Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

432

Поняття «Новий час» було сприйняте істориками і утвердилося в науковому

ужитку, але сенс його багато в чому залишається умовним — не всі народи

вступили в цей період одночасно. Безперечне одне: у даний відрізок часу

відбувається виникнення нової цивілізації, нової системи стосунків,

«європейського миру», «європейського дива» і експансія європейської цивілізації

в інші райони миру.

ПОСТМОДЕРНІ́ЗМ — світоглядно-мистецький напрям, що в останні

десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт

постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування

систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

СИМУЛЯ́КР — термін постмодерністської філософії, який означає

зображення, копію того, що насправді не існує. Термін симулякр, яким раніше

позначали просто копію, запровадив у філософію постмодернізму Жан Бодріяр.

Бодріяр описує це явище, як «дійсність, яка приховує той факт, що її немає». Там,

де Платон бачить дві стадії відображення: правдиве відображення й навмисно

спотворене, Бодріяр бачить чотири:

— просте відображення дійсності,

— викривлення дійсності,

— вдавана дійсність,

— симулякр, який взагалі не має жодного відношення до дійсності.

ЛОГОЦЕНТРИ́ЗМ (від давньогрец. λογος — «знання» і центр) — у філософії

критичної теорії і деконструкції означає тенденцію опори, найчастіше

необґрунтованої, на центральний елемент будь-якого тексту або предмета

філософського аналізу, у той час як такого центрального елемента може і не

існувати.

Термін логоцентризм увів німецький філософ Людвіг Клагес у 1920-і рр.,

коли він критикував тенденцію західної філософської думки в усьому припускати

простий взаємозв’язок: центр – периферія, що існувала, на його думку. У зв’язку з

цим термін логоцентризм часто використовується як зневажливий при критиці

робіт, що необґрунтовано припускають прозорі відносини між суттю і посиланням

або між мовою та змістом. Логоцентризм часто плутають з фоноцентризмом,

433

тобто тенденцією надавати центрального значення усному мовленню в

порівнянні з мовою в писемній формі. Ознаки логоцентризму виявляються в

працях Платона, Жана-Жака Руссо, Фердинанда де Соссюра, Клода Леві-Стросса і

багатьох інших філософів західної традиції. Усі вони, на думку критиків, або

ставили усне мовлення вище за письмове, вважаючи останнє просто архівною

формою усного мовлення, або в загальнішому аспекті хотіли б установити

основну присутність Логосу або "розуму" як джерела походження всіх знань

(наприклад, Бога або Всесвіт).

АВАНГАРДИ́ЗМ (від фр. avant — попереду та garde — стража) — термін на

означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж

модернізм.

Комплекс явиш у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне

прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів

творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому.

Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії,

Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні

найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку

століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм,

футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм,

імажизм) — торкнувся різних царин мистецва (живопис, скульптура, архітектура,

література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі

продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його

експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але

залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

АВАНГА́РД, АВАНГАРДИ́ЗМ (франц. avant-garde – передовий загін) — рух

у художній культурі ХХ`ст., що пориває з устояними принципами та нормами

мистецтва і прагне знайти принципово нові виразні засоби художньої мови та

способи впливу на аудиторію. Авангард поєднує зовні різні течії (кубізм,

кубофутуризм, супрематизм, дадаїзм, сюрреалізм, абстракціонізм — в

образотворчому мистецтві; хеппенінг і театр абсурду в театральному мистецтві,

434

додекафонія, серіалізм, алеаторика, конкретна музика, електронна музика,

мінімалізм, магнітофонна музика, сонористика й ін. у муз. мистецтві), естетична

сутність яких зводиться до відкрито декларованої або ж імпліцитної

("прихованої") підміни центральної естетичної категорії прекрасного категорією

нового, оригінального. Для всіх видів Авангарду характерний запрограмований

художником розрив зі сприймаючою публікою, обман її естетичних очікувань.

