Шпори національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

1. Сутність та елементи національного

багатства.

НБ – це сук ресурсів країни (ек активів) та

накопичених благ, які знах в її розпорядженні та

можуть використовуватись для здійснення процесу

вир-ва продукції і робіт, надання послуг та

забезпечення життєдіяльності людей. За

натурально-речовим складом НБ – сук цілого ряду

споживчих вартостей (прир ресурси, предмети і

засоби вир-ва, готова продукція, майно громадян,

сусп організацій тощо). Вартісна оцінка НБ та її

динаміка характеризують результативність

функціонування нац ек-ки, її можливості, а також

р-нь життя населення. Складові НБ: 1. Створені

нефінансові активи: 1)основні засоби галузей, що

виробл товари і надають послуги (це частина НБ

краї ни, що створена у процесі вир-ва та довгий час

багаторазово і постійно у незмінній натурально-

речовинній формі використовується в економіці,

переносячи свою вартість на продукції, роботи та

послуги; 2) запаси мат оборотних засобів; 3) запаси

ГП (засобів вир-ва і предметів спож) на складах

підприємств, у с-ма постачання, на біржах; 4)

державні резерви засобів вир-ва і предметів спож;

5) цінності (це «кошторисні» товари

довгострокового використання, що не зношуються

з часом6 антикваріат, вироби з дорогоцінних

металів…); 2. Нестворені нефінансові активи 1)

матеріальні нестворені активи – активи природного

походження ( земля, вода, ліси прир ресурси),

тобто активи, які не є результатом виробн.

процесів. 2) нематеріальні нестворені активи –

активи, які налають виключне право своїм

власникам на здійснення конкретних видів

діяльності або на вир-во певних видів товарів та

послуг; власники підп.-ств отримують внаслідок їх

викор-ня монопольний прибуток (патенти, торгові

марки, ноу-хау); 3. Фінансові активи 1)монетарне

золото; 2) валюта і депозити; 3) кредити та

запозичення; 4) цінні папери; 5) акції; 6) інші

активи і пасиви); Забезпеченість прискорених

темпів ек зростання ресурсами (осн виробничими

та мат оборотними засобами) значною мірою

визначається фін станом країни. Тому фін активи

(пасиви) — важливий елемент НБ. Від їхнього

обсягу залежать можливості зростання вир-ва в

країні і удосконалення всіх форм споживання та

нагромадження. 4. Споживчі товари довготрив

використання- товари, що викор

домогосподарства; 5. Прямі іноземні інвестиції

(ПІІ).

Нац. багатство виступає як важливий показник

економічної могутності країни та джерело її соц.-

економічного прогресу.

2.Порівняльна характеристика ролі та

призначення створених і нестворених

нефінансових активів, як складових

національного багатства, для функціонування

ек-ки.

Більшість нефінансових активів звичайно служать

двом цілям: використання в економічній діяльності

і збереження. Створені нефінансові активи:

Основні засоби — це частина нац. Багат. країни,

що створена у процесі вир-ва та довгий час

багаторазово і постійно у незмінній натурально-

речовинній формі викор-ся в ек, переносячи свою

вартість на продукцію, роботи та послуги.

Запаси матеріальних оборотних засобів є

постійно поновлюваною частиною національного

багатства, до складу якої входять виробничі

запаси сировини, матеріалів, палива, запасних

частин, господарчих товарів, худоба на

відгодуванні, молодняк тварин та ін.

Державні резерви засобів вир-ва та

предметів споживання — це частина

створених матер. благ, яка зараз не викор-ся і

являє собою стратегічні запаси країни на

випадок непередбачених ситуацій та форс-

мажорних обставин. Ці блага перебувають на

зберіганні у с-ма державних матер. резервів.

Цінності — це «кошторисні» товари

довгострокового використання, що не зношуються

з часом. Найважливішою особливістю даного

елементу нац. Баг. є те, що з часом у результаті

багатьох об’єкт. та суб’єкт. чинників відбувається

зміна структури цінностей, що приводить до

збільшення їхньої вартості (ціни).

Важливою частиною створених нефінан. активів є

запаси готової продукції, що складаються з

товарів і послуг, які створені у поточному або у

попередньому періоді та зберігаються для

наступного продажу, використання у вир-ві чи в

інших цілях.

Нестворені нефінансові активи: матеріальні

нестворені активи— це активи природного

походження (природні активи — земля, вода, ліси,

ресурси надр та ін.), тобто активи, котрі не є

результатом вироб-х процесів, на які встановлені

або можуть бути встановлені права власності. До

даної категорії не належать природні активи, на які

права власності не встановлені або не можуть бути

встановлені (наприклад, відкрите море, повітряний

простір). До складу нематеріальних нестворених

активів належать активи, які надають виключне

право своїм власникам на здійснення конкретних

видів дія-ті або на вир-во певних видів товарів і

послуг. При цьому інші суб’єкти (юридичні та

фізичні особи) не мають на це права без

спеціального дозволу власників відповідних

активів.Вартість нематер. нестворених активів

оцінюється у поточних цінах (за наявності такої

можливості), у випадках, коли здійснюється їх

купівля-продаж. В інших випадках оцінюється

поточна вартість майбутніх доходів, на які

очікують власники даних активів. Придбаний

гудвіл оцінюється за вартістю придбання мінус

накопичена амортизація.

3.Прир. ресурси та їх вплив на екон. розвиток.

Під природними ресурсами розуміють тіла

й сили природи, які за певного рівня розвитку

продуктивних сил можуть бути використані для

задоволення потреб людського суспільства.

Природні ресурси включають у себе такі компоненти,

як земля, надра, лісові та водні ресурси, рослинний і

тваринний світ, повітряний простір. Ресурси

природи є держ власністю. Держ влас¬ність дає

можливість безкоштовно викор деякі при¬родні

ресурси в інтересах сусп.-ва (викор землі для буд-

тва трансп магістралей, експлуатація лісових,

водних ресурсів, видобуток кор копалин та ін.).

Викор-ня прир ресурсів у приватному секторі, як

правило, передбачає стягнення спеціальних

податків, рентних та інших пла¬тежів, які

спричиняють ↑ С/В виготовлюваної продукції.

Прир ресурси не є невичерпними та вічними. Тому

вини¬кає проблема їх збереження та відновлення.

Шляхи вирішення: 1. бережливе, рац-не вик-ня

невідн ресурсів; 2. здійснення заходів щодо

поповнення відновлюваних прир ресурсів

(відновлювати і підвищувати природну родючість

землі, здійснювати посадку лісосмуг, відновлювати

запаси водойм); 3. максимальне вик-ня вторинної

сировини та інші відходи вир-ва; 4. підтримка екол

чистоти вир-ва та приро¬докористування.

За своєю економічною сутністю природні ресурси

мають споживну вартість. Їх придатність і

корисність, техніко-економічні властивості,

масштаби та способи використання визначаються

суспільними потребами. Категорія «природні

ресурси» вказує на безпосередній зв’язок природи з

господарською діяльністю людини, що нерідко

призводить до негативних суспільних явищ,

завдаючи природі великої шкоди. А відтак процес

взаємодії людини з довкіллям по суті своїй

двоєдиний. З одного боку, це — використання

природних ресурсів, а з другого, — вплив на

довкілля і необх. рахуватися з природоохоронними

процесами.

4.Склад та хар. природно-ресурсного потенціалу

У..

Природно-ресурсний потенціал — важливий

фактор розміщення продуктивних сил. При

комплексній характеристиці території обов’язково

враховується її ПРП, що складається з природних

умов і ресурсів. Прир умови (ПУ) – тіла і сили

природи, які мають істотне значення для життя і

дія-сті сусп.-ва (впливають на розселення людей і

первинну спеціалізацію території), але не беруть

безпос участі у виробн. і невиробн дія-сті людей:

рельєф і клімат. Прир ресурси (ПР) – тіла і сили

природи, які за певного розвитку прод сил можуть

бути викор для задов. потреб людського сусп.-ва:

земля, надра, ліси, водні ресурси. ПРП є

багатокомпонентним: 1. Мінеральні 2. Земельні 3.

Водні 4. Рекреаційні 5 Кліматичні ресурси.

Класифікація ПР може бути різною залежно від

того, за якими ознаками її проводять. ПР

класифікують:

а) за видами: мінерально-сировинні, водні,

земельні, біологічні (тваринні, рослинні, лісові),

кліматичні, рекреаційні, Світового океану;

б) за вичерпністю: вичерпні і невичерпні;

в) за можливістю самовідновлення: відновлювані

та не відновлювані.

Найістотнішу роль в суч. розвитку суспільства

відіграють такі ПР як:

1.Мін ресурси (МР). Мінсировинна база в У вкл.

≈20 000 родовищ 113 кор копалин. У вартісному

виразі запаси родовищ КК в У. оцінюється ≈ в 38

млн грн.

2. Земля як ресурс має багатоцільове призначення.

Відповідно до властивостей визначається

народногосподарська цінність земель та

виділяються їх цільові категорії: 1) землі с/г

призначення; 2) землі громадської та житлової

забудови; 3) землі природозаповідного та іншого

природоохоронного призначення; 4)землі

оздоровчого призначення;5)землі рекреаційного

призначення; інші. Земфонд У. станом на 1.01.2010

складає 60354,8 тис га (71% – землі с/г

призначення, 17,6% – ліси).

3. Водні ресурси (ВР). Потенціал ВР У.

формуються за рахунок поверхневих, підземних,

морських вод. Осн джерело забезп потреб –

поверхневі води (80%); підземні води (15–17%),

морська вода (3–5%). Терит розподіл ВР не

відповідає розміщенню водомістких галузей госп

комплексу У.

4. Лісові ресурси. У. належить до лісодефіцитних

країн. Sлісів = 10,8 млн га. Із заг запасів деревини –

1,74 млрд м3. за світовими цінами запаси деревини

в У. приблизно 27 млрд $

9.Соц. та економічна ефективність НЕ

Ефективність НЕ — це співвідношення між

результатами діяльності (фун-ня ек-ки) та

витратами для досягнення поставленої мети та

цілей. . Е=Р/З >1, де Р – результати (робіт, послуг,

товарів); З – затрати вир-ва (с/в робіт, послуг…). 2

види ефективності НЕ 1. Соц еф хар-є

відповідність нац вир-ва потребам людей і цілям

сусп.-ва. Інтегруючим показником соц еф-сті є вир-

во товарів нар спож в заг обсязі вир-ва за певний

період (рік). У розвинених країнах частка товарів

нар споживання - 70%., а вир-во засобів вир-ва —

до 30%. Соц еф-ть конкретизується в таких

категоріях, як соц витрати (забруднення навк сер,

р-нь захворюваності, р-нь бідності тощо) і соц.

блага (р-нь освіти, життєвий р-нь). Якщо добробут

нас та його життєвий р-нь постійно підвищуються,

то НЕ є соц ефективною. 2. Показники ек еф-ті: а)

прод-ть праці ППр= ВВП/Чис зайн; трудомісткість

вир-ва =1/ППр б) матеріаловіддача –це

співвідношення між вартістю ВВП до мат витрат на

вир-во: М=ВВП/МВ, матеріаломісткість= МВ/ВВП;

в) фондовіддача – скільки фондів використано на

вир-во продукції: Ф=ВВП/Вовф, де Вовф – вартість

осн вир фондів, фондомісткість= Вовф/ВВП.

Інтегрований показник ек еф розраховується так:

Sінт = ВВП/ ( ППр+М+kФ), де k- коеф приведення

до єдиної розмірності витрат в осн фонди з

поточними витратами. Між СоцЕф та ЕкЕф є

взаємозв’язок. Поліпшення задоволення

особистих потреб усіх членів сусп.-ва вимагає

зростання ЕкЕф-ті. Підвищення СоцЕф виступає

вирішальним чинником рац та ек ведення дом госп-

ва в інтересах сусп.-ва та окремих його членів. На

практиці подібний зв’язок не завжди існує, що

проявляється в нерац вик-і мат рес, забрудненні

навк сер тощо. Якщо втрачається взаємозв’язок між

соц та ек ефект то це означ., що фактично вир-о

здійсн заради вир-а, тобто воно набуває

безглуздого характеру. Об’єктивною

закономірністю має бути зростання еф-і вир-ва

такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна

суспі-у для задов його потреб. У цьому суть

взаємозв’язку соц та ек фективності госп дія-ті.

5.Економічна оцінка природно-ресурсного

потенціалу.

Ек. оцінка передб застос ек критеріїв, тобто

зіставлення властивостей прир ресурсів з

вимогами, які випливають з практичної госп дія-ті.

ЇЇ здійснення дає змогу розрах ек еф-сть викор-ня

прир рес і оцінити ек наслідки від такого вик-ня

для навк прир сер-ща. Здійснення ек. оц. базується

на ек підходах, заснованих на категоріях ренти та

ефективності. 1. З рентного прирресурс може

оцін 2 способами: 1)за відносним ефектом чи

прибутком, що дає його використання в нар госп-

ві; 2) за додатковими витратами на компенсацію

втрат прибутку в разі вилучення певного ресурсу з

природокористування (витрати на запобігання

забрудненню і на компенсацію збитків). 2. За

підходу ефективності визнач народногосп ефект

від викор-ня того чи іншого виду прир ресурсу. Як

критерій при цьому виступає порівняна ек еф-сть

викор-ня конкретного джерела ресурсів або їх

терит поєднання. Зем рес. 2 основні групи цін

землі: 1. експертна (ринкова) 2. нормативна

(кадастрова). Для нормативної оц. врах-ся якість,

місцезнах-ня, р-нь використання досягнень НТП.

При здійсненні ек. оц. землі використовується

поняття «вартість землі», тобто міра її цінності. Є 2

групи цінності землі: вартість у користуванні і

вартість у обміні. Видіялють ек. оц. земель нас

пунктів, земель с/г призначення (оцінка здійсн

окремо за кожною з категорій: рілля, сінокоси,

пасовища, через їх кількісні та якісні хар-ки),Нес/г

призначення (землі лісового, водно, прир.-ох.

фонду) оц. здійсн. з урах їх місцезнах, якісного

складу, екол, соц. значення, ефекту від водоох,

кліматоутв-них заходів. Лісові рес. Як осн

елементи ек. оцінки ліс. рес. виступають: обсяг -

заг. площа лісів оцінюваного об’єкта, сумарний

запас деревини; прир власт-ті - концентрація

запасів, якість та структура деревостроїв; прир й ек

умови освоєння. Ек. оц. ліс. рес. здійсн. окремо

земель лісового фонду, лісових насаджень

недеревних рослинних ресурсів, соц і екол функій

лісу. Базою для оцінки даних ресурсів і функцій є

кореневі ціни на деревину та іншу продукцію лісу.

Водні ресурси Оск. поверхневі води

взаємопов’язані, їх ек. оц. повинна розглядатися в

межах басейну і бути комплексною, тобто вкл.

рибогосп, енергет, трансп, природозах ефекти. При

цьому останні змінюються зал від території

басейну , що викликає необх-сть диференціації

оцінок для різних його частин. Усе це потребує

складних систем оцінок і розроблення спец методів

їх отримання. Плата за воду склз 2 частин: за

використання; за доставку, відвід, забезп якості

(трудові затрати). Мін рес: великого значення

набуває врах їх комплексного

(багатокомпонентного) складу та комбінованість,

тобто поєднаність кількох видів у межах локальних

ділянок надр. При здійсн. ек. оц мінер. ресурсів

визначається абс вартість, прибуткова вартість,

рентні хар-ки.

6.Людський потенціал У. та його роль у

розвитку нац. ек-ки.

Людський потенціал являє собою сукупність

населення, що проживає (перебуває) на території

країни, та його здатність забезпечити потреби ек. у

відповідній к-сті та якості сусп. праці.Для оцінки та

характеристики ЛП країни викор-ся такі показники:

чисельність населення;трудовий потенціал;трудові

ресурси.

Чисельність населення є динамічним показником,

який постійно змінюється під впливом

різноманітних чинників. Насамперед зміни чис.нас.

відб-ся за рах. його природного руху —

народжуваності та смертност. Визначення ЧН й

особливості його динаміки має практичне значення

для механізму взаємозв’язку ек. і демограф.

процесів. Найбільш повну інформ. проЧН, його

структуру і розселення, а також процеси руху

дають загальнодержавні переписи. Укр. належить

до держав з порівняно високою густотою нас., хоча

вона є нижчою порівняно з найбільш населеними

країнами Європи.

Трудовий потенціал розуміють можливості країни

забезпеч. потреби ек-ки робочою силою та

кваліфікованими працівниками. Кількісно ТП

визнач. демографічними чинниками (природним

приростом, станом здоров’я, міграцією та ін.),

потребами вироб-ва у роб. силі та можл-ми

задоволення потреби працездатного нас. у праці. З

к-го боку ТП харак-ся ек. активним населенням,

тобто ресурсами праці, які може запропонувати

нац. Ек. в конкретний період часу. До ек. Акт. Нас.

належать особи обох статей віком 15—70 років, які

протягом певного часу забезпечують пропозицію

роб. сили для вир-ва товарів і послуг. Якісна

визначеність тп формся під впливом потреб вир-ва,

попиту на робочу силу, на основі розвитку системи

загальної та професійної освіти.

Трудові ресурси — це частина населення країни,

яке за своїми фізичними та духовними здібностями,

набутою освітою та професійно-кваліфікаційним

рівнем здатна працювати у народному

господарстві, займатися суспільно корисною

діяльністю. Трудові ресурси розподіляються за

різними видами зайнятості: зайняті у суспільному

вир-ві (на державних підприємствах та

підприємствах інших форм власності), зайняті у

домашньому та особистому підсобному

господарстві та зайняті індивідуальною трудовою

діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від вир-

ва; зайняті у сфері військової діяльності (військово-

службовці). Окрему групу становлять безробітні.

Процеси зайнятості населення регулюються

державою. Створена і функціонує державна служба

зайнятості населення

12.Пояснити можливі наслідки функціонування

нац. ек-ки, для якої справедливою є

характеристика: «в результаті відкриття нових

родовищ кам’яного вугілля його запаси в країні

зросли вдвічі».

Дана ситуація, буде характеризуватися такими

результатами: при збільшені відкритті нових

родовищ кам’яного вугілля його запаси в країні

зростуть вдвічі, це безпосередньо свідчить про

позитивне явища. Тому, що країна з можить

збільшить свій експорт, і тим самим буде

надходити більше грошей в країну, чим вона і

зможе погасити свої як внутрішні, так і зовнішні

борги. Також вона зможить більше забезпечити

країну паливно-енергетичними ресурсами, і тим

самим менше імпортувати з інших країн. Але,

одночас це явище, можна розгляди з іншої сторони

– негативної, тому, що коли б таке явище сталося,

то потрібно ці ресурси використовувати

економніше і залишати на майбутні роки, коли

настануть важкі часи для країни.

7.Виробничий потенціал У. та його хар-а.

Вир потенціал (ВП)- сук спроможність галузей нар

госп-ва та регіонів виробляти промисл та с/г

продукцію, здійсн інвест та іннов діял-ть і надавати

послуги нас-ню та вир-ву. Склад ВП: прир рес

(тіла і сили природи, які за певного розвитку прод

сил можуть бути викор для задов. потреб

людського сусп.-ва: земля, надра, ліси, водні

ресурси), трудові рес (частина нас країни, яке за

своїми фіх та дух здібностями, набутою освітою та

проф.-кваліф рівнем здатна працювати у нар госп

та займатись сусп. корисною дія-стю), виробн.

фонди, органічне поєднання та взаємодія яких

забезп вир-во продукції і надання послуг як для

країни в цілому, так і для окремих її регіонів. За

своєю структурою ВП - сук підп.-ств і орг-цій, які

належать до різних галузей та сфер дія-ті (підп.-ва з

видобув. кор копалин, вир-ва різних видів промислі

с/г продукції тощо). Основна і провідна галузь ВП

У. – промисловість. Пром.-сть Укр- осн галузь, що

забезп потеби нар госп країни у паливі, енергії,

паливі, сировині, забезп пост технолог

переозброєння, а також задов. потреби. У пром-сті

ств 50% нац. доходу, що зумовлює виріш вплив на

розширене відтворення. Пром-сть У. хар-ся

розвинутою галузевою структурою і представлена

потужним паливно-енерг і металург комплексами,

сучасним багатогалузевим машинобуд, хім і

нафтохім пром.-стю, вир-твом будматеріалів,

легкою, харч галузями тощо. Має місце «відплив

інтелекту» зі сфери пром. Вир-ва в торгівлю ті інші

невиробн сфери. Високим є р-нь зношеності осн

засобів у галузі вир-ва пром. продукції, що знижує

еф-сть викор-ня мат-техн, енерг та інших рес,

припинення дія-сті підп.-ств. Отже, в останні часи ↓

еф-сть вир-ва і виник крит. стан ВП. Причини: 1.

розрив госп зв’язків між СРСР-республіками,

встан-ня митних бар’єрів, натуралізація обміну 2.

недоск. реформув.ек-ки, її мат-техн бази,

здійснення заходів з реф.-ня ек-ки без урахування

специф умов і нац. особл У 3. здій-ня реф.-ня у

сфері обміну, була занедбана сфера вир-ва.

Деякі цифри і факти щодо ВП:

1) обсяг пром.. прод. – більше 400 млрд грн, що

становить більше 50% заг. випуску продукції

країни; 2) у промисловості працює більше 4 млн

чоловік; 3) у промисловості зосереджено більше 1/3

основних фондів і основних засобів країни.

8.Склад та характеристика науково-технічного

потенціалу У.

НТП- сук спроможність галузей нар госп-ва та

регіонів виробляти промисл та с/г продукцію,

здійсн інвест та іннов діял-ть і надавати послуги

нас-ню та вир-ву. Склад НТП: прир рес (тіла і

сили природи, які за певного розвитку прод сил

можуть бути викор для задов. потреб людського

сусп.-ва: земля, надра, ліси, водні ресурси), трудові

рес (частина нас країни, яке за своїми фіх та дух

здібностями, набутою освітою та проф.-кваліф

рівнем здатна працювати у нар госп та займатись

сусп. корисною дія-стю), виробнфонди, органічне

поєднання та взаємодія яких забезп вир-во

продукції і надання послуг як для країни в цілому,

так і для окремих її регіонів. За своєю структурою

НТП - сук підп.-ств і орг-цій, які належать до

різних галузей та сфер дія-ті (науково-дослідні

організації вузи тощо). Найважливішою складовою

НТП є наукові кадри. У. традиційно вважається

країною з значним наук потенціалом, визнаними в

світі наук школами, розвиненою системою

підготовки кадрів. До складу НП У. належить

мережа наукових орг.-й, яка зосереджена в 4-ох

секторах: академічному, галузевому, заводському

та вузівському (сектор вищої освіти). В 2004 р.

наук-техн розробки винайдено 1477 орг-ями, серед

яких найбільша кількість належала галузевому

(639), 387 – академічному, 166 – вузівському

секторам. Офіційно затверджені індикатори наук-

техн розвитку країн-членів ЄС, що хар-ть

насиченість держави наук кадрами - кільк прац-ків,

що виконують дослідження і розробки в заг чис

зайнятих в ек-ці країни ( на 1 тис осіб). Насиченість

науковими кадрами в У -5,3 чол на 1000 зайнятих в

ек-ці. Спостерігається стрімкий розвиток мережі

закладів із підготовки наук кадрів, зростає чис

аспіратнів, докторантів, кандидатів наук. Негат

тенденції: погіршення вікової структури наук

кадрів, зростання сумісництва осн (наук) дія-ті з ін.

видами дія-ті, триває процес еміграції наук кадрів,

зокрема спеціалістів вищої квал-ї; недостатнє фін-

ня ( лише 35%) аг обсягу нук і наук-техн робіт за

рах держ коштів. Для подолання негат явищ та ↑

еф-сті викор-ня НТП було прийнято ВР Коцепцію

наук-техн та іннов розвитку У. ( 1999р.) і ЗУ « Про

наук і наук-техн дія-сть». Для більш ефект функ-ня

НТП, його впливу на ек-ку необх пошук шляхів

ефект-шого викор-ня потенціалу нац. ек-ки.

13 Сутність та характеристика соц.ї структури

нац. ек У.

Співвідношення, які відбивають взаємозалежності

між окремими частинами ек-ки та її зв’язки із

зовнішнім світом, відображає структура нац. ек-ки

(СНЕ). Залежно від характеру елементів та змісту

економічних явищ, зв’язки між якими

відображаються в пропорціях, на рівні НЕ

виділяють такі види структурних співвідношень:

соц. структура (СС), організаційна структура (ОС),

відтворювальна структура (ВС), регіональна

структура (РС), структура видів економічної

діяльності (СВЕД) і структура зовнішньої торгівлі

(СЗТ).Соц. стуктура (СС) відобр розподіл нац. ек-

ки 1. За формами власності. Власність є основою

всієї системи сусп. відносин. Від форм власності,

що утверджується у суспільстві, залежать форми

розподілу, обміну і споживання. В ек-ці У. існує 3

форми власності: приватна (90% власності), держ

( 3%-одеський припортовий завод, Укртелеком),

комунальна ( 7% - Київенерго, Фармацевт,

Київпастранс). В прив секторі ств найб кількість

роб місць: на 2007 р.- майже 50% всіх найм прац-

ків, переважна більшість осн вир фондів. У

приватному секторі сконцентровано ОЗ на 477

млрд грн або 45,6% загал. кількості в

2004р.Фондоозброєність у прив. секторі дещо

нижча порівняно з комунал і держ, але

продуктивність праці тут у 1,5 разів вища.

і 2. за рівнем доходів нас. Підвищення рівня

добробуту нас має бути гол метою ек розвитку

країни.В У процес диференціації доходів

відбувався при ↓ реальних доходів нас: частка гнас

із середньо душ грош витратими нас, нижчими від

рівня забезп прож мінімуму, хоча й мала тенденцію

до ↓, залишилась на рівні слаборозвинених країн:

реальні доходи нас ↓. Важливою проблемою є

тонізація ек-ки: Негат риси: несплата і ухилення від

сплати подітків. Поз риси: знімає соц. напругу в

державі. В країнах норм є р-нь тін ек-ки 10%.

10 Порівняльна характеристика ролі та

призначення показників ефективності

функціонування нац. ек-ки.

Ефективність нац. ек-ки (ЕНЕ) – це

співвідношення між результатами діяльності та

витратами, необхідними для досягнення цих

результатів. У цьому показнику відображається

кінцевий корисний ефект від застосування засобів

вир-ва та живої праці. Ефективність ек-ки

виражається: Е=Р/3, де Р – результати (робіт,

послуг, товарів); З – затрати вир-ва (собівартість

робіт, послуг…). До конкретних показників (2)

ЕНЕ належать:

а) продуктивність праці (Ппр)=ВВП/З (затрати

праці), Він показує, скільки валового внутрішнього

продукту (продукції) виробляється на одиницю

витрат живої праці. Зворотне співвідношення даних

складових називається трудомісткістю (Т), яка

показує, скільки витрачається живої праці на

одиницю продукції: трудомісткість вир-ва= 1/ППр;

б) матеріаловіддача–це співвідношення між

вартістю ВВП до матеріальних витрат на вир-

воМ=ВВП/МВ(матер витрати),обернений -

матеріаломісткість Мміст=1/М;

в) фондовіддача – скільки фондів використано на

вир-во продукції Ф=ВВП/Вовф, де В

ОВФ

– вартість

основних виробничих фондів, фондомісткість =1/Ф

Він показує, скільки середньорічної вартості

основних виробничих фондів втілено в кожній

гривні виробленої продукції.

Показники продуктивності праці,

матеріаловіддачі

та фондовіддачі характеризують окремі результати

функціонування нац. ек-ки.Інтегрований показник

(2) ЕНЕ розраховується так: S=

ВВП/(Ппр+М+Ф*k), де k- коефіцієнт приведення

до єдиної розмірності витрат в основні фонди з

поточними витратами.

Для порівняльної оцінки ефективності нац. ек-

ки в різних країнах використовується показник

вир-ва валового внутрішнього продукту або

національного доходу на душу населення. Такі

показники більш повно характеризують р-нь

розвитку народного господарства, зміни в рівні

життя сімей і окремих індивідів у країні.

Наприклад, нац. дохід може суттєво збільшитися,

але якщо при цьому населення також зростає

швидкими темпами, то р-нь життя в розрахунку на

душу населення може бути відносно стабільним

(постійним) або навіть зменшуватися. Таке

становище в Індії, Китаї і ін. Отже,такі показники

обчислюються шляхом ділення ВВП (або НД) чи

інших подібних макроекономічних величин на

середньорічну кількість населення країни.

11 Вплив структури природно-ресурсного

потенціалу на функціонування нац. ек-ки

Природно-ресурсний потенціал — важливий

фактор розміщення продуктивних сил. При

комплексній характеристиці території обов’язково

враховується її ПРП, що складається з природних

умов і ресурсів. Прир умови (ПУ) – тіла і сили

природи, які мають істотне значення для життя і

дія-сті сусп.-ва (впливають на розселення людей і

первинну спеціалізацію території), але не беруть

безпос участі у виробн. і невиробн дія-сті людей:

рельєф і клімат. Прир ресурси (ПР) – тіла і сили

природи, які за певного розвитку прод сил можуть

бути викор для задов. потреб людського сусп.-ва.

Найістотнішу роль в сучасному розвитку

суспільства відіграють такі ПР як:

1.Мін ресурси (МР). Мінсировинна база в У вкл.

≈20 000 родовищ 113 кор копалин. Сьогодні важко

знайти галузь вир-ва, де б не використовувалися

мінеральні ресурси. Вони мають величезне

значення для людини: джерело енергії; сировина

для вир-ва численних промислових виробів,

побутових товарів; будівельний матеріал.

2. Земля як ресурс має багатоцільове призначення:

територіально-просторовий базис, головний засіб

вир-ва і предмет праці у сільському господарстві,

джерело продовольства та ін.. Відповідно до

властивостей визначається народногосподарська

цінність земель та виділяються їх цільові категорії:

1) землі с/г призначення; 2) землі громадської та

житлової забудови; 3) землі природозаповідного та

іншого природоохоронного призначення; 4)землі

оздоровчого призначення;5)землі рекреаційного

призначення; інші. Земфонд У. станом на 1.01.2010

складає 60354,8 тис га (71% – землі с/г

призначення, 17,6% – ліси). Переважно це землі с/г

призначення,надані для вир-ва

сільськогосподарської продукції, здійснення

сільськогосподарської науково-дослідної та

навчальної діяльності, розміщення відповідної

виробничої інфраструктури.

3. Водні ресурси (ВР). Потенціал ВР У.

формуються за рахунок поверхневих, підземних,

морських вод. Основним джерелом забезпечення

потреб ек-ки у воді є поверхневі води (питома вага

яких у загальному заборі води становить близько

80_%). Вони утворюються як за рахунок місцевого

стоку, так і за рахунок припливу транзитних

річкових вод із зарубіжних країн. Значна кількість

води використовується промисловістю. Для

використання найціннішими є прісні води суші:

води річок (для більшості господ-питних потреб),

запаси продуктивної вологи в грунтах (для

забезпечення водою рослин), а також прісні води

озер.

4. Лісові ресурси. У. належить до лісодефіцитних

країн. Sлісів = 10,8 млн га. Із заг запасів деревини –

1,74 млрд м3. за світовими цінами запаси деревини

в У. приблизно 27 млрд $. Сучасний стан

лісоресурсного потенціалу У. та її регіонів не

можна вважати прийнятним ні в плані задоволення

сировинних потреб народного господарства, ні в

плані забезпечення стабільності екологічної

ситуації. Для повного забезпечення сировиною

наявних потужностей деревообробної і целюлозно-

паперової промисловості існує потреба імпорту

лісосировини з Росії.

14 Структуроутворюючі елементи соц.ї

структури нац. ек-ки

Соц. структура нац. ек-ки ґрунтується на

сукупності взаємозв'язків "…між елементами

(соціальними спільностями, класами, групами,

верствами, статусами, роллю тощо) соц.ї

системи…" і "…охоплює різні форми зв'язків і

відносин між різними сусп.. сферами і

структурами, що виступають елементами сус-ва" .

На рівні нац. економічної системи – це відносини

між великими групами суспільства: націями та

етнічними групам, соціальними групами та

верствами, соц.-професійні, соц.-демографічні,

територіально-регіональні групи тощо. Соц.

структура характеризується диферен ціацією

доходів різних верств населення.

Соц. стуктура (СС) відобр розподіл нац. ек-ки 1. За

формами власності. Власність є основою всієї

системи сусп. відносин. Від форм власності, що

утверджується у суспільстві, залежать форми

розподілу, обміну і споживання. В ек-ці У. існує 3

форми власності: приватна (90% власності), держ

( 3%-одеський припортовий завод, Укртелеком),

комунальна ( 7% - Київенерго, Фармацевт,

Київпастранс). В прив секторі ств найб кількість

роб місць: на 2007 р.- майже 50% всіх найм прац-

ків, переважна більшість осн вир фондів. У

приватному секторі сконцентровано ОЗ на 477

млрд грн або 45,6% загал. кількості в

2004р.Фондоозброєність у прив. секторі дещо

нижча порівняно з комунал і держ, але

продуктивність праці тут у 1,5 разів вища.

