Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
352
«внутрішня опозиційна сила, направлена проти примусу» [13]. Примус може бути
зумовлений зовнішніми чинниками (вимоги батьків) або внутрішнім тиском
сексуальних потягів. Неминучі перешкоди й обмеження викликають у дитини
опір і тренують «контрволю». Другий ступінь у розвитку волі пов’язаний з
прагненням одержання речей, які є в інших. Йдеться не про заздрість, а про
сумірність власної волі з волею групи. Третій ступінь долається, коли людина
перестає мірити себе загальними мірками і стає по-справжньому відповідальною
за свої вольові прояви. Заборони в дитинстві призводять до недовіри власній волі
як лиху. Тому дорослі мають волю, зміст якої почасти благонамірений або
схвалений батьками і суспільством, почасти – неблагонамірений або несхвалений.
Опір авторитетам є своєрідним проявом контрволі.
Окрім волі, особистість характеризується потягами та емоціями. Потягам
необхідне миттєве задоволення через моторну розрядку. У разі блокування
виникають емоції. Воля на відміну від емоцій «представляє потяг, який
знаходиться в активному слугуванні в Его, і не блокується». Его в певному
розумінні є автономним представником волі. Сексуальна функція існує не лише
для виведення потомства і насолоди, а забезпечує емоційну розрядку і є
інструментом волі. Секс – єдиний «природний» спосіб зменшення конфліктів
волі. Однак одночасно сексуальні бажання несуть загрозу підкорення чужій волі.
Різниця між чоловіками і жінками полягає в їх відношенні до сексу. Чоловіки не
здатні примиритися з неминучістю смертності, тому секс, який означає для них
смертність, провокує страх. Натомість, вони прагнуть управляти і творити,
оскільки егоїстичні потреби Его спонукають їх до цього. З іншого боку, жінки
сприймають секс у значенні безсмертя через народження потомства і відчувають
страх перед більш сильною волею чоловіків.
Ранк підкреслює в розвитку людини важливість «відокремлення». Первісна
травма фізичного відокремлення від матері при народженні супроводжується
різними формами психологічної залежності та втратою почуття «цілісності». З
метою досягнення незалежності, щоб зробити своє Его «реальним», індивід має
ініціювати відокремлення як виявлення його власної волі всупереч пасивному і
травматичному досвіду, який відповідає волі інших. У становленні звільнення є
353
три стадії: на першій людина сама бажає того, до чого раніше була примушена
зовнішніми або внутрішніми вимогами; на другій проявляється внутрішній
конфлікт між волею і контрволею, у процесі якого в людини формуються ідеали і
стандарти, які відрізняються від соціально санкціонованих; третя
характеризується цілісним гармонійним рішенням, яке втілюється у вищу
творчість. Трьом стадіям відповідають три типи, представлені нижче.
Середня людина. Середня, або нормальна, людина — це така, яка зневажає
своєю волею і керується волею групи. Культурні норми дійсності стають власною
«істиною» людини. Вона здатна стримувати фантазії, зміст яких розглядається
оточуючими як лихо і, відповідно, почуває провину перед іншими. Явлення про
себе`— ілюзорне, оскільки в дійсності людина лише уявляє, що є сама собою,
вона взагалі не відіграє соціальної ролі, а сама зводиться до сукупності
соціальних ролей. Згода з волею групи не обов’язково представляє пасивне
підкорення, це може бути здорове, активне пристосування. З іншого боку, середня
людина не повинна завжди відрізнятися хорошим психічним здоров’ям.
Конформізм буває зумовлений страхом несхвалення. Загалом, нормальна людина
не дуже піддається конфліктам і не має суттєвих творчих можливостей.
Невротик. Невротик не здатний підкоритися волі групи, але недостатньо
вільний, щоб ствердити власну волю. Він не може досягти позитивної
ідентифікації з групою і не може залишитися без сторонньої допомоги, оскільки
обтяжений почуттям неповноцінності та вини. Невротик має боротися з
внутрішнім і зовнішнім тиском, він перебуває у стані війни з самим собою.
