Сохань П. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 8

Подождите немного. Документ загружается.

заховав мене тоді, виêопав оêоп під êомбайном, шо стояв ó степó

недалеêо от села. Виêопав мені яê оêоп, шоб я хоч ляãла, віêонечêо

таêе зробив... Мені їсти принесе та дасть. Те все зробив, óсе чисто. А

таê óсе зарівняв, там земля. [Спала я

ê]? Та шо, дóмаєте, подóшêа

там бóла? [

Посміхається

Лідія Василівна: Намостили шось! Це бóв авãóст 42-ãо! Жни-

ва яêраз êончилися, там поле зêошене і êомбайн шось поламався,

стояв довãо розібраний чи розêóрочиний…

Марія Петрівна: [Яê орãанізовóвали роботó ó êолãоспі]?

Яêий день бóв? Кажен день! Даже яê нóжно

, то і в неділю виходи-

ли. Тоді виãонили ж людей бриãадіри.

Лідія Василівна: Тоді ж предсєдатєль êолхоза даже знав, яê

то êажóть…

Марія Петрівна: У êаждоãо в дворі він знає, де хто борщ яêий

варе. Каждó людинó таê знав. Колхоз “Зоря” велиêий бóв.

Лідія Василівна: Тóт в êаждоãо êолхозó землі бóли, їх же

п’ять êолхозів бóло. Нó, “Зоря” велиêий бóв, тóт землі баãато бóло,

іменно на цій території.

Марія Петрівна: Нó, в “Зорі” ó нас п’ять ланоê бóло, п’ять ла-

ноê по

десять дóш.

Лідія Василівна: Ланêова передавали іменно по полєвой час-

тині, тоді ж оце êóêóрóдза, сояшниêи…

Марія Петрівна: То оãородня бриãада щиталася, а це польова.

Оãородня оêремо. А ще траêторна бриãада і оця ж, де êоні.

Лідія Василівна: Воно то

в основномó цех бóв, це траêтори

êоли вже появились.

Марія Петрівна: Тоді ж не бóло ж тих, траêторів. А до війни

рядêи робили полілêами! Коней запряãали, однó êонячêó в полілêó.

Лідія Василівна: Сначала плóжоê же, поведóть, а тоді поса-

дять, а

потом пополять, êонячêами.

Марія Петрівна: Оце в мене бóло в одній ãеêтар сояшниêів,

ãеêтар êóêóрóзи, і півãеêтара êартошêи! Це должна я пополоть. А

ланêа – 10 ãеêтар. Нас же десять дóш! І виполювали! [

Посміхаєть-

ся

] Та, я бóвало встаю, бо я ланêова, таê я вже людям понадполюю

оцей… Шо я там дивилась на часи? Дивлюся, розвидняється, і па-

шó!

І оце вже я шо з своїми людьми, вони мене не обіжали і я їх

не обіжала! Фаêт то шо, оце поêи

бриãадір прийде, в мене вже по-

рядоê в ланêє. Но не в êажноãо! Це хто любитель до ції землі, то во-

на бóде стремиться, понятно! А яê, от візьміть і дома, яê вона нетя-

мóха, і на ãороді таêа, таê же?

Лідія Василівна: Нó, тóт просто в мамêи, її продвиãали, нó,

все óтопилося в ãрамоті. Неãрамотна, нічо не прочитає, не напише

нічоãо. Вона оце

все шо сама наóчилася, сама по-своємó.

Марія Петрівна: [Чи бóло в ланці, шо треба бóло жіноê по-

мирить]? О-о-о! Бóло яê споряться, Боже! Бóло й до биття! Отаêі і

те мирились. А сварилися, то шо: “Ти он їй лóчші ряд

êи дала! Ти он

те, ти дрóãе!” І мене лаяли. Ви дóмаєте шо? Всьоãо бóло! Це ж треба

йоãо пережить, а воно нóжно мені? А шо, де ж я дінóся?! Раз виді-

лили, то й робила! Випольняли, требóвали! А ті яê приїдó

ть бóло з

района, то шо требóють, о-о-о! А я êажó: “Я нічоãо вам не сêажó,

ідіть на поле та й подивіться, де мої ãеêтари та й сêажете! А я, – êа-

жó, – неãрамотна, я вам нічоãо не сêажó!” [Це я

ланêовою вже після

війни бóла].

