Сохань П. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 8

Подождите немного. Документ загружается.

можна êóпить!? Тóт шо продали та êопійêа ота, та домой шось êó-

пиш! Це вже після війни…

[Нó, оце материн рід бóв більш] баãатший, да! Нó, не ãрамот-

на ні мати, ні батьêо! І оце вже знаю, шо рідêо в нас… Це вже старші

мої

брати, 18-ãо ãодó і 20-ãо – ці ходили хоч по чотири êласи. А тоді

чотири êласи, таê яê зараз сім êласів êончóть. Це бóв тоді вже мій

старший брат Олеêсандр аãрономом, став і бриãадіром! Бóв бриãа-

діром і аãрономом. За ним страшне люди! Молодий

бóв, а хазяйно-

витий, держав бриãадó харашо!

А Анатолій – цей бóв êомбайнєром! Він ãрамотний, нó, він

не пішов ó таêе… робив на êомбайні! Зразó ж трахторістом ото ро-

бив, а тоді êомбайнером.

А Миêола, 24-ãо роêó, цей ãрамотненьêий таêий хоч трохи

бóв, ãрамотний.

Но йоãо заранєє забрали на війнó, йоãо й вбило.

Ото яê брали і підлітêів, і все чисто… Йомó ще й не положено бóло

йти в армію, нó, а забрали підлітêів баãато! Тоді він не повернóвся.

[Нó, батьêи неãрамотні]. Читать – ні, а

таê яê і я! Вивчили

хоч розписаться, і ó них таê само.

[Дитинство моє]? А шо мені пам’ятать!? Шо я повиãляжóва-

ла їх. Я тіêи жалію, шо я нічоãо не бачила в батьêів. Анó, одинад-

цять дóш, а батьêо й мати на роботі!

А одне за одним. Це ж треба

óма їм дать! Та бóло постяãаю, ãолі, поêолотю, та ще ãлиною стираю

білою. Тоді ж не бóло таê яê зараз – то порошêів, то мила, щоб де

роздобóть! Глиною стирали обично! Глина, êóсоê білої і ото нати-

раю

об білльо, постираю, та попарю аби, яê êажóть. Та всьоãо бóло!

Лідія Василівна: Оце ж Ви ó дєтство не повернетися? Розêа-

жіть яê Ви росли, яê ãойдалêó до сволоêа причипляли та êачелю

робили. Яê теля запряãли ó ваãани та зãори êаталися та переãнали,

шо

теля здохло. Батьêо з матір’ю прийшли, а шо ж, винóвата. А во-

ни на печі всі повсідались, попробóй шо сêазать. А більші ж менших

êатали на томó... А êачелю, яêó ж придóмать, ó хаті таêий сволоê

бóв невелиêий, хлопці придóмали: прив

’язали вірьовêó та й хто... А

ця найбільша, яê розженеться та й шибêа із тоãо…

Марія Петрівна: Гойдалêа, а напротів віêно бóло. Посадили ж

одноãо, він же ноãи розãойдали, пішло… ó віêно.

Лідія Василівна: І шо ж робить, затóлили тим, чим попало. А

батьêо ж з матір’ю прийшли ж, опять же треба мовчать, не винóва-

тоãо шóêать.

Марія Петрівна: Да! Аяêже, десять дóш, сім дóш бóло тоді

яêраз, яê оцюво ãойдалêó робили. А шо [батьêи]! Хоч ти й бий, вже

нічоãо не вернеться. Наêазали та і все!

Нас баãато, но таêих яê по троє і по двоє – били

дітей, то

цьоãо в нас не бóло. Не бив батьêо, наêазóвав словами. І то ж ми таê

ото слóхали і понімали. І сидимо вже яê щóр і ãора, яê той êазав. Яê

щóр і ãора! Сидимо тихеньêо всі, тіêи слó

хаєм. Нó, шоб нас батьêо

бив, таê яê дрóãі, де по троє та по двоє, та батьêи збивали дітей, ба-

тьêо цьоãо не допóсêав. Ні мати… Нó, шо та тряпêа, мати там то рó-

шниêом, чи тряпêою, а! Нó, а хто

зна яê, яê нас виховóвали, шо ми

не биті! Нó, слóхать слóхали. Нам дасть наряд – це шоб бóв щавель

нарваний. Це ж яê êорова ж стала, êорові нарвать – це хлопці вже

зроблять, яê батьêи підóть де. Оце ми випольняли і нас ніхто не

бив!

