Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник

Подождите немного. Документ загружается.

характерні для права держав-членів» розглядаються як складова частина права Європейського

співтовариства, їх порушення вважається підставою для скасування в судовому порядку актів

співтовариства. На думку Європейського суду, відображеній в деяких рішеннях, джерелом

формування цих принципів є конституційні традиції держав-членів, Європейська конвенція

прав людини та інші міжнародні-правові акти.

§ 10. Роль судової практики

Судову практику можна віднести до допоміжного джерела права романо-германского типу.

Відповідно до чинної доктрини права (правові норми приймаються парламентом і

уповноваженими ним органами) судовій практика не відведена роль джерела права. Проте

об'єктивно спостерігається явне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій діяльності

держави, чому сприяють:

1) недосконалість законодавства (суперечності і прогалини в ньому);

2) піднесення «третьої влади» — судової, що дозволила суддям розробляти принципові

рішення, уточнювати положення закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані

правопо-ложення судової практики. Вони в основному е результатом діяльності суддів

касаційних судів як вищих судових інстанцій. Під-

>>>542>>>

твердження касаційним судом судових рішень, особливо прийнятих на основі аналогії або

загальних принципів, може сприйматися іншими судами при рішенні подібних справ як

фактичний прецедент (наприклад, постанови Касаційного суду і Державної ради Франції).

Норми — правоположення судової практики повинні враховуватися всіма юристами, що

застосовують право. З цією метою вони публікуються в судових збірниках і довідниках. У

деяких країнах роль судової практики як додаткового юридичного джерела права

підтверджується постійним виданням судових збірників і довідників. У ряді країн (Нідерланди

та ін.) офіційне опублікування прецедентів не практикується. Найбільш важливі рішення

публікуються в щотижневику «Нідерландська юриспруденція», періодичних юридичних

виданнях.

Використовуючи казуїстичний підхід, судді нерідко виступають «заступниками» законодавця,

особливо тоді, коли законодавець широко сформулював норми права і тим самим відкрив

простір для розширювального тлумачення і творчості. Так, у Нідерландах творча функція

судової влади декілька вище, ніж у ряді країн романо-германського права. Це пояснюється тим,

що нідерландський законодавець утримався від врегулювання деяких питань, залишивши їх

суддям. Часткова кодификація конституційного права дозволила судовій практиці взяти на себе

функцію захисту прав громадянина не тільки в судово-охоронному, а й у правотворчому

відношенні. Проте прецеденти не набули такої ж престижности, як закон.

Між нормами, відпрацьованими судовою практикою, і нормами, створеними законодавчим

органом, є розходження. Дія судової практики 9 країнах романо-германського типу

відбувається в межах, встановлених законодавцем. Створена судовою практикою правова

норма носить обмежений характер, оскільки не володіє такою ж загальністю і узагальненість як

норма права, що виходить від парламенту. При розгляді нової справи вона може не

враховуватися. У цьому полягає головна відмінність норми, створеної в процесі судової

діяльності країн, що належать до романо-германського типу, від пріоритетного становище

судового прецеденту в країнах англо-американського права.

Отже, романо-германський тип правової системи характеризується пріоритетом норми, що

міститься в законодавчих актах. Проте він припускає і пошук кожним юристом у конкретному

питанні рішення, що відповідає принципу справедливості.

>>>543>>>

§11. Кодификація

Континентальні системи ще відомі як кодифіковані правові системи, оскільки їх відмітною

рисою є наявність кодексів з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини

законодавства. Тут велике значення надається підготовчим за-конопроектним роботам,

коментарям авторів до проектів законів, матеріалам обговорень. Вони використовуються в

процесі офіційного тлумачення законодавства.

Особливості кодификації в країнах романо-германського типу полягають у такому.

1. Розробляються кодекси галузевого характеру. Вже перші з них — Французький цивільний

кодекс 1804 p., Німецьке Цивільне уложення 1896 p., Швейцарський цивільний кодекс 1907р.

та ін. — мали галузеву спрямованість. Таку ж спрямованість вони мають і нині, хоча у них

з'явилися явно виражені особливості.

2. У кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це пояснюється значною

роллю делегованої правотворчос-ті — делегування парламентом низки повноважень щодо

видання законів уряду.

3. Створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне законодавство). В них

містяться норми декількох галузей права для регулювання відносин у конкретній сфері

промисловості, господарства чи культури.

