Сохань П. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 8

Подождите немного. Документ загружается.

êомбайн, і радіо там, і тілівізор, і мóзиêа. Він і зараз стоїть ó êладов-

êі за той, за стільчиê.

Тоді таê стояв, а тоді вже і ше й робив трохи. Тоді треба бóло

мінять те... Ні не лампó, забóлась яê воно називається. А мій дід та

син

êажóть: “А нó йоãо, êóпим, цвітний óже”. Та й êóпили цвітний.

Да, а то і радіо бóло, й мóзиêа і той, і тілівізор. Він êомбайн звався.

Нó, це не то, шо престижно таêий бóв, а просто яêий бóв, таêий й

êóпили. Тоді не бóло їх баãато. Це тепер óже вольна-воля, іди виби-

рай яêий хоч. А тоді ні. Я знаю, шо дочці в їх там і не бóло êóпить

де, таê носила яїчêи в маãазін, шоб óзять отой “Реêордіê”, отой не-

велиê

ий. Та мабóть ó нас, мабóть ó Михайлівці. Ото таêе.

Раньше ж, яê в армію виряджали хлопця, там лєнтой йоãо ж,

рóшниêами… Нó, це вже êоли... в 60-м мабóть ãоді. Тепер óже може

й не таê. Я ж не ходю тепер óже.

Зараз, знаю ó нас на роботó їздять ó Дніпропетровсьê.

Раньше ж,

за совєцьêе ж церêви не бóло, но іêони дома бóли.

І можна бóло. Це ж іêони ше свеêрóшині. Може де в êомóністів за-

бороняли, а ми ж не êомóністи бóли. То ми держали. Правда одно

врем’я невістêа

й дочêа хотіли на ãоріщє винести, а я êажó: “Та не

нада, хай висять”. Кажó їй хай висять. Та правда однó бóли там ó

нас хатинêа, в хатинêó бóли почєпили. А таê і рóшниêами приêра-

шали ж іêони, таê бóло прийнято, да.

Нó, шо я сêажó, êоли êраще жилося. Я робила ж при радян-

сьêій владі, при радянсьêій всім весело жилося, мені вона хороша,

яê рідна. Нó, в цій не плохó пенсію дають, а тіêи шо таêий безлад

твориться. Оце і все.

Про село своє я леãендів

не знаю. Нó, êазали, шо яêийсь тóт

Корж бóв êозаê, ходив до пана, шоб землі дав. Нó, я цьоãо ж не

знаю, це êолись давно…

Баãато людей й поверталось з Германії, ніхто там залишаться

не хотів. Нó, яê приїхали, ставились до них нормально.

Є правда

влада зразó: “Шо ви це пішли добровольно та...”

Оце таêе бóло ãонєніє, а потом óтихли. Хто ж добровольно йшов, яê

їх німець поãнав?! Ніхто добровольно не йшов. Комó там хотілося?

Бóли поліцаї, бóли в нас. Бóли й наші тóт, наші слóжили. Да, з

цьоãо

села. А то німецьêі бóли. Яê радянсьêі прийшли, тоді їх посóдили.

По 10 ãод їм подавали. Даже хто бриãадіром бóв, десять ãод я знаю

одробляв. Не на шо не дивились. Це радянсьêа влада тóт жорстêо

ставилась. Ото таêе.

От êоли Сталін помер, таê про смерть передавали. Це таêе

торжество бóло, ми всі плаêали за ним, ми всі привиêли до йоãо, і

він нам харош бóв.

Торжество – та в самім селі не бóло, а таê то ми по тєлєвізо-

рó дивились, з’їжджалися

з óсіх держав, це по тєлєвізорó ми диви-

лися. А таê ó селі тóт хто, нó, óмер Сталін та й... всі жаліли êонєшно.

Привиêла до йоãо – сêільêи він ãодів. Бóло, êонєшно, й хороше, й

поãане. Нó, а шо ти зробиш?

Нó, поãане – це

шо він жорстêий таêий бóв, êонєшно, ж. Нó,

êонєшно, може він всьоãо й не знав, йомó наêажóть, а він вірив, та й

заставляли жорстêо. Нó, а харошоãо бóло, êонєшно, власть бóла яê

êажóть на своїм місті, а тепер немає власті, хто шо хочє, те й робе.

Після війни податêи в селі бóли, да.