і 2. за рівнем доходів нас. Підвищення рівня

добробуту нас має бути гол метою ек розвитку

країни.В У процес диференціації доходів

відбувався при ↓ реальних доходів нас: частка гнас

із середньо душ грош витратими нас, нижчими від

рівня забезп прож мінімуму, хоча й мала тенденцію

до ↓, залишилась на рівні слаборозвинених країн:

реальні доходи нас ↓. Важливою проблемою є

тонізація ек-ки: Негат риси: несплата і ухилення від

сплати подітків. Поз риси: знімає соц. напругу в

державі. В країнах норм є р-нь тін ек-ки 10%.

15. Сутність та характеристика секторної

структури нац. ек-ки.

Секторна структура. Узагальнено ринкова

економіка може бути зображена у вигляді

інституційних секторів, взаємодія між якими

характеризує найважливіші економічні пропорції,

пов’язані з вир-вом, розподілом і перерозподілом

доходів, між вир-вом товарів та послуг, між

реальним і фінансовим секторами, між вир-вом та

споживанням тощо. Методологічною основою

секторного поділу ек-ки є С-ма національних

рахунків (СНР), прийнята міжнародними

організаціями у 1993 р.

Відповідно до СНР виділяють такі інституційні

сектори еко-номіки:

Нефінансові корпорації — підприємства (юридичні

особи) усіх форм власності, діяльність яких

орієнтована на вир-во й реалізацію товарів і

нефінансових послуг на ринку задля отри-мання

прибутку, та некомерційні організації, засновані

різномані-тними групами виробників (асоціації

підприємців, торгові палати тощо).

Фінансові корпорації — комерційні інституційні

одиниці, що спеціалізуються на фінансово-

посередницькій діяльності: кредитні установи

(банки, включаючи Нац. банк, фондові біржі,

інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні

спілки тощо) та страхові компанії. При розрахунку

первинного розподілу доходів величина валової

доданої вартості фінансових корпорацій

зменшується на суму оплати послуг фінансових

посередників.

Сектор загального державного управління —

органи дер-жавного управління всіх рівнів;

некомерційні організації, що здійснюють і надають

безкоштовні або пільгові послуги індиві-дуального

характеру у сферах освіти, охорони здоров’я,

культу-ри, спорту, відпочинку, соц.го забезпечення

тощо; послуги колективного характеру в галузі

державного управління, оборо-ни, шляхового та

лісового господарства, с/г обслуговування тощо.

До цього сектору належать фонди соц.го

страхування та соц.го захисту, Пенсійний фонд,

державні цільові та позабюджетні фонди,

формування яких відбувається за рахунок внесків

підприємств, організацій, громадян.

Сектор домашніх господарств — сукупність

фізичних осіб як споживачів (в окремих випадках

— як суб’єктів некорпоративної підприємницької

діяльності), рахунки яких неможливо відокремити

від рахунків самого домашнього господарства ні

юридично, ні економічно.

16 Вплив секторної структури нац. ек-ки на

результати її функціонування.

Ринкова організація нац. ек-ки відображається у

пропорціях між інституційними секторами

(секторна структура), показниками концентрації

вир-ва (структура бізнесу), співвідношенням

організаційно-правових форм господарювання у

підприємницькому секторі.

Секторна структура нац ек-ки характеризує

поділ ек-ки країни за секторами, типами та

формами власності, за організаційно-правовими

формами підприємництва. Узагальнено ринкова

економіка може бути зображена у вигляді

інституційних секторів, взаємодія між якими

характеризує найважливіші економічні пропорції,

пов’язані з вир-вом, розподілом і перерозподілом

доходів, між вир-вом товарів та послуг, між

реальним і фінансовим секторами, між вир-вом та

споживанням тощо. Методологічною основою

секторного поділу ек-ки є С-ма національних

рахунків (СНР), прийнята міжнародними

організаціями у 1993 р. Так, відповідно до СНР

виділяють такі інституційні сектори ек:

1) нефін корпорації (підпр-ва всіх форм власності,

дія-ть яких направлена на вир-во і реалізацію

товарів та нефін послуг з метою отримання

прибутку) і некомерц орг.-ї ( засновані різноман

групами виробників, н-д для лобіювання інтересів

людей); 2) фін корп (комерц інстит одиниці, що

спеціал. на фін посередн дія-сті: кредитні установи

– НБУ, фондові біржі, інцест фонди, кред спілки,

страх компанії); 3) сектор заг держ упр-ня (органи

держ упр-ня та некомерц орг.-ї всіх рівнів, що

виробляють і надають безкошт чи пільгові послуги

індивід хар-ру і сфері освіти, охорздоров'я..); 4)

сектор домогосподарств (сук фіз осіб як

споживачів, рахунки яких неможл відокремити від

рахунків самого д/г ні юр-но, ні ек=-но) –дрібні

пром вир-ва, підсобне с/г, індик буд- тво; 5) інтит

одиниці, ств окремими групами дом госп-тв для

забезп власних інтересів, тобто обслуг дом/госп.

17.Сутність та характеристика структури

бізнесу нац. ек-ки У..

Структура бізнесу. Відповідно до чисельності

працівників і обсягів господарського обороту

підприємства (незалежно від форм власності), воно

може бути віднесеним до категорії малих, середніх

або великих підприємств. Для віднес. підприємства

до тієї чи іншої категорії воно має відповідати

встановленим інтервалам за двома показниками.

У практиці аналізу національної ек.

використовують інші інтервали параметрів для

віднес. підприємств до категорій середніх або

великих. Їх встановлюють експертно залежно від

цілей аналізу, ступеня концентрації виробн. та

наявності кризових явищ у нац. економіці. У

більшості досліджень підприємства, в яких

чисельність працівників від 51 до 250 осіб, а обсяг

реалізованої продукції (робіт, послуг) становить

суму в межах інтервалу від 501 тис. євро до 2,5 млн

євро, відносяться до категорії середніх, а

підприємства, що мають чисельність працівників

понад 250 осіб, а обсяг реалізованої продукції

(робіт, послуг) понад 2,5 млн євро, відносяться до

великих.

Структурув. ек. за ознаками величини її

інституційних одиниць дає можливість зробити

висновок про ступінь концентрації виробн.. В

економіці будь-якої країни процеси концентрації і

деконцентрації виробн. відбуваються одночасно. В

одних сферах чи видах діяльності переважають

процеси укрупн. підприємств, в інших, навпаки, —

диференціації. Те саме стосу. і процесів

концентрації капіталу та робочої сили.

Зруш. в структурі бізнесу в Україні

характеризуються ознаками деконцентрації виробн.

та децентралізації капіталу. Більшу частину обсягу

валового внутрішнього продукту, як за

показниками випуску, так і валової доданої

вартості, виробляють великі підприємства. На

великих підприємствах працює більше половини

працівників. На них припадає й переважна частина

вартості основних засобів. Проте питома вага

великих підприємств у структурі бізнесу неухильно

скорочується.

Малий бізнес — важлива складова сучасної

ринкової ек.. 1, він формує конкурентне

середовище, сприяє утвердженню конкурент-

них відносин, оскільки є антимонопольним за

своєю природою. 2, малі підприємства, оперативно

реагуючи на зміни кон’юнктури ринку, надають

ринковій ек необхідної гнучкості. 3, малі

підприємства створюють 50—80_% робочих місць.

4, він сприяє підвищенню продуктивності праці та

прискорює впровадж. досягнень НТП за рахунок

високої спеціалізації, гнучкості, швидкого реагув.

на технічні досягн.. 5, дуже важливу функцію

відіграють в пом’якшенні соціальної напруженості

та демократизації ринкових відносин, адже вони є

основою утвор. середнього класу.

18.Сутність відтворювальної структури ек-ки,

вплив відтвор-х пропорцій на економ розвиток.

Співвідношення, які відбивають

взаємозалежності між окремими частинами ек-ки

та її зв’язки із зовнішнім світом, відображає

структура нац. ек-ки (СНЕ). Залежно від характеру

елементів та змісту економічних явищ, зв’язки між

якими відображаються в пропорціях, на рівні НЕ

виділяють такі види структурних співвідношень:

соц. структура (СС), організаційна структура (ОС),

відтворювальна структура (ВС), регіональна

структура (РС), структура видів економічної

діяльності (СВЕД) і структура зовнішньої торгівлі

(СЗТ).

Відтвор. структура — це співвідношення: між

вир-вом засобів вир-ва і вир-вом предметів

споживання, між споживанням основного капіталу

та додатковою вартістю, між споживання і

нагромадженням, між виробничими галузями та

інфраструктурою.

До основних пропорцій, що х-ть розвиток ек. на

всіх стадіях процесу відтворення, належать

співвідношення між споживанням основного

капіт. та додатковою вартістю (ВВП), між

нагромадженням (фондом нагромадження) та

споживанням (фондом споживання). Пропорція

між споживанням і нагромадженням, з одного боку,

визначає темп економічного зростання, а з іншого

— р-ньспоживчого попиту, можливості

задоволення поточних потреб у межах нац. ек-ки.

Пропорція між спож. основного капіталу та

додатковою вартістю характериз розподіл ВВП на

чистий внутр продукт та вартість спожитого

основного капіталу (амортизацію ОЗ за рік)

Оптимальне формування пропорції

відтворювання є важливою проблемою

економічного розвитку безпосередньо пов’язане з

його циклічністю. ВС відображає можливості

економічного зростання вир-ва та його

ефективність.

19.Порівняльна характеристика пропорцій між

споживанням і нагромадженням з точки зору

впливу на функціонування нац. ек-ки.

Пропорція (між нагромадженням та

споживанням) виражає співвідношення частин

волового внутрішнього продукту (за винятком

сальдо зовнішньої торгівлі), які спрямовуються на

валове нагромадження і вартості матеріальних

благ, що використовуються на кінцеве споживання

товарів і послуг. Валове нагромадження

складається з суми валового нагромадження

основного капіталу, зміни запасів матеріальних

оборотних коштів та придбання за винятком

вибуття цінностей. Кінцеве споживання товарів і

послуг розраховується як сума витрат домашніх

господарств на власне кінцеве споживання, витрат

державних закладів на задоволення індивідуальних

і колективних потреб суспільства, а також витрат

на індивідуальне кінцеве споживання

некомерційних організацій, що обслуговують

домашні господарства. Пропорція між

споживанням та нагромадженням, з одного боку,

визначає темпи економічного зростання, а з іншого

— р-нь споживчого попиту, можливості

задоволення поточних потреб у межах нац. ек-ки.

Співвідношення між споживанням та

нагромадженням залежить від багатьох чинників,

головні з яких: величина доходів та податків;

вартість факторів вир-ва — матеріальних ресурсів,

робочої сили, капіталу (рівня процентної ставки);

обсяги нематеріальних активів (інформація,

технології і т._п.); співвідношення між попитом і

пропозицією; стабільність грошового обігу;

стабільність політичної ситуації й законодавства;

стан навколишнього природного середовища тощо.

Чим більша частка нагромадження, тим меншою

стає частка споживання. Проте за певних умов

збільшення ВВП, співвідношення між

споживанням та нагромадженням може залишатися

незмінним, тобто абсолютна сума споживання й

нагромадження може зростати одночасно.

20.Класифікація видів економічної діяльності,

характеристика галузевої структури нац. ек-ки

У..

Структура нац ек-ки відобр співвідн, які

відбивають взаємозалежності між окремими

частинами ек-ки та її зв’язки із зовн світом.

Макропропорції між ВЕД і їх групами, що мають

однакові ек хар-ки становлять основу галузевої

струк-ри. Структура НЕ за видами економічної

діяльності (ВЕД) пов’язана із суспільним поділом

праці. Згідно з КВЕД (класифікація видів

економічної діяльності), прийнятої в У. 2001 р. на

основі стандарту міжнародної класифікації ЄС,

виділяють укрупнених ВЕД:1) с/г, мисливське,

лісове господарство; 2) рибне госп-во; 3) добувна

пром.; 4) обробна пром.; 5) в-во та розподіл

електроенергії, газу, води; 6) будівництво; 7)

оптова і роздрібна торгівля транспортом і

послугами з ремонту; 8) готелі, ресторани; 9)

транспорт і зв'язок; 10) фінансова діяльність; 11)

операції з нерухомістю; 12) державне управління;

13) освіта; 14) охорона здоров'я та соц. допомога;

15) колективні громадські й особисті послуги; 16)

послуги домашньої прислуги; 17) екстериторіальна

діяльність.

В кожному виді виділені підвиди, розділи,

підрозділи, класи, підкласи, які мають цифрові

коди. Підкласи мають коди від 0 до 9. Для аналізу

прогресивності структурних змін у нац. ек-ці ВЕД

об’єднуються у 3 групи: 1. дія-ть, пов’язана з

видобув.м ресурсів; 2. дія-ть з переробки ресурсів

та вироблення гот продукції; 3. сфера послуг. Р-нь

освоєння території У. відносно високий. Економіка

У. охоплює всі ланки суспільного вир-ва, розподілу

та обміну на всій території. Вона має складну,

досить диференційовану й диверсифіковану

структуру. Для неї характерні:

· переважання важкої індустрії;

· недостатній розвиток галузей і вир-ва товарів

народного споживання;

· наявність галузей і виробництв, що за-

безпечують науково-технічний прогрес і

розширення та поглиблення внутрішньо і

міжгалузевих виробничих зв'язків.

На галузеву структуру ек-ки У. впливають різні

економічні та природні чинники, в тому числі

наявний р-нь розвитку продуктивних сил, темпи

зростання (занепаду) вир-ва, р-нь забезпечення

сировинними та паливно-енергетичними

ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень

науки й техніки, міжнародний поділ праці,

економічна інтеграція.

Промисловість – найважливіша структурна ланка

господарського комплексу У.. Структура

промислового комплексу:

1. Важка промисловість: - машинобудівний

комплекс, - металургійний комплекс,

- хім-лісовий комплекс, - пром-сть будів матеріалів,

- паливно-енергетичний комплекс.

2. Легка промисловість. 3. Харчова промисловість.

Будівельна галузь є однією з найважливіших

галузей нац ек, від якої залежить ефективність

функціонування всієї системи господарювання в

країні. Сьогодні в У. будівництво перебуває в

занепаді. Агропромисловий комплекс У. -

складна виробничо-економічна с-ма, яка становить

групу технологічно й економічно взаємопов'язаних

галузей сільського господарства, промисловості та

інфраструктури. Агропромисловий комплекс У.

нині переживає не найкращі часи. Як і багато

інших галузей, він знаходиться у глибокій

транснаціональній кризі. Реформи в аграрному

секторі У. просуваються повільно. Сфера послуг –

це діяльність суб’єктів, яка не набуває матеріально-

речової форми і задовольняє певні потреби

замовників – особисті, колективні. На сьогоднішній

день сфера послуг в У. нерозвинена, в цій галузі

зайнято лише близько 40%, тоді як у розвинених

цей показник становить 70-75%.

21.Порівняльна характеристика пропорцій між

виробничою і невиробничою інфраструктурою з

точки зору впливу на функціонування нац. ек-

ки.

До відтворювальних пропорцій, що зумовлюють

темпи структурних зрушень в економіці, відносять

пропорцію між вир-вом продукції в матеріальній

формі та діяльністю, що забезпечує їх

функціонування (інфраструктурою).

Інфраструктура поділяється на дві групи:

виробничу та невиробничу. До першої групи

входять види діяльності, які безпосередньо

обслуговують матеріальне вир-во: зв’язок,

залізничний та автомобільний транспорт, шляхове

господарство, енерго-, водо- та газопостачання,

природоохоронні споруди тощо. До другої групи

належать види діяльності, які опосередковано

пов’язані з вир-вом: загальна й професійна освіта,

охорона здоров’я та ін. Розвиток ек-ки, її

ефективність безпосередньо залежать від стану та

рівня розвитку інфраструктури. З іншого боку,

розвиток інфраструктури потребує великих

капітальних вкладень і зазвичай не дає швидкої

віддачі. Однак скорочення інвестицій в

інфраструктуру, що призводить до занепаду цієї

сфери, негативно позначається на ефективності

вир-ва, темпах науково-техн прогресу, якості

продукції. Тому в більшості пром розвинутих країн

світу динамічний розвиток інфраструктури є одним

із головних напрямів держ інвестиційної політики.

Головне, щоб при цьому зм частка витрат,

пов’язаних з обігом товарів і грошей в економіці, та

зб її ефективність.

Зараз наш уряд обіцяє зробити інфраструктуру У.

європ «за лічені роки». Головним завданням для

них є створити серйозний заділ для створення

інфраструктурних об'єктів в наступні роки. За

лічені роки наші автошляхи, розв'язки, залізні

дороги, вокзали, аеропорти повинні придбати

цілком європ вигляд і бути, безумовно, європ

якості.

22.Сутність та характеристика регіональної

структури нац. ек У..

Структура нац ек-ки відображає співвідношення,

які відбивають взаємозалежності між окремими

частинами ек-ки та її зв’язки із зовнішнім світом.

Рег.екон. пропорції відображають особл-ті

концентрації вир-ва продукції, які склалися в

результаті дії терит.поділу праці. Екон.основу рег.

структури ек-ки (РС) формує терит. розміщення

суб’єктів господарювання, різноманітність цих

суб’єктів, а також їхні зв’язки з певною

геосистемою. У НЕ існує 2 типи рег систем. 1.

стосується поділу терит-ї Укр. на адм-тер. одиниці,

які охоплюють екон.діяльність, соц. процеси, упр-

ня на усіх рівнях АРК, області, райони, міста, СМТ,

села. 2. розподіляє ек-ку за терит. формами орг.-ї

госп-ва на терит-виробничі одиниці різних рівнів:

промисл пункт, пром. вузол, пром. центр, терит-

виробн комплекс, агломерація, спеціаліз район і

зона, інтегральний ек район. Найбільш крупною

одиницею поділу нац. ек-ки за рег формами орг.-ї

госп-ва є інтегральні ек райони, що виділені на

основі особл-тей екон.розвитку різних частин

території Укр. і є об’єктами екон.аналізу,

прогнозування і держ рег-ня регіон-го розвитку. В

Укр. 8 екон.районів: Причорн ( АРК, Севаст. обл,

Одес, Микол, Херс), Придніпр (Дніпроп, Запоріж,

Кіров), Донецький ( Донец, Луг), Сх ( Полтав,

Сумськ, Харк), Центр ( Киівськ., м. Київ,

Черкаська), Поліський (Волин, Житом, Рівнен,

Черніг), Подільський ( Вінниц, Терноп, Хмельн),

Карпатський ( Закарп, Львів, Ів-Фр, Чернів). В

окрему групу терит.одиниць

виділяють:1)єврорегінони Буг, Карпатський; 2)

прикордонні території з РФ; 3)спеціальні (вільні)

екон.зони(СВЕЗ); 4)території пріоритетного

розвитку(ТПР); 5)проблемні території

(Чорнобильська, депресивні тер-ї)тощо. Створення

СВЕЗ передбачає досягнення 3 цілей: 1. екон.

зростання в певному регіоні, здійснення позит.

впливу на розвиток країни 2. вирішення соц.

проблем 3. еколог оздоровлення. Реалізація цих

цілей проводиться за допомогою введення на тер-

ях СВЕЗ спец. режиму держ.регулювання

екон.діяльності (пільгове оподаткування, сприяння

інвестуванню,зниження митних ставок, спрощення

порядку зовнішньої торгівлі тощо).

Аналір РС НЕ вказує на значні відмінності

економічних районів за структурою видів

діяльності та рівнем економічного розвитку. Значна

частка трудових ресурсів і основних засобів

припадає на Дон. та Придніпр. екон. райони, в яких

сконцентровані найбільш енерго-, фондомісткі,

екологічно шкідливі вир-ва промисловості. Проте

їхня питома вага у заг. обсязі промислового вир-ва

неухильно зменшується з розвитком

високотехнологічних вир-в в інших екон. районах.

23.Характеристика структурних зрушень в

економіці У..

Серед багатьох чинників формування негативних

тенденцій розвитку ек-ки Укр. головну роль

відіграють структурні диспропорції, які

накопичувалися в економіці роками під впливом

централізованої системи управління. Структурні

деформації, притаманні економіці УРСР у часи

командно-адміністративної системи, залишилися у

спадщину незалежній Укр. Структура ек-ки

республіки у складі Рад.союзу характеризувалася

такими диспропорціями:1)втрата прогресивної

соц.ї орієнтованості(невідповідність потребам

людини, в 1988 питома вага предметів споживання

лише 33,1%, у країнах з високорозвинутою

ринковою економікою 50-60%);2)порушення

оптимальних відтворювальних пропорцій

(переважний розвиток вир-ва засобів вир-ва (група

«А»), а не предметів споживання(група «Б»),

висока норма нагромадження, яка не була

обґрунтована наявними економічними ресурсами

та призвела у 1970-80 до зниження рівня

використання виробничих потужностей);3)різка

диференціація технічного рівня вир-ва у різних

галузях, на підприємствах однієї галузі.

Причини:диспропорції у сфері інвестування,

розподілі матеріальних ресурсів, ціноутворенні.

Незалежна Укр. отримала у спадок проблему

технічно відсталих підприємств;4)ресурсномісткий

та переважно витратний характер вир-ва, який

значно знижує конкурентоспроможність

українських товарів на світовому

ринку;5)обмеженість паливно-енергетичних та

мінеральних ресурсів, особливо нафти і газу,

палива для АЕС, кольорових металів тощо. За умов

порушення господарських зв’язків обмеженість

ресурсів та втрата багатьох ринків збуту виявилася

для ек-ки Укр. найбільшою проблемою; 6)високий

р-нь концентрації і монополізації вир-ва. ;7)низька

«товарність» кінцевої продукції, сировинною та

напівфабрикатною спрямованістю експорту.

Практично всі галузі пром.-ті Укр. були

технологічно пов’язані з підприємствами республік

СРСР. Лише 20% з них мали замкнутий

виробничий цикл в межах Укр.

Структурним ефектом називається вплив

структурних зрушень в економіці на економічні

показники. Він відображує зв'язок між змінами

структури ек-ки та динамікою показників обсягу

вир-ва продукції. Індекс структурних змін Іс.з.=((|

a1|+|а2|+…+|аn|)/n), де ai абсолютна величина зміни

питомої ваги і-го елемента структури ек-ки; n

кількість структурних елементів.Індекс

структурного ефекту, для порівняння структурних

змін в економіках різних країн або у секторах,

видах екон.діяльності нац.ек-ки. Показує

співвідношення темпів зростання(падіння) обсягу

продукції до індексу стр.змін., Іс.е.=Іввп/Іс.з., де

Іввп - індекс ВВП нац.ек-ки (валової доданої

вартості секторів ек-ки або видів економічної

діяльності). Структурний ефект позитивний, якщо

швидке зростання Іс.з. супроводжується великими

темпами зростання ек-ки. Він негативний, якщо

Іс.з. має невелику величину. Ек пропорції

консервативні, спостерігається застій або зниження

обсягів вир-ва.

Економіка формується не лише під впливом

структурних зрушень, тому доцільним є виділення

впливу структурних змін з усієї сукупності

чинників економічного зростання. Для цього

розраховується кореляційне рівняння та коефіцієнт

кореляції, який показує міру зв’язку між Іс.з. та

динамікою обсягу продукції.

24.Державні фінанси: економічний зміст, роль

та структура.

Держ фінанси (ДФ) за своїм ек змістом - с-ма фін

відносин щодо розп та перерозп ВВП, що пов’язана

з форм-ням фін рес у розпор держави та її викор-

ням спеціально створеними центр та місц органами

влади та підпоряд ним підрозділами для забезп

певних завдань і ф-й держави. С-ма ДФ – це с-ма

норм-правових актів, які забезп та регул ці

відносини.Державні фінанси – центральна ланка

фінансової системи, що забезпечує функціонування

державного сектору ек-ки та фінансової сфери Укр.

Вона включає складові: 1)бюджетна с-ма,

нормативно-правова база якої забезпечується

бюджетним законодавством;2)податкова с-ма, н-п

база якої забезпечується податковим

законодавством;3)с-ма державних внутрішніх і

зовнішніх запозичень;4)с-ма державних цільових

фондів, що забезпечує державні соціальні гарантії,

державне страхування населення тощо;5)с-ма

фінансів підприємств і організацій державної і

комунальної форм власності, у т.ч. установ та

організацій сектору загальнодержавного

управління.

Економічний зміст державних фінансів у тому, що

вони є системою фінансових відносин щодо

розподілу та перерозподілу ВВП, тобто: 1)з

формуванням фінансових ресурсів у розпорядженні

держави 2)їх використанням спеціально

створеними центральними і місцевими органами

влади і управління та підпорядкованими ним

підрозділами для забезпечення певних завдань та

функцій держави.

Роль системи державних фінансів в економіці

країни визначається тим, яку величину фінансових

ресурсів держава мобілізує у своє розпорядження,

на які цілі та як ефективно їх розподіляє та

використовує. Державні фінанси в Укр. нині

складають майже 60% усіх фінанс ресурсів у

державі,за допомогою яких вона здійснює свою

фінансову політику.

Особливим елементом системи державних фінансів

є сукупність державних установ, які надають рух с-

ма державних фінансів. Провідну роль у

законотворчому процесі щодо фінансової сфери

виконують Комітет з питань бюджету та Комітет з

питань фінансів і банківської діяльності ВРУ.

Управління здійснюється Міністерством фінансів

Укр. Забезпечують виконання та контроль за

використанням державних фондів Рахункова

Палата Укр., Державна контрольна-ревізійна

служба Укр., с-ма органів Державної податкової

адміністрації У., Митні органи Укр. тощо.

25.Бюджетна с-ма У. як центральна ланка

системи державних фінансів.

Центральною ланкою системи державних

фінансів будь-якої країни є бюджетна с-ма. В Укр.

бюджетна с-ма складається з Держ бюджету та

місцевих бюджетів.

Зведений бюджет Укр. складається з

державного бюджету і місцевих бюджетів (1 р-нь),

місцеві бюджети складаються з бюджету АРК,

міських бюджетів міст Києва та Севастополя,

обласних бюджетів, районних бюджетів (2 р-нь) та

бюджетів територіальних громад. Останні

складаються з міських, районних у містах,

сільських, селищних (3 р-нь).

«Бюджетний устрій» характеризує організацію

та принципи побудови бюджетної системи, а також

взаємозв’язок між її окремими ланками.

Бюджетний устрій Укр. визначається з

урахуванням державного устрою та

адміністративно-територіального поділу країни.

Бюджетним кодексом У. визначені принципи

бюджетної системи:1)єдність 2)збалансованість

3)самостійність4)повнота5)обґрунтованість6)ефект

ивність7)субсидіарність8)цільове використання

бюджетних коштів 9)справедливість й

неупередженість 10)публічність й прозорість

11)відпов-сть учасників бюджетного процесу.

Зведений бюджет в Укр. формується на основі

найважливіших економічних і фінансових

документів країни, через нього реалізується

макроекономічна політика держави та

відображаються інтереси міністерств і відомств,

підприємств і організацій, різних верств населення

та всіх регіонів У..

Для здійснення контролю за фінансовою

діяльністю державних органів, органів місцевого

самоврядування та інших розпорядників

бюджетних коштів (бюджетних установ), а також

для аналізу й забезпечення загальнодержавної і

міжнародної порівнянності бюджетних показників

застосовується бюджетна класифікація, яка

складається з класифікації: доходів, видатків,

фінансування бюджету, боргу.

36. Цілі застосування моделей дворівневої

організаційної структури банківської системи

для соц.-економічного розвитку та способи їх

застосування в У..

Банківська с-ма — це сукупеість різноманітних

видів банківських установ та інституцій у їх

взаємозв*язку, яка існує в тій чи іншівй країні в

певний історичний період і функціонує в межах

єдиного фінансового механізму. Залежно від

підпорядкованості банків розрізняють два основні

типи побудови банківської системи: однорівнева та

дворівнева. Дворівнева банківська с-ма характерна

для країн із ринковою економікою. Перший р-нь

становить центральний банк, другий — мережа

комерційних банків та інших фін-кредитних

інституцій, які підпадають під правила його

регулювання.

Стосовно реалізації центральним банком

своїх функцій — у розвинутих країнах існують 2

моделі дворівневої організаційної структури

банківських систем. Відповідно до 1ї моделі,

центральний банк проводить грошово-кредитну

політику, що розгл-ся як частина інструментарію,

яким володіє орган влади для регулювання ек-ки.

Грошово-кредитну політику, як і бюджетну,

структурну політику, політику доходів уряд

використовує для досягнення цілого ряду

економічних і соціальних завдань. Така модель

організації діяльності центральних банків

характерна, напр, для Франції, Великобр, Японії.

Відповідно до 2ї моделі, перед центральним

банком стоїть конкретна мета — підтримувати

стабільність цін за допомогою спец призначених

для цього інструментів грошово-кредитної

політики, на яку політична влада фактично не

чинить тиску. У рамках такої моделі, що існує,

наприклад, у Німеччині й Нідерландах, центр банк

є одночасно і незалежним, і таким, що виконує

чітко визначені завдання. Цю організаційну

модель, крім країн із федеративним устроєм, в яких

центральні банки, як правило, вже давно є

незалежними, у наш час використовує багато країн

світу, у т.ч. й У..

26.Класифікація доходів та видатків

Державного бюджету У..

Держ бюджет -це план формування та

використання фін ресурсів для забезп завдань і

функцій, які здійснюються органами державної

влади та місцевого самоврядування протягом

бюджетного періоду. Структура держ бюджету

склад-ся с доходів та видатків.

Доходи Державного бюджету Укр. формуються за

рахунок: доходів, що отримуються відповідно до

законодавства про податки, збори й обов’язкові

платежі, а також від плати за послуги, що

надаються бюджетними установами, які

утримуються за рахунок Державного бюджету;

коштів від продажу активів, що належать державі

або підприємствам (установам, організаціям);

проценти і дивіденди, нараховані на частку майна,

що належать державі в майні господарських

товариств; грантів і дарунків у вартісному

обрахунку; міжбюджетних трансфертів з місцевих

бюджетів та ін. Доходи Держ. бюджету У. на 2009

р. встановлені в сумі близько 245,309 млрд грн.

За існуючим порядком доходи бюджету

класифікують за такими розділами:1. Податкові

надходження — передбачені законами Укр.

загальнодержавні і місцеві податки, збори й інші

обов’язкові платежі.2. Неподаткові надходження —

доходи від власності та підприємницької

діяльності; адміністративні збори та платежі,

доходи від некомерційного та побічного продажу;

надходження від штрафів та фінансових санкцій;

інші неподаткові надходження.3. Доходи від

операцій з капіталом — надходження від продажу

основного капіталу, державних запасів товарів, а

також землі та нематеріальних активів.4.

Трансферти — кошти, одержані від інших органів

державної влади, інших держав або міжнародних

організацій на безоплатній та безповоротній

основі.5. Цільові фонди — фондовані кошти в

межах держ бюджету, ресурси яких мають цільове

використання, напр, кошти Фонду соц захисту

інвалідів, Держ фонду охорони навкол середовища

та ін.

Видатки Державного бюджету Укр. відіграють

вирішальну роль у задоволенні потреб соці-ек

розвитку країни. Крім того, видатки бюджету

використовуються для перерозподілу доходів

населення через трансфертні платежі. Планування

державних видатків є складовою частиною

бюджетного регулювання. Так, видатки

Державного бюджету Укр. на 2009 р. затверджені в

сумі близько 274,156 млрд грн.

Державні видатки формуються за статтями

на основі бюджетної класифікації, яка має чотири

рівні деталізації: 1.функціональна класифікація

видатків (за напрямами спрямування бюджетних

коштів на здійснення функцій

держави);2.економічна класифікація видатків (поточні

видатки, капітальні видатки (видатки розвитку) та

кредитування за вирахуванням

погашення);3.відомча класифікація видатків

(перелік головних розпорядників бюджетних

коштів);4.програмна класифікація видатків

(видатки бюджету в розрізі цільових комплексних

програм).5.Перевищ доходів над видатками

становить надлишок (профіцит) бюджету.

Перевищ видатків над доходами становить дефіцит

бюджету. Надлишок бюджету може

використовуватися урядами країн за

непередбачених обставин для дострокових виплат,

погашення державного боргу, кредитування.Згідно

з Бюдж кодексом Укр.профіцит бюджету -

виключно задля погашення основної суми боргу.

27.Податкова с-ма У.: основні елементи та їх

характеристика.

Податкова с-ма уявляє з себе сукупність податків,

що стягуються в державі, форми та методи їх

побудови, методи розрахунку податків та

податковий контроль. З іншого боку податкова с-

ма - це сукупність правових норм, що регулюють

розміри, форми, методи і терміни стягнення

податків і платежів, які носять податковий характер

і необхідні державі для виконання її функцій. Вона

ґрунтується на принципах гласності; загальності;

обов’язковості; соц.ї справедливості; фіскальної та

економічної ефективності.

Складові под. сист: 1) под зак-во; 2) с-ма опод-ня;

3) сук держ под органів: органи держ под. служби –

Головна ДПА У; держ под. адм.-ї в АРК, областях,

м.Київ, Севаст; держ под. інспекції в районах,

містах, районах у містах; міжрайонні ДПІ, под.

