Шевченко Л.С. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

401

Глава 24. Роль держави в ринковій економіці

фірми опікуються закладами стаціонарної медичної допомоги. Участь

приватного бізнесу в сумісній з державою діяльності на ринку

соціально-культурних послуг гальмує витратний механізм, посилює

зворотний зв’язок попиту і пропозиції;

посилення ролі неринкового сектору. Такий процес − закономірна

реакція на зростання втрат від наслідків негативних екстерналій при-

ватного ринку, зростання значущості соціально-культурної сфери

в інноваційному розвитку суспільства, формування громадянського

суспільства, ускладнення й виклики соціально-економічних процесів

у постіндустріальному суспільстві, а також соціальні наслідки глоба-

лізації.

§ 4. Середній клас як соціальна база

ринкових реформ

Успішність ринкових реформ та макроекономічної політики в ці-

лому залежить від соціально-економічної діяльності середнього класу

як ефективного суб’єкта господарювання й соціального актора, який

безпосередньо впливає на всі рівні трансформаційних процесів.

Середній клас — це соціальний інститут, що характеризується

особливою моделлю життєдіяльності і поведінки. У розвинутих краї-

нах він є домінуючою соціальною групою (60–90 %). До складу серед-

нього класу разом із «старими» традиційними прошарками, які вклю-

чають дрібних і середніх приватних власників, велику частину селян-

ства і фермерства, входить і «новий» середній клас інтелектуалів —

працівників нефізичної праці, професіоналів, фахівців. Якщо еконо-

мічне становище «старого» середнього класу визначається і власністю,

й самостійною трудовою діяльністю, то «нові» прошарки середнього

класу складаються з осіб, що володіють інтелектуальною власністю,

є носіями знань. Отже, не власність на фізичні об’єкти, а освіта стає

головним капіталом, що гарантує в постіндустріальному суспільстві

високу кваліфікацію і високий дохід.

Середній клас виконує важливі соціально-економічні функції, за-

безпечуючи ефективне функціонування ринкового господарства й со-

ціальну орієнтацію економічного розвитку:

є основним платником податків;

створює масовий попит на внутрішньому ринку;

забезпечує інвестиційний потенціал країни;

виступає основним носієм інтелектуального і соціального капі-

талу;

402

Розділ ІV. Макроекономіка

забезпечує ефективність системи економічної влади (її розподіл

в суспільстві, ієрархію та рівновагу). Його представників характеризує

висока економічна активність, наявність набору необхідних базових ре-

сурсів і їх оптимальний розподіл, здійснення керівництва на серед ньому

рівні управління й експертної організації виробничої діяльності;

реалізує функції соціального контролю за владними структурами

і представниками великого бізнесу, що впливає на співвідношення

приватних і соціальних витрат і вигод.

В Україні критерії ідентифікації середнього класу мають гостро

дискусійний характер. У перехідному суспільстві вони ускладнені

трансформаційними процесами й численними змінами, що відбулися

в соціальній структурі. Застосування до такого суспільства показників

та методичних підходів, використовуваних західними дослідниками

(таких, як рівень доходів та професійно-освітньої підготовки, суб’єк-

тивна ідентифікація себе із середнім класом та ін.), не завжди доціль-

не. Тому вітчизняна наука пропонує розглядати середній клас із ура-

хуванням ресурсних, суб’єктивних та функціональних ознак, тобто за

його соціально-економічною активністю.

Ресурсні ознаки включають матеріальні (рівень доходів, рівень

матеріальної забезпеченості, рівень заощаджень, показники структури

споживчих витрат) та нематеріальні (наявність вищої освіти, рівень

професійної кваліфікації, рівень культури та ін.).

До суб’єктивних ознак віднесено самоідентифікацію, соціально-

економічну адаптацію та економічні стратегії індивідуальних домашніх

господарств.

Функціональні ознаки характеризують середній клас як такий, що

забезпечує економічну, соціальну й політичну стабільність у країні.

Соціологічне дослідження Держкомстату України, проведене 2006 р.,

встановило, що найважливішими ознаками середнього класу українці

вважають: середній рівень доходу (61,8 % відповідей), здатність роз-

раховувати лише на себе (21,8 %), володіння певним набором товарів

тривалого користування (20,1 %), наявність нерухомості (19,9 %), вища

освіта (18,8 %), статус інвестора (17,4 %), належність до інтелігенції

(16 %), самоідентифікація як представника середнього класу (13,5 %).