Молоêо, яê êорова –

здавай сêільêись там літрів, мабóть і яїчêи, я за яїчêи не помню, а

молоêо, знаю, носили ми. Нó, налоã бóв. Гроші платили ж. І ãроші, й

продóêти. Сêільêи ãодів бóв налоã – не знаю. Я не помню

сêільêи це

ãодів бóло. А бóло, на молоêо, мабóть, та й на мясо, мабóть, бóло, ше

й м'ясо. А яê же ми за м'ясо? Мабóть, ãроші ми платили за мясо. А

молоêо, яê не здаси молоêа, та

ê здавай маслом, тоді їхали в ãород. В

селі не бóло масла, їхали в ãород êóпляли масло, і несли на молза-

вод здавали масло, маслом здавали. Молоêо не несли. Ото таêе.

В [19]21-мó році, в 21-мó ãоді бóла ãолодовêа. А чьоãо вона

бóла – не вродило.

Не вродило. Тоді страшна ãолодовêа бóла, не

вродило. Нó, це я не знаю, мені тіêи це розêазóвали люди. Я ж тіêи

в [19]20-м родилася. Кажó, шо мама спечє той êóрояноê, дасть мені,

вже ж ãрóддю не ãодóвала, бо вже ж більше ãодó б

óло. Та й сидю й

їм отой êóроядочьоê.

А мама ніде не вчилась, і до шêоли не ходила. Мама неãрамо-

тна бóла, яêось розписаться вивчілась, це й óсе. Іãор ми не знали.

Ото з êóêлами тими ходили та і все.

Тоді, яê ми малими бóли, дні народження не бóло. Не свят-

êóвали. Це вже святêóвали, це вже êончила шêолó, та ото постóпи-

ла мабóть на êóрси та помню приходив мій батьêо хрещєний, ãóêа-

ли йоãо, і то день народження справляли мені. Шось, шось вони там

наêидали мені тих рóблів, шо я поїхала на Озьорêó, тоді барахлянêа

бóла, та êóпила таêó êохточêó, чі батістова, чі яêась, ше таê ворот-

ничоê вибитий. Таêа довольна бóла.

Це справляли… Та може шіс-

надцять ãод.

Аãа. Бо я вже в сімнадцять з половиною поїхала на ро-

ботó. Тепер сімнадцять з половиною щє мами та папи возять їх і в

інстітóти постóпать, і сêрізь їх возять. А тоді я бóла самостоятєльна.

Дали призначення, ніхто мене й не випроводив. Брат двоюрідний з

Дніпропетровсьêа жив, то він мене посадив на поїзд та я й поїхала з

таêим чемаданяãою. Бо волоêла тоді і подóшêó, і

одіяло, і тамо

платтячêо, то трóси, сорочêó, ото таêе. І поїхала, сімнадцять з поло-

виною мені ãодів бóло і вісімнадцяти не бóло. А чо? Я запомнила,

шо бóло перве ãолосóвання ó дєêабрі... Яêоãо ж воно, шо в дєêабрі?

Чи 25 деê

абря чи шо? А мені ж не бóло ще восімнадцять ãод – не

ãолосóвала. А в 38-м бóло, я вже ãолосóвала.

Дітям своїм день народження… Та справляли, êомó справля-

ли, êомó не справляли.

І з подарóнêів, в основном, давали ãроші,

мабóть, в основном ãроші. Я знаю, шо яê заміж ішла та сватьба бóла,

воно ж тоді при оêóпації ніде ж ні матерії не бóло, ні маãазинів. Ні-

чоãо не бóло. Та знаю, шо тітêа

моя подарила дві таêих тарєлочêи,

одинарних, таêі яê ото одонарні тарєлочêи подарила. А сестра

двоюрідна подарила таêі, нó, на сóп, на перве дві тарілочьêи, таê ото

таê дарили. А тьотêа одна подарила полотєнце, ото в неї бóло поло-

тєнце таêе,

нó, лянне, рóêи витирать. Ото таê дарили. Яêі там пода-

рêи бóли? Господи...

От циãани ó нас єсть в селі. А людям шо, циãани не êрадóть

та і хароші.

А ще оце своє наболівше сêажó, шо оце інваліди, яêі на войні

бóли, нó, êаліêами поприходили тепер здорові: вони з рóêами й з

ноãами, вони інваліди. І їм ніяêих налоãів нема. А в мене дєд мій хо-

зяїн бóв, ó позвонêó, ó том, в êаналі пóля бóла. І він не ходив те ж

нічоãо, а потом трошêи підлічіли, таê на êостилях ото ходив. І то ми

платили. А тепер ось передають – ветерани, ветерани і ветерани!