міліція У- правоох орган, що захищає констит

права громадян та інтереси держави у сфері

оподатк-ня. Гол упр-ня под. міліції – структ

підрозділ ДПА У. Держ под служба (ДПС) – це с-

ма органів вик влади, що здійсн контроль за

додержанням под зак-ва. С-ма опод-ня- нормативно

визначені органами держ влади платники податків,

їхні права та обв*язки, об*кти опод-ня, види

податків, зборів та ін. обов*як платежів до

бюджету, порядок стягнення встановлених под

платежів, зборів і внесків, а також сук податків і

зборів (обов'язк платежів) до бюджетів і держ

цільових фондів, що справляються у

встановленому законами У. порядку. Включає

згідно і загальнодерж податки і збори та місц

податки і збори і є дворівневою. Загальнодерж:

ПДВ; акцизний збір; под на приб підпр-тв; под на

доходи фіз осіб; мито; держ мито; податок на

нерухоме маймо (нерухомість); плата (податок) за

землю; тощо. Місц под: под з реклами; комун

податок. Місц збори: збір за припаркування

автотранспорту; ринковий збір; збір за участь у

бігах на іподромі… Под платежі здійсн на підставі

под. закону і мають бути визначені: 1. платник под-

ку) юр або фіз. ос, на яку покладено зобов

сплачувати под. 2. Об’єкт- те, що підлягає

оподаткуванню 3. под. база – частка об’єкта опод,

на яку нарах под. 4. Ставка под.(норма)- частка

под. бази, що вилучається у вигляді податків ( у %),

5. под. період, строк сплати податку. Под. пільги –

інст.-ти под. рег-ня, закріплені в норм актах як

винятки із аг схеми обчислення виду податку і

стосуються об’єкта, ставки… Форми пільгового

оподатк: ↓ под. ставок, под. вилучення, под. кредит.

Клас-я: 1. За трад підходом: 1)пільги, викликані

об’єкт необх-тю 2) не мають обгр. 2. Зп критерієм

рег-ня розподілу фін рес: Соц, галузеві, терит. Под.

канікули (вид под. вилуч)- повне звільнення

платників від сплати на певний період для стимул.

28.Податкові пільги як інст.. податкового регул.

Особливе місце серед податкових інструментів

належить податковим пільгам. Податкові пільги

— це інструменти податкового регулювання, що

закріплені в нормативних актах як винятки із

загальної схеми обчислення конкретного виду

податку і стосуються об’єкта, ставки або інших

складових оподаткування. Надаючи платникам

податків ті чи інші пільги, держава, насамперед,

активізує вплив податкового регулювання на різні

економічні процеси.

Форми та способи надання пільг у будь-якій

державі постійно змінюються. До найбільш

типових форм пільгового оподатк. відносяться:

1) застосування зменшеної податкової ставки;

2) податкові вилучення у вигляді:

 повного або часткового звільнення прибутку,

доходу або ін об’єкта від оподаткування;

 повного або часткового звільнення від податку

певного виду діяльності;

 звільнення від податку окремих соц груп;

 «податкових канікул», що означ повне

звільнення від сплати податків на певн період;

3) податковий кредит у вигляді:

 відстрочки податкового платежу;

 перенесення збитків пот року на прибуток або

доходи наступн року або майб періодів;

 Пільги у формі зниження податкових ставок

спрямовані на скорочення податкової бази. Так,

при визначенні податкової бази у разі сплати

податку з доходів фізичних осіб в Укр. ставка

оподаткування може бути знижена на певний

розмір матеріальної допомоги або за наявності

дітей віком до 18 років.

Розрізняють стандартні та нестандартні

податкові знижки. Стандартні податкові знижки

надаються всім платникам податків і можуть

виражатися в твердих розмірах або у відсотках.

Так, при оподатк. громадян застосов. такі знижки:

 базові (наприклад, встановл неоподатковуваного

мінімуму доходів громадян при розрахунку податку

з доходів фізичних осіб);

 сімейні — коли пільги надаються залежно від

сімейного стану платника;

 знижки для фізичних осіб, які мають особливі

умови (наприклад, наявність неповнолітніх дітей,

інших осіб, які перебувають на утриманні

платника, тощо);

 знижки для фізичних осіб залежно від віку,

стану здоров’я (наприклад, інвалідам).

Розмір нестандартних пільг залежить від

витрат платника податку на різні цілі, а саме:

благодійництво, охорону навколишнього

середовища тощо.

29.Можливості, об’єкти та принципи

застосування в У. регресійної (регресійно-

пропорційної) форми оподаткування.

Існують ткі форми оподаткування:

- Пропорційна - при цій формі оподаткування

встановлюється однакова

ставка податку і чим більша база оподаткування,

тим більшими будуть суми податків.

- Прогресивна - при цій формі із зб податкової бази,

збільшується і податкова ставка.

- Змішана форма оподаткування – об’єднує

пропорційну і прогресивну.

- Регресивна - полягає в тому, що із зб податкової

бази, розмір податкової ставки падає.

У явному вигляді регресивна с-ма оподатк-ня в

сучасних умовах не спостерігається, тобто немає

прямих регресивних податків. Проте всі непрямі

податки є регресивними, причому чим вище ставка

податку, тим більшою мірою регресивним він є.

Найбільш регресивними є акцизні податки.

Оскільки непрямий податок - це частина ціни

товару, то залежно від величини доходу покупця

частка цієї суми в його доході буде тим більше,

чим менше дохід, і тим менше, чим більше дохід.

Одна з головних причин неефективності укр

податкової системи полягає в тому, що при її

формуванні в основу покладався принцип

лінійності, який розуміється як наявність

однобічної залежності величини податкової ставки

від суми податку.В Укр. на сьогодні сформувалася

стійка с-ма ухилення від оподаткування. У

сучасних умовах, для системи оподаткування

прибутку юридичних осіб в Укр. найбільш

оптимальної є регресивна шкала стягування

податку (зі збільш доходу ставка податку зменш).

По-перше, особливістю оподаткування прибутку

юрид осіб є те, що їх доход використ не цілком на

споживання, але і на розвиток діяльності. По-друге,

механізм регресивної шкали підприємн.

структурам, що працюють неефективно або ж

імітують таку роботу, висувається більш

жорстокіший фіскальний режим.

Регресивне оподаткування прибутку п-в

полягає у тому, що при його оподаткування можна

використ с-ма ставок податку, при чому ставка

податку повинна зм за умови зб розміру об'єкта

оподаткування.Тоді розмір податку зб б при зниж

ставки за рахунок зростання розміру прибутку.

Співвідношення між зниж ставки і зб прибутку

необхідно підібрати таким чином, щоб зниж ставки

не на багато відставало від зрост прибутку і щоб

абсолютний розмір податку зб.

30. С-ма державних внутрішніх та зовнішніх

запозичень: особливості в У..

Джерелами фінансування дефіциту бюджетів є

державні внутрішні та зовнішні запозичення,

внутрішні запозичення органів влади Автономної

Республіки Крим, внутрішні та зовнішні

запозичення органів місцевого самоврядування із

дотриманням умов, визначених цим Кодексом.

Державний зовнішній борг складається з: позик на

фінансування державного бюджету та погашення

зовнішнього; державного боргу; позик на

підтримку нац. валюти; позик на фінансування

інвестиційних та інституціональних проектів;

гарантій іноземним контрагентам щодо виконання

контрактних зобов'язань; у зв'язку з

некомерційними ризиками; державних гарантій,

що надаються Кабінетом Міністрів У. для

кредитування проектів, фінансування яких

передбачено державним бюджетом У..

Сучасний стан ек-ки У. вимагає залучення

кредитних ресурсів у настільки значних розмірах,

які практично можуть надати лише потужні

міжнародні фінансові установи, такі як МВФ,

Світовий банк, МБРРЄБРР й інші.

Погашення зовнішнього боргу проводиться з

трьох основних джерел: із бюджету; за рахунок

золотовалютних резервів, приватизації власності;

із нових запозичень.

Від Світового банку У. отримує системні

позики та інвестиційні кредити. Системні позики

надаються під реформування окремих секторів

ек-ки із спрямуванням їх траншами безпосередньо

до Державного бюджету У..

31.С-ма державних цільових фондів: склад,

джерела та призначення.

Державні цільові фонди — це сукупність фондів

грошових коштів, які знаходяться в розпорядженні

центральних та місцевих органів влади. Держ

цільові фонди за ек змістом відобр фін відносини

щодо розподілу та перерозп ВВП і пов’язані з

форм-ням фін рес у розпор держави та викор-ням

держ коштівдля витрат на задов соц-культ потреб

сусп-ва, мат стимул-ня членів сусп-ва щодо

пенсійного, соц захисту, розвитку наук-техн

потенціалу країни. Осн напрями дія-ті ДЦФ: фін

забезп-ня соц. гарантій громадянам і держ соц.

страх-ня. ДЦФ поділяються на 2 групи: постійні

фонди, ств-ня яких пов’язане з виділенням

окремих ф-й держави, тимчасові фонди, які форм з

метою прискореного вирішення актуальних

проблем. В У. на даний час такі основні ДЦФ: 1. у

сфері соц. страхування: 1)Пенс фонд ( форм за рах

страх внесків роботодавців і громадян на

загалнообов держ пенс стах-ня, беджетних та

інших джерел, регулює порядок форм-ня

загальнообов Накопич пенс фонду та виплати

довічних пенсій або одноразових виплат); 2)Фонд

соц страх з тимч втрати працездатності;3) Фонд

соц страх на випадок безробіття; 4)Фонд соцстрах

від нещасних випадків. 2. тимчасові: Фонд соц

захисту; Фонд охорони навк прир сер. Склад та

джерела ДЦФ: бюджетні (Фонд для здійсн.

заходів щодо ліквідації насл Чорноб катастрофи та

соц захисту населення, Держ спеціаліз фонд

фінансування загальнодерж витрат на авіаційну

діяльність та участь У в міжнар авіаці орг.-ціях,

Фонд У. соцо захисту інвалідів, Держ фонд

охорони навк сер інші); позабюджетні (див. у

сфері соц. страх – пенс фонд…).

В У. до економічних, державних цільових фондів

можна віднести: Фонд для здійснення заходів

щодо ліквідації наслідків Чорнобильської

катастрофи та соц.го захисту населення, Фонд

сприяння місцевому самоврядуванню У., Фонд

охорони праці, Фонд розвитку та захисту

конкуренції, Фонд підтримки селянських

господарств.

Соціальні фонди: Пенсійний фонд, Фонд соц.го

страхування, Державний фонд сприяння зайнятості

населення, Фонд соц.го захисту інвалідів.

33. Сутність та функції банківської системи.

Однією зі складових фінансової системи нац. ек-ки

є кредитна с-ма, яка охоплює банківську с-ма та

небанківські фінансово-кредитні установи.

У широкому розумінні банківська с-ма — це

сукупність різноманітних видів банківських

установ та інституцій у їх взаємозв’язку, яка існує

в тій чи іншій країні в певний історичний період і

функціонує в межах єдиного фінансового

механізму.

У вузькому розумінні банківська с-ма — це

законодавчо визначена, чітко структурована та

субординована сукупність фінансових установ, які

займаються банківською діяльністю на постійній

професійній основі, є суб’єктами та об’єктами

кредитного регулювання і функціонально

утворюють самостійну економічну структуру.

Виходячи з даного визначення банківська с-ма

виникає не внаслідок механічного поєднання

окремих банків у випадкову сукупність, а

будується за заздалегідь виробленою концепцією,

у межах якої відводиться певне місце кожному

виду банків і кожному окремому банкові.

Банківська с-ма виконує такі функції:

1) Трансформаційну - полягає в зміні

(трансформації) якісних характеристик грошових

потоків, що проходять через банки. Значна роль

при цьому належить центр банку;

2) емісійну — створення платіжних засобів та

регулювання грошового обороту;

3) стабілізаційну — забезпечення стабільності

банківської д-сті та грошового ринку.

Характер і умови функціонування банківських систем

визначаються законодавчо і у кожній країні, мають певні

особливості оскільки їх формування відбувалось у різних

історичних умовах, у різні періоди розвитку

національних економік. Виділяють такі загальні

принципи організації та діяльності сучасних банківських

систем: дворівнева побудова;розподіл функцій

центр та всіх ін банків; контроль і регулювання

діяльності банків другого рівня з боку

центрального банку; центральний банк не бере

участі у конкуренції на внутрішніх грошових

ринках.

34. Структура та функції дворівневої

банківської системи.

Залежно від підпорядкованості банків

розрізняють два основні типи побудови банківської

системи: однорівнева та дворівнева. Однорівнева

банківська с-ма передбачає горизонтальні зв’язки між

банками, універсалізацію їх операцій та функцій.

Усі банки, що діють у країні, перебувають на одній

ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції

з кредитно-розрахункового обслуговування

клієнтури. Дворівнева банківська с-ма характерна

для країн із ринковою економікою. Перший р-нь

становить центральний банк, другий — мережа

комерційних банків та інших фінансово-кредитних

інституцій, які підпадають під правила його

регулювання. На першому рівні банківської

системи розміщений центр банк, який є емісійним

центром країни і відповідає за стабільність і

надійність грошової та банківської систем. Центр

банки країн світу виконують переважно такі

функції:розробка та реалізація грош-кред політики;

емісія грошей і контроль за грош обігом у країні;

фін обслуговування органів держ влади та управління;

кредитно-розрахункове обслуговування банк

інститутів; зберігання централізованих золотих і

валютних запасів; управління валютним режимом;

регулюв і нагляд за діяльністю кредитних

організацій.

На другому рівні банківської системи розміщені

комерційні банки.. Комерц банк надає широкий

спектр послуг кредитного, страхового і платіжного

характеру, а також виконує різноманітні фін

функції стосовно будь-якого п-ва задля одерж

прибутку. Банки 2 рівня відносно один одного ек

самостійні. Свої функції комерц банки реалізують

через виконання певного набору операцій. Усі

комерц виконують депозитні операції; операції,

пов’язані з розрахунково-касовим обслуговуванням

клієнтури (розрахункові та касові операції) й

операції з кредитного обслуговування клієнтів

(кредитні операції). Разом із тим перелік операцій,

які може здійсн сучасний комерц банк, значно

ширше, а також змін-ся залежно від країни та виду

банку.

35. Порівняльна характеристика впливу

однорівневої та дворівневої банківської системи

на процеси в національній економіці.

Залежно від підпорядкованості банків розрізняють

два основні типи побудови банківської системи:

однорівнева та дворівнева. Однорівнева банківська с-

ма передбачає горизонтальні зв’язки між банками,

універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки,

що діють у країні (включаючи й центральні банки),

перебувають на одній ієрархічній сходинці,

виконують аналогічні функції з кредитно-

розрахункового обслуговування клієнтури.

Регулювання діяльності такої системи

здійснюється директивно. Такий принцип

побудови банківської системи характерний для

економічно слаборозвинених країн, а також для

країн з адміністративно-командним типом

економічної системи.

Дворівнева банківська с-ма характерна для

країн із ринковою економікою. Перший р-нь

становить центральний банк, другий — мережа

комерційних банків та інших фінансово-кредитних

інституцій, які підпадають під правила його

регулювання. На першому рівні банківської

системи розміщений центр банк, який є емісійним

центром країни і відповідає за стабільність і

надійність грошової та банківської систем. Центр

банки країн світу виконують переважно такі

функції:розробка та реалізація грош-кред політики;

емісія грошей і контроль за грош обігом у країні;

фін обслуговування органів держ влади та управління;

кредитно-розрахункове обслуговування банк

інститутів; зберігання централізованих золотих і

валютних запасів; управління валютним режимом;

регулюв і нагляд за діяльністю кредитних

організацій. На другому рівні банківської системи

розміщені комерційні банки.. Комерц банк надає

широкий спектр послуг кредитного, страхового і

платіжного характеру, а також виконує

різноманітні фін функції стосовно будь-якого п-ва

задля одерж прибутку. Свої функції комерц банки

реалізують через виконання певного набору

операцій. Усі комерц виконують депозитні

операції; операції, пов’язані з розрахунково-

касовим обслуговуванням клієнтури (розрахункові

та касові операції) й операції з кредитного

обслуговування клієнтів (кредитні операції). Разом

із тим перелік операцій, які може здійсн сучасний

комерц банк, значно ширше, а також змін-ся

залежно від країни та виду банку.

37. Необх. і наслідки виконання банківською

системою країни трансформаційної, емісійної та

стабілізаційної функцій.

Трансформаційна функція банківської

системи полягає в зміні (трансформації) якісних

характеристик грошових потоків, що проходять

через банки. Значна роль при цьому належить

центр банку, який активно здійснює всі види

трансформац процесів на міжбанківському рівні —

проводячи грошово-кредитну політику,

трансформує ресурси грошового ринку за

строками, за обсягами, за ризиками і в

територіальному розрізі.

Функція створення платіжних засобів і

регулювання грошового обороту (емісійна) полягає

в тому, що банківська с-ма оперативно змінює масу

грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її

відповідно до зміни попиту на гроші, тобто

управляє пропозицією грошей. Це досягається

методами й інструментами грошово-кредитної

політики центрального банку, реалізацію якої

забезпечує с-ма в цілому.

Крім зазначених функцій, банківська с-ма також

виконує стабілізаційну функцію, тобто забезп

сталості банк д-сті та грошового ринку. Оскільки

для банк д-сті характерна висока ризикованість, і

банки працюють в умовах постійної і підвищеної

загрози втрати грошей та банкрутства, боротьба з

ризиками є важливим завданням не лише окремих

банків, а й усієї банківської системи. Банки,

виступаючи посередниками грошового ринку,

беруть на себе відповідальність перед інвесторами

за банківський ризик своїх позичальників.

Виконання банк системою стабілізац ф-ї забезп-ся

прийняттям законів та ін норматактів, що регла-

ментують д-сть усіх ланок банк системи, та створ

належного механізму контролю і нагляду за

додержанням як чинного законодавства, так і д-сті

банків. Характер і умови функціонування банківських

систем визначаються законодавчо і у кожній країні, мають

певні особливості.

38. Порівняльна характеристика впливу на

процеси в національній економіці

«універсальних» та «спеціалізованих» банків.

УНІВЕРСАЛЬНІ БАНКИ- кредитні установи, що

здійснюють усі основні види банківських операцій

(депозитні, кредитні, фондові. Інвестиційні,

довірчі, розрахункові) та надають банківські

послуги всім клієнтам, незалежно від галузевої

належності. В У. більшість банків універсальні, їм

заборонено здійснювати діяльність лише в сфері

торгівлі, матеріального вир-ва і страхування.

Спеціалізовані банки, на відміну від

універсальних, функціонують на вузьких секторах

грошового ринку чи займаються вузьким колом

банківських операцій, де потрібні особливі технічні

прийоми та спеціальні знання. Тому ця діяльність

для універсальних банків виявляється невигідною,

вони залишають відповідні ніші на грошовому

ринку для спеціалізованих банків. Найчастіше

спеціалізовані банки виникають в таких секторах

ринку: споживчого кредиту; іпотечного кредиту; с/г

кредиту; залученні малих вкладів та

обслуговування малого бізнесу; у зовн-ек д-сті; у

сфері інвестування капіталу; у житловому

будівництві тощо.

Конкретні спеціалізовані банки в різних країнах

істотно відрізняються за назвою, структурою, хар-

ром д-сті. Найчастіше зустрічаються такі

спеціалізовані банки: іпотечні; будівельні ощадні

банки (Каси); інвестиційні банки (компанії); банки

підтримки; гарантійні байки; розрахункові

(клірингові) банки (палати).

39. Роль і місце парабанківської системи у

кредитній с-ма країни.

Парабанківська с-ма (ПС) складається з

спеціалізованих фінансово-кредитних установ

(СФКУ) і поштово-ощадної системи (ПОС). СФКУ

характеризується тим, що їх діяльність

спеціалізується на обслуговування певних типів

клієнтів або певних сфер, що є надмірно

ризикованим для банків. До СФКУ входять:

1) лізингові та факторингові компанії;

2) брокерські і дилерські фірми;

3) фондові біржі;

4)страхові компанії;

5) пенсійні фонди;

6) інвестиційні компанії та фонди;

7) кредитні спілки і товариства;

8) ломбарди.

Поштово-кредитні установи акумулюють грошові

кошти широких верств населення за допомогою

своєї розгалуженої системи. Гроші надаються

іншим фінансово-кредитним установам,

центральним і місцевим органам виконавчої влади,

фондам, спілкам. Такі установи – малоризикові, а %

ставки за депозитними вкладами – низькі.

У суч. ек. літер-рі небанк. фін. установи дістали

назву парабанківкьких фін. установ за їхню

схожість з банківськими за номенклатурою

операцій та певні важливі відмінності у діяльності

та правилах регулювання.

Парабанківські установи нагромаджують грошові

кошти підприємств, установ, організацій та

населення, зобов’язання яких не є платіжними

засобами, а типові пасивні операції не містять

депозитів до запитання юридичних і фізичних осіб,

не є об’єктом кредитного регулювання і не

впливають на пропозицію грошей. Вони не

проводять розрахункових операцій від імені своїх

клієнтів. Депозити будь-якої парабанківської

установи в чистому вигляді не входять до складу

грошової маси, зокрема, не створюючи

мультиплікаційного ефекту.

Зростанню впливу парабанк. установ сприяють такі

чинники, як зростання доходів населення, розвиток

ринку цінних паперів, надання фізичним та

юридичним особам специфічних послуг, які не

можуть надавати банки, або є для них недостатньо

привабливими.

Специфіка небанківських кредитно-фін. установ

полягає в тому, що вони здійснюють діяльність на

фін ринку та не випускають власних боргових

зобов’язань. Усі зміни у вартості активів і пасивів

розподіляються серед акціонерів, а єдиними

емітованими парабанками цінними паперами — є

інструменти власності. На відміну від них, усі банк.

установи випускають власні боргові зобов’язання

для додаткового залучення коштів. Оскільки мета

парабанків полягає у збиранні грошей і

забезпеченні потреб клієнтів, вони не мають

можливості покривати свої боргові зобов’язання

інакше, ніж через додаткове залучення коштів

акціонерів або отримання зовнішніх кредитів.

Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий

спосіб погіршує фінансовий стан і авторитет

установи.

40.Принципи та особливості діяльності

небанківських фінансово-кредитних установ.

У суч. ек. літер-рі небанк. фін. установи дістали

назву парабанківкьких фін. установ за їхню

схожість з банківськими за номенклатурою

операцій та певні важливі відмінності у діяльності

та правилах регулювання. Парабанківські установи

нагромаджують грошові кошти підприємств,

установ, організацій та населення, зобов’язання

яких не є платіжними засобами, а типові пасивні

операції не містять депозитів до запитання

юридичних і фізичних осіб, не є об’єктом

кредитного регулювання і не впливають на

пропозицію грошей. Вони не проводять

розрахункових операцій від імені своїх клієнтів.

Депозити будь-якої парабанківської установи в

чистому вигляді не входять до складу грошової

маси, зокрема, не створюючи мультиплікаційного

ефекту. До основних небанківських фінансово-

кредитних установ в У. належать: інвестиційні,

лізингові, факторингові, страхові та фінансові

компанії, пенсійні фонди, ломбарди, кредитні

товариства та спілки, біржі тощо. До складу

парабанківської системи входять:

 Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути -

спеціалізується на обслуговуванні певних типів

клієнтів або певних сфер, які надмірно ризикові для

банків.

 Поштово-ощадні установи — акумулюють

грошові кошти широких верств населення через

свою розгалужену с-ма.

Специфіка небанківських кредитно-фін. установ

полягає в тому, що вони здійснюють діяльність на

фін ринку та не випускають власних боргових

зобов’язань. Усі зміни у вартості активів і пасивів

розподіляються серед акціонерів, а єдиними

емітованими парабанками цінними паперами — є

інструменти власності. На відміну від них, усі банк.

установи випускають власні боргові зобов’язання

для додаткового залучення коштів. Оскільки мета

парабанків полягає у збиранні грошей і

забезпеченні потреб клієнтів, вони не мають

можливості покривати свої боргові зобов’язання

інакше, ніж через додаткове залучення коштів

акціонерів або отримання зовнішніх кредитів.

Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий

спосіб погіршує фінансовий стан і авторитет

установи.

42. Економічні функції держави.

Держава як суб’єкт макроек.регулювання виконує

багато ф-ій:

1)Формування правових засад функц-ння ек-

ки.Держава визначає праовий статус окремих форм

власності, узаконює існування різних видів

госп.діяльності, регулює відносини між

виробниками та покупцями товарів, регламентує

здійснення окремими під-вами зовн.ек.діяльності,

визначає обов’язки під-ств перед державою

тощо.Також держава виконує роль арбітра.

2)Емісіа фун-ія(розписати)

3)Усунення вад ринкового саморегул.

А)Захист конкуренції. ніж конкурентні фірми.

Б)Продукування чистих і змішаних сусп. товарів.

В)Реагування на виникнення екстерна лій

Г)Розв’язання проблем неповноти ринків.

Д)формування інформаційної інфраструктури

Е)Стабілізаційна політика.

4)Перерозподіл доходів(розписати)

5)забезпечення людей обов’язковими товарами-

товари які держава зобов’язує людей

використовувати

41. Проблеми і перспективи функціонування

парабанківських установ у кредитній с-ма У..

У суч. ек. літер-рі небанк. фін. установи дістали

назву парабанківкьких фін. установ за їхню

схожість з банківськими за номенклатурою

операцій та певні важливі відмінності у діяльності

та правилах регулювання. Парабанківські установи

нагромаджують грошові кошти підприємств,

установ, організацій та населення, зобов’язання

яких не є платіжними засобами, а типові пасивні

операції не містять депозитів до запитання

юридичних і фізичних осіб, не є об’єктом

кредитного регулювання і не впливають на

пропозицію грошей. Вони не проводять

розрахункових операцій від імені своїх клієнтів.

Депозити будь-якої парабанківської установи в

чистому вигляді не входять до складу грошової

маси, зокрема, не створюючи мультиплікаційного

ефекту. До основних небанківських фін-кредит

установ в У. належать: інвестиційні, лізингові,

факторингові, страхові та фінансові компанії,

пенсійні фонди, ломбарди, кредитні товариства та

спілки, біржі тощо.

Лізингові компанії – юрид особа, яка передає

право володіння і користування предметом лізингу

фіз або юрид особі(лізингоодержувачу) відповідно

до договору лізингу.

Страхові компанії — це фін посередники, які

здійснюють виплати своїм клієнтам при настанні

певних подій, обумовлених у договорі страхування.

Факторингові компанії – фінансова установа, яка

здійснює в інтересах третіх осіб за власний рахунок

чи за рахунок цих осіб, операції з придбання права

вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі

за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи

на себе ризик виконання таких вимог та прийом

платежів, з метою отримання прибутку або

збереження реальної вартості фінансових активів._

Кредитна спілка – це громадська кредитна

установа, яка створюється на добровільних засадах

і акумулює кошти громадян для надання їм

матеріальної допомоги.

Ломбарди – це кредитні установи, які надають

грош позики під заставу рухомого майна.

Небанківські установи в У. не мають права

приймати депозитні вклади та вести поточні

рахунки клієнтів згідно із законом. Однак, разом з

тим, такі установи мають дещо спільне з банками:-

функціонують у тому самому секторі грошового

ринку, що й банки, у секторі опосередкованого

фінансування;- формуючи свої ресурси (пасиви),

вони випускають, подібно до банків, боргові

зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання

банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку

як додатковий фінансовий інструмент;-

розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони

купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно

до банків, власні вимоги до інших економічних

суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш

ризиковані, ніж активи банків.

43. Доцільність і сфера виконання економічних

функцій держави.

Ек.ф-ція держави-стрворення передумов для

ефективної ЕК.діяльності сус-ва.

Держава як суб’єкт макроек.регулювання виконує

багато ф-ій:

1)Формування правових засад функц-ння ек-

ки.Держава визначає правовий статус окремих

форм власності, узаконює існування різних видів

госп.діяльності, регулює відносини між

виробниками та покупцями товарів, регламентує

здійснення окремими під-вами зовн.ек.діяльності,

визначає обов’язки під-ств перед державою

тощо.Також держава виконує роль арбітра.

2)Емісійна функція - Її сутність полягає у

забезпеченні ек-ки необхідною кількістю грошей.

У цій сфері держава є монополістом і протистоїть

великій кількості покупців, які формують попит на

гроші. Задля задоволення цього попиту держава

здійснює грошово-кредитну політику.

3)Усунення вад ринкового саморегул.

А) Для захисту конкуренції та обмеження

монополістичних тенденцій держава здійснює

антимонопольну політику.

Б)Продукування чистих і змішаних сусп.

товарів.

В)Реагування на виникнення екстерна лій.

Ситуації, коли дії одного суб’єкта ринку завдають

шкоди іншим, називаються негативними

зовнішніми ефектами (негативними

екстерналіями), а ситуації, коли дії суб’єкта ринку

дають безкоштовне благо іншим, — позитивними

зовнішніми ефектами (позитивними

екстерналіями).

Г)Розв’язання проблем неповноти ринків,

тобто коли п-ва неспроможні задовольн потреби

споживачів у будь-яких товарах,навіть якщо ціни

перевищ витрати на їх вир-во

Д)формування інформаційної інфраструктури

Е)Стабілізаційна політика. Основними

методами виконання державою стабілізаційної

функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

4)Перерозподіл доходів. Для зменшення нерівності в

доходах держава здійснює їх перерозподіл через

різноманітні соціальні програми у формі

трансфертних платежів. Крім того, держава може

регулювати індивідуальні доходи через вплив на

процес формування первинних доходів.

5)забезпечення людей обов’язковими товарами-

товари які держава зобов’язує людей

використовувати.

Реалізація ек ф-й держави здійсн-ся через

механізм бюджетної, фіскальної, грош-кред,

структурної, інвестиційної, цінової, соц, зовн-ек та

ін напрямів соц-ек політики.

44. Сутність поняття «економічна політика

держави».

Економічна політика держави являє собою

елемент загальної державної політики, яка включає

соц., гуманітарний, оборонний, екологічний та інші

напрями. Якою б не була державна політика за

своїми напрямами, характеристиками та

пріоритетами, вона має бути комплексною,

охоплювати всі сфери суспільного життя.

У правовому суспільстві головний

обов’язок держави полягає в утвердженні та

забезпеченні прав і свобод людини. Кожна

людина вільна у виборі економічних, політичних,

соціальних інтересів і засобів їх задоволення в

межах чинного законодавства. На відміну від

громадянського суспільства, де скільки людей,

стільки й інтересів, держава — одна. У державі

не може бути «багато політик», шарахання в різні

боки, служіння то тим, то тим інтересам.

Засадною основою державної економічної

політики мають бути стратегічні орієнтири. У

державі важливим є момент загального

(інтегрованого) інтересу та волі більшості

громадян. Для цього державна політика має бути

відомою та зрозумілою суспільству, закріпленою

законодавчо й організаційно.

Існує багато визначень поняття «державна

економічна політика». Беручи загалом — це

цілеспрямований вплив на економічні процеси на

макро- і мікрорівні, створення й удосконалення

умов економічного розвитку відповідно до певного

суспільного устрою. У деяких економічних

дослідженнях поняття «державна економічна

політика» та «державне регулювання ек-ки»

ототожнюються. Однак ближче до істини

твердження, що економічна політика є тією

засадною основою, що на ній базується і державне

управління, і державне регулювання ек-ки.

45. Необх та критерії віднесення товарів (правил

поведінки) до категорії обов’язкових в У..

Відомо, що держава виконує таку

економічну функцію як забезпечення людей

обов’язковими товарами. Товари (правила

поведінки), які держава зобов’язує людей

використовувати (додержуватися), називаються

обов’язковими товарами. Важливим аргументом на

користь державного втручання в економіку є

відома істина, що людина здатна діяти всупереч

власним інтересам (наприклад, люди палять,

вживають надмірну кількість алкоголю,

порушують правила дорожнього руху, споживають

шкідливі для здоров’я продукти тощо). Тому для

жителів держави встановлюються загальні правила

поведінки. Вони встановлюються таким чином,

щоб людина не заподіяла шкоди ні собі, ні іншим,

ні навколишньому середовищі. Таким чином,

говорячи про обов’язкові правила поведінки можна

згадати обов’язки громадянина., закріплені у

Конституції У., зокрема: кожен зобов'язаний не

заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,

відшкодовувати завдані ним збитки; кожен

зобов'язаний неухильно додержуватися

Конституції У. та законів У., не посягати на права і

свободи, честь і гідність інших людей.Необх. таких

обов’язкових товарів проявляється у том, кожна

людина має почувати себе в безпеці у своїй

державі. І для того, щоб цьому ніщо не заважало і

існують обов’язкові правила поведінки, які

безпосередньо закріплюються Законами та

Конституцією У..

46. Ринковий та державний механізми

перерозподілу ресурсів і доходів.

Ринковий механізм перерозподілу ресурсів і

доходів. Для ринкової форми розподілу обмежених

ресурсів характерний механізм саморегулювання.

Він функціонує на засаді взаємодії ринкової ціни,

співвідношення попиту та пропозиції, а також

конкуренції. Не зважаючи на ефективність

ринкового механізму перерозподілу, він забезпечує

ефективний розподіл ресурсів лише за певних

ідеальних умов. Розподіл ресурсів, за якого кожен

із суб’єктів ринку не може поліпшити свого стану

без того, щоб не погіршити стану інших суб’єктів

ринку, називається ефективним (оптимальним).

