Шпоры по Истории Укр

Подождите немного. Документ загружается.

Маркович належав до демократичних кіл українського

дворянства, і його праця рішучіше обстоювала

правомірність державної незалежності України.У цей період

активну роль в українському національно-культурному

відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у

1834 р.), в якому концентрувались представники

української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом

пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності

Тараса Шевченка. Тут у 30—40-х роках активну громадську

і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського

університету, історик, філолог, етнограф і природознавець

М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П.

Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін.Всупереч

намаганням царату перетворити Київ на бастіон

самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років

XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного

життя України, звідки національно-визвольні ідеї

поширювалися на всі українські землі.На той час криза

кріпосницького господарювання, посилення

колонізаторської політики російського царизму сприяли

політизації українського національного руху. Його

найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити

лише культурно-просвітницька діяльність: видання

українських книжок і журналів, публікації фольклорних

записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії

України. На передній край боротьби проти національного

гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги

ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення

демократично-республіканського ладу з державною

незалежністю України.Навесні 1846 р. у Києві виникла

таємна українська політична організація — Кирило-

Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в

історії українського суспільного руху висунуло політичні

програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову

тогочасного суспільства. Його засновниками були М.

Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було

названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів,

православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком

товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій,

січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали

Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і

журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький,

етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г.

Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І.

Посяда.Всього до Кирило-Мефодіївського товариства

увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час

викладачами або студентами віком від 19 до 30 років.

Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян.У

контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське

братство започаткувало перехід від дворянсько-

шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом

— переважно культурно-просвітницького| етапу

українського національного руху до етапу різночинсько-

народницького — уже достатньо політизованого. Програмні

вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні

перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних

колонізаторських режимів, демократизацію суспільства,

встановлення республіканської форми ержавного правління

та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно

слов'янськими) країнами.Головною метою своєї діяльності

товариство вважало досягнення Україною національно-

державної незалежності з демократичним ладом на зразок

або Французької Республіки.Ідеї визволення слов'янських

народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-

федеративного єднання мали поширюватися шляхом

літературно-просвітницької пропаганди.Програму

товариства викладено в «Книзі буття українського

народу»)або «Законі Божому». Цей історично-

публіцистичний твір братчики склали спільно,

обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія

Христового. В його основі — ідеї українського

національного відродження і пансловізму.

Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості

мас програмних документів. Громадська діяльність Кирило-

Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і

шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти

для видання популярних книжок з практичними

рекомендаціями сільським господарям, склали проект

впровадження в Україні широкої мережі початкових

навчальних закладів. Активно займалися науковою працею,

читали лекції в навчальних закладах.Послідовно обстоював

необхідність поширення освіти в народних масах Т.

Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і

живим», «Великий льох» та інші справляли могутній вплив

на формування національної свідомості і політичної

активності передової громадськості та широких народних

мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти

національного та соціального гніту. Шевченко також

пропагував ідею єднання слов'янських народів. У поемі

«Єретик» він висловив сподівання:Щоб усі слов'яни стали

Добрими братами.Цю поему Шевченко присвятив чехові П.

Шафарику і навіть зумів передати йому власноруч

переписаний текст. А рукопис своєї поеми «Кавказ» передав

через одного з ки-рило-мефодіївців великому польському

поету і революціонеру Адаму Міцкевичу. Такі контакти

кириломефодіївців з діячами слов'янських народів

підтверджували на практиці їх програмні задуми.Кирило-

Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року.

Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх

12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм

відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями

керував сам Микола І. Він же затверджував кожному вирок.

Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду

засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було

покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли

рукописи його антицаристських і антикріпосницьких

творів.Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав

відчутних втрат українському національному руху. Однак

остаточно його придушити царизм не зміг.Започатковані

Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції

продовжували наступні покоління борців за українську справу.

Політика російського царизму викликала гнів і обурення серед

недавніх солдат і ополченців.За свідченням російського

генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час

«панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх

козацько-державних прав і вольностей. Спочатку цей «дух

опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських

організацій, які протягом 1817—1819 рр. виникали у Києві,

Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському.

Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість

виявилась у полтавській масонській ложі «Любов до істини»,

яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно

українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С.

Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець

із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства

Переяславського повіту) став організатором у 1821 р.

Малоросійського таємного товариства. Це вже була

громадсько-політична організація, яка ставила за мету

домогтися державної незалежності України. Каральні органи

російського царизму не дали змоги Малоросійському

товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в

життя своїх програмних положень.

16. Що є спільного і особливого при скасуванні

кріпацтва на українських землях у складі Австрійської

та Російської імперії в середині XIX ст.?

Падіння кріпосного права в Росії та в Австрії поклало

початокформуванню та розвитку капіталістичних відносин

в цих країнах. Патріархально-кріпосницька Україна

відходить у минуле, народжується нова, буржуазна

Україна. Зміни, які відбувалися в пореформений час в

суспільно-політичному ладі України, визначалися

загальними для обох імперій закономірностями. Суттєво

змінилося перш за все правове становище селянства, яке

стало вільним, придбало особисті і соціально-економічні

права.

Не набули реального значення для селян права,

визначені земською й іншими реформами. Всі вони

сприяли зміцненню позицій дворянства як в економічній,

так і в політичній сферах. Буржуазні реформи, що

передбачали нову судову систему і буржуазні принципи

судочинства, земські і міські органи місцевого

самоврядування були проведені не в усіх губерніях

України. Подібні процеси відбувалися і на

західноукраїнських землях. Австрія в 1867 році

перетворилася в Австро-Угорську імперію. Намісник у

Галичині і крайовий президент на Буковині зосередили в

своїх руках все управління. Поряд з урядовими

органами на західноукраїнських землях існували органи

крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські і сільські

ради) самоврядування, антидемократичний принцип

діяльності яких полягав у роздвоєнні функцій урядового

управління і самоврядування. Зміни в системі державного

апарату торкнулись і системи органів суду, які було

відокремлено від адміністрації. Джерела діючого права

в Україні поповнилися новими нормативними актами в

окремих галузях права. Отримало розвиток поліцейське і

кримінальне законодавство. Дальший розвиток

капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів

до перегляду старих і створення нових кодексів.У другій

половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг

національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову,

культуру, самобутність, все те, що становить основу

державності і що в майбутньому допомогло відродженню

Української держави. Незважаючи на державні кордони,

активно проходив процес консолідації української нації,

зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між

західноукраїнськими і східноукраїнськими землями

17. У чому особливості внутрішньополітичного життя

західноукраїнських земель в складі Австро-Угорської

імперії у 50-80-х рр. XIX ст.?

У другій половині XIX західноукраїнські землі — Східна

Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна

перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала

до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де

зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім

абсолютизм та поміщицьке землеволодіння. Австро-

Угорський уряд перетворив західноукраїнські землі на

колоніальні окраїни своєї імперії, аграрно-сировинний

придаток до корінних західних провінцій.Своєрідністю

політики австрійських правлячих кіл було те, що вони для

утримання в покорі всіх залежних національностей надавали

одним з них привілеї і з їх допомогою гнобили інших, діючи

за принципом «поділяй і пануй». Так, у Східній Галичині

переваги й привілеї мали польські шляхтичі й капіталісти,

на Північній Буковині — румунські, Закарпатті — угорські.

Отже, трудящі західноукраїнських земель зазнавали гніту й

експлуатації як українських поміщиків і буржуазії, так і

німецьких, польських, угорських, румунських, а також

австрійської правлячої бюрократії.Адміністративний

устрій.За адміністративною приналежністю

західноукраїнські землі поділялися на дві частини: Східна

Галичина і Буковина входили до складу Австрії, а

Закарпаття — до складу Угорщини.У Галичині на чолі

всього управління стояв намісник, призначуваний,

переважно з числа польських магнатів, імператором. Йому й

належала вся адміністративна влада в краї. Повітами

управляли старости, що підлягали намісникові.У Галичині, у

м. Львові, й на Буковині, у м. Чернівцях, існували крайові

сейми як органи місцевого самоврядування. Вони обиралися

за куріальною системою, внаслідок чого в них переважали

поміщики і буржуазія, причому в Галицькому сеймі —

польські, в Буковинському — румунські та німецькі. Так, у

Галицький сейм по курії земельних власників обирався один

депутат від 52 виборців-поміщиків, а по сільській курії —

від 8764 виборців. До того ж функції крайових сеймів

обмежувалися лише піклуванням про місцеві справи:

торгівлю, освіту, санітарію та ін. При цьому їх рішення

могли здійснюватися тільки після затвердження

імператором або відповідним австрійським

міністерством.Економічний розвиток. Західноукраїнські

землі мали сприятливі природні умови — гарний клімат,

багатий рослинний світ, зокрема ліси, родючі ґрунти, великі

запаси корисних копалин (нафта, вугілля, сіль, озокерит та

ін.). Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже

повільно, оскільки австрійська правляча бюрократія

перетворила ці землі на свої внутрішні колонії на ринок

збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерело

сировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах

австрійської метрополії, в інтересах одержання найбільших

прибутків і спрямовувалися австрійським урядом в

Галичині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво,

і розвиток сільського

господарства, промисловості, торгівлі.Будівництво

залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на

західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та

німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним

сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі

східним, російським кордоном та забезпечити цим

стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з

метою збуту там товарів австрійської промисловості і

вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі

місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною

залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало

розвиток економіки і сприяло. консервуванню

відсталості.Колоніальний характер економіки

західноукраїнських земель позначився і на стані

промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні

капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо

гальмували промисловий розвиток. Трудящі

західноукраїнських земель зазнавали також тяжкого

політичного гніту й національної дискримінації. Хоч

австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила

національну рівноправність у школах, державних установах

і судах, насправді панівне становище, поряд з австрійськими

правлячими колами, в Східній Галичині займали польські

шляхтичі, на Північній Буковині — румунські бояри, у

Закарпатті — угорські феодали й капіталісти. Внаслідок

встановлення високих майнового й вікового цензів та інших

обмежень трудящі Західної України у своїй величезній

більшості були усунені від виборів до австрійського й

угорського парламентів, галицького й буковинського сеймів.

Проводячи політику асиміляції українського населення,

австро-угорські власті особливо великі національні утиски

робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати

трудящих у темряві. Шкіл було мало, викладання там велося

не українською мовою. Більшість дітей не мали можливості

відвідувати школу. Австрійська правляча бюрократія,

німецькі, польські, угорські, румунські феодали й

капіталісти, ведучи лінію на денаціоналізаці українського

населення, намагалися всіма способами загасити почуття

національної єдності трудящих західноукраїнських земель з

усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості

й близькості.

18. як «столипінська реакція» позначилася на

українському русі та соціально-економічному становищі

українських земель у складі Російської імперії?

Указом царя від 09.11,1906 року селянам дозволилось

виходити з сільської общини на хутори і відруби, брати

кредити для заведення фермерського господарства на своїй

землі. Це мало не лише збільшити виробництво

сільськогосподарських продуктів, але й зробити з само-

стійного селянина-виробника соціальну опору уряду.

Внаслідок більшість селян України стали приватними

власниками землі, на хутори й відруби за 1907—1911 рр.

виділилось 226 тис. господарств з 1,8 млн десятин землі.

Община втратила значну частину (на Півдні — 45 %) своїх

членів.

За 1906—1911 рр. поміщики втратили 1,1 млн десятин землі

— з них селяни лише через Селянський банк придбали 480

тис. дес. Концентрація землі, застосування передових

технологій і розширення посівів підвищили продуктивність

та товарність сільського господарства. Так, збір зернових

збільшився на 38 %, а сприятлива кон'юнктура дозволила

збільшити експорт сільгосппродуктів.

Проте в цілому, аграрна реформа не дала очікуваних

наслідків: протиріччя між селянством і поміщиками лише

загострились, продуктивність праці залишилась низькою,

економічне положення селянства було важким.

Розшарування селянства посилило соціальну боротьбу

всередині цієї верстви суспільства. До того ж чимало

положень реформи не було реалізовано в достатній мірі.

Так, до Сибіру з України було переселено близько 1 млн

селян, але на 1911 р. близько 70 % з них повернулось.

Лише у 1909—1913 рр. на зміну промисловій кризі та

депресії прийшло економічне піднесення завдяки

розширенню внутрішнього ринку, поступу сільського