Бóв той, той тоді, хто хто з самоãо початêó йшов на фронт і

по за-

êінчєнню приходив назад. А тепер – і близьêо не бóв, він óже вєтє-

ран. І вітірани, ото і льãоти. Таê я сама собі ото й дóмаю: “Нó, яêа

несправедливість?”

Рóденêо Марія Петрівна, 1922 роêó народження

Горпинченêо Лідія Василівна, 1955 роêó народження

с. Сóрсьêо-Михайлівêа Солонянсьêоãо районó

Дніпропетровсьêої області

Марія Петрівна: Нó, шо знаю, те й сêажó.

Моя історія є таêа… Оце велиêосімейна я бóла… Вийшла я

заміж, ховалася я од Германії. Цілий місяць ховалась. А тоді він, той

шо мене ховав

, нó, парóбоê, наречений, нас яê брали, таê ми óже со-

ãласні óдвох іти. А яê йоãо оставили, він розêóрêóлений бóв, а тоді

розêóрêóлених не брали. Нó, мене ж берóть, а йоãо оставляють. Він

рішивсь заховать мене. І я ховалася цілий місяць ó степó. Да. Цілий

місяць ó степó ото ховалася, тоді оце поêи перейшло. Три рази вони

яêось брали. Нó, вам понятно, що три рази, оце раз берóть в Герма-

нію, трошêи підожде, тоді оп’ять набор. Набирають набор ото таêих

ãодов. Він мене заховав і забрав додом

ó, раз óже ж таêе полóчилося,

я вже стала в положенії. Нó, і оце таê я жила ó свеêрів. А тоді вже

сама, одділили мене, яê він óбитий óже став. Йоãо óбили, мене све-

êри одділили. Дали мені хатинó, розêóрêóленó, вона розвалена бó-

ла. А в

мене близнята бóли двоє перві. Нó, я там страдала-страдала,

шо нема тоді вже, а тоді вже мене батьêи забрали додомó. Уже мені

ніде діться бóло і їсти не бóло чоãо… Ото таê я жила.

А тоді шо воно полóчилося, оце все пройшло. Вийшла

заміж

за óбитоãо, то там полóчала на дітей, а тоді вже не стали. А в мене

одне вмерло бóло, а одна осталась, досі жива, в ãороді живе. І ото

таê я жила, оце сама жила. А тоді найшовся оцей чоловіê – Рóденêо

Василь Петрович. Нó, оце ж

я жила-жила, з ним Лідó прижила, о…

А тоді він óже в старості вмер, він мене на десять ãод… на дев'ять

старше мене бóв, він óмер. Він ранений бóв, прийшов з фронтó, о… І

таê оце Лідó я прижила, і таê я оце жила сама вже.

А тоді мене Ліда

забрала, яê я óже не зãодилася робить.

А то ланêовою десять ãод бóла, да. Старша Вєра бóла – це

молодьожна. А я з таêими, з стариêами. Нó, харашо, слóхали, все

випольняла те шо бóло – шо заставляли, те я робила. Н

ó, я не ãра-

мотна, а в мене на паличêи, ото таêе робила. Нó, вроді в почьоті я

таê бóла. Ніêоли ж, визивали і в район, тож на совещанія їздила. Я

Опитування провела Н.І. Швайба (5 червня 2009 р.). Науково-популярним мето-

дом передала Н.І. Швайба.

Горпинченко Лідія Василівна, донька Руденко Марії Петрівни.

їх просю: “Не беріть мене, шо я бóдó розêазóвать, я ж неãрамотна,

шо я бóдó?” – “Те шо знаєте, те й бóдете êазать”. Нó, а шо вони там

бóдóть êазать. Яê люди, яê слóхали, яê полете, і все… Ото таêе. Нó,

нічо

. Премію давали, êонешно, хто яê робило. Нó, не ледачі в мене

люди бóли. Оце ó мене одинадцять дóш людей бóло в ланці, дві дó-

ші я оставляла – вони ж оддихали по очерєді. Сьоãодні дві оддихає,

дома треба ж порядêи, тоді на дрóãий день дрóãі,

а ті виходять – таê

і робили. Нó, шо ж, заставляли, те й робили, і треба робить. Де б не

жить, чим же ж треба жить. Ото таê.

