії Антарктиди, Патагонії, Ісландію, острови Арктики.

Антропогеновий період — це час розвитку великих на-

земних зледенінь у північній півкулі. Чітко проявляється

ритмічність у кліматичних процесах — епохи зледенінь

змінюються епохами потеплінь (міжльодовиків'ями).

Ритмічні коливання клімату спричиняли міграцію кліма-

тичних поясів, зміщення яких досягали 1000...2000 км. Арк-

тичний пояс простягався до 40...50° пн. ш. Тут розташову-

вались льодовикові щити, тундра та морський лід. Пояси

помірного, субтропічного і тропічного клімату звузилися

та змістилися в низькі широти. В льодовикові епохи пере-

пад температур між низькими й високими широтами в

північній півкулі досягав 70 °С, у міжльодовиків'я — лише

30...35 °С. Перигляціальні зони характеризувались низьки-

ми середньорічними температурами, незначною кількістю

атмосферних опадів та відносно високою сонячною радіа-

цією. В субтропіках і тропіках льодовикові епохи спричи-

няли переважно підвищення зволоженості (плювіальні епо-

хи) внаслідок зростання атмосферних опадів, у міжльодо-

виків'я клімат сухішав, пояси розширювались, природні

умови ставали близькими до сучасних.

Історія кліматів фанерозою вказує на їх періодичні ко-

ливання, різні за масштабами та природою. Причиною

кліматичних змін високого порядку (істотної тривалості)

були астрономічні чинники, а менш тривалі зміни в кліматі

Землі спричинялись уже тектонічними процесами та про-

цесами в атмосфері (зокрема, зміною концентрації С0

Так, періодичні зміни кліматів найвищого порядку ма-

ють тривалість 200...250 млн р. Це так званий галактичний

рік, тобто час, протягом якого Сонячна система здійснює

повний оберт навколо центра Галактики. За цей час відбу-

вається суттєве оновлення всіх геологічних процесів, зміна

характеру й інтенсивності кругообігу речовини між зовніш-

німи оболонками Землі тощо. З такою періодичністю по-

в'язують зміну ізотермічного, теплого та в цілому воло-

гого (парникового) клімату раннього й середнього палео-

382

зою термічно диференційованим, континентальнішим і

більш сонячним кліматом пізнього палеозою — кайнозою.

Періодичні зміни другого порядку мають тривалість

40 60 млн р. і пов'язані з переміщенням Сонячної систе-

ми в різні зони Галактики, з різними умовами космічного

середовища, що, можливо, безпосередньо впливало на

процеси у верхніх оболонках планети. Така періодичність

зумовлює зміну теократичних епох з поширенням арид-

них обстановок (пізній силур і ранній девон, пізня перм—

ранній тріас, пізня юра—початок крейди) таласократич-

ними епохами з переважанням гумідних кліматів (ранній

силур, ранній карбон, рання і середня юра, середина крей-

ди). Кліматичні зміни в цьому разі відповідають у часі

принциповим змінам у структурі земної кори, які спричи-

няли і перебудову палеогеографічних обстановок.

Зміни третього порядку мають тривалість десятки—сотні

тисяч років. їх ілюструють події четвертинного періоду,

коли льодовикові епохи змінювались міжльодовиків'ями,

тобто епохами потеплінь і відповідно чергувались у низь-

ких широтах епохи зволоження та засушення. Така періо-

дичність, очевидно, пов'язана з коливаннями сонячної ра-

діації внаслідок змін параметрів земної орбіти і задовіль-

но пояснюється гіпотезою Міланковича.

Періодичні зміни четвертого порядку тривалістю

1800...2000, 400...600, 60...90, 11...22 років зумовлені причи-

нами локального характеру, зокрема, вулканічними вивер-

женнями, які змінюють вміст у атмосфері вуглекислого газу,

сірчистого газу, вулканічного попелу тощо, автоколивни-

ми процесами в системі атмосфера—океан—полярний лід

та зміною положення Землі в Сонячній системі. Такі зміни

фіксуються за коливанням рівня озер, зміщенням снігової

лінії, наступом та відступом гірських льодовиків, станом

льодовитості полярних морів тощо.

Сезонні зміни клімату характеризують найнижчий по-

рядок періодичності природних процесів.