У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особливості внутрішньополітичного

життя країни та її правових традицій.

У Франції законодавство зберігає традиційну наполеонівську форму систематизації —

цивільний, кримінальний та інші кодекси, зміни в яких також проводяться шляхом видання

законів, якщо законодавець не наказує іншого. Юридичну чинність зберігає дотепер Й

Декларація прав людини і громадянина 1789 р. як складова частина Конституції Франції 1958 р.

Також має юридичну силу преамбула до Конституції 1946 p., що містить розгорнутий виклад

демократичних прав і свобод громадян. З п'ятьох наполеонівських кодексів три — Цивільний,

Торговий і Кримінальний — визнаються, як і раніше, чинними, хоча вони і зазнали значних

змін. Адміністративний і Цивільні кодекси служать формою консолідації законів, декретів,

регламентів уряду, судових рішень і міжнародних актів. Спроба звести трудове за-

>>>544>>>

конодавство до «трудового кодексу» вдалася лише частково. У результаті утворилися скоріше

компілятивні зібрання нормативно-правових актів, ніж єдиний, зведений, юридичне і логічно

цілісний, внутрішньо узгоджений нормативний акт.

Відійшовши від традиційної класичної кодификації, Франція віддала перевагу консолідації —

упорядкуванню нормативних актів шляхом логічного перегрупування, виробленого, як

правило, без зміни змісту складових їх норм. Результатом такої форми систематизації

нормативно-правових актів стали галузеві збірники, що включають норми як законодавчих, так

і підзаконних актів, які не зазнали переробки і удосконалення.

Після оформлення Бельгії як самостійної держави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять

французьких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Цивільний процесуальний,

Кримінально-процесуальний. Цивільний кодекс з тією ж структурою діє і нині, щоправда, зі

зміненим змістом. Торговий кодекс (прийнятий у 1872 p.), Кримінально-процесуальний кодекс

(прийнятий у 1878 р.) включали і нині містять розділи, запозичені із кодексів Франції. У такому

ж плані складений і прийнятий у 1967 р. Судовий кодекс, що регулює організацію судів,

трибуналів, їх компетенцію і порядок діяльності.

В Італії, так само, як і у Франції, кодификація здійснюється з XIX ст. Вона провадиться

головним чином відповідно до галузей права: Цивільний, Торговий, Цивільний процесуальний,

Кримінально-процесуальний (1865 р.) кодекси. Пізніше два із них були удосконалені з техніко-

юридичної сторони -- Торговий (1882 р.) і Кримінально-процесуальний (1913 р.). У 1889 р. був

прийнятий перший Кримінальний кодекс, який містив широко подану систему обставин, що

пом'якшують покарання, і відмову від смертної кари. У 1930 р. він був замінений новими

Кримінальним і Кримінально-процесуальними кодексами. У наші дні діє Кримінально-

процесуальний кодекс 1988 p., що спростив вирішення деяких процедурних питань і правовий

статус учасників судового процесу.

Продовжує діяти Цивільний кодекс Італії 1942 p., який за структурою наближається до

французького кодексу, ніж до німецького. На ньому позначився вплив і швейцарського

зобов'язального закону. На відміну від більшості країн Європи (Іспанії, Бельгії, Португалії,

Австрії, Німеччини), де є окремі торгові кодекси, італійський Торговий кодекс 1882 р. входить

до складу

>>>545>>>

Цивільного кодексу 1942 p. Навігаційний кодекс 1942 р. є істотним доповненням до Цивільного

кодексу.

Цивільний кодекс і Закон про шлюб зазнали поступових змін щодо розлучення. Тривалий час в

Італії не дозволялося розлучення. Внаслідок значного впливу католицької церкви допускалося

лише юридичне оформлене роздільне проживання чоловіків. Тільки в 1987 р. був прийнятий

закон № 47, яким роздільне проживання чоловіків протягом трьох років визнавалося

достатньою підставою для розлучення. Було передбачено чергове виконання батьківських

обов'язків розлученими чоловіками.