Нó, а жили шо? Даром тоді. Шо тоді давали? Ой, Боже, тоді

виживали люди та й все... І ото таêа моя історія… Життя

моє бóло

важêе.

По хатах ходила, хати ж не бóло. То там, то там, а роблю да-

ром людині, бо я живó. Ще й дитина бóла. Одне вмерло, [а Маня],

ця й досі жива. Ото таê.

А тоді оце жила-жила сама, а тоді найшовся на

мене цей Рó-

денêо. І оце я тóт вийшла заміж, це Лідó прижила, і таê оце яê я не

зãодилася – вони мене забрали. Таê оце я жила…

Що вам ще? [Про батьêів]? Батьêи трóдно жили. І я оце з

ними, це повиãляджóвала одинадцять

дóш. Я сама старша бóла, а в

матері бóло одинадцять дóш дітей. То вони не жили, а виживали.

Батьêо зарання вмер, а мати осталася, і таê я оце із матер’ю борола-

ся.

Жила я то в матері, а тоді вже, êоли вже стали підбільшó

вать

діти, вже, знаєте, мені важêо бóло. Уже, знаєте, немирня, і моя ж ди-

тина óже їм мішає, те й дрóãе… Тоді я ото найшла êватирю, та по

êватирям ходила. А мати вже сама доживала. Таê шо я їх повиãля-

жóвала. Мені тільêи те

бóло обідно, шо дóмаю, повиãляжóвала, ніде

не ãóляла, ніде нічоãо [

плаче

], таê яê дрóãі…

Старший брат бóв з 18-ãо, менший – з 20-ãо, Олєêсандр і

Анатолій. Я, Марія – з 22-ãо, Миêола – з 24-ãо, і таê ото й пішло че-

рез два ãоди, то й щітайте. То це я по Миêолó знаю – 24-ãо, Натал-

êа – 26-ãо, Надьêа

– 28-ãо, а тоді оці. Трошêи отóт бóло яêось пере-

ход ó матері, о.

І пішли 30-ãо…

Батьêа звали моãо Петро Парфентійович Іщенêо. [Коли він

народився] знала, а тепер вже повисêаêóвало із ãолови. А мати –

Лóêеря Афанасівна. [

Звертається до доньêи

]. Ліда, не знаєш бабин

ãод тоãо?

Лідія Василівна: Лóши? Та я ж не знаю, Ви ж мені êазали…

Баба [Мóтóщиха]?

Марія Петрівна: Та чоãо ж? Лóêеря. Мóтóщиха – та Веêлó-

ша, Веêла.

Лідія Василівна: Педенêо, батьêи ж Іщенêо…

Марія Петрівна: А батьêи ж діда

моãо – Педенêо, нó, да.

[Іщенêи і Педенêи – давні роди, тóт жили], êорінні.

Лідія Василівна: Їх баãато в Михайлівці. Нó, яê, баãато. Сім’я

в їх мноãодєтна, в їх оце ж, нó, яê михайлівсьêі всі, Педенêи.

Марія Петрівна: Тóт, з

давніх-давен тóт. [Історію родó, звід-

êіля і яê сюди потрапили]? Нє-є, нє. Нічоãо не те, а я знаю, що вони

тóтешні, діди та батьêи.

Лідія Василівна: Тóтешні діди та батьêи, баби-прабаби, нó,

вобщем з самоãо-самоãо. Нó, тіê

и ж, бачите, іменно мноãодєтна

той… Я просто позній ребьоноê… А таê, щоб баба, дід розêазóвали…

Нó, дід один ото ж 43-ãо поãиб, я йоãо не знаю. А бабó знаю – вона ó

83-мó. Таê ото шо вже не спитаєш – “Та я вже забóла, та я

вже забó-

ла!” Та ми ще й малі тоді, нам ота історія не дóже й бóла інтєрєсна.

Це сєйчас би, яê óже інтересно бóло б, а таê я знаю… [Яêі ще роди

давні бóли]?

Марія Петрівна: Коржі, це Коржі – вони тоже ж родичі. Нó,

це за Коржів, вони ж тоже давні. Батьêи Івана Коржа вже моїм ба-

тьêам вони родичі. А ми з Іван Федоровичем двоюрідні, чи яê?

Лідія Василівна: Двоюрідна сестра бóла за Коржом, предêом

отих Коржів, шо заснóвали село.

