Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
402
навпаки: «Високомірність та байдужість по відношенню до незнайомих людей,
що всіляко підкреслюються, вже не сприймаються як прояви внутрішньої
необтесаності та брутальності, а кваліфікуються як шляхетна поведінка. Та й саме
наше суспільство перестало визнавати за всіма людьми, як такими, людську
цінність та людську гідність. Певна частина людства стала для нас людським
матеріалом, речами» [46, с. 46].
Така дегуманізація суспільного буття призводить до того, що саме
економічний статус та матеріальний успіх стають домінантними критеріями
самоцінності людського існування в культурі; а отже, не духовне, а матеріальне
багатство відіграє вирішальну роль у формуванні ціннісних установок людини; не
її індивідуально-особистісний світ визначає її соціальне обличчя, а її «речові»
надбання. Доходить до того, що, як вважає А. Печчеї, «...людина поступово
перетворюється на гротескного, одновимірного Ноmо есоnоmicus» [37, с. 47].
Зазначена парадоксально-кризова ситуація в культурі викликає цілком
передбачувану реакцію її дослідників, що полягає в інверсії критеріальних
вимірів розвитку цивілізації. Якщо до розглядуваного «поворотного пункту»
культурної історії цей розвиток характеризувався переважно мірою росту
матеріального добробуту суспільства, то тепер, як перефразовує відоме
положення Е. Фромма французький аналітик Ф. Сен-Марк, «будь-яке істинне
сходження людини неодмінно передбачає перехід від цивілізації, майже
виключно основаної на тому, щоб «мати», до цивілізації, котра все більше й
більше прагне до того, щоб «бути», що означає прогресивну «дематеріалізацію»
Заходу» [40, с. 28]. Тобто одним із факторів, що сприятимуть подоланню даної
кризи, є така трансформація базових культурних парадигм, наслідком якої стала б
кардинальна зміна соціального самоствердження індивіда: останнє повинне
передбачати не стільки необхідність більше мати, скільки потребу людини бути
чимось більшим.
Оскільки дійсно культурне буття передбачає гармонізацію відношення
людини з природою і суспільством, перелічені дисгармонії та конфлікти
цінностей дозволяють констатувати факт «недійсності» існування індивіда в
сучасній культурі: в той час, як з діяльністю сучасної людини дедалі більше стає
403
пов’язаною відповідальність не тільки за своє власне життя, а й за долю людства в
цілому, вона, пригнічена потоком проблем, приходить у стан розгубленості,
духовної спустошеності та соціально-культурної апатії. Інакше кажучи, криза
культурної цивілізації як такої супроводжується закономірною «внутрішньою
кризою самої людини» [37, с. 181]. Духовне життя останньої набуває
катастрофічно затухаючого характеру, що за теперішніх масштабів її
матеріальних можливостей здатне призвести не тільки до «поховання людського
Я» [8, с. 305], а й до фізичного самознищення.
Отже, індивід уже зараз об’єктивно поставлений перед дилемою: «або він
повинен змінитися — як окрема особистість і як частка людської спільноти, або
йому доведеться зникнути з обличчя Землі» [37, с. 215]. І це, на жаль, не просто
поширене «шоково-терапевтичне» застереження ідеологів постіндустріальної
доктрини. Там, де руйнується стійка рівновага між внутрішнім життям людини і її
зовнішньою життєдіяльністю, де встановлюється гранична несумісність її
сутності та її існування, останнє з логічною необхідністю набуває
самодеструктивного характеру. Культура як суспільна сутність людини стає при
цьому фактором уже не розгортання, а навпаки, через зазначену несумісність, —
згортання людського існування. За спостереженнями Е.`Фромма, основною
культурною проблемою минулого століття стала «смерть бога» (бог втратив
статус домінантної цінності в матеріальному житті суспільства, переважно
обмежуючись «притулком» у сфері духовності), тоді як нинішнє століття
стикається з гострішою проблемою, оскільки помирає сама людина як соціум.
Принаймні якщо не вдасться змінити спрямування розвитку цивілізації, то в
майбутньому «людина перестане бути людиною і перетвориться на немислячу та
безчуттєву машину» [5, с. 29].