24.4.

Закономірності розвитку органічного світу Землі

Розвиток органічного світу безпосередньо пов'язаний

із еволюцією фізико-географічного середовища Землі, яка,

в свою чергу, багато в чому визначалась причинами тек-

383

тонічного характеру. Тому епохи найбільших орогеній

збігаються в часі з великими змінами у складі органічного

світу — відбувалися масові вимирання давніх форм, з'яв-

лялися нові, адаптованіші до змін у фізико-географічному

середовищі. Саме тому етапи еволюції органічного світу

відповідають великим геохронологічним підрозділам, ос-

танні було виділено на підставі суттєвих змін у складі орга-

нічного світу.

Становлення життя на Землі відбувалося в докембрії.

Деякі вчені навіть виділяють для цього часу чотири рубежі

в еволюції організмів:

• поява першої органічної речовини в океанах (чи у

внутрішньоматерикових водоймах) — 4 млрд р. тому;

• поява перших живих організмів (прокаріотів) —

3,8 млрд р. тому;

• поява у водоростей примітивного фотосинтезу —

З млрд р. тому;

• поява еукаріотів, поділ організмів на рослини і тва-

рини — 1,4... 1,5 млрд р. тому. Ці дві гілки живого світу

пов'язані між собою в єдину енергетичну систему і ево

люція їх була взаємообумовленою.

Проаналізуємо основні етапи розвитку рослин і тварин

Рослинний

Родовід рослин починається з

мор-

ських водоростей. Рештки їх знахо-

світ

дять у найдавніших породах архею.

Продукти життєдіяльності синьозелених водоростей (ціа-

нофітів) — строматоліти — відомі в породах, вік яких пе-

ревищує 3 млрд р. Ціанофіти були особливо поширеними

в архейських та протерозойських морях, у яких вони тон-

кою плівкою покривали величезні простори морського дна

і, можливо, узбереж. Розквіт їх припадає на рифей.

З архею відомі також і бактерії, які в протерозої стали

найчисленнішою групою організмів і брали активну участь

у породоутворенні (осадові залізні руди).

Водорості відіграли дуже важливу роль в еволюції складу

протерозойської атмосфери: завдяки процесам фотосин-

тезу поступово зменшувалась частка вуглекислого газу і

зростала кількість кисню. Наслідком таких процесів було

формування захисного озонового екрану Землі і вибух

життя у морях раннього палеозою.

У кембрії та ордовику рослинний світ представляли

водорості: прикріплені до дна зелені і бурі водорості, план-

384

ктонні синьозелені та золотисті водорості. Однак уже в

силурі на прибережних заболочених ділянках материків,

чи на мілководді почали селитись своєрідні спорові рос-

лини — псилофіти, — перші наземні мешканці. Походять

вони від бурих (за іншими даними — від зелених) водорос-

тей і стали предковою формою для трьох типів рослин:

плауноподібних, членистостеблових і папоротеподібних,

розвиток яких припав уже на пізній палеозой.

Вважають, що першопоселенцями суходолу могли бути

так звані нематофіти — нащадки бурих водоростей, витіс-

нені в силурі досконалішими псилофітами. Вихід рослин

на суходіл — можливо, найголовніша подія в біосфері ран-

нього палеозою. Заселення рослинами і бактеріями узбе-

реж морських та внутрішніх водойм спричинило, по-перше,

подальше зростання вмісту кисню в атмосфері, а по-дру-

ге, дало початок формуванню наприкінці силуру перших

ґрунтів. Таласофітна ера розвитку рослин у пізньому си-

лурі змінилася палеофітною.

Пізній палеозой — це час завоювання континентів рос-

линами, час пишного розквіту флори. В девоні заболочені

приморські низовини заселяються псилофітами, які до

закінчення періоду вимирають. Поряд із псилофітами існу-

вали вже всі основні групи спорових рослин — папороте-

подібні, плауни, членистостеблові, у пізньому девоні з'яв-

ляються і перші насінні рослини (голонасінні). У девон-

ських рослин формуються коренева система, стебло, листя.

Еволюція спрямована від трав'янистих форм через кущисті

до деревоподібних наприкінці періоду. На Землі з'явля-

ються перші ліси. За переважання у них давніх папоротей

флору пізнього девону іменують археоптерисовою.

