Сохань П. (гол. ред.) Усна історія степової України. Том 8

Подождите немного. Документ загружается.

101

вить, отóди я не підó. І січас єсть риба – êарасі. І ото отаêі відра бó-

ли, дід ятерами ловив êарасі. Дід помер, а ятера остались. І сóсідсь-

êий тоже дід бóв і цей дід помер, а ятера остались. Оце проволоêó

почіпив, через забор ноччю лазять пацани: “

Хлопці, шо вам тре-

ба?” – “Дайте водичêи напиться…” – “Хлопці, старі люди”, – прово-

джаю йоãо. Він приходе: “Дайте водичêи напиться”. – “Ти через за-

бор?” – “Через забор…” Чоãо тебе, трясця? Таê воно ж іде оãрабить в

êоãо немає. Йомó води хочеться, а він дивиться, де метал

щоб óêра-

сти. Їм там нада водичêи! Ото таêе діло. А шо я êазав?..

А! Коли дід помер по-сóсідсьêи, а ми ж то ãолодні, нема чоãо.

А води тоді весною рано бóло баãато, вже льодоê, а вони ãолі тóда

поставить ятері. Та

поставили. Та давай же ж, щоб ніхто не поêрав,

полежимо трошêи. Поляãали. Таê то яê поляãали, а земля ж сира, і

позастóджóвались з обідó. В обох воспалєніє пішло, і та, і та помер-

ли. Яêі тоді врачі бóли, хто там йоãо

лічів? Тепер то може й спасли

чи яê, а тоді хто? То вони померли, а ми осталися. Вона померла на

зімó, осінню померли.

Сестрó забрали дітей ãлядіть тóди – ті, шо приходили, щоб в

êолãоспи ішли. Аêтівісти називались вони. Забрали її, дев’ять ãод

óже – дитинêó ãлядіти. А

нас два осталось. І ото ми в холодній хаті

цілó зімó жили – не топлено, нічоãо не варено, сніãó понамітало на

рівні з хатою. І от ми óдвох жили з братом до весни, весною, а тоді

вже аж літом нас – в ясла. Бо перед тим яê мати вмирала, таê вона

вроді би записалася в êолãосп. А тоді êажóть, нó, раз записалася в

êолãосп, таê треба ж…

Тоді тіêи запишись і óже ти счітаєшся хороший чєловєê, а

тіêи не йдеш в êолãосп – не хороший, ти протів власті і ти должен

знать. Даже слово сêажеш

не таê… Один там дядьêо – прийшли на

обліãації, тоді на обліãації писали, знаєте, обліãації? Нó, тепер лоте-

рея, обліãації. Тоді ще обліãації давали, підписóвали. Прийшли на

обліãації підписатись, там Дніпроãес строїли тоді. А він êаже, забóв

яê йоãо зовóть

: “Та, цьоãо [

нерозбірливо

] ніêоли не наповниш”.

Отаê сêазав, всьо – враã народа. І з êонцами, забрали йоãо. Ото сêа-

зав – враã народа. Тоді нельзя бóло, Боже сохрані! Це щас шо хочеш

êажи і по радіо, і по телевізорó, і депóтати там один на одноãо бре-

шóть. Тоді цьоãо не бóло, Боже сохрані. Осьо Брежнєв бóв, бóли

сьєзди партійні яê оце тепер, проãолосóвали. Тоді не бóло оцьоãо

“пі…пі…пі…” Ото рóêó підняв, проãолосóвав за êоãо і ідіть работайте.

А тепер? Ми бóдем ãолосóвать

, а ми не бóдем – і всі депóтати ви-

102

стóпають. Яê малі діти ãраються. А на шо ж ми вас вибирали, ми

вибирали щоб ви защіщали. “Ми не бóдем ãолосóвать, нам не нра-

виться ота…” А шо ж вам нравиться? А! І ото таêе діло, а шо ж ти

зробиш? Бóло страшне время. Страшно.

Татара

Марія Михайлівна: [Кóрêóлі]? Бóли, êонечно.

Іван Іванович: Яêі ж êóрêóлі? Вони не êóрêóлі счітались, во-

ни счіталися óмні люди, понімаєте. Вони хазяйни бóли, а чомóсь

счітала совєтсьêа власть, шо вони êóрêóлі. А в їх все бóло, бо вони

хазяйни. Вони вміли хазяйнóвать, вони знали цінó хлібові, знали

цінó пшонó. А в нас же ж тепер таê: одна водêа, а бóр’яни хай рос-

тóть. А вони хазяйни бóли, а ото їх посчітали êóрêóлями.

