Шейко В.М., Богуцький Ю.П., Германова де Діас Е.В. Культурологія: навчальний посібник
Подождите немного. Документ загружается.
вченні Відродження про Світовий Розум і Світову Душу позначилося прагнення
обґрунтувати індивідуальну людину в її стихійному самоствердженні, яке
виявлялося з такого погляду тільки наближенням до Розуму Душі в космосі, а
Розум і Душа ставали межею людського самоствердження.
Ще одним важливим складовим неоплатонізму Відродження було вчення
про Єдине. Для ренесансної особистості, що прагнула охопити собою все суще,
усе буття, неоплатонічне вчення про Єдине могло стати єдиним засобом, що
дозволяє людині Відродження затвердити себе й знайти вічну опору в бутті. У
своїх пошуках Ренесанс завжди основувався на ідеї надрозумного першоєдинства.
Античні платонізм і неоплатонізм мали язичеський характер, отже взяття їх як
філософської основи Відродження було спробою реанімації язичеського світогляду.
Людина Відродження була індивідуалістом, знаходив насолоду у своєму
індивідуалізмі, і шукала звільнення від об’єктивних цінностей, визнаючи лише
свої потреби. Гуманізм же з цього погляду звеличував людину на небувалу
висоту, з іншої ж зводив її до незначної, дрібної піщинки в безоднях світобудови.
У цьому й полягає значення гуманізму. У свою чергу, гуманізм прагнув не лише
звеличити людину, але й змінити життя, обновити її. Гуманісти прагнули якоюсь
мірою створити чистішу внутрішню релігію, яка б стала загальною основою
людства. Ця нова релігія, платонічна й неоплатонічна, по своїй суті, мала б мало
загального з історичним християнством. Крім того, гуманісти бачили свою
обраність, своє особливе призначення виявити світу не лише нові ідеї, але й нову
людину. Гуманісти – це й ідеал універсальної культурної особистості, і спроба
втілення цього ідеалу в життя.
Основоположником італійського гуманізму традиційно прийнято вважати
Колюччо Салютаті (1331-1404), котрий жив ще в епоху панування
середньовічного світогляду, платонізму. Він був передовим суспільним діячем,
демократом, супротивником тиранії, становителем суворої, але світської моралі й
попередником того мислення, яке буде пануючим до кінця XV ст. у Платонівській
академії у Флоренції.
Після Салютаті звичайно згадуються ще інші діячі гуманізму, які поступово
поглиблювали ідею про самостійність, силу й могутність людини, залишаючись
102
при цьому далеко за межами якої-небудь антицерковності або антирелігійності.
Це – Нікколо Ніколі (1365-1437), Леонардо Бруні (1374-1444), Поджо Браччоліні
(1380-1459), Джаноццо Манетті (1396-1459). Лоренцо Валла (1407-1457)
прославився своєю антипапською діяльністю, проповіддю витонченої класичної
латині, ворожнечею до шкільного аристотелізму й захистом суспільних інтересів
перед церковними зловживаннями. Однак погляди Валли були настільки
специфічні, що не варто перебільшити їхній радикалізм і вплив на суспільну
думку епохи.
Крім раннього італійського гуманізму, можна виділити ще римський
гуманізм (Юлій Помпоній Лег,1428-1498), який заснував свою гуманістичну
Академію в Римі, захоплювався витонченою латинню, вважав себе
продовжувачем античності, не гребував навіть язичеськими культами і
ритуалами; Філіппу Буонаккорсі (1437-1496), і заперечував безсмертя душі перед,
і схилявся перед, Епікуром; Бартоломео Саккі (1421-1481), котрий поєднав
неоплатонізм з теорією цивільних доблестей, сильної особистості й монархічної
державності.
Третій тип італійського гуманізму XV ст. – неаполітанський гуманізм,
пов’язаний з іменами Джованні Джовіано Понтано (1429-1503) і Томмазо
Гвардаті (бл. 1420-1475) та ін. Неаполітанський гуманізм набагато більше
схильний до політики і язичеського матеріалізму. Це поєднувалося тут з великою
суспільно-політичною відсталістю тодішньої неаполітанської держави.
У найзагальнішому смислі гуманізм поступово переростає форми думки
епохи Відродження й стає сприятливою культурною атмосферою для звільнення
світської людини й для культу світської земної краси.
