Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

ні скупих, усі піклувалися один про одного, жили вільно й просто; рабство ж живе

в золоті та мармурі. Але потім жадібність розірвала спільність людей, спонукавши

їх бажати мати своє. Люди, поселившись у містах (тобто, вступивши в стадію

цивілізації), стали розпущені й порочні; їх стримує тільки страх перед законами.

Золоте століття змінилося нещастями століття залізного. Люди стали, згідно з

думкою Сенеки, небезпечніші за звірів, які шкодять, тільки коли голодні; тоді як

людина шкодить для задоволення. Люди небезпечніші за пожеж та повені, що

трапляються нечасто. Однак мудрому необхідно пам’ятати, що в людині все-таки

добро – вроджене, і коли вона вчиняє погано, свідомість провини мучить його

більше, ніж страх покарання. Мудрець у цьому разі зобов’язаний не йти від світу,

а виправляти як свої пороки, так і пороки цього світу. Мудрий повинен бути

поблажливим до людського роду в цілому; особливість мудреця в порівнянні з

іншими людьми – твердість вдач і життєвого шляху. Зміст його життя – навчити

людину, наставити її на правильний шлях. Допомагати людям слід не з жалю, а з

милосердя. Допомога близькому – суспільна справа, громадянський обов’язок. І

раб, і пан зобов’язані творити добро.

Людина, як частка космосу, підкоряється пануючій у ньому необхідності.

Воля полягає в добровільній покорі законам природи. Мета руху історії та

культури – створення великої республіки богів і людей.

У конкретних умовах конкретних республік, на думку Сенеки, панує

жорстокість і несправедливість; отже, потрібно присвятити себе не маленькій

республіці, а всьому світу. У Сенеки явно проглядається протиріччя між

уявленням про благу і єдину природу світу, про борг людей служити один одному

й досить мізантропічною оцінкою людей і світу в цілому. Вільною людина, згідно

із Сенекою, стає тоді, коли нічому не служить, нічого не бажає, нічого не боїться;

ця воля рятує людину від вічного рабства. Воля – внутрішній стан людини, а не

тільки відсутність політичної зумовленості.

1.6. К. Тацит і підходи до культури в імператорському Римі

Тацит у своєму підході до культури захоплюється її минулим. Прадавні

люди, пише він, жили без пороків, не потребували ні нагород, ні покарань,

прагнули добра. Зі зникненням рівності зникли скромність і сором. Їм на зміну

прийшли честолюбство й насильство, а з ними й одноособова влада. Деякі,

відчувши відразу до царської влади, віддали перевагу перед нею законам. У Римі

їх вводили та самі їм підкорялися перші царі, потім децемвіри, що прагнули

опікуватися волею народу. Однак згодом справедливе право загинуло, тому що

закони стали видавати в запалі боротьби станів і нав’язувати їх силою, звідси –

Гракхи, Сатурнін, Друз, збурювання плебсу. Сулла ненадовго дав перепочинок,

скасувавши колишні закони. Але коли заколотник Лепід знову повернув владу

народним трибунам, несправедливі закони помножилися, плебс хвилювався,

республіка все більше псувалася, почалися громадянські війни. Тоді не було ні

звичаю, ні права. Август, зміцнивши й убезпечивши свою владу, дав закони,

якими римляни користуються завдяки праву й принципу. Коли римляни жили

скромно, повторює Тацит в іншому місці, легко було дотримуватися рівності. Але

коли були скорені всі народи, зросла спрага багатства й влади, почалася боротьба

між сенатом і плебсом, громадянські війни, під час яких була знищена воля. У

процесі громадянських воєн відбувалася боротьба за владу. Режим Августа, за

словами Тацита, був прийнятий знаттю, яка вижила після проскрипцій, і віддає

перевагу безпеці за нових обставин колишнім небезпекам і провінціям, що

презирливо ставилися до влади сенату й народу. Після битви під Акцією стало

необхідним передати всю владу одній людині (Нist, II, 38).Тацит і Сенека (як

почасти свого часу Цицерон) розуміли необхідність одноособової влади, але не

ухвалювали тієї форми, якої вона набула при Юліях – Клавдіях і Флавіях, що й

викликало тугу за колишньою волею.

