Шпори. Історія українського суспільства

Подождите немного. Документ загружается.

1. Предмет і завдання курсу «Історія українського суспільства»

(ІУС). Його роль у підготовці фахівців економічного і юридичного

профілю.

ІУС – це країнознавчий напрямок загальної історії, спрямований на

аналіз становлення і р-ку с-ва У. від стародавніх часів до сучасності.

Предметом вивчення курсу «ІУС» є процес ф-ня та р-ку укр. народу,

його д-ті в соц-ек, духовній, пол.-й і держ-й сферах з давніх-давен до

сьогодення, а також д-ть держ та гром інституцій, визначних осіб, які

харак р-к с-ва і формували його історію. Разом з тим історія України

розглядається в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними

процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи

українці перебували у складі різних держав.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в

якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний

розвиток, вона дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського

освоєння дійсності. Воно дає змогу з'ясувати передумови та джерела

зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану

суспільства, спрогнозувати майбутнє.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу

минулого. За допомогою історії можливим стає пояснення багатьох

етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного

народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних

та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему

керування соціальними процесами.

Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські

цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство

світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на

цій основі власні переконання, громадську позицію, здобути навички та

вміння, необхідні для практичної діяльності.

2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу «ІУС».

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об'єктивності. Потрібно розглядати історію як

об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію,

знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його

зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками.

Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому

правдивому вигляді, без перекручувань.

2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного

явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в

своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у

зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин,

щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних

явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму

конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між

різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію,

зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів,

з'ясувати їхнє значення.

Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких

методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України

як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед

яких — історичний і логічний. При вивченні історії України також

використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або

міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень,

математичні методи, методи математичної статистики та ін.

Джерела і література з ІУС

Джерелами ІУС є матеріальні носії історичної інформації, що

безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто

археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та

архітектурні пам'ятки;

2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості

буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди,

народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою

історичних знань.

3. Історичні та етнокультурні витоки формування

східнослов’янської спільноти на території України.

Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких

вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець

Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.)

відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія

Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської

прабатьківщини слов’ян.

У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст.

стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу.

Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії

й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися

на північ, захід і південний захід.

У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська

теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих

просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі

Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю.

Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І

тисячоліття до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно

пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених

( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети,

венти і т.п.).

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ

ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-

Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. М.Грушевський вважав

антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють

думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе

залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я

та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо,

навіть частини західних слов’ян.

За даними сучасної археології, процес утворення проукраїнського

етносу відбувався за такою схемою: в V – VII ст.. носії пеньківської

культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному

напрямку. Анти – на Балкани, а згодом на Ельбу. Склавини не пішли так

далеко. Їхні нащадки утворили в VIII-Х ст. між Дніпром,Дністром і

Західним Бугом нові етнічні угруповання. Внаслідок Великого

переселення народів ІV—VII ст. на великій території Східної Європи

виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна.

4. Східнослов’янські племінні княжіння на території України в V-

VIII ст.н.е. Започаткування державності.

Сх.слов’янські племена, що з них повстав укр. народ: деревляни, що

жили поміж Горинню, Прип’яттю, Дніпром і Тетеревом, поляни, на

правому березі Дніпра, поміж Ірпінню й Россю, з головним городом

Києвом, сіверяни на лівому березі Дніпра, по р. Десні, Сеймі й Сулі, на

нинішній Чернігівщині й Полтавщині. Дуліби, бужани або волиняни,

жили за Случчю, в нин. Волині, Холмщині й Підляшші, а може й у нин.

Галичині, тиверці — поміж Бугом і Дністром, та уличі — над морем,

поміж Дніпром і Бугом. У нинішній Галичині жили хорвати.

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого

господарства слов'ян. Такі умови відіграли помітну роль в розвитку

економіки стародавніх слов'ян. Археологічні розвідки поселень говорять

про те, що основним заняттям східних слов'ян в II-V ст. було

землеробство.

Родова община розміщувалась зазвичай у формі поселення, яке

називалось двір (дворище, городище, печище). Це була окрема

господарська одиниця з колективною власністю на землю, знаряддями і

продуктом праці. Виробництво і споживання всередині родової общини

було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим, яку територію

міг освоїти кожний член роду. Повсюдне використання плугу і перехід

до орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і

його продуктивність. Спочатку з'явилось двопілля, а потім і трьохпілля.

Коней розводили не тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову

силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової

общини і перехід її в VI — VII ст. до сусідської, сільської общини.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення,

відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це

була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна

влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті

(старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті,

що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними. Людина вірила,

що все навколо неї живе. Тому до природи стародавні слов'яни

ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного

релігійного світогляду.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму

богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. На перше місце

було поставлено Перуна — бога-громовержця, місяця (Хорс), сонця

(Дажбог), вітру (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество

жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і

розмноження.

5. Утворення Київської Русі. Роль в цьому процесі варязького і

слов’янського чинників. Норманська теорія і її сучасні оцінки.

На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено

норманського конунга (князя) Рюрика. Рюрик помер 879 р., і престол

через малолітство його сина Ігоря зайняв Олег, який у 882 р. здійснив

похід на на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує

на завершення утворення держави на значній частині території східних

слов’ян.

Передумовами утворення державності були: а) економічні (розвиток

продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі,

зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних

відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників,

старшин). Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура,

приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.). Київська Русь була історично

першою організованою формою об’єднання українців.

Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори

простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття

до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. кв. км (майже

половина її – у межах сучасної України). Київська Русь була могутньою

державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної

цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не

чужинці – варяги (нормани).

Норманську теорію вперше розробили німецькі історики Г.Байєр,

Г.Міллер і А.Шлецер, Вони вважали, що слов’яни не здатні до

самостійної державно-історичної творчості і що держава у східних

слов’ян виникла завдяки діяльності норманів (варягів), виходців із

Скандинавії.

Сучасна українська історична наука, репрезентована працями учених

П. Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та ін. доводить, що

Н.т. як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення.

Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у

Подніпров'ї, Галичині і Волині задовго до літописного повідомлення про

покликання варягів.

6. Етапи розвитку Київської Русі. Їх специфіка та особливості.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три

періоди.

Перший період , коли відбувалося виникнення й формування

давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з’являються перші згадки у

візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст.

Київська Русь виходить на арену світової історії, стверджуючи себе.

Піднесення Русі пов’язане з ім’ям Аскольда. Аскольд проводив активну

зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі

Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де

знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який

мав визначити місце Русі, як невід’ємну частину слов’ян. Часи Олега,

Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі

значно розширилися.

Цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у

Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене

величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути

виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)

Великого та Ярослава Мудрого. За Володимира відбулося завершення

об’єднання слов’янських земель. Володимир запровадив християнство

як державну релігію. Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і

досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності,

економічного і культурного розквіту.

Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.) характеризують

постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових

племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття

відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості

Київській Русі. У 1097 році відбувся Люберецький з’їзд, що мав на меті

покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з’їзду були порушені

та не виконані.

З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило

прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них

Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком

було Галицько-Волинське князівство.

7. Перші київські князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Їх

внутрішня і зовнішня політика.

Аскольд та Дір – варязькі воїни, надали сх. слов’янам військову

підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в Києві.

На думку укр. Історика Котляра саме під час їхнього правління у сх.

європі виникла перша словянська держава – Київське князівство. За їхніх

часів зросла могутність Київської д-ви, розширилися її кордони: владу

Києва визнавали племена древлян, частина сіверян і дреговичів.

Аскольд: 1..підпорядкував окрім полян, деревлян, дреговичів, частину

северян; 2.здійснив кілька вдалих військових походів на Візантію,яка

змушена сплачувати Києву данину. 3) Разом з оточенням прийняв

християнство; 4) звільнив полян від уплати данини хозарам.

Олег – перший князь об'єднаної Київської Русі. Походив із варягів

(норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що поклало

межу утворення нової східнослов'янської державності. Київ стає

центром руської держави – “матір’ю городів руських”. Олег приєднав до

Києва слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців, а також північні

слов’янські племена. Він проводив активну зовнішню політику,

здійснював успішні походи у Візантію, інші держави.

Ігор. Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого ще

дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий престол.

Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів. Воював із

печенігами, здійснював походи на Візантію. Здійснив два походи на

Кавказ. Був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність

під час збирання данини.

Ольга – удова київського князя Ігоря. Певний час княжила від імені

свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з

древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок

організації й збирання данини. Ольга здійснила два візити до

Константинополя, під час яких було укладено вигідні союзницькі

договори. Прийняла хрещення від глави православної церкви патріарха у

головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує

зв’язки із Заходом.

Святослав. Син Ігоря та Ольги. Видатний воїн і полководець. Усе

своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські

племена. Розгромив Хазарський каганат. Розширив кордони Русі до

Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів). Святослав

здійснив ряд походів проти Візантії й болгар, намагаючись оволодіти

землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був

убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків.

8. Політичний устрій Київської Русі за князів Володимира і

Ярослава. Роль князя, дружини. Боярська рада.

За князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Київська

Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію. На

чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем

усієї землі Руської. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив

державу на вісім округів, які у свою чергу ділілися на волості. На чолі

округів стояли намісники князя (його сини або довірені люди з числа

старших дружинників), які управляли, збирали данину і чинили суд від

княжого імені. Їм підпорядковувалися урядовці у волостях. Поступово, у

міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас

феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело

добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який

утримував бояр і дружин. Власність була спадковою.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові

землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш

знатні дружинники разом із придворною аристократією становили

боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому

князеві.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та

підтримка боярської ради. За часів Київської Русі до боярської ради

входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого

духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та

миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі

адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або

після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції

якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й

обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом

„вето“, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів,

чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію

князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього

дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично

оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко

визначеними функціями.

9. Економічне життя Київської Русі ХІ-першій половині ХІІ ст.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право

володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою

отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське

господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого

розвитку досягло землеробство, скотарство. Допоміжними галузями

господарства стали промисли – бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства

належало ремеслу. В Київській Русі найпоширенішими його видами

були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Всього ж

існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруське

ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних

досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150

назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація

ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників

зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі

сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих

міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних

був „грецький“ шлях („із варяг у греки“), що через Дніпро зв’язував

Прибалтику та Причорномор’я.

10. Соціальна структура суспільства Київської Русі ХІ-першій

половині ХІІ ст.

У XІ – першій половині XII ст. з поглибленням процесів феодалізації

на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу,

основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно

йшов процес диференціації серед феодально залежного населення.

Основну верству населення Русі становили вільні селяни-смерди й

напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не

втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи

(челядь), яких в Руській державі було небагато. Міщани займалися

головним чином торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу

верству населення творили бояри, звичайно власники великих земельних

маєтків, і княжа дружина.

Смерди – більша частина селян, що мали господ, житло, земельні

наділи, платили данину князю ы були відносно вільними.

Закупи – селяни, що через різні причини втрачали власне

господарство і змушені були йти до феодала за купу (грош позику).

Рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд на підставі якого

визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за

частину виробленої продукції.

Челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на

феодала.

Холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала.

11. Юридично - правові засади функціонування суспільства

Київської Русі. «Руська правда». «Правда Ярославичів».

У Давньоруській державі домінуючим джерелом права було звичаєве

право. Це були норми, які виникали на основі звичаю, санкціонувались

державою і ставали обов’язковими для виконання. Аналіз документів

княжої доби засвідчує, що в Київській Русі поняття “закон” мало

швидше моральний, релігійний зміст, ніж правовий.

Основними джерелами давньоруського права були звичаєве неписане

право, в основі якого лежав правовий звичай, міжнародні договори із

греками, договори князів між собою, з народом і дружиною, княжі

устави та уроки, церковні устави. Законодавча діяльність князів не

виходила за межі звичаєвого права. Перші акти князівського

законодавства в галузі публічного права (уроки, устави, договори) часто

фіксували звичаєві норми, тлумачили їх, але нових не створювали. У

галузі приватного і кримінального права теж панував звичай. Рецепція

візантійського права здійснювалась шляхом пристосування до місцевого

звичаєвого права.

У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення

загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину «Руську

правду». Вона була правовим кодексом держави, що в перше визначав

права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні

відносини, закріплювало майнове розшарування, панування князів і бояр

над прости людом.

Ф-ї РП:

 Урегулювання тогочасних відносин

 Зміцнення князівської влади

 Розв’язання питань власності

 Уст відповідальності за злочин

Правда Ярославичів, або Устав Ярославичів — збір законів,

виданий 1072 року князями Ізяславом, Святославом та Всеволодом, що

найменували себе «Ярославичі», а доба правління та міжосібної

боротьби відома як Тріумвірат Ярославичів.

«Правда Ярославичів» дещо схожа на «Руську правду» Ярослава

Мудрого. У ній була скасована кровна помста, і замінена грошовим

штрафом. Закони, видані Ярославичами були написані лише у їх

інтересах та для користі їхнього майна та господарства. Внаслідок їх

егоїстичного панування почалася роздробленість Русі, яка була частково

призупинена їх нащадками.

12. Міжнародні зв’язки Київської Русі за князів Володимира і

Ярослава.

Дипломатичні традиції на українських землях сягають глибини віків і

пов’язані зі становленням та розвитком Київської Русі.

Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала

різнобічні зв’язки не тільки з Візантією та південними слов’янами, а й з

країнами Зх.ї Європи. Русь, розташована на найважливіших

торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових

торговельно-економічних центрів, які виникли після занепаду тих, що

склалися в пізній античності. В новій системі торговельних шляхів

важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також

шляхові «з варяг у греки», шляху, що проходив по руських землях. Із

сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від

Києва на Захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста

Регенбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке

значення мала на той час і Волга, якою пролягав торговельний шлях до

Центральної Азії. Таким чином, Русь, перебуваючи на перехресті

важливих торговельних шляхів, була пов’язана « з усіма сторонами

світу».

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка

намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної

системи, проте київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того,

Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії,

а в 1051 р. розриває і церковні зв’язки з константинопольським

патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита

Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв’язки Київської Русі значно

розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами

Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського

товариства. Русь наприкінці ХІІ ст. не мала жодного грізного ворога,

який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи

небезпеку

Політичні відносини скріплювались шлюбними союзами. Вважається,

що першим руським князем, який поріднився з правителями інших

держав, був великий київський князь Володимир Святославович. Однак,

за твердженням деяких дослідників, дружина київського князя Ігоря,

княгиня Ольга, була болгарською царівною. Але найбільших успіхів на

цьому терені досягнув Ярослав Мудрий, якого називали «тестем

Європи».

Все це свідчить про те, що Русь у своєму політичному житті значною

мірою була пов’язана із Зх.ю Європою. В усякому разі ці династичні

зв’язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних

комбінаціях, коаліціях і війнах свідчать, що на той період вона входила в

європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе

частиною цієї системи. Київська Русь жила напруженим міжнародним

життям, а її зовн. політика ХІ-ХІІ ст. - це передусім, «рух великої

європейської держави на Захід».

13. Формування феодальних соціально-класових відносин, їх

вплив на тенденції розвитку Київської Русі.

Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у

формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна

земельна власність є економічною основою панування класу феодалів.

Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно.

Первісною формою економічної реалізації феодальної земельної

власності було полюддя — це інститут прямого позаекономічного

примусу населення, в якому головна роль належить відносинам

панування та підкорення — початковій фазі перетворення землі у

феодальну власність.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські

князі, місцеві князі, бояри.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква.

Феодали були зв'язані між собою системою васальних відносин,

заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння.

Система сюзеренітету-васалітету, в основі якої лежали економічні та

політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала його консолідацію,

сприяла класовій єдності.

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі,

бояри і церква — володіли правом власності на землю. Феодали не

платили данини, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у

правових пам'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло

їх зі складу населення Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі

поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування

станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед

населення.

Основною категорією населення Київської Русі були феодально-

залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на

феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

У феодальній державі існували різні ступені залежності смердів.

Закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику.

Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. “Рядовичі”

– селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність.

Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, “челядь”, тобто раби, але

поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується,

оскільки воно було на той період вже економічно невигідним.

14. Релігійне життя Київської Русі. Історичне значення прийняття

християнства. Роль монастирів.

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на

обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у

втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та

міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково

верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі

інші боги, втілював у собі добрий і злий початок. Не менш сильними і

грізними були Сварог; Стрибог; Даждьбог. Серед богів , які

безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини можна назвати

Велеса (Волоса), Мокош (Мокошу), Дану. Ідоли богів встановлювалися

не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися

капищами.

Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття

християнства у 988 році. Спочатку князь Володимир зробив спробу

модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб

централізованої держави. Однак проведена реформа язичництва не

досягла своєї мети.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності

наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. 1.

сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та

зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. 2. стало

надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої

самодержавної країни. 3. зростанню міжнародного авторитету держави.

4. відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення

Давньоруської держави. 5. якісно нові підвалини в культурній сфері,

сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило

появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:1.Православна

церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств,

вагомою противагою самодержавній владі. 2.Прилучення до багатств

світової культури було обмежене.

Монастирі засновували подвижники - ченці, князі, аристократи.

Монастирі були важливими осередками церковно-релігійного, науково-

освітнього та культурно-мистецького життя. Монастирі грали велику

роль в колонізації незайманих земель, а оборонні споруди міських

монастирів мали неабияке військове значення.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем

прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних

відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету,

розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом

стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень,

процесів і тенденцій.

15. Суспільно-політичні рухи (СПР). Ідеологія правителів

Київської Русі.

У VII —VIII ст. у середньому Подніпров'ї склався племінний союз

полян, який став основою держави під назвою "Русь" з центром у Києві,

її розбудова супроводжувалася появою нової ідеології.

Княгиня Ольга на підвласних землях організувала владні структури з

представниками княжого оточення. Вона створила осередки князівської

влади на місцях, які називали новостами.

Важливою подією було прийняття у 988 р., за князя Володимира

Великого, християнства, яке з того часу стало державною релігією.

Остання санкціонувала розвиток феодальних відносин, сприяла

піднесенню влади київського князя, поширенню писемності, появі

оригінальних творів, у тому числі й політичного характеру.

Політичні ідеї правителів Київської Русі залишили помітний слід у

тогочасних літописах. Останні відображали точку зору панівного класу,

хоча містили й елементи народної творчості, передаючи певною мірою

настрої низів. У Лаврентіївському та Іпатіївському списках до наших

часів дійшла "Повість временних літ", яку написали ченці Нестор та

Сильвестр.

Одна з центральних ідей літопису — єдність Руської землі. Документ

ідеалізує державний устрій, встановлений Ярославом Мудрим, коли всі

князі називаються братами і всім їм ставиться в обов'язок підкорятися

великому князю в Києві. "Повість", даючи характеристику князям,

засуджує як їхні усобиці, так і народні повстання. Сповнене роздумів

про державу "Повчання" Володимира Мономаха, де він виступає

противником княжих непорозумінь і воєн.

Мономах для посилення влади вдосконалив «Закон Руський» та

«Статут земельний» і сприяв посиленню монархічних тенденцій,

прагнучи чіткої реалізації влади на місцях. Поява цих документів

свідчить про посилення залежності простого люду від феодалів,

зміцнення княжої влади.

СПР надзвичайно активно існували в усіх верствах с-ва від

духовенства до боярства. Причинами були: невдоволення діями князя,

прагнення феод верхівки до більшої влади, вороже ставлення народу до

експансії, питання релігії.

16. Централізація Київської Русі за часи Володимира Мономаха.

Після смерті Ярослава Мудрого троє його старших синів уклали союз

і спільно, триумвіратом, керували державою майже 20 років. Однак далі

спалахнули чисельні усобиці, чим відразу ж скористалися кочівники.

Завданням тогочасної політичної влади стало, з одного боку,

встановлення порядку і згоди між князями, а з другого – об’єднання всіх

на боротьбу з зовнішніми ворогами, насамперед з половцями.

Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської

Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125).

Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність

(розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської

правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4

території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її

в ряди наймогутніших країн Європи.

За час свого владарювання на київському великокнязівському

престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну

владу по всій давньоруській землі й на деякий час зупинив процес

роздроблення Київської держави, що почала занепадати після смерті

Ярослава Мудрого. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-

Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і

Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Час князювання

Володимира Мономаха на великому київському престолі

характеризується розквітом світського та церковного будівництва, літ.,

малярства.

Володимир Мономах чимало зробив для впровадження в Київський

державі пошанування права, законів. Він скликав при собі Раду, що

складалася з тисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд

соціально-економічних законів (важливим був закон про холопів, за

яким визначились три випадки, коли людина ставала ним; заборонялося

віддавати в холопи за борги). Була встановлена юридична рівноправність

між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду.

Важливим політичним документом стало укладене Володимиром

Мономахом «Поучення дітям», в засуджувалися князівські міжусобиці і

закликалося до об'єднання давньоруських земель, викладено поради по

управлінню державою. Під впливом князя було написано славнозвісну

пам’ятку давньоруської літ. «Повість минулих літ».

Помер Володимир Мономах 1125 р.. Зі смертю Мономаха закінчився

період стабільної єдності Київської держави й почався період

поступового її занепаду.

17. Причини та наслідки феодальної роздробленості Київської

Русі.

XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної

роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина

Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і

земель. Причини:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і

розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури для

ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній

території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність

Київської Русі.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на

натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике

землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило

передумови для розгортання процесів формування економічної

самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності

князівської влади. Паралельне існування, зміщення та накладання двох

принципів спадкоємності влади (горизонтального та вертикального), на

думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості Давньоруської

держави.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як

торгового центру, поява поліцентрїї в зовнішній торгівлі.

5. Посилення експансії степових кочівників.

У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються

об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі.

Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси

вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських

стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися

зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої

руйнації завдали Русі татаро-монголи.

Висновки: Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку

феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі.

Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю

нависла загроза зовнішньої небезпеки. Настає дійсна роздробленість.

Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні

кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки,

політичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, йшло масове

знищення господарств трудівників, військові сили все більше

розпорошувались. Вторгнення орд Батия поставило під питання не

тільки єдність Русі, а й саме її існування.

18. Зародження передумов формування української народності.

Землі південної та південно-західної Русі, що від часів антського

союзу, дулібського та полянського племінних об’єднань відігравали

провідну роль в історії східних слов’ян, стали генетичною базою

формування українського народу. Дослідження писемних пам’яток

свідчать, що українська мова почала формуватися вже за часів Київської

Русі. До ХІІІ ст. на землях сучасної України сформувалися Київське,

Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Галицько-

Волинське князівство стало безпосереднім спадкоємцем традицій

Київської Русі. Після 1340р. , коли Галицько-Волинське князівство

припинило своє існування, українські землі були поділені між сусідніми

державами, але там уже існувала самобутня народність, яка зберегла

національні риси попри втрату державності.

Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала

називатись Руссю. Народ називав себе руським, русинами, а свою мову –

руською. Разом з тим, у ХІІ ст. уперше з’явився термін “Україна”, який

став етнонімом наших земель. Уперше зустрічається у літописному

оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під

1187 р.

Назва “Україна” протягом наступних століть у зв’язку з формуванням

українського народу, набуває нового значення. З ХVІ ст. вона

застосовується в офіційних актових матеріалах стосовно територіальних

одиниць більшої частини краю.

Назву “Україна” знаходимо в листах Богдана Хмельницького, творах

Гійома Боплана (“Опис України”), П’єра Шевальє (“Історія війни козаків

проти Польщі”) тощо.

У науково-публіцистичній літературі існують різні тлумачення

походження терміну “Україна”. Одні автори пов’язують цю назву з

порубіжними землями південно-західної Русі, інші – зі словом “край”,

“країна” (у значенні “рідний край”, “рідна країна”, “рідна земля”).

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли

міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у

горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних

утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не

виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці

склавинів і частково антів.

19. Культура, освіта Київської русі.

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як

внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і

зовнішнього впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість — казки,

легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є

билини Володимирового циклу, які створювалися в Х—XI ст. і

оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут

фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них. Першими

письмовими творами у Київській Русі були літописи — зводи записів

про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість

временних літ», створена на початку XII ст.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із

поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира

Святославича існували державна школа і школа при Софійському

соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича

будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на

його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців).

Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. Пізніше було зведено

найбільший храм Київської Русі — Софійський собор. За його зразком у

Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку —

Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був

Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого

преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у

Чернігові. В усіх великих містах існували іконописні майстерні.

Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у

середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними

способами обробки коштовних металів — зерню, сканню,

перегородчастою емаллю. КР завжди славилася талановитими

музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами. Існувало

два алфавіти: кирилиця та глаголиця. Оф – кир. Християнство - шкільна

освіта. І-ші шк. В Києві – за Володимира. Зростання економічних і

культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя

зумовили наступний розвій її культури.

Отже, характерними ознаками та особливостями розвитку культури

Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії;

запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та

канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища —

підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява

нових культурних явищ.

20. Історичний вплив держави Київська Русь на формування

європейської цивілізації.

Київська Русь була однією з могутніх держав свого часу, що значно

вплинула на розвиток європейської цивілізації.