Марія Петрівна: Нó, та їх баãато ж, êанєшно, давніх [фамі-

лій].

Лідія Василівна: Нó, на вашім êраї, Байраê чіпать не бóдем…

Вони називалися од êолхоза “Зорі”. Хто там ще з давніх?

Марія Петрівна: Хмелиê.

Лідія Василівна: Та Хмелиê, це Іщенêо – Хмелиê.

Марія Петрівна: Нó, він Іщенêо, но він Годованиê.

Лідія Василівна: Рóдя яê фамілія? Кóрêóль бóв хто?

Марія Петрівна: Та він не êóрêóль, а він середняê бóв, нази-

вався. Тоже êорінний.

Лідія Василівна

: А ці êóрêóлі? Яê їх фамілія?

Марія Петрівна: Таê це êóрêóлі – Кострóби. Жили недалеêо,

через дороãó. Це вже мої вже батьêи ó цих робили. [По-сóсідствó

жили Дмитренêи]. Таê, а Дмитренêо – це Дмитряê.

Лідія Василівна: Баба Дмитрячêа, Палажêа. Тóрочêіни.

Марія Петрівна: Вобщем, батьêо мій – Петро Парфентійович

Іщенêо, Лóêеря Афанасіївна, а дівоче її Педенêо! Тóт же ж і їх бать-

êи жили. Я таê знаю, дід і баба, це біãали ми отаêими. І

ті батьêи бó-

ли тóтешні. Іщенêи, батьêи, ó Каãановича жили тоді, а материни ба-

тêи – ó Шевченêо.

[Батьêа і мати] отділили, яê вони поженилися… Розêазóвали,

шо оце хатó вони, шо не бóло там, до желізной дороãи – там зовсім

толоêа

бóла. Там оце давали землю їм яêось і ото вони êажна роди-

на… Це населилося вже, êанєшно, щітай при мені. Нó, чи наділяли,

чи яê же вони брали землю строїться, аяêже! Тим там дали, а тим

там дали.

У діда – тоже велиêа [бóла родина]. Це Іщен

êо Грицьêо, Фе-

дір, Михайло, Кóзьма, таê… і двоє вроді таê яê померли, і сестра бó-

ла Марія. Це брати батьêові і сестра одна бóла. Це тітêа Мар’яна,

вона тóт жила… Ми біãали все. А ті – Федір оце во… Це Іван Федо-

рович, може знаєте – це вже він мені племенниê! Іван Федорович,

то яê мені доводиться?

Лідія Василівна: Брат двоюрідний! Федір бóв батьêовий

брат! Щас óже Іван Федоровича немає, він робив óправляющим ó

êолхозі, бриãадіром. Федір óмер і вже цей óмер, двоюрідний брат.

Зовсім мало осталось!

Марія Петрівна: А Педенê

и – це материни! Тоже чимала

сім’я бóла. Це дядьêо Пилип, Карпо, Іван і Одарêа. Цих бабó-діда я

знаю. Дядьêо Карпо пивнó построїв і торãóвав пивом. То вона й на-

зивається зразó в центрі – пивна! По оцім центрі одна вона бóла. Це

я вже

не маленьêа, вже дітей повиãляжóвала ó матері. До войни це!

[Це не ãосóдарствєнна бóла], це строїв дядьêо! Материн батьêо – а

це йоãо сина. Там рядом хата вже бóла, там баба жила, мати, а це

Карпо построїв і торãóвав пивною! Пивна, за

êóсêа, шось таêе, ото

він занімався. Нó, це може êрадьêома бóла ж водêа, то таê яê обич-

но. [Людей ходило], êанєшно!

Та ще базар тóт бóв недалеêо. Та тоді базарі велиêі бóли,

з’їжалися і ãарбами й все чисто. Люди

продавали і сêотинó, і все чи-

сто. Велиêий базар ото бóв. Зараз вроді на тім місці настроївся

êлóб, а то все базар бóв! Площа, да! Це ярмарêи, де бóли. Це праз-

ниê яêий там бóв, там же ярмароê бóв. З’

їжалися і ãарбами й брич-

êами. Це я те все запомнила, знаю. Прибіжó ж до баби, а тóт же ж

рядом же!