Це ми не биті, хоч в нас одинадцять дóш, нó, ми не биті! Мені і

меншомó братові за мене, Миêолі – це ó хаті шоб порядоê бóв. А

Сашêові й Анатоліві – в êонюшні! Ці вже старші й вичистять, і за-

метóть, і приберóть, і дадóть їм

їсти. А дівчата оці, Наталêа, Марій-

êа – ці ж малі ще, на печі сиділи! Наталêа, Надьêа, Ваньêо, Олеêса,

Грицьêо [

посміхається

], Володьêа – це самий менший.

Лідія Василівна: Розêажіть, яê баба рожала, яê Ви Саші стіс-

нялися сêазать, шоб він ó хатó не заходив, шо дитина бóде в баби!

Марія Петрівна: Це з 40-ãо ãодó, а мій же брат вже робив бри-

ãадіром і аãрономом! Нó, ходив та

ê на роботó, а тоді люди йоãо вид-

винóли бриãадіром, шо він способний на це, до землі він тяãся! Пос-

тавили йоãо в êолхозі бриãадіром! А тоді вже і аãрономом. Чим êо-

ãось людинó шóêать, значить побóдеш ти, двойнó платó полóчиш

Нó, той бідний Сашêо не знав шо і робить! А тóт же мати ходила

таêа в нас повна бóла, і не видно бóло, шо вона беременна ходила!

Ніхто не знав! І оце сóсіди ходили і не замітили. Це вона в таêій

спідниці, ó фартóсі, і вона повненьêа, і її не замітили, шо вона… Тóт

тобі й на, дитина найшлась!

Лідія Василівна: Під соломой їх рожала! А приêазêа ж бóла в

селі: яê жнива, ó Лóêері таê і дитина нова! Яê жнива, таê і дитина

нова! [

Посміхається

]. Зімою ж нічоãо не роблять, бєрємєнніють, а

літом рожають! Баба протівніê, Боже сохрани, зробить аборт! Вона

сêіêо, вісімдесят вісім ãод прожила, не знала, шо таêе ліêарня, не

знала по-женсьêі болєть. Ноãи босі, це застóжена, ніяêої таблетêи

не випила, нічоã

о. І не знала оцих болячоê ні женсьêих, ніяêих! У

неї орãанізм бóв здоровий, бо вона рожала їх через два ãода, ні один

раз. Орãанізм, хоть оце й ãолод, і холод, хоть і все, но своє бере. По-

німаєте, шо таêе безмєдіêамєнтозно іменно, оце отаêі вони заêа-

льонні бóли! І для неї це óбійство, яê це вбить дитинó! От Господь

посила, всьо, нада рожать і не дивилися, шо

ж їм радó дать, яê шо!

Вони один одноãо ãляділи і повиростали, слава Боãó. Ні в тюрмі ні-

яêе нічоãо, положитєльна сім’я, всі працьовиті, всі роботящі! Канє-

шно óчених, всяêих ãрамотів їм не полóчилося, нó, óсі сóãóбо робо-

тяща сила! Хто яê: хто

плотниê, хто шофер, хто землю любе. Нó, в

основном механізатори всі, хлібороби в основном хлопці і дівчата.

Марія Петрівна: [Таê мама бóла ваãітна, а старші брати стіс-

нялися], да! Один даже і в хатó не заходив!

Лідія Василівна: Нó, шо це сêоро вже ó йоãо должні бó

ть ді-

ти, а тóт баба опять привела, в 40-мó ãоді. Це послідній в 40-мó ãоді

родився, перед войною! [Це їй вже бóло самій за п’ятдесят]…

Марія Петрівна: Та óже, мать, більше!

