Шпоры - Демографія як наука

Подождите немного. Документ загружается.

1. Об’єкт і предмет

У самому загальному вигляді демографію можна визначити як науку про народонаселенні.

Демографія - наука, яка вивчає соціально-економічні закономірності відтворення народонаселення в його

соціокультурному контексті. Об'єкт - населення. Предмет -

Вважається, що 1855 р - поява слова «демографія». Ввів у науковий обіг французький вчений Гійяр, книга

Порівняльна демографія.

У Росії поява демографії пов'язують з Ломоносовим. Демографія вивчає на макрорівні - демографічні

процеси (народжуваність).

На мікрорівні - демогр події (народження дитини). Давньогрецькою мовою (демо - народ; графо - пишу,

тобто буквально: народоопісаніе, опис народу).

Як самостійна наука демографія вивчає закономірності та соціальну обумовленість народжуваності,

смертності, шлюбності та припинення шлюбу, відтворення подружніх пар і сімей, відтворення населення в

цілому як єдності цих процесів.

Вона досліджує зміни віково-статевої, шлюбної та сімейної структур населення, взаємозв'язок

демографічних процесів і структур, а також закономірності зміни загальної чисельності населення і сімей як

результату взаємодії цих явищ.

Демографія має своїм об'єктом процеси взаємодії народжуваності, смертності, а також шлюбності,

припинення шлюбу і відтворення населення в цілому.

Предметом демографії є відтворення населення як процес безперервного відновлення його чисельності та

структури в ході зміни одного покоління іншим і закони, їм керуючі.

2. Система демографічних наук

Систему демографічних наук умовно можна поділити на декілька блоків. Перший з них включає теоретичні

демографічні науки: теоретична демографія відкриває цей блок, далі йде історія демографії, дескриптивна

(описова) демографія, економічна демографія, історична демографія, регіональна демографія. Другий блок –

це методики: джерела даних про населення, статистичні методи, математичні та соціологічні методи в

демографії, картографування, а також моделювання соціально-демографічних процесів. Потім йдуть

прикладні демографічні дослідження та соціально-демографічне прогнозування. Робота у цьому напрямку

передує створенню теоретичних основ соціально-демографічної політики в цілях оптимізації соціально-

демографічних процесів.

Розглянемо більш докладно взаємозв’язок деяких демографічних наук. Важливе місце у їх системі належить

теоретичній демографії, яка покликана розробляти основні методологічні принципи аналізу соціально-

демографічних процесів та явищ, основні закономірності відтворення населення. Теоретична демографія

дозволяє визначити місце кожної демографічної науки у всій системі, дає можливість вченим, чиї інтереси

тяжіють до тих чи інших демографічних наук, встановити роль, місце, значення тих чи інших методів,

конкретної методики та техніки аналізу соціально демографічних процесів. Спираючись на загальну теорію

народонаселення, теоретична демографія покликана створити основу для розвитку усіх конкретних

демографічних дисциплін.

Теоретична демографі містить теоретичні положення, принципи, гіпотези, уявлення, на основі яких

пояснюються закономірності, які властиві процесам народжуваності та смертності, шлюбності та

розлучуваності, міграційного руху населення, розселенню та іншим процесам.

Досвід демографічних досліджень показує необхідність створення теорій, які б дозволили всебічно оцінити

тенденції розвитку тих чи інших демографічних процесів в минулому та майбутньому та створити достатньо

обґрунтовані гіпотези їх розвитку у майбутньому. Без подібних теорій важко казати про самі ці явища та їх

наслідки для економіки країни та її соціально-економічного розвитку. Комплексні соціальні теорії в

демографії слугують основою розробки ефективної демографічної політики.

Теоретична демографія вивчає характер впливу економічних та соціальних факторів на відтворення

населення. Соціально-економічні фактори народжуваності, динаміка шлюбності та розлучуваності,

міграційні процеси, розселення, зміна соціальної структури населення вивчаються в процесі демографічних

досліджень. В теоретичній демографії вони об’єднуються на основі якої-небудь одної теоретичної концепції

(наприклад, на основі теоретичних уявлень про рівень життя та потреби населення). Створення таких

синтезуючих концепцій – є одним із завдань теоретичної демографії. Вирішити це питання вона може лише

взаємодіючи з іншими науками – загальносоціологічними та економічними.

Демография

Уровень теоретической интерпретации

Демографическая статистика

Описательная демография

Формальная демография

Математическая демография

Теоретическая демография

Объектно-предметный критерий

Экономическая демография

Социальная демография

Социологическая демография

Медицинская демография

Этнодемография

Демография семьи

Геодемография

Историческая демография

Связь с практикой

Демографический анализ

Политическая демография

Военная демография

Электоральная демография

Демогрэфикс

Прикладная демография

Региональная демография

Демографическое прогнозирование

3. Взаємозв’язок демографії з іншими науками

Розвиток народонаселення - закономірний процес кількісних і якісних змін в населенні, які в міру розвитку

людського суспільства все більше ускладнюються. Однак демографії виявляється недостатньо для

пояснення всіх змін, пов'язаних з ним. Гостро недолік став виявлятися в другій половині XX століття. А.