Київська Русь стала першою державою в східних слов'ян, що

прискорила переростання останньої стадії розвитку первіснообщинного

ладу в більш прогресивний феодальний; цей процес створив сприятливі

умови для розвитку господарства та культури;

Утворення Київської Русі сприяло зміцненню обороноздатності

східнослов'янського населення, запобігши його фізичному знищенню з

боку кочівників (печенігів, половців тощо);

Київська Русь піднесла авторитет східних слов'ян у Європі;

міжнародне значення Київської. Русі полягає в тому, що вона впливала

на політичні події та міжнародні відносини в Європі й Азії, на

Близькому Сході; руські князі підтримували політичні, економічні,

династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Польщею,

Угорщиною, Норвегією, Візантією;

Київська Русь започаткувала державність не тільки слов'янських, але

й неслов'янських народів (угро-фінського населення Півночі та ін.);

Київська Русь виступала східним форпостом європейського

християнського світу; вона стримала просування орд степових

кочівників, послабила їхній натиск на Візантію та країни Центральної

Європи.

Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав

ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на

міжнародній арені. Народ Київської Русі створив багату, самобутню і на

той час високу матеріальну й духовну культуру, що розвинулась на

основі попередніх здобутків східних слов'ян.

21. Історичні та політичні обставини утворення Галицько-

Волинської держави. Князь Роман Мстиславич.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла

низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала

вплив центральної влади, природні умови робили ці землі

важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство

розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку

Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—

1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що

сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в

кілька етапів. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан,

волинський князь Роман МС. придушує опір великих бояр і об'єднує

Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий

володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи

проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили

вплив на Русі.

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-

Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь

не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі

прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про

те, що центр політичного та економічного життя поступово

пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман

обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних

держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг—Дністер витісняє

занепадаючий шлях «із варягів — у греки». Роман стає помітною

фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція

Папи Римського в обмін на прийняття князем католицизму коронувати

його.

В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго

порядку» на Русі. Проте галицько-волинському князю не вдалося

об'єднати Русь. Він трагічно загинув поблизу польського містечка

Завихоста.

22. Внутрішня і зовнішня політика Данили Галицького.

Син князя Романа Мстиславовича став князем, коли йому

виповнилося чотири роки

Сироті Данилові прийшлося зустрітися з безліччю труднощів.

Підрісши, він, разом із братом Васильком, розпочав боротьбу з боярами

за об’єднання галицько-волинських земель, яка набирала характеру

визвольної війни за державну незалежність. Відновивши єдність,

Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені

позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів

Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює

свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить

низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

Серед основних напрямків внутрішньої політики Данила значне місце

займає організація державного апарату, який формувався з вірних йому

бояр. Найпомітнішими тут були посади двірського – заступника князя в

справах війська, суду, “печатника” – охоронця державної печатки,

канцлера, міністра закордонних справ. Данило вів боротьбу з

феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької

боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не

допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-

Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх

служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі.

Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян,

приборкав боярство.

Данило проводив активну зовнішню політику. Під його владою

поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися

відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст.

Його міжнародному авторитетові сприяло коронування папською

короною 1253 р. у м. Дорогочині. Отримавши корону, князь надіявся на

допомогу Заходу у боротьбі з татарами. Однак цього не сталося. Данило

Галицький помер у 1264 р., але назавжди залишився в українській історії

визначною постаттю, збирачем південних руських земель у єдину

державу, який разом із братом Васильком активно протидіяв монголо-

татарській загрозі.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий

занепад Галицько-Волинського князівства.

23. Культура Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного

положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних

культур — європейського католицизму і православ'я та азійського

китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-

волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала

у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей

про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і

православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх

центрів держави. Провідну роль у культурному житті

країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель

Романовичів. Другим за значенням культурним центром був Галич,

відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а

також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та

Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів

князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський

монастирі.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом

візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у

Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після

завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських

земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15

століть.

З розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної

зовнішньої політики, на руських землях поширились латина,

універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв

закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох

сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві,

літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-

руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де

галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

24. Причини занепаду Галицько-Волинської держави. Роль

Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій

половині ІVст.

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава

поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави

було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та

ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське

походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські

землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до

створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.

Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну

внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-

Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став

поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився

ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за

Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними

купцями та ремісниками, національна знать відійшла від

адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам

не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких

дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї

події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського

князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та

розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина —

під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі

Молдавського князівства.

Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати.

Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна

політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку

Польщі, Угорщини, Литви.

Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у

ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу

від азіатських орд;

25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою

територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в

Литовській державі українськиї земель.

Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської

держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-

Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське

князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга.

Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи

наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу

Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель.

Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за

галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва —

Волинь.

II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара

система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів

поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія

продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла

у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції

централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію,

яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У

1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація

Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика

зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був

визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись

зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально

централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних

руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний

гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути

центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально

сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва

1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ

Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі

Польщі.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства

Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося

м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі

колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно

ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та

досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно

втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр

московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої

(1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та

окатоличення українського люду.

26. Польська експансія на українській землі. Унії. Політичний,

соціально-економічний та правовий статус українських земель у

складі Речі Посполітої.

Дуже тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців справила

експансія Польщі.

Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється

нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі

опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього

розвитку, що призводить до ополячення та окатоличення українського

люду.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося

від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому

регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське

право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом

утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого

населення. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких

землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на

провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі

привілеї та права надаються винятково польській шляхті та

католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину

галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати

рівний з поляками правовий статус.

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике

князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та

білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив

литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар

довелося дати клятву на вірність Ягайлові.

У роки "Великої війни” Польща й Литва виступили союзниками у

боротьбі проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї

війни стала Грюнвальдська битва. Союзне військо, у складі якого були і

полки із українських земель, розгромило хрестоносців. У 1413 р. було

підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське

визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним

зберігалася: обрання великого князя контролювалося і затверджувалося

польським королем. Литовська католицька знать урівнювалась у правах з

польською шляхтою.

Однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти

католицького віросповідання Королівства Польського та Великого

князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу

православним отримали право повністю розпоряджатися своїми

земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний

характер), обіймати державні посади.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в

середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу

свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і

колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних,

соціальних та етнічних відносин.

27. Процес остаточної інкорпорації українських земель до складу

Речі Посполітої. Передумови та наслідки Люблінської унії (1569р.).

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою

обидві держави об'єднувалися в одну - Річ Посполиту, що повинна була

мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і

сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні

відносини з іншими державами визнавалися їх загальною справою;

вводилася єдина монета, поляки діставали право володіти маєтностями в

Литві, литовці - в Польщі. За Люблінською угодою, щоб зберегти свою

державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до

ЇЇ складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину

Лівобережжя (Полтавщину). Згодом ці території були поділені на

Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна

Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу

Волзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська

Україна - в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою

Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави.

З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в

історії України.

Причини: Велике князівство Литовське поступово занепадало.

Внаслідок Лівонської війни з Московщиною воно опинилося на межі

воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка

настирливо добивалася приєднання Литви.

Наслідки люблінської унії

• Українські землі, на відміну від литовських, не

забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій

системі нової держави.

• На українську територію поширювалися через Польщу

нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи

корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського

самовряду¬вання тощо.

• Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу

католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала

стрімка полонізація української шляхти.

• Втягненим України до міжнародної системи

економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян,

постійного зростання експлуатації підневільного населенні,

зосередження торгівлі в руках шляхти.

• Православним українцям заборонялося займати вищі

державні посади; у містах православні українці усуваєшся від участі в

самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних

умовах, ніж польські.

• В установах панувала тільки польська мова та латинь як

мова освіти, судочинства, діловодства.

28. Господарське життя на українських землях під владою

Польші. Особливості суспільного та екомічного життя українських

міст. Магдебурзьке право.

Впродовж XIV—XV ст. у господарському житті населення

українських земель відбувалися помітні зміни.

Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало

якісні зміни у формах організації праці. У XIV-XV ст. відбувався

інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав

ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі

землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої

господарства на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які

базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були

зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали чимало рис

натурального господарства. У XV ст. набули поширення ярмарки (вони

постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін. містах), що було

першою ознакою становлення ринку. Торгівля відбувалася в умовах

численних обмежень. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та

під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік.

Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар

власного виробництва.

У XIV—XV ст. став помітним процес урбанізації. У цей період

українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани

займалися землеробством, скотарством, промислами і частково

ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували у залежності від

магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм

натуральний податок, інколи грошима. Поглиблюється спеціалізація

ремісництва. Міста ставали осередками ремесла, промислів, торгівлі,

культури, політичного життя. Поширеними були промисли, передусім ті,

що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів. Для

регулювання виробництва і захисту власних інтересів міські ремісники

певних спеціальностей об'єднувалися в особливі організації — цехи.

З XIV ст. українські міста починають отримувати так зване

"магдебурзьке право", на зразок того, яке існувало в містах Німеччини.

Це феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і

суду феодала. Воно закріплювало права міських станів — купців, міщан,

ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у

боротьбі проти феодалів. Встановлювало порядок виборів і функції

органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів,

регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання

за різні види злочинів тощо. Міста, які здобули магдебурзьке право,

звільнялися від управління й суду воєвод та старост. На початковому

етапі магдебурзьке право в українських містах поширювалося переважно

на католиків, внаслідок чого православні українці усувалися від

управління містом. Незважаючи на це поширення магдебурзького права

мало позитивне значення для розвитку українських міст.

29. Соціально-класова структура українського суспільства у

складі Речі Посполітої. Процес закріпачення селянства. Литовські

статути.

У ХІV-ХVI ст. соціальна структура населення українськиї земель

зазнала певних змін. На вершині соціальної ієрархії перебував військово-

службовий стан (шляхта). Трохи нижче стояли пани, які входили до

складу великокнязівської ради, мали право суду над підданими. Ще

нижче перебувала військово-служива знать, або земляни. Вони

користувалися землями за умов несення військової служби.

Іншим привілейованим класом було духовенство. Воно не підлягало

світським судам, володіло маєтками. Православне духовенство

обкладалось податком та не брало участі в управління державою.

Сформувалась нова верства населення – міщани, які поділялися на три

велики групи: патриціат ( цехова та купецько-лихварська верхівка),

бюргерство (дрібні купці, торговці), та плебс (позацехові майстри, або

партачі, біднота, підмайстри).

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так

само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм

феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три

групи:1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам

натуральну й грошову ренту (чинш). 2. Тяглі селяни, які вели

господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними

формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента

(панщина), державні податки (серебщина), державні повинності

(будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).3. Службові

селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір

феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім

виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування

панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження

фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка

сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та

чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними

категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово

переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну.

Литовські статути обмежили право власності селян на землю. «Устава

на волоки» встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила

права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично

закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в

законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено

«артикулами» польського короля Генріха Валуа та третім Литовським

статутом. Відповідно до цих документів тривалість панщини

визначалася волею пана; селян позбавляли права розпоряджатися своїм

майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала;

шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів

розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення як пасивною непокорою так

і активною протидією

30. Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток

українського суспільства. Утворення братства. Їх роль і місце у

збереженні національного етносу.

У1596 р. в Бересті була проголошена церковна унія - об'єднання

православної церкви з католицькою, внаслідок чого утворилась нова -

уніатська церква (греко-католицька). Уніатська церква зберігала

слов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати

католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування

православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився

після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та

окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та

занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку

культурного життя, гаранта збереження національних традицій.

Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї

влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а

для частини православного духовенства — спробою підняти його

престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести

православну церкву з кризи.

Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з

князем Василем Костянтином Острозьким,братства (громадські

організації міщан, створені для захисту православної пастви).

Це змусило Польщу в 1632р. знову дозволити легальне існування

православної церкви.

Значний внесок у національно-культурне життя кін. XVI – поч. XVII

ст. зробили братства. За структурою вони нагадували міські цехи, мали

статути, в яких передбачалися регулярне проведення зборів, виборність

старшини і прийняття присяги. Існували на членські внески братчиків і

пожертвування. Братства засновували друкарні, братські школи.

Особливо відомі Успенське братство у Львові, Київське Богоявленське

братство; Луцьке Чеснохрестське братствто.

Б. відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному

житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків,

яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в

Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське

Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило

школу. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі

проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та

релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і

національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були

видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець,

І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись

перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-

політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади

церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-

шляхетського та католицького наступу.

31. Виникнення козацтва та утворення Запорозької Сечі. Життя

та побут запорозьких козаків.

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці

(1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний

до завоювання». Початок козацтву поклали “уходники” – прикордонний

український люд, який весною йшов у степ, полював звіра, рибалив,

добував мед та збирав сіль на солоних озерах.

Причини виникнення 1. Наявність в українському суспільстві

окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між

незаможною шляхтою та селянством, 2. Посилення соціального та

релігійного гноблення, закріпачення селянства 3. Постійна військова

небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

На кінець XV ст. ці степові здобичники стали називатись козаками.

Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину.

Осередком козацтва стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами

Дніпра давали безпеку і змогу укріпитися, а крім того ця місцевість була

недоступна литовським та польським урядовцям. Козаки робили для

захисту “січі” – засіки та укріплення. Першу велику фортецю побудував

у 1552 р. на о. Хортиці канівський і черкаський староста князь Дмитро

Вишневецький.

Запорізька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала

яскраво виражений демократичний характер – бралися до уваги лише

особисті якості. Найважливіші питання вирішувалися на загальній раді

Територіально Запоріжжя ділилось на п'ять, пізніше вісім паланок.

Запорожці не мали писаних законів, в основі громади лежав звичай.

Запорожці протягом усього свого існування мали власну старшину, яка

змінювалась щороку. Військові начальники: кошовий отаман, суддя,

писар, осавул, курінні отамани. Військові чиновники: булавничий,

хорунжий, підписарій, бунчужний, довбиш, пушкар, товмач, тощо.В

руках кошового зосереджувалася військова, адміністративна, судова й

духовна влада.

На освоєних землях козаки займались землеробством, вирощували

сільськогосподарські культури. Умови степу якнайкраще сприяли

розведенню дрібної та великої рогатої худоби. Козаки такох займалися

полюванням, рибальством, бортництвом. Кожен козак мав навички

торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного

господарства, військові трофеї.

Українське козацтво – складне і багатогранне суспільне явище, яке

відіграло надзвичайно важливу роль в історії України та її народу. Саме

завдяки козацтву в середині XVII століття була створена суверенна укр.

держава, яка продовжила державотворчу традицію українського народу.

Завдяки впливові козацтва на українську культуру, збереженню

козацьких традицій українці і в подальшому, у часи бездержавності,

зберегли прагнення до волі і незалежності, а образ козака став

уособленням ідеалу чоловіка-воїна, захисника вітчизни.

32. Організація реєстрового козацтва. Його роль у суспільно-

політичному житті українського народу.

Реєстрове козацтво – частина українського козацтва, яка перебувала

на державній військовій службі. Козаки записувалися до спеціальних

списків-реєстрів, що було основою для визначення державою їхніх прав і

привілеїв. Реєстрове козацтво не вимагало великих видатків і

відзначалося високою боєздатністю.

Уперше проект створення реєстрового козацтва був висунутий 1524

р., за правління великого князя литовського й короля польського

Сигізмунда, і реалізовано його 1572 р., за Сигізмунда II Августа, коли

Україна входила до складу Речі Посполитої. До реєстру було записано

300 козаків. Реєстрові козаки були незалежними від місцевої

адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували привілеї, й

одним із них було право на володіння містечком з монастирем і землями

до Чигирина для зимових квартир, арсеналу, шпиталю. Реєстровим

козакам також були надані клейноди.

Реєстрові козаки завжди були елітою українського народу й

відрізнялись своєю освіченістю. Вони завжди були рушійною силою в

боротьбі за волю та незалежність України. Реєстрові козаки часто брали

участь у козацько-селянських повстаннях, нац.-визвольній боротьбі

українського народу. Видатні козацькі полководці починали свій шлях у

реєстровому козацтві. Це – Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький,

Северин Наливайко, Іван Виговський, Іван Мазепа, Михайло Дорошенко

й інші.

Реєстрові козаки не раз підтримували визвольні виступи народних

мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях

кінця 16 – 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом К.Косинського, С.Наливайка,

І.Сулими, К.Скидана та інших. Лише невелика частина реєстрової

старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську

політику.

Народно-визвольна війна1648-1654 рр. скасувала реєстри як політичні

документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність

українського козацтва. Замість реєстрів почали складати списки, на

підставі яких визначали приналежність до козацького стану.

Українське козацтво – складне і багатогранне суспільне явище, яке

відіграло надзвичайно важливу роль в історії України та її народу. Саме

завдяки козацтву в середині XVII століття була створена суверенна укр.

держава, яка продовжила державотворчу традицію українського народу.

Завдяки впливові козацтва на українську культуру, збереженню

козацьких традицій українці і в подальшому, у часи бездержавності,

зберегли прагнення до волі і незалежності, а образ козака став

уособленням ідеалу чоловіка-воїна, захисника вітчизни.

33. Визрівання кризових відносин між українським суспільством

та польською адміністрацією на прикінці ХVI – початку ХVII ст.

Люблінська унія призвела до значних соц.-економічних та політичних

наслідків для України. В 1569 році було здійснено перепис вільних

земель в 3 укр. воєводствах і король почав роздавати їх польській

шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини і

Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут панщину. За

Литовським статутом 1588 р. селяни остаточно закріпачувались,

встановлювався 20р. термін розшуку селянина-втікача. Серед

української знаті після Люблін. унії посилюється полонізація.

Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька

релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Любл.унія

значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського

населення - селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі -

противились покатоличенню і відстоювали православну грецьку віру. В

цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства.

Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 р. релігійні протиріччя

ще більше загострилися. Православна церква перед небезпекою загибелі

пішла на союз з протестантами Речі Посполитої. Але цей крок не приніс

бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь

уніатів. В II половині XVI ст. у зв`язку з посиленням соц.го та нац.-

релігійного гніту укр. нар. збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що

докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилення

антипольських настроїв козаків.

В кінці XVI ст. почали формуватися основні причини, що призвели до

широкомасштабних народних повстань:1)Посилення феодального і

нац.го гніту на українських землях після Люблінської унії. 2)Загострення

міжконфесійних суперечностей після підписання Берестейської

церковної унії. 3)Наростання суспільної конфронтації в українському

суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби. 4)Засилля

польського права на українських землях наприкінці XVI ст.5)Козацтво

стало формуватися, як окремий стан в Речі Посполитій і заявило про

себе, як окрема військово-політична сила. 6)Прагнення козацтва

поширити свій вплив на якомога більші території України.7)

Загострення протиріч і суперечностей між рядовими козаками

«голотою» і козацькою старшиною.

У збройній боротьбі народу за своє визволення, яке почалося у кінці

XVI ст. виявилося пробудження нац.ї свідомості українського народу.

Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво.

34. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К.Косинського та

С.Наливайка.

У кінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-

селянських повстання: 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових

козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину,

Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника

надвірних козаків князя К. Острозького – Северина Наливайка (охопило

майже всі українські землі).

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення

кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули»

польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут

(1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна

експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані

«уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та

козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під

контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший великий

селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення

білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Цей

виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у

масштабний повстанський рух, який протягом 1592—1593 pp. охопив

Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства.

Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода

Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін

німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому

війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К.

Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запоріжжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали

новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією

версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя

Випіневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці

зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р.

розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С.

Наливайка. Повстання Наливайка поставило під загрозу існування

польської влади в Україні.

Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від

Речі Посполитої українського князівства, Придушивши повстання,

польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і

прийняв рішення "винищити їх до останку".

35. Національно-визвольні повстання українського народу 20-30

рр. ХVIIст.

Після Хотинської війни укр.-польські відносини знову загострились.

Козаки вимагали від польського уряду виконання його обіцянок,

зокрема: збільшення платні за службу у війську, розширення козацького

реєстру, привілеїв для православної церкви, зобов’язання не чинити

перешкод походам проти турків і татар. Не дочекавшись відповіді,

козаки відновили походи проти Криму, король і шляхта були

роздратовані такою поведінкою.

Восени 1625 р. козацька У. знову повстала. Для приборкання козаків

король спрямував в У військо Конецпольського. Назустріч йому вийшли

козаки під проводом нового гетьмана Марка Жмайла. В урочищі Мед

вежі Лози козаки завдали шляхетському військові великих втрат. Це

змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які було

завершено укладанням компромісної угоди. Від козаків Куруківську

угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість

Жмайла. Договір передбачав козацький реєстр на 6 тис.; ті ж хто не

увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників.

Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запоріжжі, щоби

перешкоджати втечам селян. Козаків зобов’язували не втручатися в

релігійні справи, відмовитися від морських походів, а також не

підтримувати зносин з іншими державами. Куруківська угода посилила

суперечності між козаками – тими, хто потрапив до реєстру і тими, хто

лишився поза ним. Нереєстрові обрали гетьманом Тараса Федоровича

більше відомого під прізвиськом Трясила. Низівці під його проводом

1630 р. вирушили в напрямку до Черкас. 8 червня в Переяславі було

укладено компромісне перемир’я.

В лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну

постанову „Про припинення козацького свавілля”, і на територію

Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Будівництво

Кодака вкрай обурило запорожців. Вони обрали гетьманом Івана

Сулиму, який розробив план зруйнування Кодака й розіслав універсали

із закликом до боротьбі. На початку серпня 1635 р. козацьке військо

виступило з Січі. Діючи швидко й несподівано, запорожці легко

оволоділи Кодаком і частково зруйнували фортецю. Наприкінці серпня

розпочався похід проти запорожців. Зрадники схопили козацького

ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам. У

листопаді 1635 р. Івану Сулиму засудили до страти. Крім того, уряд Речі

Посполитої вирішив вилучити з реєстру всіх неблагонадійних. Це стало

приводом до нового повстання. Народний рух охопив усю Україну.

Наприкінці 1637 р. проти повстанців вийшло польське військо під

проводом Миколи Потоцького. Втративши надію на перемогу, козаки

вирішили капітулювати й на вимогу Потоцького видали Павлюка і ще

чотирьох ватажків, яких згодом стратили у Варшаві. Повстання, хоч і

зазнали поразки, сприяли зростанню національної свідомості українців

та накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних змагань.

36. Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні в ХVI –

першій половині ХVII ст.

Потреба національного самозбереження, що особливо гостро постала

після Люблінської унії, зумовила піднесення української культури. За

відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці

могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в

Україні XVI - першої половини XVII ст. визначають як національно-

культурне відродження.

Видатною подією стала поява книг українською мовою. Однією з

перших книг, у тексті яких відчувається вплив живої української мови, є

Пересопницьке Євангеліє, створене у 1556-1561 рр.

Ще від часів Київської Русі на українських землях великої уваги

надавали освіті. За традицією школи діяли при церквах і монастирях.

Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму

церковнослов'янською мовою, основам арифметики, молитвам, співу.

Спочатку такі школи існували в найбільших містах, згодом їхня

кількість зростала: у другій половині XVI ст. вони діяли у Львові,

Стрию, Рівному, Кременці, Заблудові, Володимирові-Волинському, на

Житомирщині і т. д. Першою на Україні національною школою вищого

рівня була Осторозька Академія, заснована у маєтку князя Константина-

Василя Острозького на Волині.

Архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила заснував

так звану лаврську школу. Усвідомлюючи, що головною хибою

православних шкіл є низький рівень викладання – православні не

дорівнюють католикам за освітою, Могила вирішив організувати школу

за західним зразком. Однак Київське Богоявленське братство побачило у

лаврській школі свого конкурента. Компромісу було досягнуто шляхом

об’єднання 1632 р. обох шкіл в один навчальний заклад, що розмістився

у Києві на Подолі. Так народилась Києво-Могилянська колегія, яка

згодом перетворилась на академію. У 1633 р. П.Могила став київським

митрополитом, таким чином опинившись біля керма всього культурного

процесу в Україні.

Видатною подією національно-культурного відродження стало

розповсюдження друкарської справи, що значно прискорило культурний

розвиток в Україні. Першим друкованим твором вважається «Апостол»,

виданий у Львові Іваном Федоровим. У першій половині XVII ст.

найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-

Печерської лаври. Заснував її архімандрит лаври Єлисей Плетенецький.

Для потреб новоствореної друкарні він побудував папірню в Радомишлі.

37. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української

національної революції.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях,

насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування

Речі Посполитої. Причини: - Ускладнення соціально-економічної

ситуації (посилення кріпацтва, панщина три дні на тиждень своїми

кіньми і своєю працею, здача маєтків в оренду євреям);- Посилення

анархічних тенденцій магнатства і слабкість королівської влади (“на

Україні править беззаконня”);- Національно-культурне гноблення

українців (зневажання мови, культури, звичаїв, позбавлення права мати

свій суд, адміністрацію, армію);- Невдоволення міського населення

(міста слабко були захищені від магнатських зазіхань, які вимагали від

міщан виконання повинностей і сплати податків);- Невдоволення

реєстрового козацтва (скасування козацьких прав та привілеїв);-

Розширення впливу Запорізької Січі;- Посилення релігійного гноблення,

утиски та переслідування православних з боку католиків;- Населення

Подніпровської України не знало кріпацтва і не хотіло його приймати.