Проте в економіці виникають ситуації, коли

ринковий механізм не забезпечує оптимального

використання ресурсів. Такі умови і створюють

вади ринку. Проблема розподілу доходів у

ринковій економіці є однією із ключових, оскільки

принципи розподілу передбачають механізм

вирішення низки як економічних, так і соціальних

проблем.

Державний механізм перерозподілу ресурсів і

доходів. Державний вплив на ек розвиток

здійснюється через с-ма розподілу. Абстрагуючись

від окремих деталей, можна прирівняти державне

регулювання ек-ки і державне регулювання

системи розподілу доходів і ресурсів. Податковий,

фіскальний, фінансово-кредитний, бюджетний та

інші напрямки політики, які використовує держава,

означає, по суті, регулювання відносин розподілу.

Особливість перерозподілу ресурсів між приватним

і суспільним секторами ек-ки залежить від рівня

зайнятості і повноти використання факторів вир-ва.

В умовах неповної зайнятості і неповного

використання ресурсів держава шляхом

інвестування залучає фактори вир-ва у ті галузі

народного господарства, котрі продукують

суспільні блага і послуги. По іншому відбувається

перерозподіл ресурсів між приватним та

суспільним секторами в умовах відсутності

безробіття та залученні у вир-во усіх наявних в

національній економіці ресурсів. Держава змушена

вивільняти ресурси із вир-ва товарів

індивідуального споживання для скерування їх у

вир-во суспільних благ.

Державний перерозподіл доходів здійснюється

через бюджетно-фінансове регулювання. Держава

відповідно до пріоритетів соц.ї політики чинними

спеціальними соціальними програмами надає

соціальні виплати у формі грошових і натуральних

трансфертів а також послуг.

Грошовісоціальнівиплатидоповнюютьсяповністюаб

очастковобезкоштовнимипослугамиохорониздоров'

я, освіти, житлового і транспортного секторів.

Ринкове саморегулювання і державне регулювання

– це дві складові, необхідні для стійкого

функціонування економікою.

47. Власність в с-ма розподілу перерозподілу

ресурсів і доходів.

Власність — складна і багатогранна категорія, яка

виражає всю сукупність сусп відносин — ек, соц,

пол, нац, морально-етичних, релігійних тощо.

Теоретично і практично визнано дві основні форми

власності: приватну та державну.У

мірузростаннярівняусуспільненнявир-

вазбільшуютьсямасштаби і виникаютьновіформи

сусп. власності, тобтотакоївласності, де три

їїфункції — володіння, розпорядження і

користування — належать не одному приватному

суб’єктові, а багатьом, групіосіб, колективу чи

суспільству в цілому. Суспільна власність

реалізується у таких формах: групова, акціонерна,

колективна, муніципальна, власність громадських

організацій — профспілок, партій, товариств,

фондів і т. п.

Категорію власності слід розглядати з двохбоків:

юридичноїформи й економічного змісту. Юрид.

підхід у трактуванні власності визначає правила

поведінки, що регулюють відносини між людьми

відносно спожив. благ. Право власності — це право

контролювати використ.певнихресурсів і

розподіляти при цьомувитрати і вигоди.

Економісти вважають, що панування тієї чи іншої

форми власності визначає відповідний тип

розподілу ресурсів і доходів, а отже, й тип

економічної і політичної системи суспільства.

Приватна власністьнесе як позитивні, так і

негативні функції. Приватна власність — це

сильний стимул творчої, заінтересованої

діяльності.Водночас приватна власність роз’єднує

людей на соц. протилежні класи, розвиває

пожадливість, жадобу до наживи, егоїзм, інші

негативні якості.

Важливим чинником розподілу ресурсів і доходів

та ринкової трансформації є реформування

відносин власності. Таке реформування може

здійснюватися кономічними та політичними

методами. Економічний перерозподіл пов’язаний з

тим, що власніст ьможе виступати об’єктом

купівлі-продажу. Політичними методами

перерозподілуслідвважатинаціоналізацію та

приватизацію.Націоналізація — це перехід об’єктів

власності від приватних власників до держави.

Приватизація, на відміну від націоналізації, має

протилежний зміст. Це процес перетворення

державної власності у недержавну, сутність якого

полягає у відчуженні майна, що перебуває у

державній власності, на користь фіз та юридичних

осіб, які через купівлю стають власниками об’єкта

приватизації і використовують придбане майно для

задоволення власних потреб або виробничого

споживання для збільшення власного доходу.

48. Організація вир-ва суспільних товарів як

функція держави.

Однією з функцій держави є вир-во чистих і

змішаних суспільних благ (товарів і послуг). Чисті

суспільні товари (послуги) – це послуги

державного управління, державного регулювання

ек-ки, нац. оборони, забезпечення правопорядку,

безпеки тощо. Ознаки суспільних товарів

притаманні послугам у сфері освіти, охорони

здоров'я, науки, культури, мистецтва тощо.

Суспільні послуги надаються переважно

державними установами (підприємствами,

організаціями, закладами).Інколисуспільні товари

можуть вироблятися приватним сектором ек-ки,

але це не завжди ефективно.

Формування і реалізація стратегії розвитку сектору

загального державного управління (СЗДУ) як

основного суб’єкта, що виробляє суспільні блага,

здійснюються за допомогою соц.-ек прогнозів,

державних і місцевих бюджетів, державної

програми соц.-економічного розвитку У. та інших

державних, регіональних та галузевих програм.

До основних показників, що характеризують р-нь

розвитку СЗДУ належать: 1) питома вага

державних видатків на освіту, охорону здоров'я,

нац. оборону, правоохоронну діяльність, охорону

навколишнього природного середовища, у

державному бюджеті або у ВВП; 2) обсяг

державних видатків за вищеназваними напрямками

у розрахунку на душу населення.; 3) нормативи, що

визначають мінімальні стандарти споживання

суспільних благ чи послуг (прожитковий мінімум,

розмір мінімальної ЗП тощо); 4) показники рівня

життя населення.

Фінансування підприємств та організацій з сектору

загального державного управління здійснюється за

рахунок державних і місцевих бюджетів.

50. Взаємовідносини бізнесу і держави як

суперечлива с-ма співробітництва і антагонізму.

Відносини бізнесу і держави- суперечлива с-ма

співроб-ва й антагонізму, які визнач комплексом

причин. Д покликана забезп втілення інтересів

сусп.-ва, від обр спільну волю. Її пол. курс може не

збігатися з інтересами бізнесу, вона може впливати

на провал під-ва. Тому певні дії уряду

сприймаються бізнесом вороже, що породжує

непорозуміння. У ХХ ст. взаємозал Д і Б ↑. Д забезп

правову основу і сусп. клімат для еф фун-ня ек-ки;

захисту конкур, перерозп доходів, стабілізації ек-

ки, стимул ек зростання. Тісні зв’язки між Д і

Бвипливають з сутності ліберально- демокр

системи правління та правової держави, заснов на

принципах пол. рівності та визнання соц. прав

громадян. Осн напрями підтримки державою

бізнесу: 1. ств та підтримка інфрастр ек системи 2.

сприяння новим у прогресивним галузям ек-ки 3.

здійсн та підтримка НДКР 4. держ закупівлі

продукції прив підп.-тв 5. стимул продажу,

збирання, зберігання інф-ї. Одна з гол ф-й Д: забезп

аг умов функ-ня та розвитку осн сфер життєдія-ті

сусп.-ва, зокрема ств-ня інфрастр, на якій базується

дія-ть ек системи. Одна з найважл

інфраструктурних ф-й Д є забезп стабільності фін

системи, нац. валюти. Бізнес потребує наявності Д ,

бо вона має забезп стабільність у сісп-ві, без якої

неможл еф функ-ня і стаб прибутки. Д – один з

найб роботодавців. Підтримка державою великого

бізнесу здісн за доп держ закупівель і замовлень.

Сектор великого бізнесу викор блага спільного

прив-держ підп.-ва.Д володіє власністю на

запатентовану інф-ю. Д несе гол відпов-сть за ств-

ня інфратр-р, які забезп єдину с-ма звітності,

сертифікації, стандартизації, норм, єдність ек і соц.

систем. Зв'язок Д і Б проявляються у військово-

пром комплексі. Для ей функ-ня малого та сер

підп.-ва Д має сприяти ↑ їх конкурспр-ті на ринках

черех форм-ня прийнятих умов фін-ня, інформ за

без-ня, запров наук-техн іновацій, підготовки

персоналу. Їхнє існування забезп серез с-ма участі

у держ і муніципальних замовленнях. Для цього Д

здійсн фін-кред пол. відносно підпр, забезп

рівноправні умови розвитку вел і малого Б, ↑ квал

кер-ків фірм, стим розвитку системи взаємодоп

новел компанії для запобігання банкрутству.

49. Джерела і порядок фінансування

діяльності установ сектору

загальногодержавного управління.

Специфіка господарської діяльності установ та

організацій, що обслуговують населення, полягає в

тому, що одна частка суспільних послуг надається

за рахунок бюджетних коштів, а інша оплачується

населенням зі своїх доходів. Використання різних

джерел фінансування діяльності установ і

організацій сектору державного управління

значною мірою залежить від характеру суспільних

послуг. Державні фінанси забезпечують надання

чистих суспільних (гарантованих Конституцією)

благ і змішаних суспільних благ у межах

нормативного рівня споживання. Кошти

підприємств, громадських організацій і населення

забезпечують фінансування змішаних суспільних

послуг у тій частині, що перевищує встановлений

державою нормативний р-нь споживання, а також

фінансування приватних послуг, що надаються

установами сектору державного управління.

Головним фінансовим джерелом регулювання

діяльності установ і організацій держ сектору,

підтримки добробуту населення та ділової

активності, поєднання соц справедливості й

економічної ефективності, поточних і

перспективних потреб суспільства є державний

бюджет. Через відповідні бюджетні призначення

установи СЗДУ розробляють кошториси, які є

своєрідними «бюджетами» установ державного

сектору.

Фінансування оборони – це забезпечення

фінансовими ресурсами Збройних Сил У.

включають витрати на: придбання зброї, військової

техніки, паливно-мастильних матеріалів, продуктів

харчування,

Фінансування освіти здійснюється як з Державного

і місцевих бюджетів, так і за рахунок недержавних

джерел. Це пов'язано з тим, що освіта є змішаним

суспільним товаром.

Фінансування охорони здоров'я Установи охорони

здоров'я, що фінансуються з державних джерел,

поділяють на три групи: лікувально-профілактичні

установи, санітарно-профілактичні установи, й інші

установи й заклади для обслуговування інвалідів

війни, потерпілих від стихійного лиха, тощо.

Фінансування соц.-культурних закладів спрямоване

на забезпечення підвищення культурного рівня

населення. Для цього діє широка мережа

різноманітних культурно-освітніх установ. За

рахунок Державного бюджету У. утримуються ті

соц.-культурні заклади, які мають

загальнодержавне значення і належать до системи

Міністерства культури та мистецтва; за рахунок

місцевих бюджетів – широка ланка культурно-

освітніх закладів, театрів, клубів, бібліотек, музеїв,

стадіонів та інших. Деякі установи та заклади

перебувають на балансі великих підприємств.

Фінансування заходів із соц.го захисту населення.

фінансування спрямовуються на забезпечення

організації соц.го захисту населення. Головне

фінансове джерело є держбюджет. Крім бюджету в

У. функціонує позабюджетна фінансова страхова с-

ма, до якої належать: фонд зайнятості, Пенсійний

фонд, фонд соц.го страхування, фонди

обов’язкового медичного страхування.

51. Форми і методи державної підтримки

підприємництва.

Підприємництво відіграє особливу роль у

національному господарстві країни, створюючи

інноваційне середовище, руйнуючи традиційні

структури і відкриваючи шлях до перетворень,

тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух ек-

ки шляхом ефективності, раціоналізації,

бережливості та постійного оновлення. Досвід

індустріальне розвинутих країн показує, що

розвиток підприємництва — необхідна умова

економічного зростання.Державна підприємницька

політика має включати такі складові:

• державне регулювання тих процесів, що

відбуваються в підприємницькому середовищі та є

формотворчими його факторами (політика

роздержавлення та приватизації, антимонопольна

політика; інститут банкрутства суб'єктів

підприємництва тощо;

• державну с-ма підтримки підприємництва.

Основою державної політики підтримки

підприємництва є розроблення та реалізація

державних програм науково-технічного,

ресурсного, фінансового, консультативного,

кадрового та іншого сприяння розвитку

підприємництва.

Державніпрограмипідтримкиможутьреалізовуватис

яцентральними та місцевими органами

виконавчоївлади.

Програмимаютьзабезпечитиформування тих

невід'ємнихелементівсоц.-економічного простору,

якіпідприємницький сектор не

спроможнийстворитисамостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністративного)

забезпечення; інституційних засад розвиткубізнесу;

функціональних (цільових) форм державного

регулювання.

Функціональні (цільові) форми та методи

державної підтримки підприємництва умовно

можна розділити на такі складові: матеріально-

технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна)

підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка;

податкове регулювання та сприяння

самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне

регулювання та захист національних підприємств;

екологічне регулювання бізнесу.

На нинішньому етапі розвитку У., коли

трансформаційний спад поступово змінюється

структурною перебудовою, паралельно з

процесами становлення підприємницького сектору

відбувається формування механізму його

державного регулювання. Тобто держ підпра

політика ще перебуває в зародковому стані і є так

само недосконалою, як і всі інші інструменти

регулювання.

52. Об’єкти і суб’єкти державного управління.

Управлінню притаманні свої об’єкти і суб’єкти.

Об’єктами управління (ОУ) можуть бути поведінка

окремих людей чи груп, суспільна праця і вир-во,

технічні засоби тощо. Відповідно до цього

управління поділяють на технічне, біологічне і соц.

(СУ). СУ, в свою чергу, включає державне,

громадське, церковне і сімейне управління.

Об’єктом державного управління (ОДУ) є соц.

організація суспільства з притаманними їй соц.ю

структурою і соціальними процесами. ОДУ – це с-

ма, яка підпорядковуєтвладній волі суб’єкта

управління і виконує його рішення. Об’єктами

можуть бути галузі, регіони, підприємства,

організації.

Суб’єкт управління (СУ) забезпечує реалізацію

інтересів певної соц.ї спільноти – народу, певних

верств суспільства, нації. Між СУ і ОУ виникають

управлінські відносини завдяки тому, що СУ

наділені відповідно ОУ владними повноваженнями,

які дають змогу їм здійснювати свій управлінський

вплив. Відносини між СУ і ОУ можуть носити

характер субординації, координаціїї.

Підпорядкування одного інтересам іншого

приводить до встановлення між ними вертик.

зв*язків — субординації(пряме підпорядкуаання,

непряме підпорядкування, подвійне

підпорядкування та ін.) Поєднання двох і більше

дій одного рівня, які спрямовані на досягнення

запланованого результату, призводить до

встановлення горизонтальних зв*язків—

координації (узгодження, предметно-технічна

взаємодія тощо). Між суб’єктом і об’єктом

державного управління не існує абсолютних меж.

С-ма, що управляє як суб’єкт відносно того чи

іншого об’єкта, своєю чергою, є об’єктом управління

іншим суб’єктом.

53.Американський та європейський підходи до

державного управління.

Існує два різні підходи до визначення державного

управління:

І. Американський підхід ґрунтується на

переважанні методів господарського правління, де

основою для ухвалення рішень є економічна

раціональність.

ІІ. Європейський підхід ґрунтується на давнішній,

заснованій на праві традицій, яка визначає

державне управління як галузь юридичної сфери.

Американська модель державного управління

характеризується такими ознаками: державне

управління Ґрунтується на президентській формі

правління і бінарній партійній с-ма; пріоритет

права та індивідуалізму у відносинах між

державою і суспільством, застосування принципу:

законодавство, управління і судочинство; несу-

місність адміністративно-управлінських посад з

іншими посадами; жорсткий механізм стримування

і противаги; децентралізація влади у прийнятті

політичних рішень; обмежене втручання держави в

економічну та соціальну сфери; найбільш

мінімальний державний сектор ек-ки (становить

10% національного господарства) і найбільш

мінімальні державні витрати (20% ВВП);

екстраполяція принципів і методів приватного

бізнесу на державне управління; висока

мобільність і конкурентність працівників

державної служби; високий ступінь контролю

керівників над підлеглими та свободи і відпо-

відальності управлінців за прийняття рішень;

відкрита, наймана с-ма набору на державну

службу.

Європейська модель державного управління

включає всі форми державного правління, за

винятком президентської, і ґрунтується, як

правило, на партійній с-ма обмеженого

політичного плюралізму. Для неї характерні

закрита с-ма державної служби (за винятком

Великої Британії), кадрова, наймана і змішана

системи набору державних службовців. На відміну

від США державне управління тут має більший

обсяг повноважень в економічній і соціальній

сферах, що виражається у великому обсязі

державних податків і державних видатків (30-45 %

ВВП). Еліта на вищих рівнях державної служби має

високий престиж.

54.Доцільність та сфера застосування трьох

методів оцінки ефективності в суспільному

секторі ек-ки У..

Для оцінки ефективності у суспільному секторі

використовують такі методи: аналіз витрат і

результативності, аналіз витрат і корисності, аналіз

витрат і вигод.Терміном «аналіз витрат і

результативності» позначають сукупність

аналітичних прийомів, які уможливлюють

визначення обсягу витрат і ресурсів на досягнення

тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед

суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень.

Аналіз витрат і результативності передбачає

порівнювання тільки однорідних результатів. Він

не дає можливості визначити, який з варіантів

використання ресурсів є найбільш ефективним,

якщо вони передбачають досягнення непорівняних

результатів. Наприклад, що ефективніше —

побудувати казарму, лікарню або збільшити набір

студентів на юридичні факультети державних

навчальних закладів? Такий метод відповіді на це

питання не дає.У разі, коли оцінці підлягає

діяльність, що дає широкий спектр результатів, а

також, коли результати суттєво відрізняються один

від одного і за кількістю, і за якістю, доцільно

застосовувати аналіз витрат і корисності. Цей

метод є дещо ускладненою модифікацією методу

аналізу витрат і результативності. Різниця полягає

в тому, що під час аналізу витрат і корисності

використовується умовне порівнювання близьких

за характером результатів. Це досягається, як

правило, за допомогою вагових коефіцієнтів, які

визначаються експертним шляхом на підставі

наперед визначених пріоритетів.Метод аналізу

витрат і вигод — це сукупність оцінних процедур,

які уможливлюють порівнювання витрат й

результатів проектів в універсальній вартісній

формі. Використання цього методу пов’язане з

труднощами, оскільки не всі суспільні блага можна

вартісно оцінити (збільшення тривалості життя,

зменшення злочинності і т. п.).Спорідненість

методів вирішення соц.-економічних проблем

суспільства дає можливість широкого

використання програмно-цільового методу

планування.

55.Роль Верховної Ради У. у здійсненні

економічної та соц.ї політики.

Верховна Рада У. розглядає та вирішує

найважливіші питання державного і суспільного

життя держави, що потребують законодавчого

регулювання, а також здійснює установчі та

контрольні функції, передбачені Конституцією У..

Верховна Рада У. — є однопалатним

представницьким органом законодавчої влади, до

складу якої входять 450 народних депутатів, які

обираються на підставі загального, рівного,

прямого виборчого права шляхом таємного

голосування строком на чотири роки. Народні

депутати У. здійснюють свої повноваження на

постійній основі і не можуть бути на державній

службі або мати інший представницький мандат.

Верховна Рада У., як вищий законодавчий орган,

виконує такі функції у сфері управління

економікою: приймає закони, які регулюють

розвиток ек-ки; визначає засади внутрішньої і

зовнішньої економічної політики; затверджує

загальнодержавні програми економічного, науково-

технічного, соц.го, національно-культурного

розвитку, охорони довкілля; розглядає і приймає

рішення щодо схвалення програми діяльності

Кабінету Міністрів У.; затверджує рішення про

надання Україною позик та економічної допомоги

іноземним державам і міжнародним організаціям, а

також про одержання Україною від іноземних

держав, банків і міжнародних фінансових

організацій позик, непередбачених державним

бюджетом У., контролює їхнє використання;

затверджує перелік об'єктів приватизаці

56.С-ма органів державної виконавчої влади.

Їхня роль у здійсненні економічної та соц.ї

політики.

Найголовніші повноваження держави зосереджені

в органах виконавчої влади (ВВ). До системи

органів ВВ в У. входять:

1) Президент У. (функції: а) формування стратегії

соц.-економічного розвитку країни, що викладено у

посланнях до народу У.; б) здійснення правового

регулювання економічних відносин – право на

законодавчу ініціативу; в) здійснення кадрової

політики; г) координація діяльності державних

органів управління (організаційна ф-я));

2) Кабінет Міністрів (КМ) У.(а) забезпечення

державного суверенітету й економічної

самостійності країни; здійснення зовнішньої і

внутрішньої політики держави; б) вживання заходів

щодо забезпечення прав і свобод громадян; в)

забезпечення проведення фінансової, цінової,

податкової та інвестиційної політики; політики у

сферах зайнятості і праці населення, соц.го захисту,

освіти, науки, культури, охорони довкілля; г)

забезпечення рівних умов всіх сфер власності,

здійснення управління об’єктами державної

власності; д) розробка проектів закону „Про

державний бюджет У.” і забезпечення виконання

бюджету; е) здійснення заходів щодо забезпечення

обороноздатності та нац. безпеки У.; організація і

забезпечення здійснення зовнек діяльності; є)

спрямування і координація роботи міністерств й

інших ВВ);

3) Міністерства (М) й інші центральні органи ВВ:

здійснення оперативного державного управління в

окремих галузях і сферах суспільства: а) М,

керівники яких входять до складу КМ

відрізняються від інших органів ВВ широкою

компетенцією і галузевою спеціалізацією. Є 2 види

М: галузеві (М охорони здоров'я, М освіти і науки)

і функціональні (М закордонних справ, М ек-ки, М

фінансів); б) державні комітети ВВ зі спеціальним

статусом (Антимонопольний комітет, Державна

Податкова Адміністрація, Державна митна служба,

Фонд Держмайна тощо).

Місцеві державні адміністрації – представники ВВ

в областях, містах, районах, селищах, селах,

районів у містах. Мережа цих органів визначається

територіальним устроєм країни.

57.Сутність та класифікація цілей державного

управління.

Ціль визначає напрямки майбутньої діяльності та

розвитку. Джерело виникнення та функціонування

цілей – це потреби й інтереси людей. Сама сутність

державного управління потребує налагодженого

механізму побудови цілей. Ієрархія цілей будується

за принципом зниження пріоритетності потреб та

інтересів суспільства. Пріоритетність – це

найвищий напрямок соц.-економічної (С-Е)

політики. Визначення пріоритетних напрямків

здійснюється експертними методами на основі

певних критеріїв. Основні критерії: С-Е

ефективність, швидкість отримання позитивних

результатів, мінімальна необх. ресурсів для

досягнення запланованого. За джерелами

виникнення і змістом існують такі основні види

цілей державного управління: 1) суспільно-

політичні цілі (СПЦ) (охоплюють цілісний

збалансований і якісний розвиток суспільства); 2)

соціальні цілі (СЦ) (відображають вплив СПЦ та

соц.ї структури суспільства, стан і р-нь соц.го

життя людей); 3) економічні цілі (характеризують і

утверджують економічні відносини, що забезпечує

матеріальну основу реалізації СПЦ та інших цілей);

4) духовні цілі (пов’язані з підключенням

духовного потенціалу суспільства в реалізацію

СПЦ і СЦ).

Цілі державного управління також поділяють на

стратегічні, тактичні й оперативні. Центр

визначальними цілями держ управління є

стратегічні цілі, пов’язані з якістю суспільства,

його збереженням і перетворенням. Стратегічні цілі

розгортаються у тактичні. Тактика визначає цілі і

засоби, форми і способи д-сті, які найбільш

відповідають конкретним обставинам на даний

момент і забезп досягн стратегічних цілей.

Оперативні цілі пов’язані з необх-тю запобігання

загрозам виникн негативних явищ і подолання

наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих,

природних катаклізмів, соціальних заворушень).

58.Загальні і специфічні функції державного

управління економікою.

Функції державного упр-я — це специфічні за

предметом, змістом і засобом забезпечення цілісні

управляючі впливи держави. Якщо суспільні

функції держави розкривають її суспільну природу

й роль, то функції державного управління

показують, як, якими способами, у процесі яких

взаємозв'язків із суспільством вона їх здійснює.

Управлінські функції органів державної влади —

це юридичне виражені управляючі впливи окремих

органів державної влади, які вони мають право і

зобов'язані здійснювати щодо певних об'єктів

управління або компонентів певних структур.

Обсяг управлінської функції зумовлений місцем

держ. органу в структурі управляючої системи й

окреслює його межі в управлінні сусп. процесами.

Так, за критерієм змісту, характером і обсягом

впливу функції державного управління поділяють

на загальні й спеціальні.

Загальними є функції управління, які відображають

сутнісні моменти державного управління, його

об'єктивно необхідні взаємозв'язки і мають місце

практично в будь-якій управлінській взаємодії

органів державної влади з об'єктами управління. За

характером і послідовністю дій до загальних

функцій управління доцільно віднести такі: аналіз,

прогнозув, планування, організація, регулювання,

робота з персоналом, облік, контроль.

Спеціальні Вони реалізуються, як правило, в

окремих сферах, галузях або на ділянках

державного управління і визначаються в основному

запитами об'єктів управління. Залежно від

спрямованості й місця впливу можна виділити

внутрішні й зовнішні функції управління.

Внутрішні функції державного управління

уособлюють управління всередині державної

управлінської системи й зумовлені багаторівневою

і різнокомпонентною побудовою держави як

суб'єкта управління.

Зовнішні функції державного управління

характеризують безпосередньо процес впливу

органів державної влади на об'єкти управління. С-

ма зовнішніх функцій управління визначається, з

одного боку, вертикальною й горизонтальною

побудовою організаційної структури механізму

держави та державного апарату, а з іншого —

цілями, особливостями змісту діяльності різних

об'єктів управління.

59.Планування та організація процесу

виконання управлінських рішень в с-ма

державного управління.

Планування — поняття багатоаспектне. В сучасній

літературі воно розглядається з різних точках зору:

як одна з функцій менеджменту (в класичній теорії

управління), як вибір з кількох альтернатив за

умовою невизначеності (концепція прийняття

рішень у кібернетичному розумінні), як складова

поведінки підприємства, зумовленої впливом

зовнішніх і внутрішніх організац факторів

(поведінкова концепція прийняття рішень).

Організувати виконання рішення - важке

завдання, яке вимагає знання людей, їх

можливостей, методів виконання. Організація

виконання рішень - специфічна діяльність

керівника, яка завершує цикл управління. Якщо на

етапі підготовки та прийняття рішень керівник

оперує уявними поняттями, то під час виконання

рішення він стикається з реальною ситуацією, яка

дуже часто відрізняється від ідеальної. Завжди

треба враховувати, що керівник організовує не

свою дія-сть, а працю інших людей (а організацію

виконання рішення теж треба організувати).

Організаційно-управлінські рішення можуть

виглядати як наказ або розпорядження, після цього

вони набувають силу закону. Багато рішень в

організації буває у вигляді усних вказівок, завдань,

побажань, керівних директив. Головна задача

керівника полягає в тому, щоб організувати

виконання такого рішення, забезпечити

координацію та контроль виконання.Контроль

виконання рішень є кінцевою стадією управління.

Він набуває форму зворотного зв'язку, за

допомогою якого можна отримати інформацію про

виконання рішення, досягнення організацією

поставлених цілей.

За допомогою контролю не тільки виявляються

відхилення від завдання, сформульовані в рішенні,

але й визначають причини цих відхилень. Можна

виділити і інші функції, які вирішуються за

допомогою контролю виконання:

1. Діагностична функція 2. Функція зворотного

зв'язку 3. Орієнтовна функція 4. Стимулююча

функція 5. Коректувальна функція. 6. Педагогічна

функція.

Контроль є об'єктивною необхідністю тому, що

найоптимальніші плани не можуть бути

реалізованими, якщо вони не будуть доведені до

виконавців та за їх виконанням не буде

налагоджений об'єктивний та постійний контроль.

62.Правові та адміністративні методи

державного регулювання ек-ки.

Державне регулювання ек-ки здійснюється за

допомогою арсеналу методів.

Правові методи регулювання розвитку ек-ки

здійснюються шляхом прийняття законів і

законодавчих актів ВР У., нормативних актів

Уряду (декретів, постанов), видання указів

Президента, а також вироблення механізму їх

реалізації і контролю.

Закони, законодавчі і нормативні акти

визначають об'єкт регулювання, зміст

регулювання, відповідальність юридичних і

фізичних осіб за їх невиконання.

Закони здійснюють функцію довгострокового

правового регулювання, а укази, нормативні акти,

як правило, — короткострокового, або

оперативного.

Адміністративні методи рег-я ринку виражають по

суті пряме управління з боку держави і включають

застосування системи державних замовлень і

контрактів, державне підприємництво, застосу-

вання державою санкцій і штрафів, ліцензій,

дозволів, квот, встановлення норм і стандартів, які

регламентують вимоги до якості робіт, послуг,

продукції, до організації виробничих процесів,

операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку

тощо. Адмін методи випливають із необхідності

регулювати деякі види економічної діяльності з

погляду захисту інтересів громадян, суспільства в

цілому, природного середовища. В економічно

розвинутих країнах за нормальних умов

адміністративні методи відіграють другорядну

роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли

ринковий механізм та економічні засоби ДРЕ

виявляються недостатніми або діють надто

повільно. Основними інструментами адміністратив

регул-я є ліцензії, квоти. санкції, норми, держ

замовлення, ціни...

60.Держ. регул. ек-ки як ф-ція держ. управл.

Державне регулювання ек-ки можна розглядати

з теоретичного і практичного погляду. З

теоретичного погляду державне регулювання ек-ки

(ДРЕ) — це с-ма знань про сутність, закономірності

дії та правила застосування типових методів та

засобів впливу держави на хід соц.-економічного

розвитку, спрямованих на досягнення цілей

державної економічної політики. Державне

регулювання ек-ки є складовою частиною процесу

відтворення. Його об'єктивна необх. пояснюється

потребою подолання вад ринкового

саморегулювання та виконання економічних

функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним

товаром, споживачами якого є всі члени

суспільства, суб'єкти господарювання, громадські

організації і т. п. Цей товар перетворюється у

суспільне благо в тому разі, коли державне

регулювання забезпечує економічну ефективність і

соціальну справедливість. Конкретні напрямки,

засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаються

характером і гостротою соц-економ проблем у

країні в конкретний період. Тобто ДРЕ має гнучко

реагувати на зміни, які відбуваються в ек-ці.

Винятково важлива роль держ регулювання в

територіальному розвитку, визначенні внутрішньо

регіон і міжрегіон пропорцій, вирівнюванні рівнів

соц-ек. розвитку регіонів, формуванні регіон

ринків. Необхідне регулювання природокорист,

зовнішньоекон зв’язків. Держава повинна

регулювати процес структурної перебудови

відповідно до головної мети ринкових відносин –

соціологізація, підвищення мат забезпечення

населення. Держ регулюв ек-ки спирається на

об’єктивні екон закони сусп розвитку. В умовах

ринкових відносин – це насамперед закон попиту і

пропозиції, закон вартості н. Мета держ.

регулювання полягає в забезп правової бази

функціонув ринкової системи, встановленні

законних та ефективних взаємовідносин між

виробниками, постачальниками та споживачами

продукції. Держ регулюв виступає головним

регулятором поведінки цивілізованого бізнесу і

створює умови для відносного нівелювання соц.

нерівності населення. У нашій країні досвід

показав, що відмова від держ регулювання процесу

соц-ек розвитку призводить до кризи. Значну роль

у держ впливі на соц-ек розвиток відіграють

закони, які дають змогу регламентувати поведінку

суб’єктів господарювання. Для створ ефект

системи держ регул потрібно: •Оздоровлення фін

системи; •Створення умов пристос і подальшого

розвитку для збиткових і низькорентаб під-в;

•Здійснення структ перебудови всього госп

комплексу країни; •Проведення активної соц

політики •Проведення чіткої антимоноп.ї політики.

61.С-ма методів держ. регулювання ек-ки.

Державне регулювання ек-ки здійснюється за

допомогою арсеналу методів.

Під методами державного регулювання ек-ки

слід розуміти способи впливу держави в особі

законодавчих і виконавчих органів на сферу

підприємництва, інфраструктури ринку, неко-

мерційний сектор ек-ки з метою створення або

забезпечення умов їх діяльності відповідно до нац.

економічної політики. За формами впливу на

суб'єкти ринку методи держ регулювання

розділяють на 2групи:

1.Методи прямого впливу(адміністративного

характеру:державні замовлення, різного роду

ліміти, централізовано встановлені ціни,

обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо,

а також методи, засновані на застосуванні бюджету

як джерела дотування, цільового фінансування

окремих суб'єктів і сфер діяльності).

2.Методи непрямого,(посередкованого)впливу

належать ті, що не прямо регламентують поведінку

суб'єктів ринку, а через створення певного

середовища для його діяльності, яке мотивує ту або

іншу його поведінку(податкове регулювання,

регулювання через політику прискореної амор-

тизації, методи стимулювання конкуренції тощо).