Сові висунув ідею про необхідність залучення інших наук до вивчення народонаселення. Повне

відображення ця ідея знайшла в розробках центру з вивчення проблем народонаселення економічного

факультету МДУ під керівництвом професора Д. І. Валента, який запропонував комплексний підхід -

активне залучення інших суміжних наук. Система знань про народонаселенні постійно розвивається.

Процесу поглиблення знань про народонаселенні сприяє тісний зв'язок з економічною, історичної,

соціологічної наукою, етнографією, географією населення, соціального гігієною, правознавством. На стику

цих наук стали розвиватися такі наукові напрямки, як економіка народонаселення, соціологія

народонаселення, генетика народонаселення і ряд інших. Зв'язок між науками, що вивчають населення,

дозволяє їм, перебуваючи в системі економічних, соціологічних, географічних та інших наук, одночасно

бути частиною системи наукових знань про народонаселення, що має загальний об'єкт досліджень і

заснованої на єдиних, що їх об'єднують принципах пізнання. Суміжні науки притаманними їм методами

вивчають закони функціонування і розвитку народонаселення.

Демографія взаємодіє з іншими науками, широко використовуючи їх методологічні підходи, методи, здобуті

ними знання. У той же час демографія всередині себе розділилася на цілий ряд спеціалізованих галузей і

навіть наук. Так з'являється ідея системи знань про народонаселенні: ядро - саме демографія, предмет -

відтворення населення, а інші, що входять в цю систему науки мають своїм предметом закони та

закономірності інших специфічних сторін і аспектів розвитку населення.

6. Формування демографічної думки в Україні в XVIII ст.

Перші ознаки зародження демографії в Україні слід віднести до зламу XVII—XVIII століть. її фундатором

став перший український державознавець і поет Климентій Зиновіїв, котрий створив у віршованій формі

енциклопедію життя українського народу того часу. В ній наявні спостереження суто демографічного

характеру: К. Зиновіїв відзначає такі демографічні парадокси, як неплідність, народження близнюків,

народження дітей поза шлюбом, дітовбивство. Він засуджує ранні шлюби, які не були тоді дивиною. На

його думку , найдоцільніший вік для укладення першого шлюбу не має бути нижче 20 років для нареченого

та 15 років — для нареченої. Виходячи з сімейно-шлюбної доктрини православної церкви, він виступив

проти укладання третіх і четвертих шлюбів, які на той час, попри заборону церкви, мали в Україні неабияке

поширення.

К. Зиновіїв обстоював етнічну ендогамію шлюбу, виступаючи проти його конфесійної гомогамії. Він також

відзначив вищу смертність серед чоловіків і кількісну перевагу жінок в українському суспільстві тих часів

як наслідок постійних війн.

Виникнення демографічного знання пов'язане з формуванням відповідного понятійного апарату й

термінології. Й тут значно випередив добу український державознавець Г. І. Новицький. Це йому належить

термін "велелюдство" (прообраз терміна "народонаселення"). Він запропонував його ще 1715 року. Г. І.

Новицький розумів категорію сукупності людей стосовно сучасної йому історико-географічної реальності у

подвійному значенні: як множину, складену із значної кількості людей, та як оцінку чисельності народів у

порівняльній формі. Оригінал праці Г. І. Новицького був опублікований тільки 1884 року.

Безпосереднє статистичне вивчення народонаселення України налічує понад двохсотрічну історію.

Відомості про чисельність дворів, спостереження про міру заселеності з'являються вже у 20—30-ті роки

XVIII сторіччя у працях І. К. Кирилова та Г. Ф. Юнкера. Проте ці відомості стосувалися тільки

Лівобережної України й почасти Слобожанщини. У праці І. К. Кирилова "Квітучий стан Всеросійської

держави" надавалися дані про "дворову кількість" козаків та посполитих регіональної подвірної ревізії 1723

року, а також про чисельність дворових козаків у полках Слобідської України. Г. Ф. Юнкер був першим, хто

звернув увагу на причини, що стримували зростання заселеності краю. Ця тема дістала розвиток в

"Екстракті про знесилення слобідських полків", складеному наприкінці 50 — на початку 60-х років XVIII

сторіччя у Військовій колегії.

Наприкінці 60-х років XVIII сторіччя було укладено описання земель донських козаків відомим українським

істориком О. І. Ригельманом. Тут уперше було наведено загальну чисельність і становий склад чоловічого

населення Донського краю, які доти залишалися невідомими. При визначенні чисельності станових груп,

включаючи регулярні війська, козацтво, українців на Дону, О. І. Ригельман застосував принципи політичної

арифметики, що було новиною у тогочасному державознавстві. Йому ж належить пріоритет (1785—1786

рр.) у визначенні чисельності населення України на середину XVII сторіччя.

Розвиткові демографічної думки в Лівобережній Україні аж до 60-х років XVIII сторіччя перешкоджало те,

що у регіональних ревізіях враховували лише кількість дворів або, як її офіційно іменували в ревізійній

документації, "подвірну кількість". Тому в 1763—1764 роках при проведенні чергової регіональної ревізії

козаків і посполитих подвірний принцип обліку був доповнений принципом подушного обліку чоловіків

відповідних станових категорій, з записом їхнього віку та відношення до глави господарства й сім'ї.

В розвиток демографії вагомий внесок зробив П. О. Румянцев, який очолював Малоросійську колегію 1765

—1782 років. Вона вперше поєднала проведення демографічного перепису із складанням майнового цензу.