Лідія Василівна: Вона з яêоãо роêó, анó щитай, єслі вона вме-

рла на 88-м

ãоді, ó 82-мó році. У 82-м вмерла, її восімсят восім роêів

бóло! 1894-ãо роêó народження – це Лóêерія Афанасіївна! Вона в

40-мó дядьêó Володьêó родила перед войной і всьо.

Таê [старшомó братó] зробили в чóланчиêó êабінєт, через те,

шо він стидався. Отаê воспитані бóли, шо йомó стидно

бóло ãóлять.

Нó, а ця ж сама старша та вимóшена ãлядіть. Таê вона вимóшена

бóла брать цьоãо меншоãо і йти на свіданіє! До парóбêів ходила з

тим Володьêой, бо шо ж, хочеться ãóлять. Природа требóє своє, хо-

чется ãóлять, а

ці діти не дають – одне за одним. Вони і в печінêах,

êаже, сидять, представ одне за одним.

Марія Петрівна: Нó, я вже знала, êанєшно, знала, вже стидно

ж. А томó старшомó зовсім стидно! Вже ж і я на роботó ходила, вже

ж і все. У êапóсті êазали! В ê

апóсті… Це вже для менших. А вже ж

ти не бóдеш [

посміхається

], мене вже не обдóриш.

[Мати народжóвала] дома! Всіх дома! Ні больниці, нічоãо не

знала. Вона сама. Не ãóêали ніêоãо! Устанемо, а дитина êричить!

Нó, видно ж батьêо помаãав. Ми таê дóмаємо. А таê ніêоãо чóжих не

бóло, ні

êоãо не звала, ніêоãо. Народжóвала дома і робила. І оцьоãо

не понімала, ні больниці нічоãо. Я бóло обвернó, понесó в обід, мати

поãодóє на степó дитинó, і приносю додомó. Нó, а взимêó ж не хо-

дили тоді на степ. Зимою вона

дома бóла.

Ото сосêó, молочêа наллю в бóтилочêó і той… А êричить та в

êолисêó! А раз яê пішло мені в ãоловó: “Яê бóдеш êричать, – сама

собі ж до йоãо балаêаю, – задóшó тебе! Подóшêó положó!” А тоді

дóмаю, та шо я дóрна, чи шо оце таêе мелю, сама до себе балаêаю. А

тоді прийшла ж мати, нó, отаêо видно з óма бóло, по шóтêó, êажó:

“

Я хотіла задóшить Володьêó!” – “Яê!?” – “Хотіла подóшêó наêрить

на йоãо”. – “Гляди вздóмай, а тобі ж бóде ãріх, тебе ж Боã наêаже!”

Всьо, вже наляêала мати. Боãом ляêали. “Ото бачиш ó вóãлі? Він, –

êаже, – баче сêрізь”. Ляêали цим дó

жче дітей, чим…

Залишалася я ж… Аãа, найшовся на мене êавалєр, êаже:

“Шоб ти не бідóвала, я тебе заберó!” Кажó: “Та ні, забрать ти мене

не забереш!” – “Всьо равно вêрадó!” – “І не вêрадеш, тоãо шо я таê

не зроблю цьоãо!” А мені жалêо

ж вроді батьêів, вони ж на роботі, а

я ж таêи попораюся. Та нарвóть вони, менші роти принесóть лантóх

щавлю, напарю щавлю, да! Оце êіп’ятоê вже в мене ãотовий, вони

принесли мені щавлю, я наêришила, попарила. А зараз свині тоãо не

їдять, шо

ми їли. Комбенêорм яêийсь, ото тіêи щавель попарю і ото

таê візьмó, і оце обêачаю і на плитó. Ні сêовороди, нічоãо, ото таê на

плиті! Попечеш, чи воно сире, чи… діти хватають ці менші. А я êа-

жó: “Підождіть поêи ж батьêо

та мати прийде, шо ж ви робите?”

Ото таêе я прожила! Хорошоãо я не бачила, а все поãане!

І шо там [менших] забавлять, яê не бóло передяãтися в шо!

Чи êóêлó б зробить, чи шо… не бóло! Ні-і! І вêриться даже не б

óло!