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського

суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під

керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне

духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від

свавілля польських магнатів. За характером це була національно-

визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну

роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Етапи визвольної війни Перший (лютий 1648-червень 1652рр.)-

період найбільшого розмаху та інтенсивності національно-визвольної і

соціальної боротьби. Основні завоювання: виборений державної

незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень 1652-серпень 1657рр.)- період погіршення

економічного і геополітичного становища козацької України. Третій

(вересень 1657 - червень 1663 рр.)- період різкого загострення соціально-

політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до

розколу козацької України на два гетьманства - Правобережне і

Лівобережне. Четвертий (липень 1663-червень 1668рр.)- період

відчайдушної боротьби національно-патріотичних сил за возз'єднання

України в умовах прагнення польського й російського урядів поділити

Українську державу. П'ятий (липень 1668- вересень 1676 рр.)- період

кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на

Правобережжі.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу

частину території та населення України, незабаром переросло у

визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному

розвитку, поступово переросла в національну революцію.

38. Підготовка та початок визвольної війни під проводом

Б.Хмельницького. Воєнні події 1648р. та їх суспільно-політичні

наслідки.

Хмельниччина — традиційна історична назва повстання та

історичного періоду 1648—1657 років під проводом Богдана

Хмельницького, під час яких Річ Посполита втратила контроль над

центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких

постала козацька держава «Військо Запорозьке» на чолі з гетьманом, що

проіснувала до 1760-их років.

На початку визвольної боротьби діяльність Б.Хмельницького і його

сподвижників була спрямована на вирішення трьох основних завдань:-

формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових

козаків;- залучення до боротьби широких верств українського

суспільства.;- укладення військово-політичного союзу з Кримським

ханством (укладено в березні 1648 р.).

Визвольний Похід 1648 Року Позитивне розв'язання трьох

вищеназваних завдань стало запорукою успішного визвольного походу

війська Б.Хмельницького у 1648 році: У квітні - травні 1648 р. -

козацько-татарське військо розгромило польську армію на р. Жовті

Води. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових козаків

на чолі з Фіпоном Джеджалієм перейшла на бік повстанців. У травні

1648 р. - козаки й татари завдали нищівної поразки польській армії під

Корсунем. Розгром польського війська сприяв активізації народно-

повстанського руху. Улітку 1648 р. визвольна боротьба охопила майже

всі українські землі Речі Посполитої.

На кінець червня повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти

всю Лівобережну Україну, на середину вересня були звільнені

Правобережжя, Поділля, частина Волині. На звільненій території

українці створювали власні органи влади, формували нову модель

соціально-економічних відносин. У вересні 1648 р. - відбулася битва з

60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога

українців створила сприятливі умови для визволення Західної

України.тУ жовтні 1648 р. - Б.Хмельницький взяв в облогу Львів, а

згодом - фортецю Замостя. У листопаді 1648 р. - козацькі полки разом із

загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський

регіон.

Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла

можливість об'єднання українських земель у межах національної

держави збройною силою. Однак Б.Хмельницький не пішов на

ескалацію бойових дій, прагнучи політичного врегулювання конфлікту.

21 листопада 1648 р. під Замостям він уклав перемир'я з новообраним

польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське

військо від західних рубежів.

39. Воєнні та політичні передумови утворення Української

гетьманської держави. Державницька концепція Б.Хмельницького.

Гетьма́нщина — усталена в сучасній науковій літературі назва

україноруської козацької держави на землях Наддніпрянщини,

Сіверщини та Поділля у 1648-1781 pp. Під цією назвою держава була

відомою переважно у народній мові того часу, у офіційних документах

вона називалась Військо Запорізьке, Князівство Руське, Мала Русь або

Малоросія. Утворилася внаслідок найбільшого козацького повстання в

Речі Посполитій — Хмельниччини. Очолювалася виборним гетьманом,

управлялася козаками.

У роки визвольної війни українського народу в Україні виникає

держава в формі козацької республіки – Військо Запорізьке, або

Гетьманщина. Її територія включала Київське, Брацлавське, Чернігівське

воєводства, частину Волинського воєводства та Білої Русі.

Причини: соціальні (посилення феод гніту, вивезення зерна),

економічні – У – сировинний додаток, посилення коз стану, релігійне

питання (постійне покатоличення), нац. (скорочення нац. еліти), політ

(безправ’я, лідер), зовнішньополітичні причини, досвід повстань,

слабкість польської влади).

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657)

у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-

політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи

національної державної ідеї:

— право українського народу на створення власної держави в

етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю,

спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б.

Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від

ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної

держави.

40. Політико - адміністративний устрій, органи влади і

управління гетьманської держави Б.Хмельницького.

Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада

(Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке

військо.

На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військового радою.

Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини

(Старшинська рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар,

підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

Адміністративно-Територіальний Устрій Територія, па яку

поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки - на сотні

(полків у різні часи було 36,26,16,10). На чолі полку стояв полковник

(обирався на полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні -

сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну

владу. Містами й селами управляли отамани. У містах з магдебурзьким

правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости.

Центром гетьманського правління став Чигирин.

Судова Система На українських територіях діяло козацьке звичаєве

право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право.

З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для

всього населення України. Найвищою судовою інстанцією був

Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали

значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське

судочинство.

Збройні Сили Бойове ядро української армії становили запорожці і

реєстрові козаки. Полк складався із 1 -2 тис, записаних у реєстр козаків,

але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців. Чисельність

армії доходила до 100-150 тис. чоловік.

Висновок: Демокр: виборність посад, зокрема гетьмана, вплив рад,

Недемокр: авторитаризм (вся влада в руках гетьмана), спадкове

гетьманство, обмеження впливу рад

41. Воєнно-політичні події на українських землях протягом 1651-

1653 рр. та їх наслідки.

Польський уряд, прагнучи не допустити зміцнення України, у лютому

1651 р. відновив війну.

Найтяжча за всю війну поразка українців сталася під Берестечком у

липні 1651 р. Українське військо потрапило в оточення і понесло

величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська

канцелярія. У липні литовські війська взяли Київ. Однак,

Хмельницькому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити

польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до

переговорів. Та все ж укладена 28 вересни 1651 р. Білоцерківська

угода призвела до тяжких для України наслідків: -територія автономії

обмежувалася лише Київським воєводством; -козацьке військо

скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб; -гетьман підпорядковувався

польському королю та позбавлявся права закордонних зносин.

Договір не влаштовував жодну із сторін. Польський сейм навіть

відмовився його схвалити.

Кульмінація Національно-Визвольної Війни

Український народ не прийняв тяжкі умови Білоцерківської угоди.

Навесні 1652 р. Б.Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі,

заручившись у черговий раз підтримкою Криму. У травні 1652 р. козаки

оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на

Поділлі.

Перемога викликала масове антипольське повстання населення

України, в результаті на всій її території у червні 1652 р. відновлюється

влада гетьмансько-старшинської адміністрації. Восени 1653 р. відбулася

битва між українсько-татарськими та польським військами біля м.

Жванець на Поділлі. Польська армія опинилася в оточенні. Однак,

кримський хан знову зрадив українську сторону і пішов на переговори з

королем, які завершилися 15 грудня 1653 р. Кам'янецькою угодою.

Б. Хм. Змушений був відступати. Татари, повертаючись до Криму

через усю Україну, взяли великий ясир. На початку грудня 1653 року

воєнні дії припинилися, тривали лише незначні суперечки в зх. Районах

Поділля й на Волині.

42. Основні напрями зовнішньої політики Б.Хмельницького.

1.Кримське Ханство(Необхідність мати допомогу у війні з РП та

ненедопущення переходу татар на бік Польщі)

2. Австрія (Підтримка РП. Спроба використати Україну в боротьбі з

Туреччиною і схилити Б.Хмельницького до миру з Польщею )

3. Османська імперія (дипломатичні зв’язки, котрі необхідні для

боротьби з Польщею. Б.Хмельницький шукав підтримку султана.

Туреччина наполягала на підданстві України)

4. україно-російські зв’язки (пошук допомоги від польської держави

на першому етапі війни та економічна підтримка Росією України.

Переяславська рада. Спільні дії укр. Та рос військ проти Польщі)

5. Молдавія, Валахія, трансільванія (Спроба Б.Хмельницького

утворити антипольську коаліцію, що завершилася невдачею. 1653 р. –

утвор Молдавією, Валахією і Трансільванією антиукр політ союзу)

6. Швеція (спроба створити спільну коаліцію проти Польщі, в умовах

припинення Росією військових дій проти РП на завершальному етапі

визвольної війни)

7. Англія(міжнародні зв’язки О.Кромвеля та Б.Хм –антикатолицька

направленість відносин).

Гетьман і старшина все більше переконуються в тому, що без надійної

допомоги ззовні неможливо забезпечити І перемогу над поляками і

зберегти козацьку державу.

Таку допомогу можна було отримати від Туреччини або Москви.

Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу

підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це

приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їх

мов, культур.

Українська сторона, починаючи з 1648 р. неодноразово зверталася до

Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно

обережно, очікуючи, поки козаки й поляки не виснажать одне одного.

У 1653 р. Хмельницький звернувся до царя з конкретними

пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз з

Туреччиною.

Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 2

жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорізького під

протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом

було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем

Бутурліним.

43. Історичні обставини та хід Переяславської Ради. Українсько-

російський договір та його оцінки в сучасній історичній літературі.

18 січні 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка

прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські

посланці привели українське населення до присяги на вірність царю.

Присягати відмовились полковники Іван Богун, Іван Сірко, Уманський і

Брацлавський полки, Запорізька Січ. Проти присяги виступило і київське

духовенство (ось чому рада пройшла у Переяславі). Цей союз відразу

настроїв проти України і хана, і Туреччину.

Замість 23 статей, запропонованих українською стороною, цар

погодився тільки на 11 статей, що і підтвердив “Жалуваною грамотою

гетьманові і Війську Запорізькому” від 27 березня 1654 р. Інші справи

були вирішені окремими царськими грамотами (вольності Запорізького

війська, Чигиринське староство при гетьманській булаві, права шляхти).

Треба сказати, що з боку Хмельницького угоду було укладено юридично

недбало і нерозумно, в той час як російська сторона все осмислила

всебічно і в перспективі.

Основні положення "Березневих статей"-Україна (територія

колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств)

переходить під протекторат Росії;- влада в автономії належить гетьману,

якого обирає військо і затверджує цар: передбачалася пожиттєвість

влади Богдана Хмельницького; - чисельність козацького війська - 60 тис.

чоловік;- в містах зберігалося право на самоуправління;- визнавалася

самостійність української православної церкви;- Україна отримала право

вести зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною;-

передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.

Оцінка Договору 1654 Року Серед істориків немає згоди в оцінці

характеру Переяславської угоди. Справа ускладнюється тим, що

оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні їх копії. Різні

погляди: персональна унія, яка об’єднала 2 д-ви під владою одного царя,

протекторат Р над У, інкорпорація укр. Земель до моск д-ви, військ-пол

союх Р та У, конфедерація, возз’єднання. Вигоди для У зберегти д-ність,

трад, військ устрій, проти польщі, сильний союзник, реліг пересіл. Для

Рос: боєздатні укр. Війська, захист від тур-тар набігів, поповнення

скарбниці.

44. Суспільно-політичні причини та обставини розгортання

громадської війни та . поділ козацької України на два гетьманства

(вересень 1657р. – червень 1663р.). Українське суспільство в умовах

«великої руїни».

Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його

наступником сина Юрія, проте після його поховання старшинські

угруповання відійшли від принципу спадковості гетьманства і

розгорнули боротьбу за владу. Спочатку старшинська рада обрала

І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельницького, а згодом -

повноправним гетьманом.

І.Виговський припустився ряду серйозних політичних прорахунків. У

протистоянні з Росією він взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і

повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.

Російський уряд оголосив І.Виговського зрадником і навесні 1659 р.

розгорнув наступ на Україну. У червні 1659 р. під Конотопом армія

гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки

російській армії. Але скористатися результатами перемоги І.Виговський

не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з

нею, терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві.

Посилився анти-гетьманський рух. І. Виговський зрікся булави і

вирушив до Польщі.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю.

Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.

У жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були

підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права

України. Восени 1660 р, після невдалих військових операцій проти

Польщі Ю.Хмельницький пішов на укладення угоди з польським

урядом. У жовтні 1660р. сторони підписали Слободищенський трактат,

за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних

засадах. Більшість козацтва І старшини Лівобережної України

відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Усвідомлюючи свою

політичну неспроможність, Ю.Хмельницький склав булаву.

Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665 рр.),

який дотримувався пропольської орієнтації, на Лівобережжі перемогу

отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668

рр.), який зробив ставку на російський уряд.

Основні причини виникнення Руїни - Загострення суперечок у

середовищі української державної еліти. - Виникнення гострих

соціальних конфліктів. - охоплення значної частини народних мас, і

насамперед козацтва, бунтівними настроями і небажанням

підпорядкуватися будь-якій владі. - активне втручання у внутрішні

справи і пряма агресія стосовно Гетьманщини з боку Речі Посполитої,

Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних

утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими

урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу

України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

45. Боротьба за возз’єднання Української держави (червень 1663-

вересень 1676 р.) Внутрішня і зовнішня політика гетьманів

П.Дорошенка, Д. Многогрішного.

Криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити

цю руйнівну тенденцію та об’єднати укр. Землі в межах однієї держави.

Лідером цих сил став новий Правобережний гетьман П. Дорошенко,

який прийшов до влади у серпні 1665. Спочатку, заручившись

нейтралітетом Польщі, він переміг своїх суперників, що також

претендували на гетьманство. Намагаючись зміцнити внутрішні позиці,

П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків: починає

систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною

підтримкою, створює постійне наймане військо, забезпечуючи цим

незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну

лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє

спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка.

Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити

поляків з Правобережжя та одночасно проводить переговори з Росією з

метою повернення прав і вольностей Війську Запорозькому,

возз’єднання у межах єдиної держави всіх укр. Земель. Однак ці

переговори не дали результату. Збройне протистояння з Польщею та

непоступливість Росії змусили гетьмана шукати порозуміння з І.

Брюховецьким. Після того, як він, відчуваючи підтримку, перейшов на

Лівий берег і після вбивства козаками І. Брюховецького, Дорошенка

було проголошено гетьманом усієї України. Але зведена гетьманом

структура влади була надзвичайно слабкою. У вересні 1676 П.

Дорошенко складає свої повноваження та здається Росії.

Дем’ян Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на

захист державних інтересів України: домігся, щоб Київ з округою,

незважаючи на умови Андрусівського перемир’я, залишався у складі

Лівобережжя; спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити

гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької

старшини; вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість

переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.Така

політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки,

так і московського уряду. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року у Батурині

козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокрієвич, Р.

Дмитрашко-Райча) за підтримки начальника московської залоги

заарештувала Д. Многогрішного й видала його представникам царського

уряду.

У своїй політиці Многогрішний намагався рішуче і безкомпромісно

відстоювати автономні права України, і боровся за відновлення кордонів

Української держави періоду Б. Хмельницького. Послідовний курс

Многогрішного на широку автономію України спричинив серйозне

занепокоєння російського уряду та протидію частини козацької

старшини, яка дотримувалась проросійської орієнтації.

46. Історичні обставини міжнародно-правового поділу України

між Росією і Польщею. Анрусівське перемир’я (1667 р.). Мирний

договір (1686 р.).

Війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них

Польщі, Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, надзвичайно

складного і трагічного характеру, супроводжувалися все більшим

втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України.

Врешті-решт, Росія і Польща 9 лютого 1667 р. уклали Андрусівське

перемир'я на 13,5 років – припинення польсько-московської війни -

визнавалося входження Лівобережної України до складу Росії, а

Правобережної України - до складу Польщі, Київ на два роки залишався

за Росією, Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Умови перемир’я викликали сильне незадоволення укр. Народу,

оскільки порушували умови переяславської ради, це спричинило

повстання.

«Вічний мир» між Росією і Річчю Посполитою у 1686 р. Росія і Річ

Посполита підписали в Москві трактат «Вічний мир», який підтвердив

права першої на Лівобережну Україну, Київ і Запорожжя. Правобережжя

залишалося за Польщею. Туреччина зберегла за собою завойоване нею

Поділля. За угодою 1686 р. Росія і Річ Посполита зобов'язувалися

допомагати одна одній в разі війни з Туреччиною або Кримським

ханством. «Вічний мир» стабілізував політичне становище у Східній і

Південній Європі, на якийсь час пом'якшив стосунки між Росією і Річчю

Посполитою.

Розчленування українських земель було закріплено системою

договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і

опинився в сферах впливу різних держав.

47. Особливості української національної революції. Причини її

поразки та значення в історії України.

Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася з відреченням

від влади П. Дорошенка, ознаменувала поразку революції. Ос-ті:—

боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів

української незалежності Московії та Криму;—тісний взаємозв'язок і

взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;

— переростання соціальної боротьби в селянську війну1648—1652 pp.;

—революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і

суперечливим;—відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;—

провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво — стан дрібних

землевласників фермерського типу;–– зрада національних інтересів

частиною панівного стану українського суспільства;—слабка участь в

революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього

духовенства;—домінування збройних форм боротьби;—вкрай негативна

роль геополітичних обставин.

Революція завершилася для українського народу поразкою. Не

вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти

незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено

неймовірно високу ціну.

причини поразки:—відсутність досвіду державного будівництва в

еліти, котра очолила боротьбу;—переважання в ментальності значної

частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і

станових інтересів над національними та державними;— зрада

національних інтересів більшістю панівного стану передреволюційного

українського суспільства;—несформованість на початку революції

національної державної ідеї;—розкол України на два великі регіони:

козацьку Україну та Західну Україну;—розпад козацької України на два

гетьманства (Лівобережне й Правобережне) та Запорожжя;— ліквідація

встановленої Б. Хмельницьким монархічної форми правління;—

прорахунки урядів у проведенні внутрішньої політики, які загострили

соціальну боротьбу;—різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських

угруповань;— постійна агресія з боку сусідніх держав.

Значення:—привела до тимчасового створення національної

держави;—сформувала і проголосила національну державну ідею;—

відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти;—стала

імпульсом для розвитку національної самосвідомості.— зумовила

закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала

зміну назви «руський народ» на «український народ»;—збагатила

традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального

гноблення;—справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної

народної творчості, історичної, художньої літератури;— протягом

тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани

користувалися плодами соціально-економічних завоювань в роки

революції.

48. Українська національна революція в контексті європейського

революційного руху ХVI- XVIIст.

Українська революція 1648—1676 pp. типологічно належить до

одного ряду з європейськими революціями XVI—XVII ст. Вона мала

багато спільного з Німецькою, Нідерландською та Англійською

революціями XVI—XVII ст. Найближче вона була до Нідерландської

революції 1566—1609 pp., що мала на меті виборення національної

незалежності та встановлення буржуазних відносин. Українська

революція, на відміну від Англійської та Нідерландської, що

завершилися перемогою, зазнала поразки (як і Німецька). Але у

зовнішньополітичному аспекті вона викликала серйозну зміну

співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі.

Вона різко послабила позиції Речі Посполитої та Криму й .зумовила

зміцнення ролі Московської держави, Швеції й Брандербургу. Революція

вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії,

Молдові; національно-визвольної боротьби — в Білорусі, Валахії, Сербії,

Болгарії.

49. Гетьманщина наприкінці ХVIІ- XVІIIст., кордони, населення,

адміністративно-територіальний, політичний та соціально-

економічний устрій.

Після закінчення Руїни центром політичного, економічного та

культурного життя українства стала Гетьманщина Лівобережжя.

На кінець XVII ст. під гетьманською булавою перебувало1/3 території

відвойовано Хмельницьким. Столиця – місто Батурин. Гетьманщина

була розділена на 10 полків: (Стародубський, Чернігівський,

Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський,

Лубенський, Миргородський, Полтавський). На українські землі, що

входили до складу Росії, з метою уніфікації системи управління,

наприкінці ХVІІІ ст. був поширений загальноросійський

адміністративний поділ. Територію України поділили на губернії і

повіти.

На Лівобережній Україні у 1796fр. була створена Малоросійська

губернія, а на Слобожанщині - Слобідсько-Українська губернія (у

1835fр. перейменована у Харківську губернію). У тому ж році (1796fр)

Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і

Волинську.

Наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-

економічного розвитку українських земель були зростання крупного

феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його

закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний

розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких

виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання

паростків капіталістичного укладу в економіці; формування

національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що

вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та

прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення

українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування

української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували та

деформували поступальний розвиток.

Населення – шляхта, дух, міщ, коз (привілеї, занепад,розшарування, і

сел. І воїн), селяни (зміна господ, втрачали майно, письм дозвіл, 1783 –

закріпачення).

Ек нові к-ри, торгівля, чумацтво, мануфактури.

50. Державотворча діяльність І.Мазепи.

Правління І.Мазепи наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.

позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Як гетьман,

Мазепа протягом тривалого періоду орієнтувався на Росію, а у

проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись

витворити станову державу західноєвропейського зразка із збереженням

козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти,

культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-

економічних відносин. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як

Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. У

своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу,

Крим і Туреччину.

I. Мазепа мріяв замінити демократичний порядок самоустрою на

українських землях монархією в особі гетьмана. Саме І. Мазепа першим

виплекав ідею незалежної держави, підняв цю ідею на висоту

загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було

покладено в основу українсько-шведського союзу 1708 р. :гарантував

Україні збереження її державного ладу, єдність і недоторканність

території. Ним також передбачалося підвищення авторитету

єдиноправителя України — гетьмана. Метою Мазепи як гетьмана

Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя,

Правобережжя, Запорожжя в складі єдиної Української держави під

гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної

гетьманської влади у становій державі європейського типу зі

збереженням традиційної системи козацького устрою.

В ідеалі бачив Укр незалежною і суверенною розбудованою

козацькою державою, поклавши в основу національну ідею.

51. Діяльність української політичної еміграції на початку

ХVIIIст. Основні положення Конституції Пилипа Орлика.

Після трагічної для мазепи поразки під Полтавою все найближче

оточення гетьмана опинилося на території Туреччини, у Бендерах. Так

розпочалася перша доба української еміграції. 5,04,1710 – гетьманом у Б

було обрано Орлика.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й

прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти

й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж

“Конституція П.Орлика”.

Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із

16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути

вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу

і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження

гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі

на рік – на Різдво, Великдень і Покрову – планувалося скликати

козацький парламент – Генеральну раду. Також фіксувався соціальний

захист убогих, сиріт, удовиць.

Основні положення:

Проголошувалися незалежність України від Росії та Речі Посполитої

Обгрунтувалася протекція шведського короля та союз з Кримським

ханством

Територія України визначалася умовами Зборівського трактату 1649

р.

Запорожцяи повинні були вернути їхні давні містечка Трахтемирів,

Кодак, Келеберду, землі над Ворсклою

Ліквідувалися фортеці, побудовані І.Мазепою.

52. Процес та наслідки інкорпорації України до складу Російської

імперії в ХVIIIст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі

Росії в другій половині XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і

хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього

наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та

інкорпорувати ці землі до складу імперії.

I етап (1734—1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д.

Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не

обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному

органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього

входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став

князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу:

II етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення процесу російської

експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього

року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці

Єлизавети — К. Розумовський.

III етап (1764—1783) — остаточна ліквідація української автономії.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні

зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П.

Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та

русифікацію.

Тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст.

характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та

вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації;

цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар

між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини);

хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів

українських земель.

53. Централізаторська політика Катерина ІІ до України. Причини

та обставини остаточної ліквідації Росією Гетьманщини.

У 1762 р. престол зайняла Катерина II прибічниця централізму, яка

рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:

Те, що не встиг зробити Петро І в Україні, завершила Катерина II. У

1764 р. було остаточно ліквідоване гетьманство. Нову Малоросійську

колегію очолив граф П.Румянцев, генерал-губернатор Малоросії. II

Малоросійська колегія провела протягом 1765-1767 рр. перепис

населення і господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно

підпорядкувала українські землі російській адміністрації.

Намагання української старшини захистити свої права і вольності

випливало з розуміння нею політичної й культурної окремішності

Гетьманщини. В Україні вважали, що Малоросія і Велика Росія є

окремими землями, які мають спільного монарха.

У 1763 р. козацька старшина у Глухові затвердила програму дій задля

збереження й розширення автономії. Від царського уряду вимагали

підтвердження українсько-московоських договорів, а також

установлення спадкоємності гетьманської влади у родині Розумовських.

Автономістський рух не припинився і після остаточної ліквідації

гетьманства. У 1767 р. він проявився з новою силою у зв’язку із

скликанням Катериною II особливої комісії Законодавчих зборів для

перевірки законів і укладання нового кодексу. Тоді у деяких козацьких

полках представники різних станів вимагали відновлення старих

порядків. Найактивніших 11 осіб було засуджено до страти, багатьох на

довічне ув’язнення. Імператриця помилувала всіх засуджених, але ця

справа набула широкого розголосу в Україні.

Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1766-1774 рр., Росія

вийшла до Чорного моря і Запорозька Січ втратила своє стратегічне

значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі

запорожців відігравали економічні й політичні розрахунки імперських

чиновників: необхідно було розчистити дорогу для російської

колонізації південних причорноморських земель, а також ліквідувати

останній притулок пригноблених і непокірних. 4 червня 1775 р. війська

генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ. Козаків переводили у

розряд державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а

територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та

Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва.

Останнього кошового П.Калнишевського було ув'язнено на Соловках, де

він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної камери.

