Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
безкорисливих учинках. Моральне почуття природне як інстинкт, але в суспільстві
воно пригнічується штучними встановленнями. Зразок морального почуття тут –
естетичний смак. Усім властиві природні почуття прекрасного й піднесеного. В
епоху Просвітництва ці ідеї обґрунтовували Д.`Юм (1711–1776), Шефтсбері (1671–
1713) і Ф. Хатчесон (1694–1747). Отже, особливостями епохи Просвітництва є:
боротьба з феодалізмом у всіх його проявах, піднесення людського розуму як
критерію істини, боротьба із забобонами (зокрема й релігійними), звертання до
природної людини з її вродженим моральним почуттям.
1.2. Становлення теорії культури в європейській філософії нового часу.
Французьке просвітництво про закони духовного життя
Найінтенсивніше у класичних формах просвітницький рух розвернувся у
Франції. Основні передумови французького Просвітництва пов’язані, насамперед,
з кризою абсолютизму й розхитуванням феодалізму, станової системи. Діяльність
французьких просвітителів призвела до бурхливого розвитку буржуазних
відносин, а наприкінці століття – і до політичної революції.
У вченні французьких просвітителів про людину всіляко підкреслювалася
вирішальна роль виховання в широкому змісті. Під вихованням розумів не лише
спрямовано виховний вплив, але й увесь сукупний вплив «середовища», що
охоплює умови життя, громадські порядки, звичаї, думки й ін. Ця концепція
знайшла завершене вираження в Гельвеція (1715–1771), який доводив, що
виховання цілком формує людину. Ця думка, але в помірніших варіантах,
поділяла більшістю мислителів, що й робило їхню філософію переважно
філософією освіти. У своєму педагогічному романі «Еміль, або Про виховання»
(1762) Ж.-Ж. Руссо детально розробив питання про шляхи формування фізично й
морально здоровішого молодого покоління, здатного жити своєю працею.
Педагогічна система Руссо основана на розвиткові природних задатків і
схильностей дитини, вона ретельно оберігала й від пагубного впливу суспільства.
Учителем Еміля стала, насамперед, природа. Хлопчик пізнавав її таємниці під час
прогулянок, у процесі невимушених бесід зі своїм наставником. Велике місце у
вихованні Еміля приділялося праці. Юнак учився різним ремеслам, щоб бути
112
підготовленим до трудового життя в провінційній глухомані. Але його духовний
розвиток специфічний. Йому дозволене читання тільки двох книг – Біблії й
«Робінзона Крузо». Заперечення інтелектуального багатства, інтелектуального
блиску цивілізації характерне для культурологічної й виховної позиції Руссо.
Еміль ізольований не лише від сучасної культури, але й від офіційної церкви.
Найважливішим фактором його виховання була «природна релігія», що заперечує
богослужіння, усю церковну обрядовість. Його релігійність проявлялася у
виконанні не стільки релігійних, скільки загальнолюдських заповідей, що
вимагають завжди творити добро й боротися зі злом. Така виховна позиція Ж.-Ж.
Руссо. Вона оригінальна, але в цілому, ішла в руслі загальнопросвітницьких ідей.
Суть французького Просвітництва полягає в комбінації класичного
раціоналізму з ідеальним уявленням про розквіт наук, загальним поширенням
знань, моральним удосконалюванням людей, викорінюванням забобонів.
Історичний процес уявлявся французьким просвітителям як постійне наближення
до торжества розуму. Вони були переконані в необмежених можливостях наук і
перетворенні свідомості людей через освіту. Теоретичним завершенням
просвітницьких концепцій суспільного прогресу стала праця Кондорсе «Ескіз
історичної картини прогресу людського розуму». У ній розвиток попередньої
авторові історії трактував за аналогією з розвитком науки; більше того, прогрес
суспільства й прогрес науки разом з освітою, по суті, ототожнювалися.
У французькому Просвітництві історія стала предметом філософствування.
Вольтер (1694–1778) ввів термін «філософська історія». Він означав філософські
міркування про єдність і загальну спрямованість всесвітньої історії, філософське
осмислення історії цивілізації й методів історичного пізнання. Розвиток наук і
мистецтв, на думку Вольтера, – критерій суспільного прогресу. Змістом
діяльності просвітителів став суд над історією й громадськими порядками з
позиції розуму. Вони різко критикували все нерозумне й неприродне. Усе це, на
їхню думку, підлягало усуненню. Особливо бурхливо просвітителі боролися з
католицькою церквою, з християнством взагалі. У Вольтера подібна критичність
виявилася особливо яскраво, хоча він і вдався до ідеї Бога. Бог, на думку
Вольтера, одухотворив усе суще, додав йому гармонійності. Наявність божества
113
Вольтер аргументував посиланнями на розумний устрій природи, оскільки в ній
усе необхідне і вражає своєю доцільністю. Бог у його філософській системі не
творець, не створюючи Усесвіту, а лише її мудрий організатор та архітектор.