Фантазії витісняються, приховуються від себе та інших не стільки із-за їх змісту,
скільки тому, що виявлення фантазій розцінюється як власна лиха воля. Тому
почуття провини направлено проти самого себе.
Творча людина. Подібно художнику, досягає успіхів у ствердженні власної
особистості. Вона перебуває в гармонії зі своїми силами та ідеалами. Ранк
стверджував, що у даному разі має місце не компроміс, не проста сумація, а
зароджується нове творче ціле, сильна особистість з автономною волею, яка
представляє вище створіння через інтеграцію волі і духу [52]. Ідеали формуються
не через просте запозичення, а через свідому перевагу сприятливих чинників.
354
Реалізуючи свою волю, творчий тип виходить «за межі природи», оскільки
сексуальний інстинкт поставлений на слугування волі. У певному смислі він
шукає власну «істину», яку потім втілює у своїх творах. Таким чином, фантазії
обов’язково розкриваються оточуючим. Почуття провини перед іншими і собою
стимулює подальшу творчу роботу. Саме тому творча людина одночасно
стверджує власні ідеали і здатна жити у світі, не вступаючи з ним у конфлікт.
У 30-х рр. по відношенню до біологічної зумовленості людської психіки в
групі постфрейдистів виділилося два напрями: «праве крило», прибічники якого
орієнтувалися на поглиблене проникнення в інфантильні переживання пацієнта, і
«ліве», орієнтоване на розкриття соціальної та культурної основ людської
індивідуальності.
Прибічники другого (К. Хорні [68; 97; 101; 96; 98; 102], С. Саллівен [22; 35;
27; 20], Е. Фромм [21; 37; 83; 82; 84; 1; 88; 91; 89; 87; 85; 92; 93; 81; 86; 94; 90] та
ін.) відкидали постулати про однозначно анатомічну детермінацію відмінностей
між статями, стадії психосексуального розвитку та «Едіпів комплекс» і зробили
упор на важливість міжособистісних взаємовідносин та соціокультурного впливу
на особистість.
1.8. Психолого-культурологічні постулати Карен Хорні та
Гаррі.С..Саллівена
Після еміграції в США в 1932 р. Карен Хорні (1885—1952) виявила, що
причина невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі суттєво відрізнялася
від такої в пацієнтів Німеччини й Австрії. Осмислення цих фактів змусило Хорні
відмовитися від фрейдівської теорії інстинктів і визнати соціокультурну
зумовленість психопатології. Хорні стала відомою завдяки своїм книгам, а не
терапевтичній роботі та прямому впливу на своїх послідовників у ролі викладача.
Фактично, за межами США її вплив на аналітиків не позначився.
Хорні починає зі ствердження, що універсальних психічних норм просто не
існує: поведінка, яка вважається невротичною в одній культурі, може бути цілком
нормальною в іншій, і навпаки. Про те, що є нормою, а що ні, ми можемо судити
лише, розглядаючи індивіда в контексті тих конкретних культурних умов, в яких
355
він функціонує. Проте Хорні виділяє два моменти, якими характеризуються, на її
думку, всі невротики: ригідність реакцій і невідповідність між потенціями та
досягненнями. Під «ригідністю реакцій» вона розуміє те, що там, де здорова
людина проявляє гнучкість та адаптується до вимог об’єктивної ситуації,
невротик схильний до певних дій, зумовлених ідеєю, на яку він зафіксований.
Нормальна особистість ставиться до ситуації відповідно до обставин. Певна річ,
таку ригідність можна вважати невротичною тільки в тому разі, якщо вона
відхиляється від культурної норми тієї групи, до якої належить індивід.
Наприклад, поширене в сучасному західному суспільстві прагнення багато
працювати та накопичувати багатство на Близькому Сході розглядається як
ексцентричне.