54. Правобережна Україна в другій половині ХVII - ХVIIIст.:

політичний та соціально-економічний розвиток

З кінця XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина,

Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у

складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне

панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися

різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне

гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і

переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й

латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква

східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і

згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і

торгівлі.

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. “гайда”

– гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні,

а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли

гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка,

Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків.

Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль,

Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював

О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-

економічного розвитку українських земель були зростання крупного

феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його

закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний

розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких

виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання

паростків капіталістичного укладу в економіці; формування

національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що на

Правобережжі вони відбувалися в умовах бездержавності.

55. Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в

Західній Україні в другій половині ХVII - ХVIIIст.

З кінця XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина,

Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у

складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне

панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися

різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне

гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і

переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й

латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква

східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і

згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і

торгівлі.

Повстання 1702-1704 рр. Під керівництвом козацькі полковники

С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін на Правобережжі відродилися

козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати

козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля

й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю, Брацлав, однак не могли

здобути Фастова. Протягом 1703-1704 рр. повстання було придушене.

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. “гайда”

– гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні,

а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі

загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного,

Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці

неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин,

Фастів, Корсунь та інші міста й містечка. На Прикарпатті та у Північній

Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В.

Баюрак та І. Бойчук.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на

Правобережній Україні у 1768 р. Керівником повстання весни 1768 р. в

урочищі Холодний Яр під Чигирином став запорозький козак Максим

Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів,

Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене

шляхтою, католиками і євреями. Захоплення Умані було кульмінаційним

пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину

й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь,

Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі,

Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було бл. 30)

очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано

гетьманом, а Гонту – уманським полковником. 26 червня 1768 р.

повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони

отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано

польську шляхту.

56. Поділи Речі Посполітої. Зміни у політичному становищі

правобережниї та західноукраїнськиї землях.

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало

можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Три

територіальних розділи польської держави були проведені в 1772, 1793 і

1795 роках сусідніми з Річчю Посполитою державами: Росією, Австрією

й Пруссією.

І поділ -- у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія ---

Галичину, Пруссія -- споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія

загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. -- Закарпаття. Таким чином,

наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою

Австрії.

ІІ поділ -- 1793р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські

землі, Пруссія -- польські землі.

ІІІ поділ -- 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна

Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія

привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські

землі. Польська держава перестала існувати.

Інкорпорація зх.українських земель до складу Австрійської імперії

збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі.

Ці реформи запроваджувалися у життя в 70—80-х роках XVIII ст.

Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого

абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації

та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами

суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не

допустити її відставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: церква

підпорядковувалася державі; змінився статус священиків, 1773 p. було

ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне

життя імперії.

57. Реформи Марії-Терези і Йосифа ІІ кінця XVIII ст. та їх вплив

на західноукраїнські землі.

Здійснювалися в усій імперії., але мали значний вплив на зх.-укр

землі.

Мета – стабілізація соц.-ек становища краю, ліквідація старої с-ми

управління.

Адм. Управління. МТ закони австрії пош на всю терит ім., було

впроваджено асамблею станів. ЙІІ. усю провінцію поділили на окремі

округи, цт провінції – львів, на чолі округів стояли старости.Наслідки: у

провінції зм реальна влада поляків та румунів, сприяла пос нім впливу,

укр. Усувалися від участі в управлінні.

На селі. МТ. На приєднаних землях складено «інвентарі», обм тілесні

покар, забор панщина у неділю і свята, заб примусові роботи без згоди

селян. ЙІІ. Селяни звільнялися від особистої залеж, чітко визн розміри

панщини, селянам надав мін гром права., сел. Громада одержала права

самоврядування. Наслідки: знищено найжорстокіші форми

кріпосництва, значного покращення життя селян не сталося, поміщики

порушували, протистояння між сел. І пом не лік від, а послаблені.

Релігія. МТ. Рівні права церков та віруючих ЙІІ церква

підпорядковувалась державі, священники прирівнювались до держ

службовців Наслідки: припинення рел ворожнечі, зміни у становищі гр.-

кат церкви.

Освіта. МТ. Навчання в поч. кл рідною мовою ЙІІ відновлена д-ть льв

у-ту. Наслідки: р-к освіти, піднесення духу укр. Народу.

ВИСНОВКИ. Реф здійснювалися бюрократичними методами та не

доводилися до кінця, укр. Населення не встигло скористатися, бо

наступники відмовилися, мало вплинули на ек ситуацію.

58. Розвиток української культури наприкінці ХVII - ХVIIIст.

У17-18ст. у розвитку культури відбулися політичні зрушення.

Важливу роль у розвітку освіти та культури в Україні відігравали:

1) середні навчальні заклади – колегіуми, які були засновані в

Чрнігові (1700), Харкові (1772), Переяславі (1738). Вони готували

служителів релігійного культу, державних службовців, вчителів

початкових класів. Центром культурного життя була Києво-

Могилянська колегія, яка 1701р. грамотою Петра І одержала статус і

права академії. На території 7 полків гетьманщини діяло 866 шкіл. У цей

період було зроблено першу спробу в Україні запровадити обов`язкову

освіту. Центром культурного життя була Києво-Могилянська колегія, де

навчалось 2000студентів. Важливим центром науки був Львівський

університет заснований у 1661р.

2) Книгодрукування. Наприкінці ХVII - ХVIIIст. Діяло 13 друкарені у

Києві, Чернігові, Львові,Луцьку та ін. Запровадження «гражданського»

шрифту, після чого кирилицею друкувалися лише церковні видання, а

«гражданкою» - світські.

3) Посилюється процес перетворення історичних знань в історичну

науку. Суть цього процесу- пошуку причинно-наслідкових зв»зків

історичних подій і явищ; критичне ставлення до джерел; виокремлення

історії із сукупності гуманітарних знань. Найяскравіши твори ХVIIIст.

«Літопис Самовидця»

4) Інтенсивно розвивається медицина. Перша аптека з`явилась у

Лубнах.

5) Певні зміни відбулися в музичній культурі українського народу. М.

Березовський створив оперу «Демофонт» та сонату.

6) В архітектурі характерне бароко.

59. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці

ХVIIIст. – першій половині ХІХ ст.: административно-

територільний устрій, особливості соціально-економічного і

політичного розвитку.

Українські землі у складі Російської імперії поділялись на

Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і Новоросію.

На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська,

Чернігівська, Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська,

Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська,

Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському,

Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У

повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники.

Повіти ділились на стани, які очолювали поліцейські пристави. Казенна

палата, як державна установа, відала збиранням державних податків.

Цивільна влада спиралась на військову.

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку

Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад

феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

- розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у

сільське господарство;

- руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних

наділів або переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію

селянських господарств;

- занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр.

промислового перевороту й завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

60. Характер політичної влади російського уряду. Суспільно-

політичні рухи Наддніпрянської України: їх прояви і значення.

Перша половина 19ст. – це період визрівання глибокої суспільно-

політичної кризи в Російській імперії. Ця криза зумовила виникнення

суспільних рухів, метою яких було знайти вихід із скрутного становища.

Селяни писали скарги на поміщиків, відмовлялись відбувати панщину,

платити оброк, підпалювали поміщ. маєтки, організовували масові

повстання. Щоб припинити ці виступи Микола1 змушений був видати

спеціальний маніфест у 1826р. Цей документ не зупинив селянського

руху, він ще більше посилився.

Крім того, пожвавлення суспільно-політичних настроїв знайшли свій

вияв у декабристському русі. Причинами декабристського руху стали:

– вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав

людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед

інтелігенції та дворянства;

– усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що

побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання

Російської імперії від розвинутих європейських держав.

Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де

знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне

товариство”. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав

програму – “Руську правду”, яка передбачала: повалення

самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й

наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення

політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі.

Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала

входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось

справедливого вирішення українського національного питання.

Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового

перевороту, без участі народу.

На початку 40-х рр. центром національно-визвольного руху стає Київ.

У 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична

організація – Кирило-Мефодіївське товариство. Про КМТОВ ДИВ

НАСТУПНЕ ПИТАННЯ‼!

У кінці 50-х рр. почали організовуватись напівлегальні гуртки –

Громади. Перша громада виникла в Києві на базі таємного гуртка

“хлопоманів”. Очолив її історик, пізніше професор Київського

університету Володимир Антонович. Громадівський рух, прозваний

“українофільством”, набув значного поширення. Громади виникли і

діяли в багатьох містах.

Діяльність громад мала в основному культурно-просвітницький

характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової

літератури, вивчення української мови, етнографії, історії). Громадівці

розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг.

61. Національне віддродження Наддніпрянської України.

Діяльність перших політичних організацій. Кирило-Мефодіївське

братство.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес

національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та

вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні

пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення

узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова,

розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти.

Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та

словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є.

Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки

збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й

активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до

національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку

XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним

підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли

усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати

свої права.

ДЕКАБРИСТИ В ПОПЕР.

Тісні стосунки у “Південного товариства” були також із “Товариством

об’єднаних слов’ян”, яке виникло у 1823р. у Звягелі (суч. Новоград-

Волинський) і нараховувало 60 членів.

Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна

організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик

М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство

нараховувало 12 членів, до ноього входив геній українського народу –

Тарас Шевченко. Програма братства передбачала визволення слов’ян від

самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну

державу – Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр

слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували

розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових

реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму. У

1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано.

Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років.

Значення братства: Це була перша спроба української інтелігенції

перейти до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку

політичну програму українського національно-визвольного руху.

62. Административно-територільний устрій та регіональний поділ

українських земель у складі Австрійської імперії в першій половині

ХІХ ст. Населення західноукраїнських земель. Національне та

соціальне становище українців.

З кінця XVIII ст. українські землі Східної Галичини, Північної

Буковини та Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії. Влада

Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і

царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так,

східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі

(де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-

територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у

Львові. У представницькому органі краю переважала польська шляхта,

хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота,

влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався

австрійським імператором. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось

на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила

Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і

Південну — румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що

була частиною Австрійської імперії.

У багатонаціональній Австрійській імперії західноукраїнські землі, в

свою чергу, самі були багатонаціональними. Разом із представниками

корінної нації — українцями — тут жило багато поляків, євреїв, німців,

румун та ін. Але на соціальній драбині західноукраїнського суспільства

українці знаходились на нижніх щаблях, оскільки здебільшого були

представлені феодально залежним селянством. Щодо них провадилась

асиміляторська політика.

63. Національно-визвольний рух на західноукраїнськиї землях в

першій половині ХІХ ст. Вплив революції 1848-1849 р. на соціально-

економічне і політичне становище українців.

У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у

Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у

Перемишлі виникає “Товариство галицьких греко-католицьких

священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних

на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед

селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського

духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування

книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-

католицькими священиками на Закарпатті.

Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.),

заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові.

Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної

мови на мову літературну. Видаючи альманах “Русалка Дністровая”,

гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала

переорієнтовуватись на народ.

Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де

висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання

зазнало поразки. У Північній Буковині у 1848 р. селяни відмовлялися

виконувати феодальні повинності, захоплю вали поміщицькі володіння.

Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця.

Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року.

Значення революції у тому, що вона привела до ліквідації кріпосного

права і піднесення національно-визвольного руху.

64. Національно-політичний рух українців у Галичині і Буковині

під час революції революції 1848-1849 р.

Європейська революція знайшла сильний відгук в австрійських

землях, спровокував певні важливі рухи; на протидію полякам та їх ідеї

відновлення Польщі австрійський уряд підтримує «забутих» галицьких

українців і ставить у чергу вирішення таких питань, як розділ Галичини

на польську та українську, введення в українській Галичині української

мови, звільнення українського селянства з-під влади польських панів.

Укр. інтелігенція почала підіймати населення на захист своїх прав,

створює політичне товариство «Головна Рада», що мало донести до

відома уряду Австрії політичні і національні потреби населення. Восени

1848 р. відбувся конгрес прихильників культурного і нац.го розвитку

галицької Укр., для визначення культур. І націонал. Потреб населення та

створення відповідного плану дій. Рішення цього конгресу:1) відділення

української мови від польської та російської; 2)створення єдиних

граматичних норм; 3)укр. мова повинна бути введена в школах. Хоч

австрійський уряд і йшов на зустріч всім побажанням укр., але Галичину

на національні території він так і не розділив, зате прийняв рішення про

відміну кріпацтва(1848р.)

Що ж до Буковини, ці події по-іншому вплинули на життя укр., адже

румунське місцеве населення виступало за відділення Буковини від

Галичина та об’єднання її з румунськими територіями, а українці

виступили проти цієї вимоги і запропонували розділити Буковину на

етнічні території. Але рух на Буковині був слабий, адже серед укр. було

мало свідомих громадян.

65. Розвиток української культури наприкінці ХVIIIст. у першій

половині ХІХ ст.

Рубіж ХVІІІ-ХІХ ст. ознаменувався початком відродження

укр..культури на тлі загального націон.відродження. Національне

відродження – це усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної

особи історії.

Це перш за все:

Відродження народних звичаїв і традицій;

Розширення сфери вжитку української мови;

Створення національної школи, театру, мистецтва, літератури.

Національне відродження є культурно-політичним процесом, бо його

кінцева мета – завоювання національної незалежності, утворення

самостійної держави.

Етапи національного відродження XIX ст.:АКАДЕМІЧНИЙ.

Звернення, збирання, дослідження народних звичаїв, пісень і легенд,

вірувань, побуту, врешті історії та історичних документів і видання

досліджень, але мовою іншого народу (російською). Сум, ностальгія за

минулим;КУЛЬТУРНИЙ. Боротьба за введення народної (української)

мови в освіту, літературу, побут, науку, громадське життя. Рух за

відродження мови, пробудження національної свідомості, створення

культурно-освітніх груп та гуртків;ПОЛІТИЧНИЙ. Нація, об’єднана

спільною мовою, висуває вже політичні вимоги, виявляє потяг до

самостійності. Створення політичних груп та гуртків, постановка

питання про завоювання українцями політичних прав та свобод.

Періодизація національного відродження XIX століття.

- У Східній Україні відродження почалося раніше – з останньої чверті

XVIII ст. (“Енеїда” Котляревського) – так як Гетьманщина мала певну

політичну і культурну автономію, і саме тут відроджувалася національна

література та поезія;

- Однак, шляхта і дворянство XVIII ст. ще недооцінювали народну

мову;

- Наприкінці XVIII - початку XIX ст. з’являються праці в галузі

української історії, філології, етнографії, літератури. “Батьківщина “ як

поняття вже охоплює всі українські землі;

- Паралелізм в процесі відродження свідчить про внутрішню єдність

українців Східної України і Галичини;

- І. Лисяк-Рудницький: 130 років відродження – від кінця козацької

держави до Першої світової війни (шляхетський період – 1780 – 1840,

народницький – 1840 – 1880, модерністський – 1890 - 1914).

66. Ліберальні реформи 1860-70-х рр. в Росії та специфіка їх

реалізації в Україні. Соціально-економічний та політичний

розвиток під російської України на етапі становлення капіталізму.

Криза феодально-кріпосницької системи, неможливість для поміщиків

надалі ефективно вирішувати свої соціально-економічні проблеми за

рахунок кріпацтва, поразка у Кримській війні, яка продемонструвала

всьому світу відсталість кріпосної Росії , значне зростання селянського

руху — ось головні причини реформ 60-70-х рр.

В цих умовах самодержавство у лютому 1861 р. пішло на проведення

реформ. Селяни одержали особисту свободу і земельні наділи. За

отриману землю селяни повинні були заплатити поміщику. Оскільки

грошей для цього вони не мали, викупні платежі взяла на себе держава.

Протягом 49 років селяни повинні були повернути державі борг з

відсотками. Здійснене царизмом скасування кріпацтва, хоча й

враховувало перш за все інтереси поміщиків, однак стало помітним

кроком вперед. Були створені умови для швидкого економічного

прогресу. Серйозним недоліком реформи стало збереження великого

поміщицького землеволодіння. Реформи адміністративно-політичного

управління 60-70-х років: Земська реформа (1864 р.). У результаті

проведення цієї реформи в ряді губерній були створені земства - так

зване місцеве самоврядування під верховенством дворянства. Судова

реформа. 1864 р. ліквідувала становий закритий суд. Тепер судочинство

здійснювалось з участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі.

Звинувачувані отримали право захисту. Суд став відкритим, і на його

засіданнях могли бути присутніми бажаючі. Шкільна реформа (1864 р.)

Запроваджувалися єдина система початкової освіти (4 класи). Військова

реформа.(1874р.) У 1874 р. ввели загальний військовий обов'язок.

Замість 25 років служби при рекрутських наборах тепер залишили 6-7

років. Освічені служили значно менше. Проведено переозброєння і

переобмундирування армії, удосконалена система її постачання,

управління, бойової підготовки військ і підготовки офіцерських кадрів.

Міська реформа.(1870 р ) Ця реформа реорганізовувала систему міського

самоврядування. Реформи відкрили той шлях розвитку, який через

півстоліття привів Україну до національної революції.

У кінці ХІХ ст.. в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація

капіталістичної економіки. Економіка Наддніпрянської України в той

час переживала важкий етап переходу від економічних відносин доби

кріпацтва до ринкових виробничих відносин, проте в результаті цих

процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш

розвинутих районів Російської імперії. Незважаючи на свою

обмеженість, непослідовність та половинчатість, реформи сприяли

економічному розвитку українських земель, перетворенню їх в

індустріальну базу імперії.

67, Соціально-економічний і політичний статус укр. Земель у

складі імперії габсбургів. Конституційні реформи 1860-х рр., їх

вплив на укр. Свідомість.

У 1867 р. Австрія перетворилась в дуалістичну Австро-Угорську

монархію. Галичина і Буковина ввійшли до складу австрійської частини

імперії, а Закарпаття – до угорської. Виникли парламентарні форми

політичного розвитку. Розпочалася активна боротьба за автономний

статус Галичини у складі монархії, що відбувалася в умовах гострого

українсько-польського протистояння. Посилення польських позицій

супроводжують розкол в українському таборі на прихильників

української ідеї та на орієнтованих на Москву. Але це протистояння

привело до остаточної до перемоги прихильників нац.ї ідеї. Сталось це

завдяки активізації громадського руху, створенню товариства

«Просвіта» та літературно-наукового товариства, політичного

товариства.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель

характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту.

Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній

верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес

обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток

становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції.

Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Політика уряду

зводилася до експлуатації природних багатств, мала колоніальний

характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі

придатком до промислових районів метрополії.

Одним з напрямів реорганізації державного управління 1860-х років в

австрійській половині двоєдиної монархії стала подальша розробка

конституції. Конституція гарантувала цивільні свободи і рівноправність

для всіх мовних груп. Був встановлений двопалатний парламент держави

– рейхсрат.

Наслідком прийняття К стало нове пожвавлення українського руху в

Західній Україні, адже за новою К краям було надано автономних прав і

дозволено мати свої законодавчі органи — крайові сейми. У Галицькому

сеймові українцям вдалося зайняти 49 депутатських місць. У 1868 р.

народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на

меті поширення освіти та пробудження нац.ї свідомості. «Просвіта»

стала основою для виникнення нових товариств, що займались певними

напрямками діяльності: економічним — «Сільський господар,

Маслосоюз», «Крайовий Кредитовий Союз»; освітнім — «Руське

Педагогічне Товариство»; молодіжним — «Січ», «Сокіл».

68, передумови та тенденції формування укр. Нації у складі Рос та

Ав-уг імперій

Процес консолідації націй характ. формуванням

великих,стійких,зрілих соцкультурних спільнот існування яких

співвідноситься з створенням відокремлевих соц.-територіальних

організацій. Нації визначаються:спільність тер. мови,культури;

релігії;психологічних особливостей. Риси становлення укр.

нації:започаткування нац. процесів за умов відсутності

держави,необхідність боротьби за свої права,необхідність нац.ідеї.

Умови форм. укр.нації у Росії:1) обєднання в єдиному сумісному масиві

більшості укр.земель; 2) розвиток капітал. госп.,розширення

економічних звязків; 3) збільшення населення (від 13 до 20 млн із

зростанням прошарки українців); 4) наявність нац.еліти

(хлопомани,громадівці);5) внесок укр.інтелігенції у розвиток

укр.історічної науки-Антонович,Грушевський; літератури-

Куліш,Франко; етнографії - Чубинський; суспільно-політичної думки-

Драгоманов;6) осмислення на науковому рівні укр.нац.ідеї;7) збереження

на побутовому рівні традицій укр.населення. Перешкоди:1)

централізована русіфікаційна політика рос.уряду ствердження

проросійських шовінистичних позицій;2) переслідування діячів

укр.нац.руху;3) денаціоналізація укр.населення;4) розпоршеність

політ.позицій представників укр.суспільства через вплив різних

ідеологій:( урядовоконсервативної, ліберальної (заг рос.,польскої,укр.),

ліворадикальної).5) обмеженість впливів на укр.суспільство

укр.нац.інтелегенції через їх нечисленість і переслідування;6)

нейтральність до укр.нац. ідей неукраін.населення.

Процес консолідації української нації у складі Австро-Угорщини.

Західноукраїнські землі були включені до складу Австрійської

монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру

українського народу — Наддн.України. Хоч це негативно відбивалося на

процесі формування української нації, в цілому розвиток капіталізму і

створювана на його основі спільність економічного життя позитивно

впливали на формування територіальної єдності і нації взагалі.

Розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями

забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною

передумовою й основою становлення української нації. Розклад

феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин

робили соціальних верстви більш рухливими, мобільними, що певною

мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї

консолідації траплялися й різні перешкоди. Відсутність української

держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз'єднував дві

частини української території, гнобительська політика урядів царської

Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти

певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й

консолідації української нації.

69, формування політичної свідомості укр. В с-мі сусп.-пол Рос та

Ав-Уг (др. Пол. ХІХ-поч ХХ ст.)

Формування політичної свідомості українців пов′язане з

консололідацією укр. нації. Укріїнці зх. земель мали певну територію,

мовні та культурні права, що обмежувало вплив держ. структур та

меншин. Однак укр. громадяни підрос. України знаходилися в

російському ідеологічному середовищі. Це була одна з причин

гальмування формування нац. свідомості українців. Ідеологічні позиції

рос. українства можна поділити на 3 напрями:

- консервативно-монархічні (в основі – незмінність існуючого сусп. –

пол. ладу, русифікаторська політика, збереження самодержавства)

- соціалістичні (представлені рухом народництва та соц. демократією,

в Україні – рос. та укр. різночинною демократично спрямованою

молоддю, хоча на прктиці ця ідеологія не була реалізована)

- ліберальні (провідники лібералізму вимагали від уряду введення у

Росії політичних свобод, реформування держ. ради, скликання Земського

собору)

Укр. нац. ідеї не знаходили підтримки й серед польського

ліберального руху, однак українці залучалися до загал. – демокр. рухів,

та участі у повстанні 1863 р. Отже, єдиним нац. орієнтованим був укр.

ліберально-буржуазний рух хлопоманів і громадівців. Позитивним

впливом цього руху було те, що розвивалася освіта, культура, мова, та

сама нац. ідея укр. суспільства.

Російські ж сусп.-пол. рухи розпорошували українство по різних

сусп.-пол. ідеологічних напрямках. Національно орієнтованими

залишалися лише укр. ліб.-бурж. і укр. соц.-демокр. рухи, проте вони об

′єднували чисельно невеликий прошарок суспільства, тому це

гальмувало загальний процес консолідації укр. нації.

Отже, соціальний статус селян, їх важке соціально-економічне

становище, наявність ідеологічних засад, в основі яких лежала ідея

створення незалежної соборної держави України, з чим пов’язувалося

остаточне вирішення аграрно-селянського питання, створення

українських політичних партій (РУРП, УНДП, УСДП), які послідовно

опрацьовували цю ідею, роз’яснювали, поширювали та агітували за неї

селянство, діяльність товариств „Просвіта”, „Сокіл”, „Січ” були

важливими передумовами формування національної свідомості селян й

залучення їх до національно-визвольних змагань.

70, Передумови та специфіка українського національно руху в

Російській імперії на етапі становлення індустріального суспільства.

Хлопомани. Громадівський рух.

Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація

колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими

чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в

Україні

Хлопоманство — кількісно невелике відгалуження українського

культурно-національного руху другої половини XIX ст., що об'єднувало

представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення із

селянством. Вони спростовували твердження, що Правобережна Україна

є частиною Польщі, а українська мова — діалект польської. Ідеологом

хлопоманства був Володимир Антонович — який накреслив і програмові

його засади. Основні форми діяльності: культурно – освітня діяльність,

вивчення побуту, звичаїв поетичної творчості українського народу.

дотримання народних звичаїв, спілкування українською мовою, носіння

українського народного одягу; збирання українського фольклору;

просвітницька робота в селі, підняття національної самосвідомості

селян. Видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську

школу Кінцева стратегічна мета - ліквідація царизму, кріпацтва,

установлення демократичної республіки на основі зміцнення

добровільного співжиття росіян, українців і поляків Хлопомани

припинили діяльність у селах унаслідок тиску в 1861 р. і приєдналися до

українських груп, що дія ли в містах.

Громади — напівлегальні непартійні об'єднання української

інтелігенції. Перша громада була створена в 1859 р. в Петербурзі. Мета:

підвищення культурно-освітнього рівня українського народу.