Незважаючи на те, що старшина, чиновники й духівництво не підлягали подушному обліку, їхнє нерухоме

майно (земельні угіддя, будинки й господарчі будівлі) було переписане. Вперше було враховано не тільки

чоловічі, а й жіночі душі, їхній стан здоров'я та працездатність.

М. М. Мотоніс зробив істотний внесок у розвиток демографічної думки в Україні. Це він увів в обіг термін

"велелюдство", який дістав на той час поширення в Західній Європі. Будучи депутатом Гадяцького,

Миргородського й Полтавського полків від шляхти, М. М. Мотоніс запропонував запровадити в країні

статистичний облік дворянства у регіональному плані.

Для розвитку демографічної думки в Україні чимало зробив представник українського державознавства

останньої чверті XVIII сторіччя, член-кореспондент Петербурзької академії наук Ф. І. Чуманський — автор

першої в Україні статистико-економічної та етнографічної анкети (1779 p.). її було складено у зв'язку з

проведенням топографічного описання краю під запроектований його розділ на намісництва. Важливим

джерелом при її складанні була програма Генерального описання Лівобережної України П. О. Румянцева. З

неї було запозичено пункти, які відображали соціально-демографічний зріз українського суспільства того

часу. Відповідно до них передбачався реальний облік станового складу мешканців краю; статистичний поділ

жителів на міських та сільських; їхній майновий стан, заняття та професії; найпростіші антропометричні

спостереження.

Демографічна частина анкети Ф. І. Чуманського не була простим копіюванням окремих тез програми

Генерального описання П. О. Румянцева.

Ф. І. Чуманський висунув вимогу збирання статистичних даних про всю сукупність мешканців населеного

пункту, включаючи й ті категорії, які не підлягали доти в Україні ревізійному обліку,— дворяни, чиновники,

регулярні війська, учні академій і колегіумів. Анкета передбачала отримання відомостей про загальну

кількість мешканців кожного поселення за схемою, яка б цілком задовольнила сучасного демографа:

відповідно до неї мали братися на облік і чоловіки, і жінки. За тих часів це був прогресивний крок, оскільки

повсюдний облік жінок, і виключно для ревізійного населення країни, було введено лише ревізією 1782

року, тобто через три роки після складання анкети Ф. І. Чуманським. Демографічна частина анкети Ф. І.

Чуманського з певними обмеженнями була засадничою щодо єдиної програми описання проектованих

Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Відповідно до неї були складені так звані

екстракти, що містили в табличній формі переліки поселень, сотень і частин сотень, які мали ввійти до

створюваних повітів майбутніх намісництв. Навпроти назви кожного населеного пункту у відповідних

стовпцях записували кількість домів дворянства, духівництва, різночинців, козаків (вибірних та під

помічників окремо), селян різних категорій, прізвища та імена поміщиків. Кількість мешканців у поселеннях

не фіксували, проте щодо кожного повіту були зроблені підсумкові підрахунки кількості господарств за

становими групами й відзначена загальна кількість хат і душ чоловічої статі непривілейованих станів за

ревізією 1763— 1764 років.

Ідеї анкети Ф. І. Чуманського справили вплив на працю О. Ф. Шафонського, присвячену Лівобережній

Україні й Чернігівському намісництву (1786 р.). У ній було наведено статистичну характеристику станового

складу Чернігівського намісництва за підсумками загальнодержавної ревізії 1782 року, якав Лівобережній

Україні проводилася вперше. Ідеї Ф. І. Чуманського дістали творчий розвиток у праці О. Ф. Шафонського:

слідуючи принципові вчителя, який утверджував необхідність відображення станового складу суспільства в

адміністративно-територіальному плані, О. Ф. Шафонський намагався з'ясувати етнічний склад станових

груп — купців, міщан, селян та ін. Проте праця О. Ф. Шафонського була видана лише 1851 року.

Наприкінці 80-х років з'являється дисертація вихованця Києво-Могилянської академії й Московського

університету Я. А. Рубана "Міркування історичне про обурливе й насильницьке переселення у середні віки

варварських північних народів до провінцій Римської імперії" (1789 p.).

До історії демографічної думки в Україні ввійшов і М. І. Антоновський як один із співавторів

"Найновітнішого оповідного землеописания".

Для позначення категорії народонаселення М. І. Антоновський вживає термін "народочислення", бажаючи,

либонь, підкреслити статистичний, тобто кількісний характер цього поняття. У праці подано прогноз

чисельності народонаселення країни до 1892 року. У цих розрахунках М. І. Антоновський завищив темп

загального приросту населення України в XVIII сторіччі, проте методика його прогнозу виявилась набагато

досконалішою, ніж та, що була використана І. Ф. Германом та К. Ф. Германом. "Найновітніше оповідне

землеописания", за оцінкою В. М. Птухи, є однією з найзначніших вітчизняних пам'яток статистико-

демографічної думки XVIII сторіччя. Але доля книги та її головного творця була трагічною. За

висловлювання автором симпатій до Великої французької революції книгу було заборонено, ї ї наклад

конфісковано, службову кар'єру М. І. Антоновського зламано, й він кілька років був позбавлений

можливості публікувати інші праці під своїм іменем. Знаменно, що при викладі питання про етнічний склад

країни М. І. Антоновський, як і інші українські державознавці XVIII сторіччя, відзначав, що існує

"малоросійська нація", "малоросійський народ".