Одним з головних завдань гуманізму було створення моделі універсальної
культурної діяльності. І гуманізм дуже добре впорався з цим завданням. Модель
культурної особистості Ренесансу, по суті, принципово відрізняється від
середньовічної. Людина Ренесансу творить саму себе, а, отже, і культуру. Людина
– істота особистісно активна, вона являє собою максимальний синтез усіх сфер
буття, істота розумна й вільна. Універсальна особистість Ренесансу – вільний
творець, творець другої дійсності – мистецтва, а мистецтво оголошується якоюсь
103
божественною сутністю, що допомагає Творцеві створювати світ (а світ, на думку
діячів Відродження, перебуває у вічному становленні).
Інакше кажучи, художник – співтворець світу. До поняття універсальної
культурної особистості належали також уявлення про класичну освіченість,
захоплення прадавніми мовами, поетичною творчістю, опануванні цивільних чеснот.
В епоху Відродження злиті раніше поняття «природа» і «культура»
автономізуються. Природа все більше й більше ототожнюється з Богом, у
культурі ж вбачають специфічну діяльність людини. Пов’язана з діяльністю
людини, культура звернена не в минуле, не до традиції, що нависає над
сьогоденням. Її фундамент – творча активність людини, що веде до особистої
досконалості. Гуманісти пояснювали сакральними причинами виникнення культури,
однак за їхніми уявленнями вона залишається продуктом людської діяльності.
Античність відтворювалася гуманістами свідомо, вона знайшла буття лише
завдяки діяльності гуманістів і як реалізація образу, і як діяльність історичних
творців.
Важливішим змістом терміна «культура» стає опредмечена в явищах
мистецтва, у думці, у свідомому, політичному і матеріальному житті діяльність
людини.
1.3. Реформація й контрреформація в Західній Європі. Лютеранська й
кальвіністська моделі організації культурного життя
Поряд з італійським гуманізмом існував північний, німецький гуманізм.
Оснований на стихійному індивідуалізмі, як і італійський, він усе-таки шукав
об’єктивні істини, які існували над людиною. Усе це привело до протестантизму,
який рішуче порвав із середньовічною реальністю. Німецький гуманізм привів не до
світського вільнодумства, а до зовсім нової й небувалої релігії – протестантизму.
Відходячи від католицької церкви, її таїнств і обрядів, протестанти не
відмовилися від християнства, основуючись лише на його перших століттях, коли
ще не було твердо встановлених догматів, церковної адміністрації, централізації й
ієрархії. Позацерковні протестанти були суворими моралістами, проповідниками
суворого благочестя. Протестантизм різних напрямів створив особливу культуру,
104
принципово відмінну від ренесансної. Парадоксально, що вільнодумний гуманізм
і католицька церква підтримували один одного, а протестантизм, який відходить
від авторитетів і потребує волі тлумачення Біблії, прямо заперечував гуманізм і
Відродження як аморальні речі.
М.`Лютер (1483-1546) – вождь церковної опозиції, обмежив людський
суб’єкт тими абсолютними нормами, які стали основою всього протестантизму.
Ж.`Кальвін (1509-1564) виявився представником похмурого й моралістично
неприступного християнства, аскетичного пуританства, звинуватив усіх у
недостатній моралі, поганій поведінці, недотриманні християнських правил.
Породжена протестантизмом духовність була потужним засобом
самоствердження людини, звільнення його особистості від зовнішньої
релігійності й культивування релігійності внутрішньої. Внутрішня релігійність
була певною мірою засобом індивідуального самоствердження людини. Метою
цієї релігійності було досягнення Бога що людським, раціональним шляхом. Тому
протестантизм раціоналістичний. У ньому відбулося переломлення
раціоналістичних устремлінь епохи через призму специфічного прагнення до
Богопізнання до досконалої релігії. Протестантизм став і предтечею, і наслідком
раціоналізму й дав світу новий тип культури, одночасно раціоналістичної й
моралізаторськи суворої. Раціоналізм, воля тлумачення Біблії, аскетизм і
моралізування стали основами протестантської духовності й культури. Але
трактування протестантськими вождями культури суттєво відрізнялося від
трактувань епохи Відродження, а тим більше трактувань у наступні епохи.
