Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

382

користь федеральної влади, нічого подібного не сталося; тим більше аналогічні

речі не відбулися в Європі. У демократичних суспільствах, які живуть відповідно

до існуючого законодавства, цілком можливо обмежити легальними способами

активність уряду (як це відбулося з Європейським Союзом) через використання

час від часу принципу допоміжності. Використання зазначеного принципу

припускає, що питання охорони навколишнього середовища, управління

економікою, оборони, безпеки (оскільки вони торкаються інтересів будь-якої

країни) повинні перебувати під контролем наднаціональних структур. У цьому ж

напрямі діє і такий чинник, як високий ступінь інтеграції держав.

1.2. Концепція поліетносфери

Основною одиницею виміру історії є етнос [63; 52]. Він може бути малим і

великим, як китайці, росіяни, бенгальці, араби. Елементом структури етносу є

субетнос, який спочатку може забезпечувати утворення етносу. Окремі етноси не

живуть ізольовано один від одного, вони утворюють немовби етнічну галактику.

На підставі положень Л. Гумільова ми вже з’ясували, що етнос не є вигаданою

категорією або філософським узагальненням тих чи інших особливостей людей.

Він, етнос, даний нам безпосередньо у відчуттях, як світло, тепло, електричний

розряд, і ми вивчатимемо поліетносферу, як одне з явищ природи, біосфери, а не

як гуманітарну концепцію. Етноси не існують ізольовано, виняток становлять

реліктові племена, але й там проблеми позаетнічного існування окремих осіб не

виникає. її там просто не може бути, тому що вигнанець, позбавлений етносу —

батьківщини, підтримки колективу, приречений у суворих умовах на загибель.

Однак етноси, які безпосередньо досліджуються етнографами, – лише

«хвости» тривалих фаз розвитку, причиною яких є, як зазначалося, вибух

пасіонарності, результат нерівномірного поширення по землі енергії живої

речовини біосфери. «Вибух» на поверхні земної кулі — немовби мутація, що

викликає розвиток вільної енергії, здатної виконувати роботу, і ця енергія

поштовху біосфери виявляється в етносах і живій навколишній природі в бік,

зворотний принципу ентропії. Інакше кажучи, процес етногенезу компенсує

собою загасання енергетичного заряду або удару біосферного запасу на Землі й у

383

Космосі, перетворюючи інерцію спаду на свою протилежність – на життя і

боротьбу людей.

Потім відбувається розширення ареалу дії активного етносу, початок

відліку віку етносу – формоутворення, кристалізація, спрощення структури,

оскільки через 600`років після появи вона стає занадто складною, стабілізація

соціогенезу, потім одне-два століття «кровопускань» — перебільшень, шоку, далі

вихід до інерційної фази і встановлення гармонійної рівноваги, гомеостазу,

«очікування» нового витка вібрації біосфери. Наприкінці шляху етнос

перетворюється на ізолят.

Видатні вчені, уважні до фактів історії, завдяки своїм методикам визначили

тривалість початкового злету етносу, точніше, історичний період формування

«свіжого» народу та його політичної системи в 300 років. Потім відбувається

чергування підйомів і занепадів — також у 300 років, потім ослаблення

життєдіяльності, що веде до впорядкування своєї долі і достатку життя, до того,

що А.`Тойнбі назвав breakdown (брекдаун у біологів). Нарешті, настає остаточний

занепад волі й повільне сповзання «до прірви життя». Така доля всіх народів.

Згідно з Л. Гумільовим, нові етноси не виникають у монотонних

ландшафтах — наприклад, власне степ, рівний до обрію простір, суха рівнина не

сприяла генезису жодного народу, так само, як і зона тайги. Етноси виникають на

межі ландшафтних регіонів, у зоні етнічних контактів, де неминуча інтенсивна

метисизація. Вона, втім, не є причиною етногенезу, але додає антропологічний

матеріал до самої форми контакту й еволюції етносу. Сприяє пусковому моменту

етногенезу поєднання різних культурних рівнів, типів держави, неподібних

традицій. Загальним для історії є принцип розмаїтості, який стає синхронним

відтворенням мозаїчності землі, її поліетносфери.