Учасники:В.Білозерський,М.Костомаров, Т.Шевченко(колиш. кирило-

мефодіївці). Діяльність громад: —видання в Петербурзі літературно-

наукового щомісячного журналу «Основа» —поширення громадівського

руху в Україні та Росії —громадівці обґрунтували самостійність

українського народу, його мови та культури; —організація недільних та

щоденних шкіл для дорослих; —написання українських підручників; —

збирання коштів на видання української літератури; Громади були

розгромлені у 1863 р.: закрито недільні школи, заарештовано активних

учасників громадівського руху, припинено видання громадівської преси.

Валуєвський циркуляр 1863 р. довершив розгром і спричинив перерву в

розвитку українського національного руху на десять років.

Значення діяльності громад: заклали підвалини української науки;

вплинули на розвиток українського руху в Західній Україні; завершили

об'єднання ліво- і правобережної течій українського руху в Російській

імперії; науково обґрунтували окремішність українського народу;

допровадили український визвольний рух до політичної стадії;

забезпечили наступність поколінь українського визвольного руху.

71. Розвиток культурно-освітнього і національно-політичного

руху у західноукраїнських землях в др.пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.

Вияви нац.го відродження на зх.українських землях чітко

окреслюються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною

перебували в складі Австрії, і розпочалася активна боротьба за

автономність Галичини у складі імперії.

У 1868р. народовці засновують громадське товариство “Просвіта”,

створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати

газету “Діло”, а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну

Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм,

демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей

М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у

1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка –

Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми

було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України,

видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові

політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична

партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.

На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося

питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на

виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.

72, Суспільно-політична та національна проблематика в

програмах укр. та заг-рос. політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст..

Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність

укр нац партій. Наймасовішою з них була Укр партія соціалістів -

революціонерів (УПСР), (есери). Лідер - М. Гр. Виступали за глибокі

аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького

землеволодіння. В галузі нац-держ відносин обстоювали автономію У у

складі Рос д-ви. Другою за чисельністю і впливом політичною партією

була Укр соціал-дем-на роб-ча партія (УСДРП) (В.Винниченко,

І.Мазепа, С. Петлюра, М. Порш та ін). за дем-ий р-к У. з соціалістичною

перспективою, за її автономність у складі федеративної Рос. Частина

укр.-го сус-ва ліберально-дем-ої спрямованості об’єдналася в Укр партію

соціалістів-федералістів (УПСФ). Заможні верстви (укр поміщики,

багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної

течії, яку представляла Укр демокр-но-хліборобська партія (УДХП)

(брати Сергій і Володимир Шемети і В. Липинський). спиралася на

традиційні цінності укр сус-ва – приватну власність і хуторянське

селянське господарство. були схильні визнати необхідність незалежності

У. Партія пролетаріату — Рос соціал-демократична робітнича партія

РСДРП. Програма: Перша частина програми (пр мін) передбачала

розв'язання завдань буржуазно-демократичної рев-ї: Друга частина (пр.

макс) встановлення диктатури пролетаріату, перехід до соціалізму.

Партія соціалістів-революціонерів (есерів)(. Чернов, Н. Авксентьев, Г.

Гершуні, К. Брешко-Брешковська та ін) за мету повалення царського

самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й

державного ладу, соціалізації землі. Конституційно-демократична партія

(кадети). Заснована лівим крилом рос. ліберального руху, яке складали

члени орг-цій «Союз визволення» та «Союз земців-конституціоналістів».

орієнтувалася на зх. зразки парламентаризму, була спрямована на

радикальне реформування громад.-політ. ладу в Рос імперії,

впровадження принципу поділу законодавчої, виконавчої та суд. влади.

Октябристи — представляла праве крило рос лібералізму. Засновники та

лідери - О. Гучков, Д. Шипов, П. Гейден, М. Родзянко, М. Стахович, М.

Хом'яков та ін.; виступали за конституційну монархію з двопалатним

представницьким органом, обраним на основі всезагального виборчого

права, за надання політичних прав та свобод в рамках Маніфесту 17

жовтня 1905. Союз Російського Народу, Засновник Союзу - лікар А.І.

Дубровін (голова Головної Ради). Союз об'єднав - городян, поміщиків,

інтелігенцію. Верховна мета – р-к нац рос самосвідомості і міцне

об'єднання рос людей усіх станів і станів для спільної роботи на благо

Вітчизни.

73. Політизація українського національного руху наприкінці ХІХ

– початку ХХ ст.: студентський рух і братство тарасівців.

Початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-

політичному житті українських земель. Новими рисами цього періоду

були: переростання українського культурно-просвітницького руху в рух

політичний та посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові. Перші

політичні партії виникли ще наприкінці XIX ст. Це Русько-Укр.

радикальна партія (1890 р. ), заснована І. Франком, К. Трильовським, М.

Павликом в Західній Україні. Пізніше, після розколу 1899

р.,Ю.Бачинський, М.Ганкевич, С.Вітик заснували свою Укр-ку соціал-

демократичну партію, а І.Франко, В.Левицький, В.Охримович

засновують Нац.-дем-ну партію. Остання незабаром стала найбільшою

укр. партією Галичини. Першою нац. партією в Наддн-ій Україні була

Революційна укр. партія (РУП), заснована 1900 р. у Харкові. Вона в

основному складалась із студентів, семінаристів, народних вчителів та

представників інших верств інтелігенції. Програмою партії стала

брошура, написана харківським адвокатом М. Міхновським і видана у

Львові під назвою «Самостійна Україна». Автор ставив завдання:

боротьбу за єдину, самостійну, вільну Україну. Згодом від РУП відійшло

найбільш радикальне крило і утворило свою партію — Народну Укр-ку

партію на чолі з М. Міхновським. В 1904 р. після нового розколу в РУП

утв нова політична організація — Укр. соціал-дем-на спілка («Спілка»).

Значно посилюється студентський рух з вимогами академічних

свобод. У відповідь на виступи студентів Київського університету в

грудні 1900 р. царський уряд вдався до репресивних заходів. 183

студенти були віддані в солдати. У 1902 р. українське студентство взяло

активну участь у загальноросійському студентському страйку. У 1891 —

1897 pp. у нац.му русі України з'явилося і діяло «Братство тарасівців»

— нелегальна політична організація, яку заснували студенти

Харківського університету М. Міхновський, І. Липа та інші. Вони

висунули радикальну ідею незалежності У, захисту українства,

поневоленого та пригніченого царизмом. У 1902 р. з ініціативи М.

Міхновського — основоположника українського націоналізму — була

створена Укр. народна партія (УНП), яка висунула гасло «Україна для

українців».

Таким чином, в Україні на початку XX ст. виникають і роз-ся партії

різних спрямувань. І хоча не всі з названих партій по-різному уявляли її

майбутнє, в них було спільним те, що кожна з них виступала за

самостійність Укр. На початок XX ст. укр. нац. рух вийшов за межі

культурно-освітн і набув політичного спрямування. Боротьба проти

царського самодержавства, що посилилася на початку XX ст.,

спричинила певні позитивні зміни в українському нац.му житті. Так,

було скасовано Емський указ 1876 p., відкрито нові кафедри

українознавства в Одеському і Харківському університетах. В

українських містах та містечках розгортається мережа філій товариства

"Просвіта".

74. Революція 1905-1907 рр і Україна. Українські громади у І та ІІ

російських Думах.

Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в

революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9

січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні

набули масового характеру. Влітку 1905 р. селянський рух охопив

половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося

повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили. Через два тижні

плавання Ч. морем броненосець змушений був здатися. Восени 1905 р.

на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів. Але воно було

придушене урядовими силами. У листопаді 1905 р. на збройну

демонстрацію вийшли три саперні роти. Цей виступ також був

придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. у Донбасі, Харкові,

Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх

придушення революція пішла на спад. Розмах рев-их подій налякав

царський уряд. 17 жовтня 1905 р. вийшов царський маніфест, у якому

проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію,

дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання

уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу.

Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення укр нац-

визвольного руху. Молоді укр партії пропагували в масах ідеї автономії

або повної самостійності У, вели боротьбу за скасування заборон на

використання української мови, за усунення перепон на шляху до

розвитку національної культури.

Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи,

солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і

радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з

своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у

першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло

102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської

інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську

громаду. В основу програми цієї парламентської групи були покладені

три найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна,

освітня і питання автономії.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій

кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх

депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське

парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою.

Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого

самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У II Думі

українські депутати ще гостріше ставили питання автономії.

II Дума виявилася ще радикальиішою, ніж перша, й тому

протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було

розпущено.

75, Укр землі напередодні Першої св. Війни: ек та сусп.-пол

ситуація.

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували

залишатися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської.

Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та

культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили

імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності

населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у

національному відношенні зазнавало українське населення під владою

Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і

була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в

Галичині. Територія Західної України (сучасна територія Львівської.

Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина

Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини. Економічно

більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії,

особливо Південь і Схід України. Донбас був вугледобувною і

металургійною базою Російської імперії. На той час добування вугілля і

виплавка металу були основними показниками могутності країни.

У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії

промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися,

були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від

малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або

відправлятися на заробітки за океан. Перша світова війна, на порозі якої

стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих

блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували

Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

76. Перша св. Війна і Укр. Відношення до війни соц. та нац.

прошарків та пол. Організацій укр. Сус-ва.

1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна. Україна не

залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в

прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися

бойові дії. Тим більше, що Україна стала центром територіальних

зазіхань з боку протиборствуючих сторін; Російської імперії та Авст-ро-

Угорської, далекосяжні плани щодо України мала Німеччина.

Неоднозначне зустріла звістку про війну громадськість цих регіонів:

одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину.

По-різному поставились до війни й політичні партії.

В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських

поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією

метою був створений Комітет Південно-Західного фронту

Всеросійського союзу земств і міст, в складі якого працювали відомі

діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов.

Місцеві організації загальноросійських партій підтримали війну (крім

більшовиків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії —

ТУП, «Спілка». Українська соціал-демократична партія з питань війни

не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою

виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В.

Винниченком зсудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошенком

підтримала австро-угорсько-німецький союз.

Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною:

вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією. В серпні

1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок — Головну

Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських

військових частин на боці Австрії. З українців Галичини було

сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у

військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах,

пізніше він воював у Поділлі.

Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось

промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна

частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились

посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість

людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи

та соціального невдоволення.

77. Політика урядів Ав-Уг та Рос імперії в укр. Та польському

питанні у рр. Першої св. Війни

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький

характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом

їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і

Румунія.

Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником

слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів —

об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни

вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям.

Загарбання цих земель переслідувало мету придушити гніздо

"мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну.

Усі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської

армії спрямовували в Галичину. Українська політ. еліта Росії і АВ.-Угор.

почали проголошувати ідею націон.автономії Укр. Тогочасний уряд

проводив політику щодо обмеженння прав і свобод «чужорідних

елементів. Росія розглядала Україну як окрему частину своєї імперії. В

Галиччині встановили рос. адміністрацію, закрили укр. період. видання.

=> фізич. винищення людей на Галиччині.

Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля.

Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським

політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і

відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з

широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини.

Авст.-Уг. намагалася зберегти своє панування в Галиччині, на

Пн.Буковинни і Закарпаття. Поступово офіц. Австро-уг. влада відходила

від власних заяв щодо доцільного утворення незал. Укр. Авс.-уг. урядом

було розгорнуто кампанію страшного терору проти українців, особливо

москофілів після звинувачення поляків у зраді українцями. Москофілів

також видавали рос. окупаційним властям прихильники українства.

78. Політична ситуація в Укр після Лютневої (1917) буржуазно-

дем рев. Сусп-пол сили та інститути влади в Укр на етапі 1917 –

початку1918 рр.

Перша світова війна призвела до загострення соціальних,політичних

та національних суперечностей у Російській імперії. В Україні

активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства,який

ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р.

перемога Лютневої революції у Петрограді призвела до падіння

самодержавства,незабаром цар Микола ll зрікся престолу. Тимчасовий

уряд очолив князь Георгій Львов.

В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість

старих органів влади утворено губернські,міські і повітові правління. У

містах і селах було утворено паралельні органи влади – Ради робітничих

і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили

були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний

центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади - УЦР.

УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил

і очолила нац..-демократичну революцію в Україні. УЦР заснована у

Києві 4 (17) березня 1917 на Володимирській, 42 в приміщенні

українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства Українських

Поступовців за участю українських політичних партій, українських

військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства,

громадських і культурних організацій. Головою УЦР заочно обрано М.

Грушевського. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До

українського народу».

29-30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. 29 квітня на

засіданні Всеукраїнського з'їзду хліборобів у Києві, поставилась вимога

припинити соціальні експерименти та відновити гетьманат — історичну

форму правління в Україні; одностайне обрання делегатами Павла

Скоропадського гетьманом України.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої

Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до

10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату,

який було повалено 14 грудня 1918 року.

79. Українська Центральна Рада та Генеральний секретаріат –

перші державні структури відродженої України. Склад, політична

програма, Універсали УЦР.

Формування ЦР Започаткована 4 березня 1917р. До Ради ввійшли

представники багатьох українських партій, наукових, освітніх,

кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було

обрано М.Грушевського. Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський,

Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у ЦР належала укр партіям

соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-

демократам та іншим. Основні напрями політичної програми:-

боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9

укр.губерній та етнічних земель;- Підготовка до виборів в Установчі

збори з метою розв’язання питання про автономію у складі Російської

республіки;- Співпраця з тимчасовим урядом;- Надання нац.мешинам

рівних політичних. прав.

Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — грамоти-прокламації,

що їх видавав український парламент для широкого загалу, як гетьмани

козацької доби. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Умови І

Універсалу: Проголошення автономії України в складі Росії; Джерелом

влади в Україні є український народ; Управління України має

здійснювати всенародні українські збори ; Українські збори приймають

закони, і тільки ці закони діють на території України. І Універсал

оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді 10 (23).06 Іст.оцінка:

рішуча вимога автономії. Наслідки: нац. піднесення, загострення

стосунків між ЦР та ТУ.

Умови ІІ Універсалу: Центральна Рада має поповнитися

представниками від інших народів, які живуть в Україні; Поповнена

Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого

затверджує Тимчасовий Уряд; Формування українського війська

здійснюється під контролем Тимчасового Уряду. II Універсал

проголошено 3 (16).07.Іст оцінка: компроміс ЦР з ТУ.Наслідки:

тимчасова нормалізація відносин ЦР з ТУ, ухвалення будівництва укр.

Автономії.

III Універсал було прийнято 7 листопада. Зміст: Збереження влади

ЦР та ГС, Підтвердження демократичних прав та свобод, Соц.обіцянки:

8-год день, ліквідація приватної власності, гарантія з/п, Гарантія нац.-кул

прав соц. меншин, Обіцянка проведення судової реформи і скасування

смертної кари. Іст.значення: відновлення укр. Державності. Іст.оцінка:

проголошення УНР у федеративному зв’язку з Росією.

ЦР і ГС зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9

(22) січня 1918р. IV Універсал:Голо.ідея – проголошення незалежності

Укр, Доручення уряду самостійно вести мирні переговори та заклик до

боротьби з більшовиками, IV Універсал замінив постійну армію

міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових

і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками,

підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за

основу скасування власності і соціалізацію землі, Соц. обіцянки: захист

безробітних та інвалідів, підтвердження прав і свобод, Іст.знач:

проголошення самостійності УНР.

80. Українська держава гетьманської доби: зовнішня і внутрішня

політика П.Скоропадського.

29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді

Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було прого¬лошено

Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти

Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського,

було розпущено.

Курс внутрішньої політики урядів гетьмана Павла Скоропадського

відбивали положення «Грамоти до всього українського народу» (автор

О. Палтов).

1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної

власності на землю.

2. Політика у військовій галузі була спрямована на розбудову

збройних сил України..

3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для нац.-

культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено

українізацію державного апарату, засновано укр. університет у Кам'янці-

Подільському та Києві, Національну Академію наук, яку очолив В.

Вернадський, Національну бібліотеку, Нац. архів, Національну галерею

мистецтв, Укр. історичний музей, Укр. нац. театр та «Молодий театр» Л.

Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, видано

кілька мільйонів українських підручників.

4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінансової системи.

5. Було впорядковано судочинство, упорядковано залізничний рух.

6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація,

обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися.

Гетьманат намагався проводити активну зовнішньополітичну

діяльність. Українську державу гетьмана П. Скоропадського визнало 30

країн світу, в 23 державах вона мала свої представництва. Було

налагоджено добрі відносини з урядами країн, створених на території

колишньої Російської імперії — Фінляндією, Литвою, Грузією,

Кубанню, Доном, Кримом. Проводились переговори з Швейцарією,

Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією.

Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верствах

суспільства. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив

межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.

81. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР; історичне значення.

Внаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія

почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному

до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після падіння

Російської імперії.

09.11.1918 р. - утворення Державного Секретаріату (14 осіб - з них

8 націонал-демократи ) на чолі з Костем Левицьким

- 13.11.1918 р. - проголошення Західноукраїнської Народної

Республіки (ЗУНР.

Внутрішня політика:а) у промисловості.

встановлення державного

контролю над нафтовидобувними та нафтопереробними

підприємствами. б) у аграрному секторі

. ліквідація великого

землеволодіння. > збереження пр иватної власності на землю та

інші засоби виробництва;> ліси мали перейти у власність держави.в) у

фінансовій сфері.> впровадження власної валюти – гривні г) у сфері

соціального захисту. закон про 8-годинний робочий день;д) в освітній

сфері.> проведено освітню реформу: школи оголошувалися державними,

а вчителі – державними службовцями;> відкрито 30 українських

середніх шкіл;> дозволено відкривати школи для нацменшин. Загалом

внутрішня політика ЗУНР характеризувалася непослідовністю.

Головні завдання зовнішньої політики: 1) існувала гостра потреба в

організації центрального апарату зовнішньополітичного відомства та

дипломатичних представників за кордоном;2) політика, спрямована на

визнання ЗУНР та УНР на міжнародній арені, що означало здобуття

прихильності країн Антанти (мирні переговори в Парижі );3)

налагодження відносин з найближчими сусідами: ЧСР, Угорщиною, та

Румунією;4) діяльність, спрямована на об'єднання з УНР. Це було

головним завданням.

1 грудня 1918р. у Фастові ЗУНР та Директорія уклали попередню

угоду про об’єднання ЗУНР та УНР. - 22.01.1919 р. - офіційне

проголошення Акту злуки в Києві (делегацію ЗУНР очолював

Л.Бачинський).

> ЗУНР стала називатися Західна Область УНР;

> Є. Петрушевич став членом Директорії.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ. Засвідчило споконвічне прагнення

українського народу до створення незалежної соборної держави.

Наслідки ЗУНР:

 На першому місці стало завдання нац держ будівництва;

 Належна увага приділялася ств боєздатної нац. армії

 ЗУНР засвідчила прагнення укр. населення до

незалежної та соборної Укр д-ви

 Період існування ЗУНР увійшов в історію як героїчний

епізод у боротьбі укр. Народу за незалежність.

82. Утворення Директорії УНР, її реформи і зовнішньополітичні

орієнтації.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої

Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до

10 листопада 1920 року.

Непослідовна політика гетьмана П. Скоропадського при¬скорила

падіння його влади. 14 листопада 1918 р. Укр. нац. союз утворив для

керівництва антигетьманським повстанням тимчасовий верховний орган

під назвою Директорія у складі п'яти осіб: В.Винниченко (голова),

С.Петлюра, А.Андрієвський, А.Макаренко та Ф.Швець. Обраного заочно

С. Петлюру було затверджено Головним Отаманом Армії УНР.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року Директорія

прийняла Декларацію, у якій проголошувалося про повалення

поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію

органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено

нові: усі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім

власникам, а решта земель переходила у власність малоземельних і

безземельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий

день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон

про автокефалію Української Православної Церкви та ін.

Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки

переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників

державного апарату.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР.

Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія

і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків

з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами

Антанти та Польщею.

У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а

С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

83. Причини поразки та історичні уроки української національно-

демократичної революції 1917-1920 рр.

Укр. національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після

тривалого історичного періоду русифікації, нац.-го та соц.-го гноблення уперше в XX ст.

укр. народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування,

продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ

БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ(1917—1921 рр.)

І. Внутрішні фактори

1. Низький рівень національної самосвідомості українців і

2. Відсутність єдності між національними силами різної політичної орієнтації.

3. Жорстка внутрішня міжусобиця, хаос усередині країни

4. Численні помилки керівників Української держави, відсутність державного

досвіду.

5. Не було здійснено глибоких соціально-економічні реформ

II. Зовнішні фактори

1.На шляху державотворення постали могутні зовнішні сили, особливо Росія та

Польща, які робили все, щоб ліквідувати незалежність України.

2.На позиціях невизнання самостійності України стояли і російські більшовики, і

російські білогвардійці.

УРОКИ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ (1917—

1921 рр.)

1.Слід забезпечувати єдність усіх національно-патріотич¬них сил для досягнення

спільної мети — незалежності.

2.Важливість взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил,

без чого неможлива єдність їхніх дій та зусиль.

3.Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ,

які відкриють перспекти¬ву поліпшення життя основної маси населення.

4.Необхідно враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки

незалежності України великими державами світу.

84. Брест-Литовська конференція та українське питання.

Невдачі на фронті змусили Центральну Раду активізувати пошуки

мирних взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина,

Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці

країни погодилися на участь у мирних переговорах делегації УНР і до

Брест-Литовська від’їхали дипломати на чолі з В.Голубовичем. Над УНР

нависла загроза бути окупованою військами більшовицької Росії, які,

долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу в

Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на

“Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат зробити

рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р.

IV Універсал. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був

підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами.

Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних

відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й

Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з

більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали

наводити свої порядки.

Держави німецького блоку давали згоду на передачу УНР більшої

частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення

західноукраїнських земель в окремий коронний край. Також

сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та ін. товари.

„+”

1.Дипломатичне визнання новоствореної української держави

2.Налагодження економічних зв’язків

3.Автономія західноукраїнських земель

4.Військова допомога у визволенні території УНР від більшовиків

„-”

1.Через несприятливу ситуацію в УНР значна частина умов

реалізована не була

2.Вступ німецьких та австро-угорських військ в УНР і встановлення

окупаційного режиму

3.Ціна допомоги-поставки продовольчої та промислової продукції з

УНР

4.Втрата авторитету ЦР серед населення, наростання анархічних

настроїв

85.Встановлення радянської влади в Україні: передумови,

причини, наслідки.

Курс на об’єднання державних утворень, що виникли в результаті

розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною

складовою загального політичного курсу більшовиків.

Передумови об’єднання радянських республік

ЕКОНОМІЧНІ Тісні економічні зв’язки між радянськими

республіками як територіями інтегрованими до складу Російської

імперії, їх економічна спеціалізація, наявність спільних економічних

координаційних центрів

МІЖНАРОДНІ Делегування дипломатичних функцій

зовнішньополітичним та економічним відомствам Росії, спільність

міжнародних позицій

ІДЕОЛОГІЧНІ Єдина радянська більшовицька ідеологія, спрямована

на побудову безкласового комуністичного суспільства у всьому світі

ВІЙСЬКОВІ Централізація військових структур періоду

громадянської війни, воєнно-політичний союз радянських республік

ПОЛІТИЧНІ Спільна політична структура, наявність монопольно

правлячої РКП(б), однотипність політичних режимів

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію

про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до

з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно

оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив

в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір.

Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II

з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній

права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у

попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР.

Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися

автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями

СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з

офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це

ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

86, Економічна та суспільно політична кризарадянського

суспільства на початку 1920-х рр.: пошуки виходу. Нова економічна

політика, її суть та особливості впровадження в Україні.

На поч. 20-х р. нана країна ввійшда в смугу глибокої соц.-екон. і

політ. кризи. Громад. війни, іноземні інтервенції відкинули економіку

країни на рівень 18ст. Найбільш ушкоджень було завдано великій

машинній індустрії. Перехід до відбудови нар. госп-ва проходив в

умовах гострої паливної і транспортної кризи. У зв’язку з цим посил-сь

продовольча криза. У багатьох районах лютував голод, були масові

епідемії тифу. Також виникала проблема працевлаштування

демобілізованих. У зв’язку з розвалом економіки і критич. матер. станом

політ. ситуація в країні хар-ся гострим незадоволенням політикою

“воєнного комунізму” і з боку сел-ва, і з боку робітнич. класуСел-во

почало відкрито виявляти незадоволення продрозкладкою. Воно хотіло

вільно розпор-ся залишками своєї продукції і обмінювати її на пром.

товари.

Наслідок - усвідомлення необхідн. нової екон. політики.

Березень 1921 р. - Х з'їзд РКП(б)

Мета - Ліквідація загрози нової громадянської війни, забезпечення

виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції

Промисловість:- передача в оренду дрібних та середніх п-ств

приватним особам та колективам;- об’єднання державних підприємств у

трести і переведення їх на госпрозрахунок;- створення за участю

іноземного капіталу спільних п-ств у формі концесій ;- перехід до

планування промислового розвитку (Держплан ГОЕЛРО) Сільське

господарство:- заміна продрозкладки, продподатком;- зрівняльний

поділ землі;- передача землі селянам в оренду Фінанси і торгівля:-

легалізація внутрішньої приватної торгівлі;- різні форми торгівлі:

кооперативна, державна, приватна;- проведення грошової реформи(1922-

1924рр);- введення в обіг цінних паперів;- відкриття товарних бірж

Виробничі відносини:- відмінені трудові мобілізації;- дозвіл

використову-вати найману працю;- відрядна система оплати праці

Особливості проведення НЕПу в Україні: В українських селах неп

був уведений пізніше, ніж в Росії – наприкінці 1921р. – на початку

1922р. -Під час введення непу в сільське господарство УСРР розпочався

голод, що відсунув нормалізацію обстановки в селах ще на рік – півтора.