Найсприятливіші умови для розвитку рослинності скла-

лись у кам'яновугільному періоді. Величезні простори кон-

тинентів покриваються в ранньому карбоні вологими тро-

пічними лісами. Переважають гігантські плауноподібні —

лепідодендрони, сигілярії; трав'янисті та деревоподібні чле-

нистостеблові — клинолистникові і каламітові; дерево-

подібні папороті та примітивні голонасінні — птеридос-

перміди. Флору раннього карбону називають антрокофіто-

вою, оскільки основу її складали рослини-вуглеутворювачі.

В середині карбону ліси поширювались уже на внутрішні

частини континентів, заселяли вододіли. Проявляється

вперше в історії Землі достатньо чітка термічна диферен-

------ рослинності. Виділяють три флористичні зони: тун-

385

гуську, або північну помірну, в якій переважала так звана

кордаїтова тайга; гондванську, або південну помірну, де

були поширені насінні папороті (глосоптерієва флора), кор-

даїди, трав'янисті хвощі, і вестфальську, або вологу тро-

пічну з лісами з гігантських плаунів, каламітів, папоротей

тощо.

Пишний розквіт рослинності в пізньому палеозої (особ-

ливо в карбоні) спричинив різке зростання вмісту кисню

та зменшення вуглекислоти в атмосфері, що, в свою чер-

гу, зумовило вибух розвитку тваринного світу карбону і

пермі. Посилене споживання атмосферного С0

росли-

нами в ранньому карбоні та витрати його в морській воді

на побудову черепашок молюсків і на формування карбо-

натних відкладів, можливо, було однією із важливих при-

чин загального похолодання і виникнення наземного зле-

деніння в пізньому карбоні.

У пермському періоді загальна аридизація зумовлює

поступове витиснення з тропіків вологолюбної флори пла-

унів, хвощів і папоротей голонасінними — хвойними,

гінкговими, цикадовими. Ліси кам'яновугільного періоду

змінюються дрібними і рідкими оазами в долинах річок.

Протягом пермі-тріасу голонасінні завойовують всі кліма-

тичні зони планети. Найстійкішою виявилась рослинність

помірних зон, де тривалий час разом розвивалися голо-

насінні та релікти кордаїтових, глосоптерієвих тощо.

У мезозої настає мезофітна ера розвитку рослин — ера

панування голонасінних. Особливого поширення набува-

ють гінкгові, а також цикадові, бенетитові, хвойні. Бене-

титові вимерли наприкінці крейди. Вважають, що в юрсь-

кому періоді в них міг бути спільний предок з покритона-

сінними. Для ранньої та середньої юри в Євразії виділяють

три флористичні зони: Сибірську, або зону хвойно-гінкго-

вих лісів; Перехідну, або зону мішаних цикадофіто-хвой-

но-гінкгових лісів, і Південну, або тропічну і субтропіч-

ну — зону максимального розвитку цикадових, теплолюб-

них папоротей, бенетитових, хвощових.

Наприкінці юрського періоду з'являються перші покри-

тонасінні рослини, з другої половини крейди вони посі-

дають вже домінуюче місце серед наземних рослин (кайно-

фітна ера розвитку рослин). У крейді серед покритонасін-

них відомі магнолії, лаври, платани, евкаліпти, дуби тошо.

У морях крейдового періоду особливого поширення

набувають також деякі водорості, зокрема золотисті, які

386

брали участь у формуванні карбонатних осадків (писаль-

на крейда тошо).

У кайнозої в рослинному світі переважають покрито-

насінні, які становлять понад 90 % всіх рослин. У палео-

гені домінує деревна рослинність, але вже в олігоцені зміна

кліматичних умов спричиняє поширення трав'янистої рос-

линності. В палеогеновій флорі Євразії виділяють тропіч-

ну полтавську флору вічнозелених лісів, в яких поширені

були пальми, бананові, сандалові, хлібні дерева, а також

лаври, мірти, кипариси, секвойї, араукарії тощо, і тур-

гайську помірно-теплу флору, де розвивались листопадні

форми — каштан, бук, клен, береза, липа, магнолія, з хвой-

них

тис, ялина, піхта, кедр, сосна. Наприкінці палеоге-

ну склад обох флор різко збіднів, посилилась роль хвой-

них, розширилися ареали розселення таких дерев, як бе-

реза, вільха, тополя. Через похолодання в помірному поясі

формується рослинність савано-степів та лісостепів.