А з районó часто, часто приїжджали. То із райêома, нó, ото ті

ж ãлавні. Мені, я знаю, шо з района привезли, дали подароê. А яêий

мені подароê дали? Шось із їжі! Забóлася. То я ж приховала, хотіла

додомó принести, а

в мене вêрали! Приховала там, де одежó êладе-

мо ó томó, а сама ж полю з людьми. Приходю – немає. І таê ніêомó

нічоãо я не êазала, бо стидно бóло! А це яê похвалиться, таê вони

сêажóть: “А-а, яê тобі дали таê і поли!” Отаêе

бóло. “Яê тобі дали

премію чи там подароê, та і поли сама!” І таêе бóло. А я їх заставля-

ла, шоб вони мені те?! Бóло й таêе.

[Яê розподіляли, êомó яêа ланêа? Хтось сильніший з жіноê,

в êоãось діти]… Аяêже! Це

враховóвалось. Однаêово ділились ряд-

êи, нó, помаãали їм, ó êоãо діти. Присилали óчнів старших, помаãа-

ли. Береш óчнів, ó рядêи становиш та й полиш, вона ж не змоãла

óже полоть. Бóло й таêе.

[Нó, а бриãадіри, начальниê êолãоспó], вони ставилися і

строãо, і нестроãо, і разно бóло! Воно тоже треба, яê êажóть, яê і до-

ма сімейство: ãладиш по ãоловці, а тоді шо виходе!? Таê же? Поãано.

А треба трошêи строãіше і до дітей придивляться, шоб він таêи по-

німав, шо то

мати, таê же?! Оце таêі бóвають!

[Нó, а бриãадирів] люди вибирають! Нó, збирались êолхозні

збори, о. Вибирають óчьотчіêа, вибирають бриãадіра, таê само і лан-

êових, і все. Це все людьми робиться, не самі.

[Для людей ãоловне], щоб харош бóв бриãадір! Хочеться,

щоб він бóв і до людей, і нас не обіжав, яê êажóть! Нам аби побіль-

ше писав трóдоднів! [

Посміхається

[Чи можна бóло домовитися з бриãадіром чи óчьотчіêом,

щоб приписав трóдодень]? Таê, а яê же вони… Бóли і таêі любимці!

Бóли. Ви дóмаєте, шо таêі люди є не дóрні.

Лідія Василівна: Комó приписать, а êомó і не приписать.

Марія Петрівна

: Бóло! От вона дома і в неї виходів більше.

Нó, а тóт же засідання чи шо, я часто зачислювалась ó правітєльст-

во, член правління…

Лідія Василівна: Це вже ж післявоєнний період.

Марія Петрівна: І це ãлавне діло: “А чоãо це, вона дома сиділа

і в неї більше тр

óдоднів і виходів?” Тоді яê начнóть, яê піде спор, о!

Наêазóють бриãадірів тоже. Наêазóвали. А хоч знімóть зовсім! Обе-

рóть дрóãоãо бриãадіра.

Лідія Василівна: Яê можна доãовориться з ним, шоб мені до-

писав, шоб, ê примєрó, я дома сидю,

а він мені до… Одробиш потом

чи чимось…

Марія Петрівна: Та йомó, йомó плате!

Лідія Василівна: Шо вона йомó може заплатить?

Марія Петрівна: Моãорич!

Лідія Василівна: [

Сміється

]. Може і не тільêи ãорілêа. Може

бóть всяêе.