-Продподаток в Україні був вищим, ніж у Росії та інших радянських

республіках, і стягувався примусово, нерідко за допомогою військових

частин.

+ Поширення капіталістичних елементів в економіці, Різні форми

економічної власності, З 1921р. починається зростання виробництва.

Розпочалася реконструкція промисловості, будівництво перших

електростанцій

— Посилення соціальної диференціації, безробіття, соціальної

напруги і як результат необхідність посилення ідеологічного контролю

та політичного диктату.

87, Кооперативний рух в Україні: особливості в УСРР і на

західноукраїнських територіях.

У зв’язку із введенням на Наддніпрянщині України політики НЕПУ

яка дозволяла різні види форм власності почав розвиватись

кооперативний рух - тобто почали з’являтися добровільні об’єднання

людей які на пайових засадах спільно займалися певним видом

господарської діяльності (с/г і та у промисловості) Цей рух спричинив

потужне зростання рівня економіки адже люди які працювали у

кооперативах тепер мали-стимул-до праці бо працювали на себе Крім

того якість і кількість виробленої продукції були взаємно-

пропорційними.

Кооперативний рух на західноукраїнських землях також мав місце. Це

пов’язано з тим що влада в більшості випадків сприяла йому Кооперація

- це була безумовно одна з ключових особливостей цього періоду але у

зв’язку приходу до влади в СРСР Сталіна вона почала занепадати а

згодом і зовсім зникала внаслідок тотального розкуркулення заможних

селян а також репресій Слід також зазначити що кооператив був

попередником колгоспу проте має суттєві відмінності із ним.

У 1920-ті рр. кооперування здійснювалося досить успішно. Подальше

втілення ідеї кооперації дістали в рішеннях ХV з’їзду ВКП(б) і в

першому п’ятирічному плані, затвердженому на весні 1929. Це давало

можливість зробити вирішальний крок у здійсненні Ленінського кооп.

плану. Проте у 1928 р у зв’язку із хлібозаготівельною кризою під тиском

Сталіна було прийняте рішення посилити роль колгоспів і радгоспів, і

надалі було порушено добровільну основу розвитку кооперації. Ця

заборона мала негативні економічні і соц.-політ. наслідки. Ідеї

ленінського кооп. Плану були спотворені. Відтак в УСРР суть кооперації

було обмежено самим лише терміном «колгосп» й здійсненням політики

насильницької колективізації. В розвитку економіки зх.-укр. земель

важливе значення мав кооперативний рух. Важливим чинником у

зростанні ролі кооперативів стали ветерани укр. армії, що вступали до

них. Кожен організований кооператив, кожен гріш, що клався до укр. , а

не польської кишені, вони вважали за удар по польському ворогові, ще

одним кроком до незалежності. Кооперативи швидко утворили

розгалужену мережу. У міжвоєнний час кооперативи об’єднували

переважно сільських споживачів і торгівельні орг-ї і регулювали ціни на

с\г продукти та готові вироби. Кількість кооперативів у Сх. Галичині

різко зросла. Польський уряд перешкоджав розвитку кооперативного

руху Галичини. Але попри всі труднощі кооперативний рух

прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед

укр. Галичини і свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними

справами.

88. Політика українізації в УСРР. Її зміст і результати.

Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву

коренізаціі — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У

й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами

поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й

інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як

державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу

владу представників української національності. Українізація означала

виховання кадрів з представників корінної національності,

впровадження в роботу партійного, господарського і радянського

апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших

навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної

культури.

Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс,

розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні

об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою

силою. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка

селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка

пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В.

Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П.

Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи

неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина,

Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися

твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

Наслідки:

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку

30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення.

Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона

використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і

науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві

тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних

меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим.

Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою.

Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а

разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р.

Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з

якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою

і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило

опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався,

називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту

і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні

націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя

самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з

українізації.

89. Формування та діяльність інституцій радянської влади в

Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й

УСРР(УРСР) 1929 і 1937 рр.

26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив

першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло

питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР:

зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок,

планування господарства, оголошення війни і підписання миру.

Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму

такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї

зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко

централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес

входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад

затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче

закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у

державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР,

які відбулися в період з 1919 по 1929 рік. Конституція 1929 року, як і

перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури

пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури.

Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції,

закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і

національної належності, та проголосила суперечним основним законам

Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-

яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності,

а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей

та багато іншого. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової

Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету

Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію

для розробки проекту Конституції УРСР. До кінця 1936 року робота над

підготовкою проекту Конституції УРСР була комісією остаточно

завершена. Конституція Української РСР 1937 року була побудована на

основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї.

Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших

республік, основним положенням Конституції СРСР випливав з

спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ

розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Разом з тим

Конституція УРСР враховувала національні особливості республіки.

90. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в УСРР у 1920-

1930-ті рр.

В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з

російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац.

селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними

користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і

мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи

з’являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав

переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше

постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-

культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац.

кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац.

розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан.

влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним

цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці

нарешті отримали те ритор.-адмін. Рамки, що відображали їхню нац.

самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини.

В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно

здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім.,

болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у

1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. авто

кафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою

пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну

церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з

1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була

ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі

моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

91, парт-пол с-ма У в 1920 рр, передумови та шляхи її

трансформації у ком-адм апарат. Сталінські репресивні заходи та їх

наслідки для українського суспільства.

Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в

цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної

системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою

правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над

республіканським. Передумовою виникнення командно-

адміністративної системи управління стала монополія більшовицької

партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування

тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з

владою державного апарату. Боротьба в керівництві партії привела до

зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря

партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною

ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х

років.

Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в

1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна.

Мета • тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів;

•знищити будь-яку, навіть потенційну опозицію; •придушити

національно-визвольний рух; •переслідування і знищення всіх

представників колишніх політичних партій, заможних верств населення;

•зняття соціальної напруги в суспільстві, знищення „стрілочників” –

представників бюрократичного і партійного апарату, на яких

перекладали відповідальність за прорахунки Сталіна

Способи та методи здійснення репресивних заходів •показові

політичні процеси; •позасудові наради ( т.зв. „трійки”) для спрощення

судочинства; •застосування на практиці органами НКВС методів

фізичного впливу на „ворогів народу” та інші

Хвилі масових репресій І. 1929-1931 рр. – розкуркулення, депортації

ІІ. 1932-1934 рр. - голодомор, ,,постишевський терор”, ,,кіровська хвиля”

ІІІ. 1937-1938 рр. – доба ,,великого терору”

Репресії проти опозиціонерів у ВКП(б)-Боротьба проти ,,націонал-

ухильників"(,,шумськізм", ,,хвильовизм", ,,волобуєвщина") - Винищення

української інтелігенції шляхом фабрикації великих ,,справ":,,Спілка

визволення України", ,,Український національний центр", ,,Блок

українських націоналістичних партій". ,,Українська військова

організація,,,Білогвардійський терористичний центр", ,,Всеукраїнський

боротьбистський центр",Репресії проти військових кадрів, Репресії проти

церкви.

Наслідки:-Знищення частини інтелігенції, підірвано генофонд нації,-

Створення у с-тві атмосфери страху, підізрілості, ,,шпіоманії",-

Ліквідація у зародку можливої опозиції, винищення бази українського

націоналізму,-Ослаблення СРСР перед ІІ-ю світовою війною.

92. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й

Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції.

З початком першої світової війни тисячі українців опинились на

території Австрії та майбутньої Чехо-Словаччини (ЧСР). Географічна

близкість стала вирішальним чинником для західноукраїнського

населення, яке намагалось перш за все врятувати життя.

На території Польщі зосередились урядові установи УНР (на чолі з

С.Петлюрою). У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір - в

Тухолі, де розмістилися полонені воїни Української Галицької армії

(УГА). Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти

(насамперед, науковці, викладачі та молодь студентського віку)

розташувались у Варшаві, Кракові та Познані. Окремі з таборів для

інтернованих проіснували в Польщі до 1924 р., але через відсутність

нормальних умов життя багато інтернованих українців втікали з таборів

і прямували до ЧСР, яка в той час у відповідності з урядовою політикою

широко розкрила двері для українських-емігрантів. Частина політичних

емігрантів з Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох

таборах для інтернованих: у Фагараші й у двох таборах у Брашові. У

Бухарешті утворився також осередок українських-студентів.

У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років ЧСР стала

важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на

другу за значенням (після Відня) столицю української політичної

еміграції. Вирішальну роль у повороті українців до Чехо-Словаччини

мав національний ренесанс чехів другої половини ХІХ ст. Протягом

півстоліття вони зуміли просвітити широкі маси, виховати нову народну

інтелігенцію. Історія національного відродження чехів була

приваблюючим зразком для українських емігрантів.

Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з

українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі

радянсько-польського договору приєднано до Польщі .

93Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у

1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній

Галичині.

Пацифікацією були названі масові репресії восени 1930 щодо

українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді

очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні

протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників,

пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930

року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське

підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність

до організації саботажів як форми протесту проти національної політики

Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації

затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930

року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та

послаблення українських політичних сил, було забезпечення

максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у

листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах

Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків,

численні арешти активістів українських організацій та установ,

здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими

селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох

громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл",

філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське

громадянство спричинилися до зменшення українського представництва

у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті --

чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед

галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської

держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.

94. економічні перетворення у промисловості: індустріалізація, її

передумови, хід здійснення, наслідки.

Індустріалізація відбувалася згідно з розробленим п’ятирічним

планом і пройшла кілька етапів. 1925 рік - XIV з’їзд ВКП(б) проголосив

курс на індустріалізацію. Причини: техн. Відсталість, потреба оборони у

разі війни.

Особливості• головне джерело нагромадження коштів

– „перекачування” коштів із села, експлуатація трудового ентузіазму

людей;• розвиток групи „А” на шкоду групи „Б”;•

розпочалася з важкої, а не з легкої промисловості;•

мала ударні темпи;• спиралася на внутрішні

резерви;• здійснювалася за планом.

Труднощі• відсутність розвиненої інфраструктури (шляхи

сполучення, мости, залізниці);• обмаль кваліфікованих кадрів;•

застаріле обладнання на більшості заводів і фабрик;•

нестача коштів

Підсумки індустріалізації ,,+ "

 змінилося співвідношення між пром-тю і с/г

 змінилося і співвідношення між великою і дрібною

пром-тю

 СРСР перетв на індустріально-аграрну країну;

 зміцніла обороно-здатність СРСР;

 створення технічної бази с/г;

 ліквідовано безробіття;



швидко йшов процес урбанізації

 формувався національний український робітничий клас і

технічна інтелігенція

,, - "

 -завищені ціни на пром. продукцію

 - значне скорочення чисельності кустарно-ремісничих

закладів

 посилення регіональних нерівномірностей

 зростання централізації в управлінні економікою;

 зростання монополізму в пром-сті;

 згортання непу й утвердження командно-

адміністративної системи;

 загальне одержавлення засобів виробництва;

 заборонено приватну торгівлю (вона була одержавлена);

 ускладнення житлової та продовольчої проблеми;

 курс на мілітаризацію економіки;

 заморожування значних коштів у незавершених

об’єктах;

 посилення експлуатації трудящих;

 репресії проти технічної інтелігенції;

 сталася ізоляція радянської економіки зміцнення ролі

партії в державі;

 вся економіка України контролювалась центральними

органами влади.

95. колективізація: мотиви, хід здійснення, результати.

Економічні та соціальні наслідки колективізації в Україні;

Колективізація передбачала переведення селянства від

індивідуального господарства до колективного виробництва.

Причини:

 встановлення тоталітарного режиму

 Необхідність забезпечення коштів для індустріалізації

 Потрібен був механізм постачання хліба

 Можливість контролю за селянством

 Протиріччя між більшовицькою ідеологією та наявністю

приватної власності.

Курс на “суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу”

поклав листопадовий (1929р.) пленум ЦК ВКП(б). Колективні

господарства створювались насильно, під загрозою репресій, широко

використовувався досвід “воєнного комунізму”, набутий більшовиками

у роки громадянської війни. Було розкуркулено 200 тис. селянських

господарств.

Наприкінці 1932р. в УРСР налічувалось 70% селянських колективних

господарств, що становили понад 80% посівних площ. Продуктивність

праці “колективних” селян була низькою, оскільки майже весь урожай

вилучався державою для хлібозаготівель.

Примусові методи колективізації і масові репресії влади проти

селянства посилювали соціальне напруження, загрозу виникнення

селянської війни в Україні та інших районах СРСР. Сталін та його

оточення вирішили зламати опір колективізації шляхом винищення

українського селянства, в якому вбачали оплот націоналізму і

приватновласницької психології. Почалася одна з найбільших трагедій

українського народу — спланований і організований голодомор.

Внаслідок колективізації в Україні почалося різке падіння

продуктивності сільського господарства. Але союзний уряд

встановлював для України непомірні хлібозаготівельні плани, внаслідок

чого вже наприкінці 1932 р. з'явились симптоми голоду,

Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку і навесні 1933 р.

Люди рятувались, як могли: їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу

картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких

шлункових захворювань. Були численні випадки лю¬доїдства.

Внаслідок голодомору в Україні загинуло близько 8 млн. осіб, а за

деякими даними 10 млн. осіб.

96. Тенденції суспільно-політичного і культурного життя в

Україні в 1930-ті рп. «Культурна революція».

Політика радянського керівницва в галузі культури називалася

«культурною революцією»:

- ліквідація неписемності - створ. Надзвичайна комісія з не

писемності. Це вдалося (стало 85% писемних).

- створ. сист. народ. освіти. - Введено обов’язкової програми

навчання, підручники. Школа: початкова, середня, вища. Зросла

кількість учнів.

- Університети ліквідовані, а замість них-інститути народ. освіти.

Процес формуванняня нової інтелігенції супроводжувався репресіями

інтелектуальної, творчо активної частини укр. нас., щоб створити умови

для тотальітарного контролю суспільної думки.

- перетворити мистецтво, гуманітар. науки на інструмент

ідеологічного впливу.

- використання наук, досягнень для соціалістичного будівництва.

Літературара

З'являється стиль символізм (Вороний, Олесь, Чупринка),

неокласицизм (Зеров, Драй-Хмара, Клен, Рильський)

Літ. об’єднання: Гарт, ВАПЛІТЕ, ВУСПП,Плуг, Нова генерація,

Аспис, Ланка, МАРС.

Кіно

Одеська кінофабрика. Київська кінофабрика. Довженко –«Звенигора»,

«Арсенал», «Земля»

Архітектура

Домін. стиль – конструктивізм, якому притаманні доцільність,

економічність, лаконізм, функціональність.

Музика

Будувалася на взаємодії фольклору, спадщини муз. школи Лисенка та

нової європ. музики (Вагнер, Гріг, Равель)

Наука

Укр. академія наук – генератор ідей. відкриття у: нелінійній механіці,

теорії космічних польотів, автоматичному зварюванні металу, генерації і

селекції рослин.

97. Діяльність українських політичних партій і рухів на

західноукраїнських територіях у 1920-30-ті рр. Комуністичний рух.

Особливості функціонування націоналістичних організацій.

Українське населення піднімалось на боротьбу проти гнобителів, яку

очолювали політичні партії та громадські організації.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як

Компартія Східної Галичини у лютому 1919р.

Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920р.

колишніми членами української галицької армії. Діяла нелегально,

головний метод боротьби – терор. Вчинила низку замахів на польських

діячів.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). УСДП у 1923р.

заявила про перехід на радянську платформу, тобто підтримала

Радянську Україну, що призвело до ліквідації партії. Наприкінці 1928р.

УСДП відновила свою діяльність. До голодомору 1932-1933 рр.

залишалась на старих позиціях. Лідери – М.Ганкевич, В.Старосольський.

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Заснована

у липні 1925р. у Львові. Лідер Д.Левицький. В партії було чимало

прихильників СРСР у зв’язку з процесом “українізації” у Радянській

Україні.

Українська соціалістична радикальна партія (УСРП). Українська

радикальна партія. Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926р.

об’єдналися з організацією українських соціалістів-революціонерів на

Волині, змінивши назву на УСРП. Виступили проти орієнтації як на

СРСР, так і на еміграцію на чолі з Є.Петрушевичем.

Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН виникла

наприкінці січня 1929р. на з’їзді у Відні. Ідеологами ОУН стали

Д.Донцов та В.Липинський. Головним засобом досягнення самостійної

України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного

націоналізму”. Значною мірою спиралася на студентство, діяла

нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських

урядовців. У 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець.

Українська католицька партія (УКП). Частина греко-католицького

духовенства, яка підримувала УНДО, протягом кількох років називалася

“Українською християнською організацією” (УХО) та “Українською

католицькою організацією” (УКО). У 1923р. була утворена УКП.

Проводила угодовський курс щодо Польщі, підтримувала П.

Скоропадського як кандидата на українську владу. У 1936р. була

розпущена. Лідери – О.Назарук та Г.Хомишин.

98. Карпатська Україна як спроба створення Української

держави у 1939 р.

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про

майбутню долю Закарпаття. 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в

Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати

русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі

закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з

яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою

«Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Але

значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.

30 вересня 1938 р — Мюнхенська змова, яка поклала початок

розчленуванню Чехословаччини. 11 жовтня 1938 р надання автономії

Підкарпатській Русі(офіційна назва Закарпаття). Голова автономного

уряду — А. Волошин. 2 листопада 1930р – Віденський арбітраж, за

рішенням якого частина території Закарпаття передавалася Угорщині.

Укр. уряд переїхав до Хусту. 30 грудня 1938 р зміна назви

«Підкарпатська Русь» на «Карпатська Україна». Проведення низки

реформ (українізація, початок створення збройних сил — «Карпатської

січі», вибори до Сейму тощо). 14 березня 1939 р початок окупації

Закарпаття румунськими військами. 15 березня 1939 р – проголошення

незалежної карпатської України, обрання президентом А. Волошина.

Цього дня сейм ухвалив закон, за яким: Карпатська Укр. – незалежна

держава, держ. Мовою є українська, прапор – синьо-жовтий та ін.

Воєнізована орг-я, створена для охорони краю, - «Карпатська Січ» -

незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-

тисячної угорської армії. В кінці березня 1939 р – остаточна окупація

території Закарпаття угорськими військами. Попри морок окупації, який

знову захопив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало

велике історичне значення, бо продемонструвало непоборне прагнення

населення краю до возз’єднання в єдиній Укр. державі.

99, Українське питання в політиці держав Європи напередодні

Другої світової війни.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і

роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу

яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і

механізм возз'єднання українських земель та створення власної

української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн,

зацікавлених у вирішенні укр. питання. Перша група — СРСР, Польща,

Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські

землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові.

Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці

Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у

вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним

нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група —

Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на

українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами

Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення

Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що

багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити

українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних,

насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці

інтереси захистити.

100. Українські землі у військово-політичних планах Німеччини

та СРСР. Наслідки реалізації німецько-радянських домовленостей

стосовно України.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни,

не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі

Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх

руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь.

Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із

найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога

швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити

військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну

машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання

воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі

розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики

фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах.

Концентрація в республіці цього найчисленнішого угруповання

пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме Південний Захід буде

метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого

удару німецька армія завдала на центральному напрямку. Група армій

«Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного

удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити

сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею.

Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був

утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С.

Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого

секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах

СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію

військовозобов'язаних.

Протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між

Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р.

договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано

таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських

земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської

держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа

цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким

чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика,

Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу.

Нацистський та більшовицький уряди переслідували вузькокорисливі

цілі, намагаючись забезпечити стратегічну мету: приєднати до себе нові

території та посилити власний вплив.

101. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.).

В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946-

1947 рр. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася

Насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-

економічного і культурного життя краю. До здійснення ра-дянізації

Західної України активно залучалися працівники партійно-

комсомольського, державного апарату, службовці правоохоронних

органів, державної безпеки, культури й освіти з інших регіонів

Радянського Союзу, переважно зі Східної України, їх направляли на

заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи,

школи, вузи, технікуми тощо. Утворювалась мережа партійних і

комсомольських організацій, формувалися професійні спілки.

За короткий час було створено радянський, партійний, господарський

і карально-репресивний апарат, який контролював усі сфери життя

західних українців.

Радянізація економічного життя західних областей здійснювалась за

«старим сценарієм» - обов'язковими компонентами якого були

індустріалізація та масова колективізація. Розвиток промисловості

західних областей здійснювався досить швидкими темпами. Відбувалося

це в двох основних напрямах - відбудова та реконструкція традиційних

галузей (нафтова, побутова, деревообробна) та розвитку нових

(машинобудівна, приладобудівна, хімічна, електротехнічна).

1950 р. став роком суцільної колективізації краю, в тому числі

Буковини й Закарпаття. Примусова колективізація, антинародна

податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали

незадоволення селянства, яке поповнювало лави вояків УПА,

підпільного опору структур ОУН.

Жертвою репресій стала і Українська греко-католицька церква

(УГКЦ). Московська правляча верхівка вбачала в українських греко-

католиках потенційного ворога, який створював ідеологічне підґрунтя

національно-визвольної боротьби в західних областях. Радянське

керівництво ініціює «саморозпуск» УГКЦ.

Результати радянізації були неоднозначними. З одного боку, стало

покращення рівня життя найбідніших прошарків населення, розвиток

економіки краю, уведення безкоштовного навчання та

мед.обслуговування.

А з іншої сторони: -зростання незадоволення репресивними методами

влади, підтримка серед населення ідеї ств.сам.Укр.держави, вступ до

загонів оунівців, невдоволення українців щодо незадоволення їхніх

духовних потреб та інтересів.

102. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок

Червоної Армії у перші місяці війни. Оборонні бої

Наказ готуватися до нападу німецький генералітет отримав у 1940 p.

A 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою

«Варіант Барбаросса» . Директива стала основним керівним документом

війни проти Радянського Союзу.

Причини невдач Червоної Армії на початку війни Тоталітарний

характер влади, що поставив у залежність від волі одної людини та її

найближчого оточення життя мільйонів людей.; прорахунки керівництва

країни на чолі з Й. Сталіним: ігнорування даних розвідки про дату

наступу німецьких військ; заборона приводити війська в прикордонних

районах до бойової готовності; зволікання з переоснащенням армії та

побудовою оборонних споруд; відсутність чіткого плану на випадок

масштабних військових дій (перемогти ворога збирались «малою

кров'ю» на його території).;перевага німец сил на напрямках основних

ударів.;репресії командного складу, досвідчених воєначальників

напередодні війни.; жорстка, централізація, атмосфера страху в країні

вбивали ініціативу, гальмували вирішення нагальних проблем.;

міжнародна ізоляція СРСР;авіація бала скупчена на основних

аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до

величезних втрат техніки на початку війни. . Тільки мужність,

патріотизм і напруження всіх сил народу стримували німецькі війська,

давали час керівництву отямитися й організувати оборону країни.

У перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти

Києвом. Але події розгорталися інакше. З 23 по 29 червня 1941р в районі

Луцьк — Броди — Рівне відбулась найбільша танкова битва початкового

періоду війни. Це дозволило затримати просування гітлерівців на

тиждень. З 11 липня по 22 вересня 1941 р — Київська оборонна

операція, яка в результаті некомпетентності керівництва Сталіна та його

оточення закінчилася катастрофою для Пд.-Зх фронту. 19 вересня 1941 р

гітлерівці зайняли Київ. Оборона Києва надовго затримала німців і дала

змогу провести евакуацію на схід людей і великих підприємств

лівобережжя.. 5 серпня —16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси. ЗО

жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — героїчна оборона Севастополя, яка

тривала 250 днів.22 липня 1942 р. — остаточна окупація території

України німец-фашист військами після захоплення м. Свердловська

Ворошиловградської обл , але ціною величезних жертв, героїчного

опору народу німецький план «блискавичної ВІЙНИ» був зірваний.

103. Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів

на території України. Партизанський і підпільний рух. Внесок

українського народу у становлення радянського тилу в роки

Великої вітчизняної війни;

У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен

другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився

живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській

армії другу за чисельністю національну группу. Та це не всі українці, що

зробили внесок в перемогу в Великій Вітчизняній Війні. Перемогу над

гітлерівською Німеччиною українці наближали також своєю героїчною

працею в радянському тилу: на заводах, копальнях, в колгоспах,

лабораторіях, навчальних закладах тощо. Виробничі колективи України

разом з місцевим населенням починали відразу налагоджувати

підприємства. Працювати доводилося в складних кліматичних умовах,

без відпусток і вихідних, по 12-14 годин на добу. Нерідко робітники

тижнями не спали і їли в цехах. Героїчною працею відзначалися

українські машинобудівники.

Пілпілля. Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в

Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був

саботаж. Поступово пасивні форми опору переростали в активні:

антигітлерівське підпілля і партизанський рух. Організація підпільної та

партизанської боротьби була покладена на більшовиків та комсомольські

комітети, яких зобов'язували діяти в контакті з військовими. Форми

боротьби партизанського та підпільного руху: -диверсії на комунікаціях

ворога,знищення ліній зв’язку,доріг,мостів; -розгром ворожих

штабів,гарнізонів,комендатур тощо; -збір розвідувальних даних; -

розповсюдження листівок,газет із закликами до боротьби проти

окупантів; -рейди в тил ворога.