Тацит насамперед був істориком-моралістом. Його мета – залишити

нащадкам ланцюг історичних прикладів політичних пороків або чеснот.

Культурологічні й морально-етичні погляди Тацита яскраво виражені в його

творах, зокрема, в «Германії». Тут ідеться як про германців у цілому, їхню країну

і її межі про суспільне й приватне життя цього народу, про окремі племена –

батави, хатти, узипи, тенктери та ін. У своїй «Германії» Тацит утілює теорію

«дзеркала вдач».

Отже, ідеал історико-культурного розвитку Тацита в давньоримському

минулому, яке відрізнялося традиційними чеснотами. Водночас він розуміє, що

минуле культури не повернути, розуміє, що майбутнє – за новою імператорською

культурою. Завдання ж мислячих людей, за Тацитом, – зберегти все краще, що

було в минулому.

Для античності архетипічною є гесіодівська ідея залізного віку. Але в

імператорській ідеології Рима ця ідея перетворилася на ідею «золотого століття»

як культурного й історичного періоду, коли всі протиріччя людства вирішилися. І

дійсно, після громадянських воєн пізньої республіки, загального руйнування й

занепаду, влада Августа, що привела до миру та порядку, уявлялася «золотим

століттям». Та й Август зовні не знищив республіку, з повагою ставився до

традиційних римських цінностей. Прадавні республіканські інститути в епоху

принципату Августа наповнилися новим змістом. «Золоте століття» Августа було

досить плідним для розвитку культури.

1.7. Майбутнє, що критикується: християнство

Тацит побачив у християнстві небезпечного супротивника римській системі

цінностей. Стосовно християн він позбавлений елементарної справедливості,

втім, цілком закономірним для римлянина його часу, поглядів і положення.

Християнство характеризується Тацитом, як пагубне марновірство, що збирає під

свої прапори «все наймерзенніше й найганебніше». Проповідники євангельської

звістки клеймуються істориком як ненависники роду людського. Переслідування

Нероном християн засуджуються Тацитом не за їхню нелюдську жорстокість, –

Тацит переконаний, що християни заслуговують найсуворішої кари, – а лише

тому, що Нерон без підстави обвинуватив християн у підпаленні Рима, щоб

придушити слухи про цей дивовижний злочин, що робили винуватцем його

самого.

1.8. Синкретизм давньоримської культури

У давньоримській культурі оригінальне поєднувалося із запозиченим.

Запозичене перероблялося, абсорбувалося й у результаті виникла єдина, цільна

давньоримська культура. Необхідно з’ясувати чи була ця єдність синкретичною

або органічного. Це запитання стосується відкритості або замкнутості античної

культури. Антична культура – як грецька, так і римська, – формувалися й

розвивалися на базі античної цивільної громади. Її лад визначав цінності, якими

керувалися її члени. Подібність грецької та римської культур не означала їхньої

тотожності. Римляни тісно стикнулися із грецькою культурою не в її класичний

період, а в період еллінізму (ІІІ ст. до н.е.), коли еллінська культура стала вже

культурою елліністичною, тобто, перед громадянами полісів, що стали підданими

царів, виникли нові проблеми, що ще не поставали перед римськими

громадянами, котрі лише два століття потому опинилися в стані підданих.

Подібність грецької й римської культур полегшило громадянам Рима

освоєння духовної спадщини греків, однак перешкодою для широких запозичень

була певна відмінність у системі цінностей того й іншого народів.

Греко-римська культура зі збільшенням римської держави поширювалася

по римських провінціях, що у свою чергу робили в неї свій внесок. Романізація

провінцій і варваризація імперії спричинили певний синкретизму, який особливо

яскраво виявився у сфері релігії, але знайшов своє вираження і в інших сферах.