Л. Гумільов пропонує розглядати як досліджуване явище планетарного, за

В.`Вернадським, масштабу саме етносферу — особливу оболонку геосфери,

земної поверхні, що включає рослинний і тваринний світи, геологічні та інші

процеси, клімат, води і все інше, що супроводжує життя. Так ми дійдемо

висновку, що поліетносферу доцільно розглядати як одну з оболонок Землі, але з

урахуванням великої кількості відмінностей при взаємодії етносів з природним

384

середовищем [65; 54]. Міжетнічні й історичні колізії відбуваються завдяки участі

природного, зокрема й мутаційного, тла. Отже, поліетносферу можна розуміти

як серію процесів виникнення етносів у тих або інших регіонах: етногенез,

розширення первинних субстратів, перетворення їх на частину етнічної історії

людства і дисоціації етносів, тобто розпад етнічних колективів. Це не пов’язано

із загибеллю особин зникаючого етносу, а є рекомбінацією, перетасовуванням

популяцій людей — інкорпорацією їх до нового етносу.

Оскільки протягом свого життя етнос завжди функціонує в межах якої-

небудь суперетнічної системи (римський, мусульманський, китайський

суперетноси), відбувається «енергетичний» обмін з елементами суперсистеми. Це

зумовлює коливання імпульсу руху в деяких межах навколо математичної кривої

розвитку, яку взято як ідеальний випадок розвитку. Але етнос – не хаос і не

безглузда суперечливість своїх елементів; спільним для всіх випадків множини є

властивість елементів мати всі види активності, які приводять до створення

статичних або динамічних структур. Таким чином, етнічна цілісність – динамічне

існування системи корпускулярного типу, де первісний імпульс – заряд енергії та

пасіонарності, що втілюють її в людях, поступово витрачається, а ентропія

(згасання поштовху) безперервно зростає. Тому жива речовина за законом

ентропії або етнічна система, що в даному разі стає реалізацією цього закону,

мають постійно усувати ентропію, яка накопичується, обмінюючись з оточуючим

середовищем енергією. Цей обмін регулюється керуючими системами, які

використовують запаси інформації, що передається у спадок. Роль керуючих

систем в етногенезі відіграє традиція, яка взаємодіє із суспільною та природною

матерією. І тоді виразно визначається, що можна витратити запас енергії рівно за

такий проміжок часу, на який опір зовнішнього середовища та «поганого» чи

«гарного» суспільного устрою прирікає його на згасання. Отже, функціонування

зовнішньої системи зв’язків етносу може привести як до прискорення розвитку,

так і до спаду й навіть загибелі, якщо величина обміну перевищує деякі критичні

значення, різні для різних моментів життя етносу.

Л.`Гумільов розробив проблему варіантів етнічних контактів на територіях,

заселених різними етносами. Він розрізняє чотири варіанти: співіснування,

385

асиміляцію, метисизацію і злиття — коли при контакті забуваються традиції

обох первинних компонентів і поруч із двома попередніми або сусідніми, або

замість них виникає третій, новий етнос. Це, по суті, – головний варіант

етногенезу. У будь-якому разі, саме так виник, наприклад, великоросійський або

етнос США. Але, звичайно, такий варіант етногенезу в історії спостерігається не

часто.

За рівнем співучасті етносів у контактних утвореннях Л. Гумільов розрізняє

декілька можливих варіантів. Один із них – варіант «ксенії», коли два різні за

динамікою етноси потрапляють до одного соціального організму, наприклад

фламандці і валлони в Бельгії. І варіант «химери», коли один етнос на етапі спаду,

надламу іншого етносу привласнює собі нішу ослабленого етносу і починає

функціонувати в ній у межах дисонансу, тобто руйнації навколишнього

середовища, рідного для надламаного етносу. Варіанти другого рівня, хворобливі

і для етногенезу, і для учених, котрі вивчають проблеми контактів, завжди

приймаючих сторону якогось із етносів, Л. Гумільов розглянув на матеріалі

Старого і Нового Світу [30].

Отже, ми маємо необхідний інструментарій для подальшого вивчення

народів у поліетносферній оболонці земної кулі.

Передусім розглянемо сучасний континуум культур. Культура – потужний

чинник людської діяльності: вона присутня у всьому, що ми бачимо і відчуваємо,

і все, що ми бачимо і сприймаємо, потрапляє до нас забарвленим чеканнями і

схильностями. Їх основу становить наша культура: ми бачимо світ крізь призму

кольору нашої культури. Величезна кількість людей користується цією призмою,

навіть не підозрюючи про її існування. Дії людей прямо залежать від того, у що

вони вірять, а їх переконання, у свою чергу, залежать від зумовленого культурою

бачення себе і навколишнього світу.

Незважаючи на те, що існуючі нині живі культури піддаються сильному

тиску з метою їх нівелювання та уніфікування, вони відрізняються між собою

цінностями, поглядами й уявленнями про людину і космос. Розмаїтість культури

заслуговує на те, щоб познайомитися з нею ближче, оскільки вона формує

установки і поведінку людей кожної окремої культури. Більше того, впливаючи

386

на всі інші культури, кожна культура формує також відносини у всьому

полікультурному світовому просторі.