Балансуючи на межі мистецтва і немистецтва, Авангард найчастіше

перетворюється з явища художнього на соціальне. Експериментальне

дослідження меж мистецтва — одна з найважливіших історико-культурних

функцій Авангарду.

Тема 6

НАУ́КА — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання

істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття

об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

Наука — це процес творчої діяльності з отримання нового знання, і результат

цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних

принципів.

Наука — система знань про закономірності розвитку природи, суспільства і

мислення.

Наука — соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне

завдання науки — виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна тема —

істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм

пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на

передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки).

ТЕХНОЛО́ГІЯ (від грец. τεχνολογια, що походить від грец. τεχνολογος; грец.

τεχνη — майстерність, техніка; грец. λογος — (тут) передавати) — наука («корпус

знань») про способи (набір і послідовність операцій, їх режими) розв’язання задач

людства за допомогою (шляхом застосування) технічних засобів (знарядь праці).

Загальний рівень розвитку та «сума» технологій — технологічний уклад є

важливою складовою культури, що істотно (визначально) впливає на сталість

435

розвитку економіки, відтак є однією з найхарактерніших визначальних рис

цивілізації.

Серед інших технологій часто виділяють високі технології — найбільш

високорозвинуті (найсучасніші) технології, що є «наукоємними», тобто які

інтенсивно використовують найновіші наукові досягнення. Наприклад

виробництво мікропроцесорів, сучасних автомобілів тощо Прийнято вважати, що

такі технології є найбільш важливими з точки зору «забезпечення майбутнього»

людства.

ІНФОРМАЦІ́ЙНІ ТЕХНОЛО́ГІЇ, ІТ, ІНФОРМАЦІ́ЙНО-КОМУНІКАЦІ́ЙНІ

ТЕХНОЛО́ГІЇ (Information and Communication Technologies, ICT) — Сукупність

методів, виробничих процесів і програмно-технічних засобів, інтегрованих з

метою збирання, обробки, зберігання, розповсюдження, відображення і

використання інформації в інтересах її користувачів.

Технології, що забезпечують та підтримують інформаційні процеси.

(Процеси пошуку, збору, передачі, збереження, накопичення, тиражування

інформації та процедури доступу до неї).

Інформаційна технологія — цілеспрямована організована сукупність

інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що

забезпечують високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації,

розосередження даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їх

розташування.

Інформаційна технологія — це сукупність методів, виробничих процесів та

програмно-технічних засобів, об’єднаних у технологічний ланцюжок, що

забезпечує виконання інформаційних процесів з метою підвищення їхньої

надійності та оперативності і зниження трудомісткості ходу використання

інформаційного ресурсу.

ТЕ́ХНІКА — сукупність засобів, створених людством для обслуговування

своїх потреб.

ТЕХНОГЕ́ННА ЦИВІЛІЗА́ЦІЯ – історичний етап у розвиткові західної

цивілізації, особливий тип цивілізаційного розвитку, що сформувався в Європі в

XV–XVII ст. і поширився по всій земній кулі, аж до кінця XX ст. Головну роль у

436

культурі даного типу цивілізації займає наукова раціональність,

підкреслюється особлива цінність розуму і оснований на ньому прогрес науки і

техніки. Характерні ознаки:

1) швидка зміна техніки і технології завдяки систематичному застосуванню у

виробництві наукових знань;

2) як результат злиття науки і виробництва відбулася й науково-

технічна революція, що істотно змінила взаємини людини і природи, місце

людини в системі виробництва;

3) відновлення, що прискорюється, того штучно створеного людиною

предметного середовища, в якому безпосередньо відбувається його

життєдіяльність. Це супроводжується зростаючою динамікою соціальних зв’язків,

їх відносно швидкою трансформацією. Іноді протягом одного-двох поколінь

відбувається зміна способу життя та формування нового типу особистості. На базі

техногенної цивілізації сформувалося два типи суспільства – індустріальне і

постіндустріальне.