Залежно від застосування засобів впливу на

ринок розрізняють правові, адміністративні,

економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і

кредитно-грошові методи регулювання ринку.

Механізм поєднання методів прямого і непрямого

регулювання, правових, адміністративних і

економічних може бути різним — залежно від

ступеня розвитку ринкових відносин, фінансової і

економічної ситуації в країні. З розвитком

ринкових відносин, задіянням у процесі

регулювання інститутів ринку методи прямого

впливу, адміністративні,як правило,поступаються

місцем опосередкованим, економічним.

63.Екон. методи державного регулювання ек-ки.

Економічні методи ДРЕ зорієнтовані на

досягнення поставлених цілей за допомогою

притаманних управлінню екон засобів та стимулів,

які впливають на екон інтерси суб’єктів господар-я.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу

створювати екон умови, які спонукають суб'єктів

ринку діяти у необх для суспільства напрямі,

вирішувати ті чи інші завдання згідно із

загальнодерж та приватними інтересами. Регул-я за

допомогою екон методів дає змогу суб'єктам ринку

зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Економічне регул-я здійснюється інструментами

фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-

кредитної, амортизаційної політики держави, ін

напрямів держ екон політики. Інструментами

фіскальної політики є державні закупівлі, які

характеризують бюджетні видатки, і податки, які

визначають бюдж доходи. Виділяють

стимулювальну та стримувальну. У рамках

бюджетної політики держава здійснює пряме

фінанс-я установ сектору загального держ упр-я,

фін-я інвестиційних програм, обслуговування

державного боргу. дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для

поповнення держ фін ресурсів, а також для

стимулювання економ зростання, науково-

технічного прогресу, здійснення структурних

перетворень, підвищення конкурентоспроможності

вітчизняних виробників. Грошово-кредитне

регулювання здійснюється з метою впливу на

грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети

центральний банк (в У. – НБУ) використовує такі

інструменти: грошова емісія, операції з держ

цінними паперами на відкритому ринку, зміна

норми обов'язкових резервів, маніпулювання

обліковою ставкою. Найрезультативнішим

напрямом амортизаційної політики є механізм

прискореної амортизації. Запровадження його дає

змогу під-вам прогресивних галузей ек-ки вже в

перші роки експлуатації машин та устаткування

окупити більшу частину їхньої вартості,

накопичити в амортизац фонді достатню кількість

коштів для подальшого інвестування.

64. Сутність екон. розвитку. Його відмінність

від категорії «економічне зростання».

Геометричні моделі економічного розвитку.

Для виявлення сутності розвитку варто

розглянути його у співвідношенні з такою

категорією, як економічне зростання. Наявність у с-

ма постійної тенденції перевищення темпів

зростання вир-ва над темпами приросту населення

є економічним зростанням. Іншими словами,

економічне зростання проявляється через кількісні

зміни в результатах функціонування економічної

системи. За умов, якщо кількісні зміни

супроводжуються або приводять до нових якісних

характеристик системи – воно перетворюється на

економічний розвиток. Економічний розвиток – це

процес якісних змін в економічній с-ма.

Економічне зростання може відбуватися без

економічного розвитку, однак ек розвиток без ек

зростання неможливий.

Існує 2 підходи до геометричного відображення

процесів ек розв: 1)підхід, що ґрунтується на

основних положеннях «Теорії циклічності»

траєкторія розвитку спочатку зображалася прямою

лінією, що свідчило про постійність параметрів

функціонування системи, але зараз найпростішим її

зображенням є синусоїда, яка поділена на 4 фази: 1-

ріст, 2-пік, 3-рецесія, 4-дно; 2)теорія систем

(спіральні) розглядає ЕР як динамічний

багатоваріантний циклічний процес, який має

спіралеподібну форму та виявляється через

кількісні та якісні зрушення у структурі системи за

збереження її цілісності; вимірювання проводиться

за допомогою 2 груп показників: 1) кількісні

(темпи приросту ВВП, ВВП на душу населення); 2)

якісні (індекс розвитку людського потенціалу,

індекс зубожіння).

У рамках сучасної парадигми економічний

розвиток — це динамічний багатоваріантний

циклічний процес, який має спіралеподібну форму

та виявляється через кількісні та якісні зрушення у

структурі системи за збереження її цілісності.

65С-ма кількісних і якісних показників

економічного розвитку.

Усі показники економічного розвитку

поділяють на дві групи. До першої групи

показників належать ті, за допомогою яких

можна оцінити кількісні зміни в обсягах вир-ва

продукції. Основними серед них є показники

приросту валового внутрішнього продукту (ВВП)

та ВВП на душу населення, а також показники

ефективності функціонування ек-ки, що

обчислюються на підставі ВВП, вир-во основних

видів продукції на душу населення (окремих

галузей). Показник темпу приросту ВВП

розраховується за фор-

мулою:

100

ВВП

ВВПВВП

ВВП





, де ВВП

, ВВП

t–1

— обсяг ВВП у поточному та у

попередньому періодах відповідно.

Показник ВВП на душу населення:

ВВП

нд.



, де Ч — це

чисельність населення.

Індекс якості економічного розвитку:





, де S — індекс якості

економічного розвитку;Y — індекс ВВП;D

—

дефлятор ВВП;

— індекс ВВП за

модулем.

Чим менше значення індексу якості ВВП, тим

нижча якість економічного розвитку.

До другої групи входять показники, які дають

змогу оцінити якість економічного розвитку. Всі

показники цієї групи поділяють на дві підгрупи.

Перша з них дозволяє оцінити економічний

розвиток шляхом «оптимальної» взаємодії соціальних,

економічних та політичних чинників, друга — оперує

показниками якості життя.

До І підгрупи входять: а) комплексний індекс

соц.го розвитку (він був розроблений Інститутом

соц.го розвитку ООН у 1970 р.). розрахунок цього

індексу здійснюється на базі 16-ох П (9 соціальних

і 7 економічних): очікувана тривалість життя при

народженні, кількість газет на 1000 осіб, частка

чоловіків у робочій силі тощо; б) індекс

І._Адельман та С._Морріс. При його розрахунку

враховується і політичні змінні на відміну від

попередніх. Загальним недоліком таких підходів до

оцінки рівня ЕР є те, що у них увага акцентується

на оцінці витрат, які здійснюється для підвищення

рівня добробуту населення, а не безпосередньо на

результат. Центральне місце у ІІ підгрупі займає

індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) – це

інтегральний показник, який застосовує ООН для

оцінки досягнень країн у рівні соц.го розвитку.

Розраховується ІРЛП на основі таких показників:

очікувана тривалість життя при народженні;

грамотність дорослого населення; сукупна частка

осіб, що навчаються; реальний ВВП на душу

населення. Для країн, що розвиваються – індекс

зубожіння, який розр: Ір=(Р1+Р2+Р3)/3. Для

розвинених країн індекс знедоленості розр:

Ір=(Р1+Р2+Р3+Р4)/4. Також розраховують такий

показник як індекс розвитку з урахуванням

гендерного чинникк. Сер знач життя, рівня освіти

та доходу коригуються залежно до величини

розриву між рівнем досягень чоловіків і жінок.

ІРЛП

66. Методика розрахунку ІРЛП .

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) (у

вітчизняній літературі цей показник дістав назву

індексу людського розвитку) — це інтегральний

показник, який застосовується ООН для оцінки

досягнень країн у рівні соц.го розвитку. Для

розрахунку ІРЛП для кожного з показників визначено

фіксовані максимальні та мінімальні значення:

 очікувана тривалість життя — 25 і 85 років;

 освіченість дорослого населення: 0 та 100_%;

 сукупна частка осіб, що навчаються: 0 та 100_%;

 реальний ВВП на душу населення (за паритетом

купівельної спроможності (ПКС) у дол. США): 100

та 40 000 дол. ПКС.

Для будь-якого компонента ІРЛП окремі індекси

розраховуються за формулою:

Індекс = (Факт.значення x

– Мінім. значення x

) /

/ Максимальне значення x

– Мінім. значення x

Дещо інша формула використовується для

обчислення індексу доходу

w = (log y – log y

min

) / (log y

max

– log y

min

ІРЛП розраховується як просте середнє індексу

очікуваної тривалості життя, індексу досягнутого

рівня освіченості та індексу скоригованого

реального ВВП на душу населення

YLN

III





1. Індекс очікуваної тривалості життя І

2585

25 







де L — очік трив життя.

2. Індекс досягнутого рівня освіченості I





2.1. Індекс грамотності дорослого населення I

g/100, де g-частка грамотного насел.

2.2. Індекс охоплення навчанням I

=s/100 де s —

% випускників, що вступили до ВНЗ.

3. Індекс скоригованого реального ВВП на душу

населення

100log00040log

100loglog





де Y — скоригований реальний ВВП на душу

населення, дол. США.

Існує два методичні підходи до розрахунку індексу

зубожіння залежно від рівня розвитку країни.

Для країн, що розвиваються, індекс зубожіння

відображає знедоленість у трьох напрямах:

 знедоленість з погляду трив життя — частка

населення, що не доживе до 40 років (Р

);

 знедоленість з погляду знань—частка

неписьменного дорослого населення (Р

);

 знедоленість з погляду належного рівня життя

(Р

) — просте середнє частки населення, що не має

доступу до питної води (Р

); частка населення, що

не має можливості користуватися медичними

послугами (Р

); частки дітей у віці до 5 років, які

страждають на відставання у вазі (Р

= (Р

+ Р

33)

/ 3. (6.10)

Індекс знедоленості для країн, що розвиваються,

розраховується як

= (Р

+ Р

/ 3. (6.11)

Для розвинутих країн індекс знедоленості враховує

чотири аспекти знедоленості:

 знедоленість з погляду трив життя — частка

насел, що не доживає до 60 років (Р

);

 знедоленість з погляду знань — частка

функціонально неписьменного населення (Р

);

 знедоленість з погляду належного рівня життя

— частка населення, що живе за межею бідності

(Р

);

 знедоленість з погляду ізоляції або

бездіяльності — частка загальної чисельності

робочої сили, яка є безробітною більше 12 місяців

(Р

Індекс знедоленості для розвинутих країн

розраховується як

= (Р

+ Р

) / 4.

67. Порівняльна характеристика ролі та

призначення індексів розвитку людського

потенціалу та соц.го розвитку для оцінки

функціонування нац. ек-ки.

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП)

(у вітчизняній літературі цей показник дістав назву

індексу людського розвитку) — це інтегральний

показник, який застосовується ООН для оцінки

досягнень країн у рівні соц.го розвитку. За своїм

охопленням ІРЛП перевищує показник доходу на

душу населення. Згідно з методологією його

розрахунку дохід розглядається як один з

інструментів процесу розвитку людини, однак не

його результат. Саме тому при розрахунку ІРЛП р-

нь доходу розглядається як одна з граней рівня

добробуту, а основна увага зосе-

реджується на показниках довголіття та рівня

освіченості насе-

лення. Значення ІРЛП щодо будь-якої країни дає

змогу оцінити її здобутки у напрямі досягнення

максимально можливого значення та дозволяє

провести зіставлення з аналогічними показниками

інших країн.

Індекс соц.го розвитку було розроблено у 1970 році

Дослідницьким інститутом соц.го розвитку ООН. Він

застосовується для визначення ступеня соц.го

розвитку з використанням ряду

показників.Розрахунок індексу здійснюється на базі 16

показників (9 соціальних та 7 економічних), які мають

високий ступінь взаємозалежності. Деякі з цих

показників: Очікувана тривалість життя, Частка

населення у містах, Охоплення населення

початковою та середньою освітою, Р-нь зайнятості

за спеціальністю, Середня чисельність людей на

одну кімнату, Кількість газет на 1000 осіб, Відсоток

економічно активного населення, яке користується

електрикою, газом, чистою водою і т. п, Вир-во

сільськогосподарської продукції у розрахунку на

одного працівника чоловічої статі, Подушне

споживання електроенергії, Частка

працевлаштованого населення, що працює за

наймом та ін.

За кожною з категорій позиція країни

визначається показником від 0 до 1 в загальному

списку держав світу. Якщо країна перебуває на

першій позиції списку, то отримує 1 бал. Якщо

вона виявляється першою в кожному з трьох

списків, то отримує в сумі 3 бали, що дає загальний

індекс 1.

68. Сутність посткейнсіанських моделей

економічного розвитку. Основні положення

моделі економічного зростання Дж.Робінсон.

Представники цього напрямку розробили теорії

ек розвитку та зростання, що істотно вплинули як

на розвиток ек думки, так і на формування ек

політики багатьох розвинених країн. Вони

розглядали ек розвиток як процес, що

характеризується кількісними змінами та залежить

від обсягів інвестицій. Ключову роль у формуванні

теорії ек зростання відіграли праці С.Кузнеця.,

який у своїх працях зауважував, що теорія ек

зростання та розвитку повинна пояснювати

механізм розвитку провідних держав, причини, що

гальмують розвиток відсталих країн

тощо.основним проявом ек розвитку Кузнець

вважав зростання сукупного продукту, яке б

передбачало перетворення аспектів ек життя. Він

виначив основне джерело ек зростання – НТП.

Однією з перших теоретичних розробок у цьому

напрямі була одно факторна модель Харрорда –

Домара. В основі моделі припущення - єдиним

фактором зростання є капітал; рівність наявних

заощаджень запланованим інвестиціям;

заощадження та інвестиції складають постійну

частку ВВП. Найбільш відомою серед цього класу

моделей є модель Джоан Робінсон. Робінсон будує

свою модель не на відношенні рівноваги,а з правил

і мотивів, які управляють людською поведінкою.

Тип ек системи визначає специфіку існуючих

правил. У своїй моделі виходить з такого

припущення щодо технічних умов: економіка

повністю забезпечена природними

ресурсами;чисельність робочої сили та її якість, р-

нь технології – задані умови. Дві особливості

притаманні підходу Дж Робінсон до аналізу

інвестиційних рішень: 1)підкреслення важливості

поняття життєвого начала; 2)відсутність чіткого

визначення виду інвестиційної функції, яка

використовується. Темпи нагромадження, які

виводяться з моделі є результатом намагання фірм

вижити у конкурентних умовах,ж а також їх

політики розширення вир – цтва. Робінсон виділяє

два аспекти фінансових умов. 1-й різне

співвідношення між розподілом схильності до

заощаджень фірм та розподіл умов, які

визначаються кредитоспроможністю фірми. Другий

аспект фін умов пов'язаний з рівнем процентної

ставки. Вважається, що грошово – кредитна

політика, яка передбачає зміну процентної ставки,

не може забезпечити регулювання рівня

капіталовкладень.

69. Сутність неокласичних моделей екон.

зростання. Формалізація моделі Р.Солоу.

«Золоте правило» нагромадження.

Неокласична модель економічного розвитку

формувалася на базі двох джерел — теорії факторів

вир-ва, та концепції виробничої функції, що

враховує взаємодію двох чинників — праці та

капіталу. Інструментом неокласичних моделей є

аналіз вир-ва з позицій виробничої функції -

функції, незалежна змінна якої набуває значення

обсягу ресурсів, що витрачається, а залежна змінна

— обсяг вир-ва або випуск продукції. Формула

виробничої функції, яка зазвичай використовується

у моделях економічного зростання та розвитку, має

такий математичний запис: Y = F(L, K, N) . Уперше

для оцінки темпів економічного зростання

виробнича функція була використана для аналізу

ек-ки США Ч._Коббом та П._Дугласом. Виробнича

функція Кобба—Дугласа пов’язує випуск Y з

величиною виробничих фондів (капіталу) K та

витратами живої праці L добутком членів:

α1α 

 LKqY

Однією з

найбільш відомих моделей економічного зростання

та розвитку неокласичного напряму є модель

Р.QСолоу. Модель Солоу характеризує вплив трьох

факторів (амортизації, темпів приросту населення

та НТП) на р-нь капіталоозброєності.

Математичний запис цієї залежності має вигляд:  k

= s · f · ( k ) – ( d + n + g ) · k , де d — норма

амортизації; n — темп зростання населення; sf (k)

— обсяг заощаджень; k — приріст

капіталоозброєності; (d + n +g) · k — порогові

інвестиції, необхідні для підтримання сталого

обсягу капіталу на одного працівника; g — темп

приросту ефективності праці працівника, який

забезпечує науково-технічний прогрес.

У результаті своїх досліджень на основі

моделі Р. Солоу він вивів так зване золоте

правило нагромадження капіталу, яке дало змогу

визначити величину капіталу, необхідного для

утримання ек-ки на траєкторії збалансованого

зростання. Так, якщо величина капіталу буде дуже

великою, то це забезпечуватиме значні обсяги вир-

ва, однак більша його частина спрямовуватиметься

на заощадження, а не споживання. Якщо ж обсяг

капіталу буде замалим, то споживатиметься майже

все, що вироблено, проте обсяг вир-ва буде

незначним. «Золоте правило» — норма заощаджень,

за якої встановлюється стан збалансованого

зростання ек-ки з максимальним рівнем споживання

на кожного працівника. Рівнем «золотого правила»

вважається такий р-нь капіталоозброєності, який

забезпечує найбільший обсяг споживання. «Золоте

правило» можна записати так: МРK = (d + n + g).

72. Сутність інституціональної теорії

економічного зростання та розвитку.

Певна невідповідність моделей запитам

реальної дійсності привела до формування моделей

економічного розвитку на принципово новій

методологічній основі — інституціоналізмі. Увага

цих моделей зосереджена не на явищах і процесах в

їх економічній іпостасі, а на цінностях, традиціях,

культурі. Якщо у попередніх теоріях основною

перешкодою економічного розвитку визнається

недостатність капіталу або його неефективне

використання, то в інституціональних моделях —

неефект. інституціональної структури екон с-ми.

Основу теоретичної концепції інституціональної

теорії розвитку заклав Д. Норт. Він визначав

інститут як певні «правила гри» у суспільстві або,

більш формально — створені людиною

обмежувальні рамки, які організують відносини

між людьми. Такі «правила гри» діють в усіх

сферах життєдіяльності людини. Ек розвиток за

інституціональної теорії залежить від успішності

економічних операцій та угод, яка, своєю чергою,

залежить від діючого механізму гарантування угод

про купівлю-продаж, укладених партнерами.

Алгоритм переходу економічної системи від

однієї інституціональної структури до іншої:

процес флуктуації → деструктивний процес →

конструктивний процес.

Інституціоналісти заперечують необх. прямого

державного втручання в економіку, вони

пропонують створення сприятливих інституційних

умов, що сприяють розкриттю потенціалу та

можливостей розвитку особистості.

70.Порівняльна характеристика моделей

економічного розвитку країн, що розвиваються

з точки зору можливостей застосування в У..

До моделей ек розвитку країн, що розвиваються

належать: двосекторна модель Льюїса та

революційна теорія залежності. Згідно з

двосекотрнною моделлю будь – яка ек систиема

складається з 2 секторів: 1)Традиційний

(сільськогосподарський) сектор з натуральним

сільським господарством і нульовим рівнем

продуктивності праці. 2)Сучасний (промисловий)

сектор — конкурентоспроможний і капіталізований

сектор з міською промисловістю та міграцією

робочої сили з традиційного сектору.

Домінування одного з них над іншим визначає

характер і темпи економічного розвитку.

Основна увага в цій моделі приділяється

міграції робочої сил із села до міста та зростанню

вир-ва у промисловому секторі.проведені у

подальшому емпіричні дослідження в цілому

підтвердили реалістичність оснеовних положень та

процесів, описаних у моделі. За певного обсягу

капіталу підприємці з промислового сектору

будуть наймати робітників, допоки граничний

продукт робітника зрівняється з рівнем заробітної

плати. Оскільки весь прибуток реінвестується, то

обсяг капіталу збільшуватиметься і підприємці

будуть продовжувати наймати нових робітників із

традиційного сектору. У цьому й полягає механізм

економічного зростання моделі Льюїса.

Революційна теорія залежності розглядає

країни, що розвиваютьсяк ек системи, скуті

інституційними, політ і ек обмеженнями. У цій

теорії існує 3 основні напрями: неоколоніальна

модель залежності, хибна парадигма розвитку та

теорія дуального розвитку. Неоколоніальна модель

залежності, повязує нерозвиненість країн з

існуючою нерівн6істю у правах бдних і багатих

країн основна причина низьких темпів розвитку –

зовнішній вплив, якипй навязує ек відсталість.

Хибна парадигма розвитку повязує низькі темпи ек

розвитку з помилковістю можделей, чякі

розробляються та навязуються світовими

консультантами. Теорія дуального розвитку

грунтується на положенні про ієрархічність будови

ек системи. Основні положення: набір специфічних

умов, коли в межах однієї ек системи зявляються

вищі та підпорядковані нижчі рівні; постійне

відтворення дуальних структур; збільшення

розриву між вищими та нижчими елементами

системи; не сприяння вищих розвитку нижчих.

Недолік – описовий характер, тобто вона не

пропонує шляхи та механізми вирішення

виявлених проблем і сприяння економічного

розвитку.

71.Можливість застосування в країнах, що

розвиваються теорій (моделей), що базуються на

обґрунтуванні ключових чинників економічного

розвитку.

В економічній науці існують теорії, що

пояснюють причини та чинники економічного

розвитку. До основних належать:

 модель економічного зростання С. Кузнеця;

модель економічного зростання Харрода—Домара;

модель економічного зростання Дж. Робінсон;

модель економічного зростання Кобба—Дугласа;

модель економічного зростання Р. Солоу; «золоте

правило» Е. Фелпса; модель економічного

зростання П. Ромера; інституціональна теорія

економічного зростання та розвитку; модель

економічного зростання А. Льюїса; революційна

теорія залежності;

Всі теорії та моделі економічного зростання та

розвитку, окрім останніх двох, спрямовані на

вирішення проблем забезпечення сталості та

збалансованості процесів економічного зростання

розвинутих країн. Вони не придатні до

використання у країнах, що розвиваються. Це

зумовлено тим, що для слаборозвинутих країн

прискорення темпів економічного зростання та

розвитку пов’язане не з визначенням оптимальної

комбінації ресурсів і збалансування темпів їх

приросту, а з докорінною перебудовою основ нац.

економічної системи. До моделей економічного

розвитку країн, що розвиваються, належать:

двосекторна модель Льюїса та революційна теорія

залежності.

Згідно з двосекотрнною моделлю будь – яка ек

систиема складається з 2 секторів: 1)Традиційний

(сільськогосподарський) сектор з натуральним

сільським господарством і нульовим рівнем

продуктивності праці. 2)Сучасний (промисловий)

сектор — конкурентоспроможний і капіталізований

сектор з міською промисловістю та міграцією

робочої сили з традиційного сектору.

Основна увага в цій моделі приділяється міграції

робочої сил із села до міста та зростанню вир-ва у

промисловому секторі.проведені у подальшому

емпіричні дослідження в цілому підтвердили

реалістичність оснеовних положень та процесів,

описаних у моделі.

Революційна теорія залежності розглядає

країни, що розвиваютьсяк ек системи, скуті

інституційними, політ і ек обмеженнями. У цій

теорії існує 3 основні напрями: неоколоніальна

модель залежності, хибна парадигма розвитку та

теорія дуального розвитку. Неоколоніальна модель

залежності, повязує нерозвиненість країн з

існуючою нерівн6істю у правах бдних і багатих

країн основна причина низьких темпів розвитку –

зовнішній вплив, якипй навязує ек відсталість.

Хибна парадигма розвитку повязує низькі темпи ек

розвитку з помилковістю можделей, чякі

розробляються та навязуються світовими

консультантами. Теорія дуального розвитку

грунтується на положенні про ієрархічність будови

ек системи. Основні положення: набір специфічних

умов, коли в межах однієї ек системи зявляються

вищі та підпорядковані нижчі рівні; постійне

відтворення дуальних структур; збільшення

розриву між вищими та нижчими елементами

системи; не сприяння вищих розвитку нижчих.

Недолік –вона не пропонує шляхи та механізми

вирішення виявлених проблем і сприяння

економічного розвитку.

73. Концепція ендогенного впливу НТП на

економічний розвиток. Модель П.Ромера.

Концепції, побудовані на висновку, що НТП —

обов’язкова умова економічного розвитку, дістали

назву концепції ендогенного впливу НТП.

Економічний розвиток згідно з теорією

ендогенного НТП супроводжується

технологічними змінами, завдяки яким

виробляється більше продукції за незмінних

обсягів ресурсів. Представники концепції

ендогенного НТП заперечують можливість

використання кривої виробничих можливостей для

ілюстрації процесів економічного розвитку.

Прихильники даної теорії проводять парель між ек

розвитком і техніко- технологічним розвитком.

Однією з найбільш відомих теорій ендогенного

НТП є теорія ек зростання Пола Ромера, що

базується на ряді положень: темпи розвитку

технології прямо пропорційно залежать від темпів

приросту ресурсів, що вкладаються у розвиток;

технологія здатна підвищувати дохідність

інвестицій; інвестиції збільшують цінність

технології, а технології – інвестицій. Модель

Ромера передбачає виділення в ек с-ма 3 секторів:

1) дослідницького; 2) вир-ва технологічного

устаткування; 3) вир-ва кінцевої продукції

споживчого призначення. Виробн ф-я першого

сектору визнач-ся за формулою: А =  · Н

, де -

параметр наукової продуктивності; Н-«людський

капітал»; А — знання.

Виробнича функція другого сектору

визначається за формулою: W

= P

·  · A, де P

—

ціна нової технології; W

— рента за використання

«людського капіталу» в дослідницькому секторі;

A — обсяг доступних знань, скоригований

параметром наукової продуктивності.

Виробнича функція третього сектору

визначається за фор-

муллою: Y (H

, L, X) = H



· L



· X

1 –



–



, де H

—

власний «людський капітал»;L — наймана праця;X

— засоби вир-ва;,  — технологічні

параметри;X





— капітал, поділений на

невзаємозаміщувані фактори; H, L — форма поділу

кваліфікаційних і витратних компонентів

використання працездатності (зокрема тривалість

та інтенсивність праці).

Згідно з моделлю Ромера, основною рушійною

силою економічного зростання та розвитку є ідеї,

процес відкриття та впровадження нового. Якщо в

економічній с-ма зупиняється пошук нових ідей

(перестає функціонувати перший сектор) — її

здатність до економічного розвитку буде

обмеженою.

74.Формаційний, технологічний і цивілізаційний

підходи до виокремлення етапів екон. розвитку.

Найбільш відомими є 3 підходи до виокремлення

етапів економічного розвитку (ЕР): формаційний

(ФП), технологічний (ТП) і цивілізаційний (ЦП).

Формаційний. Основою його є аналіз

економічної системи (ЕС) за 3-ма параметрами її

функціонування: спосіб вир-ва, надбудова та форма

суспільної свідомості. Кожна країна у своєму ек

розвитку проходить такі етапи: первіснообщинний,

рабовласницький, феодальний, капіталістичний,

комуністичний. Для переходу від нерозвинутої до

розвинутої кожна ЕС проходить 5 етапів:

традиційне суспільство, визрівання передумов для

ривка, ривок до само підтримуючого зростання,

перехід до технологічної зрілості, ера масового

споживання.

Технологічний. Він базується на теорії

економічної генетики. Сукупність інноваційних

виробництв утворює основу технологічного укладу

(ТУ) (сукупність процесів, що знаходяться на

одному рівні). Найбільш відома класифікація тех.

укладів,- розроблена російським вченим

С._Глазьєвим. Зміна одного технологічного укладу

іншим супроводжується руйнуванням старих

інноваційних виробництв і швидким поширенням

нових. Особливе місце в дослідженнях

технологічних основ ек розвитку посідає с-

матизація стадій розвитку залежно від панівної

технологічної системи. Найвідомішою серед них є

класифікація американського вченого Д. Белла. За

нею визначаються три типи суспільства відповідно

до домінантної продук-

тивної сили: доіндустріальне суспільство —

основною рушійною силою в ньому є ноги;

індустріальне суспільство — руки;

постіндустріальне суспільство — голова.

Цивілізаційний. Основна концепція – теорія

хвиль Е._Тоффлера. За цим підходом кожна хвиля –

це всебічна трансформація соц.го і суспільного

буття, яка пов’язана з розвитком нації та техніки.

Існує 3 хвилі: І – с/г цивілізація; ІІ – промислова

революція; ІІІ (середина 50-х рр. 20-го ст.) –

нагадує І хвилю на сучасній технологічній базі.

Вона несе з собою поширення різноманітних типів

техніки, товарів та послуг, поглиблення

спеціалізації праці, урізноманітнення

організаційних форм управління. Все це розхитує

традиційну структуру ІІ хвилі.

77.Внутрішній регіональний продукт як

узагальнення показників економічного і соц.го

розвитку регіону.

Узагальнюючим показником економічного та

соц.го розвитку регіону є валовий регіональний

продукт (ВРП). В основу його визначення

покладено виробничий метод. ВРП регіону

складається з суми валових доданих вартостей усіх

видів економічної діяльності, скоригованої на

величину непрямо вимірюваних послуг

фінансового посередництва, а також податки, за

винятком субсидій на продукти. Розрахунки даного

показника на одну особу свідчать про значні

відмінності у рівнях соц.-економічного розвитку

окремих регіонів країни. ВРП відноситься до 3-ї

групи показників регіональної стратегії, а саме

показники, за якими здійснюється моніторинг та

оцінка ефективності реалізації стратегії. Слід

зазначити, що моніторинг та оцінку ефективності

реалізації стратегії регіон-го роз-ку доцільно

здійснювати за показниками, що відображають як

загальні результати роз-ку ек-ки регіону та її

окремих галузей, так і зміни у його фінансовому

стані, розвитку інфраструктури, демогр ситуації та

рівні життя і доходів населення. Моніторинг

проводиться на підставі даних міністерств та інших

центральних органів виконавчої влади, місцевих

виконавчих органів. Розрахунки даного показника

на одну особу свідчать про значні відмінності у

рівнях соц-ек. роз-ку окремих регіонів країни.

Статистичні дані свідчать, що в У. цей показник в

розрахунку на 1 ос. найвищій у м. Київ, найнижчій

у Тернопільскій обл. Якщо у м. Києві він становить

23_310 грн, то у Тернопільській області майже у 6,6

раза нижче — лише 3516 грн

75.Вади і переваги підходів до виділення етапів

економічного розвитку.

Найбільш відомими є 3 підходи до виокремлення

етапів економічного розвитку (ЕР): формаційний

(ФП), технологічний (ТП) і цивілізаційний (ЦП).

Формаційний. Основою його є аналіз економічної

системи (ЕС) за 3-ма параметрами її

функціонування: спосіб вир-ва, надбудова та форма

суспільної свідомості. Кожна країна у своєму ек

розвитку проходить такі етапи: первіснообщинний,

рабовласницький, феодальний, капіталістичний,

комуністичний. Для переходу від нерозвинутої до

розвинутої кожна ЕС проходить 5 етапів:

традиційне суспільство, визрівання передумов для

ривка, ривок до само підтримуючого зростання,

перехід до технологічної зрілості, ера масового

споживання. Його перевагою є те, що цей підхід

дає можливість обґрунтувати формаційні етапи

розвитку ек-ки, послідовність переходу суспільного

вир-ва від ек формації нижчого типу до ек формації

вищого типу.

Технологічний. Він базується на теорії

економічної генетики. Сукупність інноваційних

виробництв утворює основу технологічного укладу

(ТУ) (сукупність процесів, що знаходяться на

одному рівні). Найбільш відома класифікація тех.

укладів,- розроблена російським вченим

С._Глазьєвим. Зміна одного технологічного укладу

іншим супроводжується руйнуванням старих

інноваційних виробництв і швидким поширенням

нових. Особливе місце в дослідженнях

технологічних основ ек розвитку посідає с-

матизація стадій розвитку залежно від панівної

технологічної системи. Найвідомішою серед них є

класифікація американського вченого Д. Белла. За

нею визначаються три типи суспільства відповідно

до домінантної продук-

тивної сили: доіндустріальне суспільство —

основною рушійною силою в ньому є ноги;

індустріальне суспільство — руки;

постіндустріальне суспільство — голова.

Цивілізаційний. Основна концепція – теорія хвиль

Е._Тоффлера. За цим підходом кожна хвиля – це

всебічна трансформація соц.го і суспільного буття,

яка пов’язана з розвитком нації та техніки. Існує 3

хвилі: І – с/г цивілізація; ІІ – промислова

революція; ІІІ (середина 50-х рр. 20-го ст.) –

нагадує І хвилю на сучасній технологічній базі.

Вона несе з собою поширення різноманітних типів

техніки, товарів та послуг, поглиблення

спеціалізації праці, урізноманітнення

організаційних форм управління. Перевагою

цивілізаційного підходу є те, що він ураховує

інтереси людини (виробника, власника, споживача

та ін), а також створює основу відомої

спадкоємності аналізу історичного розвитку різних

країн і регіонів, оскільки оперує не категорією

неминучого, а категорією можливого, категорією

вибору. Цей метод може допомогти перебороти

властиве формаційному підходу їхнє

протиставлення, виявити основи їхньої

співпідпорядкованості в різні періоди історії

людства.

76.Основні показники розвитку регіональної ек-

ки та їх зміст.

Показники розвитку регіональної ек-ки

— це сукупність індикаторів, які дають змогу

визначати її стан та здійснювати необхідні

порівняння, а також оцінку ефективності державної

регіональної політики і її вплив на розвиток нац.