Да. Я êажó, зараз осьо, а тоді аби хоть одна таêа ряднинêа, шоб óê-

риться, таê це дóже харашо!

Ото ж таê і ходили, хто шо дасть! Те сêидають, а з тоãо зні-

мають, з тоãо то надівають, поêи постирає. А тоді, знаєте

ж, ізвеніть

за вираженія, тоді шо? Найбільше парили, бо воші заїдали! Я ж êа-

жó, шо таêово ляжеш і дóмаєш: “Шо пережила!” Зараз пожить, таê

ніде не підó, ніде нічоãо, сидю яê… [

Плаче

]. Ноãи вже не несóть!

Нó, а батьêи працювали ó êолхозі. А тоді яê не бóло êолхозó,

ó баãачів! Наймалися і батьêо, і мати! Та не тіêи мої, а й дрóãі ж ба-

тьêи. Не всі ж êóрêóлі тоді бóли! Нó, ми

, правда, по середині яêось

жили, а по боêах жили êóрêóлі, таê вони не далеêо. Кострóб! Кост-

рóб… і той, яê же Патóшея? Глóхий… Глóхий Іван!

Нó, ó їх і машини бóли вже, молотарêа бóла, понімаєте? Коні

бóли вже в їх зовсім. Нó, це по-сóсідсьêи таê яê би оце яê Аня, оце

вони жили, недалеêо. То батьêам óже недалеêо йти. Там пороблять,

óже зароблять шось. Нó, тоді не бóло таê, шо там через місяць пла-

тить. Оце одбóв день – платó бери!

Бо на дрóãий день хтозна, чи він

вийде, чи не вийде. Ото таêі бóли óсловія.

[Нó, займались вони і] землею, і сêотиною, і êіньми, ото на-

зивалися êóрêóлі. Нó, тоді машин же ж не бóло таê яê зараз. [Хто

називав їх êóрêóлями]? Нє, вобще вони називалися êóрêóлі! А не

мої ж батьêи назвали їх. Я не знаю, це до

батьêів óже, шо вони êóр-

êóлі. То їх назвали – це вже дрóãоãо нічоãо не можó сêазать.

[Це ó Глóхоãо] – да, бóла ó їх велиêа родина! Нó, вона хоч і

велиêа, нó, вони не дóже заніматься дітей заставляли, вони найма-

ли. Понімаєте

? Своїх дітей не дóже заставляли робить. Чи їм жалêо,

чи бóла возможность їх не те, а наймали… Навєрно ж [діти ó шêолó]

ходили. Конєшно!

[Нó, а по-сóсідствó жили], то шо ж, êанєшно, зóстрічалися!

[Бавилися разом]… Нó, оце той, Хведьêа Глóхий... Катя,

нó, Катери-

на вже вона дівочêа бóла більша. Ото таê… Нó, вони не дóже обща-

лися з бідними. Зовсім, зовсім дрóãі діти яêось…

А ó Кострóба – ні, в Кострóба не дóже велиêа сім’я. Це знаю,

син бóв Василь і Катерина, і

моя хрещена. Це троє дітей бóло. [Яê

діти з дітьми ãралися]? Не таê те, яê з тими! З тими соєдінялися по-

сóсідсьêи, вони соєдінялися, а нас оминали… Та дражнилися! [

Смі-

ється

]. [Шо êазали]? Не можó сêазать. Нó, вони êазали… На бать-

êів. Та й хлопці, і дівчата дразнилися! Не любили, не общалися, ні-

чоãо! Ми з бідними, а вони… [Баãаті зналися з баãатими]… Да!

[А ãóляли] – повиходимо з дворó і ãóляємо, і ті з тії хати,

з тії

хати, то общаємся. То в êоре, то в ãилêи бóва ж ãраємо. Тоді ж в êо-

ре ãрали! Коре ãрають яê… Стоїть чотири дóші і м’яч оце êидаєш.