Марія Михайлівна: Хазяйства в їх баãато бóло. Коні, êорови,

роботниêи робили там.

Іван Іванович: Роботниêи робили. Яê ти хароший роботниê

–тобі платили, а яê êонечно з тебе таêий робітниê… А таê робили

харошо і êóрêóлі вони счітались. Вони не іздівалися з людей, вони

не êріпаêи бóли.

Марія Михайлівна: Моя мама

рідна, ó їх сім’ї бóло шістна-

дцять дітей. І вона слóжила. Нема чоãо їсти, ніхто нічоãо не дасть,

таê вони слóжили. Оце, êаже, йдемо на слóжбó. Наймали оці баãачі

і тоді їм платили. Яêщо дóже баãаті, то соãлашалися і на

одьожó, за

одьожó і за те, що їсти дадóть.

Іван Іванович: А то êóрêóлі, êóрêóлі. Кóрêóль – ó ньоãо бóло

хазяйство, бо він чоловіê зажиточний бóв. Він робив – в йоãо бóло.

Він старався. В ньоãо ãроші є, він êóпив собі землі

, а той продав,

всяêі ж є люди. Він вмів хазяйнóвать, він знав шо посадить, знав шо

продать, шо êóпить, він êóрêóль счітався. А тоді ж після тоãо, яê

стала власть совєтсьêа – яêі ж êóрêóлі? Колãосп. А в êолãоспі шо?

Комóністи

стали в êолãоспі робить, править. А êомóністи яêі, аãа,

водêа пішла.

Марія Михайлівна: [Зажиточих] посóдили.

Іван Іванович: Посóдили, вони ж не хотіли. Здай в êолãосп

своє хазяйство, а вони ж ні, в êолãосп не здають – це ж моє. Я ж на

жив йоãо. Вони посчітали тоді, яê оце і батьêо не хотів іти в êол-

ãосп, йоãо посчітали, шо він êóрêóль. А шо в батьêа бóло? Конячêа

бóла, êосарêа бóла своя, більш нічоãо. Тепер може де в мóзеї оста

лась êосарêа. Ото ж земля бóла. А в êолãосп не ідти – êóрêóль. Раз в

êолãосп не пішов – ти êóрêóль. Ти хоч там і не дóже баãатий, а êóр-

êóль. А хто знав, шо таêе êолãосп, яê оце січас…

103

Марія Михайлівна: Вони, може, й розповідали [що таêе êол-

ãосп]. Мій батьêо поêойний, прийшов до ньоãо дядьêо йоãо рідний і

êаже: “Михайло, іди ó êолãосп, бóдеш живий”. А він боїться: “У ме-

не ж осьо тьолочêó я êóпив, телятêо, виросте êоровê

а, в мене ж осьо

лошачоê – виросте êонячêа, де я йоãо дінó, ó êолãосп здам?!” А він

êаже: “Ріж і їжте... – бо тоді ж 33-й ãод начинався, – таê бóдеш

жить”. І батьêо послóхав, в батьêа тоже óже не бóло батьêів. Послó-

хав

тоãо дядьêа, пішов ó êолãосп, а те все порізали та поїли. Він ос-

тався і осталися живі…

Іван Іванович: І ãолодó не бóло в них.

Марія Михайлівна: Не бóло, бо він робив в êолãоспі, їздовим.

Їздовий – правив êоньми. Сідали на тєлєãó, пара êоней там в

ньоãо.

Ото таê остався живий.

