Шпаргалка - Історія економічної думки

Подождите немного. Документ загружается.

Саме в ІІІ тис. до н.aе. починають складатися рабовласницькі відносини,

з’являється патріархальне рабство, притаманне державам Давнього Сходу (на

відміну від античних держав, де існувало класичне рабство).

Патріархальне рабство виникає в умовах переваги натурального господарства,

коли продукція виробляється, як правило, для власного споживання, і немає

необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві

товарному, а тому раб ще не розглядається як «розмовляюче знаряддя праці»,

як це було в античних державах. Раби належали державі, храмам, приватним

особам, але вони не були основними виробниками матеріальних благ; роботу,

особливо в сільському господарстві, яке було основою економіки, виконували

селяни-общинники, більшість з яких знаходилася в тій чи іншій мірі залежності

від держави.

На цьому етапі у всіх державах, хоча й за наявності деяких відмінностей

(наприклад, в Єгипті), існувало два сектори економіки, що пов’язувалося із

видами власності на землю, — однієї з найважливіших характеристик

економічного розвитку, особливо на ранніх етапах історії людства, коли

основою економіки було сільське господарство

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25—100

га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було

багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди

збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд

переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася

кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні

знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У ІІ ст. до н. е. в Римі виникають латифундії — великі, головним чином,

скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської

праці. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та

перетворення їх у великі господарства з цілісною економічною організацією.

В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове господарство:

існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші

посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня

торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства,

справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а

не витрачати отриманий спадок.

14.Неолітична революція та її вплив на розвиток господарської сфери

первісного суспільства.

Стадія роз-ку людства періоду неоліту,за якої відбувається перехід від

привласнюючого до виробничого гос-ва називається „неолітичною

революцією”. Неолітична революція та перехід до регулярного виробництва

матеріальних благ сприяли перевищенню мінімально-необхідного рівня

споживання і зростанню надлишкового продукту. Наявність надлишкового

продукту, регулярність його отримання поряд із формуванням осіло-

землеробських поселень (стародавніх сіл) були поштовхом до змін в

організаційно-господарських відносинах первісного суспільства..

Важливим організаційним елементом первісних форм господарства була їх

родинна складова. Рід являв собою групу родичів, об'єднаних спільним

походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і

усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка . У процесі

переходу до осілості і виробничого господарства в системі общинно-

родових відносин відбувається зростання ролі парної сім'ї та сімейно-

кланових груп, які перетворюються в первісні осередки осіло-

землеробських громад.У цілісній системі общинно-родового господарства

відбувається відносне відокремлення та самостійне функціонування

сімейного господарства, що формується в системі відносин первісного

суспільства. Сім'я — це група людей, що проживає на спільній території,

веде спільне господарство і перебуває у родинних відносинах або шлюбі.

Під впливом функціонального поділу господарської діяльності і відносин

власності спільного ведення господарства в системі сімейних відносин

формується така господарська спільнота, як домогосподарство, яке було

основною ланкою первісного сус-ва. У первісному суспільстві

домогосподарство представляло собою групу індивідів, ядром якої була

сім'я , але до якої крім класичних представників сім'ї — входили й інші

особи, які не були родичами. Господарська функція первісного

домогосподарства полягала у спільному виробництві, розподілі і

споживанні їжі та інших засобів існування. Узагальнюючи уявлення про

організаційні форми господарства після неолітичної революції, можна

стверджувати, що вони формувалися під впливом як родових, так і

домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші економічні,

соціальні та ідеологічні функції (захист і розподіл землі, трудова і

матеріальна взаємодопомога, шлюбні норми поведінки та релігійне життя),

а сім'я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів

роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподарства разом, спільно

володіли землею, тваринами та іншими засобами вир-ва, спільно вели

господарство і споживали вироблене. Важливим елементом

функціонування домогосподарства був принцип компенсаційного обміну,

або-реципрокного взаємообміну який зводилася до того, що кожний член

домогосподарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з

нього скільки йому визначалося. Функціонування реципрокності створює

засади соціальної та майнової нерівності в господарстві на рівні роду і

домогосподарства. Платою за вмілі та вправні дії індивіда, який діє

продуктивніше за інших членів домогос-ва, стає поступове соціальне

визнання його лідерства як особи, що здатна передбачати хід подій і

вживати необхідних заходів у господарському житті, а також усвідомлення

членів домогос-ва свого залежного та підпорядкованого становища. Лідер,

голова сімейної групи чи домогосподарства не був власником чи хазяїном

вироблених матеріальних благ, які вважаються колективними, але завдяки

своїй соціальній ролі —- старшого і компетентного керівника господарської

діяльності — він отримує право розпоряджатися ними. Так виникає якісно

новий принцип господарських відносин- принцип редистрибуції.

Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини та

надлишковий продукт, вироблені колективно, перерозподіляються з

общинного центру, який уособлює голова громади. Крім функції

перерозподілу владний центр виконує такі функції, як: функція верховного

редистрибутора, політичного адміністратора, організатора громадських

робіт, взаємовідносини із сусідами, включаючи міжобщинний обмін, риту-

альні акції і т. Ін. На общинно-родовому рівні система редистрибуції

поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів і послуг між

громадами за зосередження певних надлишків у вождя громади. Останнє

робить цей процес не контрольованим з боку членів общини, і їм

залишається лише вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на

суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування

підвалин експлуататорських відносин, несправедливого, нерівноправного

взаємообміну.У період пізної первісності (межа V—IV тисячоліть до н.е.)

відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на

основі яких виникає, і поступово формується, племінний (надобщиний і

надродовий) рівень самоорганізації первісного суспільства. З виникненням

племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці

відповідно до природних та інших умов мешкання окремих громад.

Редистрибуція як централізований благообмін стимулює процес

територіально-виробничої спеціалізації, зокрема, зародженню та

розширенню ремісничої діяльності, особливо спеціалізованого гончарства,

розробки мінеральних покладів, деревини тощо. Підсумком господарської

еволюції — від «неолітичної революції» до появи перших цивілізацій —

було утворення такої системи, яка грунтувалася па нормах генеологічиого

(родового) спорінення з елементами соціальної та майнової нерівності, роз-

поділ праці, принципах реципроктного та редистрибуційного обміну,

надобщинних формах управління, сакралізації та спадковості влади.

15.Господарські одиниці первісного суспільства. М.Зібер про общинну

організацію первісного суспільства.

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За найновітнішими

даними науковців, людина з'явилася в теплих сприятливих умовах Євразії

та Африки понад З млн. років тому. Людство пройшло шлях від зародження

людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного

людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів,

зародження державності, виникнення на рубежі IV — III тис. до н. е.

стародавніх цивілізацій.

Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам'яний

(палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки.

Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого

до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці,

який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної

власності на землю.

Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був

найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим періодом в

історії Землі. Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від

палки-копалки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невеликих

відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки.

Поширилось використання кістки і рогу. Кількість типів знарядь досягла

100. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне

полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати

вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З'явилися

постійні житла.

Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з

жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли

кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на

мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.

У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися сучасні

післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди

були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із

збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство

вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки,

плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво

(ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин.

Виник найдавніший транспорт — водний (колоди, плоти з них, човни,

видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень

виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти — кам'яні знаряддя для

обробки дерева, зокрема сокири.

Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов

ведення господарства цей період характеризувався виснаженням

мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням

відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими

прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося

землеробство і виникли перші постійні поселення.

Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей

відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву "неолітична

революція". Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт,

коли відтворююче господарство стало домінуючим.

Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним

наконечником, пізніше - ралом. Зерно на борошно мололи кам'яними

зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами.

Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося

общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал —

кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини,

оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки

прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски,

немальовані горщики сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво,

з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування

техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління),

вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний

транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову

силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система

обміну.

За мідним віком настав бронзовий, який охопив III— II тис. до н. е. на

Стародавньому Сході, а в Європі —: II тис. до н. е. Визначальними рисами

цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий

розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських

племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного

та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи.

Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь,

бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль.

Перехід до виробництва заліза на межі II—І тис. до н.е. став визначальним

моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він поділявся

на два періоди: гальштадський (900—500 рр. до н. е.) і латинський (500 р.

до н. е. — початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними

були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики

до сохи та плуга. У латенський період з'явилися залізні серпи, плужні

лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа,

гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом,

латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура.

Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі,

будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в

розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих

майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед

знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі,

рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети,

шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори.

Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ

виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво

додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав.

Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія,

Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання,

рибальство, збирання плодів. Згодом у зв'язку з удосконаленням знарядь

праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи)

почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче

мистецтво, будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та

залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил.

Появився ткацький верстат, розвинулося скотарство, а особливо

землеробство. Між ними виник перший поділ праці, налагодився

економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на

додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання

багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку

первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й

дрібного виробництва в землеробстві та ін.

М.Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і

вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також

на аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями

інших народів.

16.Господарство суспільства Трипільської культури.

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були виявлені

пам'ятки буття найдавніших людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн

років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині,

Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної

пам'ятки духовного життя прадавнього населення України-— Кам'яної

Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань

життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття та духовності

первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи

бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх

археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності наших давніх

земляків становить мисливство, поряд з яким існували збиральництво та

рибальство. За ознаками видів діяльності господарство мало

привласшовальї-шй характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так

званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час

перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці.

Формою соціальної та господарської організації виступала переважно

родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльно-

сті — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Люди

переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає

вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська

(територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько

700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено

досить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби -строкатий як

за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім

походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель

посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до и.е.). Першим

дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова

діяльність якого була пов'язана з Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі

на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої

культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було

суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на

порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-

цьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в

них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на

площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак

досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади

економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV

тисячоліття до н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства

зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх

придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України.

Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і

зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії

України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога

відтворювальиого господарства па українських землях у IV тисячолітті до

н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степовій та

лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

17.Суспільство ранніх цивілізацій. Передумови становлення господарської

сфери.

Основні передумови виникнення раньоцивілізаційних систем можна

узагальнити наступним чином:

aaaaaaa перехід до міцної осілості;

aaaaaaa якісне збільшення приросту, чисельності та щільності населення, що

стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію

надлишкового населення з центрів на периферію;

aaaaaaa освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми господарства;

aaaaaaa забезпечення можливостей постійного збільшення виробництва

додаткового продукту;

aaaaaaa виникнення складної ієрархічно організованої соціально-політичної

системи, в основі якої лежить принцип суспільного розподілу праці й

неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва, перш

за все до землі.

Стадія первісного суспільства – стадія формування передумов ранніх

цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід від

привласнюючого до відтворюючого господарства – від збиральництва,

мисливства та рибальства до землеробства та скотарства). На цій стадії у

світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В одних регіонах зі

сприятливими для спеціалізації на рибальстві та мисливстві умовами лінія

привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей (рибалки,

ловці морського звіра, землероби коренеплодів). Друга лінія пов'язана з

розвитком відтворюючої економіки.

За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існування

(природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, статичністю

суспільства. До нього відносяться народи, які живуть в межах природного

річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії,

африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот

налічувалось близько 650, на сьогодення їх кількість значно зменшилась.

Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, формуються дві

його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокультурного процесу на

стадії неолітичної революції:

aaaaaaa скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають її як

безвихідну).

aaaaaaa землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові культури.

aСпостерігаються дві лінії еволюції землеробсько-скотарських суспільств:

перша лінія – орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак якої можна

віднести посилення ролі раньополітичних органів у системі виробництва та

розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну структуру суспільства, у

зовнішній політиці – зростання експансіонізму; друга лінія – суспільства

індивідуально-родинного господарства, в якому не потребується зрошення.

За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розвитку

(цивілізації Сходу) та цивілізації лінійного типу розвитку . Під Сходом мається

не увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та

образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також

групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток – арабо-

мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи.a Цивілізації Сходу – це тип

циклічного розвитку. Уява про історичний час має свої особливості: минуле,

сучасне та майбутнє існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною,

змінюються тільки форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах

колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним чи

державним.a Суспільство побудовано на особливому типу зв'язків, які мають

виключно вертикальний характер (відносини підданства), тобто всі зв'язки в

суспільстві пов'язані на владних структурах. Горизонтальні, незалежні від

влади зв'язки (економічні, культурні, політичні) в общині майже відсутні. У

такому суспільстві дуже важливу роль відіграє централізована держава. Зміни в

таких суспільствах відбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть

існувати практично в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий

соціальний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки.

aaa Таким чином, на пізньопервісній, передцивілізаційній стадії

соціокультурної еволюції спостерігається два основних шляхи розвитку

землеробсько-скотарських суспільств:

aСхідний, пов'язаний з посиленням ролі раньополітичних органів племен

у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не

набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі

автономних, хоча і об'єднаних в общини, родин.

Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання

ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації,

редистрибутивною формою концентрації додаткового (а значною мірою і

необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності

(володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний

статус) . Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують

приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності

над працею (ділянкою землі, де ведеться господарство), що відбувається в усіх

аспектах соціально-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях

завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-

культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних,

адміністративно-політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє

вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та

Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний

забезпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний рівень

і розкриває свої продуктивні можливості пізніше – з І тис. до н.е.

Глобальна ))цивілізація уособлює єдність людства, його Jспільної долі з

історичного моменту неолітичної революції. Це стає початком глобальної

історії людства.В aданому контекстіa цивілізація розглядається як визначена

ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою

дикунству та варварству.

В той же час існують розбіжності в поглядах щодо самого факту існування

єдиної світової цивілізації, які можнаa aузагальнити наступним чином:

·aaaaaaa заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд

історії людства як історії існування окремих локальних цивілізацій, які

розвиваються за своїми власними законами;

·aaaaaaa визнання процесу формування єдиної світової цивілізації, якій ще не

завершився;

·aaaaaaa глобальна цивілізація не з’явилась одразу в завершеному вигляді. За Х тис.

років вона пройшла певні етапи розвитку, змінюючи внутрішню структуру.

Згідно з коваріантною теорією К.Ясперса, історичний час обмежений початком і

кінцем і поділяється на чотири періоди. К.Ясперс починає відлік історичного

часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли

сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. На підставі

цього розвиток суспільства проходить наступні етапи:

·aaaaaaa доісторія (передісторія);

·aaaaaaa стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних

цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні

культури – шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська

культура долини Інду, культура Китаю;

·aaaaaaa осьовий час. 800 – 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на

Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим

світам – Індії та Китаю;

·aaaaaaa технічний вік.

Відповідно до цього ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії:

·aaaaaaa виникнення мов, винайдення знарядь праці;

·aaaaaaa виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис.

до н.е.);

·aaaaaaa духовне основоположення людства, становлення історії людства.

Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в

цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для

узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу – тип

цивілізації, яка відображає спільні риси, притаманні для ряду локальних

цивілізацій. aІснує кілька варіантів типології локальний цивілізацій.

Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації.

До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні

коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та

демократичних традицій.

Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму,

провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами

особистості.

Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на традиційні та

техногенні, для яких притаманний постійний пошук та використання нових

технологій, не тільки виробничих, але й соціального управління і соціальних

комунікацій.

Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої полярності

Схід-Захід. Західному типу цивілізації притаманна початковість, що виникає

як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке

вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні

імпульси, від греків – філософію та мистецтво, від римлян – римське право та

високу ступінь організованості держави. Особливості цивілізаційних систем

залежать від культурно-цивілізаційних традицій. На підставі цього можна

виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:

- китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань,

Гонконг);

- індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);

-a арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).

Український дослідник Ю.Павленко пропонує виокремлення декількох

цивілізаційних ойкумен (різних соціокультурні системи із специфічними

релігійно-світоглядними особливостями):

- Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-

Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-

Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну),

- Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську

ойкумену,

-aaaa Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську ойкумену,

-aaa Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську

ойкумену.

aaaa Таким чином, їх семантика пов'язується з традиційним релігійним

світоглядом та макрорегіоном, де цей світогляд домінує.

18.Господарство Месопотамії. Закони Хаммурапі.

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігр і

Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню

господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед

яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна для

розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького

Сходу), що

забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні

ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних

ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. відбувався

процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх

цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі

держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер).

Економічною основою цієї першої цивілізації було високопродуктивне

сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною

родючістю ґрунтів і технологією іригаційного землеробства. Ця технологія

вимагала організаційних зусиль зі зрошування землі (спорудження гребель,

системи сполучених каналів, колодязів та іп.), а це, в свою чергу,

потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили,

кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і

координаторів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація

шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між шумерським