А баба наша ще торãóвала, тоді ж можна бóло, водêою. І ото

там пиво, а ó баби бóтилочêó возьмóть, нó, то ото таêе. Нó, а тоді

вже êанєшно…

Ні, вони, [мамин рід] бідний жив. Ми не êóрêóлі, нічоãо, бід-

няêи бóли! Я

знаю, шо одна êонячêа бóла в діді і тó бóли забрали

óже яê êолхози… Чи воно êолхози, чи шо, і позабирали! Дід по ма-

тері тіêи шо êóпив, раз попользóвався та й все. Оце я це запомнила

добре. Трохи попользóвався та й забрали.

до цьоãо ãосподарства не бóло. Сêільêи ó йоãо землі бóло,

за це я не можó сêазать. Знаю, шо їздили садить, а сêільêо землі?

Їздили із тими, з батьêами ж, таê óчеплюся та й те… А таê не можó

помнить, сêільêо бóло землі!

[А інші материні брати – Пилип, Іван]… За цих не знаю, вони

ж êоло нас близьêо не жили. Та Іван зарані вмер ó [Бóрчаêó], а Пи-

лип тоже зарані вмер. Таê шо баба сама осталася…

А Карпо построїв пивнó біля матері в дворі. Мати ж отаê

жила, а пивна… Це вона й досі…

Лідія Василівна: Він собі з пивної зробив маãазин. Половина

бóла пивнóшêа, половина – сільмаã, маãазинчиê таêий. Бо я ще ж

маленьêа бóла і там ото велосипедиêи, всяêе êóльт мас. Карпо своє

діло одêрив

і дальше ж продолжав отаê. А потом óже яê він зовсім

постарів, óже яê “Комóніст” ó нас став же (це ж óже яê êолхоз один

бóв), таê він зробив таê: по одній стороні жив, а на дрóãó орендóва-

ли, швейпром бóв. Просто, шо зданіє бóло в

центрі і позволяло, і ото

він таê. Таê він до самої старості оцим занімався, поêамість ж ото

бóдиноê битêомбіната не побóдóвали. Тоді вже всьо, вони вже пос-

таріли, померли. Хатó тó продали і всьо.

Костя, двоюрідний брат по материній лінії, за время êолхозів

бóв механізатором

, êомбайнером, все время. А ті два брати, шо ос-

талися, один бóв юристом, Гриша? А Борис тоже яêийсь. Нó, воб-

щим ó ãороді вони прожили. Один ó селі залишився з їх. Це по ма-

тері один брат двоюрідний залишився, це Карповий. Більше тих не

знаю, ми з ними не общалися,

я даже їх не знаю. Їх таê баãато, я ще

й êазала: “Ма, чо з ними не?..” Мама êаже: “Та отож поêа малі бóли,

поêа!” А по батьêовій лінії [яêе ãосподарство]? Вони не заможні, нó,

таêі от…

Марія Петрівна: Вони нічим не... Вони бідня

êи, вони робили

ó êолхозі!

Лідія Василівна: У êолхозі ілі сначала до êолхозів робили на

баãачів, понімаєте!? А потом яê той, бóли вони просто. Нó, я хочó

сêазать, всі Іщенêи таêі… Яê би сêазать? Наприêлад, оце ж одноãо

брата, оцьоãо ж Федора, вивчилися діти, бóли в

сільсьêом хозяйстві

аãрономи, бриãадір оцей таêий бóв. Дрóãий дядьêо Михайло – він

все время бóв тоêовим, на тоêó оце ж êладовщиê, чи яê йоãо там

сêазать… êомірниê…

Марія Петрівна: Нó, той яêий зимою таê те… Мій батьêо, то

неãрамотний бóв, а ці…

Лідія Василівна: А ці ãрамотніші, вони і пощитать, поважить,

там ото таêі.

Марія Петрівна: Ці ãрамотніші!

Лідія Василівна: Нó, займалися вони сóãóбо таêими робота-

ми…

Марія Петрівна: Нó, бóдяêи вони не держали, шо таê яê дрó-

ãі, то ж

сêотинó чи êоні, те й держали!

Лідія Василівна: Держали хазяйство по мєрє тоãо!

Марія Петрівна: Там êорова одна, ото таêе прожиття!

Лідія Василівна: [Материн рід бóв трохи баãатший]. Да-да-

да-да, баãатіший, а батьêовий – ні.

Марія Петрівна: [Яê вони познайомилися, поженилися]?

Вони

й розêазóвали, а вже не помню! А, да! Яê же мати дівóвала…

Батьêо ж слóжив в армії сім ãод. Тоді яê прийшов він і цю бабó, ма-

тір…

Лідія Василівна: А яê він її замітив?