Невідповідність між потенціями та досягненнями може пояснюватися
об’єктивними причинами, індивід може стати жертвою обставин, однак невротик
часто сам є причиною всіх своїх невдач. Він фруструється тими тенденціями, які
всередині нього знаходяться у конфлікті між собою. Невроз, за Хорні, — це
«психічний розлад, викликаний страхами та захистом проти цих страхів, а
також спробами знайти компроміс між конфліктуючими тенденціями».
Окрім надмірної біологічної орієнтації, до важливіших методологічних
помилок Фрейда Хорні віднесла схильність до дуалістичного і механіко-
еволюціоністського мислення. На творчість Хорні також серйозно вплинула
ситуація соціальних потрясінь у період Другої світової війни, пов’язаних зі
встановленням фашистського панування в Німеччині та фашистською окупацією
Європи. Як і інші послідовники Фрейда, вона надавала важливого значення
несвідомим процесам у психічному житті особистості. Своєрідність Хорні
виявилася в тому, що основним спонукальним мотивом вона вважала прагнення
до безпеки, яке постійно народжувалося із стану боязні та страху індивіда.
Почуття тривоги та неспокою, які Хорні вважала базовими для поведінки
індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом усього життя. Воно може
бути викликаним недостатністю поваги, ворожою атмосферою та насильницьким
придушуванням бажань через владу або авторитет. У книзі «Наші внутрішні
конфлікти» (1945) Хорні формує три типи направленості поведінки особистості
356
відносно оточуючих її людей: 1) до людей; 2)`від людей; 3) проти людей. При
стійкому домінуванні в поведінці індивіда одного з цих векторів складаються три
типи невротичної особистості: 1) послужлива, яка шукає любові та схвалення за
будь-яку ціну; 2) така, що намагається відректися від суспільства; 3) агресивна,
яка прагне престижу та влади. Оскільки всі ці форми реакцій є неадекватними,
створюється порочне коло: тривожність не зникає, а посилюється, породжуючи
нові конфлікти.
Називаючи людину «пасинком сучасної культури», Хорні підкреслювала
недосконалість соціальної системи та суспільної ідеології, але відкидала уявлення
про первісний антагонізм людини і культури. Вона не визнавала наявності
руйнівної за своєю природою сили глибинних інстинктів людини, Хорні
наполягала на оптимістичному характері створеної нею теорії, яка висловлювала
віру в позитивне самоздійснення людини, великий творчий потенціал якої надає
можливість під час особистісного розвитку перебороти і життєві випробування, і
складні внутрішні конфлікти.
На теоретичних поглядах Хорні відбилися такі впливи: 1) опір
антифемінізму Фрейда; 2) марксизм і соціалісти; 3) індивідуальна психологія
Альфреда Адлера; 4)`той факт, що формування Хорні як особистості і психолога
відбувалося в американській культурі. Відмінність з Європою (її меншою
свободою та більшою схильністю до догматичних вірувань) упевнили Хорні в
тому, що багато невротичних конфліктів, у кінцевому підсумку, визначаються
культурними умовами [13].
Гаррі С. Саллівен (1892-1949), колега Хорні та Фромма, корінний
американець, здобув широку відомість як психотерапевт, лікуючи шизофренію в
молодих людей [20]. Теорія Саллівена найповніше об’єднує погляди тієї течії в
психіатрії, яка поділяє точку зору соціальних психологів, що самість (self)
індивіда є відбиттям оцінок оточуючих і ролей, які він приймає на себе під
впливом суспільства. Хоча самість і є «місцем зустрічі всіх взаємовідношень», це
не означає, що вона містить лише первісні установки, які з часом розвиваються в
систему міжособистісних зв’язків. Самість — це і є актуальна система цих
зв’язків. Людина - не самодостатній індивідуаліст, який сидить у замку за
357
товстими стінами й іноді робить екскурси в зовнішній світ для задоволення своєї
будь-якої фізичної, емоційної, інтелектуальної потреби або бажання. Люди
помиляються, вважаючи, що вони не залежать від оточуючого світу і не
змінюються, взаємодіючи з ним. На думку Саллівена, ми не просто маємо
переживання, ми є ці переживання.