Загалом демографічна думка в Україні у XVIII сторіччі пройшла значний і важкий шлях. Розвиваючись

переважно в рамках державознавства, вона водночас постійно збагачувалась за рахунок методики

політичної арифметики.

Вирішальну роль у плідному розвитку демографічної думки в Україні XVIII сторіччя відіграли російсько-

українські наукові зв'язки: обмін ідеями та вченими, постійні контакти Києво-Могилянської академії,

Петербурзької академії наук та Московського університету.

Розвиток думки в 19-20 ст.

Демографічні дослідження 19-го – початку 20-го століття

Розвиток демографічної думки в Україні у 19-му – 20-му столітті зазнав кількох злетів і падінь. Початок

першого піднесення демографічної науки в Україні пов'язаний із діяльністю видатного українського вченого

М. В. Птухи (1884 – 1961). У 1916 р. побачила світ його книга « Очерки по теории статистики населения и

моральной», у якій він виклав, систематизував і розвинув головні демографічні ідеї того часу, спираючись

на більш як двісті праць європейських, російських і українських учених ( М.В. Птаха володів німецькою,

англійською, французькою, італійською і кількома слов’янськими мовами). Від 1910 до 1918 р. він працював

у Петербурзькому та Пермському університетах, удосконалював знання в Німеччині, Великій Британії.

Повернувшись в Україну, в 1919 році Птуха в Українській академії наук заснував Перший у Світі Інститут

демографії, який було ліквідовано у 1938 році, а самого академіка та багатьох його учнів і співробітників

репресовано ( А.П. Хоменко (1894-1939), М.Н. Трацевський (1897-1979), Ю.А. Корчак-Чепурківський (1896-

1967)). В інституті працювали відомі на той час демографи, академіки В.К. Воблий, П.І. Пустоход – фахівці

з теорії та організації переписів населення.

До того у 1874 році в Санкт-Петербурзі відбувся Міжнародний статистичний конгрес, на якому

розглядалися головні теоретичні положення переписів, які є фундаментальними і нині. Голова Центрального

статистичного комітету П.Семенов- Тян-Шанський планував народні переписи проводити в Росії кожні

десять років. Однак перший і єдиний в царській Росії перепис провели лише у 1897 році станом на 9-те

лютого за новим стилем. До цього починаючи з 1862 року, було проведено до 200 місцевих переписів по

окремих містах і губерніях. Більш-менш регулярно вони відбувалися в Петербурзі. В Києві перепис був

лише один у Харькові – чотири.

Перепис проводили за домогосподарствами. Вивчали склад домогосподарств, демографічні й такі соціально-

економічні ознаки, як мова, грамотність, віросповідання, язик, заняття, становище в занятті, джерело

доходів. Для кочівників програма була скорочена, але запитували, чи вміють вони говорити російською

мовою.

Наступні переписи, які планувалися на 1910, а потім – на 1915 рік, не відбулися.

Наступний перепис відбувся лише у 1920 році станом на 28 серпня. Громадянська війна, яка ще йшла на

величезній території Росії, спричинила не повне охоплення населення. Не відбувся перепис в Білорусії, в

Криму, на Волині, Поділлі та інших областях України, на Кавказі, в Туркестані, Киргизії, деяких територіях

теперішньої Росії тощо.

У 1923році було проведено міський перепис станом на 15 березня і, нарешті, станом на 17 грудня

славнозвісний перепис 1926 року. Цей перепис охопив все населення країни. При його проведенні був

використаний весь попередній досвід. Перепис 1926 року в історії радянських переписів вирізнявся своєю

найвдалішою організацією, програмою, розробкою і публікацією матеріалів. Керував цією роботою Олімпій

Христофорович Квіткін (1874-1939). Матеріали перепису були надруковані у 56 томах.

Найтрагічнішою сторінкою історії радянських переписів населення став перепис населення 1937 року

станом на 6 січня. Він неодноразово, починаючи з 1932 року, призначався на 1933, 1934, 1935 роки,

відкладався і нарешті-таки відбувся.

На відміну від перепису 1926 року в цьому перепису не досліджувалися житлові умови. Програма була дуже

короткою. Переписний лист містив лише 14 питань:

1. Стать ( чоловіча, жіноча ).

2. Скільки років або місяців виповнилося.

3. Національність.

4. Рідна мова.

5. Релігія.

6. Чи перебуває в шлюбі.

7. Громадянин якої держави.

8. Чи письменний.

9. У якій школі навчався – в початковій, середній або вищій.

10. У якому класі або на якому курсі вчиться.

11. Чи закінчив середню або вищу школу.

12. Рід заняття в даний час.

13. Місце роботи ( назва підприємства, колгоспу, установи ).

14. До якої суспільної групи належить: робітник, службовець, колгоспник, одноосібник, кустар, людина

вільної професії або служитель культу і нетрудящий елемент.

Як бачимо, і востаннє за Радянського періоду історії ставилося питання про релігію. Суспільна група

служителів культу об’єднувалися з не трудящими елементами, житлові умови не досліджувалися (лише у

1989 р. знову почали досліджувати житло).