Такого роду філософська теорія була проявом деїзму. І все-таки Вольтер бачив,
що світ, створений за божественними приреченнями, не позбавлений недоліків.
Він переповнений злом. Причина його виникнення була незрозумілою й особливо
хвилювала письменника.
У зв’язку з цією недосконалістю життя Вольтер дійшов висновку про
необхідність віри в караючого Бога. Релігія, на його думку, необхідна для того,
щоб стримувати страсті деспотів та оберігати права власників від замаху
незаможних. Він зізнавався, що не хотів би мати справу з правителем-атеїстом,
який, не боячись відплати на тому світлі, піддав би його покаранню за виступи
проти влади. Крім того, ідея караючого Бога – це бар’єр на шляху до різних
порочних спокус. Говорячи, що сам-то він не дуже вірить у муки пекла, Вольтер
проте додавав: «Я прагну, щоб мій постачальник, мій кравець, моя дружина вірили в
Бога: я думаю, що тоді мене рідше будуть обкрадати й рідше наставляти мені роги»
(«Розмова між А, В і С»). Звідси його знаменитий вираз: «Якби Бога не було, Його
варто було б вигадати» («Послання до автора «Книги про трьох ошуканців»)
[3,`с.130].
Найістотніша істина для Вольтера – воля. Вона осмислювалася Вольтером,
насамперед, як право особистості на нічим притиснуту діяльність. Він різко
протестував проти насильства над волею людини, над її прагненням вільно
влаштовувати свою долю відповідно до своїх здібностей і бажань. Головне для
Вольтера – покінчити з феодальним беззаконням. Філософ виступав за такий лад,
при якому враховувалася б воля всіх громадян, суворо дотримувалася б
законність, установлена в інтересах більшості населення.
Вольтер рішуче засуджував війни, коли на догоду тим або іншим
правителям утягувалися в криваву бойню тисячі ні в чому не винних людей.
Військові авантюри, на його думку, – прямий наслідок феодальних порядків, при
яких монарх усесильний, а маси безправні. Він вважав безглуздістю й
варварством загибель націй у результаті ворожнечі двох государів через
114
спадщину. «Нехай вони б’ються на двобої, якщо їм хочеться, але щоб цілий народ
приносився в жертву їх інтересам – це жах» («Розмова між А, В і С»).
Вольтера як просвітителя особливо обурювало будь-яке насильство над
думкою. Особливо енергійно він, як уже зазначалося, атакував християнство,
відкидаючи його претензії на духовне керівництво суспільством. Не може бути
духовним керівником той, хто домагається цього права через насильство, а історія
Церкви, на думку Вольтера, – це «безперервна мережа чвар, обману, утисків,
шахрайства, зґвалтувань і вбивств» («Обід у графа де Буленвільє»).
Ідеалом Вольтера було суспільство й культура, основані на «природних
законах», тобто, на прадавніх установленнях людського життя: на почутті любові
до дітей і батьків, на чесності, людяності. У сучасних Вольтеру умовах ці
природні почуття й принципи поведінки часто порушувалися. Але Вольтер вірив
у прогрес. Людство, на його думку, поступово звільняється від неправильних
понять, забобонів. Чим вище цивілізація, тим краще, на думку Вольтера,
дотримуються «природні закони», тим менше злочинів, супротивних духу
людяності. Природність і цивілізованість для нього – не взаємовиключні, а
навпаки, родинні поняття. Він найменше був схильний вважати все природне,
морально здорове ознакою життя первісних народів. За його переконанням, дикун
спотворює природу, а культурні люди – навпаки, наслідують її. Чим більше
розвинені мистецтво, освіта в цілому, тим легше виконуються «природні закони».
Діалектичне вирішення питання про співвідношення природи й цивілізації – одна
із сильних сторін вольтерівських поглядів на культуру.
Навпаки, у теоретичній спадщині Ж.-Ж. Руссо проблема цивілізації
знайшла інше рішення. Улітку 1749 р. Діжонська академія оголосила конкурс на
твір на тему «Чи сприяв розвиток наук і мистецтв псуванню вдач, або ж він
сприяв поліпшенню їх?» Питання, поставлене академією, давно хвилювало Руссо.