Хто не вхвате, значить зрадив – виходь! А в ãілêи – це палêи і м’яч,

пал

êи таêі! Йдеш на поле і б’єш, шоб він óхватив! Яê óдариш же ж,

м’яч далеêо ж летить, шоб він óхватив – це в ãилêи називається! Нó,

м’яч êóплений же ж! У хлопців же ж бóли м’ячі. А êóêли – це роби-

ли! Кóпляли, хто баãатший. А то звертемо із тряпоê êóêлó.

[Дівчата, шо з êóрêóлів бóли, ó них там êóêли], êанєшно, êó-

плені! Та! Вийдóть, поãраються ж, а нас охота ж брала! Хочеться ж:

“Дай подержать!” А вона ж не дає. Побилися [

сміється

]. Побилися,

вона ж пішла пожаліться, аяêже, шо: “Мене били!” Ось іде мати

вже! Пришла. “А я не била, я її тіêи штовхнóла. Та чо ж вона мені не

дала подержать êóêлó!? Хай не виходе тоді, нас не дражне…” Бо, êа-

нєшно, хотілося! У хлопців тоже ж бóли машини… Тоді ж зовсім

дрóãі іãрашêи бóли, êóêолêи…

І êоли вже ãóляли, нó, таê шо ж, не хотіли дівчата з бідними

общаться, вони ж минали! Це я таê запам’ятала, чóла… Мій брат

старший, вони поляãають і там самі поміж собою êажóть: “А мені

ота понравилася, таê, ãадюêа, не хоче ãóлять зо мною!”

Нó, ó нас бóло два вóãли. Один бóло [названо êоло Антона

Яêовича], а то – êоло Борща. Менші, підлітêи, ми êоли вже начали

висêа

êóвать, то ó нас свій вóãол бóв. А то там óже парóбêи найма-

ють ãармошêó або сêрипêó. Тоді сêрипêи бóли, ãрали. Тоді циãан

бóло баãато! Циãани ãрали. Наймали оце там. Бóло старший таêий,

шо призве ж на

вóãол ãармоніста, значить, він должен із нас по êо-

пійці зібрать, шоб йомó заплатить же! Оце таêе бóло! Платили і

хлопці, і дівчата! Нó, а ãрали до яêих часів там, чи до десяти вечора,

чи до… Нó, не до ночі. Батьêи одпóсêали і просили

ж ó батьêів:

“Дайте ж нам на мóзиêó!” Знали, шо наймають же ж.

Це в нас бóв вóãол, називався êоло Антон Яêовича, оце вже

парóбêи, вже дєйствітеєльно. А êоло Борщів óже таêі, підлітêи, ме-

нші! То в нас свій вóãол б

óв, а там óже парóбêи. Там і мóзиêа харо-

ша, і танці зовсім не таêі, а ми плиãали [

посміхається

]. Нó, ó нас мó-

зиêант один, а в них дрóãий. Одночасно і там і там ãрає, но воно ж

далеченьêо, воно ж не близьêо. То êоло Антон Яêовича, а це êоло

Борщів! Гармошêа, сêрипêа…

Училися, [танцювали]! Кроêов’яê, êарапет, полєчêа, яблó

ч-

êо! Вальс тоді даже ми і не знали.

Лідія Василівна: Карапєт, це тіпа êадрилі!

Марія Петрівна: Нó, це отаêо ж, береш ó двох: [

сміється

спі-

ває

Танцювала êарапєт, порвала ботинêи,

Осталися на ноãах чóлêи та ризинêи!

А тоді: най-на-най-на… [êрóãом повертаєте].

А то “Ой, яблóчêо, êóда êотишся, попадеш [êо мнє в рот], не

воротишся!”

Лідія Василівна: “Ой, яблóчêо на тарєлочêє, надоєла мнє

же-

на, пойдó ê дєвочêє!” [

Сміються

]. [

Наспівóють óдвох

]: “Ой, яблóч-

êо, êóда êотишся, на Вêраїнó попадеш, не воротишся!”

Марія Петрівна: На Вêраїнó! Да! Вже не вернишся!