Найгостріше дискутується проблема рівня доходів середнього класу.

За середніми оцінками, мінімальний середньомісячний дохід для сім’ї

із чотирьох чоловік повинен становити 4960 грн, а в розрахунку на

одного члена сім’ї — 1240 грн, що майже втричі перевищує офіційний

прожитковий мінімум.

У результаті до середнього класу себе відносять 20,6 % українців,

не відносять майже втричі більше — 58,4 %. Отже, в Україні можна

403

Глава 24. Роль держави в ринковій економіці

говорити про наявність потенційного середнього класу, який, за певних

умов, зможе трансформуватися в ефективний середній клас. Саме із

урахуванням інтересів цього прошарку суспільства і слід проводити

подальші реформи в країні.

Державна політика створення економічної бази середнього класу

має бути спрямована на:

забезпечення стабільного, соціально орієнтованого економічного

зростання в країні;

підвищення трудових доходів потенційного середнього класу —

насамперед фахівців, зайнятих в галузях, що фінансуються державою

(освіта, охорона здоров’я, наука і культура);

забезпечення одержання доходів від власності (акцій, облігацій та

інших цінних паперів), які роблять людей менш залежними від заро-

бітної плати. Саме гарантія стабільності щодо володіння власністю

є генератором проведення реформ;

створення якісно нової робочої сили шляхом інвестицій у людський

капітал та накопичення його суспільством з метою формування нової

моделі споживання відповідно до стандарту добробуту середнього

класу. Ігнорування проблеми накопичення людського капіталу в Укра-

їні призвело до підриву відтворення інтелектуальної сфери суспільства

та депрофесіоналізації потенційної бази «нового» середнього класу. За

роки реформ відбулася значна девальвація людського капіталу, бо його

носії фактично опинилися поза державними інтересами;

одержання вітчизняним потенційним середнім класом важелів

впливу на макроекономічні, політичні процеси та ефективний розподіл

економічної влади через розвиток системи соціального партнерства

зі створенням для цього громадських установ та розробкою механізмів

колективної діяльності;

загальну соціальну модернізацію (зміни в економічній, соціальній

сфері, політичній системі і культурно-духовному житті). Важливу роль

при цьому відіграє економічна культура, яка є необхідною умовою

вдосконалення всіх форм діяльності людей, становлення нової еконо-

мічної свідомості суспільства.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть основні наукові підходи до визначення змісту та об-

сягу державного впливу на економічні процеси.

2. Дайте характеристику неспроможностям ринку, які обумов-

люють певні напрями державного впливу на економіку.

3. Розкрийте головні напрями реалізації економічної ролі дер-

жави в умовах сучасної ринкової (змішаної) економіки.

404

Розділ ІV. Макроекономіка

4. Поясніть зміст та головні форми державного регулювання

економіки.

5. Які методи державного регулювання економіки вам відомі?

6. Визначіть суть і види економічної політики.

7. Що таке соціальна політика держави? Які моделі має соці-

альна політика?

8. Які показники використовуються для оцінки диференціації

доходів населення?

9. До яких заходів може вдаватися держава з метою стримуван-

ня невиправданого розшарування населення?

10. Чому бідність є однією з найгостріших соціальних проблем

сучасності?

11. Як вимірюються рівень, масштаби та глибина бідності на-

селення?

12. Які соціально-економічні функції в суспільстві виконує серед-

ній клас?

13. Назвіть основні критерії ідентифікації середнього класу.

405

Розділ V

Міжнародна

економіка

Глава 25

Сутність, структура

та закономірності розвитку

світового господарства

§ 1. Поняття світового господарства.

Головні сфери світової економіки

Сучасне світове господарство являє собою сукупність національ-

них господарств окремих країн, об’єднаних участю в міжнародному

поділі праці й системою міжнародних економічних відносин. За по-

казниками галузевої структури економіки, рівня соціально-економічного

розвитку (ВВП на душу населення, стан освіти та здоров’я громадян)

у ньому визначаються такі групи держав:

країни з розвиненою ринковою економікою;

країни з перехідними економічними системами (на території Схід-

ної Європи та колишнього СРСР);

країни, що розвиваються.