Романізація була не тільки культурною, але й соціально-економічною. Система

цінностей, світогляд, що склалися на основі полисного ладу, могли ствердитися в

тих сферах імперії, де античні міста відігравали провідну роль. Там, де більшою

або меншою мірою зберігалися доримські відносини (кровнородинні й сільські

громади, позаміські маєтки місцевої знаті та храмів), населення могло засвоювати

греко-римську освіченість, релігію, звичаї й традиції, форми побуту, але все це не

руйнувало ментальних особливостей деяких провінцій римської держави. Ступінь

впливу елементів тубільної культури в провінціях визначав ступенем романізації

місцевої знаті.

Не лише Рим впливав на провінції. Провінції, у свою чергу, впливали на

римську культуру, особливо східні з їхньою тисячолітньою державністю й

культурою. Вплив західних провінцій не настільки суттєвий, оскільки стадія

розвитку народів, що живуть у цих провінціях, відставала від розвитку римлян.

Орієнталізація Рима була могутнішим явищем. Це виражено особливо зримо у

сфері релігії. Поширювалися східні культи, однак з них могли усуватися деякі

ритуали, що суперечать римським етичним уявленням. Ідея імператорської влади,

обожнювання імператорів, імовірно, що стала відлуненням східних впливів на

римську політичну систему (при тому, що імперія була закономірним підсумком

розвитку римської держави). Імператорська влада в Римі ставала все подібнішою

до влади східного царя-деспота з її теократичним оформленням. Водночас

зберігається римська система цінностей, виражена в республіканських

магістратурах, що поступово стають суто номінальними.

Про синкретизм, якщо розуміти під ним більш-менш механічне з’єднання

ідей, уявлень, вистав, можна говорити лише дуже умовно. Система, яка вбирає

такі образи й ідеї, еволюціонує за своїми внутрішніми законах, зберігаючи на

різних етапах еволюції свою цілісність і запозичуючи лише те, що цій цілісності

не суперечить [1, c.11].

1.9. Логіко-філософське переосмислення уявлень

про культуру в давньоримській філософії (неоплатонізм)

III ст. було не лише часом становлення християнської теології в Климента

Олександрійського, Тертулліана, Орігена, Іполита, Лактанція й інших

християнських теологів, але й часом виникнення останньої великої філософської

системи античності – неоплатонізму. Неоплатонізм виник у період переходу від

Ранньої Римської імперії до Пізньої Римської імперії. Основоположником

неоплатонізму є Плотін (204/205 – 270 рр.). Його творча діяльність протікала в

незрозумілий для Рима час, коли один за іншим змінювалися солдатські

імператори й на імперію обрушувалися різні варварські племена. Плотін мав свою

філософську школу в Римі, яку очолював протягом чверті століття, і численних

учнів. Філософські проповіді Плотіна зосереджені тематично в його знаменитих

«Еннеадах». Плотін не вважав себе оригінальним мислителем, він прагнув лише

бути толмачем Платона. Плотін бере в Платона головним чином учення про єдине

(«Парменід»), учення про благо («Держава»), концепцію про антагонізм душі й

тіла («Федр»), учення про ерос («Бенкет»), учення про деміурга й про космічну

душу в «Тімеї», а також представлене в різних діалогах Платона вчення про ідеї.

Загальним у християнства й неоплатонізму є вчення про існування вищого

світу, що має абсолютний пріоритет перед нижчим. Не випадково, що для

освічених язичників шлях до християнства легше за все йшов через неоплатонізм.

У творах Плотіна можна знайти не тільки вплив Платона, але й Аристотеля,

Сенеки й інших філософів.