Критичне ставлення до сучасної йому цивілізації, що визрівало в його свідомості
протягом багатьох років, нарешті отримали можливість знайти контури певної
системи. За порадою Дідро він вирішив взяти участь у конкурсі. «Усе інше моє
життя й усі мої нещастя, – писав Руссо, – були неминучим наслідком цієї
фатальної миті» [13, c.306] Руссо дав відповідь на запитання Діжонської академії
115
із запалом і переконаністю пророка, що сповідав людям істину. За своїм духом і
формою трактат Руссо радше жагучий заклик до світу, що погрузнув у пороках,
заклик до його порятунку, ніж строго науковий твір. У «Міркуванні» Руссо
говорив про пагубний вплив цивілізації на людську моральність. Розвиток науки
призвів, на його думку, до розпаду тієї гармонії, якої насолоджувалася первісна
людина, живучи в умовах наївного злиття з природою. Неминучими супутниками
цивілізації виявилися розкіш, втрата простоти й природності в спілкуванні людей
один з одним. Одночасно з критикою цивілізації взагалі Руссо виступив також і
проти аристократичної салонної культури, яка, на його думку, перешкоджала
розвиткові правдивого, емоційно виразного мистецтва.
Cучасників найбільше вразила не стільки руссоїстська критика пороків
цивілізації («неприродність» європейських порядків уже була темою «Персицьких
листів» Ш.-Л. Монтеск’є), а явно виражена Руссо перевага доцивілізованого
природного стану людей, що багатьма сприймалося як заклик відмовитися від
благ цивілізації й повернутися до природи.
Отже, усі науки й мистецтва породжені, на думку Руссо, людськими
пороками, шкідливі за своїми результатами: породжують ледарство, ведуть до
втрати цивільних якостей, формують систему виродливого виховання й зовсім не
роблять людей щасливими. Водночас Руссо відзначав, що історичний процес
принципово незворотний, а повернення до доцивілізованого людини неможливе і
небажане. Людина, на думку Руссо, змінюється під впливом цивілізації.
Критикуючи цивілізацію, Руссо водночас схилявся до думки про можливість
створення майбутнього суспільства, основаного на принципах волі, рівності,
демократії, справедливості, з розвинутою системою суспільного виховання.
Необхідно зазначити, що Руссо прагнув привести у відповідність зі своїми
поглядами й власне життя. Він відмовився від усіх світських задоволень, дорогого
одягу, став вести суворе трудове життя. Тут необхідно зазначити, що цільна
натура Руссо, його прагнення жити в строгій відповідності із принципами, що він
пропагував шокували не лише світське суспільство, але й багатьох просвітителів,
приватне життя яких не завжди було в гармонії з їхніми теоріями. Однак,
116
незважаючи на їхню неоднозначність, ідеї Руссо вплинули на філософське
осмислення проблем культури й на світову культуру взагалі.
Значного розвитку ідеї Просвітництво набули й у творчості Д. Дідро (1713–
1784). Уся діяльність Дідро, по суті, була присвячена грандіозному проекту –
створенню «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел». Завдяки його зусиллям в
«Енциклопедії» співробітничали всі найталановитіші просвітителі – Монтеск’є,
Вольтер, Гольбах, Мармонтель та ін. Редактором був Д’Аламбер, однак усі
основні видавничі справи доводилося вести Дідро. «Енциклопедія» Дідро й
Д’Аламбера перейнята думкою про взаємозв’язок усіх явищ у світі, який, будучи
джерелом технічних, наукових, філософських та інших знань, надає їм ознак
єдності. Дідро підкреслював також зворотний вплив науки й мистецтва на
дійсність, він відзначав роль і значення праці у створенні матеріальних цінностей,
зміцнював віру в силу розуму, у нездоланність прогресу. Оптимізм Дідро вселяв у
серця передових людей того часу надію на швидкі зміни у всіх сферах життя. В
«Енциклопедії» розгорталася критика дворянських привілеїв, енциклопедисти
розкривали зловживання в судочинстві, протестували проти колоніальних захоплень,
работоргівлі. Вони призивали до рівності, підготовлюючи ґрунт для революції.
По своїх світоглядних установках Дідро був послідовним матеріалістом та
атеїстом. Якщо Вольтер бачив значення релігії в підтримці морального стану
людини й суспільства, то Дідро обґрунтовував етику, основану на принципах
людяності, що не має нічого загального з релігійними вченнями. Особливо
яскраво критика релігії й церкви пролунала в романі Дідро «Черниця».
Художня творчість розглядалася Дідро як наслідування природі. В епоху
Освіти мистецтво все частіше стало розглядатися як щось вторинне стосовно
життя. Однак Дідро не зводив призначення мистецтва лише до відтворення
природи. Він ставив перед ним не лише образотворчі, але й виховні завдання.