У неогені трави розселились по всій планеті (велике

остепніння рівнин). Розквіту досягає злакова рослинність,

що сприяло швидкій еволюції копитних. Наприкінці нео-

гену з представників тургайської флори сформувалася рос-

линність тайги, лісотундри і тундри.

Протягом антропогену завершувалося формування

сучасної широтної зональності і вертикальної поясності

рослинного світу.

Тваринний Перші достовірно встановлені пред-

світ ставники тваринного світу проте-

розою відомі під загальною назвою

"едіакарська фауна" і знайдені в південній Австралії в

пісковиках віком 650...700 млн р. Аналоги відомі також

із інших захоронень планети. Представлені вони меду-

зоподібними, кільчастими червами, безпанцирними три-

лобітами і петаноламами (кишковопорожнинні). Харак-

терною особливістю цієї фауни є повна відсутність будь-

яких скелетних мінеральних утворень, тому у викопному

стані трапляються лише відбитки, чи зліпки. Вважають,

що едіакарська фауна, хоча й була попередником ске-

летної фауни, прямого продовження в палеозойській ері

не мала і, можливо, була побічною гілкою еволюції

організмів. У протерозойських морях розвивались та-

кож губки, корали, погонофори, примітивні голкошкірі,

гідроїдні поліпи.

387

Як уже було зазначено, в морях кембрію відбувся

справжній "біологічний вибух". З'явилися майже всі відомі

типи безхребетних. Якщо у венді налічувалось декілька

десятків видів тварин, то в кембрії їх уже близько 2 тис, а

в силурі — понад 15 тис. Організми заселяють мілководні

ділянки морів та внутрішніх водойм. Дуже важливою

подією у біосфері на початку палеозою була поява вели-

чезної кількості організмів із твердим зовнішнім чи

внутрішнім скелетом — кремнієвим, фосфатним, карбо-

натним або хітиновим, що пов'язують зі зменшенням кон-

центрації вуглекислоти у морській воді. Дуже поширені

такі скелетні тварини, як трилобіти, брахіоподи, гастро-

поди, губки, археоціати, радіолярії тощо. Утворилися перші

представники наутилоідей. В ордовику виникли і дістали

широкого розвитку граптоліти — напівхордові колоніальні

морські тварини із зовнішнім хітиновим скелетом. Останні

їх представники дожили до раннього карбону.

Провідну роль серед морських безхребетних в ордови-

ку і силурі відігравали наутилоідеї. Великими хижаками

були ракоскорпіони, відомі з кембрію.

В силурі відомі також перші безхребетні — мешканці

суходолу. Це були павукоподібні тварини, близькі за бу-

довою до нинішніх скорпіонів, та багатоніжки, які засе-

ляли прибережні ділянки водойм разом із бактеріями та

псилофітами. З раннього ордовику в морях з'являються і

перші хребетні — безщелепні рибоподібні тварини, по-

криті кістяними лусками, які вимерли до кінця девону. З

силуру відомі і перші щелепороті риби — акантоди та пан-

цирні, або пластиношкірі риби.

Девонський період називають віком риб. Панівною гру-

пою серед останніх були панцирні риби, багато з яких

вимерли до закінчення періоду. Крім того, значне поши-

рення мали хрящові риби — акули, скати, а також дводи-

хаючі та кистопері. Існує думка, що саме останні в пізньому

девоні дали початок амфібіям. Із амфібій, які набули по-

ширення в карбоні та пермі, відомі стегоцефали, вимерлі

до кінця палеозою, а також батрахозаври (жабояшери),

які могли бути предками рептилій. Появі рептилій сприя-

ло погіршення кліматичних умов у пізньому карбоні. Про-

тягом пермського періоду відбувалося поступове витіснення

ними амфібій. З верхньокарбонових відкладів відомі й

рештки перших рептилій — котилозаврів. Вважають, що

вони були тією групою організмів, яка дала в майбутньому

388

дуже велику різноманітність форм. У пермі розвивались

також інші групи рептилій — черепахи, звірозубі ящери.

