Шевченко Л.С. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

211

Глава 13. Ринок капіталу. Процент

легалізації «тіньового» капіталу, кошти та ресурси якого, за оцінками

уряду, дорівнюють офіційним.

Одним із джерел внутрішнього фінансування є посилення конт ролю

за зовнішньоекономічними операціями, що забезпечить повернення

експортного виторгу. Слід прагнути до забезпечення інноваційного

характеру імпорту, передусім, спрямованого на створення матеріало-

зберігаючих технологій. Одним із джерел збільшення внутрішнього

інвестування може бути й скорочення витрат на утримання централь-

них органів влади. Згідно з вимогами соціальної справедливості, до-

ходи вищих посадовців не можуть значно відриватися від середніх

доходів населення країни.

Обмеженість та зростаюча вартість паливно-енергетичних ресурсів

в Україні та інших перехідних країнах, необхідність підвищення кон-

курентоспроможності країни вимагає збільшення інвестицій у нові

наукомісткі виробництва, активізації інноваційної діяльності. Однак

витрати на науково-дослідницькі та проектно-конструкторські роботи

порівняно з розвинутими країнами світу в Україні незначні. Причина

такого стану полягає в обмеженості власних та кредитних коштів, від-

сутності ефективного зв’язку академічної науки з передовими техно-

логіями, недостатньому захисті інтелектуальної власності, недоліках

системи оподаткування (витрати на наукові дослідження, навчання

персоналу, прискорену амортизацію не звільняються від оподаткуван-

ня), недостатній підтримці технопарків з боку держави.

Надзвичайно ефективним джерелом інноваційно-інвестиційного

процесу є іноземний капітал. ТНК значно збільшили простір для роз-

міщення капіталу і стали надзвичайно розбірливими у виборі країни-

реципієнта, тобто вимогливо підходять до оцінки інвестиційного клі-

мату в країні базування. З проведенням ринкового реформування

економік країн, що розвиваються, та постсоціалістичних держав по-

силюється конкуренція на ринку капіталів. За таких умов для залучен-

ня іноземного капіталу обмежитись тільки здійсненням ліберальної

політики регулювання вже недостатньо, необхідні цілеспрямовані,

стимулюючі заходи.

На думку експертів ООН, для залучення прямих іноземних інве-

стицій (ПІІ) багатьом країнам насамперед необхідно створити про себе

уявлення як про сприятливе місце для реалізації іноземних проектів.

Зміна інвестиційного іміджу потребує поширення інформації, корисної

для інвесторів. Це насамперед відомості загального характеру про

країну і її інвестиційні можливості (макроекономічні показники, стан

окремих галузей, перелік і окремі дані про місцеві компанії — потен-

ційних партнерів по спільних підприємствах за участю іноземного

212

Розділ ІІІ. Мікроекономіка

капіталу або постачальників тих чи інших необхідних для реалізації

інвестиційних проектів, докладна інформація про здійснювані або

плановані в тій чи іншій програмі приватизації).

Необхідна також інформація юридичного характеру щодо законо-

давчого й адміністративного режимів ПІІ в цілому діяльності приват-

ного бізнесу, існуючих засобів заохочення інвестицій, структури орга-

нів і процедур, із якими іноземному інвестору доведеться мати справу

при здійсненні проекту. Інформація про інвестиційні можливості кра-

їни та існуючий у ній режим регулювання ПІІ особливо важлива,

оскільки при її відсутності міжнародні інвестори взагалі не розгляда-

ють цю країну як партнера. Таку інформацію ТНК зазвичай одержують

від міжнародних консультаційно-досліджувальних фірм, які регулярно

публікують відповідні довідники.