АГРА́РНЕ СУСПІ́ЛЬСТВО — поняття, що характеризує доіндустріальну

стадію розвитку суспільства від виникнення продуктивного господарства до

промислового перевороту, промислової революції. Синоніми аграрного

суспільства — «традиційне суспільство» та «селянське суспільство». Поняття

почало активно вживатися у 1950—60-ті роки внаслідок поширення концепції

індустріального суспільства.

ТРАДИЦІ́ЙНЕ СУСПІ́ЛЬСТВО – суспільство, ґрунтоване на відтворі схем

людської діяльности, форм спілкування, організації побуту, культурних зразків.

Традиція в ньому виступає головним способом передачі соціяльного досвіду з

покоління в покоління, соціяльним зв’язком, що підкоряє собі особистісний

розвиток людських індивідів. Якщо користуватися загальноприйнятою

термінологією, можна сказати, що традиційне суспільство охоплює розвиток

докапіталістичних формацій або соціяльну еволюцію аж до початку розвитку

індустріяльного суспільства. Якщо використовувати гіпотезу К. Маркса про три

ступені історії, що відрізняються різними формами взаємозв’язку індивідів,

можна охарактеризувати традиційне суспільство як систему (або системи), де

437

домінують форми особистої залежности людини від людини. Цим формам

відповідає позаекономічний примус, що й виступає обмежником особистих воль

людських індивідів. Традиційне супільство не заохочує індивідуальної творчости,

й соціяльні іновації здійснюються в ньому так би мовити самі собою,

еволюційним шляхом впродовж життя й діяльности багатьох поколінь.

Традиційне суспільство є «закритим», «замкнутим» суспільством, що

оберігає норми і стандарти своєї культури від упливу й упливів з боку инших

суспільств і культур. Традиційне суспільство починає утрачати свої позиції в міру

розвитку торговельних, економічних контактів між країнами, в ході утвору

універсальних засобів спілкування, техніки й технології, що відокремлює особисті

зв’язки між людьми від їхніх функцій у процесах поділу діяльности. Виник

машин та індустріяльної технології остаточно підриває систему особистих

залежностей, що скріплювала основні структури традиційного суспільства.

ІНДУСТРІА́ЛЬНЕ СУСПІ́ЛЬСТВО — суспільство, в якому завершено

процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи і

провідного сектора економіки) та відповідних соціальних і політичних структур;

етап розвитку суспільства, коли основна маса населення зайнята на заводах і

фабриках (в індустрії).

У Західній Європі перехід від аграрного до індустріального суспільства

відбувся внаслідок промислової революції, що почалася в 18 ст. у Великобританії.

Основною технологією, яка спричинила такі зміни була парова машина, що

дозволила організувати масове виробництво.

Елвін Тофлер виділяє наступні характерні для індустріального суспільства

риси: стандартизація; концентрація; централізація; синхронізація.

ПОСТІНДУСТРІА́ЛЬНЕ СУСПІ́ЛЬСТВО — стадія суспільного розвитку, яка

приходить на зміну індустріальному суспільству. Якщо попередня модель була

зорієнтована на збільшення матеріального продукту за рахунок додаткової

енергії, сировини, праці, то нова передбачає посилення фактора знань, інформації,

використання відновлюваних видів енергії, захист довкілля.

438

Постіндустріальне суспільство – це суспільство, в якому сфера послуг має

приоритетний розвиток і переважає над обсягом промислового виробництва та

виробництвом сільськогосподарської продукції.

НАУКОВО-ТЕХНІ́ЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (НТР) — це перерва поступовості,

розрив формально-логічної послідовності розвитку, стрибок у історичному русі

знань. Наукова революція зламує існуючі наукові уявлення, здійснює перегляд

фундаментальних понять і приводить до народження нових відкриттів нової

системи знань, що є рушійною силою у розвитку техніки.