Серед морських безхребетних у пізньому палеозої поши-

пеними були брахіоподи, корали, найпростіші, головоногі

молюски (гоніатити і цератити), на суходолі — комахи.

Сильна аридизація ландшафтів пізньої пермі і тріасу

призвела до вимирання багатьох груп організмів — деяких

брахіопод, наутилоідей, гоніатитів, табулят і чотирипро-

меневих коралів, фузулінід серед найпростіших, частини

риб, амфібій. З'явились нові численні групи тварин —

амоніти та белемніти, двостулкові, шестипроменеві кора-

ли, кісткові риби, наземні, повітряні та водні форми реп-

тилій. Останні переживають у мезозої розквіт. Предковою

формою трьох перелічених віток рептилій вважають тріа-

сових текодонтів — нащадків котилозаврів. Особливо важ-

ливу роль серед мезозойських рептилій відігравали дино-

заври — дуже різноманітна група тварин, що, як і більшість

великих рептилій, вимерли у другій половині крейди. В

тріасі вимирають звірозубі рептилії, давши початок пер-

шим примітивним ссавцям. Із юрського періоду відомі

перші представники давніх птахів — археоптерикс, а та-

кож нащадок текодонтів. У крейді жили вже нові птахи —

іхтіорніс та гесперорніс.

Із ссавців протягом мезозою розвивались терії (при-

мітивні ссавці), невеликі тваринки, які в крейді дали по-

чаток еутеріям (плацентарним ссавцям), розвиток яких у

кайнозої зумовив формування сучасної фауни ссавців. Терії

дали також початок метатеріям, представники яких, сум-

часті, відомі з крейди.

Наприкінці крейдового періоду відбулася криза фау-

ни. Вимирає величезна кількість родів і видів — як назем-

них, так і морських — тварин (амоніти, белемніти, багато

брахіопод, динозаври, морські та літаючі ящери тощо).

Водночас у морях крейдового періоду дуже широкого роз-

витку набули найпростіші та золотисті водорості. Завдяки

їм відбувалося нагромадження потужних товщ карбонатів,

що, можливо, було причиною різкого зменшення вмісту

СО

в атмосфері та, як наслідок, погіршення умов існу-

вання, зміни флори голонасінних покритонасінними. Зміна

характеру рослинності, можливо, негативно вплинула на

Умови існування травоїдних ящерів.

У палеогені серед морських безхребетних дуже поши-

рювались теплолюбні форамініфери — нумуліти, шести -

389

променеві корали, губки, голкошкірі. Кайнозой — час роз-

квіту двостулкових та черевоногих молюсків, кісткових риб.

Ссавці в палеогені переживають стадію еволюційного

вибуху і розселяються в різних фізико-географічних зо-

нах. На ізольованих континентах (Австралія, Південна Аме-

рика) розвивалась фауна архаїчних форм, зокрема сум-

часті. В Євразії в палеогені розвивалась спочатку бронтоте-

рієва фауна заболочених низовин та вологих лісів, потім —

індрикотерієва фауна саван і болотистих ландшафтів.

У міоцені розвивалась анхітерієва фауна лісових і са-

ванних форм. її складали предки коней, носорогів, сви-

ней, оленів, антилоп, мавп тощо. Із середини неогену

швидко прогресувала гіпаріонова фауна відкритих степо-

вих просторів та лісостепів. У її складі переважали анти-

лопи, верблюди, жирафи, страуси, однопалі коні.

У міоцені північної півкулі виділяють дві зоогеографічні

провінції: північноамериканську і євразійську. У першій

було багато ендемічних видів, копитні, не було хоботних,

мавп, мало хижих форм. У другій — навпаки, переважали

хоботні, носороги, примати, хижаки. Наприкінці міоцену

по сухопутному мосту (суша Берінгія) змішувалися фауни

обох континентів.

У палеогені з'являються та інтенсивно еволюціонують

протягом усього кайнозою примати. Наслідком їх еволюції

була поява гомінід — предків сучасної людини.