Марія Петрівна: Може і не ãорілêа. Таêе бóло. Канєшно, [ви-

падêи таêі бóли]! Це баãато слóчаїв бóло таêоãо. Спор бóв, недово-

льствія бриãадіра. Це тоді

вже яê люди дознаються, вже всі люди,

тоді збирають збори…

Лідія Василівна: Нó, яê далеêо заходить!

Марія Петрівна: Тоді вибирають дрóãоãо бриãадіра.

Лідія Василівна: Всьо равно старалися яêось таê злажено, да,

це таê, просто…

Марія Петрівна: Нó, яê хто зóміє, яêий óчьотчіê повезти, ви

êрóтиться!

Лідія Василівна: Нó, шоб сильно міняли бриãадіра, тоді ні. Бо

батьêо ж мій оце ж, то він довãо бóв бриãадіром.

Марія Петрівна: Та він цьоãо не любив!

Лідія Василівна: Нó, не любив і наблюдалося може й в йоãо

присóтності…

Марія Петрівна: Не хотів він оцьоãо та він оцієї тюрми ще

боявся, яê дрóãих позасóджóвали. А вобще він робив по чесномó!

Правда, я тіêи ãод поробила при батьêові!

Лідія Василівна: У бриãадіра должно все бóть! У нас цьоãо не

бóло, я

вже ж сама знаю. Це при Союзі ж все бóло… У 55-мó я роди-

лась, то я 60-ті преêрасно помню, êоли батьêо бриãадірóвав і все

той. Мені стидно бóло, шо сóсідсьêий дід, ó Марêіяна – все привезе

і із бєдêи виãрó

жа, виãрóжа, êавóни там… А нам нічоãо не привезе,

мені ж то обідно. “І твій батьêо бриãадір”, вони ж дóмають, шо в нас

óсе єсть, а в нас то нема нічо. Він сам не любив, шоб êрали. От мож-

на не повірить цьомó,

но це дійсно бóло! Це не то, шо там яêісь той,

мені лічно всьо равно щас, яêа разниця, єслі б він там той, зможе то

зможе. Яê там обично всьо равно поощрєнія яêісь і в êолхозі бóли,

те ж не без тоãо. Не без то

ãо там яêісь преміальні, це єслі заслóжено,

шоб це не страшило, шо там я вêрав, тóди-сюди, шо може споêійно

привезти. А таê, шоб яê обично єсть там, то цьоãо не бóло, і він мо-

же тоãо довãо й держався.

Марія

Петрівна: А оце ж він бóв бриãадіром, а я ланêова. Він

мені дядьêо!

Лідія Василівна: Це ж вони побрались після війни!

Марія Петрівна: Він тіêи на вóс мотав мене!

Лідія Василівна: Нє, нó, Ви тóт óже начніть після войни, êо-

ли розстались… Нє, н

ó, встóплєніє, воно ж должно до чоãось прилі-

питься…

Марія Петрівна: Нó, він бриãадіром бóв же ж. Я ще за ним не

бóла, а тоді вже… В йоãо бóв порядоê ó бриãаді! Він бриãадір бóв: і

людей не обіжав, і люди йоã

о! Виходили, робили, а шо ще треба. В

ланці порядоê, чи на степó, яê сêільêо землі! Це яê ó мене нас п’ять

ланоê, а по ãеêтарó êóêóрóдзи ó êажної, ãеêтар сояшниêів, півãеêта-

ра êартошêи, чи там по 30 сотих êартошêи. Чи êартошêи

– це мен-

ше, а це êóêóрóдза, сояшниêи – це побаãато. Оце я ãеêтар должна

виполоть! Нó, не за один же ж день, êанєшно, полиш! Нó, воно

встиãали таê, між рядêи і ãони довãі.