Головне в неоплатонізмі – вчення про потойбічність, надрозумність та

надбуттєвість першооснови всього сущого й про містичний екстаз, як засіб

наближення до цієї першооснови. Неоплатонізм виходить за межі філософії (якщо

під філософією розуміти світогляд, що абсолютизує розум); у ньому

спостерігається повернення до міфології, реміфологізація – процес, зворотний

тому, який відбувався при генезисі філософії. Гегель не випадково

використовував неоплатонізм як ілюстрацію свого закону заперечення: філософія

спершу заперечувала релігію (міфологію), а потім у своїх зрілих формах,

заперечуючи саму себе, осягла внутрішній зміст міфології й утворила з нею

синтез. Таким чином, неоплатонізм є синтезом філософії та міфології.

Уся світобудова в Плотіна суворо ієрархічна. На чолі ієрархії сущого – одне

начало, єдине, як таке, надбуттєве та надрозумне, збагненне лише в стані

містичного екстазу й те виражається лише засобами апофатичної теології.

Ієрархічный світ, на думку Плотіна, утворює щабель спадного буття, що

починається в набутті. Платін не заперечував існування почуттєвого тілесного

світу. Існування такого світу самоочевидне, людина – частина цього світу,

культури. Однак ставитися слід до нього негативно. Навіть найкраще в цьому

світі – це краса, що породжує в душах радість, – лише слабкий і тьмяний відблиск

дійсної, надтілесної і надприродної краси. Любити такий відблиск можна, але

необхідно знати, що це не вся краса. До того ж, сама по собі природа не є

джерелом краси.

Платін упевнений у тому, що джерело краси – в об’єктивному світовому

розумі. Адже краса – це гармонія й форма. Але в природі форма розділена

просторово на частини – і в цьому розділенні так легко втратити єдність форми.

Краса в природі, краса тілесної речі – у єдності її частин, а ця єдність, вважає

Плотін, від розуму. Отже, розум є щось інше, ніж природа, вище стосовно неї

начало.

У природі є неживе й одушевлене. Плотін вважав, що матеріальне не може

породити душевне. Отже, необхідно допустити інше, ніж природа, начало –

світову душу. Отже, Плотін визначає три частини світу; природу, світовий розум і

світову душу. Світову душу та світовий розум ототожнити не можна, тому що

душу рівно одушевляє й прекрасне, і потворне. Оскільки прекрасного менше, ніж

одушевленого, то розум далі від природи й вище, ніж світова душа, адже його

прояв у природі вибірковіший.

Сам по собі розум не містить єдності, він може бути й хаотичною

сукупністю ідей, що втримуються в ньому. Єдність, на думку Плотіна, необхідна,

і він висуває єдине ще одне начало.

Отже, світобудова, за Плотіном, має таку структуру:

Будучи самодостатнім, вищим началом, Єдине породжує все суще. Платін

розуміє утворення світу Єдиним як абсолютно невмотивований об’єктивний

процес. Цей процес називається еманацією (від латинського еmanаге – текти,

литися). Єдине, творячи світ, залишається цілісним, цей процес відбувається у

вічності. Для позначення цього процесу Плотін застосовує наступну метафору:

«Єдине, будучи світлом, світить навколо себе, воно сяє, робить яскраве світіння.

Це світло, будучи вищим, породжує нижче».

Першим, що походить від Єдиного, є Розум (Нус). Він буттєвий, але не

уособлений. Розум єдиний і множинний одночасно, містить не тільки ідеї

загального, але й ідеї індивідуального.

Світло, що поширюється Єдиним, не все поглинається розумом, а

Це Бог, найважливіша сторона

світобудови. Єдине виведене за межі

багато чого

Непознаваемо. Беспредельно.

Єдине

Світовий розум

Світова душа

Природа

Матерія

Ьагато чого. Це інтелектуальний,

душевний і тілесний світ.