Отже, короткий огляд розвитку органічного світу Землі

виявляє, насамперед, прогресивний характер еволюції —

в цілому такий розвиток відбувався від нижчого рівня

організації живої речовини до вищого, завойовуючи та об-

живаючи щоразу нові райони планети, організми множи-

лись та вдосконалювались. Поступова еволюція, однак,

час від часу порушувалась екстремальними явищами —

епохами вимирання великої кількості організмів, інтен-

сивного утворення нових видів, що в цілому спричиняло

докорінне оновлення флори і фауни планети. Як уже було

зазначено, такі критичні моменти в еволюції біосфери

збігаються з межами геохронологічних підрозділів — ер,

періодів, епох — найбільші зміни в органічному світі по-

значають зміну найбільших геохронологічних одиниць.

Вище вже вказувалося на очевидний зв'язок таких явиш У

біосфері із тектонічними процесами і змінами кліматич-

них умов, які ними спричинялись. Інша річ, що було пер-

шопричиною періодичності тектонічної активності пла-

390

нети — деякі дослідники схильні шукати такі причини в

космосі, у сонячних ритмах, русі Сонця по галактичній

орбіті тощо. Вказується також, наприклад, на кореляцію

критичних епох у розвитку біосфери з епохами інтенсив-

ного кратероутворення на планеті, процесами рифтогене-

зу, інверсіями магнітного поля.

Російський геолог, проф. С. Г. Неручев, який вивчав

вплив рифтогенезу на біосферу Землі, показав, що внаслі-

док рифтогенезу до поверхні планети виносяться магма-

тичні розсоли, збагачені ураном, ванадієм, молібденом,

нікелем та іншими елементами. Підвищені концентрації

цих хімічних елементів та радіоактивність урану призво-

дять до токсичних і мутагенних впливів на організми, по-

яви нових форм життя. Він вважає, наприклад, що проце-

си рифтогенезу, які спричинили надходження урану в

гідросферу, 500 млн р. тому зумовили появу перших хре-

бетних — безщелепних панцирних риб, а одна із наступ-

них фаз рифтогенезу (320 млн р. тому) — появу перших

четвероногих — іхтіостегів; рифтогенез, що відбувався

290 млн р. тому, зумовив появу перших ящерів тощо. Чис-

ленні знахідки предків людини в районі Великих Афри-

канських рифтів також наштовхують на думку, що проце-

си рифтогенезу могли відіграти суттєву роль у мутагенно-

му перетворенні людиноподібних мавп на гомінід.

У періоди інверсій магнітного поля різко спадає його

напруженість, що призводить до порушення радіаційних

поясів Землі і, як наслідок, потоки сонячного вітру і кос-

мічних частинок досягають поверхні планети.

Крім того, під час інверсій, на думку деяких дослід-

ників, руйнується озоновий екран, що відкриває доступ

до планети ультрафіолетовому випроміненню. Спільна дія

вказаних чинників веде до мутацій у живих організмах.

Багато фактів свідчать також про те, що зазначені яви-

ща (кратероутворення, рифтогенез, інверсії магнітного

поля) взаємозумовлені. Падіння на планету крупних кос-

мічних тіл (астероїдів, комет) спричиняє не тільки за-

бруднення пилом атмосфери і пов'язану з цим зміну кліма-

ту, а й, можливо, активізує тектонічні процеси, зокрема,

рифтогенез, вулканізм, землетруси, призводить до інверсій

геомагнітного поля тощо. Сумісний вплив усіх цих чин-

ників на біосферу і спричиняє в ній екстремальні ситу-

ації, так звані критичні епохи. Отже, хоча еволюція біо-

сфери відбулась за внутрішніми, притаманними їй зако-

391

нами, різкі зміни зовнішнього середовища, очевидно, сти-

мулювали стрибкоподібні переходи органічного світу з

одного рівня розвитку на інший, досконаліший і адапто-

ваніший до змінених умов.

Контрольні запитання й завдання

1. Охарактеризуйте основні етапи розвитку земної

кори. 2. Як Ви розумієте поняття "тектонічний кругообіг"?

3. Що Ви знаєте про склад первісних атмо- і гідросфери?

4. Що таке точка Пастера? 5. Як змінювався склад атмос-

фери у фанерозої? 6. Проаналізуйте зміну кліматів у фа-

нерозої. 7. Що спричиняло періодичні зміни кліматичних

обстановок протягом геологічної історії Землі? 8. Виділіть

основні етапи розвитку рослинного світу планети. 9. Як

відбувалась еволюція тваринного світу? 10. Що зумовило

значні зміни в складі органічного світу Землі? Які причи-

ни його еволюції?