Усі «проявлення людини», зазначає Саллівен, можуть бути поділені на дві
категорії: одержання задоволення та забезпечення безпеки. Мається на увазі
задоволення потреб у їжі, сні та сексі, тобто фізіологічні. Діяльність, яка
направлена на забезпечення безпеки, має культурні коріння. Це — всі дії, мова,
думки та мотиви, які відносяться більше до індивідуальності особистості та її
культури, ніж до організму людини. З перших днів свого життя, спочатку шляхом
емпатії, а потім через навчання дитина входить у контакт з культурним
середовищем. Вона вчиться поводитися так, як у даній культурі вважається
правильним, та уникати неправильних, «поганих» вчинків, боячись покарання або
втрати поваги з боку оточуючих. Це призводить до того, що досягнення
задоволення відповідно до соціально схвалених норм поведінки (соціально
прийнятними способами) асоціюється з почуттям «я — хороший» та почуттям
безпеки. Коли ж задоволення потягу неможливе шляхом, який прийнятний у
даній культурі, виникає відчуття небезпеки і дискомфорту, почуття «я —
поганий», що і є тривожністю.
Тривожність, вважає Саллівен, завжди переживається у зв’язку з певною
ситуацією в процесі міжособистісних взаємовідносин. А те, що він називає
«мотивом влади» (power motive), ґрунтується на індивідуальній здатності
звільнятися від тривожності і досягати та підтримувати в собі почуття власної
значимості, відчування спроможності вирішувати необхідні завдання, досягати
певних цілей. Здатність досягати задоволення та безпеки рівнозначна обладанню
владою в міжособистісних відносинах і веде до поваги себе та інших. Самоповага
первісно складається зі ставлення до нас тих, хто піклується про нас у ранні роки
нашого життя, визначаючи в подальшому наше ставлення до оточуючих.
Важливість емпатії полягає в тому, що вона продукує в дитини різні полярні
стани`— тривогу й ейфорію, напруження і релаксацію, комфорт і дискомфорт —
358
через емоційне «зараження» від батьків, якому, наприклад, хронічно ворожа або
депресивна мати запобігти просто не спроможна, як би вона не намагалася, — її
дитині гарантована тривожність.
Самість характеризується тим, що, розвинувшись, вона намагається
зберегти свою форму і направленість як система, базовою функцією якої є
переборювання тривожності. Незважаючи на те, що найбільш ранній досвід
схвалення або несхвалення своєї поведінки дорослими дитина набуває задовго до
появи у неї здатності до міркування та аналізу, установки, які формуються у неї в
цей період життя, виявляються жорсткими та довговічними. На наступних стадіях
розвитку індивід набуває здатності задавати питання та порівнювати свої
відчуття, однак він так ніколи і не звільняється від тягаря впливів, яких він
зазнавав, коли ще не вмів мислити та аналізувати.
Будь-яке переживання, яке входить у конфлікт із самістю, викликає
тривожність та зумовлює таку поведінку, яка направлена на нівелювання її
істинного смислу. Переживання може бути проігнороване, дисоційоване або «не
зрозумілим». За термінологією Фрейда, в дію вступають Его-захисти. Саме це має
на увазі Саллівен, коли зазначає, що самість прагне зберегти відносно фіксовану
форму, навіть якщо вона здається жалюгідною та убогою: «Вона затримуватиме
та перекручуватиме будь-яке смутне відчуття дружності відносно оточуючих так
само, як і будь-яке зустрічне проявлення дружньої прихильності... Переживши в
ранньому дитинстві негативний досвід, люди стають «жалюгідними карикатурами
на тих, ким вони могли би бути» [20].