Іван Іванович: А то êóрêóлі, êóрêóлі? Та яêі там êóрêóлі. А

зажиточні люди бóли та óсе, зãребли всіх в êолãосп. А єслі я іще в

êóрêóлі став та ще слово сêазав протів власті – враã народа

. Всьо, і

ніхто не оправда тебе, ото враã народа. Протів власті сêазав. А шо за

власть? Хто її знав тó власть. Таê яê оце дивися: Янóêович хоче там

шось своє, а Тимошенчиха – шось хоче своє, а Ющенêо той… Шо

вони хотять, ми ж не знаєм. Вони êажó

ть, що бóде харашо, а звідêі-

ля ми знаєм? Хто зна шо, воно бóде харошо. Чи воно не бóде поãа-

но? В НАТО тепер вони êажóть, за НАТО. Молодьож не знає, шо

воно таêе. А ми жили при німцях, то ми знаєм, шо та

êе німці. Таê

вони дóмають, шо може воно ж таêе, німці ж не робили хорошоãо

нічоãо, шо тепер вони таêі дрóзя з німцями. А вони хорошоãо не ро-

били. Нічоãо. Тепер вони êажóть, молодьож: “Яêби німці бóли, то

ми

таê яê німці жили”. Ні-і! Таê би не жили. Німець би не дивився

яê тепер, шо той п’яниця, а той не робе, а той ще шось – “Та-а, пой-

дьот!” У німця таê не бóло, яê êажóть, “ми б таê жили, яêби німці

бóли, а

не оця власть нехороша…”

Потом ото таê [ó 1930-ті] пішло і пішло. Нó, шо, сêіêи ми там

пожили, а тóт война. В 41-м ãодó война, всьо, êóди тоді діваться? А

война, значить война, нó, шо ти бóдеш робить. Сестра сюда-тóда, в

Германію берóть, везó

ть в Германію. Но не забрали. Хто жонатий –

не забирали. Доãоворилися заміж вийти. Тепер ãраждансьêий браê

називається чи яê, нó, й тоді. Ото вийшла, щоб же ж в Германію не

попасти – осталася. І він же ж тоже, той її чоловіê. А тóт же сюди-

тóди óже і

німці прийшли. Наші ж, німців поãнали, наші прийшли.

Чоловіêа зразó її забрали, 23-ãо ãодó – зразó на фронт. І ото село

104

[Караївêа] недалеêо тóт є, і вже і óбили тóт йоãо. Необóчений нічо-

ãо, він же тіêо осьо-осьо, а німець же шо?

Нó, а мені бóло тіêи сімнадцять ãод, я 26-ãо. Освободили нас

і зразó ж забрали тоже ó воєнêомат. В

43-м ãодó це бóло діло, а в 44-

м óже весной в Лєнінãрад повезли, там тіêи блоêадó зняли. Блоêада

Лєнінãрада бóла ж. Повезли тóда охранять Лєнінãрад, в штатний

полê. І ото там я бóв до êінця войни і після тоãо.

Вобщєм шість з

половиною ãод слóжив я після войни ото. Страшне діло бóло, знає-

те, ãолод, розрóха êрóãом. Кóди не ãлянь – одні рóїни, одні рóїни.

Таê я січас даже помню, ãода пройшли і січас дóмаю, таêе бóло вре-

мя, я сам

собі дóмав: чи бóде таêе время, щоб я хліба наївся, пред-

ставляєш? Я і січас помню, аж страшно, дóмав, чи бóде таêе время,

шо я хліба наїмся, хліба! Хліба. І січас споминаю. Це пройшло шіст-

десят п’ять ãод. Шістдесят п’ять ãод пройшло,

а я помню, наче це

вчора бóло. Все помню харашо.

Нó, шо ж після тоãо, прошло óже время, нас демобілізóвали,

а êóди тóт? Сестра там построїла таêó халóпêó, а êóди мені іти?

Спеціальності ніяêої, до войни êончив тóт шість êласів. Можна по-

стóпить

на êóрс траêторіста – таê сім êласів треба образованія. А в

мене шість, є доêóменти, шість êласів, а треба тіêи сім. Нó, шо ро-

бить, я пішов ó ãрóзчиêи, завод Петровсьêоãо бóв. Отаêа лопата за-

вбільшêи і все. Розсольниê дають, оãóрци

зварені, [

нерозбірливо

] і

на зóбах тріщить, яê пісоê щось. А лопата отаêа – рóдó розãрóжать

ваãони. Там же доменні печі, мартенівсьêі, надо óãоль, таêе. Поро-

бив я там ãод – надірвав желóдоê, язва желóдêа. Бросив я та при-

йшов сюда в село, а

роботó треба шóêать. А де жить? Комó я нóжен?

Можна бóло в êолãосп, а в êолãоспі нічоãо не платили. Нічо-

ãо не платили! Раз в ãод датóть в êінці ãода і то триста ãрам ячменю.