РОЗДІЛ V

СУЧАСНИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ

ГЕОЛОГІЧНОГО СЕРЕДОВИЩА

Глава 25

ТИПИ КОРИСНИХ КОПАЛИН

25.1.

Загальні відомості про корисні копалини

Корисною копалиною називають природне мінеральне

утворення, яке використовують у господарській діяльності

людини безпосередньо або після певної переробки. На

різних етапах розвитку продуктивних сил людство вико-

ристовувало як корисні копалини різні мінеральні агрега-

ти. Так, у зв'язку з розвитком атомної енергетики в ос-

танні часи цінною корисною копалиною стали сполуки

урану та інших радіоактивних елементів, що на початку

минулого століття корисними копалинами ще не вважа-

ли. З іншого боку, цілу низку гірських порід, які містять у

своєму складі певні хімічні елементи, зараз не використо-

вують. Однак зі зростанням технічних можливостей у май-

бутньому вони можуть стати корисними копалинами. Так,

скажімо, граніти нині використовують переважно як буді-

вельний та декоративний матеріал. Водночас, за підрахун-

ками, в 1 км

гранітної маси міститься: ніобію — 84 тис. т,

міді — 250 тис. т, літію — 112 тис, урану — 10 тис, оло-

ва — 6 тис, молібдену — 25 тис т, золота —12 т.

У вченні про корисні копалини широко використо-

вується таке поняття, як руда — твердий мінеральний аг-

регат з певним вмістом корисних компонентів, які роб-

лять економічно доцільним їхній видобуток на сучасному

Рівні матеріального виробництва. Найчастіше рудами на-

зивають металічні корисні копалини, але останнім часом

'міст цього поняття розширився (наприклад, агрономіч-

ними рудами вважають такі неметалічні сполуки, як апа-

тит, сильвініт тощо).

393

Корисні копалини, добуті з надр, називають мінераль-

ною сировиною.

Розрізняють такі типи корисних копалин: металічні

неметалічні і горючі.

Серед металічних корисних копалин

виділяють шість груп (за класифікацією М. А. Биховера):

• руди чорних і легуючих металів (заліза, марганцю,

хрому, титану, ванадію, нікелю, кобальту, вольфраму, мо-

лібдену, цирконію, танталу, ніобію);

• руди кольорових металів (міді, свинцю, цинку, оло-

ва, ртуті, стибію, арсену тощо);

• руди легких металів (алюмінію, магнію, літію, бери-

лію);

• руди благородних металів (золота, срібла, платини);

• руди рідкісних і розсіяних металів (індію, кадмію,

селену, телуру, галію, талію, скандію, цезію, германію, гаф-

нію, рубідію тощо);

• руди радіоактивних металів (радію, торію, урану);

Неметалічні корисні копалини

поділяють на:

• хімічну і агрономічну сировину (мінеральні солі, сірка,

фосфорити, апатити, гіпс, мінеральні пігменти, борати);

• технологічну сировину — флюси і вогнетриви (вап-

няк, доломіт, кварцит, вогнетривкі глини, флюорит, маг-

незит);

• будівельні матеріали (глини, піски, пісковики, гіпс,

ангідрит, магматичні і метаморфічні породи);

• індустріальну сировину (алмази, азбест, графіт,

п'єзокварц, слюди, ісландський шпат, тальк);

• дорогоцінні та декоративні камені (агат, гранати, аме-

тист, опал, смарагд, малахіт, нефрит, чароїт тощо).

Горючі корисні копалини — це торф, буре

і кам'яне вугілля, горючі сланці, нафта і газ.

Важливою корисною копалиною є вода (питна, техніч-

на, мінеральна).

Родовище корисних копалин — це ділянка земної кори,

на якій унаслідок певних геологічних процесів відбулося

нагромадження мінеральної речовини, що за кількістю,

якістю й умовами залягання придатна для промислового

використання. Дрібні скупчення корисних копалин У

394

надрах, які за кількістю не відповідають поняттю родо-

виш, називають рудопроявами.