поширюється й далі. Його результатом є Душа. Вона існує в часі. Душа –

сполучна ланка між надчуттєвим і чуттєвим світами. Душа споглядає ідеї, які

перебувають у Нусі (Розумі). Душа – джерело руху у світі. У природному світі

Душа дробиться на душі окремих явищ і предметів. Природа ж – затінена частина

Світової Душі. У Плотіна Єдине не тільки спадає, але багато що сходить до нього,

прагнучи стати єдиним, подолати свою роз’єднаність і долучитися до блага: адже

Єдине є благом. Усе, що існує, зокрема й матерія, потребує блага та прагне до

блага.

Найусвідомленіше це прагнення проявляється в людини. Сходження до

Єдиного можливе за допомогою екстазу. Слово «екстаз» означає «несамовитість»,

тобто стан, коли душа немовби надходить із тіла. Цей стан злиття душі з Єдиним,

як Богом, стан присутності в душі Бога, стан розчинення в Богові, як Єдиному.

Таким чином, Єдине доступне людині як істоті, що переживає. У цьому

проявляється містицизм неоплатонізму.

Отже, незважаючи на свою первісну простоту й невибагливість, і, як

наслідок, численні запозичення, давньоримська культура є цілісним феноменом.

Зміст, ядро цієї культури – і вічні, й практичні одночасно проблеми держави,

права, моралі, боргу. Римляни вперше ввели термін «культура» в понятті

близькому до сучасного, вважаючи себе поширювачами вищих форм культури

серед варварських народів. По суті, вони і стали тим середовищем, яке передало в

наступні епохи й оточуючим народам античну культуру в цілому.

Контрольні запитання

1. Проаналізуйте значення понять «культура» та «натура».

2. Який римський діяч висунув поняття «культура душі»?

3. Визначте класичну модель римської культурності.

4. Проаналізуйте погляди Л.`Сенеки на культуру.

5. В чому полягають підходи до культури у Римі імператорської доби?

Література

1. Культура древнего Рима. Т. 1, 2. — М.: Наука, 1985.

2. Машкин А. С. Принципат Августа / А. С. Машкин. — М., 1953.

3. Цицерон М. Т. Избранное / М. Т. Цицерон. — М., 1975.

4. Чанышев А. С. Курс лекций по древней и средневековой философии /

А.`С. Чанышев. — М.,1991.

5. Тацит К. Анналы / К. Тацит. — М.: Наука, 1973.

6. Тацит К. Германия / К. Тацит. — М.: Наука, 1973.

7. Утченко С. Л. Цицерон и его время / С.`Л.`Утченко. — М.`: Мысль,

1986. — 352 с.

ТЕМА 5. СЕРЕДНЬОВІЧНІ УЯВЛЕННЯ ПРО КУЛЬТУРУ

План викладу:

1.1. Креаційна модель походження світу, людини й культури в

Біблії

1.2. Середньовічний погляд на будову Всесвіту

1.3. Середньовічні уявлення про спрямований характер

культурної еволюції як антитеза міфологічному циклізму

1.4. Християнство й антична спадщина (два підходи до

античної культури)

1.5. Шкала культурних цінностей за Августином

1.6. Фома Аквінський про буття й культуру

1.7. Особливості середньовічної культури, її світські й релігійні

начала

1.8. Християнське уявлення про культуру

Ключові поняття і терміни:

Середньовіччя, Біблія, християнство, символізм, традиціоналізм,

гріхопадіння, аристотелізм, схоластика.

1.1. Креаційна модель походження світу, людини й культури в Біблії

Біблія – основне джерело середньовічних вистав про світ і про місце в

ньому людини. Для християнського мировидения, яке панувало в Середні

століття, центральною ідеєю була ідея Творця й творення. Ідея творення

відображена в першій книзі Біблії – «Буття», і середньовічна думка запозичила її

звідти. Середньовічне світобачення – складна система, що полягає з різних

запозичень. Ці запозичення бралися зі старозавітної й новозавітної традицій, а

також з античної спадщини. Вони були різні, Середньовіччя їх синтезувало.

Проілюструємо ті відмінності, які існували в християнській та античній

традиціях з приводу базових понять.