Це зерно таêе ячмень. Це добре дають. А то даром робили, а вêрас-

ти – тюрма зразó, п’ять ãод. Нє-нє, поêа ото тоді… То шо êажóть, то-

ді та привиêли бóли. Вже таê бовталися, работали, а хорошоãо не

бóло нічоãо тоді. Робить нада бóло таê: сонце сходе, щоб

ти бóв там

вже, на роботі; сонце заходе – тоді аж додомó, в êолãоспі. Це на за-

воді восєм часов, а тóт не бóло часів тоді. А січас, óже ж не таê ста-

ло, а тоді від зорі до зорі. А [

нерозбірливо

] і з тоãо êолãоспа тіêали

всі. Тіêали з êолãоспа. Тіêали! А êóди ти втечеш. Поїхати ó ãород –

давай паспорт. А паспорта не дають, щоб не тіêали, хто ж бóде ро-

бить? Щас êричать: “Село, нада возрождать село!” Кóди ти йоãо во-

зродиш? Хто сюди прийде? Хто? Тóт нада робить, ãрязюêа на сви-

105

нарниêó, на êоровниêó. А де ж робить? Єслі на полі робить, там же

треба робить, плóã, зерно. От, например, êóêóрóдза чи шо, вона ж не

жде поêа там то, а її нада посадить, обробить, полоть. А воно шо, ча-

си, а часи нічоãо не дадóть. А б

óр’ян росте. Он ó сóсідів бóр’ян

страшенний, вони йоãо не полять, óже і в прошлом ãодó бóло – êó-

êóрóзêа таêа, а бóр’ян отаêий, а ти ж посадила йоãо! Таê і в êолãос-

пі. А хто йоãо б

óде робить? А плата, плата ãадêа в êолãоспі. Тóт здо-

рово платить нема нічоãо, і шо ж вони платитимóть. І потом же ж не

êаждий місяць, шось дають êоли є, êоли й нема. Нема ãрошей,

іщить. А хто бóде ісêать? А їсти треба

. Нó, êой яê, і тоді і сійчас...

Женився, пішов ó прийми до молодої, отам на селі. А робив –

ó мельниці встроївся, дали таêи. Я яê з армії прийшов, демобілізо-

ваний, мені дали яêийсь доêóмент – шо я солдат, вроді робочий. І

пішов-пішов-пішов. Тоже ж там таê, восемдесят р

óблів. А шо ж ті

восемдесят рóблів? А вже дітêи пішли, а треба ж топить, і одіться, і

обóться. Нó, вижив. Вижив, вижив, вижив і таê і пішло діло, пішло.

Хорошоãо, хорошоãо нічоãо, дівчатêа, не бачив. А ото саме ãлавне я

êажó, шо

ãолодовêа, страшене, ой! Яê вспомниш – ой. А тепер шо,

óже на пенсії, з 82-ãо ãода на пенсії. Нó, пенсія, я óчасниê бойових

дій, з Ленінãрада, та платó мені трошêи більшó там. Два ордена

“Отєчєствєнной войни” і “За мóжність”, за ордена трошêи там до-

плачó

ють. Нó, нічоãо таê, можна жить. Таê здоров’ячêа нема, серце

слабе. Грижа ось, а серце слабе, ãрижó, операцію, робить ніяê, поні-

маєш. Каже врач: “Хочеш жить – живи, а робить операцію, – серце

не видерже”. От і таê дихаю оце. Єсть таêі, баãато поробили опера-

цію, таê їх

óже нема. Уже померли. А шо таêоє? Таêі яê я ãодами.

Мій брат троюрідний, він таêий яê я ãодами, йоãо нема вже два ãо-

ди – операцію зробили і нема. Єсть трошêи старші, один 25-ãо ãодó,

а то і молодші, їх тоже немає. Мені врач посовітóвав: “Не роби опе-

рацію, живи таê яê є, а операції не роби”. Щось воно поãода таêа чи

воно нестерильне обородóваніє, що бистро помирали. Нó, оце восе-

мдесят третій ãод, оце в сінтябрі бóде вісімдесят три.

[За німців яê тóт жилося в селі]? За німців

тоже давали, таê

само яê і при Союзі, таê і при німцях давали триста ãрам ячменю.