У ФРН серед форм систематизації законодавства перевага віддається консолідації. Відповідно

до закону 1958 р. про зібрання федерального права систематизації підлягають видання, в яких

публікуються закони і підзаконні акти. Сюди не входять закони про державний бюджет, акти

про тарифи, статути публічно-правових корпорацій і фірм та ін. За період 1958—1963 pp. були

опубліковані «Зібрання федерального права» — зібрання чинного законодавства ФРН,

систематизоване по таких головних галузях права і напрямках діяльності держави: державне і

конституційне право; управління; правосуддя; цивільне і кримінальне право; оборона; фінанси;

господарське право; трудове право, соціальне забезпечення, забезпечення жертв війни; зв'язок,

шляхи сполучення, водяний транспорт.

Кодекси країн континентальної Європи мають певну схожість, що пояснюється впливом

традицій римського права не тільки на положення приватного права, а й на методи створення

нових положень. Так, цивільні кодекси побудовано за пандект-ною системою — загальна

частина, речеве право, зобов'язальне право, спадкове право. Конкретні непринципові

розходження в їх структурі виникли з моменту появи перших значних кодексів. У Німецькому

цивільному уложенні 1896 р. виділено Загальну частину. В Французькому цивільному кодексі

1804 р. Загальної частини практично немає, а міститьсяться лише стислий Вступний титул про

опублікування, дію і застосування законів узагалі (на зразок Конституції).

Новий Цивільний кодекс Нідерландів, за прикладом Швейцарії та Італії, об'єднує в одному акті

цивільне і торгове право, тобто охоплює всю галузь приватного права. У ньому жодна правова

доктрина не є переважною, і іноземний вплив збалансований. Робота над кодексом була

розпочата в 1945 р. профе-

>>>546>>>

сором Е.М. Майерсом. Планувалося, що кодекс буде складатися з дев'яти книг. Перша книга

повинна була регулювати положення фізичних осіб, сімейні стосунки; друга — право

акціонерних компаній, спілок та ін. Третя книга присвячувалася майновим відносинам,

четверта — спадковому праву, п'ята — речевому праву, шоста -- загальним нормам

зобов'язального права, сьома — окремим типам договорів, восьма — договорам перевезення,

дев'ята — патентному і винахідницькому праву (від цієї книги відмовилися). Книги Цивільного

кодексу набирали чинності в міру їх підготування. Так, перша книга набрала чинності в 1970 р.

Друга книга діє з 1976 р. Восьма книга була частково прийнята в 1979 р. Цивільний кодекс у

цілому набрав чинності в 1992 р. Він становить собою добре продуману систему. До нього

включено Загальну частину (Книга 3), дія якої не поширюється на «Право осіб», «Сімейне

право» (Книга 1) і «Право юридичних осіб» (Книга 2). Вважається, що зі створенням нового

Цивільного кодексу в Нідерландах відбулася рекодифікація цивільного права[10].

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Див.: Цвайгерт К., Хьоц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права.

— М., 1998. — Т. 1. — С. ПО.

[2] Див.: Правовая система Нидерландов / Под ред. В.В.Бойцовой, Л.В. Бойцовой. — М., 1998.

Предисловие.

[3] Школа юристів XI—XIII ст.ст., що виникла в Болоньї й одержала назві від приміток (глосс),

якими юристи постачали тексти кодексу Юстині

[4] У міру розвитку канонічне право піддавалося кодификації — Звід канонічного права 1582 р.

Як основне джерело канонічного права завжди виступала Біблія.

[5] Див.: Давид Р. Основные правовые системи современности. — М., 1988. — С. 61.

В країнах континентальної Європи маються дві форми контролю над кон-ституційністю

нормативно-правових актів:

превентивний, чи попередній - здійснюється до прийняття нормативно-правового акта

(наприклад, ч. 1 і 2 ст. 61 Конституції Франції; ч. 2 ст. 138 Федерального конституційного

закону Австрії — у частині, що стосується компетенції Федерації і земель; ст. 127 Конституції

Італії — у частині, що стосується стверджень про порушення законодавчої компетенції та ін.);

репресивний, чи подальший - здійснюється після прийняття нормативно-правового акта.

Предметом репресивного конституційного контролю є: нормативно-правові акти вищих органів

влади (і посадових осіб); нормативно-правові акти про надзвичайний стан; закони, прийняті до

вступу в силу нової конституції; порядок внесення пропозицій про зміну конституції і самої

процедури її зміни, а також зміст цих змін (останнє, наприклад, передбачене ч. З ст 79

Конституції ФРН).[6] П'ять відомих кодексів Франції — Цивільний кодекс 1804 p., Цивільний

процесуальний кодекс 1806 p., Торговий кодекс 1807 p., Кримінально-процесуальний кодекс

1808 р. і Кримінальний кодекс 1810 р. — вплинули на розвиток голландського права.