Насамперед, протестантизм відкидав мистецтво, особливо живопис, у його
змістах середньовіччя й епохи Відродження. Отже, не може розвиватися
релігійний живопис, а лише світський. Релігійні сюжети використовуються, але
вони слугують світським моралізаторським цілям. Лютеранська модель
культурного життя є м’якішою, більш збалансованішою, вона припускає певну
волю зовнішнього й внутрішнього проявів людини в межах ортодоксії, що
специфічно розуміється, вона волає більше до почуттів, до внутрішнього світу,
ніж вимагає зовнішнього благочестя.
Кальвіністська модель строгіша, моралізуюча, аскетичніша. Однак, не
105
зважаючи на суб’єктивні устремління Кальвіна до внутрішнього благочестя й
аскетизму, об’єктивно кальвінізм ішов до зовнішнього благочестя та аскетизму.
Кальвіністська модель припускала найсуворіший контроль діяльності й поведінки
людини, ще менше було можливостей самореалізації людини в мистецтві. Мало
того, мистецтво взагалі оголошувалося шкідливим і непотрібним. Способом
самореалізації людини ставала праця, яка перетворювалася на покликання й
утілювався в підприємництві. Ідея про приречення жорстко детермінувала життя
людини і його діяльність (тобто, культуру). Людина культурна в
протестантському розумінні – це людина освічена, але освіта – це не самоціль, це
людина, бадьора духовно, усвідомлює свою гріховність і шукає досконалості,
виконуючи свою роботу, свою справу.
Одночасно культурність розумілася і як зовнішнє благочестя, і як
опанування знання Священного Писання, і як опанування світських знань.
Особливості лютеранської й кальвіністської моделей організації
культурного життя кореняться в специфіці лютеранського й кальвіністського
відгалужень протестантизму. Прагнучи до внутрішньої релігійності,
протестантизм усе більше скочувався в релігійність зовнішню.
Контрольні запитання
1. Що було характерним для ренесансного ставлення до культури?
2. Що являє собою універсальна культурна особистість доби Відродження?
3. Як ставились діячі Відродження до античної культурної спадщини?
4. В чрму полягає сутніть гуманістичного світогляду епохи Відродження?
5. Як вплинула Реформація на культурний розвиток Європи?
Література
1. Античное наследие в культуре возрождения`: сб. ст. — М.,1984.
2. Арутюнян А. А. Відродження як європейський феномен /
А.`А.`Арутюнян // Філос. думка. — 1988. — №2. — С.`94–105.
3. Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления
/ Л. М. Баткин. — М., 1978.
4. Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках
индивидуальности / Л. М. Баткин. — М., 1989.
106
5. Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения /
А.`Х.`Горфункель.`— М.`: Высш. шк., 1980. — 386 с.
6. Итальянский гуманизм эпохи Возрождения`: сб. текстов. — Саратов,
1984-1988. – 4.1-2.
7. Кудрявцев О. Ф. Гуманистические академии итальянского
Возрождения / О. Ф. Кудрявцев / / Культура Возрождения и общество. — М.,
1986.`— С. 71–76.
8. Культура эпохи возрождения и реформация. — Л., 1981. — 267`с.
9. Культура эпохи возрождения`: сб. ст. — Л., 1986. — 256`с.
10. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения / А. Ф. Лосев. — М.,1981. — 623`с.
11. Лютер М. Время молчания прошло. Избранные произведения 1520–
1526 гг. / М. Лютер`; пер. с нем., истор.-биогр. очерк и коммент.
Ю.`А.`Голубкина.`— Х.`: ОКО, 1994. — 352 с.
12. Мак-Люэн. Галактика Гуттенберга. Сотворение человека и печатной
культуры / Мак-Люэн. — К.`: Ника-Центр, 2004.
13. Соколов Б. В. Европейская философия XV-XVII веков /
Б.`В.`Соколов.`— М.,1984. — 448`с.
107
ТЕМА 7. ПРОСВІТНИЦЬКІ ПІДХОДИ ДО КУЛЬТУРИ
План викладу:
1.1. Особливості епохи Просвітництва. Просвітництво як
тип культури
1.2. Становлення теорії культури в європейській філософії
нового часу. Французьке просвітництво про закони
духовного життя
1.3. Німецьке Просвітництво про культуру
1.4. Світ культури у творчості Г. С. Сковороди
Ключові поняття і терміни:
Просвітництво, розум, природа, виховання, енциклопедисти, прогрес.