Колãосп бóв. Німці óмніші яê тепер демоêрати оцево. На шо бóло

ламать êолхози? Назви йоãо яêось іначе, по теперішньомó. Нó, не

хай воно бóде. Люди привиêли. І

свинарниêи, сêіêи тóт свинарни-

êів бóло, сêіêи тóт êорівниêи, êоров бóло, людей бóло! А в êолãос-

пах сêіêи êоров бóло! Під ãорою одна бóла ферма, три, чотири фер-

106

ми, сêота бóло сêіêи, свині бóли. Жили, жили і розêидали. А тепер

шо? Молодьож не хоче заніматься цим ділом, а старі оджили. І шо

ви дóмаєте, ото в нас êлиночоê оно, яê ото весною êоров

п’ятнадцять, а то і більше собереться отамо і

ãонять óтром. А тепер

одна êоровêа ходе, представляєте? Одна êоровêа весной ходе. Оце

хлопці ходять тóт, отам живе на ãорі, а то бóло мабóть п'ятнадцять

êаждó веснó. А це воно шось стоє все ж таêи для ãосóдарства. І ото

під ãорою êоровни

ê стоїть, три старі там, під ãорою. Може бачили?

Стоять вони, таê нема там сêотини. Вроді Кравченêо, Кравченêа

знаєте? У нас тóт Кравченêо таêий, “Полімердеталь” держе він. Таê

ото пластмасó там виробляють, всяêі тазіêі, [

нерозбірливо

] всяêі. І

він держе землю, тóт держе. І êоровниêи він оті чоãо-то держе. А

чоãо держе вже п’ять ãод, а нічоãо там немає, охраняють їх. А шо він

дóмав там робить, не знаю. Таê там сêотини сêіêи бó

ло. А яê їхати

на Байраê, таê там чотирьохрядний бóв êоровниê, в чотири ряда

стояв. Там чотириста ãолов сêота бóло! Розваляли, разломали. Хай

вже сêотинó, нó, на шо ви постройêи поламали? Нó, на шо? Шо во-

но мішало, чи радянсьêе бóло, чи êомóністичне

чи шо, хай воно і

бóло таêе. Взяли поламали все, а тепер там тіêи стіни: отаê пішли

[

нерозбірливо

] бóло проасфальтірóвали, все харашо. Шо їм хоті-

лось ламать, а шо вони виãрали, я не знаю.

[Чи бóли поліцаї під час оêóпації]? Аяêже, обізательно! І свої

бóли поліцаї. Наші. Кажóть там – западенці, там то… А наші бóли

люди, сільсьêі, наші

бóли поліцаями. Їм потом совєтсьêа власть, яê

освободила нас, по десять ãод дали. Вони сиділи десять ãод в тюрмі.

[Яêі бóли в Германії, вони в село поверталися], но не всі.

Марія Михайлівна: Кой яêі поверталися… Коло моїх батьêів,

там на тім êраю жили,

сóсід не вернóвся, зãорів ó êрематорії. І дєво-

чêа, таêа хароша, вобщем двоє їх зãоріло там ó êрематорії. А то по-

верталися, поверталися та êой яêі тóт óже повиóчóвався, та хто

вчителями став, та померли…

Іван Іванович: Є тóт Сóховий

Грицьêо. Може, щось і сêаже

чоловіê. Він бóв в Германії і він живий. А баãато таêих вже, шо не-

ма, шо бóли в Германії. Он Цюцюри нема, Івана Сидоровича нема,

оце Зіньêо Іван бóв тоже. А цей живий чоловіê, 23-ãо ãода він рож

дєнія. Він бóв ó Германії.

Марія Михайлівна: Замміністра в Білорóсії син йоãо бóв, він

з нашим сином вчилися в одній шêолі і за однією партою сидилі,

107

вобщєм дрóзья бóли… До ньоãо яê іти, ото вóлиця завертає, недале-

êо.

Іван Іванович: Да, осюди налєво, отóт-о, він живий чоловіê.

Гриãорій Гриãорович Сóховий, 23-ãо роêó.

Марія Михайлівна: [А в Германії по всяêомó бóло], смотря до

яêоã

о хазяїна попадаш. Мені сестра моя двоюрідна писала пісьма,

таê êаже, що вона бóла ó баóера, таê не пóсêали даже додомó, щоб

не їхали. Це Маня, що ó Миêолаївці, де êамінний êар’єр, це далеêо,

дрóãе село. Дóже хароші, êаже, хазяїни бóли, дóже

хароші. Ще по-

силали її, шоб вона… Недалеêо там бóв лаãерь плєнних. Таê вони,

êаже, шо-нібóдь давали, шоб несла вона і через заãородêó êинóла,

щоб яêось піддержать їх.