У процесі історичного розвитку виникали і створювали своє бачення світу

великі культури людства. На зорі історії світ бачився анімістичним: душі мали не

лише люди, а й тварини, рослини — усе в природі було живим. Джерело в савані

викликало побожний страх перед духами і силами природи, а також перед

душами мертвих; олень, який випадково потрапив до людського поселення,

ототожнювався з духом предка, який завітав до рідних; грім вважався знаком

Праматері або всемогутнього Батька. Протягом усієї писемної історії традиційні

культури були перевантажені розповідями про чуттєве сприйняття невидимих

істот, які перебували в символічній ієрархії.

Класична культура Давньої Греції замінила заснований на міфі погляд на

світ на концепції, основу яких становили міркування, хоча останні рідко

піддавалися перевірці за допомогою експериментів і спостережень. З біблійних

часів на Заході і протягом декількох тисячоліть на Сході в поглядах людей

домінували настанови і образи релігії (або інших прийнятих систем вірувань).

Цей вплив значно послабшав в XVI і XVII ст., коли в Європі виникла

експериментальна наука. За останні три століття науково-технологічна культура

стала домінувати над міфологічними та релігійними поглядами середньовіччя,

хоча і не цілком витіснила їх.

У XX ст. науково-технологічна культура Заходу поширилася по всій земній

кулі. Незахідні культури нині вирішують дилему: відкрити двері перед західною

культурою або замкнутися і продовжувати традиційне існування, зберігаючи

звичний спосіб життя, діяльність і культи. Західна культура індивідуалістична і

персоноцентрична. Вона вважає священними особисті цінності, свободу і

прагнення до щастя. Природа і всі істоти існують, головним чином, для блага

людини. До того ж західна культура прагматична: вона відкидає значну частину

того, що не можна побачити або схопити, — тобто того, що неможливо

«пред’явити» руці або оку [11]. Винятком є іудо-християнська система вірувань з

її трансцендентним Богом, сонмом святих та інших потойбічних істот і вірою в

безсмертну душу. Що стосується духів, так само як інших нематеріальних і

387

невидимих сутностей, перед котрими благоговійно схиляються традиційні

культури, то прибічник західної культури з науковим складом розуму їх просто

відмітає як забобони, хоча широкі маси населення часто дотримуються

протилежних поглядів (наприклад, за даними повідомлення у грудні 1995 р. у

журналі «Life», 69 % американців вірять в існування ангелів).

В останні роки, незважаючи на «кока-колонізацію» і «макдональдизм»,

цінності й поняття західної культури почали стикатися з опором. У Південній

Америці виник новий різновид культурного націоналізму. Латиноамериканців

обурює їхня залежність від Північної Америки, вони невдоволені своєю роллю

споживачів, а не творців культурних течій, що формують сучасний світ.

Домінування іноземної культури переживає агонію і в умонастроях освічених

арабів, вони сприймають західну традицію як елемент гегемонії Заходу над їхніми

країнами. Араби усвідомлюють себе пасивним учасником інтеркультурного

діалогу, який пов’язує їх майже виключно із Західною Європою і Північною

Америкою [11].

Індія і країни Південної Азії, хоча й продовжують контакти з британською

культурою, асимілюючи багато її відмінних ознак, стали активно відстоювати

свою власну культурну спадщину. У Росії накопичений великий історичний

досвід амбівалентного ставлення до західної культури; таке ставлення

зберігається і понині. Його головні особливості — визнання досягнень Заходу як

у технології, так і у високій культурі, але одночасно — побоювання, що ці

досягнення можуть придушити російську культурну спадщину і таким чином

позбавити російський народ його самобутності.

Замилування західною культурою поряд із побоюванням характерне також

для молодих африканських націй Сахари. Але, жадібно споживаючи

індустріальну культуру, вони водночас докладають значних зусиль до захисту

своєї культурної спадщини. Африканські інтелектуали зайняті пошуками коренів

своєї расової самобутності, а їхні лідери прагнуть зміцнити національну

самосвідомість своїх народів.