Наріжним каменем у системі Саллівена є прагнення індивіда звільнитися
від тривожності, забезпечити власну безпеку і зняти напруження будь-якими
засобами; він пояснює даний феномен, оперуючи цими категоріями. Самість, яка
ненавидить, не менше люблячої замотивована потребою уникнути відчуття
тривоги, однак у цьому разі тривога виникає, коли прагнення дитини до ніжності
зустрічає опір батьків. Виникає асоціативний зв’язок «ніжність — тривога». І в
подальшому, почуваючи ніжність, вона відчуває погіршення стану. Виникає
загроза розвитку параноїдальних страхів переслідування.
359
Істинна самість (true self) у Саллівена — це ядро потенціалів людини. Вона
їх має від Народження, але не завжди розвиває. Це залежить від культурних
чинників, оскільки людину формує культура. Спроби діяти врозріз з останньою
призводять до посилення тривожності. Однак деякі модифікації можуть бути
внесені і конкретними людьми (до кращого або поганого), зокрема батьками,
друзями та наставниками — у цьому розумінні самість є «сумою відбитих
оцінок». Незважаючи на це, міжособистісні взаємовідношення не зводяться лише
до того, що відбувається між двома або декількома реальними людьми. Можуть
мати місце «фантастичні персоніфікації» або ідеальні фігури, з якими індивід
«взаємодіє», а також приписування оточуючим особливостей, характерних для
значущих фігур із минулого (реакції переносу, за Фрейдом). Лікування у зв’язку з
цим полягає в усуненні таких перекручувань у сприйнятті. Цього можливо
досягти через порівняння уявлень пацієнта про кого-небудь з уявленнями інших
людей. Виявивши, що думка іншої людини, з якою він має будь-які стосунки,
відрізняється від його власної, пацієнт може переглянути свою позицію в тій або
іншій ситуації, змінити свої погляди.
1.9. Погляди Еріха Фромма на сутність людини і культури.
Американський неофрейдист, соціальний психолог і соціолог Е. Фромм
(1900-1980) виступив проти біологізації та еротизації несвідомого і піддав критиці
теорію Фрейда про антагонізм між суттю людини та культури. Фромм багато
зробив для розвитку філософії, психології, антропології, історії і соціології релігії.
Називаючи своє вчення «гуманістичним психоаналізом», Фромм відійшов від
біологізму Фрейда, прагнучи з’ясувати механізм зв’язку між психікою індивіда та
соціальною структурою суспільства [83; 82; 84; 1; 88; 91; 89; 87; 85; 92; 93; 81; 86;
94; 90; 21; 95; 37]. Він висунув проект створення, зокрема в США, гармонійного,
«здорового» суспільства на основі психоаналітичної «соціальної та
індивідуальної терапії».
Але разом з тим він відкинув і соціологізаторські трактування людини. За
власним визнанням, його точка зору є «не біологічною і не соціальною» [86].
Одним з найважливіших чинників розвитку людини, за Фроммом, є суперечність,
360
яка витікає із дуальної природи людини, котра є частиною природи і підлеглою її
законам, але одночасно це і суб’єкт, наділений розумом, істота соціальна. Цю
суперечність він називає «екзистенційною дихотомією». Вона пов’язана з тим,
що через відсутність сильних інстинктів, які допомагають тваринам, людина має
приймати рішення, керуючись своєю свідомістю. Але виходить так, що
результати не зажди виявляються продуктивними, що породжує тривогу та
неспокій. Тому «ціна, яку людина платить за свідомість»,,— це невпевненість.