Періодизиція:

Перша науково-технічна революція (XV—XVII ст.) відкинула систему

Аристотеля і геоцентричне вчення Птоломея, подолала середньовічну схоластику

і зусиллями Коперника, Кеплера, Галілея, Декарта, Ньютона та інших вчених

створила наукові основи математики, астрономії, механіки, медицини, тобто саме

природознавство. Цей період характеризується масштабним розвитком

промислового виробництва. На зміну феодальній суспільно-економічній формації

прийшла капіталістична, що характеризується розвитком продуктивних сил і

ускладненням виробничих відносин.

Друга науково-технічна революція (XIX ст.) зруйнувала метафізичні ідеї

незмінності природи і утвердила діалектичні ідеї загального розвитку і зв’язку у

природі на основі атомістичної теорії і періодичного закону в хімії, вчення про

збереження і перетворення енергії у фізиці, а також клітинної й еволюційної

теорії у біології. Вплив науки ще більше виявляється у розвитку продуктивних

сил, з’являються нові галузі виробництва, загострюються суперечності з

виробничими відносинами у суспільстві.

Третя науково-технічна революція (з кінця XIX ст.) почалася з руйнування

концепції неподільного атома і створення квантово-механічної системи

світосприймання, яка характеризується кількісними фізичними властивостями

мікросистем. У ході цієї революції наука проявляє революціонізуючий вплив на

розвиток виробництва і виробничих відносин.

Науково-технічна революція (НТР) розпочалася у фізиці, поширилася потім

на хімію, теоретичну і технічну кібернетику, космознавство та інші науки. До

439

середини 50-х років вона охопила біологію і набула, таким чином, загального

характеру.

Четверта науково-технічна революція(з кінця XX ст.) охопила інтелектуальну

діяльність, починаючи з інформаційних образів в економіці, штучного інтелекту у

нових технологіях і продовжується в біології, інформатизації суспільства,

розвивається світова глобалізація у науці і техніці.

Хто володіє інформацією, той володіє світом — так характеризується

інформаційна революція, яка поширюється у всіх галузях науки, техніки,

виробництві, соціології, суспільстві. Розвиток науки і техніки пов’язаний з

ускладненням методів і форм наукових досліджень, використанням складної

апаратури (атомних реакторів, машинних комплексів та ін.). В сучасних умовах

масштабні наукові дослідження провадяться великими колективами, а вчений є їх

активним учасником. Таким чином, науково-технічна революція зумовила

індустріалізацію науки.

Тема 7

ПОПУЛЯ́РНА КУЛЬТУ́РА (або поп-культура, масова культура) — культура,

популярна й переважна серед широких верств населення в даному суспільстві.

Елементи поп-культури можна знайти повсюди — в кулінарії, одязі, споживанні,

засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі).

Передумови формування масової культури закладені в самій наявності

структури суспільства. Хосе Ортега-і-Гассет сформулював відомий підхід до

структуризації за ознаками творчої потенції. Така структуризація передбачає

поділ суспільства на «творчу еліту», яка, природно, становить меншу частину

суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає. Відповідно виникає

протиставлення культури еліти («елітарної культури») культурі «маси» —

«масовій культурі».

На початку XX ст. масове суспільство й пов’язана з ним масова культура

стали предметом досліджень найвизначніших учених у різних наукових областях:

філософів Хосе Ортега-і-Гассета ("Повстання мас"), Карла Ясперса ("Духовна

ситуація часу"), Освальда Шпенглера ("Сутінки Європи"); соціологів Жана

Бодріяра ("Фантоми сучасності"), Питирима Сорокіна ("Людина. Цивілізація.

440

Суспільство) і інших. Аналізуючи масову культуру, кожний з них відзначає

тенденцію до її комерціалізації.

МА́СОВА КУЛЬТУ́РА, ПОП-КУЛЬТУ́РА, МАСКУЛЬТУ́РА — культура,

популярна і переважна серед широких верств населення в даному суспільстві.

Вона може містити такі явища, як побут, розваги (спорт, поп-музика), засоби

масової інформації та ін. Зміст масової культури зумовлений щоденними

пригодами і подіями, прагненнями та потребами, що складають життя більшості

населення (т.зв. мейнстриму). Масова культура розрахована на споживання

великими масами населення, що припускає стандартизованість форми і змісту, а

також на комерційний успіх.