Іван Іванович: Да, таêої страшної войни не дай Боã… Сталін

із Гітлером за

êлючили мир на десять ãод, чай пили вмісті, там все...

На десять ãод. І зерно тóди вже відвезли, Німеччині. Не знаю яê

щас, там на півãода хватає своãо зерна для хліба. А то все заêóпля-

ють, а в нас лишнє продають. Нó, Сталін тóди ешелон

зерна послав і

тóт з Гітлером… А через время Сталінó êазали, шо Гітлер ãотовий

проти. – “Ні, не може бóть”. Даже бóли розібрані там яêісь і танêи,

вобщем не підãотовлено в нас бóло. Він на нас напав віроломно, 22-

ãо іюня.

Марія Михайлівна: А яê

одстóпали наші, я ж тоді ще невели-

êа, боялася, бомблять же. Ото ми з мамою вдох, батьêо на фронті.

Коли біжить до нас ó двір солдат: “Мамаша, шо-нібóдь дайте”, –

просе, бо їсти хотять вони. Мама êаже: “В мене нема нічоãо...” Нó, а

êоровêа, ще в

їх держали, ще не вспіли німці взять. Таê вони шо,

êаже: “Може вам молочêа…” Таê вони, Боже мій, дівчатêа, дітêи мої

дороãеньêі [

плаче

], страшно стало! Я êажó, яêби живі вони бóли,

мать, найшли б бóли мамó, прийшли… Там вóлиця ó нас бóла, шлях,

садоê, посадêа таêа, вони: “Ідьомте он тóди, бо там товариші, ще

двоє…” Мама взяла êóвшин, молоêо êисле таêе, і хліба ж

нема.

“Осьо, – êаже, – поêи не начиналась война спеêла, таê осьо, дивіть-

ся, вона аж зелена зверхó”, – пліснява. Таê той солдат, діточêи, став

на êоліна, бере мамині рóêи, цілóє [

плаче

]…

Іван Іванович: Голодні бóли. Треба ж їсти щось та і все.

Марія Михайлівна: А я стою, держóся мами за рóêó, тоже ж

боюся. А в їх êоняêа запряжена, воно чи лафет, чи пóшêó тяãнóть.

Тіêають, бо одстóпали наші тоді. Це бóло

яê раз ó 41-м ãоді вже, на-

чало войни. Мама ж êаже: “Хлібинêа ж ó мене таêа”. Таê він до тоãо

108

цілóвав тó хлібинêó. А тоді бере розêриває свою ãімнастьорêó і за-

пихає тóди хлібинó, êаже: “Бо на нас на дорозі нападóть таêі самі

ãолодні яê ми, заберóть…” Під сорочêó запихає. Я тóди дивлюсь, а

на лафеті том зãóстêи êрові. І хто

це знав, що це бóде мирне время і

це бóде нóжне, і може десь і рідні є… А я ж стою, дивлюся, і таê дер-

жó мамó за рóêó, а він êаже: “Та тіêи шо похоронили ми своãо това-

риша. Вбитий, отам на ãорі, – оце ж

ó нас називається ãора над се-

лом, – отам на ãорі ó проваллі ми йоãо заховали…” А хто це зна де,

там не одне провалля… Яêби знали, то може чи фамілію йоãо, щоб

вони оставили йоãо чи яê. І таê десь і поêоїться йоãо прах, Боã Свя-

тий йоãо зна.

Іван Іванович: [

Зітхає

]. Тоді таêа бóла ó нас бєстолêовщина…

Солдати сильні бóли, таê приêаз бóв одстóпать, одстóпать і все

брость. І ото аж до Мосêви одстóпали...

Марія Михайлівна: Та дівчатêа знають про цю войнó.

Іван Іванович: До Мосêви одстóпали, а тоді

вже під Мосêвою

німець… А шо німець? Баãато партизани помаãали… Баãато парти-

занів бóло.