ек-ки в цілому.Залежно від економічного змісту та

функціонального призначення показники розвитку

регіональної ек-ки прийнято поділяти на такі

основні групи: натуральні та вартісні; кількісні та

якісні; об’ємні та сітьові; абсолютні та відносні;

обов’язкові (планові) та звітні (в основному

статистичні); розрахункові, інформаційні.

Натуральні показники характеризують фізичні

параметри певних відтворювальних процесів і

використовуються для характеристики

матеріально-речової структури вир-ва. Вони

вимірюються у таких одиницях, як штуки, тонни,

метри та ін. Також можуть застосовуватися так

звані умовно-натуральні показники (наприклад,

тонни умовного палива, штуки умовних банок), які

розраховуються на продукцію одного виду за

допомогою використання перевідних коефіцієнтів.

Оскільки натуральні показники дозволяють

оцінювати лише окремі сторони відтворювальних

процесів у економіці, сфера їх застосування доволі

обмежена. Найпоширенішими є вартісні показники,

які обчислюють у грошовому виразі (гривнях,

доларах, євро). Вони дають змогу визначати

сукупні результати економічної діяльності,

характеризувати реально існуючі економічні

пропорції, відстежувати темпи розвитку

регіональної ек-ки. Вартісні показники можуть

розраховуватись як у діючих (фактичних), так і в

порівнянних цінах. Кількісні показники

характеризують у числовому вимірі (у фізичних

або грошових одиницях) безпосередні результати

діяльності. Вони поділяються на об’ємні (обсяги

вир-ва продукції та послуг, перевезень пасажирів і

вантажів, інвестицій, величина заробітної плати

тощо) та сітьові (розвиток мережі об’єктів соц.го

призначення — шкіл, закладів освіти, побутового

обслуговування населення тощо). Якісні

показники відображають співвідношення між

однорідними чи неоднорідними величинами, за

допомогою яких характеризуються темпи змін в

економічних процесах, ефективність вир-ва,

використання різних видів ресурсів та ін. Необх.

використання абсолютних показників

зумовлюється потребами визначення кількісних

параметрів процесів і явищ та здійснення

необхідних порівнянь при проведенні аналізу.

Відносні показники (темпи зростання, зниження,

приросту, питома вага та ін.) дають змогу

визначити динаміку та структуру процесів, що

відбуваються в регіональній економіці. Показники

розвитку регіональної ек-ки повинні являти собою

с-матизовану економічну інформацію, згруповану

відповідно до поставлених цілей та завдань. Так, у

регіональних стратегіях розвитку виділяють три

групи показників, кожна з яких має своє

призначення:1 група — показники, що

використовуються в описово-аналітичній частині

регіональної стратегії розвитку; 2 група —

показники, що використовуються у прогностичній

частині регіональної стратегії розвитку; 3 група —

показники, за якими здійснюється моніторинг та

оцінка ефективності реалізації стратегії.

78.Фінансова база регіону та її склад.

Фінансова база регіону – це сукупність

усіх можливих джерел формування доходів органів

місцевої державної влади, що використовується для

покриття витрат, необхідних для виконання

наданих їм повноважень. Вона складається з :

дохідної частини місцевих бюджетів,

позабюджетних цільових фондів, інших коштів.

Центральною ланкою фінансової бази регіонів є

дохідна частина місцевих бюджетів. Правовою

основою формування місц-х бюджетів є ЗУ „ Про

місцеве самоврядування в Укр. ” та Бюджетний

кодекс У. Необхідною умовою розв’язання

проблем соц-ек розв-ку регіонів є наявність

достатньої фінансової бази, здатної забезпечити

ефективне управління на місцевому рівні,

реалізацію завдань, передбачених у програмах

економічного та соц.го розвитку регіонів і

виконання органами регіональної влади

повноважень відповідно до чинного законодавства.

Фінанси регіону являють собою сис-му ек.

відносин, функціонування якої забезпечує розподіл

і перерозподіл внутрішнього регіонального

продукту та створює фонд грош.коштів,

необхідних для забезпеч. соц. потреб населення та

вирішення проблем соц-ек. розвитку територій.

Фін. ресурси поділяються на централізовані

фінанси які в свою чергу враховують кошти місц.

бюджетів, надходження коштів із держ.бюджету,

позабюджетні кошти, кредити, кошти підпр-ств та

орг-ій, підпорядкованих органам місц.влади; та на

нецентралізовані фінанси які вкл: кошти

вітчизняних суб”єктів господар-ня, кошти

інозем.інвесторів, кошти населення, цільові фонди,

розпорядниками яких є громадські орг-ції й інші

суб”єкти. Місцевий бюджет (МБ) розуміє під

собою фонд грош.коштів, який утворюється згідно

з нормативним актом відповід-го органу місц.влади

регіону для забезпеч. ф-цій і повноважень

місцевого самоврядування. МБ виконує 3 ф-ції:

1)форм-ня грош.фондів місц.органів влади; 2)

розподіл цих фондів між галузями народногосп-го

комплексу та викор-ня їх місц.органами влади для

виконання завдань відповідно до своєї компетенції;

3)контроль за за фінансово-госп-ю дія-тю підпр-

ств, орг-ій та установ, підпорядк-них органам

місц.влади. Склад доходів місцевих бюджетів

визначається Бюджетним кодексом У.. Вони скл. з

двох частин: 1) доходи, що закріплюються за

місцевими бюджетами та враховуються при

визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів; 2)

доходи, що не врахов. при визначенні обсягу

міжбюджетних трансфертів.

Крім місц бюджетів, фінансування витрат

щодо розвитку регіон госп-ва здійсн-ся за рахунок

коштів п-в та орг.-й, підпорядкованих органам місц

влади, котрі виділяють частину фінансових

ресурсів на будівництво житла та соц.-культурних

об’єктів й інші заходи. Але їх частка у загальній с-

ма фінансового забезпечення регіонів незначна і

лише допомагає вирішувати деякі поточні місцеві

питання.

79.Міжбюджетні трансферти ек інструменти

міжбюджет відносин в У..

Під міжбюджетними трансфертами

розуміється безоплатне та безповоротне передавання

коштів з одного бюджету до іншого. З Державного

бюджету У. місцевим бюджетам можуть

надаватися такі види міжбюджетних трансфертів:

1)дотація вирівнювання бюджету АРК, обласним

бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя,

районним бюджетам і бюджетам міст

республіканського, АРК та міст обласного

значення; 2)субвенція на здійснення програм соц.го

захисту; 3)субвенція на компенсацію втрат доходів

бюджетів місцевого самоврядування на виконання

власних повноважень унаслідок надання пільг,

встановлених державою; 4)субвенція на виконання

інвестиційних проектів; 5)інші субвенції.

Міжбюджетні трансферти між місцевими

бюджетами різних рівнів можуть включати:

1)дотації вирівнювання; 2)субвенції на утримання

об’єктів спільного користування чи ліквідацію

негативних наслідків діяльності об’єктів спільного

користування; 3) субвенції на виконання власних

повноважень територіальних громад сіл, селищ,

міст та їх об’єднань; 4)субвенції на виконання

інвестиційних проектів;5) інші субвенції. Під

дотацією вирівнювання розуміється міжбюджетний

трансферт на вирівнювання дохідної спроможності

бюджету, який його отримує. Субвенція — це

міжбюджетний трансферт для використання на певну

мету в порядку, визначеному тим органом, який

прийняв рішення про її надання. Функціонування

механізму міжбюджетних трансфертів ґрунтується

на використанні фінансових нормативів бюджетної

забезпеченості та коригувальних коеф. до них.

82.Стратегічне завдання та принципи державної

регіональної політики.

У загальноекономічному розумінні будь-яка

стратегія — це проект або план з чітко визначеною

довготерміновою метою, а також сукупністю

напрямів, завдань та механізмів, необхідних для

досягнення цієї стратегічної мети. Основними

стратегічними завданнями державної регіональної

політики на період до 2015 р. визначено такі:

1) підвищення конкурентоспроможності регіонів та

зміцнення їхнього ресурсного потенціалу;2)

забезпечення розвитку людських ресурсів;3)

розвиток міжрегіонального співробітництва;4)

створення інституційних умов для регіонального

розвитку.

В основу держ. стратегії регіон. розвитку

покладені принципи, що відповідають ідеям та

поглядам світового співтовариства на подальший

розвиток суспільства. У нинішній час такою

домінантною ідеєю є концепція сталого розвитку,

основні принципи якої були проголошені на

Всесвітній конференції ООН з питань

навколишнього середовища та розвитку. Її суть

полягає у взаємопов’язаності завдань соц.-ек

розвитку людства та збереження довкілля. Під

сталим розвитком розуміється процес

гармонізації продуктивних сил, забезпечення

гарантованого задоволення необхідних потреб усіх

членів суспільства за умови збереження й

поетапного відтворення цілісності навколишнього

природньоого середовища, створення можливостей

для рівноваги між цого потенціалом і вимогами

людей усіх поколінь.

Реалізація стратегій має здійснюватися

відповідно до планів економічного і соц.го

розвитку, державних регіональних програм через

широке використання таких економічних

інструментів, як пряме інвестування і субвенції,

створення спеціальних фондів для фінансування

програм, залучення іноземного та вітчизняного

приватного капіталу, пільгове кредитування й

оподаткування, преференцій, використання

позабюджетних коштів тощо

80.Інвестиційний потенціал та об’єкти

інвестиційної діяльності в регіоні.

Інвестиційна діяльність визначається як

сукупність практичних дій суб’єктів цієї діяльності

(громадян, юридичних осіб і держави) щодо

реалізації інвестицій. У сучасних умовах

особливого значення на регіональному рівні набуло

питання стимулювання участі у цій діяльності в

українських регіонах іноземних інвесторів. У

зв’язку з цим усі інвестиції прийнято поділяти на

внутрішні й іноземні. Відповідно виділяють

вітчизняних та іноземних учасників інвестиційної

діяльності (інвесторів). Питання залучення

інвестицій було і залишається одним із

пріоритетних напрямів діяльності місцевих органів

державної влади. Успішність цієї діяльності

значною мірою зумовлюється наявним

інвестиційним потенціалом та рівнем інвестиційної

привабливості регіонів. Інвестиційний потенціал

регіону — це можливість та готовність суб’єктів

господарювання до здійснення інвестиційної

діяльності на території регіону, тобто вкладення

інвестицій у розвиток його ек-ки. Важливою

характеристикою інвестиційного потенціалу є

напрями вкладення інвестицій, які виступають як

об’єкти інвестиційної діяльності. До них належать:

створення та реконструкція основних

фондів;обігові кошти;цінні папери (акції, облігації

та ін.);цільові грошові вкладення;науково-технічна

продукція та інші об’єкти власності;майнові права

та права на інтелектуальну власність.У процесі

відновлення відбувається постійна трансформація

об’єктів інвестування, яка відображає їхню

подвійну природу: ресурси перетворюються у

вкладення, внаслідок використання вкладень

формується дохід, який є джерелом інвестиційних

ресурсів наступного циклу і т. д.Інвестиційний

потенціал регіону може бути визначений рядом

показників, насамперед кількісних та якісних.

Характеристика з кількісної сторони

відображає можливі надходження інвестицій за

рахунок основних джерел інвестування. До таких

показників належать: обсяги інвестицій в основні

фонди виробничого та невиробничого призначення;

обсяги прямих та портфельних інвестицій; обсяги

надходження фінансових коштів та обсяги

введення у дію основних виробничих фондів й ін.

Якісні характеристики інвестиційного потенціалу

проявляються передусім у його впливі на соц.

розвиток регіону, оскільки він сприяє

забезпеченню зайнятості, зростанню доходів

населення, розвиткові та збільшенню кількості

об’єктів соц.ї інфраструктури, підтриманню таких

галузей, як охорона здоров’я, освіта, житлово-

комунальне господарство та ін.

Основними фінансовими джерелами

інвестиційного потенціалу регіонів

є:централізовані державні капітальні

вкладення;кошти суб’єктів господарської

діяльності, які формуються переважно за рахунок

частини чистого прибутку, що залишається у їх

розпорядженні, амортизаційних відрахувань та

банківських кредитів;прямі іноземні

інвестиції;кошти (заощадження) населення. Процес

зростання або зменшення інвестиц потенціалу

перебуває у прямій залежності від інвестиційної

привабливості регіону

81.Сутність та фактори інвестиц привабливості

регіонів і інвест клімату в регіоні.

Інвестиційна привабливість регіону — це

сукупність чинників (політичних, економічних,

правових, соціальних, екологічних та ін.), які

зумовлюють поведінку діючих та потенційних

суб’єктів інвестиційної діяльності (інвесторів)

щодо вкладення інвестицій у розвиток ек-ки

регіону. Фактично інвестиційна привабливість

виступає головним показником підвищення чи

спаду активності суб’єктів інвестиційної

діяльності. Чинниками, що зумовлюють

інвестиційну привабливість регіону, є:

1)наявність ресурсно-сировинної бази

(забезпеченість запасами природних ресурсів,

можливість та економічна доцільність їх

видобутку, переробки й використання) та

особливості природно-кліматичних умов;

2)економіко-географічне положення регіону та р-нь

його інфраструктурної забезпеченості (транспортна

мережа, лінії зв’язку тощо);

3)виробнича та наукова спеціалізація регіону;

4)наявність трудового потенціалу та р-нь його

кваліфікації;

5)сукупна купівельна спроможність населення;

6)розвиненість інституціональної ринкової

структури (біржі, банки, фінансові посередники,

страхові компанії та ін.);

7)загальнодержавні чинники (р-нь політичної

стабільності; чинна с-ма законодавства, особливо

що стосується регулювання права власності;

системи оподаткування; умов діяльності іноземних

інвесторів тощо).

Слід зазначити, що за рівнем інвестиційної привабливості

українські регіони суттєво різняться, а в більшості з

них вона залишається низькою, що є наслідком

несприятливого інвестиційного клімату.

Інвестиційний клімат — це умови, які

сприяють (гальмують) процесам інвестиційної

діяльності у конкретному регіоні та у країні в

цілому. Інвестиційний клімат може оцінюватись як

сприятливий або несприятливий та змінюватись у

напрямі його покращання або погіршення. Стан

інвестиційного клімату визначається

інвестиційними ризиками, тобто ймовірністю

втрати капіталу. Р-нь та характер інвестиційних

ризиків формують інвестиційний імідж регіону.

83.Механізм реалізації державної стратегії

регіонального розвитку та його складові.

Необхідною умовою успішної реалізації стратегії

регіон. розвитку Укр. є формування відповідного

механізму. Він повинен функціонувати на двох

взаємопов’язаних рівнях, що доповнюють один

одного: 1)_націон. р-нь, на якому забезпечується

реалізація Держ. стратегії регіон.розвитку (ДСРР);

2)_місцевий, де безпосередньо мають реалізуватися

регіон. стратегії розвитку (РСР), вони є

складниками ДСРР. Осн.складовими механізму

реалізації ДСРР є нормативно-правове,

інституційне, організаційне, фінансове та науково-

методичне забезпечення. На практиці по кожному з

цих напрямів передбачається вирішення

конкретних завдань за допомогою як

універсальних, так і специфічних

інструментів.Нормативно-правове забезпечення

включає в себе сукупність чинних законодавчих

актів з питань здійснення регіон. пол-ки та функцій

і повноважень держ. органів щодо управління

регіон. розвитком. Інституц. складова повинна

відповідати вимогам часу та поставленим

завданням щодо здійсення регіон. пол-ки держави.

Наприклад, його складовими є агенства регіон.

розвитку, кадрове забезпечення, сис-иа

статистичного забезпечення та ін. Осн.

інструментами організаційного забезпечення є

угоди щодо регіон.розвитку, держ. цільові

програми, регіонал. стратегії розвитку, програми

подолання депресивності окремих територій.

Фінансування заходів щодо реалізації ДСРР може

здійснюватися з різноманітних джерел, осн-ми з

яких є кошти з держ. і місцевих бюджетів.

Інструметами наук.-методичного забезпечення є

наук. обгрунтування регіон. розвитку, методична

допомога та перепідготовка кадрів, інформаційне

забезпечення. Складовими механізму реалізації

РСР є: нормативно-правове, організаційне, фін.-ек.,

кадрове, інформаційне та науково-проектне

забезпечення. По кожній складовій механізму

обгрунтовуються конкретні заходи, що

забезпечують реалізацію стратегії розвитку регіону,

наприклад: активізацію госп діяльностіу регіонах;

поглиблення спеціалізації терит-госп комплексів;

прискорений розвиток прогресивних галузей госп-

ва і залучення іноземних інвестицій; створення

сприятливого середовища для життєдіяльності

населення У..

84. Сутність і функції соц..-екон. прогнозування.

Головне призначення прогнозування як однієї зі

специфічних форм планової діяльності полягає в

аналізі та виявленні основних закономірностей і

тенденцій розвитку народного господарства,

передбаченні змін умов і факторів цього розвитку,

створенні наукової бази для розробки

довгострокової економічної політики держави та

прийняття рішень щодо її реалізації. Соц.-

економічне прогнозування є складовою ширшого

поняття — передбачення, як випереджувального

відображення дійсності. Залежно від ступеня

конкретизації процесів, що досліджуються,

розрізняють три форми передбачення: гіпотезу,

прогноз і план (програму). Гіпотеза характеризує

наукове передбачення на рівні загальної теорії.

Науковою підставою побудови гіпотези є теорія й

відкриті на її підставі закономірності, причинно-

наслідкові зв’язки та тенденції функціонування й

розвитку об’єктів. На цьому рівні об’єкти описують

за допомогою якісних характеристик. Прогноз як

порівняти з гіпотезою має більшу визначеність і

достовірність, оскільки базується не тільки на

якісних, а й на кількісних параметрах. План

(програма) — це комплекс конкретних заходів,

спрямованих на досягнення певних цілей.

Виділяють такі основні принципи соц.-економічного

прогнозування: цілеспрямованості, системності,

наукової обґрунтованості, адекватності,

альтернативності.

СЕП виконує такі функції: 1) науковий аналіз

розвитку нац. екон, який включає 3 стадії: а)

ретроспекція (дослідження історії розвитку об’єкта

прогнозування для отримання його с-матичного

опису); б) діагноз (визначення теперішнього чи

нинішнього стану об’єкта, виявлення тенденцій

його розвитку, вибір моделей і методів

прогнозування); в) проекція (розробка прогнозу та

оцінка його точності й обґрунтованості); 2) оцінка

об’єкта прогнозування за допомогою якісних

характеристик і кількісних параметрів; 3)

дослідження об’єктивних зв’язків соц.-економічних

явищ; 4) виявлення альтернатив соц-ек розвитку; 5)

підготовка рекомендацій урядовим структурам для

ухвалення оптимальних рішень та оцінки

можливих наслідків вже прийнятих рішень

(головна ф-я).

85. Принципи соц.-економічного прогнозування.

Для відтворення своїх функцій соц.-економічне

прогнозування має ґрунтуватися на певних

принципах. Останні ілюструють закономірності

відтворення, причинно-наслідкові зв’язки й

виражають основні риси прогнозування. Виділяють

такі основні принципи соц.-економічного

прогнозування: цілеспрямованості, системності,

наукової обґрунтованості, адекватності,

альтернативності.

Принцип цілеспрямованості є одним із провідних.

Згідно з ним змістовий опис об’єкта здійснюється

під кутом зору поставлених перед дослідженням

завдань.Цілеспрямованість надає прогнозуванню

активного характеру, уможливлює обґрунтування

переходу від сталих тенденцій розвитку до

тенденцій, які відповідають стратегічним

економічним цілям. Принцип системності означає,

що економіка розглядається як єдиний об’єкт

прогнозування і, водночас, як сукупність відносно

самостійних напрямків (блоків) прогнозування.

Сутність принципу наукової обґрунтованості

прогнозів полягає в такому. По-перше,

прогнозування потребує всебічного врахування дії

об’єктивних економічних законів та законів

розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має

базуватися на сучасних прогностичних методах.

По-третє, прогнозування має враховувати

позитивний світовий і вітчизняний досвід розробки

прогнозів. Принцип адекватності прогнозів

об’єктивним закономірностям характеризує не

лише процес виявлення, а й оцінку стійких

тенденцій та взаємозв’язків у розвитку ек-

ки.Адекватність означає максимальне наближення

теоретичної моделі до сталих, суттєвих

закономірностей і тенденцій розвитку. При цьому

під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти

модель, що практично реалізується і є формою

наукового відображення дійсності. Принцип

альтернативності прогнозування випливає з

можливості розвитку ек-ки та соц-ек процесів у

різних напрямках, за різних взаємозв’язків і

структурних співвідношень.

86. Класифікація соц.-економічних прогнозів.

Однією з найважливіших характеристик соц-ек

прогнозування є класифікація (типологія)

прогнозів. В економічній теорії і практиці існують

різні підходи до класифікації. Спільним є те, що

типологія базується залежно від класифікаційних

ознак. Такими ознаками можуть бути: масштаби

об’єкта; час випереджання; елементи відтворення;

функції прогнозу; джерела прогнозної інф-ї і т._д.

Однак велика к-сть таких ознак без чітко

визначених характеристик ускладнює створення

єдиної класифікації.

За масштабами об’єкта прогнозування (залежно

від рівня агрегування) прогнози поділяються на

глобальні, макроекономічні, секторів ек-ки,

міжгалузевих народногосподарських комплексів,

галузеві, регіональні, локальні, підприємств та

інші.

За часом випереджання (прогнозним горизонтом)

прогнози класифікують як оперативні,

короткострокові, середньострокові, довгострокові

та далекострокові. Зазначені прогнози

відрізняються один від одного не тільки тривалістю

прогнозного горизонту, а й характером прогнозної

інформації (кількісні, якісні параметри) та

гіпотезою про можливість зміни певних тенденцій

розвитку в межах прогнозного горизонту.

За елементами та напрямами відтворення

вирізняють прогнози первинних факторів вир-ва та

прогнози суспільних потреб.

За функціональною ознакою прогнози

класифікуються як пошукові (дослідницькі) та

цільові (нормативні).Пошукові прогнози базуються

на умовному продовженні в майбутнє тенденцій

розвитку об’єкта в минулому без огляду на

фактори, здатні змінити ці тенденції. Цільові

прогнози розробляються на підставі заздалегідь

визначеної мети. Їх розробка спирається на

принцип цілеспрямованості і пов’язана з

управлінським аспектом прогнозування.Побудова

цільових прогнозів здійсн-ся у зворотному

порядку: спочатку встановлюють ціль, а потім

шукають способи її досягнення, визначаючи

цільові етапи.

87. Класифікація методів прогнозування.

Методи прогнозування - це сукупність прийомів і

оцінок, що дають змогу на підставі аналізу

колишніх (ретроспективних) внутрішніх і

зовнішніх зв'язків, притаманних об'єкту, а також

їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження

щодо майбутнього розвитку об'єкта. Методи

прогнозування можна об'єднати в дві групи:

інтуїтивні й формалізовані. Інтуїтивні

(експертні) методи базуються на використанні

експертної інформації. Ними користуються тоді,

коли бракує чітких тенденцій розвитку об'єкта,

коли прогнозуються процеси, які не мають

історичних аналогів. Розрізняють індивідуальні

експертні оцінки (кожен експерт дає оцінку

незалежно від інших, а потім ці оцінки

об’єднуються – інтерв’ю, аналітичні записки) та

колективні експертні оцінки (спільна праця

експертів і визначення сумарної їх оцінки –

«мозкова атака», метод комісій).

До формалізованих методів прогнозування

належать методи прогнозної екстраполяції та

моделювання. Використання формалізованих

методів доцільне за наявності достатньої

фактографічної інформації і чіткої тенденції

розвитку об'єкта прогнозування. 1)Методи

екстраполяції базуються на припущенні того, що

закономірність (тенденція) розвитку об'єкта в

минулому буде незмінною протягом певного часу і

в майбутньому. Але, оскільки в дійсності тенденція

розвитку може змінюватися, то прогнозні

результати слід розглядати як імовірнісні. Залежно

від особливостей змін рівнів у динамічних рядах

екстраполяції можуть бути простими і складними.

Складні методи екстраполяції можна поділити на

два основні типи: адаптивні й аналітичні.

Адаптивні методи прогнозування ґрунтуються на

тому, що процес їхньої реалізації полягає у

визначенні наступних у часі значень прогнозного

показника з урахуванням ступеня впливу

попередніх рівнів. До них належать методи ковзної

та експоненціальної середніх, метод гармонійних

ваг, авторегресія. В основу аналітичних методів

прогнозування покладено принцип одержання за

допомогою методу найменших квадратів оцінки

детермінованої компоненти, що характеризує

основну тенденцію. 2)Методи моделювання:

логічне, інформаційне та статистичне. До логічного

моделювання належать: метод історичної аналогії,

побудовою сценарію, «дерева цілей». Метод

історичної аналогії базується на встановленні й

використанні аналогії об'єкта прогнозування з

однаковим за природою об'єктом, що випереджає

перший у своєму розвитку. Якщо події задано у

формі їхнього опису, то відображення варіантів

можливого стану об'єкта в майбутньому і

встановлення часу його здійснення забезпечується

за допомогою методу сценарію. Використання

методу дерева цілей в прогнозуванні уможливлює

послідовний розподіл основних завдань на

підзавдання і створення системи «зважених» за

експертними оцінками зв'язків. Методи

інформаційного моделювання . Розвиток засобів

масової інформації та характерні властивості

інформаційних потоків створюють передумови для

прогнозування розвитку на підставі вивчення

джерел масової інформації, які містять певні

необхідні, логічно впорядковані гіпотези. Найбільш

поширеними є методи прогнозування, засновані на

статистичному моделюванні. Методи

статистичного моделювання.

88. Порівняльна характеристика сутності та

призначення складових соц.-економічного

передбачення: «гіпотеза», «прогноз» і «план».

Більш загальним поняттям ніж прогнозування є

передбачення. Передбачення як випереджувальне

(завчасне) відображення дійсності, ґрунтоване на

пізнанні законів природи, суспільства та мислення,

залежно від рівня конкретизації й характеру впливу

на перебіг досліджуваних процесів, має чотири

форми: гіпотезу (загальнонаукове передбачення),

прогноз, програму та план. Гіпотеза характеризує

наукове передбачення на рівні загальної теорії. Це

означає, що початкову базу побудови гіпотези

становлять теорія і відкриті на її основі

закономірності й причиново-наслідкові зв’язки

функціонування і розвитку досліджуваних об’єктів.

На рівні гіпотези дають якісну характеристику

останніх, яка відбиває загальні закономірності

їхньої поведінки.

Прогноз порівняно з гіпотезою більш визначений,

оскільки ґрунтується не лише на якісних, а й на

кількісних параметрах, що дає змогу

характеризувати майбутній стан об’єкта ще й

кількісно. Прогноз — це передбачення на рівні

конкретно-прикладної теорії. Отже, прогноз

відрізняється від гіпотези меншою мірою

невизначеності та більшою ймовірністю. Разом із

тим, зв’язки прогнозу з досліджуваним об’єктом

або явищем не є жорсткими, однозначними:

прогноз має імовірнісний характер.

Гіпотеза має найзагальніший характер, без неї

неможливе жодне наукове управління та

планування. План і прогноз — це

взаємодоповнювальні стадії планування за

вирішальної ролі плану як провідної ланки

управління суспільним вир-вом. При цьому

прогноз виступає чинником, який орієнтує наявну

практику на можливості розвитку в майбутньому, а

прогнозування є інструментом розроблення планів.

Форми поєднання прогнозу та плану можуть бути

різними: прогноз може передувати розробленню

плану (як правило), складатися після плану

(прогнозування наслідків зафіксованого у плані

рішення), здійснюватися в процесі розроблення

плану. Між прогнозом і планом існують і

розбіжності. Головна з них полягає в тому, що план

має директивний, а прогноз — імовірний характер.

План — це однозначне рішення, зокрема й тоді,

коли його розробляють на варіантній основі.

Натомість прогноз за своєї сутністю має

альтернативний, варіантний зміст.

89. Державне прогнозування економічного і

соц.го розвитку У..

Державне прогнозування економічного і соц.го

розвитку - це с-ма науково обгрунтованого

передбачення напрямів економічного і соц.го

розвитку, можливого стану ек-ки держави у

майбутньому, альтернативних шляхів і термінів

його досягнення у разі прийняття тієї чи іншої

стратегії економічного розвитку.

Стратегічною метою У. за умов трансформації,

спрямованої на поєднання механізмів ринкового

саморегулювання та державного регулювання, є

побудова сої^ально орієнтованої ринкової ек-ки.

Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням

загальносвітової тенденції руху до

постіндустріальної цивілізації, який має бути

здійснений еволюційним, безконфронтаційним

шляхом.

Найважливішими засобами формування та

реалізації стратегії соц-ек розвитку, а також ДРЕ є

прогнозу вання, макроек планування та державне

програмування. С-ма прогнозних і програмних

документів ек і соц розвитку У. складається з:

•прогнозів ек і соц розвитку У. на середньо- та

короткостроковий періоди;

•Державної програми ек і соц розвитку У. на

короткостроковий період;

•прогнозів ек і соц розвитку АР Крим, областей,

районів і міст на середньостр період;

•програм ек і соц розвитку АР Крим, областей,

районів і міст на короткостроковий період;

•прогнозів розвитку окремих галузей ек-ки на

середньо-строковий період;

•програм розвитку окремих галузей ек-ки.

Соц-ек прогнозування є складовою ширшого

поняття — передбачення.Залежно від ступеня

конкретизації досліджуваних процесів розрізняють

три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план

(програму).

90. Необх. системного підходу у формуванні соц.-

економічної політики.

Треба зазначити, що додержання вимог сист

підходу сприяє підвищ ефективності управління,

зменшенню ризиків від недосягнення намічених

результатів. Системний (комплексний) підхід - це

цілісна методологія, сутність якої полягає у

розгляді об'єктів будь-якої природи як

багатокомпонентної системи, сукупності взаємо-

пов'язаних і взаємодіючих елементів, що забезп

свій внесок і вплив на результат функціонування.

Необх. сист підходу при дослідж об'єктів зу-

мовлена тим, що в таких об'єктах проявляється

принцип емерджентності, відповідно до якого

сукупний об'єкт має якості, непритаманні кожній

з його складових, якщо їх розглядати окремо,

ізольовано один від одного. Поєднання цих

елементів в одну с-ма приводить до появи

додаткового, синергетuчного ефекту, що

породжується не окремими складовими системи, а

їхнім взаємозв'язком, спільними діями. У підсумку

результат дії системи здатний перевищувати суму

результатів дії її частин. Так, наприклад, завдяки

поділу праці між членами виробн колективу вони,

працюючи разом, як одна с-ма, здатні досягти

більш високого підсумкового результату, ніж якщо

б працювали поодинці. Синерг ефект може бути

позитивним або негативним, залежно від того,

наскільки складові системи пов'язані між собою.

Останнє зумовлене ступенем досконалості

управління. Методологією розв'язання завдань

управління із застосуванням сист підходу є

системний аналіз, який визначається як сукупність

наукових методів і практичних прийомів розв' яз

ання складних проблем (техніч, екон, соц, політ і т.

д.). По суті сист аналіз являє собою конкретизацію

системного підходу у вигляді способів і

інструментів застос такого підходу під час

вирішення завдань дослідж, аналізу великих і

складних систем.

91. Доцільність і сфера застосування

директивного та індикативн планування в Укр.

У загальному розумінні план — це сукупність

обґрунтувань цілей і способів їхнього досягнення.

Процес розробки плану називається плануванням.

Такі універсальні визначення можна застосувати до

будь-якої свідомої діяльності. Особливість

макроекономічного планування полягає в тому, що

його об’єктом є нац. економіка, а суб’єктом —

держава. З погляду обов’язковості виконання

суб’єктами господарювання планових завдань

розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio — прямий

напрямок) має силу юридичного закону, адресний

та обов’язковий для виконання характер. За

директивного планування посадові особи несуть

відповідальність за невиконання планових завдань.

Директивне планування притаманне командній

економіці. Воно використовувалося в СРСР та

соціалістичних країнах з метою прямого впливу

держави на всі ланки оргструктури ек-ки.

Індикативний план (від лат. indicator —

покажчик) — це рекомендаційна с-ма планових

заходів, спрямованих на досягнення цілей соц.-

економічної політики держави, що передбачає

створення таких умов функціонування суб’єктів ек-

ки, які б спонукали їх до виконання поставлених

завдань. Індикативні плани мають низку

особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів

директивних. По-перше, індикативний план є

комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації

не мають обов’язкового характеру; по-третє,

показники плану призначено для інформування

суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети й

наміри держави; по-четверте, мобільний характер

плану передбачає можливість коригування його

параметрів відповідно до змін на ринку; по-п’яте,

реалізація цілей індикативного плану здійснюється

через с-ма правових та економічних регуляторів. Із

цього видно, що індикативне планування властиве

економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює

сутність трансформації в сфері макроекономічного

планування в У. — перехід від директивного

планування до індикативного.

92. Сутність та етапи побудови стратегії соц.-

економічної політики держави.

Для державної соц.-економічної політики

визначальною ціллю є стратегічна ціль, що

зумовлює якість суспільства, забезпечує його

збереження та вдосконалення. стратегія — це

детальний, усебічний комплексний план,

спрямований на втілення місії організації

(держави). Місія (від лат. missio — призначення,

відповідальне завдання) держави зумовлена самою

її сутністю, чітко визначеною метою її існування.