Норма ó ланêової, таê яê і в інших, таê смотря хто

яê робе ó

ланці, яê люди виходять. Це ж і в ланêовій діється, не тіêе в бриãа-

діра! Нó, бриãадір нам дасть наряд тоже: шоб ти зібрала людей. Я

йдó заãадóю: “Сьоãодня на сояшниêи, дівчата! Сояшниêи бóдем по-

лоть…” Хто їде, хто

не послóха, вже ті рядêи стоять її. Тоді дає, хоч

людинó дає, а хоч оці вже схотять люди пополоть, шоб же ж тоже не

стояли оті рядêи. А шоб я їх полола, це мені вже дóже важêо! Яê я

поêи люди зійдóться, я êраї позаполюю ó ланці. Рядом полю! Рядом

полю, тіêи вже мені менше, рядêів берó собі, бо я ж не встиãаю. Да-

же і за ними

слідю і провірить мені êаждó треба, хто яê поле.

[Яê підбирала собі жіноê до ланêи]? Оце зборами зазивають:

“Оця, оця, оця, оця – це Маріїна, Маріїни люди!” – отаê. Це б мало

чоãо яêби ми таê робили, шоб хто те, та шо ж вони… Бóвало, [шо

яê

ась хотіла б саме в тó ланêó]. Бóвало таêе, таê тоді вже “война і

мир”! Тоді вже: “Чоãо це таê? Чо це таê, вона собі забрала людей

самих лóчих!” А тоді ото вже стали таê… Комó начальство яê приз-

наче, да. Ото поставе на зборах, на правітєльстві

[Бóли переãони між ланêами]? О, да-а, êонєшно! Бóло те, ще

й баãато. От три ланêи підряд, нó, от вони перва, от дрóãа, третя. От

моя йде, передова йде ланêа, та йде остання: ні полено, ні прорвано,

нічоãо. Що їй можна

зробить!? Вона не встиãає зі своїми людьми!

Не хоче не виãонить, не хоче нічоãо таêоãо робить, тоді вже вона по-

ãана. Вже ланêа та не врожай, хоч óбий. Бóвало й таêе.

Лідія Василівна: Ви розêазóвали яê Вас ó Київ направили, а

подрóжêа поїхала, бо Ви неãрамотна. Медаль заробила і хвастаться

начала...

Марія Петрівна: Нó, от ланêа. Приїхали, вони ж то дивляться

не по êрасі там, по любві, яêа я їм те. Вони приїхали питать ó бриãа-

діра! Бриãадір дає списоê, хто яêа. Голова й

отчитóється ж, в район

приїхав, начитóють: “Отаêа й отаêа”. – “Ми її за таêі óсловія в Київ

посилаєм”. Наãороджóвать! Нó, й видно ж і питать і всьо… Це з ра-

йона, вони не бачóть хто, шо! Нó, а я тоді в плачі, êажó: “Нашо

Ви

мене на посмєх людям, шоб осміяли мене й Вас! Мене бóдóть пи-

тать, а я не ãрамотна, я затиêаюся і всьо. Це тóт язиêом теліпаю. А

там, я ж êажó, треба те!” Нó, та послали ж дрóãó за мене. Не з моєї

[ланêи]. Ото ж не обідно яêби з моєї ланêи, а то з дрóãої, любовни-

цю! [Чия]? Та нє-є, [не ãолови êолãоспó]. Глядіть, ãолова êолхозó

бóде на роботó ходить, Ви шо! Це просто йоãо заãóляна, тоãо óчьот-

чіêа. “Нехай їде, Боã з

нею, тіêи Господи, не займайте мене. Мені й

таê, – êажó, – харашо!” Нó, ото таêе бóло. Всьоãо бóло!

Врожаї бóли, яê êажóть: яê óход яêий ти зробиш, таêий і

врожай полóчиш. Яê пополено, яê êажóть… От і знала сêільêо

ãеê-

тар дає, нó, я не можó зараз вспомнить і все. А те все бóла наізóсть

знала. Нó, от ãеêтар сояшниêів дало там, чи то пшениці, це все я

знала, а зараз не можó я даже і сообразить.