У своїй першій великій праці «Втеча від свободи» Фромм розглянув
феномен тоталітаризму в межах проблеми свободи. Він відзначає «свободу від»
(негативну) і «свободу на» (позитивну). Зворотним боком «свободи від» є
самотність та відчуження. Така свобода — тягар для людини. Фромм описав три
типові невротичні механізми «втечі» (психологічного захисту) від негативної
свободи. Це – авторитарна, конформістська та деструктивна різновидність
невротичного характеру. Перший виявляється в мазохістській пристрасті
підкорення себе іншими або в садистичній пристрасті до підкорення собі інших.
Другий полягає у відмові від своєї індивідуальності та прагненні бути «як всі».
Третій — у потязі до насильства, жорстокості, руйнування. Вихід Фромм бачить у
такому реформуванні суспільства, яке б відкрило простір «свободі на» («Душевно
здорове суспільство», 1945; «Мистецтво любити», 1956). Головне завдання у
створенні душевно здорового суспільства — це виховання в людях продуктивного
характеру. Непродуктивність`— це нездатність любити та реалізовувати себе,
використовувати свої сили, місце яких посідають нав’язливі несвідомою
тривогою форми активності. Фромм описує чотири типи непродуктивної
орієнтації характеру, які історично виникли: рецептивний, експлуататорський,
накопичувальний та ринковий. Продуктивність — це, навпаки, здатність людини
любити, використовувати свої сили, здатність до самореалізації. Детальніше
основні принципи, на яких має будуватися душевно здорове суспільство, Фромм
виклав у книзі «Мати чи бути?» (1976). У ній він закликає замінити домінуючу
нині в характері людини установку на володіння установкою на буття.
Важливою темою творчості Фромма є релігія («Психоаналіз і релігія»,
1950). Під релігією він розуміє будь-яку систему колективних поглядів та дій, яка
361
надає індивіду систему орієнтації та об’єкт поклоніння. Релігії підрозділяються на
авторитарні та гуманістичні. Авторитарна ґрунтується на визнанні вищої сили,
яка вимагає від людини підкорення та поклоніння. У релігії гуманістичній
головним є не доктрина, а ставлення до людини. Бог — символ власних сил
людини.
Остання з основних праць Фромма — «Величність та обмеженість теорії
Фрейда»`— багато в чому присвячена розмежуванню з основоположником
фрейдизму [84]. Фромм розмірковує про те, як контекст культури діє на мислення
дослідника. Ми знаємо нині, що філософ не вільний у своїй творчості. На
характер його концепції впливають ті світоглядні схеми, які панують у
суспільстві. Дослідник не може вискочити із своєї культури. Глибоко й
оригінально мисляча людина опиняється перед необхідністю викладати нову ідею
мовою свого часу.
У кожного суспільства є власний соціальний фільтр. Суспільство може
виявитися не готовим до сприйняття нових концепцій. Життєвий досвід будь-якої
окремо взятої спільноти зумовлює не тільки «логіку», а в певній мірі і зміст
філософської системи. Фрейд продукував геніальні ідеї. Його мислення було
парадигмальним, тобто воно породжувало революцію у свідомості людей. Деякі
культурологи, наприклад Л. Іонін, вважають, що в європейській історії можна
виділити три радикальні революції в мисленні [25].
Перша революція — це коперниковський переворот у свідомості. Завдяки
відкриттю Коперника стало зрозумілим, що людина зовсім не є центром Всесвіту.
Великі безмежні простори космосу байдужі до почуттів та переживань людини,
оскільки вона загублена в космічних глибинах. Певна річ, це ексклюзивне
відкриття. Воно кардинально змінює людські уявлення і приводить до переоцінки
всіх цінностей. Ширше ці концепції викладені в книзі І. Олександрова
«Космічний феномен людини: людина в антропному світі» [8].
Друге радикальне відкриття зробив Фрейд. Багато століть люди вважали,
що головний дар людини — це її свідомість. Вона піднімає людину над
природним царством та визначає поведінку. Фрейд показав, що розум — це лише
смуга світла в глибинах людської психіки. Свідомість оточена материком