Суспільним джерелом виникнення й фіксування

цілей є потреби та інтереси людей. Ранжування

цілей, будується за принципом пріоритетів потреб

та інтересів суспільства. Оцінка важливості й

ранжування цілей здійснюється відповідно до

політики пріоритетів, оскільки втілення продуманої

політики пріоритетів сприяє виникненню цілого

спектра позитивних екстерналій, завдяки чому

створюються умови для досягнення супутніх цілей,

розв’язання суміжних проблем. Економічною

теорією та практикою сформульовано кілька

загальних принципів розроблення цілей

економічної та соц.ї політики:

 відповідність конкретних цілей сутності

конституційного устрою і генеральній меті

діяльності держави — збереженню, зміцненню та

вдосконаленню існуючого сусп ладу;

 усебічне врахування в цілепокладанні індивід,

колективних і суспільних інтересів;

 практична необх. реалізації цілі та її наукова

обґрунтованість;

 гармонійність побудови цілей, що передбачає їх

взаємозв’язок і взаємозумовленість;

 запобігання конфлікту цілей, унаслідок якого

досягнення однієї цілі перешкоджатиме

досягненню інших;

 інформаційне забезпечення державної політики

пріоритетів задля збільшення довіри людей до

діяльності держави. Інтенсивна роз’яснювальна робота

щодо цілей, пріоритетів і очікуваних наслідків дає змогу

створити таку політ атмосферу в сус-ві, яка сприятиме

реалізації проголошеної соц-ек політики.



93. Сформулювати і пояснити фрагмент

трирівневого дерева цілей для У..

Дерево цілей використовується для упорядкування

цілей різних ієрархічних рівнів. На рис. 2.1

зображене трирівневе дерево цілей. Цілі (точки) А;

В1; В2; С11 і т._д. називаються вершинами дерева

цілей. Вершини пов’язані між собою гілками (АВ1;

АВ2; В1С11і т._п.). Ціль А — це головна ціль; цілі

В1 і В2 — цілі (підцілі) другого рівня; цілі С11,

С12, С13 і т._д. — цілі (підцілі, завдання) третього

рівня.

Основними правилами побудови дерева цілей є такі:

з однієї вершини мають виходити не менше ніж дві

гілки; гілки, що виходять з однієї вершини, повинні

утворювати замкнуту множину (вимога системного

підходу); цілі одного рівня мають бути

автономними, тобто незалежними одна від одної;

цілі одного рівня мають бути такими, що

виключають одна одну, з тим, щоб запобігти

їхньому частковому збігові, а також конфлікту між

ними; ціль вважається досягнутою, коли досягнуто

всіх підцілей нижчого рівня. Центральною,

визначальною вершиною дерева цілей є

стратегічна ціль, що зумовлює якість самого

суспільства, забезпечує його збереження та

вдосконалення. Стратегічні цілі розгортаються в

тактичні. Тактичні цілі, як правило, фіксують

великі блоки дій. Оперативні цілі пов’язані з

необхідністю запобігання загрозі виникнення

негативних явищ та подолання наслідків форс-

мажорних обставин (стихійних лих, природних

катаклізмів, техногенних катастроф, соціальних

заворушень та ін.).Іноді стратегічну ціль називають

головною, а підцілі, що уможливлюють її

досягнення, — забезпечувальними. Є також

градація цілей за масштабами — загальні (для

системи) і часткові (для підсистем); за

результатами — кінцеві й проміжні; за часом —

довгострокові (віддалені), середньострокові

(близькі) та короткострокові (безпосередні).

94. Види державних програм економічного і

соц.го розвитку.

Державна програма - це стратегічний документ,

який визначає подальші дії держави.Розрізняють

державні макроекономічні програми (ДМП) і

державні цільові програми (ДЦП). Існують певні

ознаки, за якими ці види програм розрізняються: 1)

ДЦП орієнтуються на розвиток однієї чи кількох

соц-екон проблем, тоді як ДМП спрямовуються на

вирішення всього комплексу завдань соц-екон

розвитку країни; 2) існують розбіжності у формі

розроблення усіх програм. ДМП відображаються

переважно план показниками, які будуть досягнуті

в кінці планового періоду. ДЦП в основному

представлені набором заходів, послідовних дій, які

будуть виконані протягом програмного періоду для

досягнення цільових показників; 3) ДЦП

відрізняються від ДМП і способом їх організації,

розробки та реалізації. Якщо ДМП розробляють і

контролюють постійно діючими держ органами

(Міністерство ек-ки У.), то для розробки ДЦП і

управління їх реалізацією створюються спеціальні

тимчасові структури. З погляду обов’язковості

виконання суб’єктами господарювання планових

завдань розрізняють директивні (ДП) та

індикативні плани (ІП). ДП має силу юридичного

закону, адресний та обов’язків для виконання

характер. У разі директивного планування (ДП-я)

посадові особи несуть відповідальність за

невиконання планових завдань. ДП-я притаманне

командній економіці. ІП – це рекомендаційна с-ма

планових заходів, спрямованих на досягнення цілей

соц-екон політики держави, що передбачає

створення таких умов функціонування суб’єктів ек-

ки, які б спонукали їх до виконання поставлених

завдань. Відповідно до Закону У. „Про державне

прогнозування і розроблення програм

економічного і соц.го розвитку (ПЕ і СР) У.”,

системи програмних документів ПЕ і СР

складається з: 1) державних ПЕ і СР країни на

короткостроковий період; 2) ПЕ і СР АРК,

областей, районів і міст на короткостроковий

період; 3) програм розвитку окремих галузей ек-ки.

95. Сутність державного програмно-цільового

планування, класифікація державних цільових

програм.

Наявність вад ринкового саморегулювання і вад

державного втручання в економіку породжують

складні соц.-економічні проблеми, вирішення яких

пов'язане з використанням так званого програмно-

цільового методу планування, який передбачає: -

визначення проблеми та формулювання цілей; -

розроблення та реалізацію програми, спрямованої

на досягнення цілей; -с-мат контроль за якістю та

результатами робіт, передбачених програмою; -

коригування заходів, спрямованих на реалізацію

цілей.

Прогр-цільов метод планування реалізується через

державні цільові програми. Державна цільова

програма (ДЦП) - це документ, в якому міститься

визначений за ресурсами, виконавцями та строками

здійснення комплекс заходів, спрямованих на

досягнення цілей. Класифікація ДЦП

здійснюється за ознаками: за рівнем, складом,

сферою впливу та реалізації; за характером і

специфікою проблем і цілей; за термінами

виконання.

За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації

вирізняють такі програми: міждержавні, державні,

міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні,

локальні.

За характером і специфікою проблем і цілей

розрізняють програми соц-екон, виробничі,

науково-технічні, екологічні, інституційні,

регіональні та ін. Соц-екон програми спрямовані

на вирішення проблем розвитку та вдосконалення

способу життя, підвищ матер і культурного рівня

населення, поліпш виробн і соц умов праці та

відпочинку, зростання масштабів та ефективності

функціонування сусп сектору тощо. Виробничі

програми орієнтовані на збільшення вир-ва певних

видів продукції (робіт, послуг), розвиток

прогресивних вир-в, підвищ якісних характеристик

продукції, зростання ефективності використання

ресурсів. Науково-технічні програми націлені на

розвиток наук досліджень, вирішення проблем

розроблення та впровадження в практику новітньої

техніки і технології. Екологічні програми

спрямовані на ресурсозбереження, здійснення

природоохоронних і природоперетвор проектів.

Інституційні програми орієнтовані на

вдосконалення організації управління госп с-мами,

трансформацію відносин власності. Регіональні

програми націлені на господарське освоєння нових

районів, перетворення структури ек-ки

сформованих соц-ек комплексів регіонів.

За термінами виконання програми поділяють на:

довгострокові (розраховані на період 5-10 років),

середньострокові (1-5 років) і короткострокові (до

1 року). Ця класифікація зумовлена характером

цілей, на досягнення яких спрямовано програму.

Довгострокові програми, як правило, спрямовано

на досягнення стратегічних цілей,що є переважно

тривалим процесом, пов'язаним із суттєвими

структурними зрушеннями в економіці, які через

інерційність ек-ки не можна здійснити в короткі

терміни. Середньострокові програми розв'язують

тактичні завдання. Короткострокові програми

спрямовані на вирішення поточних проблем

(оперативних цілей).

Найважл програми, спрямовані на розв'язання

загальнодержавних і загальносуспільних проблем,

які формуються виходячи зі стратегічних цілей

держави, здобувають статус національних

програм. В У країні національні ДЦП

розробляються і реалізуються згідно з постановами

ВРУ, указами Президента У., розпорядженнями

КМУ.

96. Етапи програмно-цільового планування.

Наявність вад ринкового саморегулювання і вад

державного втручання в економіку породжують

складні соц.-економічні проблеми, вирішення яких

пов'язане з використанням так званого програмно-

цільового методу планування, який передбачає: -

визначення проблеми та формулювання цілей; -

розроблення та реалізацію програми, спрямованої

на досягнення цілей; -с-мат контроль за якістю та

результатами робіт, передбачених програмою; -

коригування заходів, спрямованих на реалізацію

цілей.

Основними стадіями розроблення та виконання

державної цільової програми є: 1. 1.Відбір переліку

проблем, що підлягають програмному розв’язанню.

Цей етап складається з 2-ох під етапів: діагностика

проблем і визначення цілей.

2. Формування вихідного завдання на розробку

програми містить: формулювання цілей та завдань,

визначення статусу учасників програми і

встановлення орієнтованого обсягу витрат на

розробку і реалізацію програми.

3. Розробка проекту програми. Роботу з розробки

ЦКП очолює й координує орган управління

програмою. Проект програми має включати такі

головні розділи: цільовий (ЦР), зведений (ЗР),

організаційний (ОР). У ЦР наводиться постановка й

опис проблеми, а також способи її розв’язання. ЗР

програми включає: основні показники програми,

перелік основних заходів програми і ресурсне

забезпечення програми. Складовою частиною

програми є організаційно-економічний механізм

управління процесом реалізації програми. Він

передбачає створення спрямованої на реалізацію

передбачених програмою заходів системи

правових, адміністративних й економічних

регуляторів.

4. Затвердження програми здійснює державний

орган (ДО) – замовник цільової комплексної

програми.

5. Реалізація програми. Цей етап складається з двох

основних стадій: укладання державних контрактів

(його здійснює ДО, який несе відповідальність за

виконання певних заходів, передбачених

програмою) та виконання комплексів робіт

(відбувається вир-во продукції – виконання робіт

чи надання послуг – згідно із завданнями, що

передбачені державними контрактами).

6. Звіт про виконання програми є складовою

частиною контролю.

97. Балансовий та нормативний методи

планово-економічних розрахунків.

Основними методами планово-економічних

розрахунків є балансовий і нормативний.

Сутність балансового методу в макроекон.

плануванні полягає в застосуванні прийомів і

розрахунків, які уможливлюють установлення

зв'язку та узгодження між потребами й засобами

для їх забезпечення. Завданням розробки балансу є

досягнення оптимальної відповідності (рівняння)

між сукупністю потреб і загальною сумою джерел

їх задоволення: ∑Р

=∑П

, де Р

– ресурси і-виду; П

–

потреби j-виду.

Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв'язані

групи показників (частин, розділів балансу). Перша

узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга

характеризує потреби за напрямками їх

використання. Залежно від виду балансу ресурсна

частина може мати назви: «доходи», «попит»,

«надходження»; а та частина, яка характеризує

потреби, – «витрати», «пропозиція», «розподіл».

Класифікація балансів здійснюється за багатьма

ознаками. За масштабами об'єкта планування

виділяють народногосподарські, галузеві,

регіональні і т. п. баланси. За часовою ознакою –

статичні й динамічні баланси. За одиницями виміру

– натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові),

трудові баланси і т. д.

Нормативний (техніко-економічних розрахунків)

метод засновано на використанні прогресивної,

науково обґрунтованої системи норм і нормативів.

За допомогою норм і нормативів визначають

потреби у вир-ві продукції (робіт, послуг),

обґрунтовують можливості задоволення цих

потреб, здійснюють контроль за ефективністю

використання ресурсів під час реалізації планових

завдань (див. 1.4). Норми і нормативи за сутністю є

якісними, відносними показниками. Вони

побудовані здебільшого як показники місткості та

віддачі. Показники місткості (Ям) характеризують

нормативні витрати ресурсів на одержання певного

результату (ефекту).Нм=Р/Е, де Р – витрати

ресурсів; Е – соц.-економічний результат.

Наприклад, фондомісткість – це співвідношення

середньорічного обсягу основних фондів до

валового випуску галузі.

100. Благо як економічна категорія.

Основою добробуту людини є блага, якими вона

має можливість користуватись. Благо- це дари

природи, вироби або послуги, що задовольняють

потреби людей, тобто приносять користь.

Розрізняють на економічні (Е) та неекономічні

(НЕ), матеріальні та нематеріальні (НМ),

індивідуальні (І.), колективні (К), суспільні (С). Е -

це блага, обсяги яких обмежені, а доступ до них

нормується через ціни. Це рідкісні блага

(рідкісність- це власт., що означає дисбаланс між

можлив-ми ек. ситсеми та бажаннями спож.

отримати певні блага). НЕ блага – необмежені й

неоплатні одночасно. До НМ благ відносять,

наприклад, те, що утворює людський капітал:

освіта, знання, виховання, досвід, інформація; вода,

повітря тощо.. Їхнє споживання збільшує добробут.

В економічній теорії розрізняють блага економічні

та неекономічні, матеріальні та нематеріальні,

індивідуальні, колективні та суспільні.

Економічними вважаються такі блага, обсяги яких

обмежені, а доступ до них нормується через ціни.

Економічні блага — це рідкісні блага. Рідкісність

— це властивість, притаманна всім економічним

благам, що означає дисбаланс між можливостями

економічної системи, який визначається наявністю

цих благ у суспільстві в кожному місці і кожний

момент часу, та бажаннями споживачів отримати

певні обсяги благ; такий дисбаланс існує за будь-

якої ціни рідкісного блага. Неекономічні блага —

це такі, які є одночасно необмежені і безоплатні,

наприклад, сонячне світло, вода, повітря. До них

можна віднести деякі соціальні блага, такі як

стосунки в родині, психологічний клімат на роботі,

спілкування з друзями. Інд. блага (товари

особистого користування) споживаються кожною

людиною окремо. Сусп. блага –надання яких

окремій особі неможливе без надання іншим

особам (освітлення вулиць). Кол. блага – це блага,

що розпад-ться на підставі політ. рішення (соц.

захист населення).

98. Принципи та с-ма державного

програмування економ-го і соц.го розвитку У..

Державне програмування економічного і соц.го

розвитку підпорядковується певним принципам.

Вони визначені у Законі У. „Про державне

прогнозування та розроблення програм

економічного і соц.го розвитку У.”:

1) цілісність (розроблення взаємноузгоджених

прогнозних і програмних документів соц.-

економічного розвитку (СЕР) окремих

адміністративно-територіальних одиниць (АТО) та

окремих галузей ек-ки);

2) об’єктивність (розробка здійснюється на основі

даних Держкомстату, даних органів місцевої

виконавчої влади, даних НБУ);

3) науковість (розробка на науковій основі);

4) гласність (доступність для громадян);

5) самостійність (місцеві органи виконавчої влади

та органи місцевого самоврядування в межах своїх

повноважень відповідають за розробку,

затвердження та виконання прогнозних і

програмних документів економічного та соц.го

розвитку відповідних адміністративно-

територіальних одиниць);

6) рівність (дотримання прав і врахування інтересів

місцевого самоврядування та суб’єктів

господарювання всіх форм власності);

7) принцип дотримання загальнодержавних

інтересів(органи виконавчої влади та місцевого

самоврядування повинні здійснювати розробку

прогнозних і програмних документів виходячи з

необхідності забезпечення реалізації загальнодерж

соц-ек політики та економічної безпеки держави.).

При розроблені макроекономічних планів

використовується певна с-ма показників, які

поділяються на такі групи: 1) натуральні чи

вартісні; 2) кількісні чи якісні; 3) абсолютні чи

відносні; 4) обов’язкові, розрахункові,

інформаційні. Натуральні показники

характеризують речовий аспект відтворення. Вони

дають можливість установити пряму відповідність

між обсягом вир-ва в конкретно-речовій формі та

обсягом потреб у продукції. Вартісні показники

подаються в грошових одиницях (гривнях). За їх

допомогою вимірюються сукупні результати

відтворення, передусім макроекономічні

показники. Кількісні показники характеризують

прямі безпосередні результати діяльності. Якісні

показники характеризують споживчу вартість

(корисність) продукції, умови розвитку вир-ва,

ефективність, сту-

пінь використання різних видів ресурсів і т. ін.

Абсолютні показники відображають кількісну

характеристику процесів та явищ. Відносні

показники характеризують динаміку та структуру

відповідних параметрів.

99.QСтруктура Державної програми

економічного і соц.го розвитку У..

Державна програма економічного і соц.го розвитку

(ДПЕ і СР) У. – це документ, в якому визначаються

цілі та пріоритетність соц.-економічного розвитку

(СЕР), засоби та шляхи їх досягнення, формується

взаємноузгоджена і комплексна с-ма заходів

органів законодавчої і виконавчої влади,

спрямовується на ефективне розв’язання проблем

СЕР.

Ця програма розробляється щороку

взаємноузгоджено з проектом Держбюджету. ДПЕ і

СР країни складається з таких розділів: Вступ

(загальна характеристика програми).

1. Оцінка тенденцій СЕР в минулому і поточному

роках і головні проблеми (є аналітичною част.,

охоплює аналіз цілого спектра соц-екон. проблем;

оцінка: загал. стану екон., динаміки вир-ва,

соц.розитку, стан бюдж. і банк. систем, динаміка

цін та інфляції).

2. Вплив зовнішньоекономічної ситуації на

економіку У. (дається характеристика глобал.

тенденцій, визначено перешкоди для У. для

інтегрування)

3. Цілі урядової політики.(цілі та пріоритети по

ряду напрямків)

4. Реформування державного управління.

(створення ефективної системи держ.упр., яка б

відповідала стандартам демокр. європ. правової

держави із соц.орієнтованою ринк. ек-ою)

5. Вн політика(напрямки: зрост.рівня життя,

стабіл.розвиток ек, посилення ролі регіонів,

зміцнення обороноздатності, захист прав і

свобод,запров. іннов. моделі розвитку)

6. Зовн-ек політика.(5 підрозділів: кроки в напрямі

Епроп. і евроатл. інтеграції; розвиток Експ., спів

роб. з РФ, захист вітч. товаровир., спів роб. з міжн.

фін. орг-ми)

Додатки.(перелік документів)

102. Ефективність і справедливість як

конфліктуючі цілі державної політики.

Добробут включає два основні критерії:

ефективність і справедливість. Ефективність для

споживача на ринку певного блага означає вибір

кількості одиниць блага за відомої ціни відповідно

до його попиту або готовності купувати; такий

вибір максимізує його корисність. Ефективність у

споживанні досягається, якщо споживачі не можуть

покращити своє становище — досягти вищого

рівня корисності при заданому бюджеті і цінах

через перерозподіл своїх бюджетних витрат. Якщо

всі споживачі досягають ефективності у

споживанні, тоді такому вибору відповідатиме

якась точка кривої ринкового попиту. Соц.

справедливість — міра рівності (нерівності)

життєвого становища людей, класів і соціальних

груп, що об’єктивно зумовлюються рівнем

матеріального та духовного розвитку

суспільства. Міра рівності виражається в

матеріальних і духовних благах, які надходять у

повне розпорядження людей.

Економічна ефективність і соц. справедливість є

конфліктуючими цілями державної політики, тобто

досягнення вищої міри справедливості вимагає

певних поступок в ефективності й навпаки.

Досягнення більшої міри справедливості в сус-ві

вимагає перерозподілу доходів, а основний

інструмент перерозподілу - податки.

Компроміс між соц.ю справедливістю та

економічною ефективністю - це вибір, який треба

робити і владі, і суспільству. Намагання підвищити

справедливість у розподілі доходів шляхом їхнього

перерозподілу з використанням податків та інших

регуляторів веде до зменшення загальної

ефективності ек-ки, тобто до втрат сукупного

добробуту всіх економічних агентів.

101. Сутність економічної теорії добробуту.

Серед економістів існують різні погляди щодо

того, як визначати індивідуальний добробут. А.

Пігу використовував поняття економічного

добробуту — це реалізоване за певний проміжок

часу споживання товарів і послуг. В умовах

сьогодення під економічним добробутом часто

розуміють реальний дохід індивіда, а показником

економічного добробуту країни — обсяг ВВП на

душу населення або р-нь національного доходу на

душу населення.Основна увага приділяється

проблемі оптимізації соц.го добробуту, що його А.

Пігу розглядає як суму добробуту окремих

індивідів. Основою соц. добробуту є екон.

добробут. На думку Пігу, екон. добробут — це

задоволення, яке можна оцінити в грошовому

еквіваленті. Екон. причини впливають на екон.

добробут будь-якої країни не безпосередньо, а

через ство-ня і викор-ня об'єктивного додаткового

екон. добробуту, тобто НД (нац. д. є тією частиною

об'єктивного доходу, яка також вимірюється

грошима). Пігу вважав головним показником нац.

добробуту «нац. дивіденд». Добробут визначається

рівнем і темпами зростання національного

дивіденду та рівномірним його розподілом.

Виходячи з цього Пігу визнає перерозподіл

національного доходу однією з найважливіших

функцій держави.

Існують також дві основні теорії добробуту за

Парето. Перша теорема економічної теорії

добробуту стверджує, що за певних умов (усі

учасники — фірми і домогосподарства — є

ціноодержувачами) конкурентні ринки ведуть до

оптимального за Парето розміщення ресурсів,

тобто ідеально конкурентна економіка досягає

певної точки межі виробничих можливостей ек-ки.

Ця теорема ілюструє бажаність конкуренції в

економіці.Друга теорема економічної теорії

добробуту стверджує, що будь-який оптимум за

Парето може бути досягнутий конкурентною

економікою (за умови, що всі учасники —

ціноодержувачі, функції корисностей споживачів

— увігнуті, множина виробничих можливостей —

опукла вгору). Це означає, що будь-якому

оптимуму за Парето (точці на межі виробничих

можливостей) відповідають с-ма цін і розміщ.

ресурсів між учасниками, які можуть привести до

цього стану як до конкурентної рівноваги.

103.Необх і принципи формулювання складових

понять «добробут» і «соц. справедливість».

В умовах сьогодення під економічним

добробутом часто розуміють реальний дохід

індивіда, а показником економічного добробуту

країни — обсяг ВВП на душу населення або р-нь

національного доходу на душу населення. При

побудові функції суспільного добробуту існують

труднощі, пов’язані з вирішенням проблеми

справедливого розподілу та вибором критерію

оцінки суспільного добробуту, який би не зачіпав

розподілу добробуту між членами суспільства.

Такий критерій був запропонований італійським

економістом В. Парето. Згідно з критерієм Парето

центральне поняття ек-ки обміну — поняття

ефективності у розподілі благ. Оптимальним за

Парето є такий розподіл ресурсів, що поліпшує

становище принаймні одного індивідуума і не

погіршує становище інших. Існують 2 основні

теорії досягнення оптимуму за Парето.

Соц. справедливість — міра рівності

(нерівності) життєвого становища людей, класів і

соціальних груп, що об’єктивно зумовлюються

рівнем матеріального та духовного розвитку

суспільства. Міра рівності виражається в

матеріальних і духовних благах, які надходять у

повне розпорядження людей. Але це не означає

зрівнялівки у споживанні, а встановлення і

дотримання для всіх чітко визначених критеріїв.

Критеріями соц.ї справедливості є: вільний вибір

господарської діяльності на основі визнання

багатоманітності форм власності; створення

однакових правил господарювання на засадах

ринкової ек-ки. Це означає: усунення різних цін

на однакову продукцію та дію ринкової ціни, яка

створює рівні умови реалізації продукції і послуг

для всіх форм господарювання; рівне право

одержувати винагороду за кількість і якість

затраченої праці з урахуванням кінцевих

результатів вир-ва незалежно від соц.го

походження, статі, національності; гарантію

безплатного медичного обслуговування в певних

межах; рівні умови для розвитку здібностей, що

проявляються в існуванні рівних можливостей

для виховання дітей, здобуття членами

суспільства загальної освіти та професійної

підготовки за їх бажанням і здібностями;

відсутність привілеїв і елітних умов життя для

певних груп населення, окрім дітей і жінок-

матерів; гарантію допомоги людям, які

опинилися у надзвичайній ситуації; усунення

істотних відмінностей у рівні життя жителів

міста і села, а також населення різних регіонів;

свободу пересування, вибору місця проживання.

106.Бідність – причини появи та прогресування.

Бідність визначається як неможливість через

брак коштів підтримувати спосіб життя, притам.

конкретному с-ву в конкретний період часу.

Бідні верстви населення — це ті, хто не має

найнеобх: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я,

можливості здобути освіту. Крім того, бідність —

це ще й страх перед майбутнім, зумовлений

непевністю людини у своїх можливостях уберегти

себе та близьких від нестатків.

У світовій практиці існують різні погляди на

причини бідності, які породжують різні підходи до

розв’язання або послаблення проблем

бідності.Згідно з одними поглядами, бідність є

результатом нерівних соц.-економічних умов. Соц.-

економічні умови бідних визначаються поганим

харчуванням, несприятливим оточенням, низьким

рівнем викладання в школах, які відвідують діти

бідних, дискримінацією при працевлаштуванні та

іншими чинниками. Такий погляд є виправданням

активної соц.ї політики, що передбачає або

підтримку доходів, або коригування умов, які

породжують бідність.Згідно з іншими поглядами,

бідність є наслідком поганого пристосування

індивідів до умов соц.го життя, тобто поведінки,

яка залежить від самої людини і яку вона сама ж

може змінити. Підтримка людей, які не хочуть

працювати, лише розбещує їх, що призводить до

зменшення у них стимулів до ефективної праці.

Такий погляд вимагає від влади згортати соціальні

програми підтримки людей з низькими доходами.

Існування бідності в У. не викликає сумніву,

проте офіційно не визначено критеріїв та

показників вимірювання бідності. Рахункова палата

представила цифри за дев'ять місяців цього року,

відповідно до яких дванадцять з половиною

мільйонів українців підпадають під дану категорію,

а це майже чверть населення У..

104. Основи теорії соц.го вибору.

Соц. вибір — це зведення індивідуальних

смаків і вподобань до узагальнених соц уподобань.

Теорія, яка вивчає проблему узагальнення

індивідуальних уподобань, думок, чи інтересів, а

також зв’язок між окремими індивідами і

суспільством, відома під назвою теорії соц.го

вибору. Автором цієї теорії є амер економіст

Кеннет Ероу. Проблема виявлення й узгодження

індивідуальних уподобань в аналізі й моделюванні

соц.го вибору є однією з головних і складних.

Розв’язати цю проблему можливо лише за

допомогою процедури голосування. Одним зі

способів узагальнення індивідуальних уподобань є

голосування за правилом більшості (принцип одна

людина — один голос). Але такий підхід не

враховує можливу різну інтенсивність уподобань.

Проблема раціональності соц.го вибору

пов’язується з парадоксом голосування, який був

відкритий французьким філософом М. Кондорсе.

Парадокс виникає через порушення аксіоми

порівняння величин для колективних уподобань,

яка виконується в умовах раціонального вибору

для індивідуальних уподобань. Причиною

нераціональності соц вибору в парадоксі Кондорсе

є так званий двовершинний профіль уподобань

одного з учасників.

Добробут людини вимірюється її баг-ом і рівнем

доходів, які отримуються за певний період часу.

Багатство – це ек-чно змінна величина і його

обсяг визначається на певний момент часу. Дохід –

теж екон-чно змінна величина, але він визн-ться за

певний проміжок часу.

Існує 3 основні форми багатства і відповідні ним

форми доходів:

1) фізичне багатство (земля, нерухомість, авто,

коштовності тощо);

2) фінансове багатство (акції, облігації, банківські

депозити, готівка, чеки тощо);

3) людський капітал (здоровя, пам'ять,

фіз..здібності).Цей капітал – основне джерело

доходів для більшості людей; як в грошовій формі

–зарплата, так і в негрошовій – задов від творчості.

105.Причини нерівності в розподілі доходів

населення.

Соц. нерівність — це міра нерівномірного

розподілу матеріальних і духовних благ у

суспільстві, статусів і влади, а також у життєвому

стані різних суспільних груп. Основними

соціальними питаннями, які викликають

стурбованість у кожному суспільстві, зокрема і в

У., є проблема надто високої нерівності в розподілі

багатства і доходів та існування бідності. Варто

зауважити, що фактичний р-нь індивідуального

добробуту й доходів у будь-якому суспільстві

нерівний. Необхідно виявити основні причини

нерівності в доходах.

Існує кілька основних причин нерівності в

розподілі доходів населення.

1._Відмінності у здібностях і вміннях людей.

Люди мають різні розумові здібності, фізичні дані,

різну схильність до ризику тощо.

2._Інтенсивність праці. Люди можуть працювати

різну кількість годин на день, тиждень, а якщо

необхідно — і у вихідні дні.

3._Відмінності у професійних перевагах, видах

занять та праці. Різні види діяльності оплачують

по-різному, серед причин цього явища й різна

привабливість праці, й можливі ризики

захворювань чи навіть загроз для життя. Так, щоб

залучити робітника на непривабливу роботу, йому

слід заплатити більше, ніж за аналогічну, але

привабливішу роботу. Це може бути оплата праці

металурга, шахтаря в порівнянні з іншою дія-тю.

4._Відмінності в освіті і навчанні. У сучасних

умовах люди з вищим рівнем освіти (магістри,

кандидати наук, доктори наук, доценти, професори)

можуть заробляти більше грошей і здобути більш

високооплачувану роботу.

5._Інші чинники. Сюди слід віднести такі

чинники, як відмінності в готовності ризикувати,

нерівність у володінні власністю, нерівність у

доходах, спричинена нерівністю успадкованого і

набутого майна; монополія на ринку, везіння,

зв’язки, нещастя, дискримінацію за статтю, віком,

етнічним походженням.

Крайнім проявом нерівності в розподілі

доходів є бідність. Бідність визначається як

неможливість через брак коштів підтримувати

спосіб життя, притаманний конкретному

суспільству в конкретний період часу.

107. Показники нерівності в розп. доходів нас.

Для вимірювання нерівності доходів усе

населення попередньо ранжується за своїми

доходами (або видатками) на 5 рівних за

чисельністю груп (які наз квінтилями) або 10 груп

(децилі). До 1ї групи потрапляють найбідніші

домогосп-ва, до останньої (5ї або 10ї) —

найзаможніші. Основними показниками нерівності

в розподілі доходів є квінтильний і децильний

коефіцієнти та коефіцієнт Джині.

Квінтильний коеф. дорівнює відношенню

частки доходів вищої квінтильної групи (у

відсотках) до частки доходів нижньої квінтильної

групи. Нижня квінтильна група — це 20_%

найбідніших домогосп-в, вища група — 20_%

найбагатших домогосп-в.

Децильний коеф. дорівнює відношенню

частки доходів вищої децильної групи до частки

нижньої децильної групи, де нижня децильна група

— це 10_% найбідніших домогосподарств, вища

група — 10_% найбагатших домогосподарств.

Коефіцієнт децильності можна розрахувати

за такою формулою:





дец

де K

дец

—

коефіцієнт децильності;





i 1

— сумарні річні доходи

10_% найбільш багатих верств населення;





i 1

— сумарні річні доходи

10_% найменш забезпечених верств населення.

Аналогічно можна розрах квінтильний коеф-т.

Коефіцієнт Джині — показник нерівності в

розподілі доходів, який дорівнює відношенню

площі фігури, що утворюється між кривою

Лоренца і лінією абсолютної рівності, до площі

трикутника, що утворюється лінією абсолютної

рівності і координатними осями.

Для порівняння нерівності в доходах між

країнами використовуються деякі макроекономічні

показники — валовий внутрішній продукт на душу

населення. Нерівність може бути проілюстрована і

графічно — за допомогою кривої розподілу доходів

та кривої Лоренца.

109. Методика розрах прож. мінімуму.

Прожитковий мінімум — вартісна величина

достатнього для забезпечення нормального

функціонування організму людини, збереження

його здоров’я, набору продуктів харчування, а

також мінімального набору непродовольчих

товарів та мінімального набору послуг, необхідних

для задоволення основних соціальних і культурних

потреб особистості.Прожитковий мінімум може

встановлюватися на одну особу і в розрізі основних

соціальних і демографічних груп населення, до

яких належать такі категорії населення: діти до 6

років; діти від 16 до 18 років; працюючі дорослі;

непрацюючі дорослі

Для оцінки вартісної величини прожиткового

мінімуму слід використовувати середні ціни

купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням

усіх видів торгівлі. Зокрема, витрати на

продовольчі товари можуть розраховуватися на

основі середніх цін на продукти харчування, за

якими ведуться подекадні с-матич-

ні спостереження в державній і кооперативній

торгівлі, і які друкуються в пресі (експрес-

інформація Державного комітету статистики У.), а

також цін на колгоспних ринках.