Перепис був одноденним. Записи і обхід домогосподарств відбувалися з 1 по 5 січня, 6 січня був день власне

перепису. Обліковці перевіряли записи, а з 7-го по 11-те січня інструктор-контролер разом із обліковцем, а в

селі разом з головою міської ради контролював записи. Що ж виявили підсумки цього перепису, чому

матеріали офіційно були визнані «дефективними», а причетні до організації перепису були заарештовані?

Дані перепису розходилися з попередніми підрахунками. Якщо чисельність населення СРСР за переписом

1926 року становила 147,0 млн. чол., а України – 29,5 млн. чол., то через 10 років можна було б чекати

збільшення населення. Й. Сталін у доповіді на 16-му з’їзді Комуністичної партії в 1930 р., сказав, що

населення країни щороку збільшується більш як на 3млн. чол., отже до 1937 року ця величина мала

становити 170,5 млн. чол. Перепис зафіксував чисельність населення 162 млн.чол. До бажаної кількості не

вистачало 8 млн.чол. При чому порівняно з 1926 роком населення по багатьох територіях РСФСР,

Казахстану та України зменшилося. В Україні від’ємний темп приросту становив 1,9%. Отже, в мирний час

за 10 років у нормальних умовах розвитку і за умови, що перехід до моделі малодітної сімї ще не відбувся

(загальний коефіцієнт народжуваності перевищував 30%), населення України мало бути орієнтовано на

п’яту частину більшим і становити приблизно 35 млн. чол , а за даними перепису його чисельність

становила 28,9 млн. чол. Такою була плата за колективізацію, індустріалізацію і голодомор 1932 – 1933 рр.

Найпростіше було таврувати керівників перепису як «ворогів народу», а дані перепису приховати.

У 1939 році станом на 17 січня перепис було проведено повторно. За не багатьма публікаціями населення

СРСР Становило 170,5 млн.чол. Матеріали перепису 1939 року не були опубліковані. Це пояснювали тим,

що розробці їх завадила війна. Проте довго ще звучали фанфари щодо швидкого зростання населення.

Із здобутків перепису 1939 року відзначимо, що вперше переписували найважливіші категорії населення –

наявне і постійне. Досі в переписах реєстрували лише наявне населення.

Дані перепису 1939 року щодо загальної кількості населення були, як це визнається нині завищені майже на

3 млн. чол. Отже, враховуючи абсолютний приріст населення 3 млн.чол., у середньому можна вважати, що

перепис 1939 року підтвердив дані 1937 року, але й досі матеріали перепису 1937 року затавровані як

«дефектні» навіть у спеціальній літературі. Матеріали його, зокрема по Україні не опубліковані, а люди, що

загинули як «вороги народу» залишилися не відомими.

В Україні у 1938 році був закритий перший у світі демографічний інститут, що проіснував майже 20 років.

З визначних вчених-демогрфів, які були репресовані, живими після майже двох десятиліть повернулися

лише Ю.А. Корчак-Чепурківський (1896-1967) і М.В. Курман (1905-1980). Загинув А.В. Хоменко (1894-

1939). Був репресований на два роки й керівник інституту академік М.В. Птаха (1884-1961).

Розвиток наукових демографічних досліджень було силоміць майже припинено у всьому СРСР, у тому числі

в Україні світовий пріоритет цієї галузі було втрачено. Адже у світі такі інститути виникли значно пізніше.

Демографічний інститут АН СРСР проіснував лише з 1930 по 1934 рік.

Розвиток думки за радянський період

Розвиток демографії в Україні у 20—30-ті роки позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження

були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР,

згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних

установ і підрозділів соціально-гігієнічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні

дослідження, що проводилися в той період в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце

серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором Інституту демо¬графії, заснованого 1919

року, став М.В.Птуха. Ще 1920 року він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до

вивчення народонаселен¬ня. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак

дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування. При визначенні реального кола

дослідницьких завдань учені Інституту виходили передусім з міркувань їх першорядності, а також з

конкретних матеріальних умов наукової роботи. Важливою обставиною, яка забезпечувала успіх

демографічних досліджень, було тісне співробітництво Інституту демографії та ЦСУ УРСР.

Центральною проблемою української демографії в 20—30-ті роки було теоретичне й конкретно-

соціологічне вивчення смертності. Ця проблема фігу¬рувала як головна у демографічній науці ще у

дореволюційний час: Росія за рівнем смертності посідала одне з перших місць в Європі, особливо великою

була дитяча смертність. Робота щодо вивчення смертності була продовжена Інститутом демографії АН

УРСР у 20-ті роки. В монографії М.В.Птухи були підбиті підсумки цього дослідження. Для побудови

повних і сумарних таблиць смертності вчений розробив спеціальну методику, яка враховувала якість

статистичного матеріалу в країні наприкінці XIX сторіччя. Праці М.В.Птухи та його учнів дозволили

вперше виявити особливості сільської й міської смерт-ності в Росії, встановити особливості смертності для

одинадцяти народів європейської частини Росії наприкінці XIX сторіччя. Наукове вивчення етніч¬ного

аспекту смертності населення було важливим кроком у формуванні етнічної демографії в СРСР.

Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А.П.Хоменко. В його працях простежуємо

еволюцію смертності в СРСР, вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в

країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця. 20-х — початку 30-х років. На

особливу увагу заслуговують праці українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського. Побудовані ним

таблиці смертності населення УРСР за 1925-1926 роки були першими повними таблицями смертності, які

охопили як міське, так і сільське населення. Вперше у вітчизняній демографії Ю.О.Корчак-Чепурківський

визначив на прикладі насе¬лення України вплив смертності від туберкульозу на загальну тривалість життя.

Його монографія була присвячена дослідженню смертності жінок в Україні у зв'язку з реалізацією ними

генеративної функції . Завдяки добротному ме¬тодичному апарату ця праця не втратила своєї актуальності й

сьогодні.

У 20—30-ті роки формується комплексний підхід до вивчення демо-графічних процесів і структур, які

розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім

макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з

мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У мето¬дологічній площині таке вивчення

полегшувалося введенням поняття "демо¬графічна біографія пересічної людини", розробленого

М.В.Птухою ще 1916 року. Свою концепцію він сформулював так: "Тільки при поєднанні демографічних

біографій окремих індивідуумів у демографічну біографію пересічної для досліджуваної сукупності людини

можливе повне й вичерпне вивчення всіх статистичних констатованих конкретних масових явищ

демо¬графічного життя в усій їх різноманітності. За будь-якого іншого зображення ця теоретична палітра

можливого дослідження більшою чи меншою мірою зникає".

М.В.Птуха розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була

"демографічна біографія пересічної людини". Створенню апарату вимірювання цієї загальної схеми

демографічних явищ була, зокрема, присвячена теоретична праця М.В.Птухи про методи встанов¬лення

індексів шлюбності. У розрахунках доповнень до цього теоретичного дослідження брав участь відомий

український демограф П.І.Пустоход. Розро¬блений М.В.Птухою метод дозволив точніше виміряти індекси

шлюбної гомо¬гамії та гетерогамії як індекси "тяжіння" та "відштовхування", "симпатії" та "антипатії".

М.В.Птуха запропонував свій індекс шлюбності для вимірювання етнічного аспекту гомогамії та

гетерогамії.

Розвиваючи ідею М.В.Птухи про необхідність використання демометричних засобів при вивченні

демографічних процесів, Ю.О.Корчак-Чепурківський по¬будував першу в СРСР таблицю шлюбності, яка

тривалий час залишалася єдиною в країні. На початку 30-х років з'являється монографія А.П.Хоменка,

присвячена проблемам радянської сім'ї в перехідний період. Це перше у вітчизняній демографічній

літературі комплексне дослідження шлюбно-сімей¬ного колективу як первинного осередка відтворення

населення. А.П.Хоменко вивчав сімейну структуру населення з розподілом сімей по соціальних групах, з їх

розділенням на міські та сільські. Під соціальними групами А.П.Хоменко мав на увазі "емпірично

виокремлені сукупності, які мають певні професійно-виробничі ознаки".

20-ті — початок 30-х років були часом пошуку таких нових концепцій, які узагальнили б уже нагромаджені

демографічні знання, дозволили б створити сучасну теорію відтворення населення, вдосконалити вже

існуючу систему демометричних показників. Значний внесок у розвиток теоретичних уявлень про

відтворення населення зробив Ю.О.Корчак-Чепурківський, котрий виріз¬нявся глибоким розумінням

характеру зв'язку демографічних і соціально-економічних процесів.

Ю.О.Корчак-Чепурківський вважав, що "характер суспільного виробництва, змінюваний у процесі

історичного розвитку, — це та матеріальна база, яка визначає особливості відтворення населення". Він

наголошував, що відтво¬рення населення — це не тільки вкрай необхідний і неминучий у будь-якому

суспільстві біологічний процес заміни одних недовговічних людських істот іншими, в дійсності сам по собі

біологічний процес відтворення населення набуває вигляду відтворення робочої сили. Відтворення

населення, в тому числі робочої сили, Ю.О.Корчак-Чепурківський розглядав як момент відтво¬рення

виробничих відносин. Ця точка зору набагато випереджала політекономічну теорію того часу, яка

тлумачила проблему відтворення населення виключно як проблему розвитку продуктивних сил.

Проблему відтворення класів і соціальних груп у суспільстві Ю.О.Корчак-Чепурківський порушив саме як

проблему відтворення виробничих відносин. Йому ж належить єдина у вітчизняній демографічній літературі

спроба аналізу відтворення різних соціальних груп радянського суспільства, здійснена для Української РСР

за матеріалами перепису населення 1926 року. Вдосконалю¬ючи методичний інструментарій

демографічного аналізу, Ю.О.Корчак-Чепурківський розробив показник сумарної характеристики вікового

складу насе¬лення, який він запропонував назвати індексом нахилу вікової піраміди. Використання цього

індексу дозволяє розкрити структурні зв'язки у віковому складі населення, наприклад, вплив на нього

міграцій.

У теоретичних та прикладних демографічних працях 20—30-х років в УРСР значну роль відіграли твори

соціал-гігієністів, котрі досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті. Вагоме місце

серед них належить працям С.А.Томіліна, засадовим стосовно яких був системний підхід до вивчення

народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й біологічні ознаки сукупність. Він

же запропонував концепцію про циклічність глобального демографічного розвитку.