[7] Ордонанси набули особливого значення з XVII—XVIII ст.ст.: про цивільний процес (1667

р.), про кримінальний процес (1670 р.), про договори дарування (1731 р.), про заповіти (1747 р.)

та ін.

[8] Бундестаг і Бундесрат — дві палати парламенту ФРН.

[9] Див.: Современный немецкий конституционализм. — М., 1994. — С. 13.

[10] Див.: Правовая система Нидерландов / Под ред. В.В.Бойцовой, Л.В. Бойцовой. - М, 1998. -

С. 224.

Глава 30 АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКИЙ ТИП ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

§ 1. Поняття англо-американського типу правової системи

Англо-американський тип (сім'я) правової системи або системи загального права[1] --

сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, проявляються в єдності

закономірностей і тенденцій розвитку на основі норми, сформульованої суддями в судовому

прецеденті, який домінує як форма (джерело)

>>>547>>>

права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у визнанні закону лише після

апробування його судовою практикою, у превалюванні процесуального права над

матеріальним.

Географія поширення загального права англо-американського типу, крім Англії і країн

Північної Америки — деякі держави різних континентів. Ступінь його впровадження в цих

країнах неоднаковий.

Витоком цього типу правової системи є загальне право Англії (common law), яке виникло і

розвивалося після норманського завоювання 1066 p., затвердилося на початку XIV ст. і було

доповнено у XV—XVIII століттях правом справедливості (law of equity). За своєю природою

загальне право є казуїстичним, складеним із типізованих прецедентів.

На територію Північної Америки (СІЛА) англійське право було внесено переселенцями з

Англії. Проте воно зазнало значних змін, що було обумовлено:

1) континентальним розташуванням, незалежним від безпосереднього сусідства з Англією;

2) відсутністю феодального ладу, який пережила континентальна Європа, розвитком

буржуазних відносин;

3) наявністю республіканської форми правління і федеративного державного устрою (Англія —

монархія, її політичний режим парламентарного типу);

4) потребою (після проголошення незалежності США) створення самостійної правової системи,

що пориває зі своїм колоніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до проголошення незалежності

США в 1776 р. були прийняті кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси, які забороняли

посилання на англійські судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та

іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу. В решті

штатів загальне право проголошено чинним, але в узгодженні зі статутним (законодавчим)

правом з пріоритетом прецеденту — судового та адміністративного.

§ 2. Загальне право Англії

Англо-американський тип правової системи розвивався поза істотним впливом

континентального права, яке стало творінням двох юридичних еліт — римської і європейської.

На відміну від

>>>548>>>

нього загальне право середньовічної Англії створювалося королівськими (вестмінстерськими)

суддями. Поступово затверджувалася однаковість підходів до вирішення аналогічних справ для

всієї країни. При розгляді справ прагнули додержуватися раніше винесених судових рішень.

Вироблена роз'їзними королівськими суддями система норм права замінила форми правосуддя,

що використовувалися раніше: місцеві, канонічні, міські і суди баронів. Ця система норм стала

іменуватися загальним правом і мала обов'язкову силу як для королівських, так і для нижчих

судів.

У Англії загальне право виникло на основі королівської влади і раніше, ніж у країнах

континентальної Європи. Це пояснюється тим, що тут раніше, ніж в інших країнах Європи,

затвердилася сильна централізована монархія.

У той час, як у країнах європейського континенту римське цивільне право активно

рецепувалося (приблизно з 1400 p.), загальне право в Англії сформувалося і укоренилося без

випереджаючого впливу римського права — завдяки позитивним місцевим властивостям. Воно

було орієнтовано головним чином на засоби правового захисту. На сто років загальне право

випередило континентальне право розробкою засобу захисту від зловживання: піддавати своїх

ворогів позбавленню волі без суду і слідства. Про це свідчить наказ про habeas corpus, що

означає: «ви повинні пред'явити (у суді) тіло (затриману особу)». Відповідно до habeas corpus

доставлена в суд особа може бути звільнена суддею, якщо для її затримання немає юридичного

виправдання.