Лідія Василівна: А яблóчêо, шось там вилочêа… яê там? Це ж

ж тоãо шо в мене батьêи старі, та я по старих, бо проробила в сіль-

сьêій раді ж, тоже общеніє із народом… Тоãо я баãато й знаю. А

імєнно мій возраст оцьоãо всьоãо нічоãо не знає. Нó, от начни об-

щаться: “Відêіль ти йоãо все знаєш?” – “Тоãо шо батьêи в мене!” Ба-

ть

êо вобще ще на десять ãод бóв за мамêó старший. Своє там ото

розêазóє та ото ж нєт-нєт, та й мене брали, позній рєбьоноê, êóди ж

дінешся. А общеніє ж із старожилами їхньоãо возраста. Ото я й всіх,

хто êоãо яê дразнять, êоãо яê той…

Марія Петрівна: Нó, бóло інтересніш, яê зараз ми…

Лідія Василівна: Танцювали дівчата

з дівчатами, і з хлопця-

ми… Й залицялися ж, аяêже ж! Намітить хлопець дівчинó чи яê?

Марія Петрівна: Це мовчêи бóло! Нó, аяêже! Це вони вже і

побилися тоді, може і томó й томó понравиться одна дівчина. Битви

бóло чимало.

Лідія Василівна: Нó, от роз

êажіть яê Ви дівóвали, ê примєрó!

Один брат ходив, той пішов в армію, а вона на дрóãомó браті, заміж

вийшла, отаêе! Бо тóт война заставила.

Марія Петрівна: А я винóвата!? Мені, хоч він і ходив, но мені

таê він не нравився дóже.

Лідія Василівна: Баã

ато вибирали невістоê: “Роботяща, таê

той, підходе!”

Марія Петрівна: У нас бóло таê. Коло Антон Яêовича – взро-

слі вже… Нó, до двадцяти ãод! То вісімнадцять, сімнадцять, шістна-

дцять, отаêі. А ми – це ж óже бóли менші, нó, це я примєрно êажó

таê яê себе – це дрóãий

бóв вóãол. Вóлиця вона одна, а тіêи на дрó-

ãий вóãол. Це тóт менші збиралися тоді, наймали собі мóзиêанта і

вчилися танцювати! Тоді ж êлóбів не бóло, ніхто нічоãо... Батьêи

дадóть нам ото, нó, êажний же випросе

, ми тоді ото ж платимо мó-

зиêантові. Це сóбота, неділя, на вихідні, а êажен день – ні!

Вдяãалися, в êоãо шо бóло. Хто ловêо вдяãнóтий, а хто ãид-

êий, томó вже не інтерес і йти, бо стидно. Це ревеш сидиш та і все

“Он, ó тієї є, а в мене немає!” Сидиш плачеш. А хочеться ж піти по-

ãóлять! То яê êоли дадóть сóсіди: “Та хай же піде Марія і вона ж по-

ãóляє, їй же ж тоже хочеться!”

Лідія Василівна: Танцювали-танцювали, а тоді вже співали.

Йшли по дорозі, йд

óть і співають. Народні!

Марія Петрівна: Боã йоãо зна, чи мати вєрóіща, чи ні? Батьêо

в неї бóв вірóючий, це батьêи в неї. І в мене батьêо тоже, вірóвав ó

Боãа, всі вірóвали, і нас привчали! Це встали, повмивалися, поста-

вали рядом і “Отче наш”. Оце молимося поêи не той. “Отче Наш”,

іжє єсі на небесі… І ввечері яê ляãаєш спать тоже. Отаêий бóв ó ба-

тьêів обичай.

[А потім вже ó 30-ті] почали ж приходити, шо і нема Боãа й

не вірóйте, нема

нічоãо цьоãо! Ходили по хатах êазали. По хатах хо-

дили таêі, ахвєрісти! Грець йоãо зна хто вони, їх я не можó сêазать.

А приходили, знаю, шо Боãа нема – ото розêазóвали. Боãа нема, те й

дрóãе, яê начали, шо це все... Приходять і нам êажóть: “Не вірьте!”

Баãато протів Боãа

цьоãо бóло. Ми ховали іêони, бо ті ж яê зайдóть,

партія, таê поб’ють. Знімали, бо били!