Однак такої інформації явно недостатньо для прийняття рішення. Для

значного залучення іноземних інвесторів за сучасних умов необхідні

спеціальні стимулюючі заходи податкового, фінансового та організацій-

ного характеру. Такі заходи мають компенсувати існуючі недоліки загаль-

ноекономічної кон’юнктури в певній країні або посилити привабливість

окремих галузей чи районів для реа лізації інвестиційних проектів. Із се-

редини 80-х років у світі спостерігається активний процес збільшення

масштабів використання спеціальних заходів із стимулювання ПІІ як на

загальнонаціональному рівні, так і на рівні регіональному.

Українська економіка потребує саме капіталів для будівництва

нових, реконструкції та модернізації діючих підприємств, здійснення

інноваційних проектів. На жаль, наша держава розглядається зарубіж-

ними аналітиками як регіон з майже 100 %-м ризиком для інвестицій.

Можна назвати численні складові цього ризику, серед яких особливе

значення має недосконалість вітчизняного законодавства, що регулює

цю важливу сферу міжнародної економічної діяльності України.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність категорії «капітал»?

2. Що являє собою процес інвестування?

3. Що таке «чиста продуктивність капіталу»?

4. Охарактеризуйте поняття «сполучене виробництво».

5. Як визначити майбутню вартість поточних інвестицій?

6. У чому полягає сутність дисконтування?

7. Які процеси відбуваються на ринку позичкового капіталу?

8. Що означає позика?

9. Охарактеризуйте суб’єктів попиту і пропозиції позичкового

капіталу.

213

Глава 13. Ринок капіталу. Процент

10. Чим відрізняється чиста процентна ставка від номінальної?

11. Які основні сегменти ринку кредитних ресурсів?

12. Що таке кредит? Які види кредиту вам відомі?

13. Які функції ринку кредитних ресурсів ви знаєте?

14. Розкрийте економічний зміст лізингу. Хто є учасником лізин-

гової угоди?

15. Порівняйте фінансовий та оперативний лізинг.

16. У чому полягають переваги лізингу для лізингодавця, лізин-

гоотримувача та продавця лізингового товару?

17. Які складові включаються у поняття «інвестиційний клі-

мат»?

18. Які засоби прискорення інноваційного процесу є найбільш

дієвими в умовах України?

214

Глава 14

Ринок землі. Земельна рента.

Ринок нерухомості

§ 1. Земля як фактор виробництва

та об’єкт економічних відносин.

Рентні відносини

Земля як фактор виробництва відіграє особливу роль. Відомий

англійський економіст, класик економічної науки Уільям Петті ще в

ХVІІ ст. підкреслював, що земля — мати багатства. І понині значення

цього фактора не зменшується. Земля — це засіб виробництва, ство-

рений природою. Поняття «земля як фактор виробництва» має широкий

зміст: земля є одночасно життєвим простором виробництва, сховищем

природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною

основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, пасовища,

водоймища), територіальною площадкою для розміщення житлових

приміщень. У сільському господарстві земля є головним засобом ви-

робництва, тобто одночасно і предметом праці, і засобом праці.

Земельні відносини характеризують взаємозв’язки між суб’єктами

відносно різних повноважень, пов’язаних із землею.

Складовою земельних відносин є аграрні відносини (від лат.

agrarius — земельний). Це економічні відносини, які формуються в

суспільстві між його членами, господарствами та державою з приводу

володіння, користування і розпорядження землею як головним засобом

виробництва в сільському господарстві, а також виробництва і реалі-

зації сільськогосподарської продукції та розподілу доходів господарств.

Вони мають певні особливості.

По-перше, йдеться про економічні відносини з приводу землі як

особливого фактора виробництва, який має природне походження і

характеризується:

1) природною невідтворюваністю та обмеженістю (кількісною та

якісною): площа землі є постійною, і людина не може її змінити, як не

може змінити географічне розташування або кліматичні фактори пев-

ної місцевості;

2) неоднорідністю земельних ділянок. Ефективність виробни цтва в

сільському господарстві (продуктивність землі як виробничого ресурсу)

значною мірою залежить від якості земельних ділянок, їх родючості,

місця розташування щодо ринків засобів виробництва для сільського

господарства і ринків збуту сільськогосподарської продукції.