Загальне право Англії було сформовано (і значною мірою функціонує й зараз) як неписане

право, яке Грунтується на професійній традиції, а пізніше — на міркуваннях суддів при

вирішенні справ. Одним із фундаментальних його засад було те, що кримінальні справи і

більшість цивільних справ (починаючи з XIII ст.) розглядалися судом присяжних.

§ 3. Право справедливості

Суд справедливості виник як правомочність монарха здійснювати через лорда-канцлера право

пом'якшення суворих судових рішень, посилаючись на загальні принципи права, поняття добра

і гуманізму, а не на конкретні прецеденти. Суд лорда-канцлера заповнював прогалини

загального права. Наприклад, канцлер

>>>549>>>

надавав силу зобов'язанню особи управляти майном на користь третьої особи і передавати їй

одержані прибутки. При цьому не порушувалася норма загального права, відповідно до якої

особа, що одержала майно в результаті передача (довіри) його іншою особою для управління в

інтересах третьої особи, стає єдиним власником цього майна (так звана довірча власність).

Лорд-канцлер втручався в розгляд справи «в їм 'я справедливості». Він брався за справу лише

тоді, коли міг застосувати санкції до відповідача, який порушив його розпорядження. Не

претендуючи на зміну норм, установлених судами, він по сутності виробляв додаткові норми,

що називалися нормами права справедливості. Був накопичений і систематизований значний

обсяг типових випадків, що ґрунтувалися на юрисдикції канцлера, утворилися низка концепцій

(концепція зловживання впливом і введення в оману та ін.) та інститутів (основний із яких —

довірча власність).

Згодом лорд-канцлер ^позбавився можливості на власний розсуд вирішувати справи. Його суд

перейшов до вирішення спору на підставі прецеденту. Так склалися дві рівнобіжні системи

прецедентного права, що мали низку відмінностей у нормах матеріального і процесуального

права. Згодом це ускладнило процедуру судового розгляду справ.

Судова реформа 1873—1875 pp. (Новий акт про судоустрій) фактично поєднала загальне право

і право справедливості, канцлерські суди із судами загального права. Після 1875 р. норми

загального права і права справедливості стали застосовуватися тими самими суддями, при

цьому прецеденти права справедливості утворили органічну частину одного прецедентного

права Англії.

До сфери дії права справедливості входили спори про нерухомість, відносини довірчої

власності, справи про торгові товариства, про банкрутство, спадкування. Предметом загального

права стали договірні відносини, інститути цивільно-правової відповідальності, кримінально-

правові справи та ін. Принципового розмежування між ними не відбулося. Понятійно-

категоріальний апарат у них спільний. Відбувається взаємне сприйняття термінів, понять, норм,

інститутів. Причина цього полягала у тому, що суди в Англії мають загальну юрисдикцію,

розглядають різні категорії справ (цивільні, кримінальні, торгові тощо), зацікавлені в однаковій

термінології.

>>>550>>>

§ 4. Судовий прецедент у системі джерела права

Серед юридичних джерел англійського права (судовий прецедент, статут /закон/,

конституційний звичай /конституційна угода/, доктрина, міжнародний договір) найзначущім є

судовий прецедент. Право Англії було і залишається прецедентним. Так, судовий прецедент

обгрунтував невідповідальність монарха («король не може бути неправий»), санкціонував

інститут контрасигнату-ри («король не може діяти один»). Визнання судового прецеденту

джерелом права означає, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію

(вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу.

Обов'язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими інстанціями:

Палатою лордів[2], Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав — членів

Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом.

Нижчі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту носить імперативний

характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (правило «stare decisis»).

Відповідно до цього правила, кожна судова інстанція зобов'язана додержуватися прецедентів,

вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). За

англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500 тисяч. У США вони обчислюються

мільйонами.

§ 5. Правовий звичай

Одним із давніх джерел англійського права є правовий звичай.

У сфері конституційного права сформувався звичай, який відіграє більшу роль, ніж судовий

прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють важливі питання державного

життя. Вони є своєрідним джерелом конституційного права. Наприклад, відповідно до звичаю

монарх зобов'язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В традиційний

спосіб відбувається формування уряду лідером партії, яка перемогла на

>>>551>>>

парламентських виборах. Конституційні угоди становлять собою письмово не зафіксовані

правила конституційної практики, їх слід відрізняти від звичаїв, які є частиною загального

права.-

В інших сферах регулювання суспільних відносин роль правового звичаю поступово

зменшується. Непопулярним стає звичай залучення до вирішення судової справи присяжних

засідателів, тому що вони порівняно з професійними суддями не мають необхідних знань норм

права, раніше ухвалених судових рішень, без яких неможлива точна юридична кваліфікація

справи.