Одним із важливих показників рівня життя нас є

вартісна величина прожит мін для непрац громадян

(межа малозаб), яка розрах за ф-лою

 

 



1 111

ПсВжНТ)cпЦ(ПХminПР

де ПРmin — вартісна величина прожиткового

мінімуму (межі малозабезпеченості), грн;





і 1

ПХ

— сума вартості спожив прод

харчув, грн;

Ц — факт. ціна купівлі продуктів харчування, грн;

Nсп — споживання на душу населення продуктів

харчування за тимчасовими нормами за рік, кг;





і 1

НТ

— сума вартості непрод.

товарів, грн;





і 1

Вж

— вартість утримання житла,

грн (оплата житла, тепло-, водо- і газопостачання,

водовідведення, електроенергія);





і 1

Пс

— побутові послуги, послуги

зв’язку, послуги культури, грн.

110. Методи фінансув соц. сфери, як

способи досягнення цілей соц.-екон розвитку У..

До соц.ї сфери нац ек входять такі складові: освіта,

охорона здоров'я, культура і мистецтво, туризм,

фізична культура і спорт, соц. захист і соц.

забезпечення населення. їхня діяльність значною

мірою залежить від організації фінансового

забезпечення.

Треба розрізняти 3 складові: 1.джерела фін-ня; 2.

інструменти форм-ня джерел; 3. напрямки фін-ня.

За формами власності джерела фінансування

поділяють на бюджетні та позабюдж.. За видами:

бюджетні — за рівнями бюджетів і позабюджетні

— за рівнями централізації коштів. Крім того

поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутр. -

визначаються бюдж. системою У. та позабюдж.

коштами. До позабюджетних джерел (коштів)

можна віднести: державні і недержавні соц.

фонди, соц. фонди органів місц. самовр-ня,

різноманітні територ. та муніцип. позики, фін.

ресурси підпр-в, організацій і установ, які

підтримують соціальні проекти і програми.

Зовн.

- можуть форм-ся за рахунок міжнар.

екон. інституцій (між держав., держ. і

недержав.), кредитів; позик міжнар. фін. орг-

ій; гуманіст. допомоги з-за кордону.

Інстр-ми форм-ня джерел є податки соц-ек характеру

(стягуються в основному з населення), і держ.-

екон. характеру (основними платниками яких є

усі інші сфери госп. діял-ті і благодійні внески…)

Таким чином, головним фінансовим джерелом

регулювання діяльності установ і організацій

державного сектору, підтримки добробуту

населення та ділової активності, поєднання соц.ї

справедливості й економічної ефективності,

поточних і перспективних потреб суспільства є

державний бюджет.

Витрати на соціальну сферу становлять в У.

близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних

витрат лежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх

місцевих структур, з яких фінансується приблизно

80 % усієї соц.ї сфери.

111. Зміст кошторисно-бюджетного фінансув

соц.ї сфери в У..

Виділення коштів з бюджету на утримання соц.ї

сфери здійснюється через кошторисно-бюджетне

фінансування. Кошторис є основним плановим

документом бюджетної установи, який надає

повноваження бюджетній установі щодо отримання

доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і

спрямування коштів для виконання установою

своїх функцій та досягнення цілей, визначених на

рік відповідно до бюджетних призначень.

Кошторис витрат складають згідно з формами,

розробленими Міністерством фінансів У. для

окремих типів установ.Кошторис складається з

трьох частин.У 1 частині зазначається:1) назва та

адреса установи;2) бюджет, з якого здійснюється

фінансування;3) зведені витрати за статтями

кошторису.

У 2 — оперативно-сітьові показники установи.

У 3 частині — розрахунки за окремими статтями.

Кошторис бюджетної установи включає такі

статті:заробітна плата;нарахування на заробітну

плату;канцелярські та господ витрати;відрядження

та службові роз’їзди; витрати учбові, на виробничу

практику учнів;науково-дослідні роботи;придбання

книг для бібліотек;стипендії;витрати на

харчування;придбання медикаментів і

перев’язувальних засобів;придбання обладнання й

інвентарю;капітальний ремонт будівель і

споруд;інші витрати.

Кошторис має дві складові: загальний фонд, який

містить обсяг надходжень із загального фонду

бюджету та розподіл видатків за повною

економічною класифікацією на виконання

бюджетною установою своїх функцій; спеціальний

фонд, який містить обсяг надходжень зі

спеціального фонду бюджету на конкретну мету та

їх розподіл за повною економічною класифікацією

на здійснення відповідних видатків згідно з

законодавством, а також на реалізацію

пріоритетних заходів, пов’язаних із виконанням

установою основних функцій.

Кошторисному фінанс-ю підлягають ті заклади, які

не мають реальних можл-тей самостійно заробляти

гроші й послуги яких повинні мати доступний

характер, — бібліотеки, музеї, виставки, заповідники,

палаци і будинки культури.

112. Порівняльна характеристика впливу на

розвиток нац. ек-ки солідарної та

нагромаджувальної пенсійних систем.

Нині в У. відбув.перехід від однорівневої

солідарної моделі пенс.забезпеч. до мішаної

трирівневої сист.пенс.забезпеч:

- 1й р-нь — держ.страхова пенсійна с-ма,

заснована на принципах солідарної

взаємодопомоги і самовідповідальності працівників

за власний стан пенс.забезпеч. Вона ґрунт.на

збереж.певних страхових пенсійних внесків.

- 2й р-нь — обов’язкова накопичувальна сист.з

фіксованим розміром відрахув.від З/П.. Для

управління цією ланкою будуть створені

пенс.фонди у формі аукціон.тов-в, заснованих

великими інвестиційними й страховими

компаніями, профспілковими об’єднаннями.

- 3й р-нь — добровільне пенс.страхування,

засноване на створенні індивідуал. пенсійних

рахунків у недерж.і комерц-х страх-х фондах.

У рамках солідарної системи страхув. законодавчо

запроваджено різноманітні форми підтримки

пенсіонерів. Така підтримка передб.певний р-нь

частк-го перерозп пенсійних коштів на користь:

- осіб, які працювали у шкідливих і тяжких умовах

– підвищ-й розмір пенсії за рахунок пільгового

врахування стажу роботи в таких умовах, набутого

до 1.01.2004 року, а також право на достроковий

вихід на пенсію;

- осіб, які працювали на педагогічній роботі, в

окремих медичних закладах, соціальних

працівників, артистів і спортсменів, які мають

право на пенсію за вислугу років;

- осіб, які не мали можливості набути достатньо

великого страхового стажу (мали низькі заробітки,

перебували у відпустці по догляду за дитиною,

доглядали за інвалідом І групи тощо) і мають право

на мінімальну пенсію та надбавки до пенсії;

Обов’язкова накопичув.сист.є принципово новим

елементом сист.загальнообов’язкового

держ.пенс.страхув.не тільки для Укр, а й для

багатьох країн світу, що протягом останніх 20 років

реформували свої пенсійні системи.

Головною ознакою цієї системи є те, що в ній, на

відміну від солідарної, не відбув. негайної виплати

пенс.коштів, які надійшли у вигляді страх-х

внесків. Такі кошти спрямов-ся на

формув.реальн.індивідуал. накопичень

застрахованих осіб. З метою збереж.цих

заощаджень забезпеч.їх інвестув.в інструменти

грош-го, фондового ринків, об’єкти нерухомості,

банк-кі метали та інші активи, дозволені Законом

Укр.«Про загальнообов’язкове

держ.пенс.страхування»

113. Пояснити особливості процесів у

національній економіці, для якої справедливою

є характеристика: «за рік темпи приросту

доходів населення вдвічі перевищили темпи

приросту ВВП».

Індекс ВВП характеризує зростання ВВП, тоді ж як

дефлятор ВВП хар-зує р-нь цін, отже в даму

випадку зростання доходів не відповідає зростанню

ВВП, внаслідок чого відбувається зростання цін і

це призводить до інфляції. Це створює нестабільну

ситуацію у країні і негативно впливає на найменш

захищені прошарки населення.

Індекс якості економічного розвитку S=Y-D

/|Y|

Y- Індекс ВВП; D

- Дефлятор ВВП Y - Індекс ВВП

за модулем Чим менше значення якості ВВП, тим

нижча якість економічого розвитку. Показники

функціонування ек-ки найбільшою мірою

характеризують р-нь екон-го розвитку, бо

відбивають результативність використання

основних факторів вир-ва. Про р-нь екон-го

розвитку судять із вир-ва та споживання деяких

ключових видів продукції, передусім

енергоспоживання на душу нас-ня. Тому цей

показник характеризує досягнутий р-нь вир-ва,

можливості подальшого розвитку ек-ки та ступінь

задоволення потреб людини.

114. Концепція взаємодії ек-ки та екології.

Забруднення навколишнього природного

середовища — це негативний продукт

господарської діяльності, який завдає збитків

національному добробуту.

Концепція екології й ек-ки передбачає ряд

економічних заходів для забезпечення охорони

навколишнього природного середовища:

 Взаємозв’язок усієї управлінської, науково-

технічної та господарської діяльності підприємств,

установ та організацій з раціональним

використанням природних ресурсів та

ефективністю заходів з охорони навколишнього

природного середовища на основі екон. важелів.

 Визначення джерел фінансування щодо oxopoни

навколишнього природного середовища.

 Встановлення лімітів викор-я прир ресурсів,

викидів і скидів забруднених речовин у навкол

прир середовище та на утвор-я і розміщ-я відходів.

 Встановлення нормативів збору і розмірів

зборів за використання природних ресурсів,

викидів і скидів забруднених речовин у

навколишнє середовище.

 Надання підприємствам, організаціям і

установам, а також громадянам податкових,

кредитних та інших пільг під час упровадження

ними маловідходних, енерго- і ресурсозберігаючих

технологій та нетрадиційних видів енергії,

здійснення інших ефективних заходів щодо

охорони навколишнього середовища.

Проблеми, що розкриваються в концепції, можна

поділити на дві групи:

перша — це ефективне використання економікою

природних ресурсів;

друга — це пошук та обґрунтування методів

запобігання та ліквідації збитків від забруднення

навколишнього середовища.

Ці проблеми мають вирішуватися на основі

закономірностей природно-історичного характеру,

а також з урахуванням потреб суспільства, що

постійно змінюються, формуванням нової системи

цінностей на тлі економічних проблем сучасності.

Концепція ек-ки та екології ґрунтується на

механізмі платності природокористування,

охоплює с-ма економічних інструментів,

спрямованих на акумуляцію матер ресурсів для

реалізації природоохоронних програм та на

спонукання товаровироб. до підвищ екологічності

застосованих технологій і власної продукції.

Концепція відбиває розуміння тісного

взаємозв’язку екологічних, економічних та

соціальних проблем людства і того факту, що вони

можуть бути розв’язані лише комплексно, за умови

співпраці і координації зусиль.

Розроблення концепції екології й ек-ки спрямовано

на поліпшення навколишнього середовища,

підтримання екологічної рівноваги на території У.,

забезпечення конституційного права людини на

безпечне довкілля.

115. Сутність стратегії сталого розвитку.

Сталий розвиток — це розвиток, що задовольняє

потреби сьогодення, не ставлячи під загрозу

прагнення майбутнього покоління задовольнити

власні потреби. Сталий розвиток узагальнює в

активізацію ролі кожної окремої людини в

суспільстві, забезпечення її прав і свобод,

збереження навколишнього природного

середовища, формування умов для відновлення

біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на

зниження рівня антропогенного впливу на прир

середовище й гармонізацію розвитку людини в

природі.

Для умов У. сталий розвиток може бути визначений

як процес гармонізації продукт сил, задоволення

необхідних потреб усіх членів суспільства за умови

збереження і поетапного відтворення цілісності

навколишнього середовища, забезпечення рівноваги

між потенціалом природи та вимогами людей усіх

поколінь.

Забезпечення сталого економічного розвитку

належить до пріоритетних і глобальних проблем у

внутрішній і зовнішній політиці країни. В сучасних

умовах неможливо забезпечити сталий економічний

розвиток суспільства за рахунок виснаження

природних ресурсів та руйнації природного

середовища, а також неможливо зберігати високу

якість навколишнього природного середовища для

нормальної життєдіяльності та проживання

населення без розвинутої ек-ки в країні.

Враховуючи особливості перехідного періоду, який

переживає У., цілями сталого розвитку держави

мають стати: Соц. справедливість ,Економічний

прогрес ,Відтворення навколишнього природного

,Раціональне ресурсокористування ,Демографічна

стабільність ,Добробут ,Освіта ,Міжнародне

співробітництво.

Сталий розвиток У. базується на таких принципах:

 забезпечення гармонізації співіснування

людини і природи;

 підтримання належного стану навкол

природного середовища у процесі розвитку сус-ва;

 відповідальності держави за погіршення стану

навкол природного середовища;

 нарощування національного потенціалу країни

для забезпечення сталого розвитку;

 здійснення заходів щодо екологізації

господарської діяльності,

 стримування та запобігання переміщенню

(перевезенню, переносу) в інші країни будь-якої

діяльності або речовин, що вважаються

шкідливими для здоров’я людини;

 зменшення різниці рівнів життя різних верств

населення і подолання бідності.

116.Сутність та характеристика екологічної

складової стратегії сталого розвитку

Світовий досвід свідчить, що сучасні екологічні

проблеми породжені певною мірою відстав.м

економічної думки. Так, основна увага в ек.й теорії й

практиці приділялася двом чинникам ек. зрост. —

праці та капіталу. Природні ресурси вважалися

невичерпними. Поза розглядом залишалися й

наслідки економічної діяльності у вигляді забруднень

і деградації навкол. середовища та ресурсів.

З погляду на роль і місце природних ресурсів і

природ. середовища у розв. ек-ки розрізняють два

типи ек. розв.: техногенний і сталий. Характерними

рисами техногенного типу ек. розв. є виснажувальне

використ. невідновлюваних видів природних ресурсів

і надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів зі

швидкістю, що перевищує можливості їх відтвор. та

відновл.. Стратегія сталого типу ек. розв. забезпечує

задовол. не тільки потреб сьогод., а й не ставить під

загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх

поколінь. Прихильники сталого розв. підкреслюють

незворотний характер шкоди навколишньому

середовищу, заподіяної в результаті нераціонального

використ. природних ресурсів. Нині в Укр.

відбувається трансформація економічної стратегії в

напрямі становл. сталого типу ек. розв..

Розрізняють два типи екологічної політики:

пасивну й активну. Пасивна політика виходить з

ідеології стримув. зрост. забрудн.. Вона ґрунтується

на використанні переважно адміністративно-

розпорядчих інструментів, екологічних стандартів і

норм, дозвільних процедур. Активна політика

орієнтована на послідовне скороч. забрудн..

Загальна мета Стратегії сталого розв. Укр. полягає

у встановленні механізмів досягн. на визначеному

стратегічному періоді стандартів якості життя та

необхідної безпеки життєдіяльності суспільства через

гармонізацію національних, європейських і

глобальних інтересів та тенденцій сталого розв., а

також інтересів сучасного насел. Укр. і прийдешніх

поколінь, кожної людини і природи.

В Укр. екологічне регулюв. здійснюється через

відповідні нормативно-правові акти. Упродовж 1991

—1995 рр. ухвалено низку екологічних законів.

Верховною Радою Укр. ратифіковано значну

кількість міжнародних екологічних угод. Ці угоди

стос. не лише глобальних питань захисту довкілля, а й

питань захисту і збереж. біологічного та генетичного

різноманіття та природних екосистем.

Для виріш. екологічних проблеми необхідно,

спираючися на досягн. науково-технічного і

технологічного прогресу та нові здобутки науки,

скорочувати спожив. природних ресурсів, передусім

невідновлюваних, переходити на інші види матеріалів

та енергії, поширювати прогресивні безвідходні та

ресурсозбережні технології і зрештою усім світом

припинити забрудн. навкол. природ. середовища та

забезпечити його якісне відтвор..

Варто зауважити, що альтернативи стратегії

сталого розв. людства не може бути, і вона включає

три складові:

екологічну (збереж. і поліпш. природ.

середовища);

економічну (подальший гармонійний розвиток

вир-ва, продуктивних сил суспільства);

соціальну (неухильне підвищ. добробуту народів,

вирів-нюв. рівнів їхнього життя — внутрішніх і

зовнішніх, неухильне поліпш. соціальних умов і

стандартів). Тільки таке розуміння сталого розв.

прийнятне для всіх народів.

117.Характеристика системи органів

управління в галузі охорони навколишнього

природного середовища.

У нац економіці У. сформувалась і функціонує

розгалужена природоохоронна с-ма. Однією з

центральних ланок цієї системи є підс-ма

управління і прогнозування в галузі охорони

навкол середовища і рац-го викор-я природних

ресурсів. В У. керівництво і координацію

діяльності цієї підсистеми здійснюють КМУ, Мін

охорони навк прир середовища, Мін-во ек-ки.

Адміністративне упр-я охороною навкол прир

середовища полягає у здійсненні в цій галузі

функцій нагляду, дослідження, екологічної

експертизи, контролю, прогноз-я, програмування,

інформування й іншої виконавчо-розпорядчої д-сті.

В У. існує с-ма органів управління в галузі

охорони навколишнього середовища — це

юридично самостійні державні, самоврядні й

громадські інституції,уповноважені здійснювати

організаційно-розпорядчі, координаційні,

консультативні, організаційно-експертні,

контрольні та інші функції в галузі забезпечення

екологічної безпеки, ефективного використання

природних ресурсів і охорони довкілля.

До системи органів управління в галузі охорони

навколишнього середовища належать: органи

загального державного управ.; органи спеціального

державного управл.; органи місцевого самовряд;

органи громадського управління.

До основних функцій державного управління в

галузі екології можна віднести такі:

 розподіл і перерозподіл природних ресурсів

між природокористувачами;

 облік природних ресурсів і ведення

природоресурсних кадастрів;

 просторово-територ устрій об’єктів природи;

 планування використання, відтворення й

охорони навкол природного середовища;

 прогнозування, спостереження (моніторинг)

та інформування в галузі використ, відновлення й

охорони навкол прир середовища; екологічні

програми; передпроектні документи;

територіально-планувальні документи; цільові

комплексні програми;

 контроль за використ, відновл прир ресурсів

і охороною навкол прир серед;

118 Сутність та характеристика системи

платного природокористування в Укр.

Фактично с-ма платного природокористування в

У. має три основні частини:

1. С-ма платежів за використання природних

ресурсів передбачає такі види платежів:■ платежі

за використання прісної води (введені в 1994 p.);■

платежі за використ. одиниці кор копалин (1994);■

платежі за використання лісових ресурсів (1995);■

платежі за рослинні і тваринні ресурси (1996).

2. С-ма еколог. платежів охоплює 4 підс-ми:■

платежі за забруднення атмосфери стаціонарними

джерелами;■ платежі за забруднення атмосфери

трансп засобами;■ платежі за скидання стоків;•

платежі за складування твердих відходів.

3. С-ма накопичення і витрат фінансових коштів

(позабюджетний фонд).

Для регулювання платежів за забруднення

введена с-ма лімітів, тобто величини гранично

допустимого викиду. В управлінні платежами за

природні ресурси застосовувалася с-ма ліцензій,

тобто дозволів на використання певної кількості

природного ресурсу. Ліміти і ліцензії виконують

дві важливі функції:

Як правило, с-ма зборів за використання

природних ресурсів формується на основі кількох

ключових елементів:

• ліцензій на споживання природних ресурсів,

тобто дозволів на використання певної кількості

конкретних видів ресурсів; розробляються і

затверджуються екологічними підрозділами

національних і місцевих рівнів;

• нормативів використання природних ресурсів;

• порядку стягнення зборів;

• ставок зборів (платежів) за використання

природних ресурсів;

• системи розподілу зібраних коштів між різними

рівнями господарювання.

1. Плата за землю. Встанов.3 види плати:

а) за використання земель с/г призначення;

б) за використання земель населених пунктів;

в) за вилучення угідь, що не нал до населених

пунктів, під непрофільне використання

2. Платежі (збори) за використання надр. Цей

вид платежів умовно можна розділити на два види:

а) збір за видачу ліцензій на користування надрами;

б) плата за користування надрами; в) відрахування

за геологорозвідувальні роботи, що виконуються за

рахунок державного бюджету; г) плата за використ.

підземного простору; д) акцизний збір.

121.Необх. і переваги співроб. У. з між нар.

економічними та фінансовими організаціями.

У. є членом практично усіх цих організацій

(крім ГАТТ/СОТ) і у 2006 р. набула статусу країни

з ринковою ек-кою.Інтеграція у світову ек-ку

передбачає послідовне вирішення завдань, які

забезп. насамперед загальнонац. інтереси країни в

цілому. На сьогодні У. перебуває на початковій стадії

інтернаціоналізації нац. ек-ки, що зумовлено

традиційними формами міжнар. екон. відносин (в

основному це стосується міжнар. торгівлі

Для У. вступ до ЄС особливо актуальний,

оскільки це забезпечить максимальну стабільність і

високу ефективність уже досягнутих результатів у

зовнішньоекономічній діяльності та позитивно

вплине на процес інтеграції У. у світовий

простір.ЄС є найбільш сильним і розвинутим

угрупованням, політичний та економічний

потенціал якого постійно зростає, що сприяє

підвищенню як рівня життя його громадян, так і

їхніх прав і свобод.

Для розгляду в Раді Європи заявки держави

щодо членства необхідна відповідність

національних умов таким критеріям, які беруться

до уваги Парламентською асамблеєю Ради

Європи.У 1994 р. між Україною та ЄС була

підписана Угода про Парт-нерство і

Співробітництво між Україною та ЄС, успішна

реалізація якої можлива за наявності двох

обов’язкових умов:

 наближеність рівнів розвитку та

інтернаціоналізації економік країн-партнерів;

 наявність високорозвинутих економічних

зв’язків між суб’єк-тами економічної діяльності

країн, що інтегруються, інтенсивність яких ще до

початку інтеграційних процесів вища, ніж зв’язки з

іншими країнами чи групами країн.

Основним досягненням виконання вимог до

вступу в ЄС має стати підписання повноцінної

Угоди щодо асоціації, яке закріпить поступовий

перехід у зону вільної торгівлі, посилить

політичний діалог і поглибить співробітництво в

усіх сферах взаємного інтересу.

119 Розподіл платежів за забруднення

довкілля між держ та місц бюджетами

Плата за забруднення навколишнього

природного середовища встановлюється на основі

лімітів викидів і скидів забруднених речовин у

навколишнє природне середовище, захоронення

(складування) відходів промислового, с/г, будівель-

ного та іншого виробництв. Порядок установлення

нормативів плати і стягнення платежів за

забруднення навколишнього природного

середовища визначається Кабінетом Міністрів У..

Критерієм для розрахунку платежів за забруднення

є збитки від нього. Збитки, своєю чергою, можуть

проявлятися через деградацію водних комплексів,

атмосфери, флори, фауни, ґрунтів, ландшафтів,

погірш здоров’я людей та скороч тривалості їх

життя. Розподіл коштів за використ прир ресурсів,

що надходять до державного бюджету, здійснює

Верховна Рада У..

Для фінансування заходів з охорони

навколишнього природного середовища

утворюються державний та місцеві позабюджетні

фонди охорони навкол прир середовища.

Місцеві позабюджетні фонди утворюються в

межах єдиного позабюджетного фонду відповідної

Ради за рахунок:платежів за забруднення

навколишнього природного се-

редовища;грошових стягнень за порушення норм і

правил охорони навколишнього природного

середовища, санітарних норм і правил та за шкоду,

заподіяну порушенням законодавства про охорону

навколишнього природного середовища в

результаті господарської та іншої діяльності, чи

понадлімітне використання природних ресурсів;

цільових та інших добровільних внесків

підприємств, установ, організацій і громадян;

находжень від реалізації конфіскованого

відповідно до законодавства майна, яке було

предметом екологічного правопорушення.

Розподіл платежів, що надходять до місцевих

позабюджетних фондів охорони навколишнього

природного середовища, здійснюється відповідно

обласними, міськими Радами за поданням органів

Міністерства екології та природних ресурсів У..

Розподіл коштів, що надходять до

республіканського позабюджетного фонду охорони

навколишнього природного середовища,

здійснюється Кабінетом Міністрів У..

Кошти місцевого і державного позабюджетного

фондів можуть використовуватися тільки для

цільового фінансування природоохоронних і

ресурсозберігаючих заходів, а також заходів,

спрямованих на зменшення негативного впливу

навколишнього природного середовища на

здоров’я населення.

120 Методика розрах. показників активності

країни у міжнародних екон. відносинах

Активність країни у світових екон. відносинах

можна оцінювати за такими показниками.

І. Експортна (імпортна) квота — відношення

експорту країни до ВВП. Ця квота характ. р-нь

відкритості нац. ек-ки, її р-нь залежить не лише від

конкурентоспроможності товарів і послуг країни на

світовому ринку, а й від потреб країни в імпорті,

тобто доходи від експорту мають відшкодовувати

видатки на імпорт. Слід зауважити, що високий р-нь

відкритості ек-ки несе небезпеку для нац. ек-ки.

ІІ. Обсяг експорту (імпорту) країни на душу

населення. У розвинутих країнах із високим рівнем

відкритості ек-ки обсяг експорту на душу

населення становить 3—5 тис. дол. США. В У. цей

показник у 2005 р. становив 0,73 тис. дол.

ІІІ. Експортний потенціал країни — обсяг

виробленої продукції, який країна може продати на

світовому ринку без будь-якої шкоди для

задоволення своїх внутрішніх потреб.

ІV. Співвідношення частки країни у світовому

вир-ві певного продукту з її часткою у світовій

торгівлі ним. Якщо частка країни у світовому вир-ві

певного продукту перевищує частку міжнародної

торгівлі ним, то це свідчить про його низьку

конкурентоспром. на світовому ринку.

V. Структура експорту — питома вага різних

товарних груп у загальному обсязі експорту.

Структура експорту характеризує роль країни у

міжнародній галузевій спеціалізації, яка може мати

різну спрямованість (машинно-технологічну або

сировинну) залежно від переважання частки

продукції обробної промисловості чи сировини,

матеріалів, енергоносіїв у її експорті.У. експортує і

має можливості збільш. обсяги експорту продукції

хім. та нафтовім. Пром.-сті: аміаку, гідрооксиду

магнію, натрію, оксидів металів, казеїну, ефіру,

кислот, силікатів, карбідів, пороху та вибухових

речовин, фарбувальних речовин тощо.

123.Зміст теорій міжнар конкурентоспр країн.

Конкурентоспр – це наявність властивостей, які

створюють переваги для суб’єкта екон. змагання.

Конкур-на країна – це країна, яка виробляє конк-ні

товари і послуги за вільних і справедливих ринк.

умов, одночасно підтримує і збільшує реальні

доходи нас-ня у довгості. перспективі. Теорії:

–теорія меркантилізму: країнам, що прагнули

завоювати світові ринки, регулювати зовн.

торгівлю з метою зб.. Екс та обм Імп за допомогою

квот, тарифів та інших інструм; заборони вивезення

сировини, а її ввезення зробити безмитним, що

дасть можл знизити експортні ціни та підв

конкурентні переваги націон. виробників.

–Теорія абсолютних переваг — успіх країни у

міжнародній конкуренції намагалися пояснити

через принцип абсолютних і відносних переваг у

міжнародній торгівлі, значення яких актуальне для

сировинних галузей. А. Сміт

–Теорія відносних переваг —Д. Рікардо

стверджував, що країна отримає значний виграш,

підвищить свою конкурентоспро можність, якщо

вона сконцентрує ресурси на найефективнішому

напрямі вир-ва й експортуватиме його товари на

світові ринки. Тобто кожна країна прагне

експортувати ту продукцію, для випуску якої вона

має певні цінові переваги, а імпортувати такі

товари, у випуску яких переваги мають інші країни.

–Еволюційна теорія. Й. Шумпетер виклав

концепцію ефективної конкуренції на основі

інновацій, що лягла в основу еволюц теорії. Він

довів,що ефективна конкуренція можлива лише за

умови динамічної ек-и, яка ґрунтується на

поширенні новинок у різних формах.

–Теорія конкурентних переваг (М.Портера). Він

розробив схему чинників, які визначають

міжнародну конкурентоспроможність, і дійшов

висновку, що конкурентна перевага країни відбиває

продуктивність використання ресурсів.

–Теорія глоб. випередження конкурентів (Г. Хамел

і К. К. Прахалад). Важливою умовою інтелект

лідерства вони називають уміле використ. потенц

можливостей розвитку і нового використання

продукту, а також — знання, навички.

122. Сутність стратегії розвитку нац. ек Укр

в умовах глобалізації.

Концептуальні засади стратегії економічного та

соц.го розвитку У. на 2002—2011 роки».

Основними з них є:

1._Розвиток конкуренції, посилення державного

регулювання суб’єктів природних монополій,

підвищення прозорості їхньої діяльності,

формування конкурентного середовища на ринках

енер-гоносіїв, сільгосппродукції, транспортних

перевезень, зв’язку, житлово-комунальних послуг,

розміщення державного замовлення,

централізованих капіталовкладень тощо.

2._Поглиблення, згідно з критеріями ЄС,

лібералізації всіх сфер екон. Дія-ті. Такий підхід не

суперечить логіці посилення дієзд.і держави, а

навпаки — органічно з цим поєднується.

Основною стратегічною метою входження У. у

ХХІ ст. має стати підвищення конкурентоспроможності

ек-ки. Оскіль-ки пріоритетними напрямами

державної політики є вихід Украї-ни на

міжнародний ринок, приєднання до ГАТТ і СОТ,

інтеграція до Європейського Союзу.

Розробка і реалізація державної стратегії

підвищення конкурентоспроможності нац. ек-ки

має бути постійним і безперервним процесом, з

обов’язковим співвідношенням із потребами

господарської діяльності.

Виходячи з тимчасового характеру дії чинників

економічного зростання у минулі роки, для

забезпечення економічного зростання у

довгостроковому періоді виникає необх. у

розробленні економічної стратегії, яка має

ґрунтуватися на довготривалих чинниках

зростання, що повинні мати насамперед внутрішню

природу і формувати внутрішньо орієнтовану

модель розвитку ек-ки, що забезпечить реалізацію

стратегії. У такій моделі визначальними чинниками

забезпечення динаміки економічного росту є

внутрішній кінцевий попит, розширення

внутрішнього ринку, посилення внутрішньої

конкуренції.

Внутрішньо орієнтована модель розвитку

спрямовується на якомога повніший (оптимальний

в існуючих економічних умовах) ступінь

ефективного використання внутрішніх ресурсів

(передусім людських, науково-технологічних,

фінансових — запозичене фінансування) і чинників

розвитку; на захист національ-

них інтересів в умовах глобалізації на основі

впровадження інновацій у пріоритетних сферах

діяльності; на формування інтелектуального

капіталу та його захист, а також рівноправних,

партнерських зовнішньоекономічних

взаємовідносин.

124.Сутність понять «конкурентні переваги» та

«конкурентоспроможність». Конкурентні

переваги У. у зовнішньоекономічних зв’язках.

Конкурентні переваги – це чинники, які позитивно

впливають на конкурентоспр. екон. країни у

зовн.екон.звязках. КП і Ксп тісно пов’язані. КП, які

характеризують об’єкти чи суб’єкти

господарювання є факторними ознаками, а

конкурентноспром. – результуючою.

Конкурентоспроможність (у загальному вигляді) —

це наявність властивостей, які створюють переваги

для суб’єкта еконо¬мічного змагання. Ці

властивості можуть стосуватися різних за

природою об’єктів: видів продукції, підприємств і

організацій, їхніх груп, які створюють галузеві або

конгломератні об’єднання і комплекси, нарешті,

окремих країн або їх угруповань — суб’єктів

конкурентної боротьби. Конкурентоспроможна

країна — це країна, яка виробляє

конкурентоспроможні товари і послуги за вільних і

справедливих ринкових умов, одночасно підтримує

і збільшує реальні доходи населення у

довгостроковій перспективі. Тобто,

конкурентоспроможність країни визначається

здатністю її ек-ки створювати умови для

покращання власних світових економічних зв’язків,

постійно адаптуватися до зміни ситуації на

світовому ринку та розробляти науково

обґрунтовану економічну стратегію та політику.

Чинники, які впливають на

конкурентоспроможність країни поділяються на

природні (природні ресурси, географічне

положення тощо) та надбані (технологія,

кваліфікована робоча сила соц.-економічна

політика тощо). Звичайно, у нинішніх умовах

вирішальну роль відіграють надбані чинники

конкурентоспроможності, які визначають стан НЕ

у світовому госп. та зовнішньоекон. зв’язках.

Для У. 84 місце рівня конкурентоспроможності

означає її низьку конкурентоспроможність у

сучасному глобальному світі. Нац. економіка У.

мало реагує на зміни глобального світу, які

постають у новій якості товарів і принципово нових

технологіях. Це пов'язано з тим, що внутрішні

механізми давали змогу отримувати прибутки

нічого не вкладаючи, не модернізуючи і не

конкуруючи з іншими виробниками ні на внут-

рішньому, ні на зовнішньому ринках. На зовнішні

ринки можна було постачати будь-яку сировину і

отримувати величезні ПДВ, не піклуючися про

подальший розвиток вир-ва. Крім того, економіка

характеризувалася високим рівнем монополізації, а

в таку економіку не йдуть зовнішні бізнесмени,

компанії, гроші, технології.