[Бóло і тóт відмічали за óдарнó працю]. Бóвало таê, да. Нє,

[не всим на ланêó]. Всим же ж не дадóть! І чи мене зразó, дали мені

отрєз на плаття. Нó, правда, нічо люди не êазали, êажóть: “Аби бóло

чимсь дрóãим наãрадить тебе

, а то таêе!”

[Пóтьовêи на отдих]? Нє! Це бóло може êомóсь, нó, в нас не

бóло цьоãо. Бóло ж таêе, шо то часи, чи шо. Нó, знаєте, таê óже доя-

рêам, êоло свиней. Ми ж таêе на волі, я

ê êажóть…

[Найтяжче де працювати, на яêій роботі]? Нó, я дóмаю важ-

êіше доярêою, яê я її не любила і для мене важêо бóло… Мені це во-

но таêе важêе бóло. Я три дні побóла і не змоãла. Мені

оце доярство

та чистить êоров, доїть – це для мене важêо бóло, я не змоãла.

Я довãо ланêóвала! [Це десь одразó після війни пішла] і до

народження доньêи, ãод я проробила, êажеться. [Це десь з 46-ãо ви-

ходить по 56-й ріê]

Хрóщов, при Хрóщові

ж êóêóрóдза стала. Коли бóла ланêо-

вою, тоді ще не баãато бóло êóêóрóдзи. Це при Хрóщові. А до тоãо

найбільше вирощóвали, бо в нас родило: це êóêóрóдза, сояшниê, нó,

êартопля це рідêо, садили її тільêи для їдання. А

це вирощóвалося,

я ж êажó, харашо. Пшениця ж, ячмінь, це все ж. Нó, це мене не êаса-

ється все… Нó, оце ж все, по ãосподарствó найбільші посіви цьоãо –

це “Зоря”.

А ще Каãанович, Лєніна, Карла Марêса, Шевченêо – це в нас

сêільêо на селі

оцих êолхозів, п’ять êолхозів чи сêіêи. Передовий,

найсильніший бóв, мать, Карла Марêса. Нó, не “Зоря”. “Зоря” бóла,

мать, середній, наче ж таê мені. Ще отóт на базарі яêийсь êолхоз

бóв, Карла Марêса чи яê, передовий бóв êолхоз, шо йоãо

одвиãали

всі. Колхоз передовий бóв Карла Марêса?

Лідія Василівна: Да!

Марія Петрівна: Карла Марêса бóв, передовий. Таê я знаю,

бо вже забóлась, дóмаю ляпнó та не те.

Лідія Василівна: [У êолхозів], êанєшно, бóла êонêóренція і

змаãання, хто найдóжчий

, хто… Це все робилося.

Марія Петрівна: [Пóсêали до міста після війни]? Нó, та пóс-

êали ж, їздили! Ні… Це бóло яêийсь ãод, шо ніде не постóпиш, ніде

не виїдеш, це бóв яêийсь ãод таêий тяжолий, шо êажóть: “Де б

же ж

і поїхать, таê не пóстять!”. Ніхто ж не дасть справêи і там задержóть.

Це бóло таêе, а тоді вже яêось настало. Це в яêім ãоді, я вже не можó

сêазать, êоли це воно стало. Це яê соєдінили нас оце, êолхози? Ліда

а яêий став оце êолхоз яê соєдинили?

Лідія Василівна: “Комóніст”. Об’єднали і це ó нас “Комóніст”.

Це вже êоли він став, ó 60-х…

Марія Петрівна: Яê соєдинили вже êолхози всі в один êол-

хоз.

Лідія Василівна: Нó, оце в 60-х, êоли вже я ходила в шêолó. А

в томó вже бóв, вже не знаю в

яêомó, в 50-т може яêомóсь… В êінці

може, я не знаю. Ви не знаєте, яê Ви за батьêа йшли, вже один “Ко-

мóніст” бóв? Яê я родилась, óже один бóв êолхоз? Навєрно один.