Нам же ж батьêи розêазóвали, шо: “Може хто прийде, не пó-

сêайте! Хто бóде ãóêать без нас...” Ми защипались тоді. Бачимо шо

наші люди,

а не незнаêомі, то впóстиш. А отчинить отаê не одчиня-

ли, защепнóті і все. Отож яê начали ходить по хатах бить, то тоді

ото заховали іêони, а тоді опять повиставляли.

Ходили [ж до церêви], аяêже! Тоді церêва страшна, ловêа

бóла, її ж

розбили! Красива бóла! Висоêа, обãорожена êрóãом, оãра-

да êована… Ворота бóли – це заїжджають, а тóт óходять – двоє во-

ріт. Оце я те шо помню! А внóтрі êрасавиця!

Лідія Василівна: Криласа бóли, все це бóло… У їх яêось бать-

êо

все водив, бо баба все время з дітьми!

Марія Петрівна: Батьêо додержóвався й нас брав до церêви,

це чи празниê, або ось до вечєрні: “Анó, собирайтеся! Давайте!” За-

бира нас.

Лідія Василівна: Не поїдять поêа ж “Отче наш” не прочита-

ють! І це ж тільêи один за одним, êаже, попробóй êомóсь лож

êою

той, поêи батьêо не розрішить!

Марія Петрівна: Да! Це встать треба зранêó, óмиться, почи-

тать… “Отче наш” встать прочитать! Ляãаєш спать, тоже ж прочи-

тай.

[А інших молитов]… батьêи ж не ãрамотні бóли! Нó, вони во-

бще Боãó молилися, вірóвав в Боãа

, а читать він не читав!

Лідія Василівна: А дід Мотóзêа? Це бабин батьêо, Афанасій

[Педенêо]!

Марія Петрівна: Дід Мотóзêа читав! Це Біблія, це він прийде

нам і читає!

Лідія Василівна: Вони на печі всі висядóться, а він їм читає!

Марія Петрівна: А він

нам читає.

Лідія Василівна: А тоді своїми словами розêазóє, шоб же ж

понятно бóло.

Марія Петрівна: Нó, приходе дід провідать дітей, внóêів…

Почитать їм [Біблію], любитель таêий. А тоді ж печі в êаждоãо бó-

ли… Не таê яê зараз, прийде і ніде сісти. [І

дід] вже розêазóвав нам,

яê треба вірóвать ó Боãа, не ãнівить Боãа, не лаяться – отаêе вчив.

[Сам дід Мотóзêа до церêви] ходив, і батьêо ж! Мати – ні,

вона занята, а батьêо частеньêо ходив… [Мотóзêа – це йоãо по-

вóличномó].

Лідія Василівна: Це êличêа! Оце Педенêи – Мотóзêи, а Іще-

нêи – це Пархоми, через

те шо дід Парфентійович бóв. Парфім бóв,

от вони пішли Пархоми!

Марія Петрівна: Да, батьêо ж – Петро Парфентійович… [Яê

сóсідів по-вóличномó êлиêали]? Кострóбів – Каêіюни! Каêіюни!

Лідія Василівна: Нó, тоже Каêіюн. Чи хтось бóв із предêів

Каêіюн, шось

таêе!

Марія Петрівна: Глóхий – а вони Папóшеї називались. Хме-

лиê…

Лідія Василівна: Хмелиê – тóт бóдто би баба Лóша мені роз-

êазóвала, шо всьо время захмільоний бóв, от хмелю! І “Хмелю, мій

хмелю, хмелю зелененьêий” – пісню співав. І оце яê п’яний

, це от

той йоãо Хмелем прозвали!

Нó, а потом вже яê дівóвать Ви стали, цю ж церêвó розбом-

били ж!? Оцю велиêó церêвó, шо першó!