Аналізуючи можливі напрями переорієнтації культурної історії, більшість
дослідників схиляються до думки, що оптимальним серед них буде зміщення
акценту з розвитку технічних можливостей та навичок індивіда до підвищення
його власне «людської якості». У своїй культивуючій діяльності «...`нам вдалося
вдосконалити окремі якості в атлетів, космонавтів та астронавтів, удосконалити
машини, прилади та матеріали, покращити породи курей, свиней та сорти
404
кукурудзи; ми досягли значних успіхів і в підвищенні продуктивності праці
людини, збільшили її можливість швидко читати та навчили спілкуватися з
комп’ютерами. Але ми ніколи серйозно навіть не намагалися зробити більш
гострим сприйняття нею самою її нового становища у світі, підвищити
усвідомлення тієї сили, яку вона тепер має, розвинути почуття глобальної
відповідальності та здатність оцінювати результати своїх дій» [37, с. 55-56].
З іншого боку, духовна культура як засіб вищезгаданого спрямування
розвитку індивіда в бік підвищення та вдосконалення його «людських якостей»,
виявляє перманентне поглиблення розриву між актуальними та
загальнолюдськими цінностями. За цієї умови «масовізація» культури
здійснюється не як постійно розширюване та поглиблюване залучення мас до
оволодіння духовно-ціннісним надбанням людства, а як «примітивізація»,
«згортання» культурного досвіду до усереднено-сприйнятих форм. Ця обставина
досить рельєфно відбивається на стані та характері сучасної освіти, що як і вся
система культурного буття, переживає сьогодні не лише структурно-
організаційну, а й глибоку змістовно-цільову кризу. Як слушно зауважив К.
Ясперс, «...в існуванні масового порядку загальна освіта наближається до вимог
середньої людини. Духовність гине, розчиняючись у масі; раціоналізація, доведена
до грубої моментальної досяжності для розуму, привносить у кожну галузь знання
процес збіднення. З нівелюючим масовим порядком зникає той освічений
прошарок, котрий на основі постійного навчання виховав дисципліну думок та
почуттів і здатен відізватися на духовні творіння» [71, с. 359]. Тоді як у «масової
людини», що стала продуктом обмеженого, чи навіть одномірного, розвитку в
напрямі суто репродуктивного підтримання власного існування, здебільшого
немає ні часу, ні потреби «жити життям цілого». Вона зазвичай уникає
напруженої підготовки та самовдосконалення без «конкретної потреби», тобто без
мети, досягнення якої давало б відчутний сьогочасний ефект. Прагматична
«масова людина» не хоче чекати і витрачати час на спостереження та всебічний
аналіз; «...`все повинно одразу ж дати задоволення саме тепер; духовне
перетворилося на невідкладне задоволення. Тому есе стало найпоширенішою
літературною формою, газета витіснила книгу, а весь час змінюване чтиво — ті
405
творіння, що мали б бути пронесеними через усе життя. Читають швидко.
Потрібна стислість, але не та, що може стати предметом спогадів у медитації, а та,
яка швидко сповіщає про те, що хочуть знати і що потім одразу ж забувають.
Власне кажучи, дійсне читання в духовному єднанні зі змістом стало
неможливим. Тепер освіченість означає дещо таке, що ніколи не отримує форми,
але надзвичайно інтенсивно прагне вийти з пустоти, в яку постійно повертається»
[71, с. 359].
«Новизна» як така перетворюється на самоцінність, а отже, предикат
«новий» («нове мислення», «нова епоха», «нова мода», «нова культура тіла»,
«нове відчуття життя» тощо) автоматично і майже безвідносно набуває
позитивного відтінку в усіх сферах культурного життя. Хоча, певна річ, така
абсолютизація не може бути правомірною. Адже дійсна позитивність культурних
інновацій визначається мірою їх соціалізації особистості та розвитком її
духовності як засобу гармонізації буття у світі.
Таким чином, усі застереження та спроби змінити ціннісну орієнтацію
людини у природі та суспільстві перетворюватимуться не більш ніж на «моральну
проповідь», котра навряд чи торкнеться свідомості індивіда, якщо не
співвідноситиметься з його реакціями на дійсні умови існування. Без такої
«онтологічної кореляції» цінностей будь-які заклики до «нової етики» та «нової
духовності» мало чим відрізнятимуться від просвітницьких утопій.
У цьому відношенні є підстави для ствердження, що динаміка освіти як
сфери культурного самостворення індивіда виявляється своєрідним «лакмусовим
папірцем», котрий можна розглядати як індикатор вищезгаданої «онтологічної
кореляції» духовних цінностей суспільства, їх історичної своєчасності та
доречності, а також їх відношення до загальнолюдської культури. Мається на
увазі те, що саме в контексті останньої сфери визначається як загальносуспільна
культурно-ціннісна орієнтація, так і міра дієвості останньої на індивідуально-
особистісному рівні буття та свідомості.