Марія Петрівна: Один.

Лідія Василівна: Мать, óже після войни, да?

Марія Петрівна: Да! Після войни.

Лідія Василівна: Оце вже 47-й це, мать, óже…

Марія Петрівна: Після войни!

Лідія Василівна: Уже один став! Нó, ото це до войни бóло ба-

ãато, п’ять êолхозів, а після войни, після отієї ãолодовêи 47-ї…

Баба ó нас же із народноãо хора вобще.

В одне время, я яê

робила в сільраді, орãанізóвала при êлóбі жіноê! Бабóшêó на Шев-

ченêівсьêий вечір приãласили просто. Я знаю, шо в них співóча

сім’я, а з диреêтором êлóба ми таê знаêомі, і ми приãласили… Вона

сестр

ó приãласила свою, невістêó ще, іще бабочоê, і вони начали

співать. А потом чоãо б же ж не орãанізóвать при êлóбі таêе. Яê ми

не ходим, наше поêоління тóда, а чоãо ж. І от вони співали двадцять

ãод. Нó, мамêа оце

п’ять ãод вже ні, після тоãо яê óже той. А то вона

сама старша, їх орãанізóвала і оце їм присвоїли народноãо ж! Да,

фольêлорний народний хор “Джерело” і вони оце там співали.

Марія Петрівна: Нас виділили бóли, а чо я ó Київ не поїхала

Лідія Василівна: Ви ó Київ ніхто не поїхав, через те шо по со-

стоянію ніхто не той. Просто приїжджали з Києва, інтерв’ю брали,

на радіо записóвали!

Їх щас оце залишилося з цьоãо фольêлорноãо – це одна ще

сóсідêа тоже. Нó, вони молодші набаãато, нó,

всьо равно вже по сос-

тоянію – ні. Ті всі померли, і оце мамêа осталась жива, баба Ліда

осталась жива з їх, а троє ходять. Втройом ще ходять, і тоді ото таêі

вже яê я примêнóлися... Нó, а пісні ж співали, êанєшно, народні.

Співали “У вишневомó садó”, про соловейêа співали! У мене

ціла тєтрадêа єсть! [Бóли таêі старі-старі пісні, ще від дідів-бабів.

Нó, а яê же]! Мелодія, êанєшно… Баби Лóшина пісня єсть ó нас, ба-

би і дідова єсть “Ой ó лóзі, та ще й при березі”. Ось трошечêи наспі-

ва [

співають разом

Ой, ó лóзі, та ще й при березі, червона êалина.

Спородила молода дівчина харо-, хорошоãо сина!

А вона йоãо, ой, да спородила в зеленій діброві,

Та й не дала томó êозаêові ні ща-, ні щастя ні долі!

А тіêи дала томó êозаêові личêо, чорнії

брови!

Бóло б тобі, моя рідна мати, цих брів, цих брів не давати!

А бóло б тобі, моя рідна мати, щастя, щастя й долю дати!

Лідія Василівна: Бабóшêа [ще співала її], да! Нó,

воно ж по-

німаєш, а хоч оцьо “Голóбêа”, напримєр? Це її вобще, вона співала.

А оцю “Вербó”! [

Співають разом

Ой, верба, верба, де ти зросла,

Що твоє листячêо вода знесла?

Ой, знесла вода сєрєбрістая,

А я молода, яê яãода!

Лідія Василівна: І осьо “Зозóля” бабóшêіна [

співають разом

Летіла зозóля, та й стала êóвати!

Ой, то ж не зозóля, то рідная мати!

Яê би мати знала, яêа в мене біда,

Вона б передала ãоробчиêом хліба!

Горобчиêом хліба,

синицею солі.

Яê тяжêо, яê важêо нам жити без долі!

Яê тяжêо, яê важêо прожити без долі!

