перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного
процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського
приватного права.
Поняття договорів
Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована
на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або
припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох
сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є
угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або
про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів —
двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами. Існували також три-
і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися
порівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або
відмова від здійснення дії.
Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте
це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав
виникнення зобов'язань. Однак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча
переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття
зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім
договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів. Римська
договірна система розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які
істотно відрізнялися один від одного.
Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і
забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не
допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди
(за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного значення.
Проте під впливом товарообігу, що швидко розвивався, класичне і покласичне
право все ж допускає деякі відступи.
Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за
межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного
значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні
якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної
відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського
господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом
контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені
були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного
захисту. Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і
зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки
право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад,
договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки,
— двосторонніми | |