Так, на всьому проміжку новітньої історії розвиток індустріальної
цивілізації, зорієнтований переважно на економічний ріст, зумовлював, як уже
зазначалося, «технократичну домінанту» в навчанні та вихованні. В останні
406
десятиліття, ознаменовані кризовими тенденціями «постіндустріалізму» в
суспільному бутті, відповідно, набуває ваги проблема гуманізації та
гуманітаризації освіти в глобальному масштабі. Спрямованість освітнього
процесу на вдосконалення засобів існування врешті-решт призвела до дисбалансу
даної орієнтації з її цільовим змістом`— духовним виробництвом самого суб’єкта
культурно-історичного розвитку. Саме цей дисбаланс, у результаті якого людська
особистість цілком об’єктивно позбавляється можливості здобути статус цілі
суспільного буття і зводиться лише до його засобу, можна вважати головним
чинником глобальних кризових явищ у культурно-освітній сфері. Глобальна криза
освіти як наслідок загальної кризи цивілізації і культури означає порушення
гармонії між культурою та ментальністю, злам усталеної освітньої парадигми,
зростання дисфункціональності освітянських систем і, як наслідок, зниження
соціально-рольової активності особи в інтелектуальній сфері та посилення
інфантилізму молодих поколінь... Прояви глобальної кризи в найзагальнішому
вигляді можна звести на світовому рівні до відриву освіти від культури; кризи
соціалізації особи; посилення відставання освіти від науки; заниження людських
якостей людини, що є суб’єктом і об’єктом освітнього процесу; поширення
«функціональної неписьменності».
Дійсно, нині можна сказати, що міра охоплення історичних форм
гуманістичного спрямування загальнолюдської культури є показником міри
релевантності сучасної освітньої організації (як у глобальному, так і в
регіональному масштабах).
З іншого боку, прогресуюча динаміка дивергенції між культурними
надбаннями цивілізації та її духовно-практичною втіленістю через канали
освітньої системи недвозначно свідчить про кризу не тільки останньої, а й взагалі
культури як засобу «олюднення» суспільного та природного буття індивіда,
оскільки даний засіб помітно втрачає свою дієвість. Причому в цьому відношенні
має місце двосторонній взаємогенерований процес: ослаблення «онтологічної
ефективності» культури сприяє звуженню сфери соціалізації індивіда
(зменшенню обсягу асимільованої ним загаіьнолюдської культури); водночас таке
407
звуження веде до відповідного зниження рівня сприйняття культурних цінностей
взагалі, що стимулює подальше скорочення культурного діапазону суб’єкта.
Ідеться про те, що, наприклад, характер і міра сприйняття людиною того чи
іншого твору мистецтва є похідними від її здатності реагувати на нього не лише
як на готовий результат творчої діяльності, а й як на втілення того процесу
творення, причетність до якого породжує відчуття гармонії між цим процесом та
власним духовним відношенням до буття. Саме тому, чим ширшими є творчі
можливості суб’єкта сприйняття мистецтва, тим значнішою є міра зазначеної
«причетності», а отже, тим чутливішим він буде до «внутрішнього поклику»
митця.
Так, людина, яка намагалася (нехай навіть не на професійному рівні) писати
музику, займатися живописом, літературною творчістю тощо, сприйматиме
відповідні твори мистецтва зовсім інакше, ніж та, що має принаймні
«споживацьке» відношення до останніх (не говорячи вже про випадки байдужого
ставлення до цих проявів людської духовності). Адже, якщо людина здатна (через
виховання в собі певних творчих потенцій та навичок) до екстраполяції себе на
місце автора, вона, звичайно, значно глибше і багатогранніше відчуває той
контекстуальний (а не лише результативний) зміст духовної творчості, а тому
значно гостріше реагуватиме на її результати. Звідси цілком зрозумілою є та
емоційність, з якою, наприклад, професійний музикант сприймає певну
композицію: його реакція буде значно негативнішою на примітивний
«триакордний шлягер», ніж у людини, що ніколи не присвячувала себе заняттям
музикою, оскільки для першого такий твір є проявом декадансу небайдужого
йому виду мистецтва; і навпаки, композиція, створення якої непідвладне
«пересічному індивідові», викликає в професіонала піднесені почуття, оскільки
він при цьому відчуває «причетність» утвердженню сили людського духу, його
здатності сприймати і творити гармонію, тоді як у другому випадку людина або
залишається байдужою, навіть не відчуваючи власної духовної збіднілості, або,
ще гірше — демонструє сплеск емоційного відторгнення.