1.1. Особливості епохи Просвітництва. Просвітництво як тип
культури
XVIII ст. зазвичай називають «Століттям Просвітництва». Попереднє
XVII`ст. відкрило нову культурно-історичну епоху, яка змінила основні
світоглядні установки європейської людини. Перемога Англійської буржуазної
революції середини XVII ст. привела до незворотного панування в Англії поряд з
Голландією капіталістичних відносин. Саме цей процес стає одним з
визначальних факторів у загальноєвропейському розвиткові. У галузі економіки
це виявилося в інтенсивному розкладанні феодальних відносин власності в селі, у
розвиткові мануфактурного виробництва, у складанні європейського й світового
ринку. У політичній сфері нова епоха означала настання нового рівня розвитку
абсолютизму, коли внутрішня й зовнішня політика абсолютної монархії усе
жорсткіше пов’язувалася зі становими інтересами дворянства й підмінювалася
ним аж до повного ототожнення з ними. Усе це свідчило про прийдешній занепад
абсолютизму.
У сфері духовного життя XVII ст. принесло із собою наукову й світоглядну
революцію, що стверджує раціоналістичний світогляд. У XVII ст. виробився
новий критерій істини й справедливості, який був протилежний традиції та
релігійному одкровенню. Ф. Бекон (1561–1626) у своїй праці «Новий органон»
108
проголосив досвід головним джерелом знання про природу. У цій ситуації
особливої актуальності набула проблема наукового методу. Ф. Бекон обґрунтував
індуктивний метод як єдиний, що заслуговує назви наукового. Р. Декарт у
«Міркуванні про метод» (1637) оголосив розум людини головним знаряддям
пізнання світу. Декарт вбачав вищу мету науки в завоюванні людиною панування
над силами природи, поставивши їх на службу людині, його благу. Практична
користь – така кінцева мета нової науки.
Початок «Століття Просвітництва» звичайно пов’язується з виходом
друком у 1691 р. праці Дж. Локка «Досвід про людський розум». У системі
філософських та історичних суджень найважливішими для мислителів
Просвітництва були поняття Розуму й Природи. Поняття ці не були новими,
однак просвітителі надавали їм нового смислу, зробили їх головними критеріями
як у судженні минулого, так і у твердженні майбутнього. Минуле в більшості
випадків засуджувалося як нерозумне. Негативізм у відношенні культурної й
історичної традиції був практично повсюдним у мислителів епохи Просвітництва.
Так, Дж. Локк вважав, що, наскільки б потужним не був вплив історичної традиції
і якою б істинним і високоморальною за своїм змістом вона не була, її першородний
гріх полягає в тому, що вона – традиція. Філософи епохи Просвітництва відчували
величезну недовіру до будь-яких авторитетів, а традиція основана на довірі до чужої
думки. Віддати перевагу чужій думці власній, на думку просвітителів, – відмовитися
від свого розуму й волі. Таким чином, Просвітництво відмовилося від будь-якої
традиції й переказу незалежно від їхнього змісту, джерела й способу існування.
Водночас культура Просвітництва все-таки була пов’язана з античною й
середньовічною традиціями. Особливо пильну увагу просвітителі звертали на
античність, вбачаючи в ній зразок для наслідування, невичерпне джерело мудрості
та прикладів чесноти, цивільної й особистої. Однак, незважаючи на своє звертання
до минулого, просвітителі енергійно стверджували майбутнє, вірили, що їх
зусиллями, через виховання, переконання, безперервних реформ можна створити,
нарешті, «царство Розуму». Боротьба за новий буржуазний порядок уявлялася як
повернення до розумності й природності. Тому перед діячами Просвітництва потали
два основні завдання. Перше – проблема культивування розуму, друге – подолання
109
штучного й вирощування природного в природі й суспільстві. Новоєвропейська
філософія (наприклад, Декарт) припускала, що розум (розум, інтелект) як певна
людська здатність повною мірою властивий усім людям. Усі люди розумні рівною
мірою, лише розумність ця може проявлятися по-різному. Істинне те, що перевірене
власним розумом. Отже, необхідне очищення людського розуму від усього
привнесеного із зовні: забобонів, вірувань, родових, соціальних, історичних,
індивідуальних уявлень.