Марія Михайлівна: А в нас же партизанів не бóло, то може і

село через те вціліло. А тільêи ті, шо назвали на їх êóрêóлі, остави-

ли в степах амбари

, сараї це таêі цеãлові велиêі, êомори називались.

Нó, тóди яê вже став êолãосп зсипать зерно, êóêóрóдзó, пшеницю –

і німці почали палить. Оце тóт осьо вóличêа, вже нема йоãо – німці

обливали і палили, щоб не досталося ніêомó.

Іван Іванович: Одстó

пали і щоб не оставлять. Наші одстóпа-

ли, нашим ніêоли бóло, не вспівали. А німці, вони трошêи не таê,

вони óнічтожали. А тóт ó нас Аполоновêа єсть, за ãорою село тóди

до Сольоної, до района. Там бóв лаãер воєнноплєнних, і бóли наші

там солдати. Нó, в плєн здавалися, німці захвачóвали. Наші ж ідóть,

а машинами вони раз, захватили, а то й таê здавалися ó плєн. Нó,

безпорядоê, немає ніяêоãо порядêó. А вони їх в лаãерь тóди. А Зао-

зерною, тóт-о на [

нерозбірливо

] – там Заозерна, там ячмінь ãорілий.

І ото плєнним оцим давали стаêан ãорілоãо ячменю на день. Кой-де

між ним єсть і не ãорілий, но большинство ãорілий. Ячменю стаêан

на день давали, ні води, нічоãо. Яêщо це наші вони, яêщо там мій

брат чи сват, чи батьêо, чи там хто впізнав я йоãо, шо він мій – ви-

пóсêають. Випóсêали. А яê чóжі, там і рóсьêі, і óзбеêи, й татари, і

таджиêи, всяêі… А яêщо свої, то випóсêають. Но яêщо óзнають, що

то не свій, то німці вб’ють і тоãо, і тоãо. Яêщо чийсь знаêомий, то

109

харашо, єслі там не брат, не сват, а просто знаêомий, та то ще êой-

яê. А яê чóжий, то тоді вже… Німці – вони люблять порядоê, тоже

не зря таêі! Випóсêали, і передачó принімали, яê шось хто прино-

сив, бóло тóт. А тоді ж воно

пішло діло… [Поверталися êóрêóлі]?

Поверталися зразó, з сходó.

Марія Михайлівна: У нас там недалеêо жила сім’я. І шо ж ви

дóмаєте, вони вернóлися. З тієї êонюшні, де стояли êоні, зробили

двері, зробили віêна – поселилися жить, бо це їхнє дворище, їхня

земельêа. Таê шо

ж, наші приїхали і виãнали. Наші! Совєти виãнали

їх. Вони тоді êóди? Прийшли до нас, до моїх батьêів, і просяться:

“Можна ми, нó, нема де, даже ночóвать нема де…” Їх даже їхні роди-

чі, їхні, шо їх ото виãнали, не хотіли брать. “А то, – êажóть, – при-

йдóть і ще нас розстріляють, шо ми вас держимо”. А наші не бояли-

ся, батьêо і мати: “Ідіть і живіть ó нас”. Таê вони ó нас жили, два си-

на, і дід з бабою жили біля нас.

Іван Іванович: Главне, шо після войни всі ж строїлись. Всі

строїлись, êóди

не êинсь, всі строються, нема ж. Це рідêо, хто в яêій

хаті сидить, а то строються. І всім треба помаãать, тоді не бóло яê

тепер: оце налєво ãроші платить. Тоді всі йшли помаãать, потомó шо

сьоãодні я строюся, завтра ти бóдеш строїться, і

не бóло понятія,

щоб платили ãроші. За моãорич, і то там пообідали, поснідали. Нó,

їсти давали яê не яê, а щоб це там ãроші платить – цьоãо не бóло. Де

ті ãроші бóли. Сóсід сóсідó, там і чóжі приходили, і родичі там всяêі

потомó шо просто треба. А яê не треба, то совість нада мать, бóдь

свободний. Один виходний же ж бóв – неділя. В сóботó робочий

день, а тоді зробили ото êоротêий день, до двох часов робили тіêи в

сóботó. А тоді виходний, один виходний. А отдихать

ніêоли бóло,

Боже сохрани. Яê не тóди йди, таê тóди іди, таê тóди, таê тóди. І ото

тобі робота, êрóãлий ãод робота. Робили – страшне діло. Таê то ж

робили. А на фермі… Сєчêи мішоê óзяв, шо êоровам, з сілосом.