Таким чином, домінуюча в сьогоденному світі організація матеріального
життя суспільства ініціює та підтримує «ланцюгову реакцію» кризи духовної
408
культури. Остання дедалі менше констатується як фактор соціального
самоствердження індивіда, що знижує рівень його зацікавленості в духовному
самовдосконаленні (оскільки орієнтація на те, щоб «більше мати» при такому
впорядкуванні суспільного життя гарантує значно більшу стабільність, ніж
спрямування до того, щоб «бути чимось більшим»). Відповідно, як було зазначено
вище, прогресує феномен «культурної шизофренії» (тобто втрата особистістю
своєї цілісності, поступова деградація її творчих можливостей та згортання меж
сприйняття нею загальнолюдських цінностей, на основі яких взагалі можливе
підтримання рівноваги людського існування в суспільному та природному бутті).
А це, у свою чергу, генерує новий виток зниження стабілізуючої
функціональності культури в суспільстві із закономірним подальшим
поглибленням культурної кризи як у житті окремої людини, так і в глобальному
масштабі цивілізації як такої.
Зазначена «ланцюгова реакція» кризових тенденцій у системі культури не
може бути зупиненою самими лише освітньо-виховними засобами (хоча б через
те, що реальна основа індукування цих тенденцій знаходиться значно глибше, а
саме: в характері організації базисних суспільних відношень, котрі, не
стимулюючи духовне самостворення особистості, в кращому разі приречені на
самовичерпання).
Дійсно, незалежно від широти гуманістичного змісту культури, яку
намагаються прищепити молодому поколінню нехай навіть найпередовішими
педагогічно-просвітницькими методами, вона сприйматиметься лише в мірі і крізь
ту «адаптивну призму», які дозволяють вписати цей зміст у контекст сьогоденних
реалій. І, до речі, не просто знайти йому «сучасну інтерпретацію», а довести його
до форми дієвих імперативів, знань, цінностей тощо. У разі поглиблення розриву
між культурою та проблемами базисного плану, культурні цінності значно
послаблюють свою «регулятивну функцію щодо молоді. Покладаючись на
«подвійну бухгалтерію мислення», учні чи студенти репродукують нав’язану їм
систему знань лише у формальних умовах (екзамени тощо). Водночас молодь
створює власну систему норм і зразків власної субкультури» [28, с. 26]. Наявність
останньої в межах так би мовити «ортодоксальної культури» є також індикатором
409
кризового стану останньої. Адже, згідно з одним із універсальних
системодинамічних принципів, якщо в надрах певної системи формується її
«альтер-его», тобто має місце її переродження на власний антипод, то це свідчить
про вичерпність можливостей нормального функціонування даної системи в
існуючій формі її організації.
Стосовно системи культурного буття суспільства дана теза означатиме
необхідність докорінного перегляду як самого буття культури у світі, так і буття
людини в культурі.
Щодо першого можна, як свідчить проведений аналіз, констатувати, що на
даному онтологічному рівні культурна криза була спричинена насамперед
порушенням рівноважного співвідношення між динамікою ефективності
культурогенних утворень та динамікою міри керованості (раціональної
підконтрольності) їх функціонування у природному й суспільному середовищі.
Відзначений дисбаланс призвів до значної (можна навіть сказати – критичної)
невідповідності між глобальним характером як потенційних, так і актуальних
результатів «культивуючої» діяльності людини, з одного боку, та локальним (а
часто й індивідуально-егоїстичним) характером її цільового підпорядкування, а
отже, і її контрольованості – з іншого.
При цьому, на наш погляд, такий критичний стан культурної цивілізації не
слід тлумачити як феномен, що відзначається суто флуктуативною природою,
тобто як наслідок абсолютно випадкового порушення рівноваги в системі
«природа – людина`– суспільство». Дослідження культурогенезу в логіко-
історичному аспекті дозволяє висловити досить обґрунтоване припущення про
цілком закономірну онтологічну зумовленість даної фази еволюції культури,
оскільки вона досить органічно вписується в контекст як загальних тенденцій
системної динаміки, так і в логіку розгортання культурно-історичного процесу
зокрема. Говорячи конкретніше, дана спадна фаза динаміки показників
гармонізаційної ефективності культури (її дієвості як засобу врівноваження буття
людини у світі) пов’язана з вичерпанням прогресивного (онтологічно-
врівноважувального) потенціалу такої культурної парадигми, що ґрунтується на
індустріально-технологічній домінанті. Отже, кризовий стан загальнокультурної
410
орієнтації доцільніше розглядати як об’єктивно-логічне сприяння зміни цієї
орієнтації.