У результаті партизанський та підпільний рухи перетворилися на

важливий чинник перемоги над ворогом.

Наприкінці 1942р. німецький тил вже розхитували добре озброєні та

навчені рейдові з’єднання під керівництвом О.Федорова, С.Ковпака,

О.Сабурова, М.Наумова. Особливо активним партизанський рух став в

1943р.: партизани підривали мости та ешелони. «Рейкова війна» - один з

найефективніших способів ведення війни, адже вона дозволяє завдати

значних руйнувань малими силами

104. створення та діяльність ОУН-УПА.

За умов коли 2 імперські структури поділили Західну Україну нац.-

визвольний рух на ній пожвавішав. Вже в 1940 р. тут почали діяти члени

ОУН, що згодом стали зародком формування руху Опору. Напередодні

Вітчизняної війни нац. рух ставив єдину мету – проголошення

Української Незалежної Соборної держави. З початком фашистської

агресії на СРСР представники ОУН Бандери організовують повстання

проти радянських військ і 1 липня 1941 р. на скликаних у Львові

Національних зборах прийняли текст проголошення відновлення

Української держави, а також декрет про формування українського

уряду(спочатку в політиці була присутня орієнтація на Німеччину, але

пізніше вона втрачалась, а ідея боротьби за соборність і незалежність

набувала нового обґрунтування).

З початком війни в ОУН виникли гострі суперечності. (ОУН була

створена 1929р, лідери: Є. Коновалець і С. Бандера) В результаті цих

суперечностей виникли дві орг-ї : ОУН(М) і ОУН(Б). Після нападу

німців на СРСР укр. націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що

німці допоможуть їм сформувати незалежну укр. державу. Німці ж

хотіли використати нац рух у власних цілях для підриву могутності

СРСР. В результаті співпраці між ОУН та німцями було створено два

батальйони «Нахтігаль» і «Роланд».30 червня 1941 р ОУН(Б)

проголосили у Львові становлення укр. держави. Проте через кілька днів

С.Бандеру та його прибічників німці заарештували. 14 жовтня 1942 р

створено УПА, яка вела боротьбу як проти німців , так і проти радянськ

влади. З листопада 1943 р головнокомандувачем УПА був член ОУН(б)

Р. Шухевич. Форми боротьби:— створення органів місцевого

самоврядування;—- участь у створенні й діяльності української преси,

культурно-освітніх закладів, через які поширювалися самостійницькі

настрої;— створення підпільних, партизанських і регулярних військових

структур. У результаті національна течія зберегла ідею незалежності

України й зробила свій внесок у розгром німецько-фашистських

загарбників.

105. Україна в дипломатії країн-учасниць антигітлерівської

коаліції.

- Вихід України на міжнародну арену після завершення війни (1944 –

створення Народного комісаріату закордонних справ УРСР на чолі з Д.

Мануїльським)

- 1945 – включення України до складу 47 країн-засновників ООН

(участь України в розробці та прийнятті статуту ООН; 1945 – Україна

стала членом постійної комісії ООН з питань освіти, науки та культури

(ЮНЕСКО); 1946 – обрання України до складу Економічної та

Соціальної Рад; 1948-1949 – Україна – непостійний член Ради Безпеки

ООН)

Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН — одна з

головних причин відновлення прав зовнішнього представництва

України.

Молода українська дипломатія була досить активною.

- 29 липня-15 жовтня – участь представників України у Паризькій

мирній конференції

, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією,

Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

- 1948 – активна участь України в роботі Дунайської конференції

(щодо режиму торгового судноплавства на Дунаї), українська делегація,

підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка

забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських

держав — США, Англії та Франції.

Вихід Укр. наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її

вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови укр.

державності.

Таким чином, формально за Україною визнавалося право на

самостійні міжнародні відносини, але фактично своєї незалежної

зовнішньої політики вона не мала.

106.Визволення України від фашистських загарбників і

завершення об’єднання її земель.

18.12.1942р. було визволено перший укр. населений пункт –

с.Півнівку Міловського р-ну. Успішний наступ ЧА продовжувався до

лютого 1943р., за цей час було визволено значну частину Донбасу та

Харківщини. Відвоювали Харків, проте не змогли його втримати, адже

ворог обув ще міцним. Влітку 1943р. Німеччина вирішила взяти реванш

за Сталінградську битву і, провівши тотальну мобілізацію, взяла курс на

Курськ. Битва на Курській дузі тривала майже 2 місяці, у ній брало

участь понад 4 млн. солдат, і стратегічна ініціатива була остаточно

вирвана з рук Німеччини. Війська Південно-Зх.го фронту на початок

вересня визволили Донецьк і підійшли до Дніпра, Південного фронту –

визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя, Воронезького –

визволили Суми та підійшли до Дніпра. Сталін вимагав взяти Київ до

річниці Жовтневої революції і тому почався наступ з, невигідного,

Букринського плацдарму. Ціною величезних втрат Київ було взято на

світанку 6 листопада.

В січні 1944р. почалося визволення Правобережної України та Криму.

Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечено

перемогою в Корсунь-Шевченківській битві(січень-лютий 1944р.) та

виходом ІІ Укр. фронту на кордон з Румунією. 28.10.1944р – остаточно

звільнена Україна.

Встановлення кордону з Польщею:9 вересня 1944 р. -- укладення

між урядом УРСР і Польським комітетом нац. визволення Люблінської

угоди. 18 серпня 1945 р. -- укладення договору про радянсько-польський

кордон, який встановлювався по «лінії Керзона». 1951 р. -- завершення

процесу україно-польських територіальних домовленостей.

Встановлення кордону з Чехословаччиною: 26 листопада 1944 р.--

схвалення з'їздом Народних комітетів Закарпаття в м. Мукачево

Маніфесту про возз'єднання Закарпатської Укр з Радянською Україною.

29 червня 1945 р. -- договір між ЧСР і СРСР, який юридично закріпив

рішення з'їзду в Мукачево. 22 січня 1946 р. -- указ Президії Верховної

ради СРСР про утворення у складі УРСР Закарпатської обл.

Встановлення кордону з Румунією:10 лютого 1947 р. -- підписання

радянсько-румунського договору, за яким до УРСР відходили Північна

Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (тобто закріплювалися кордони,

встановлені у 1940 р.).

У результаті Сх. Галичина, Пн Буковина, Закарпаття та Пд. Бессарабія

остаточно увійшли до складу України. 1954р до УРСР було приєднано

Крим.

107. Депортація населення з території України та Криму (1944 р.).

Сталінсько-Беріївська машина репресій обрушилась на Україну

відразу ж після вигнання німецьких окупантів. В кінці 1943 — на

початку 1944 р. приймались рішення про висилку за межі України

"пособників німецьким окупантам". В березні 1944 р. Державний

Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення із західних

областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і

схід СРСР (Архангельська, Кіровська, Молотовська області, Комі АРСР і

т.д.). На початку січня 1945 р. було прийнято рішення, за яким підлягали

виселенню громадяни польської національності. Всього було виселено в

1944--52 рр• із західних о6ластей України близько 203 тис оунівців і

членів їх сімей, "куркулів", "андерсівців" (військовослуж6овців

польської армії) та ін. Багато із «спецпереселенців» померло під час

перевезення та різних хвороб.

10 травня 1944 р. (вже на другий день після вигнання німців з

Кримського півострова) Лаврентій Берія повідомив Й.Сталіна про

розроблений НКВС СРСР проект рішення ДКО про виселення всіх татар

з території Криму. 11 травня Сталін підписав цей документ. Вночі 18

травня почалася насильницька депортація кримських татар. За дві доби

за межі півострова було виселено понад 180 тис осіб. 2 червня 1944 р.

Сталін підписав ще одну директиву ДКО про депортацію з території

Криму греків, вірменів і болгар. В кінці червня того ж року з Криму бупо

виселено всіх місцевих жителів, які мали турецьке або грецьке

громадянство. Пізніше на спецпоселеня направпялись репатріанти,

демобілізовані воїни та ін. Депортовані з Криму були віднесені до

категорії спецпоселенців, виселених навічно. Вони були переважно

розселені на території Узбецької РСР. Всього на час прибуття на

спецпоселення нараховувалось понад 228 тис депортованиx.

8 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом

Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію

польського та українського населення з території Лемківщини,

Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до

виїзду з Польщі. Близько 5 тис іх загинуло. На початок серпня 1946 р.,

коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на

територію України було переселено понад 480 тис осіб.

108. Внесок українського народу в перемогу над нацистською

Німеччиною.

Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер.

Український народ боровся за існування себе як етносу, за збереження

України як своєї Батьківщини.

У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен

другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився

живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській

армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів,

зокрема командуючих фронтів та армій, було чимало українців.

Перемогу над гітлерівською Німеччиною українці наближали також

своєю героїчною працею в радянському тилу: на заводах, копальнях, в

колгоспах, лабораторіях, навчальних закладах тощо.

За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством

Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України,

евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан. Могутня

промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності

спеціалістів і робітників України допомогли створенню в тилу

потужного військово-промислового комплексу СРСР.

Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Кожен другий

з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став

на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які

вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями.

Багато українців брали активну участь у русі опору в Зх-Європейських

країнах.

109. Повоєнна вiдбудова та соцiально-полiтичний розвиток

України.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий

п'ятирічний план (1946-1950) відбудови народного господарства, що

передбачав перевищення його довоєнного рівня.

Промисловість:

- Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. Мета:

створити потужний воєнно-промисловий комплекс.

- В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу,

Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи.

- Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої,

сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за

залишковим принципом.

- Відбудова відбувалась за рахунок героїчного ентузіазму народу.

С/г:

- Складні умови: скоротилися посівні площі, не вистачало робочих

рук, техніки.

- Важким було становище селян: мізерна оплата праці, високі податки,

селяни не мали паспортів, на них не розповсюджувалося соціальні

виплати.

- Посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр. під якого в Україні

померло більше 800 тис. чоловік

- Капіталовкладення в с/г були недостатніми (7% від загальних)

- Політика «ножиці цін»

Фінанси

- Грошова реформа 1947 р.

Результати. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано

промисловість України, частково с/г і легку промисловість. Проте

зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови життя

були характерними для більшості населення.

110. «Ждановщина» в Україні: ідеологічний наступ тоталітарного

режиму на суспільство і культуру.

«Ждановщина» — це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у

1946- 1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, в ході

якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України

та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і

журналів, видатних діячів української культури — письменників,

композиторів, режисерів тощо.

Наступ сталінізму очолив секретар ЦК ВКПб А. Жданов

Мета ждановщини в Україні — посилення контролю над творчими

процесами в галузі культури, придушення національно-визвольного руху

та будь-яких проявів української самостійницької ідеї.

Причини ідеологічного наступу сталінізму: •в роки війни було дещо

послаблено ідеологічний контроль над суспільством з метою

консолідувати суспільство для ведення війни з Німеччиною, навіть

допускалися прояви патріотизму неросійських народів, якщо цей

патріотизм ґрунтувався на радянських засадах і сприяв піднесенню

бойового духу на фронті й ентузіазму в тилу; •контакти вояків Червоної

Армії з населенням Європи в ході визволення Європи від нацистів

ламали ряд ідеологічних стереотипів.; •приєднання нових територій на

заході СРСР; •в Західній Україні точилася запекла боротьба радянського

режиму з ОУН-УПА.

Напрямки ідеологічного наступу сталінізму: •наступ російського

шовінізму; •державна політика антисемітизму; •посилення контролю за

наукою. •На Україні ідеологічний наступ сталінізму вівся, в першу

чергу, під цим гаслом — "боротьба проти українського буржуазного

націоналізму".

Деякі постанови з ідеологічних питань• "Про журнали "Звезда" і

"Ленінград" (1946 р.)• "Про кінофільм "Велике життя" (1946 р.)•

Постанова ЦК КП(б)У (1946 р.) — "Про перекручення і помилки у

висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української

літератури".• Постанова ЦК КП(б)У (1946 р.) — "Про журнал сатири та

гумору "Перець"• Постанова ЦК КП(б)У (1946 р.) - "Про журнал

"Вітчизна"\

Наслідки: придушення паростків відродження української культури

після війни; гальмування, розвитку науки, літератури і мистецтва в

країні; обмеження свободи творчості; перетворення літературної

критики на засіб утримання митців у рамках офіційної ідеології; ізоляція

від надбань західної культури. Нещадної критики зазнали твори укр.

літераторів Ю. Яновського , А. Малишка, О. Довженка. Зазнали утисків

відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л.

Делоне. Зазнав переслідувань В. Сосюра за вірш «Любіть Україну».

Висновок: ідеологічний наступ сталінізму повністю досяг своєї мети

— інтелігенцію було залякано і піддано репресіям, режим відновив

абсолютний контроль над культурно-ідеологічним життям.

111. Радянiзацiя захiдних областей України. Лiквiдацiя

повстанського руху.

У Західній Україні продовжувалася політика «радянізації», перервана

війною.

Основні напрямки «радянізації»:

- насадження тоталітарного режиму

- монополізація влади Комуністичною партією. Всі галузі були

насичені спеціалістами із Східної України та інших республік СРСР.

- утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти «українського

буржуазного націоналізму», приватновласницької психології. Проти

жителів Західної України розгорталися масові репресії, «ворожі

елементи» депортувалися в східні райони СРСР.

- здійснення форсованої і насильницької колективізації

Позитивне значення мали такі перетворення:

- індустріалізація краю і модернізації економіки

- забезпечено обов'язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але

при цьому здійснювалася політика русифікації.

Мабуть, найсерйознішим «головним болем» для сталінського режиму

в Західній Україні залишалася Українська повстанська армія. Після

закінчення Великої Вітчизняної війни сталінське керівництво одержало

можливість перекинути в Західну Україну додаткові загони військ НКВС

і підсилити тиск на ОУН'УПА. У 1945—1946 рр. радянські війська за

підтримкою міліцейських формувань і добровольців з числа місцевих

жителів організували блокаду і прочісування лісових районів Волині,

Галичини й Прикарпаття. Усіх, хто підозрювався у зв’язках з

партизанами, заарештовували та депортували до Сибіру. З 1946 р. по

1949 р. до Сибіру й на крайню Північ було депортовано близько 500 тис.

жителів Західної України. Зі свого боку, Служба безпеки (СБ) ОУН і

партизани з УПА нещадно розправлялися з прихильниками радянського

режиму.

112. УРСР в перiод десталiнiзацiї (1953-1964рр): напрямки

реформування.

Спроба децентралізації управління промисловістю та будівництвом

шляхом створення раднаргоспів та ліквідації низки галузевих

міністерств .Позитивні риси: розширення господарчих прав на місцях,

наближення управління до виробництва, скорочення управлінського

апарату. Негативні: ускладнення зв'язків між підприємствами окремих

раднаргоспів, так зване «місництво», незацікавленість у комплексному

розвитку всієї галузі;Збережено старі важелі адміністративно-командної

системи, реформа не була підкріплена введенням госпрозрахунку та

наданням самостійності підприємствам, і це призвело до повернення

старої централізованої схеми управління; Впровадження здобутків

науково-технічної революції у виробництво .Позитивні риси:

впровадження перших кібернетичних машин, запуск першого штучного

супутника Землі, політ Ю. Гагаріна в космос, використання атомної

енергії в мирних цілях, заміна паровозів тепловозами й електровозами,

пароплавів — теплоходами, використання нових машин та технологій

тощо. Негативні: повільні темпи НТР, перекіс у бік оборонної галузі,

недостатні асигнування на науку, відсутність конкурентної боротьби

виробників на ринку. Збільшення обсягів випуску товарів народного

вжитку. Позитивні риси: зріс добробут народу. Негативні: зберігався

значний перекіс у бік важкої промисловості, недостатня кількість і

низька якість споживчих товарів. Результатом було, з одного боку,

підвищення продуктивності праці ,з іншого — помітне відставання від

країн із ринковою економікою

Новий наступ на особисті присадибні господарства, спричинений

впровадженням у життя ідеї про стирання різниці між містом і селом та

будівництвом так званих агроміст: «Кукурудзяна кампанія» — спроба

вирішити проблему з кормами, збільшивши обсяги виробництва;

зменшення посівів пшениці в Україні. Реорганізація МТС (перетворення

МТС на ремонтно-технічні станції з обслуговування колгоспної техніки

шляхом примусового викупу колгоспами старої техніки МТЄ за

завищеними цінами Надпрограма у тваринництві (за 3-4 роки наздогнати

США у виробництві м'яса, молока та масла на душу населення);

завищені плани здачі продукції Соціальна сфера: Збільшення

мінімальної зарплатні та пенсій;Скорочення робочого тижня;Видача

паспортів селянам;Скасування плати за навчання; Припинення практики

примусових державних позик; Широкомасштабне житлове будівництво;

Грошова реформа 1961 р., наслідком якої стало зростання цін на товари.

Висновки: в соціально-економічному житті суспільства відбулися

важливі позитивні зрушення, але неспроможність М. Хрущова та його

оточення вийти за межі існуючої системи породжували непродумані,

суперечливі, волюнтаристські заходи, які зводили нанівець усі реформи.

113. Розширення повноважень Української РСР у складі СРСР в

період десталінізації..

Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч.

й України:

- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953

р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено О. Кириченка -

першого українця на цій посаді (1953-1957 рр.). Відтоді першими

секретарями КПУ призначалися тільки українці.

- розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;

- активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в

1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р.

- 29;

- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль

України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р.

- у 1957 р. значно розширено юридичну компетенцію республіки:

отримано право вирішувати питання обласного, крайового

адміністративно-територіального поділу, прийнято громадянський,

карний та процесуальний кодекси;

- розширилися фінансово-бюджетні повноваження, а також права

щодо поточного й перспективного планування, матеріально-технічного

забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень.

Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до

якого згодом знову повернулися його командні функції.

114. Культурне життя в Україні(1953-1964рр.). «Шістдесятники»,

причини виникнення, діяльність.

Хрущовська "відлига" сприяла національно-духовному пробудженню

і культурному розвитку України.

Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження

української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося

видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання

україномовних книжок. Вживалися заходи з метою підвищення

престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові

праці - "Українська Радянська Енциклопедія , "Історія української

літератури". Видаються фахові журнали українською мовою

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав

видаватися "Український історичний журнал", почалася підготовка

багатотомної "Історії міст і сіл України".

Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них -

О.Олесь, А.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній, О.Ковінька, та

багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей

про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори

реабілітованих письменників, з 'явилися літературознавчі праці про них.

1958 р. в СРСР була проведена шкільна реформа: уведена обов'язкова

8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання;

були створені школи робітничої і сільської молоді; створювалися школи-

інтернати для дітей-сиріт, дітей-інвалідів.

У середині 1950 — середині 1960-х pp. знову посилилася

антирелігійна кампанія. Якщо 1954 р. в Україні було закрито 64 церкви,

то в 1962 р. їхня кількість досягла 1144.

Сформувалося нове покоління — «шістдесятники», широко

представлене діячами науки, літератури, мистецтва, музики,

кінематографії. Вони виступали за оновлення радянського суспільства,

відродження української мови й культури, зростання національної

самосвідомості, розвиток ідей гуманізму. "Шістдесятники" об'єднували

переважно творчу молодь, яка найактивніше прилучалася до громадсько-

політичного життя і культурного відродження в період десталінізації і

хрущовської "відлиги". Савати на шлях боротьби за оновлення

суспільства на ґрунті загальнолюдських цінностей. Найпопулярнішими

стали В.Симоненко, М.Вінграновський, Л.Костенко, І.Драч, Є.Сверстюк,

І.Світличний, І.Дзюба, П.Заливаха, А.Горська, С.Шабатура, В.Стус,

В.Чорновіл та ін.

115.Посилення системноi кризи тоталiтарного ладу (серед. 60-х—

початок 80-х рр.).

У жовтні 1964 р замість М Хрущова першим секретарем ЦК КПРС

був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від

форматорства до консерватизму. Брежнєвський період історії Укр. був

періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної

системи, періодом суспільного й економічного застою. Причини

застою: 1.вичерпні можливості екстенсивного розвитку2.неефективність

комуністичної економічної системи (неспроможність до інтенсивного

розвитку)3.неформальне згортання реформи 1965 року.Структурна

криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку:

Економічна: Розвиток промисловості: 1.приріст відбувався більшою

мірою за рахунок екстенсивного розвитку 2.вищими від середніх темпів

розвивалось машинобудування 3.найнижчими темпами розвивались

паливно-металургійний комплекс та сільське господарство. Сільське

господарство:Починає збільшуватись кількість інвестицій, але

врожайність не зростає. Висновок: вичерпалися можливості

екстенсивного розвитку с/г, а спроби інтенсифікації виявилися

невдалими. Рівень життя:1.зростання заробітної плати 2.загострення

житлової проблеми3.дефіцит якісних товарів4.чорний ринок5.черги у

гастрономах6.демографічні проблеми7.«старіння нації»8.низька якість

медичного обслуговування . Політична: Воєнні авантюри і нездатність

вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо); Нездатність вищого

керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу;«Старіння»

керівництва; Недієздатність законодавчих органів; Утрата динамічності

в розвитку радянської моделі й, відповідно, її привабливості для інших

країн; Корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація,

просування; по службовій драбині за принципом знайомства, родинних

зв’язків, особистої відданості; Посилення репресій проти інакомислячих.

Ідеологічна: Розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

Усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

Зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві; Посилення

ідеологічного тиску на суспільство. Екологічна: 1.Забруднення повітря

шкідливими викидами (Київ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, міста

Донбасу)2.Забруднення водойм викидами підприємств3.Забруднення

ґрунтових вод4.Будівництво системи ГЕС5.Меліорація призвела до

утворення солончаків (на півдні)6.Осушення боліт спричинило

обміління річок (на півночі)7.Ерозія ґрунтів8.Техногенне навантаження

на навколишнє середовище9.Будівництво АЕС з небезпечним типом

реакторів.

116. Етносоцiальнi процеси в УРСР у перiод загострення кризи

радянськоi системи.

Період другої половини 60-х — початку 80-х років був часом суттєвих

соціальних, етнічних, демографічних змін у суспільстві. На початок 60-х

років вдалося подолати жахливі для України демографічні наслідки

Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. У 1960 р.

загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн. чол., з

яких 53% були сільськими жителями. Чисельність населення республіки

досягнула у 1989 р. 51,7 млн. чол.

Характерною рисою демографічних процесів були високі темпи росту

чисельності мешканців міст. У 1964 р. міське населення у кількісному

відношенні перевищило сільське, а на середину 80-х років воно

становило вже більше 2/3 населення республіки. Причини:

загальносвітова тенденцією до урбанізації ; побутовою невлаштованістю

та складністю з працевлаштуванням на селі.

У 1979 р. розпочалася депопуляція.

Національний склад населення УРСР зазнав суттєвих змін. Протягом

60—80-х років відбувалося скорочення українців. Це було пов'язане зі

зниженням народжуваності, постарінням українців, а високими

масштабами в'їзду до України представників інших національностей. З

1959 по 1989 - частка українців у загальній кількості населення

республіки скоротилась із 76,7 до 72,1%, в той час як відсоток росіян

збільшився з 16 до 22%. При цьому варто врахувати, що вплив

російської ментальності, мови, культури був значно вищим кількості

етнічних росіян. Фактично повністю зрусифікованими були українські

міста, за винятком західних областей.

117. Полiтична опозицiя другоi пол. 60-х — сер. 80-х рр.:

програмнi та органiзацiйнi засади.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично

бездержавний статус України, панування партійно-радянської

бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя,

цілеспрямована русифікація корінного населення і особливо

послаблення тиску тоталітарного режиму. Основними течіями

опозиційного руху в Україні були:

 Самостійницька (національно-визвольний рух

підпільних груп) - за державну незалежність України, за вихід її зі

складу СРСР; вимагали духовного і культурного відродження народу,

зокрема його національної гідності та самосвідомості, збереження і

примноження традицій, мови, правдивого висвітлення історичного

минулого.

 Національно-культурницька (шістдесятники) - проти

переслідування за переконання, проти незаконних арештів, за надання

українській мові статусу державної в республіці

 Правозахисна - вимагали дотримання Конституції та

законів, ідей гуманізму і демократії, свобод і прав людини

 Релігійна опозиція - за реабілітацію та легалізацію

Української греко-католицької церкви, протестантських церков і течій,

за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних

державою храмів, тощо.

Дисиденти засуджували тоталітарні методи управління народним

господарством, централізоване планування, обмеження прав

громадських організацій. Вони пропонували відновити ринкові

відносини, приватну ініціативу, зробити трудівника господарем

виробництва. До них належали: генерал П. Григоренко, юрист Л.

Лук'яненко, науковець М. Горинь літератор В. Марченко, поет В. Стус,

художниця А. Горська, а також В. Чорновіл, О. Заливаха М. Руденко, Ю.

Литвин, В. Мороз

118. Політика русифікації України в 60-х – 80-х роках. Наслідки

цього процесу для української нації.

Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям

«соціалістичного інтернаціоналізму».

Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. 31

червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше

вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних

республіках». 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР

ухвалили ще одну постанову «Про загальні заходи щодо вивчення

російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних

закладах союзних республік».