До групи промислово розвинутих країн із ринковою економікою

належать Країни Північної Америки (США, Канада, Мексика), Японія,

країни Західної Європи. Зазначені держави мають групу лідерів: Ве-

лика Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія.

Країни з розвиненою ринковою економікою посідають провідне місце

у світі щодо головних макроекономічних показників. Вони мають

суттєвий вплив на стан світових ринків товарів, послуг, капіталу, валют,

визначають домінуючі напрями світової науки та техніки.

У 80–90-х роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подія

надзвичайного значення — держави з командно-адміністративною

системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дала

змогу об’єднати посткомуністичні країни в групу держав із перехід-

ними економічними системами. До цієї групи належать усі колишні

соціалістичні країни, крім Північної Кореї та Куби.

406

Розділ V. Міжнародна економіка

Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них

вирізняються три групи держав із різними можливостями участі в

глобальних процесах. У першу групу входять Латвія, Польща, Словач-

чина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для

швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечно сті

та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з 1994 р. почалось

економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припини-

лося в 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами на вступ

до ЄС, який відбувся у травні 2004 року. У цих країнах зберігаються

високі темпи економічного зростання, динаміка прямих іноземних

інве стицій, зростання частки наукомісткого сучасного обладнання для

розвитку інноваційних процесів.

Друга група країн із перехідною економікою представлена балкан-

ськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Крім того,

воєнні події, що відбувалися на їх території, не могли не позначитися

на стані економіки й створенні передумов до включення у процес гло-

балізації. Втім, балканські країни в умовах командно-адміністративної

системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обстави-

на відчутно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу

з економічної кризи.

До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишньо-

го СРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би

відповідав сучасним критеріям ринкової демократії, не знала й доре-

волюційна Росія, то завдання розбудови ринкової економіки в цьому

регіоні було дуже важким. Головна проблема країн, що переходять до

сучасної ринкової економіки, полягає в деформованому розвиткові їх

промисловості, диспропорції у співвідношенні виробництва засобів

виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до не-

узгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагна-

ції таких галузей, як сільське господарство, легка й харчова промис-

ловість. Тож першочерговими завданнями країн із перехідною еконо-

мікою є раціоналізація структури народного господарства, розвиток

приватного підприємництва, відкритість економіки.

Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвитку

зазначених країн викликала застосування ними різних моделей вклю-

чення їх економік у світове господарство. Однак становлення країн із

трансформаційними економіками як самостійних суб’єктів світового

господарства тільки починається. Незважаючи на початковий характер

теорії й практики розвитку міжнародних економічних відносин, у за-

значеній групі країн зростає усвідомлення необхідності прискорення

їх участі у світових економічних процесах. Адже тільки спираючись

407

Глава 25. Сутність, структура та закономірності розвитку...

на тісне співробітництво із суб’єктами світового господарства, можна

успішно долати соціально-економічні труднощі перехідного періоду,

розбудовувати економіку, забезпечуючи високі темпи економічного

зростання і достойний рівень життя народу.

Дуже велику частину економіки світу становлять колишні колонії.

Це близько 140 країн світу. Вони обіймають понад 70% території пла-

нети, в них проживає понад 80% населення світу, саме тут зосере джена

більшість розвіданих запасів корисних копалин. У світовій економічній

літературі зазначену групу держав називають країнами, що розвива-

ються. Попри значні відмінності, ці держави мають спільні характер-

ні риси: багатоукладність їхніх економік; значне відставання виробни-

чих сил порівняно з передовими країнами; наявність традиційного

сектору економіки, зорієнтованого на просте відтворення в багатьох

країнах; низький рівень життя та освіти; масове безробіття; значний

вплив традицій і релігії на економічний розвиток.

З часом посилюється відмінність у соціально-економічному роз-

витку між державами, що становлять цю групу. Вирізняють високо-

розвинуті країни, середньорозвинуті і найменш розвинуті. Для най-

розвинутіших країн цієї групи характерна експортна орієнтація ви-

робництва, висока конкурентоспроможність, перехід від видобувної

до обробної промисловості та високотехнологічного виробництва.

Представниками зазначеної групи країн є Аргентина, Бразилія, Гонконг,

Індія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань. Економісти розрізняють також

середньорозвинуті і найменш розвинуті країни регіону, що розглядаєть-

ся. Протягом останніх двох десятиліть відбуваються позитивні зрушен-

ня в структурі матеріального виробництва країн, що розвиваються.