Родовища корисних копалин характеризують понят-

тям кондиції (умови, вимоги). Показники кондицій — це

мінімальний промисловий вміст корисного компонента в

руді, запаси корисної копалини в родовищі, гірничогео-

логічні параметри родовищ (потужність, максимальна гли-

бина залягання рудного тіла, вміст шкідливих домішок

тощо). Кондиції змінюються з часом, тобто залежать від

рівня розвитку продуктивних сил. Так, якщо на початку

XIX ст. розроблялися мідні руди із вмістом 10 % міді, то

зараз промисловими вважаються поклади із вмістом міді в

руді 0,4...0,5 %.

Кількість корисної копалини в даному родовищі на-

зивають запасами. Запаси для родовищ різних корисних

копалин бувають найрізноманітнішими. Наприклад, для

кам'яного вугілля — це десятки й сотні мільйонів тонн,

для залізних руд — сотні тисяч тонн, для золота — кіло-

грами тощо. За запасами родовища поділяють на дуже

великі, або унікальні, великі, середні, дрібні і дуже дрібні

(табл. 9).

Запаси класифікують за групами і категоріями.

За господарським призначенням запаси поділяють на

дві групи:

• балансові, тобто запаси родовищ, які на даний час

економічно вигідно використовувати;

• позабалансові, тобто запаси, які можна експлуатува-

ти в майбутньому.

Категорії запасів встановлюються залежно від ступеня

розвіданості родовища, вивчення його гірничогеологічних

умов, якості руди. Оцінюють тверді корисні копалини за

чотирма категоріями: А, В, С

і С

. Крім того, виділяють

прогнозні, або геологічні, запаси.

До категорії А належать повністю (детально) розвідані

запаси, до категорії В — запаси переважно вивчені, С, —

вивчені у загальних рисах (вірогідні), С

— попередньо

вивчені (чи можливі).

Запаси категорій А+В+С

правлять за основу для про-

ектування та будівництва гірничих підприємств (кар'єрів,

Рудників, шахт тощо), запаси категорії С

є можливим

Резервом родовища. Прогнозні запаси вказують на пер-

спективи виявлення промислових запасів та визначають

Доцільність пошукових робіт.

395

Таблиця 9. Запаси деяких корисних копалин в промислових

родовищах, т*

Корисна

копалина

Викопне

вугілля

Залізні руди

Марганцеві

руди

Мідні руди

Свинець,

цинк,

нікель

Олово,

молібден

Уран, торій,

ртуть,

кобальт

Золото

Мусковит

Апатит

П'єзокварц

Родовища

дуже дрібні

...10

10...10

-2

...10

-1

10...10

...10

10-

...10

-1

дрібні

...10

-1

...1

...10

-1

... 1

середні

...10

1...10

...10

1...10

великі

...10

10...10

...10

10...10

унікальні

10"...Ю

... 10

...10

* Кількість запасів вказано приблизно.

У практичній діяльності геологи використовують кла-

сифікації родовищ за їхнім генезисом. Є ціла низка таких

класифікацій, розроблених у різні часи американськими,

німецькими, російськими дослідниками. Широко вико-

ристовують, наприклад, класифікацію В. І. Смирнова, на-

ведену в табл. 10 з деякими скороченнями.

396

Таьлиця 10. Генетична класифікація родовищ корисних копалин

Серія

Ендо-

генна

Екзо-

генна

Група

Магматична

Пегматитова

Карбонатитова

Скарнова

Альбітит-грейзенова

Гідротермальна

Колчеданна

Вивітрювання

Розсипна

Осадова

Метаморфізована

Метаморфічна

Клас

Лікваційний

Ранньомагматичний

Пізньомагматичний

Простих пегматитів

Перекристалізованих пегматитів

Метасоматично заміщених

пегматитів

Магматичний

Метасоматичний

Комбінований

Вапнисті скарни

Магнезіальні скарни

Силікатні скарни

Альбітитовий

Грейзеновий

Плутогенний

Вулканогенний

Телетермальний

Метасоматичний

Вулканогенно-осадовий

Комбінований

Остаточний

Інфільтраційний

Елювіальний

Делювіальний

Пролювіальний

Алювіальний

Латеральний

Гляціальний

Механічний

Хімічний

Біохімічний

Вулканогенний

Регіонально-метаморфізований

Контактово-метаморфізований

397