Марія Петрівна: Замітив, а тоді вже яê те, таê вони

видно ж

переписóвалися, вобщем не знаю, нó, ó сêорості! Він яê з армії при-

йшов він її і взяв! Уêрав! Уêрав, то шо родітєлі, шо він солдат!

Прийшов без нічоãо й нема нічоãо! Він її вêрав.

Лідія Василівна: Вобщем не хотіли, шо він з бідної сім’ї, ще й

немає ніяêоãо, шоб предоставить нівєсті. І не дóже хотіли батьêи.

Це й баба êазала, бо яê ото вєчно собираються жениться всіãда ж

родітєлі: то женіх не нравиться, то невістêа не нравиться. А вона:

“Та, це все не ãлавне, – êаже, – мене

вобще не хотіли бачить, а поб-

ралися та й прожили, сêіêи дітей нажили!” Вобщем в таêом плані,

шо це не ãлавне!

Марія Петрівна: Тоді вже ж [батьêи пробачили]. Та, навєрно,

ж це бóв 16-й, 17-й ріê… Нó, да!

[За революцію, банди ó ті часи на селі] може й розêазóвали.

Нó, я ж, понімаєте, аби я хоч ãрамотна, хоч що-небóдь, а те шо за-

пам’ятаю… А шо ж я, три дні походила в шêолó і все. Бабóся мате-

рина розповідала баãато êой-

чоãо, нó, я ж не той, не помню… Вона

розêазóвала, тоже пробідóвала вона та і все. Цю бабóшêó звали Пе-

денêо Веêла. А по-батьêові, яê же, чи Хфедоровна?.. Бабóшêа та й

все! [Вже êоли хатó батьêи побóдóвали

, часто до бабóсі біãала].

Прибирать…

Лідія Василівна: І на базар біãала êанхвети продавать! Канх-

вети-подóшечêи, чи яêі бóли? Семеро на êопійêó.

Марія Петрівна: Семеро на êопійêó – ото торãóвала! [

Посмі-

хається

Лідія Василівна: Таê а де вона брала ті êанхвети, сама варила

з сахарю, чи десь перепродóвала?

Марія Петрівна: Не знаю, де вона брала, шо вона семеро на

êопійêó ото продавала! І ото семеро на êопійêó [

сміється

]…

Нó, шо ж тоді торãóвали, тоді ж êопійêа бóла дороãа. Вона

таêим не торãóвала нічим. Тоді стала, яê óже пивнó він построїв,

дядьêо… Син, построїли йомó пивнóю, став пивнóю, тоді… А в пив-

ній бóтилочêó. Там ото з’їзжалися, а

тоді воно яêось тóт не бóло ні-

чоãо, площа таêа бóла, ãарбами ж до базарю, і больниці ж не бóло.

Це до желізной дороãи ще ж далеченьêо, не близьêо я жила, а це да-

льше. Люди таê з’їжджалися, тоді поїзда

і не бóло, шоб їздить.

Лідія Василівна: І баба êаже: “Я ж прийдó, шоб êанхвета по-

лóча, а він мені êаже: “Ти ж ãромче êричиш, êричи й ти на базарі!” А

дід, бабин чоловіê, цей бóв óправляючий базарêом!

Марія Петрівна: А дід він базарêом бó

в ото, хто êричить êомó

шо хто попривозив, ó êоãо шо є. Це він êричав на базарі, об’являв!

Базар тоді велиêий бóв, тоді велиêі базари бóли, з’їжялися бричêа-

ми, ãарбами, все.

А ми, я знаю, шо я вже замóжем бóла, таê ходила

торãóвать

пішêи ó ãород, [до Дніпропетровсьêó]. Оце тобі ряжанêи здєлали,

це поїзд не ходив, не брав людей. З ряжанêою [до міста]! Тоді часто

парили молоêо, а тоді запóсêали, ряжанêó робили! І оце станó на

базарі – він підійшов, стаêанчиê випив чи два… Ото ще і шêóрêó

порвó êóсочêами, щоб êаждомó бóла ó стаêанчиêó. Торãóвали ря-

жанêою, а тоді ж êóпляли шо? Таêе ж, шоб поїсти дома, то хліба, то

таêе ж… Тоді, ви знаєте, і не бóло ó маãазині, таê яê зараз. Шо тоді