Серед колишніх колоній уже вирізняється певна група країн, які, почи-

наючи з 80-х років, за темпами зростання ВВП на душу населення більш

ніж удвічі випереджають промислово розвинуті країни.

Зазначені позитивні зміни у світовому господарстві суттєво не

вплинули на соціально-економічний розвиток 49 найбідніших країн

світу, де мешкає 10,4% населення планети, яке не може скористатися

можливостями, наданими їм міжнародним поділом праці, де з усією

повнотою розкриваються суперечності розвитку сучасного світового

господарства. Для їх розв’язання світове співтовариство здійснює від-

повідні заходи: найбідніші країни світу отримують суттєву допомогу

з різних міжнародних джерел (безоплатна допомога, пільгові кредити,

списання боргів, зниження митних тарифів).

Слід зауважити, що світове господарство розвивається суперечливо.

Розв’язуються суперечності шляхом переходу до нового типу економіч-

ного зростання, який ґрунтується на принципово нових формах поєднан-

408

Розділ V. Міжнародна економіка

ня науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил

(ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), на якісно новому рівні вико-

ристання людського фактора виробництва. Крім високого рівня середньої

освіти, сучасні промислово розвинені ринкові країни забезпечують без-

перервне підвищення рівня кваліфікації протягом усього життя працю ючої

людини. Така концепція була схвалена ЮНЕСКО як генеральний напрям

підвищення ефективності освіти, найбільш наближений до життя. Реалі-

зація цієї концепції висувала нові вимоги до середньої й вищої школи, а

також забезпечувала додаткове навчання у сфері виробництва, тобто пере-

підготовку робітників та службовців, спрямовану на врахування вимог

«інформаційно-технологічної» революції.

Таким чином, новий тип економічного зростання ґрунтується на

поєднанні досягнень НТР із творчим розвитком людини, із соціально

орієнтованим ринковим механізмом, розвитком науки, освіти. Сучас-

ний тип економічного зростання супроводжується перебудовою на-

родногосподарських комплексів: відбувається перехід від структури,

в якій домінувало промислове виробництво, до структури, де визна-

чальним є інформаційний сектор суспільного виробництва.

Унаслідок структурної перебудови економіки промислових країн,

значного підвищення продуктивності праці відбувається скорочення

чисельності зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн світу.

За останні 50 років кількість працюючих у цій галузі зменшилась у п’ять

разів. Аналогічні процеси відбуваються й у видобувній та обробній про-

мисловості. Тут чисельність робітників скоротилася відповідно в чоти-

ри й у два рази. Одночасно значно збільшилася кількість працюючих

у сфері послуг. У Сполучених Штатах відсоток зайнятих у цій сфері вже

перевищив 70 % і є найбільшим у світі. Особливо високими темпами

зростала зайнятість у фінансовій і страховій справі, у сфері особистих

професійних та ділових послуг, у державному управлінні.

§ 2. Форми міжнародних економічних

відносин.

Міжнародні економічні організації

Як відомо, суб’єкти світового господарства об’єднуються в єдину

цілісну систему міжнародними економічними відносинами. Розрізня-

ють такі форми міжнародних економічних зв’язків:

міжнародна торгівля товарами й послугами;

міжнародний рух капіталу;

міжнародні валютні відносини;

міжнародна міграція трудових ресурсів.

409

Глава 25. Сутність, структура та закономірності розвитку...

Міжгосподарські зв’язки починалися зі світової торгівлі, яка про-

йшла шлях від одиничних зовнішньоторговельних угод до масштаб-

ного торговельно-економічного співробітництва та формування світо-

вого ринку — сфери стабільних товарно-грошових відносин між

країнами, які пов’язані між собою участю в міжнародному поділі пра-

ці. Міжнародна торгівля створює велику кількість переваг, що стиму-

лює економічний розвиток окремих країн. Завдяки їй держави дістають

можливість імпортувати продукцію, яку вони не виробляють самі.

Світова торгівля сприяє поширенню нових ідей та технологій.

Для сучасної світової торгівлі характерні такі риси: у структурі

товарообігу збільшується частка обробленої продукції і значно скоро-

чується питома вага сировинних товарів; зростає роль наукомістких

виробів (комп’ютерна техніка та інше електронне обладнання); у світо-

вому господарстві створено не тільки ринок товарів у вигляді продук-

ту, але й світовий ринок послуг.