ПОВСЯКДЕ́ННА КУЛЬТУ́РА — це те, що повторюється щодня; сфера

соціальної практики окремої особистості, родини, соціального класу або іншої

малої групи людей побут (речі, що оточують, звички і щоденне поводження,

соціальні і моральні норми. Культуру повсякдення можна розуміти як

універсальний спосіб людського існування, що має свої просторово-часові межі,

як форму організації повсякденного життя і діяльності людини, оскільки тільки

праця, діяльність як така є неодмінною умовою її буття. Повсякденна культура

людини виявляється через особливості її діяльності, свідомості і поводження, а

також через речі, предмети, твори мистецтва і художнього ремесла, що оточують

її, знаряддя її праці, мовні особливості мови, що характеризують цю людину або

групу людей, суспільство в цілому. Повсякденна культура — це найважливіша

умова людської життєдіяльності, це організація людських взаємин, їх, так би

мовити, неформальна інституціалізація. І до якої б сфери життєдіяльності

суспільства ми не звернулися – скрізь першорядного значення набуває загальна

повсякденна культура людини. Це і культура її праці та виробництва, культура

дискусій і політична культура, культура спілкування та поводження.

Повсякденна культура — це володіння звичаями повсякденного життя

соціального і національного середовища, у якому людина проживає. Процес

оволодіння повсякденною культурою називається в науці загальною

соціалізацією та інкультурацією особистості. Проблему повсякденної культури і

повсякденної реальності ставили філософи-прагматисти (У. Джемс), філософи-

441

неопозитивісти (Л. Вітгенштейн), соціологи М. Вебер та Дж. Мід, А. Щюц і Г.

Горфінкель. У вітчизняній культурології ця проблема набула розвитку в працях

М. М. Бахтіна, Б. Ф. Поршнєва, А.`Я.`Гуревича, Ю.`М. Лотмана. Повсякденна

культура – це культура, що не отримала інституціонального закріплення.

Повсякденна культура – частина повсякденної реальності, сукупність усіх

нерефлексивних, синкретичних аспектів соціального життя. Вона обмежена

будинком, районом, містом, територією, міжособистісними відносинами.

Така сфера найближчого оточення, первинних агентів соціалізації, первинних

малих груп. Повсякденна культура`– сфера емоційної прихильності, почуття

взаємної симпатії, почуття боргу по відношенню до дітей, літніх людей, слабких.

Повсякденна культура — це профанний рівень участі людей у професійній

культурі, тобто дилетантський, малоповідомлений, некомпетентний.

СПЕЦІАЛІЗО́ВАНА КУЛЬТУ́РА – це інституціалізована культура.

Спеціалізовані культури охоплюють далеке оточення людини і пов’язані з

формальними відносинами й інститутами. Тут люди виявляють себе як носії

соціальних ролей і представники великих груп, як агенти вторинної соціалізації.

Для того, щоб опанувати навички спеціалізованої культури, необхідна професійна

підготовка. Складові спеціалізованої культури – наука, мистецтво, філософія,

право, релігія. Спеціалізована культура – сфера суспільного поділу праці,

соціальних статусів. Об’єктами спеціалізованої культури є, художня література,

оперна і симфонічна музика, балет, скульптура, образотворче мистецтво та ін.

ЕЛІТА́РНА КУЛЬТУ́РА — сукупність артефактів, які завдяки своїй

вишуканості розраховані і доступні в основному вузькому колу людей,

культурній еліті.

До елітарної чи високої культури належить класична музика,

високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що розраховані на

високоосвічену частину суспільства. Створюється вона фахівцями високого класу

для еліти.

Елітарна культура (висока) – це творчий авангард, лабораторія мистецтва, де

постійно створюються нові види і форми мистецтва. Її ще називають високою

культурою, тому що вона створюється елітою суспільства, або по її замовленню