Естетичний вплив художнього твору, за слушним переконанням Дідро, багато в
чому залежить від того, які моральні питання він вирішує, як впливає на
свідомість і душу людини. Усі ці ідеї Дідро йшли в контексті
загальнопросвітницьких установок, а просвітителі, як відомо, поєднували
моральний і естетичний ідеал.
117
Таким чином, французьке Просвітництво – це класичний раціоналізм, віра в
прогрес суспільства й культури, критика християнства взагалі й католицької
церкви зокрема, заклик до руйнування привілеїв і забобонів, що сковували
розвиток людини й суспільства. Французькі просвітителі вірили в цивілізацію, у її
гуманістичну спрямованість, вірили в те, що культура вдосконалює людину.
Водночас для них характерний погляд про необхідність повернення до
природності, до природи, погляд про пагубну роль цивілізації (Руссо). Деякі з цих
ідей були підхоплені мислителями наступних епох і не втратили своєї
актуальності й у сучасну епоху.
1.3. Німецьке Просвітництво про культуру
Німецький просвітницький рух розвивався в досить складних умовах.
Німеччина і у XVIII ст. продовжувала залишатися країною феодальною,
економічно й політично відсталою, роздробленою. Просвітницькі погляди
затверджувалися тут нерівномірно. У першій половині століття процес
суспільного розвитку був уповільненим, носив затяжний характер. Лише в
середині сторіччя, а інтенсивніше в 1707-х роках, у зв’язку з економічним і
суспільним підйомом та активним політичним і культурним впливом із зовні,
зокрема, з Франції й Англії, виникли умови для прискореного розвитку
просвітницької культури. У творчості видатних мислителів – Гердера,
Вінкельмана й Лессинга, Ґете й Шіллера, а також їх соратників, – мистецтво й
естетична теорія Просвітництва досягли розквіту.
Великі діячі німецького Просвітництва були глашатаями прогресивних ідей,
порушували у своїх творах пекучі питання свого часу, ратували за національне
об’єднання й соціокультурне відновлення Німеччини.
У німецькій класичній філософії й естетиці, літературі та мистецтві
відбувався складний процес комбінації різних начал – раціоналістичного та
почуттєвого, інтелектуального й емоційного. Вінкельман і Лессинг, Гердер, Ґете
та Шіллер блискуче виконали завдання розвитку як національної, так і
загальнолюдської культури; вони діяли переважно на полі мистецтва й науки.
Спрямованість в ідеальні сфери – відмітна особистість німецьких просвітителів –
118
філософів, учених і письменників. Ця спрямованість була пов’язана зі спробою
вберегти культуру й мистецтво від руйнівного впливу сучасної їм дійсності.
Відродження інтересу Вінкельмана до здоровішого язичеського начала античності
було самобутнім.
Іоганн Іоахим Вінкельман (1717–1768)
Творчість Вінкельмана склала цілу епоху не лише німецької, але й
європейської культури. Його перетворювальна діяльність, насамперед, пов’язана з
переосмисленням концепції класицизму. Якщо раніше класицизм розглядався як
прояв раціоналістичних принципів у сфері мистецтва, то Вінкельман, що володіє,
за вираженням Ґете, «язичеським світовідчуванням», виступив як теоретик і
історик античного мистецтва, що заявив про єдність розуму й почуття, що
становить суть прекрасного. Виявивши неблагополуччя в сучасній дійсності,
Вінкельман звернувся до минулого. Для нього ідеал гармонії особистого й
державного, що становить світ справжньої культури, втілений у Прадавній
Елладі, в афінській демократії. На думку Вінкельмана, відмітна особливість
шедеврів давньогрецького мистецтва – шляхетна простота й спокійна велич.
Античне мистецтво – мистецтво універсальне, антична демократія – ідеал
демократії й республіканських свобод.
Вироблення «гарного смаку» Вінкельман пов’язував не з орієнтацією на
«двір і місто» (як це було характерно для класицистів XVII – поч. XVIII ст.), а з
умовами життя й можливостями вільних греків класичного періоду, які
дозволяють створити художні твори, що втілювали людяність і простоту, щирість
і гармонію. Ці умови життя (зокрема й клімат, вдачі, фізичне й духовне виховання
юнацтва та ін.) учений назвав «щасливими обставинами» для розквіту мистецтва.
У величезному ступені, на його думку, вони виникли в епоху Відродження,
зокрема, у Флоренції, що дала великого Рафаеля.