Завершуючи аналіз факторів виникнення та проблем, що стоять на шляху
подолання глобальної культурної кризи сьогодення, нагадаємо про найсуттєвіші,
на нашу думку, її прояви, з нівелюванням яких раціонально буде насамперед
пов’язати вирішення проблем вступу людства до нової ери культурної історії.
По-перше, неспівмірно випереджаючий характер розвитку технологізації
суспільного буття по відношенню до його гуманізації призводить до порушення
цілісності культури аж до поляризації в ній матеріальних і духовних цінностей з
пріоритетним статусом перших, у той час, як саме другі є безпосереднім
виявленням сутності культури (елементи матеріальної культури є речовими
опредмеченнями духовного відношення людини до світу і набувають цінності в
суспільстві аж ніяк не завжди пропорційно до міри втілення в них людської
духовності).
По-друге, відносна «девальвація» гуманістичних вимірів економічного
прогресу цивілізації спричиняє кризу її «матеріального росту» (через
небезмежність природних ресурсів та експоненційний характер збільшення
показників техногенного порушення екологічного балансу).
По-третє, і це, на нашу думку, є найголовнішим: оскільки вирішення цієї
проблеми є необхідною умовою вирішення інших, зазначена дегуманізація
суспільного буття поглиблює прірву відчуження індивіда від власної
соціокультурної сутності, а отже, має своїм наслідком подальшу лавиноподібну
культурну деградацію особистості, наростання ступеня несприйнятності
індивідом загальнолюдських цінностей, що, у свою чергу, веде до критичної
дестабілізації буття людини у світі.
Пошук шляхів вирішення цих проблем має бути невіддільним від контексту
об’єктивної логіки саморозвитку буття, органічною частиною якого є культурно-
історичний процес. Такий підхід, як зазначалося, є не тільки гарантом
реалізованості теоретичних умовиводів (адже саме в бутті вони мають
утілюватися і набувати таким чином реальної цінності), а й дозволяє визначити
онтологічні критерії оптимізації розвитку культури.
411
Контрольні запитання
1. Що розуміти під діалогом культур?
2. Для чого діалог культур потрібен у сучасному світі?
3. В чому суть концепції поліетносфери?
4. В чому полягають проблеми співіснування суперкультур у сучасному
світі?
5. Які існують основні проблеми культурного та соціального розвитку
сучасного людства?
Література
1. Clark G., Sohn L.B. World Peace Through World Law. - Cambridge:
Harward University Press, 1960. - P. 73
2. Cooper R. Is there a New World Order? // Prospects for Global Order. -
London, 1993. - Vоі. 2. - Р. 8.
3. Ferguson Y, Mansbach R. Global Politics at the Turn of the Millenium:
Changing Bases of «US» and «Them* // International Studies Review. — 1999. —
8иттег. - Р. 77;
4. Franck Th. Tribe, Nation, World: Self-identification in the Evolving
International System // Ethics and International Affairs. — 1997. — No 11. — P. 151
5. Fromm E. The Revolution of Hope. Towards a Humanized Technology. —
New Yоrк, 1968., с. 29
6. Fukuyama F. The End of History and the Last Man. - New York, 1992;
7. Gore Al. Earth in the balance: Ecology and the human spirit. — New York:
Houghton Міfflіn Со, 1992. - 407 р.;
8. Hendin H. The Age of Sensation. - N.Y., 1975. - 352 p., с. 305
9. Kennedy P. Preparing for the Twenty-first Century. - New York, 1993;
10. Laszlo E. et al. Goals of Mankind. A Report to the Club of Rome on the
New Horizons of Global Community. - N.Y., 1977. - 427 p.
11. Laszlo E. Evolution: the General Theory. — Cresskill (NY): Hampton
Ргеss, 1996.-482 р
12. Laszlo E. The Choice: Evolution or Extinction, - Cresskitl (NY): Hampton
Ргеss, 1997. - 396 р.