Летіла зозóля та й стала êóвати,

Вона прилетіла дочêó рятóвати!

Вобщим дочêа заміж пішла і в неї нема щастя, нема долі, ще

й нема нічоãо. А

тóт же ж прилетіла зозóля і матері наêóвала, шо

дитині важêо жить на чóжомó êраю. Чи в свеêрóхи, чи де там, і вона

ж отож яêби…

А ось “Птичêа-невеличêа” – тоже це вобще давня. Це їхні се-

стри таê ловêо співали, вона дóже висоêих тональностей [

співають

разом

Птичêа невеличêа по полю літала,

По полю літала!

По полю літала, травêó розãортала,

Травêó розãортала!

Травêó розãортала, соêола шóêала,

Соêола шóêала!

Соêіл-соêілочоê злетів на дóбочоê,

Злетів на дóбочоê!

Злетів на дóбочоê на самий вершочоê,

Потом став êлювати ãорішоê,

Клював, виêлював, зернятêо шóêав!

Клює, виêлюває зерничêо в ãорісі.

Зерничêо в ãорісі.

Злетів на дóбочоê, на самий вершочоê,

І êлює орішочоê.

Клює-виêлюває, зернятêо шóêає,

Зернятêо в ãорісі, зернятêо шóêає!

Лідія Василівна: А “

Голóби ж літають” – це дідова й батьêа!

Тóт іменно хлопці, мóжиêи ловêо співають!

Із-за ãори êам’яної ãолóби літають,

Не зазнала розêіш волі, вже літа минають!

Запряãайте хлопці êоні, êоні воронії

Та й поїдем доãаняти літа молодії!

Поїхали та

й наãнали на êлиновім мості:

“Ой, верніться ж літа мої, хоч до мене в ãості!”

Вони êажóть: “Не вернемось, не вернемось, немає до êоãо!

Бóло êраще шанóвати яê здоров’я своãо!”

Нó, вобщим таêий стиль! А оце ось тоже бабина ж пісня “Ой,

там старий батьêо оêопи êопав!”, це точно баби Лóшина, я точно

знаю! [

Співають

Ой, там старий батьêо оêопи êопав,

Він здалеêа бачив яê стрілець óпав!

Але він не вірив сам своїм ãлазам,

Підійшов ще ближче і сина пізнав!

“Ой, синó мій, синó, дитино моя,

Тебе поразила êóля вражая!”

Яê прийшов додомó та й сів êрай стола,

Заболіло серце, болить ã

олова!

А жінêа питає: “Ой, Боже ти мій,

Чи є в нас на світі наш син молодий?”

Взяв чотирі досêи та й зробив трóнó,

І ще раз заплаêав: “Ой, синó-синó!”

Де ж ті санітари, шо позаді йдóть?

Трóпи собирають, а сина несóть!

Лідія Василівна: Нó, це більш на Дев’яте мая, на таêі! Це ще

[пісня] революційна, це ще діда Петра пісня, бо от бачите яê воно:

тра-та-тра-та-та. Нó, вобщим своя вона, народна, придóмана! Нó, а

смисл той, шо батьêо побачив яê стрілець óпав, а

це син бóв пора-

нений, він підійшов, признав, приніс, і сам трóнó зробив!

Нó, це ж “По садочêó ходе” ти знаєш. “Голóбêó” – оце ще!

“Голóбêа” – це сімейна тоже пісня! Це їх любили. Дочêа їх старша,

ото шо ó войнó родилась од першоãо чоловіêа

, вона в нас вобще пі-

вóнья бóла, співає ловêо! І яê всі вони собиралися, і це співав і ба-

тьêо, і мамêа. Нó, просто таêа пісня тоже… [

Співають разом

Ой, сиза ãолóбêа, ти сядь êоло мене,

Настав вже розлóчний наш час.

Ой, давай посóмóєм, обнявшись з тобою.

І я поцілóю ще раз!