Витіснення укр. мови було продуманим і комплексним. У столиці

УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося

близько 22% учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка

національною мовою викладалося менше половини суспільних та

гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським. За

1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових книг

і брошур, з них укр. мовою – лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося

17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською

мовою.

Русифікація вfУРСР виявилася також і в збільшенні кількості росіян в

Україні, зокрема з 1945. Важливим методом русифікації є примусове чи

добровільне переселення українців на російські землі, на далеку Північ й

переміщення тамтешнього населення в Україну.

Противники русифікації зазнавали адміністративних і судових

репресій: звільнення з роботи, ув'язнення у тюрмах і таборах суворого

режиму, заслання. Головною метою русифікації є створення єдиного так

званогоfрадянського народуfз російською мовою й культурою.

Ініціаторами й пропагаторами русифікаці вfУРСРfстають також партійні

й радянські діячі українського роду (І.Кравцев, В.Маланчук, І.Білодід,

А.Скаба та ін.).

119.Концепцiя і шляхи «перебудови» в СРСР i Украiна.

Причини перебудови:1.Стагнація в економіці, наростання науково-

технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.2.

Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його

нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-

державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю,

що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних

угруповань.3. Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.4.

Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І.

Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до

зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та

суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального

секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання

стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво

модифікувати радянську систему. На першому етапі (1985-1986)

Перебудови перетворення в СРСР здійснювалися на основі попередніх,

переважно адміністративних підходів. Не підлягала перегляду і сама

соціалістична система, на основі якої керівництво прагнуло

«прискорити» соціально-економічний розвиток країни.II етап (січень

1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань

перебудови, формування і розширення її соціальної бази. III етап (літо

1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови

зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень

1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про

необхідність глибокого реформування політичної системи. IV етап

(травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та

протистояння політичних сил. V етап (лютий — грудень 1990 р.) —

поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і

радикалізація народних мас. У цей період ситуація в країні особливо

загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. VI

етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова

Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений

комісією Шаталіна — Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін.

засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу

з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР окреслився

поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим

«команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлев.

120. Стан української економіки у другій половині 1980-х років та

назрівання економічної кризи.

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була

просякнута економічна політика, що проводилася в Україні під

безпосереднім впливом квітневого (1985р.) Пленуму ЦК КПРС. Але

чіткого плану, спрямованого на реалізацію цієї політики, вироблено так і

не було. Так, у червні 1985р. була проведена Всесоюзна нарада з питань

науково-технічного прогресу, вслід за якою пленум ЦК КП України

прийняв постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного

прогресу в республіці.

У 1987р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг,

громадського харчування, торгівлі. Проте до 1997 р становище з

промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося.

Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все

очевиднішою. Спроби радикальної економічної реформи: встановлення

контролю народу над господарським життям, «передачу економічної

влади трудящим» шляхом радикальної економічної реформи. У 1990 р.

боротьба навколо економічної реформи вкрай загострилася. Економічне

становище в країні в цей час швидко погіршувалося. Це виявлялося у

наростанні темпів інфляції, поглибленні дефіциту державного бюджету.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за

багато років в СРСР скоротилися обсяги суспільного виробництва.

Таким чином економічний застій попередніх десятиліть у другій

половині 80-х років так і не змінився очікуваним прискоренням. У 1980-

х роках економіка Радянського Союзу все більше набувала ознак

кризового стану. Аналіз економічного розвитку України за останню

чверть існування Радянського Союзу свідчить, що темпи приросту

валового продукту, національного доходу і основних виробничих фондів

мали загальну тенденцію до зниження. Економічний потенціал України у

складі народногосподарського комплексу СРСР був доволі значний,

найбільша увага приділялася розвитку в Україні сільського господарства

і промисловості. Однак становище села помітно погіршилося.

Будівництво, транспорт, торгівля і сфера послуг були менш розвинуті,

порівняно із загальносоюзним рівнем.

121. Суспільно-політичні процеси в Україні в період

«перебудови». Розгортання руху за національне відродження

України(1985-1991рр.). формування передумов незалежності.

 Відродження заборонених церков і релігійних конфесій

(відновлення УГКЦ 1990 р., відрождення УАПЦ 1990 р., повернення

культових споруд віруючим

 Відновлення роботи Укр Гельсінської Спілки

 Виникнення нових громадських об’єднань (Тов. укр мови ім

Т.Шевченка, історико-просвітницьке тов «Меморіал», студентське

об’єднання «Громада», клуб «Спадщина» та ін)

 Видання перших неформальних газет та журналів («Вибір»,

«Вільна Україна», «Український вісник»)

 Активізація руху нац меншин (вин нац-культурних

товариств, надання автономії Криму в результаті референдуму 91 р)

 Зростання сусп-пол активності населення з 88 р. (перші

масові мітинги, пікетипошерення нац символіки)

 Критика існуючого ладу, відродження укр історії

 Розгортання робітничого руху

 активне формування соціальної бази перебудови. Передусім

це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В

Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб

(Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння

перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловград)

та ін.

 розгортання в республіці багатопартійності. Першою

формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні

1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з

багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. У серпні 1989 р. на

конференції представників страйкових комітетів шахт, об'єднань і міст

Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської

областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів

Донецького вугільного басейну (РССКД).

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в

березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та

місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної

кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер

виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними .

Отже, незважаючи на складність економічних та політичних проблем,

розширився вплив національно-демократичних сил, зростало і набирало

сили національне самоусвідомлення українського народу.

122. Студентський і молодіжний рух в Україні в умовах

перебудови.

Молодіжний рух в Україні (1989-1991 рр.) характеризувався в

основному зародженням молодіжних груп і невеликих організацій,

поширенням молодіжних дискусійних гуртків і клубів, які сприяли

підготовці юнаків та дівчат до необхідності по-новому сприймати уроки

історії, розуміти сучасну ситуацію, яка склалася в країні і республіці.

Помітну роль в молодіжному русі в досліджуваний період займало

студентство. Глибше, ніж інші категорії молоді, розуміючи ситуацію, яка

склалася в республіці, студенти одні з перших в Україні почали

створювати молодіжні групи і організації, проявляти активність в

соціально-політичному житті, безпосередньо у навчальних закладах.

В грудні 1989 р. на установчому з'їзді у Києві започаткувала своє

існування нова студентська організація – Українська студентська спілка

(УСС). В програмі декларації Спілки відзначалося, що ціллю УСС є

боротьба за права студентів, забезпечення їх всіх стипендією, надання

бажаючим місця в гуртожитках, прийняття демократичних статутів

вищих навчальних закладів, можливості студентам брати участь у

вирішенні всіх важливих питань навчального процесу. Крім того,

студентська спілка виступила проти насаджування марксистсько-

ленінської ідеології в навчальному процесі, за забезпечення прав

українців і надання можливості представникам національних меншин,

які навчаються в Україні, отримувати освіту рідною мовою та інше.

Особливістю діяльності Української студентської спілки було те, що до

її складу входили представники різних, часто протилежних за своїми

поглядами, громадських формувань.

З 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування студентів з 24

міст України. Студенти вимагали відставки Голови Ради Міністрів

В.Маслона, надання Декларації про державний суверенітет України

конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на

багатопартійній основі, заборони відбування військової служби

громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та

ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього

голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено. 11

жовтня 1990р. Почався масовий студентський стайк у Києві, участь в

якому взяло близько 100 тис. осіб.

123. Виникнення Народного Руху України за перебудову. Роль цієї

організації у розвиткові політичних подій в республіці протягом

1989-1991 рр.

Історія політичної партії Народний Рух України веде свій початок від

громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних

демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою

письменників України Програми і Статуту (надруковано в «Літературній

Україні» 16 лютого 1989 року). У березні - вересні 1989 року в більшості

областей пройшли установчі конференції. Установчий з'їзд відбувся 8-10

вересня 1989 року у Києві під назвою «Народний Рух України за

перебудову». У перший же рік свого існування Рух організував ряд

великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну

незалежність, відродження української нації, відтворення історії

українського народу і державності. Особливу увагу в пропагандистській

роботі Рух приділяв вихованню історією. Зареєстрований Радою

Міністрів 9 лютого 1990 року, цього ж року Рух досяг значних успіхів у

виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України

впливову фракцію «Народна рада» та забезпечити більшість в ряді

місцевих рад Західної України. Робота рухівських депутатів в областях і

Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час

референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на

становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу

незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року. Після створення в

січні 1990 року УРП, а пізніше ДемПУ, Рух існував як неформальна

коаліція УРП, ДемПУ, інших невеликих організацій, що керувалися

своїми статутами, та власне Руху, що об'єднував людей тільки на засадах

програми та Статуту Руху. ІІ з'їзд Руху відбувся у жовтні 1990 року. До

Програми Руху введене положення про головну мету Руху — досягнення

незалежності України; з назви виключені слова «за перебудову». Були

обрані: голова Руху — Іван Драч. Відбулася перша спроба об'єднати

навколо Руху новостворені партії — УРП та ДемПУ; для цього був

запроваджений інститут асоційованого членства у Русі. Однак ці партії

відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій

навколо Руху проіснувала до вересня 1991 року і фактично розпалася в

період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ,

проігнорувавши рішення Великої ради Руху, висунули своїх кандидатів

на Президента України й розгорнули виборчу боротьбу проти кандидата

від Руху В'ячеслава Чорновола.

Прояви активізації національного руху:

1. Розгортання діяльності українських дисидентів, національно

свідомих представників укр.. інтелігенції, селянства і робітників.

2. Еволюція свідомості частини партійно-радянської номенклатури,

депутатів у напрямку націонал-комунізму і визнанні необхідності

досягнути суверенітету України.

124. Становлення багатопартiйної системи в Українi.

Класифiкацiя новостворених полiтичних партiй. Характер

багатопартiйностi.

Основними передумовами формування багатопартійності в Україні

були:1) історичний досвід багатопартійності в Україні;2) розширення

демократизації суспільного життя, гласність;3) виникнення і розвиток в

Україні дисидентства;4)нездатність КПРС виконувати керівну роль у

суспільстві, яку вона собі привласнила. Основними етапами

формування багатопартійності в України були:-перший етап (1988-1989

pp.) - виникнення неформальних організацій, утворення легальної

організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської

спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;-fдругий етап

(1990-1991 pp.)- почалося створення багатьох партій, їхній поділ на

центристські та радикальні; поява парламентської опозиці;- третій

етап (почався на зламі 1991-1992 pp.)- партійне будівництво в умовах

повної державної незалежності; розширення спектра багатопартійності.В

Україні почали діяти партії різної політичної спрямованості. За

відношенням до соціально-економічних систем, ідеології та політики

вони поділялися на ліві, центристські та праві Ліві партії:

Комуністична партія України (КПУ) Політичні позиції з основних

проблем: побудова соціалізму, тісні зв'язки із СНД, вступ до Союзу з

Росією і Бєларуссю, відновлення оновленого Союзу.Соціалістична

партія України (СПУ). . За програмними положеннями СПУ близька до

КПУ, але більш помірна, більше схильна вписуватися в існуючі

політичні структури. Мета партії - побудова соціалізму. Селянська

партія України (СелПУ). Пріоритетним завданням партії було

проголошено збереження колективних форм господарювання на селі.

Центристські До центристських наприкінці 1980-х - початку 1990-х

pp. належали: Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ),

Демократична партія України (ДемПУ), Партія демократичного

відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України

(СДПУ), Партія «зелених» та ін. Центристи стоять на позиціях

незалежності України, розділяють деякі програмні вимоги правих, при

цьому підкреслюють перевагу прав окремої людини над правами нації.

Праві партії. До правих партій в цей період належали: Українська

республіканська партія (УРП), Українська народно-демократична партія

(УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська

християнсько-демократична партія (УХДП), Конгрес українських

націоналістів (КУН) та ін.Спільною для більшості цих партій і рухів

стала національна орієнтація і радикалізація вимог. Вони виступають

за національну, унітарну і правову державу, відстоюють українську

національну ідею і християнські цінності, Послідовно захищають

приватну власність. Украй негативно ставляться до лівих сил.

125. Спроби державного заколоту в Москві в серпні 1991 р і

Україна.

19-22 серпня 1991 р. В СРСР було здійснено спробу державного

перевороту. Президент СРСР М.Горбачов був ізольований на дачі

«Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту

був ств Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у склпді Г.

Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д.

Стародубцева. До Моски вводилися війська. На тер СРСР на 6 місяців

був оголошений надзвичайний стан.

Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч

народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР,

запобігти загольнонац. катастрофі. Насправді це була спраба

консервативних пол сил знащити демок перетворення, повернути країну

до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.

Офіційний Киів зайняв очікувальну позицію. Проти дії ДКНС

найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові пол партії.

Депутати –опозиціонери укр ВР – Народна Рада і представники дем.

організацій України – визнали дії ДКНС антиконституційними,

спрямованими на відновлення необмежаної диктатури КПРС.

На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали

пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за

змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали

Б.Єдьцина, який тимчасово взяв на себе ф-ції Президента СРСР.22

серпня 1991 р. Змовники визнали свою поразку.

Підсумком цих подій для Країни стало прийняття 24 серпня 1991 р

Акту прголошення незалежності України.

126. Формування передумов незалежностi України: Декларацiя

про державний суверенітет України та Акт проголошення

незалежності України, їх основні положення та сучасні оцінки.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про

державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу

України самостійно вирішувати свою долю. Вона заклала основні

принципи державотворчих процесів, стала основою нового законодавста

України, кроком на шляху просування до незалежності.Декларація

складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів.

Основні положення Декларації: право укр нації на самовизначення;

принцип народовляддя; розподіл влади на законодавчу, виконавчу та

судову; гарантія прав і свобод громадян; територіальна недоторканність

України, масостійне визначення адміністративно-тер устрою;

економічна самостійність; екологічна безпека України; право на власні

збройні сили, внутрішні війська і органи днржбезпеки; УРСР – суб’єкт

міжнародного права.

Історичне значення:1.Декларація проголосила державний суверенітет

України;2.Декларація проголосила переобрання органами влади УРСР

багатьох державних функцій, які раніше належали СРСР;3.Декларація

проголосила пріоритет інтересів України та її народу над інтересами

СРСР;4.Декларація заклала правову основу для будівництва правової

держави;5.Прийняття Декларації не забезпечило реального суверенітету

України, оскільки більшість важливих питань вирішували союзні органи

влади.

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного

документу – «Акту проголошення незалежності України» припинило

існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і

проголосило появу незалежної держави – Україна. Втретє за 350 років

від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. У

результаті одвічна мрія багатьох поколінь українського народу

здійснилася, українці нарешті здобули власну державу і отримали

могутній поштовх для подальшого розвитку нац життя.

Основні положення: проголошення незалежності України та ств

самостійної укр держави - України; неподільність і недорканність тер

України, чинність винятково Конституцій та законів України.

127. Об’єктивні та суб’єктивні причини руйнації господарського

механізму після проголошення державної незалежності України.

У червні 1987 році на Пленумі ЦК КПРС проголошено радикальну

економічну реформу. Пленум відзначив, що головне в радикальній

реформі управління на – перехід від адміністративних методів

господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується

на врахування економічних інтересів виробників. Однак реформа була

не послідовною, її впровадженню чинив опір бюрократичний апарат. У

1990 році в СРСР робиться спроба запровадити економічну реформу, яка

називалася „Основні напрямки стабілізації народного господарства і

переходу до ринкової економіки”. Цю програму прийняла Верховна Рада

СРСР. Програма виявилася нежиттєздатною. Економічне становище

погіршувалося. Створюється Держагропром – бюрократична надбудова

над колгоспами, радгоспами та ін. Ведуться пошуки альтернативних

форм господарювання: фермерські господарства, поширення різних

форм оренди, утворення кооперативних колективів. Загострюється

продовольча проблема, хоча в 1989 і 1990 рр. Були рекордно враженими.

Колгоспно-радгоспне керівництво і консервативні елементи в партійних

верхах не хотіли вирішувати головного питання на селі: визнання

приватної власності на землю. Україна, як молода суверенна держава, не

має достатнього досвіду налагодження економічних зв’язків з країнами

світу. Це пояснюється насамперед тим, що вона не мала змоги набути

такого досвіду у складі СРСР, їй бракує достатньої кількості органів,

кадрів, які могли б проводіти самостійну науково обгрунтовану

зовнішньоекономічну політику. Україна робить перші кроки на шляху до

входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної

правової бази, прийняття відповідних законів. Такими законами є Закон

України ,, Про зовнішньоекономічну діяльність” (квітень

1991р.),Закон ,,Про створення експортно-імпортного банку “ (січень

1992р.), Закон ,, Про іноземні інвестиції ” (березень 1992р.) та інші,

декрети Кабінету Міністрів тощо.

Об’єктивно причиною, що заважає нині входженню України як

повноправного партнера у світове господарство, є низька

конкурентоспроможність її продукції насвітових ринках. Із промислових

товарів на ринках дальнього зарубіжжя може конкурувати не більше 1%

товарів. Головні причини цього: По-перше, розрив господарських

зв’язків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Україна втратила

чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через

відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною

мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин,

а також до виплавненого металу тощо через значне зростання

енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті

вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку,

оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%. По-друге,

переваження в експорті України паливносировинноїї групи. По-третє, в

експорті низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної

власності.

128. Тенденції трансформаційних змін економіки України в

умовах незалежності: від здобутків до прорахунків.

На дострокових президентських виборах 1994 року переміг Л.Д.

Кучма. Роки правління Л.Кучми пройшли під знаком постійного

суперництва з парламентом. В основі будь-якої полеміки – боротьба за

владу. Аналізуючи свою діяльність, президент відзначив, що у нього

було більше можливостей побудувати нормальний законотворчий

процес. Перше оточення Президента 1994 року складалося з політиків

нового покоління: Д. Видрін, А. Разумков, В. Литвин, Д. Табачник, М.

Рудьковський. Кучма позбувся майже всіх, залишився тільки Володимир

Литвин. З'явилися нові люди, нові гасла і, на жаль, старі невирішені

проблеми.

Протистояння гілок влади, політична та економічна корупція

продовжувалися і в період другого президентського терміну Кучми.

Прем'єром був призначений В. Ющенко, віце-прем'єром – Ю.

Тимошенко. Вся економічна політика уряду була спрямована на зміну

системи, що дає всі умови для тих фінансово-промислових угрупувань,

які лояльно ставилися до Президента. Ці заходи повинні були призвести

до зміни в розкладі політичних сил, а президент став би маріонеткою в

руках прем'єра. Л. Кучма, як свідчать його близькі люди, розумів, що

ініціатором цих спроб був не Ющенко, а Тимошенко. У цих умовах,

дотримуючись правил політичної боротьби, президент доручив прем'єру

визначити доцільність наявності в уряді посади віце-прем'єра з питань

енергетичної політики.

Історичні факти та політичний аналіз періоду правління Л. Кучми

показує, що він проявив себе як добрий тактик і поганий стратег. У

період правління Л.Кучми було досягнуто і певних позитивних

результатів: стабілізація економіки, грошова реформа, не було серйозних

етнічних і локальних конфліктів. Разом з тим, затвердилася авторитарна

влада з явно вираженим кланово-сімейним змістом. Україна стала

класичною корупційною країною. Відсутність обґрунтованої і зрозумілої

суспільству стратегічної орієнтації негативно позначилася на зовнішній

політиці.

129. Формування інститутів державної влади України після

проголошення незалежності. Прийняття Конституції України, її

значення.

Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи

суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і

визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює

управління системою державних організацій, громадських об'єднань і

трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне

неоднорідного (зокрема, класового) суспільства.

В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент,

Законодавча, Виконавча і Судова влада. Президент України є гарантом

державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання

Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та

на виконання Конституції України і законів України Президент видає

укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території

України.

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Парламент —

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Уряд України — Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі

органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр

України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на

даний час, дев'ятнадцять міністерств.

З прийняттям нової Конституції України у 1996 році було закладено

міцний правовий фундамент для розвитку суспільства і державності

України. Країна вступила в новий етап свого розвитку, що є

продовженням процесу докорінного реформування державної влади,

який розпочався після проголошення незалежності України у серпні

1991 року. Конституція визначила низку принципово нових положень

щодо організації і функціонування демократичної, соціальної, правової

держави.

130. Особливості конституційного процесу в Україні 1996-2004 рр.

Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-

владних гілок.

Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року

стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-

правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої

Верховною Радою в травні 1991 р. Проте життя внесло корективи в

розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 року

Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим

референдумом, кардинально змінило ситуацію — значна частина

положень концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою

актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови

правового поля. Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було

створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння

гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою

продуктивністю. Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з

новою силою в червні 1996 p., коли Верховна Рада розглядала її проект у

другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови,

державна символіка і питання власності. Робота п´яти узгоджувальних

комісій з найбільш спірних питань дала свої наслідки. 28 червня 1996

року було прийнято Конституцію України.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується.

По-перше, потрібно провести копітку роботу щодо тлумачення та

конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі

кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме

нагальна потреба в змінах, доповненнях і додатках до існуючого

основного закону держави.

Протягом 1990—1998 pp. прийнято загалом понад 1200 законодавчих

актів. Під час антипрезидентських виступів 2001—2002 pp-коли

опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни

форми правління, було започатковано новий етап формування

політичної системи України. Після голосування 8 грудня 2004 року за

«великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття

законопроектів відбулося з порушенням Конституції, і вони

звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати його

нелегітимним. Наприкінці літа 2005 р. питання про практичну

реалізацію політичної реформи залишалося відкритим.

Отже, суть конституційного процесу полягає в забезпеченні

становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні

законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості

та формуванні політичної культури населення.

131. Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії

суспільства і влади. Особливості та перспективи поглиблення

суспільної демократії в Україні..

Політична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі

найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та

груп.

В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна

політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні,

який виражається в признанні права громадян на об’єднання в політичні

партії і громадські організації, організації суспільного життя на

принципах політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні

партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню

політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім

Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі

України “Про об’єднання громадян”, а також у виборчому законодавстві.

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на травень 2011

року в Україні офіційно зареєстровані 185 політичних партій.

Основними є: Українська республіканська партія «Собор» (заснована

5 листопада 1990) Комуністична партія України (5 жовтня 1993); Партія

захисників вітчизни (7 липня 1997); Партія регіонів (6 листопада 1997);

Українська соціал-демократична партія (12 грудня 1998); Народний союз

«Наша Україна» (22 березня 2005); Громадянська партія «ПОРА» (23

березня 2005). Партії об’єднуються у блоки: Блок Юлії Тимошенко

(Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», Українська соціал-

демократична партія, Партія «Реформи і порядок»); «Наша Україна —

Народна самооборона» (Народний союз «Наша Україна», Народний рух

України, Українська республіканська партія «Собор», Партія

«Християнсько-демократичний союз», Партія захисників вітчизни,

Політична партія «Вперед, Україно!», Українська народна партія,

Громадянська партія «ПОРА», Політична партія «Європейська партія

України»); Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія України).

Питання взаємин інститутів влади і громадянського суспільства – це

одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична

облаштованість і стабільність. Це пов'язано з тим, що громадянське

суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади,

у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує

єдиної й універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства і

інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як

уособлення влади і представника громадянського суспільства.

Таким чином, громадянське суспільство й держава в її владно-

інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові

частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не

можуть існувати одне без одної.

132. Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні

відносини. Проблема громадянських і політичних прав

національних меншин.

Під етнографічною групою розуміють певну групу людей, що

належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи

побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-

культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних

груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній

музиці та декоративно-прикладному мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями

розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх

соціальним і політичним становищем, географічними умовами,

заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп.

Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в

межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої

особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки,

гуцули, лемки.

Згідно з переписом населення 2001 року національний склад

населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на

2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації —

українців. Вони становлять близько 80% усіх жителів України. Поряд з

українцями на території держави проживає понад 100 національностей.

Серед них найбільшу діаспору мають росіяни. В Україні проживає також

значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси,

молдавани, поляки, болгари, угорці, румуни. Крім цих національностей,

в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та

ін.

Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в

залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у

вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і

інших стосунків між націями. Важливу роль у житті і розвитку кожної

нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони

направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в

той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності.

На сучасному етапі особливого значення набуває проблема

забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова

досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного

розвитку українського суспільства.

133. Міжконфесійні відносини незалежної України.

Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в

Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між

суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його

нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі

та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких

міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду

Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно

співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій.

Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у

подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у

площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації

ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків

міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними

організаціями та державою.

Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається

постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також

процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як

рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов’язана була з

різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування

релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад

конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних

відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом

постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної

направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих

міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська

Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції

дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки

враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію

багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах

таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові

державно-церковних відносин.

134. Концептуальні основи і пріоритети зовнішньої політики

України.

Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану

зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її

зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу

проголошення незалежності у 1991 році. Україна послiдовно й

неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного

дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших

мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у

схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках

зовнішньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах

якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.

Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин; 2. європейська

iнтеграцiя; 3. багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з

сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і

впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя для України - це

подальше політичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне

просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу;

адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як

ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з

НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи

європейської стабiльностi та безпеки. В рамках багатосторонньої

дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями

зовнiшньополiтичної дiяльностi: 1. забезпечення ефективної участi

держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй; 2. активiзацiя дiяльностi

в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного,

заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях,

безпекових режимах i контрольних механiзмах.

Головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України

відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та

завдань є: 1. Забезпечення національної безпеки.2. Створення умов,

необхідних для нормального функціонування національної економіки.3..