Контрасти із західними підходами бачення світу і себе цілком реальні, хоча

й не завжди усвідомлюються. Так, латиноамериканці володіють більш високо

388

розвиненою духовністю, ніж населення США і Канади. Це має свої історичні

корені: трансценденталістські елементи латиноамериканської культури тяжіють

до XV ст. Для всієї Південної Америки католицька схоластика європейського

середньовіччя була чимось більшим, ніж просто монастирською філософією:

схоластика відігравала роль когнітивної системи, внутрішньо властивої державі й

суспільству, і управляла всіма аспектами життя. Латиноамериканців учили, що

щастя дарується як милість Божа, яка, у свою чергу, є винятковою прерогативою

католицької церкви. Не дивно, що підкорення авторитету церкви, так само як

вірність королю і покора Богу, стали аксіомою в повсякденній моралі. Навіть коли

колоніальна епоха наблизилася до свого кінця, акомодація між схоластичною

спадщиною і сучасною науковою думкою не відбулася. Англосаксонський

прагматизм, що ґрунтується на застосуванні понять і методів природничих наук

до матеріальної сфери життя, не зміг затвердитися в Латинській Америці.

Трансценденталізм, хоча й у різних формах, — це відмітна ознака

індуїстської і буддійської культур на індійському субконтиненті; в

мусульманській культурі до цього домішуються монотеїзм і містицизм. Корінним

культурам Чорної Африки завжди були властиві спіритуалізм та анімізм; ці

елементи не були витравлені ні фанатизмом християнських місіонерів, ні

маркетинговою пропагандою транснаціональних корпорацій.

Східне мислення зберігає багато особливостей своїх традиційних вірувань.

Широкий спектр культур, що вийшли з Китаю протягом останнього тисячоліття,

сформувався під впливом натуралізму Лаоцзи, соціальної дисципліни Конфуція і

невсипущих турбот Будди про особисте вдосконалення. У XX ст. ці культурні

джерела розділилися на численні течії, породивши ортодоксальну культуру

маоїстського яна-ня, прагматичну культуру гонконгського конг-дао, а також

суміш натуралізму, конфуціанства і буддизму, характерну для культури сучасної

Японії. Оскільки конг-даосистське і японське відгалуження китайської культурної

традиції зберегли прихильність до всього конкретного і практичного, не дивно,

що суспільства, у котрих ці традиції набули значного поширення, не відчувають

ніяких труднощів у прийнятті й навіть удосконаленні західної технології. Названі

нами культури «модернізувалися», але не піддалися вестернізації. Їх власний

389

різновид модернізму зберігає культурну специфіку – саме з цієї причини східні

трудові навики і групові пристрасті не можуть бути легко і просто пересаджені в

Європу та Америку.

1.3. Проблеми співіснування суперкультур

Яким чином усі ці настільки різні культури можуть співіснувати на нашій

невеликій планеті, де все взаємозалежне, — велика загадка. Зрозуміло, що кожна

культура має самостійно розвиватися, шануючи свої корені й традиції, але

одночасно еволюціонуючи до цінностей і поглядів, що дозволяють її

прихильникам жити в гармонії з іншими культурами і природою. Така основна

вимога. Сутичка між культурами набагато небезпечніша для світу в глобальному

співтоваристві, ніж збройний конфлікт між будь-якими націями-державами.

Якщо не відбудеться позитивних зрушень, співтовариства, що належать до

західної культурної сфери, опиняться на межі катастрофи, яка назріває у

відношеннях з ісламською, православною християнською, китайською,

латинською та іншими культурами, де дотримуються відмінних від західно-

християнських цінностей і поглядів [11]. Переконливим прикладом, що

підтверджує реалістичність такого сценарію, може слугувати балканська «гаряча

точка». Коли в XV ст. Оттоманська імперія вторглася до Боснії, то додатково до

двох культур, що існували на Балканах після поділу Римської імперії при

Константині — римо-католицької і греко-православної - додалася третя, тобто

іслам. Відтоді між цими трьома культурами час від часу відбуваються сутички.

Після розпаду Югославії, свого часу об’єднаної Й. Тіто під прапорами комунізму,

взаємна нетерпимість цих трьох культур призвела до громадянських та

міжетнічних війн у 90-х рр. XX ст.

Для позитивного розвитку світових культур важливим є ефективніше та

відповідальніше використання сформованих нині інформаційних і

комунікаційних систем. Останні можуть поєднати між собою людей у межах

даної культури так само, як і людей, що належать до різних культур. Однак на

шляху вільного потоку інформації в межах усієї земної кулі існують перешкоди,

які не так просто подолати. Міжнародна мережа свободи слова та обміну думок

390

(ІFЕХ) одержує щорічно від журналістів більше 1500 скарг і випускає понад 1000

тривожних повідомлень; понад 500 скарг на насильницькі дії стосовно

корпунктів, включаючи захоплення помешкань, підпали і вибухи бомб, тимчасове

припинення видань, заборони, цензуру, фінансовий тиск і сваволю з боку

правоохоронних органів [12]. Слід мати на увазі, що ці скарги`— лише верхівка

айсберга, про значно більшу частину переслідувань журналісти не повідомляють

із побоювання репресивних дій з боку місцевої влади.