Еволюцію суспільства, на думку С.А.Томіліна, не можна уявити у спрощеній схемі послідовної зміни

господарчих епох. "Крім цього поступового руху, — писав учений, — і переходу однієї доби в іншу, є ще

інша, супутня форма розвитку, яку можна сформулювати як фазис побічного розвитку . Одні народи, що

нещодавно зробили крок від однієї доби до іншої, ще не звільнилися цілком від звичаїв і переживань

попередньої доби, інші мають за собою вже сотні років побічного розвитку й перебувають в умовах

тривалого й міцного пристосування до умов життя цього середовища. Тому кожну господарчу добу треба

поділяти на два періоди — період експансивного розмноження людства, коли всталені за конкретної форми

господарства матеріальні засоби розширювали можливості розмноження, й період пре¬вентивний, коли при

рівні конкретного господарчого ладу продуктів харчуван¬ня вже не вистачає для нових співчленів і коли

розмноження обмежується... Обидва ці співвідношення — експансивності та превентивності — варто

розуміти не в буквальному значенні, а у значенні головних тенденцій". Погляди С.А.Томіліна на циклічність

демографічного розвитку можна вважати своє¬рідною паралеллю до теорії демографічної революції, що

була обгрунтована французьким демографом А.Ландрі 1934 року.

Важливими напрямками наукової діяльності С.А.Томіліна були пропаганда й розвиток ідей нової галузі

економічного знання — "економіки людини", головні принципи якої були сформульовані німецьким

соціологом Р.Голдшайдом у 1908—1911 роках. С.А.Томілін зосередив увагу не на розширенні поняття

"економіка людини", а на його поглибленні з точки зору пізнання біосоціальної якості людини, управління

демографічними процесами, вироблення наукових засад демографічної політики. Завдання прикладної

"економіки населення" С.А.Томілін вбачав у вивченні впливу вікової структури населення на про-

дуктивність праці у суспільному виробництві, у визначенні середньої "прибутковості" людського життя й

шляхів її підвищення, амортизації робочого життя на окремих виробництвах, впливу раціоналізації праці на

соціально-гігієнічний побут робітника, співвідношення продуктивної та генеративної функцій жінки, у

вивченні впливу кваліфікації працівників на їх "рентабельність" з точки зору "економіки населення", у

дослідженні типової долі робочого життя (тут позначився вплив концепції "демографічної біографії

пересічної людини" М.В.Птухи).

Важливим завданням демографічних досліджень у 20-ті — на початку 30-х років було складання прогнозів

демографічного розвитку країни загалом і союзних республік зокрема. Проблемами прогнозування

чисельності населен¬ня УРСР у цей період займалися Ю.О.Корчак-Чепурківський, М.В.Птуха,

А.П.Хоменко. Попри деяку недосконалість прогнозних гіпотез розвитку насе¬лення, спроба складання

перших прогнозних розрахунків чисельності насе¬лення УРСР була важливою віхою у становленні

вітчизняного демографічного прогнозування.

Увага українських демографів у 20-30-ті роки була зосереджена на широко¬му колі проблем, що далеко

виходили за рамки вузькодемографічної пробле¬матики. Досліджували питання професійного складу

населення, його грамот¬ності, міграцій, комплексно вивчали населення великих міст — Києва, Харкова,

Одеси, міське населення України загалом, його національний склад. Ці проблеми висвітлені у працях

А.П.Хоменка, Ю.М.Масютіна, М.М.Трацевського, А.М.Гіршфельда, І.В.Лебединського, А.С.Бориневича,

І.Вікула та інших.

Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні дослідження

проводили переважно вчені Всеукраїн¬ської Академії наук. У 20-30-ті роки С.В.Шамрай, О.І.Баранович,

Б.П.Вологдін та інші вели розробки щодо визначення чисельності, соціально-станового складу населення

окремих регіонів, міграцій населення. Так, О.І.Баранович дослідив населення Волинського воєводства за

подимовими реєстрами XVII сторіччя; В.Ф.Клименко вивчав методику проведення переписів населення

Лівобережної України у першій половині XVIII сторіччя; В.О.Романовський опублікував переписові книги

подвірного перепису селян і міщан Лівобережної України 1666 року й намагався визначити чисельність

населення Лівобережної України у середині 30-х років XVIII сторіччя. Вивченням міграцій населення, Що

призвели до створення нового регіону — Слобідської України, займався В.Д.Юркевич. Справді

узагальнюючий характер мала монографія М.В.Птухи про демографічний розвиток населення Київської

губернії від кінця XVIII до початку XX сторіччя. Співробітники Інституту демографії П.І.Пустоход і

В.К.Воблий підготували як завдання до перепису 1937 року роботу з історії та сучасної організації переписів

населення у СРСР та капіталістичних країнах.

Інститут демографії АН УРСР, інші центри, що вивчали народонаселення України, здійснювали велику

роботу щодо створення бібліографії з проблем демографічного розвитку. Фундаментальні бібліографічні

розробки були ви¬конані науковим співробітником Інституту демографії В.Ф.Резніковим, у бібліографічних

опрацюваннях брав безпосередню участь М.В.Птуха. На п'ятнадцяту річницю Радянської влади

А.П.Хоменко підготував нарис про розвиток демо¬графії в Україні за 1917—1932 роки. Ця праця

залишилася в рукопису й досі не розшукана.