Сучасні держави регулюють торгівлю з іншими країнами. При

цьому можуть застосовуватися дві протилежні форми торгової політи-

ки — протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на

захист національної економіки від іноземної конкуренції. Здійснюєть-

ся шляхом стимулювання експорту й обмеження імпорту.

Глобальним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі протягом

ХХ ст. є лібералізація торгівлі. Бо саме вона сприяє розвитку між-

народної спеціа лізації, котра ґрунтується на певних економічних пере-

вагах кожної країни. Свобода торгівлі забезпечує розвиток конкуренції,

підтримуючи інноваційні процеси, створює умови для масового ви-

робництва в інтересах споживачів.

Звертають на себе увагу надзвичайно високі темпи зростання зов-

нішньої торгівлі товарами країн, що розвиваються, та перехідних

економік. Починаючи з 2003 р. позитивні зміни щодо темпів зростан-

ня торгівлі спостерігаються у всіх регіонах світу. Навіть у найбідніших

країнах суттєво зросли обсяги зовнішньої торгівлі як унаслідок стрім-

кого зростання цін на традиційні експортні товари, так і завдяки зро-

станню виробництва.

Останнім часом наша держава значно лібералізувала зовнішню тор-

гівлю. Ця обставина мала як позитивні, так і негативні наслідки для

української економіки. До позитивних належать: збільшення обсягу екс-

порту; вихід країни на нові ринки, де вітчизняна продукція заповнює

вільні «ніші»; суттєве розширення кола експортерів, які формують конку-

рентне середовище в експортній діяльності. У 2006 р. експорт товарів

з України перевищив 38 млрд дол. США, імпорт — 45 млрд дол. Зовніш-

410

Розділ V. Міжнародна економіка

ньоторговельні угоди здійснювалися з партнерами з 213 країн світу. Не-

гативними наслідками є: низька ефективність зовнішньої торгівлі; високий

рівень неповернення валютного виторгу; сировинно-напівфабрикатний

характер експорту, дедалі більше загострення проблеми конкурентоспро-

можності українських товарів, особливо машинобудування та інших га-

лузей, де необхідний високий ступінь обробки. Подоланню зазначених

негативних явищ значною мірою сприяє залучення іноземного капіталу.

Міжнародний рух капіталу являє собою вилучення частки капі-

талу певної держави й переміщення його у виробництво або обіг іншої

держави з метою отримання прибутку та інших вигод. Результатом

переміщення капіталу є створення зустрічного потоку капіталу у ви-

гляді доходів, які повертаються на батьківщину. Рух капіталу сприяє

розширенню товарного експорту й збільшенню доходів від закордонних

інвестицій. З іншого боку, експорт капіталу може позбавити господар-

ство необхідних для структурної перебудови коштів і загальмувати

темпи економічного розвитку. Саме тому уряди застосовують час від

часу обмеження експорту капіталу.

Слід зазначити, що іноземний капітал значною мірою забезпечив

економічне зростання як промислово розвинених країн, так і нових

індустріальних держав, бо сприяв створенню конкурентоспроможного

експортного капіталу й розвитку наукомістких галузей. Для країн-

імпортерів іноземний капітал стає джерелом індустріального розвитку,

але одночасно існує небезпека сировинної спеціалізації цих країн,

економічної та політичної залежності від країн-постачальників капі-

талу, погіршення платіжного балансу.

Міграція капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі

інвестиції, портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити

позичкового капіталу. Прямі інвестиції дають право прямого контролю

за іноземними підприємствами та компаніями. Експорт капіталу в роз-

мірах, що не дають права прямого контролю, веде до створення порт-

фельних інвестицій.

Швидкий прорив на міжнародні ринки та високі темпи економіч-

ного зростання багатьох країн світу обумовлені саме залученням капі-

талу у формі прямих іноземних інвестицій. У ролі прямого інвестора

частіше виступають транснаціональні корпорації, які використовують

ресурси й конкурентні переваги багатьох країн світу і стрімко поши-

рюються. Найзначніші експортери капіталу — Японія, США, Франція,

Німеччина, Велика Британія. Географічно майже 80 % прямих зару-

біжних інвестицій переміщується серед розвинених країн світу, інші

направляються в країни, що розвиваються, та в держави з перехідною

економікою.