Більшість мислителів XVII–XVIII ст. були щиро переконані у величезних
можливостях наукового знання, вважали, що його необхідно застосовувати для
досягнення панування людини над природою. Наукове знання, на їхню думку,
допомагає обрати оптимальний уклад суспільства, сприяє правильному
керуванню державою. Просвітителі сподівалися, що істинне знання саме по собі
здатне забезпечити благополуччя людей, зробити їх щасливими. Отже,
культивування розуму – засіб удосконалення людини та суспільства. Б. Спіноза в
«Трактаті про вдосконалення розуму» стверджував, що культура вичерпується
знанням. Головне завдання людини полягає в пошукові способів очищення й
удосконалення розуму з метою пізнання істини. Удосконалення розуму
втілювалося в моральній філософії й практичній поведінці. Розум звеличувався, а
почуттєва, афективна сторона діяльності людини принижувалася як
неповноцінна. Розум, на думку просвітителів, повинен був контролювати й
зводити до мінімуму емоційно-вольову сферу життя.
Розум, що пізнає, – головний засіб знаходження волі. Розумна людина
вільна відносно власних почуттів і практичних дій. Розум тут – стан моральності
й совісті. У цьому суть теорії виховання, представленої в педагогічній системі
Дж.`Локка. Він вважав, що необхідно створити умови для розумного
усвідомлення кожним індивідом його власних інтересів і правильних засобів їх
досягнення. У філософській думці XVII ст. ідеї виховання були основою
загальнопросвітницьких установок. Ці ідеї поширювалися на суспільство й
людство в цілому. Процес виховання для просвітителів – це, насамперед,
самовиховання. Таким чином, завдання культивування розуму в цілому такі:
1) очищення розуму від забобонів;
110
2) удосконалення розумного пізнання;
3) здійснення розумного контролю над людськими страстями й волею.
Поряд з поняттям розуму в епоху Просвітництва велика увага приділялася
поняттю природи. Поняття «природа» в новоєвропейській філософії – космос,
універсум, світ, матерія (Декарт). «Природа людини» – фундаментальне поняття в
новоєвропейській філософії. Природа людини – специфічна його сутність, вона
незмінна й не залежить від обставин місця й часу. «Природним» визнавалося все
те, що відповідає «природі людини». Ф.`Бекон вважав, що природу можливо
вдосконалити, усунути її недоліки за допомогою пізнання й використання законів
природи. Штучне, у цьому разі, – це природа, перетворена мистецтвом.
В епоху Просвітництва панували уявлення про суспільство як про
сукупність відособлених, автономних і рівних один одному індивідів. Ці ідеї
яскраво виразив англійський мислитель Т. Гоббс (1588–1679). На його думку,
первинна людина, суспільство ж – вторинне. Держава – не божественне
встановлення, а продукт угоди між людьми. Воно було необхідне для
встановлення порядку між людьми. Люди ж споконвічно мають сукупність даних
їм «від природи» прав і свобод. Згідно з теорією суспільного договору,
формування держави є юридичним актом, угодою індивідів, у якій здійснюється
взаємне перетинання й поступка частини первісних прав. На думку Т. Гоббса, усе,
зроблене людьми, держава і її частини (закони, звичаї, мови; мораль, техніка) – це
і є культура. Причому, немає необхідності в особливому терміні «культура».
Термін «держава» універсальніший. Основою держави, згідно з Гоббсом, є
«природні закони», відмінні від законів, видаваних владою. Уже згадуваний Дж.
Локк, у свою чергу, висунув концепцію правової держави як суспільства,
основаного на волі й законі. Ця ідея дуже продуктивна; правова держава в наш
час є зразком державного будівництва. Водночас юридичний світогляд, що панує
в епоху Просвітництва, зіштовхнувся з моральною філософією просвітителів.
Більшість з них були переконані, що право в стані регулювати тільки зовнішню
поведінку й нездатне розвити внутрішнє, можливо, найістотніше в людині.
Усередині людини споконвічно існує протилежне егоїзму моральне почуття. Воно
спрямоване на благо інших людей і виражається в симпатії, співчутті, жалі й
111