Доступ простих людей до засобів масової інформації і свобода слова, що

дозволяє журналістам повідомляти про долі, турботи, надії і тривоги пересічних

громадян, мають вирішальне значення для встановлення кращого

взаєморозуміння між народами і культурами. Виявити й ефективно охопити

єдність у різноманітті культур можна тільки в разі, якщо народи будуть знати

один про одного, створювати те, що їх об’єднує, виявляти шляхи співробітництва

для досягнення спільних цілей. Народам і культурам необхідно вийти за межі

стадії однієї лише толерантності, якщо така існує, і піднятися до стадії активного і

доброчинного взаємного співробітництва. Щоб такий перехід відбувся, необхідне

розуміння, породжене контактами і досягнуте за допомогою комунікації. Подібне

співробітництво могло б підняти сучасний світ з рівня існування на новий, вищий

рівень співіснування, для якого характерні відношення участі. У свою чергу, це

могло б прокласти шлях до глобального інтеріснування [69; 63; 39; 36; 65; 42; 27;

29; 33; 66; 45; 7; 38; 41; 25; 32; 35; 26; 18; 24; 6; 16, р. 131; 3, р. 77; 16, р. 116; 9; 4,

р. 151] і формування нової поліетносфери [54].

Інтеріснування припускає відношення активної участі замість пасивних,

суто толерантних відношень. Інтеріснування закликає не просто жити пліч-о-

пліч, а активно співпрацювати. Усередині соціальних груп інтеріснування мало

місце завжди; навіть у традиційних суспільствах життя взаємозалежне і будується

на досягненні спільних цілей. Однак стосунки між різними групами нечасто

ґрунтувалися на визнанні спільних інтересів. У часи зародження культур інші

племена були несуттєві для існування групи, а коли так, група була в більшості

випадків байдужа до інших співтовариств або, якщо ті виявляли загрозу,

ставилася до чужинців вороже. І лише з виникненням хліборобства і скотарства,

391

коли люди перейшли до осілого способу життя, сусідні племена почали

об’єднуватися, створюючи міста і села. Пізніше ці поселення інтегрувалися в

ширші соціальні та політичні системи. Деякі з таких систем (наприклад, Давній

Вавилон і Єгипет, а також класичні імперії Індії, Персії і Китаю) існували

тисячоліття.

Згодом міста-держави, царства, князівства стали практикувати деякі форми

інтеріснування в межах цілих регіонів або континентів. Але інтеріснування ніколи

не охоплювало всю земну кулю. Навіть Рах Кота-па, об’єднавший свого часу

народи всіх відомих тоді континентів, основувався значною мірою на міці Риму, а

не на спільних інтересах багатьох народів.

У сучасному світі регіональна, економічна, соціальна та політична

інтеграція діють як рушійні сили, що підштовхують суверенні нації-держави до

більш широких форм інтеріснування. Прикладом може бути Європа. У таких

різних сферах, як економіка, фінанси, захист навколишнього середовища,

розвиток технології та національної оборони, держави — члени Європейського

Союзу неухильно, хоча і не без коливань, просуваються до ери інтеріснування.

На порозі нового тисячоліття прийшов час надати інтеріснуванню в

регіональному масштабі, що ми маємо сьогодні, нового, глобального виміру.

Інтеріснування охопило всю планету: кожна держава-нація і кожне регіональне

співтовариство відчули залежність від інших держав і співтовариств як у плані

свого економічного й екологічного добробуту, так і територіальної безпеки. У

всіх зазначених сферах існує повна гармонія інтересів. Отже, відносини між

окремими націями, так само як і між групами, інтегрованими в регіональному

масштабі, повинні перейнятися логікою взаємної участі, а не логікою пасивної та

індиферентної толерантності.

Логіка інтеріснування — це ви і я, вони і ми. Вона замінює логіку егоїзму і

винятковості, що визнає тільки «я або ви», «ми або вони». Логіка участі має

передусім «залучаючий» характер; гру з нульовою сумою між суперниками («Я

виграю, ви програєте») вона заміняє на гру з позитивною сумою («Я виграю, ви

виграєте»). Доки кожний із гравців бачить свій інтерес у поразці іншого, перемога

одного означатиме програш іншого (сума виграшів одного і програшів іншого