Як дійсний просвітитель, Вінкельман указував на значення «природного» та
«розумного» в прекрасному. І все-таки на відміну від тих зі своїх сучасників, які
вважали природу єдиним джерелом для мистецтва, він принципово розмежовував
«прекрасне в природі», спрямоване на «одиничний предмет», та «узагальнюючу
красу», що виражала «ідеальне зображення». Тут, очевидно, підкреслювалося
119
значення суб’єктивного фактора, вирішальна роль художника-творця. У цілому,
Вінкельман ідеалізував чисте мистецтво, наділяючи його божественними
ознаками. Грецьке мистецтво для нього – це гармонічне й шляхетне ціле, якому
властива спокійна простота й почуття міри. Грецьке мистецтво – це не лише
минуле, але й вічне майбутнє, воно невичерпне. Подібні погляди на мистецтво,
природно, не могли мати повну підтримку (навіть якщо враховувати
класицистичний пієтет перед античністю). Нові соціокультурні умови вимагали
перегляду подібного відношення до прадавніх.
Фрідріх Шіллер (1759–1805)
У «Листах про естетичне виховання людини» (1795) Шіллер найповніше
виклав своє естетичне кредо. Мистецтво, на його думку, покликане відновити
природну доцільність людської особистості, зруйновану у світі несвободи.
Змістом мистецтва є реальність. Вищий ідеал краси – єдність змісту й форми.
Воно, щоправда, неможливе в теперішній дійсності й мислиме лише в ідеї.
Шіллерівська концепція царства естетичної видимості спонукала шукати
притулок в античності. Античне мистецтво імпонувало Шіллеру своєю повнотою
відчуття буття, вираженням істотних сторін життя. Тому мистецтво нового
класицизму, на його думку, повинне усунути кантівську антиномію почуття й
розуму та вирішити історичне завдання естетики – відновити єдність мислення й
відчуття за допомогою високого мистецтва, що проповідує гармонію і цілісність
характеру, Шіллер мріяв перетворити дійсність. Лише класика, на думку Шіллера,
могла втілити в художньому творі величне й істотне.
Свій соціально-естетичний ідеал Шіллер розкрив і у відомій «Пісні про
дзвін» (1799). Опис процесу виливванню дзвону відтворював картину творчого
творення, символізував стан і розвиток людської культури. Майстерня
персоніфікувала весь світ, моменти трудової діяльності – силу й велич творчого
творення, а сам дзвін – символ вільності й миру.
Іоганн Готфрід Гердер (1744–1805)
У праці Гердера «Ідеї до філософії історії людства» дана цілісна філософія
культури в її історичній зміні. Розвиток природи, на думку Гердера, є сходженням
120
від нижчого до вищого. Людина – вища ланка природи. Саме культура становить
специфічну сутність людини.
Гердер конструює багатовимірне уявлення про культуру.
1. Культура – результат історичного процесу, породження історичного процесу.
2. Культура є не стільки розумом, скільки сукупністю людських умінь.
3. Саме культура формує в людині людину. Людина не сама по собі, а
всьому навчається від інших людей.
На місце людської природи як споконвічно даної, властивої кожному
індивідові за всіх часів, Гердер ставить культуру, історичну за походженням,
створену людьми, мінливу в часі й різноманітну в просторі. Історичне існування
культури забезпечується, за Гердером, у першу чергу за допомогою мови й
традиції як механізму її історичної трансляції. Традиція не є чимось незмінним,
що лише досліджується, вона своєрідно перетворює і застосовується новими
поколіннями. Людина формується культурою, вона ж її створює й перетворює.
Цей процес можна назвати культурою, можна й освітою, і це є генезис людини в
іншому смислі, крім антропологічного.
Гердер переконаний у тому, що немає й не було народів та окремих людей
зовсім некультурних, позбавлених культури, і що відмінність між нижчими й
вищими щаблями культурності є радше кількісною, ніж якісного. Німецький
мислитель критикує європоцентризм у його теоретичному й практичному
аспектах. Він сформував концепцію різноманітного історико-культурного
процесу – існують різні культури, розвиток народів різнотипний, єдність
складається із взаємодіючих і взаємодоповнюючих культур.
Історичний процес існує, але він полягає в розвиткові гуманності. Процес же
виховання гуманності – самовиховання, гуманність, її зародки існували за всіх часів.
В історії та культурі є мета – це повнота існування, щастя й людяність у
тому ступені й у тих формах, які можливі в даному місці і в цей момент історії.
Кожний історичний стан і кожна людина самодостатня.
Культура – суперечливий процес, вона здійснює «перетворення хаосу на
світоустрій».
121