У минулому присяжні засідателі відіграли значну роль у впровадженні звичаїв і традицій в

систему англійського права. При виробленні позиції у конкретній справі вони спиралися на

традиції, звичаї, норми поведінки, які склалися в окремих графствах Англії. Звичаї минулого

(до XIII ст.) враховувалися суддями в процесі розгляду справ. Деякі із них (наприклад,

розвішування рибальських сіток на чужому березі незалежно від згоди власника берегової

смуги) збереглися й дотепер.

Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок парламентської

процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуальної охорони

королівського двору, традицій участі монарха в офіційних церемоніях, етики поведінки

монарха і членів його сім'ї та ін. Англійські юристи вважають, що загальне право — це

звичаєве право.

§ 6. Правова доктрина

До джерел англійського права слід віднести правову доктрину — концептуально оформлену

думку відомих учених із питань права. Деякі доктрини, що знайшли відображення у працях

авторитетних англійських юристів, головним чином суддів (наприклад, «Інституція» Кока),

були визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні конкретних справ. Провідне місце

серед них посідають стародавні посібники з загального права завдяки аналізу обов'язкових

прецедентів, які не втратили свого значення й зараз.

Доктринальними джерелами англійської конституції вважаються «Трактат про закони Англії»

Бректона (1250 p.), «Коментар законів Англії» Блекстона (1565 p.), книга «Англійська

конституція» Беджгота (1865 р.) та ін. Суди звертаються до доктри-

>>>552>>>

ни у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні

відносини. Наприклад, у 1920 р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX —

початку XX ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива.

Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло. Нерідко

обґрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового рішення відбувається з

урахуванням наукових посібників, а іноді й наукових статей. Удаються до них не для

використання як первинного джерела, а для переконливості рішення.

Джерелом права в Англії є судові коментарі, узагальнення пре-цедентної практики. Вони є

практичним посібником для суддів. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї та

концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення.

§ 7. Принципи права

Поняття загальних принципів права в Англії історично не склалося. За наявності прогалин у

праві справи вирішувалися на основі правосвідомості. Лише пізніше англійські суди виробили

принцип природної справедливості як правової категорії. В історії англійського права він мав

подвійне призначення: 1) у судах канцлера служив засобом уточнення рішень судів загального

права при їх оскарженні; 2) був підставою для вирішення справи у разі прогалин у законі,

прецеденті, звичаї.

В англійських колоніальних судах принципи «природного правосуддя, справедливості та

доброго сумління» були критерієм застосування місцевого права, а насправді засобом

впровадження англійського права в колоніальні правові системи.

У наші дні принцип природної справедливості спрямований насамперед на забезпечення

основних прав людини. Проте в Англії, як і в країнах романо-германського типу правової

системи, відсутні чіткі правові підстави або конституційні рамки, спроможні визначати дії суду

із забезпечення справедливості.

Зі вступом Англії в Європейське Співтовариство виникла проблема інтеграції загальних

принципів права держав континенту — членів Співтовариства і англійського права. Цей процес

сприяє як уніфікації, так і взаємозбагаченню правових систем.

>>>553>>>

§ 8. Система англійського права

Особливість системи англійського права полягає у тому, що вона не має точної класифікації

галузей права, властивої континентальній системі. Відбувається розмежування не стільки

галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність,

квазідоговір, застава, шкода, придбання, процедури цивільні, кримінальні, магістратських судів

та ін. На цей час засадничі галузі права набувають все більшого розвитку. Система

англійського права поділена на чотири категорії галузей по дві у кожній: право кримінальне і

цивільне; право публічне і приватне; право матеріальне і процесуальне; право муніципальне і

публічне міжнародне. Процесуальне право має явний пріоритет над матеріальним правом.

Панування прецеденту обумовило підвищене значення процедурно-процесуальних правил.

В Англії під публічним правом розуміється система норм, які поширюються на все населення

країни, а під приватним — на окремих осіб і окремі території держави. Таке розуміння не

збігається цілком із традиційним континентальним тлумаченням. Замість романо-германського

поділу публічного і приватного права правові системи англо-американського типу керуються