Марія Петрівна: [Священниêів яêих пам’ятаю]? Я пам’ятаю, і

зараз оце пройшов би батюшêа – я б йо

ãо пізнала! Він даже, я вже

стала в свеêрів, то він…

Лідія Василівна: Заміж вона ж вишла за вєрóющоãо! Оце Тó-

рочêіни…

Марія Петрівна: За вєрóющоãо, шо дід ó церêві робив. Вони

дóже боãомольні! Батьêо, свеêор, свічêи світив ó церê

ві, ото там по-

рядêи наводив. І батюшêа, він тоді ж не жив тóт, дрóãі батюшêи бó-

ли, приїжджав, і то êрадьêома! Таê ночóвав ото ó нас той батюшêа.

Таê я вже на піч, а йомó êровать же ж освобождаю, це в свеêрів

вже бóла.

Лідія Василівна: Заміж виходила ó войнó ж…

Марія Петрівна: Батюшêа Дмитрій ó нас бóв, мене вінчав…

Лідія Василівна: Дмитрій Вас не моã вінчать, бо в 43-мó йоãо

не бóло, ма! І Ви ж не в цій церêві вінчалися, а вже в ó дрóãій?

Чи

ви êóдись їздили? Чи êоãо-то êóдись возили? Я вже заплóталась!

Марія Петрівна: [Нó, а про Дмитрія Тяпочêіна що

пам’ятаю]? Він же ж із цими свеêрами дрóжив!

Лідія Василівна: Він же ж ото фаêтічесêі… Ірина Миêолаївна

питала, вона про йоã

о зна все. А от яê слóчилось, шо це вже ж він

правив-правив, а потом же ж, навєрно, ó войнó чи яê, йоãо засóдили.

Коли це бóло, а потом яê він повернóвся, чи освободивсь, чи може

яêось там óтіêав, вона цьоãо не зна. Він êрадьêома приходив і оце ж

ó їх спав, ó Тóрочêіних, бо фаêтічесêі йоãо ж не бóло. А вони вже

побралися

і вона ж оце êаже: “Я ж йоãо помню, шо Дмитрій, батюш-

êа, приходе ночóвати, то ми ж óже з чоловіêом на піч лізем, а йомó

êровать нашó даєм! Ото із сêрині достаю постєль же ж, шоб оце ж

батюшêа!” А яê там бóло

для їх це... Кажó: “Нó, Ви бісєдóвали?” –

“Та ні, це ж батюшêа!”

Марія Петрівна: Старі бєсєдóвали, а ми ж! Тоді ж не бóло

шо…

Лідія Василівна: Не êрасиво бóло встрявать оце в разãавори,

це ж священниê, Ви ж понімаєте, шо в їхньом воображенії, це

ж лю-

дина…

А тоді він ходив на поїзд, оце ж вона êазала! Переночóє, а по-

том опять появляється! Оце вона таêе [розêазóвала]… А яê імєнно

отам же шо… Коли він, шо і чоãо, вона не зна.

Марія Петрівна: Оце я знаю, шо приходив.

Лідія

Василівна: Нó, вінчав не він вас, через те, шо Ви ж êа-

зали, шо не він. У 43-мó вони розписóвались і вінчалися… А вже ж ó

яêій церêві?

Марія Петрівна: Нас три пари вінчалися… [А êоли і яê цю

старó церêвó розбирали]? Вже ж я, êанєшно, велиêа

бóла! А êоли

ж… Та розбирали, хто попав! А хто ж розбирав? Ті, партійці!

Лідія Василівна: Ви êазали, шо Жиãан хрест знімав, це Ви

помните, да?

Марія Петрівна: Да! Це помню!

Лідія Василівна: Це після войни, чи яê? До войни ж це бóло?

Коли вони йоãо

начали бомбить, тó церêвó, зачем? Коли êомóністи

бóли вже, чи яê?

Марія Петрівна: А не після войни, ãа?

Лідія Василівна: Та я ж оце, ма, не знаю. Я чоãось про історію

шось не дóже.

Марія Петрівна: Нó, це ще я замóжем не бóла. До

войни! Це

той… Жиãан, Яшêо, Жиãани, це…

Лідія Василівна: Я знаю Жиãан Яêів, таê чоãо він іменно…

Марія Петрівна: Тоãо шо розбирали партійці церêвó і все!

Лідія Василівна: Зачем? Запрєщали молиться ходить?

Марія Петрівна: Да!