Упіймали – шістдесят рóблів

штраф. А заробиш ó місяць сємдесят

чи восємдесят. Яê тіêо побачили і все. Об’їждчиêи, називалися

об’їждчиêи. І лісапетами, і таê виносять, а тіêи побачив – а, оно сó-

сід отой носить – всьо, витрóсили йоãо там. Воно ãниє ж там, про-

пада – не троãай. Даже в посадêах, оно посадêа на ãорі, там же тоді

не бóло, повсихала трава, êоровêі наêосить – не троãай! Воно êол-

хозне, не троãай. От таêі порядêи бóли, нельзя бóло. Тепер іди êоси

сêіêи хочеш, а тоді – ні.

110

[Коли при êолхозах óже êраще бóло жити, не таê строãо]?

Нó, ось яê Брєжнєв став, нам мало-мало… Він же наш дніпродзер-

жинсьêий, óродженець Дніпродзержинсьêа, земляê. Таê оце нам

óêраїнцям бóло непоãано жить. А в Росії – нє, наші êой-яêі тóт лю

ди в Росії, дівчатêа поїхали в Росію. Таê тóди висилали і вермішель,

і êрóпи тóди висилали наші, бо там не бóло. А тóт бóло, не таê шоб,

но êовбаса бóла два восємдесят, а сервєлад, êовбаса, по сім рóблів.

Таê сама дороща ê

овбаса по два восемдесят, два тридцять, два два-

дцять, доêторсьêа і любітєльсьêа. А тепер вони дороãі.

Уже осьо, і синоê на праêтіêó їздив, êончив техніêóм і там їз-

див на праêтиêó в Росію. Таê і то, тоді маãазини там бóли таêі

: тóт і

сапоãи продають, і мило продають, і хліб продають, вобщем таêе, не

бóло дóже хорошоãо. Нó, а в Уêраїні бóло харашо, це не сеêрет,

Брежнєв давав óêраїнцям. А тоді яê óже Брежнєва не стало, став

Горбачов. А Горбачов тоже ж

він з Кóбані, тóт осьо він. А Кóбань –

це ж не Уêраїна, це ж Росія, но тóт таê óже порівнялося, прімерно

порівнялось, шо там, шо тóт. Таê задóмали оце перестройêó зро-

бить, понімаєте, перестройêó зробить, а на шо? Шо ж він зробив хо-

рошо

ãо, шо зробив? Ті шо бóли êомóністи, вони зразó перетворили-

ся ó демоêратію, в демоêратів зразó ж. І всьо, їм харашо стало жить.

Колãоспи розпродали, техніêó заãребли, де лóчші траêтора там вся-

êі, інвентар. Усі ж êомóністи, вони й сійчас живóть

– ó них і траêто-

ра, ó них і техніêа всяêа, і землі, де лóчші, забрали. У нас тóт… Він

собі êóсоê он хороший землі взяв, свинофермó порозпродав, і живе

преêрасно. А осьо “Маяê” тóт є, село “Маяê”, за ãорою, там êолãосп

óдержали. Корж тóт єсть, Льоньêін брат, то йоãо син там роботає і

там став председатєльом. Він назвав йоãо не êолãосп, я забóв яê він

йоãо назвав, Боã йоãо знає. І люди там живóть харашо, і ферма ó

ньоãо є, не поваляв, і в селі преêрасно живóть люди.

А наші взяли, сêореньêо розвалили, осьо за селом. І тепер

дали сертифіêати оці людям, землю ж розділили. І там же ж землю

тоже óже розділили, і там. Наші êой-хто сертифіêат отдав тóди, в

“Маяê”, таê

там дають зерна побаãато, набаãато більше і лóчше яê ó

нас отóт-о. Таê там живóть харашо люди: і êолãосп є, і свинарниê є,

і êорови є, і люди живóть. Газ попроводили всім тоді ще, давненьêо

вже. А трóби ó нас… взяв і їм

отдав. А наші провели б хто-то, нó,

страшенні ãроші треба, страшенні. Щоб провести ãаз треба п'ятнад-

цять-двадцять тисяч, а де їх óзять? Це ж не таê просто. А ліêи шо

стоють тепер, воно ж дороãо. А шо ці ліêи? Став ото подóмав, баба