У 20—30-ті роки у розвитку історичної демографії в Україні був зроблений значний крок до посилення

розробки відтворювальної проблематики. Поряд з традиційними історико-географічними розробками

з'явилися праці з природ¬ного руху населення, складу сім'ї та хатнього господарства. Був уведений у

науковий обіг шерег нових джерел, здійснені спроби визначення чисельності населення деяких регіонів

України. Інститут демографії АН УРСР виконував у 30-ті роки функції головного консультанта Бюро

переписів населення СРСР. Це відбулося після закриття 1934 року Демографічного інституту АН СРСР у

Ленінграді й смерті того самого року його керівника В.В.Паєвського. Інститут демографії АН УРСР у 1934

—1937 роках був головним виконавцем методичних розробок в царині демографії для Центрального

управління народного госпо¬дарства України Держплану СРСР.

За завданням Бюро переписів населення Інститут демографії АН УРСР здійснив розробку схем і методів

побудови нових таблиць смертності й народжуваності у СРСР у територіальному, національному та

соціально-виробничо-професійному розрізах. Перша частина цієї програми — схема вивчення смертності

населення — була завершена й затверджена Центральним управлінням народного господарства України

Держплану СРСР 1935 року. Методологія цих досліджень відповідала найновітнішим на той час

досягнен¬ням у теорії й практиці світової демографії. Багато які питання були порушені й розв'язані тут

уперше. Глибока розробка методології побудови таблиць народжуваності та плідності привела Ю.О.Корчак-

Чепурківського в роки підго¬товки перепису до створення спеціальної монографії, яка повністю досі не

опублікована.

Проблематика демографічних досліджень в Україні у 20—30-ті роки свідчить про те, що вже у той період

українські вчені тлумачили демографію у широкому розумінні: народонаселення розуміли як сукупність

людей, багату на ознаки соціально-економічного та біосоціального характеру. Українські демографи

відігравали тоді провідну роль у розвитку науки про народонасе¬лення у СРСР. їхні праці дістали широку

відомість і визнання наукової громадськості за кордоном. Дослідження першої генерації українських

ра¬дянських демографів сприяли створенню міцної наукової бази для наступного розвитку вітчизняної

демографії.

Був створений неабиякий теоретичний потенціал, особливе значення мали ідея комплексного вивчення

демографічних проблем, висунена українськими демографами у 20-30-ті роки, а також концепції, пов'язані з

якісним аспектом відтворення населення, які згодом стали головним напрямком у радянській демографії.

У другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН

УРСР 1938 року закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х років

дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко відновилися

лише в 1960-ті роки, чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць М.В.Птухи та

науково-педагогічна діяльність Ю.О.Кор¬чак-Чепурківського.

Демографічні дослідження в Україні у 60-ті роки проводилися в секторі демографії й відтворення трудових

ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У

розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній

Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення

демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно

на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів. Паралельно такі самі

дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському

відділеннях Інституту еко¬номіки АН УРСР. Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених

Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни імені О.М.Марзєєва й на

кафедрах низки медичних вузів. Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959

року дослідження тривалості життя людей та активного довголіття людини.

Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті

географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст і сільських поселень досліджують у

Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування, Гіпрограді Держбуду Украї¬ни

(м.Київ) та його філіях в областях України. Історико-демографічні розробки здійснюють в Інституті

економіки НАН України та Інституті історії НАН України;

комплексні соціально-демографічні дослідження проводять в Інституті соціо¬логії НАН України,

Національному університеті імені Тараса Шевченка, На¬ціональному університеті "Києво-Могилянська

академія", Національному інсти¬туті стратегічних досліджень України.

За останні тридцять років були видані й перевидані праці українських демографів, котрі стояли біля колиски

демографічної думки XX сторіччя в Україні. Серед них "Избранные демографические исследования"

Ю.О.Корчак-Чепурківського (М., 1970), "Семья и воспроизводство населення" А.П.Хоменка ("Избранные

произведения", М., 1980), "Демография и социальная революция" С.А.Томіліна (М., 1973), "Население

большого социалистического города" М.В.Курмана та І.В.Лебединського (М., 1968) та шерег інших.

Серед праць сучасних демографів слід назвати монографії Л.В.Чуйко "Браки и разводы" (М., 1975),

С.І.Пирожкова "Трудовой потенциал в демо-графическом измерении" (Киев, 1992), І.М.Табориської

"Маятниковая ми-грация населення (теория, методология, практика)" (М., 1979), О.У.Хомри "Миграция

населення: вопросы теории, методики исследования" (Киев, 1979), В.В.Онікієнка та В.А.Поповкіна

"Комплексноє исследование миграционных процессов. Анализ миграций населення УССР" (М., 1973),

В.В.Никитенка "Демографический анализ поколений" (М., 1979), Е.М.Лібанової "Продолжительность жизни

населення: Опыт комплексного регионального исследо¬вания" (Киев, 1991), В.С.Стешенко "Демография в

современном мире" (М., 1978) та "Изучение воспроизводства народонаселення (теоретические проблемы"

(Киев, 1981) та ін. Воістину титанічну працю здійснив Л.А.Перковський щодо вивчення розвитку

демографічної думки в Україні: він знайшов вели¬чезний архівний матеріал, на підставі якого написані

численні, дуже змістовні праці. Й, нарешті, слід згадати підручник "Статистика населення", написаний

С.Г.Стеценко та В.Г.Швецом, який вийшов друком 1993 року.