215

Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості

При цьому розрізняють природну і економічну родючість землі.

Природна родючість землі зумовлена природними чинниками. Напри-

клад, піщані землі мають нижчу родючість, ніж чорноземи. Економіч-

на родючість землі визначається рівнем господарювання: внесенням

добрив, створенням меліоративних систем, застосуванням нових тех-

нологій, високоврожайних сортів рослин і продуктивною породою

тварин;

3) неможливістю швидко змінити своє функціональне призначення

(наприклад, несільськогосподарське на сільськогосподарське) через

різні типи ґрунтів, характер будівель, які розташовані на землі, різні

капіталовкладення в землю тощо;

4) імобільністю (непереміщуваністю).

По-друге, у виробництві сільськогосподарської продукції взаємо-

діють три групи економічних суб’єктів — земельні власники, під-

приємці-орендарі та наймані працівники.

Відносини власності на землю притаманні будь-якому суспільству

і пройшли тривалий шлях розвитку. За сучасних умов у більшості

країн світу власники земель, що використовуються в сільськогоспо-

дарському виробництві, поділяються на дві групи: 1) ті, хто самі здій-

снюють господарську діяльність, використовуючи власну або найману

працю; 2) ті, хто не займається сільськогосподарською діяльністю, а

здає землю у платне користування іншим особам. У Земельному ко-

дексі України (2001) визначені такі форми власності на землю, як

державна, комунальна, приватна, і вказано, що всі ці форми власності

є рівноправними.

Економічний зміст земельної власності реалізується через право

власності. В економічній і юридичній літературі традиційно виокрем-

люють: право розпорядження землею, право володіння землею і право

користування землею.

Розпорядження землею — це вища категорія прав власності на

землю. Розпорядник землі є її повним власником. Він має право само-

стійно вирішувати долю землі як об’єкта власності (організовувати

сільськогосподарське виробництво, заставляти землю в іпотечному

банку для отримування кредиту, здавати землю в оренду, продавати

або обмінювати земельну ділянку, дарувати землю тощо) або делегу-

вати таке право іншим суб’єктам.

Землеволодіння означає не повне, часткове привласнення конкрет-

ної ділянки землі окремою особою, групою осіб або державою. Воло-

дар певної ділянки землі має монопольні права на господарське ви-

користання землі, на вироблену продукцію і на дохід від її реалізації.

Володарем землі може бути як власник, так і невласник (наприклад,

216

Розділ ІІІ. Мікроекономіка

підприємець-орендар). Останній повинен діяти на умовах, визначених

власником.

Землекористування передбачає фактичне використання корисних

властивостей даної ділянки землі окремим суб’єктом господарювання.

Користувач землі має право власності лише на вироблену продукцію

і на дохід від її реалізації. Якщо користувач не є власником землі, він

укладає угоду з власником щодо термінів та інших умов землекорис-

тування. Власник при цьому одержує дохід від надання права корис-

тування об’єктом власності.

По-третє, обмеженість землі як економічного блага, що перебуває

у приватній власності, є джерелом ренти (від фр. rente — повертаю,

сплачую).

Сучасна економічна наука визначає ренту як ціну, що сплачується

власникові за використання землі та інших природних ресурсів, про-

позиція яких обмежена через їхню невідтворюваність. Тому такі при-

родні ресурси не мають замінників і відповідно альтернативної вар-

тості. Саме унікальні умови пропозиції землі та інших природних

ресурсів відрізняють рентні платежі від інших доходів — заробітної

плати, прибутку і процента.

Підкреслимо, що якщо представники класичної економічної школи

на рубежі XVIII ст. поняття «рента» поширювали лише на ренту із

земельних ділянок та рудників, то в наш час вирізняють також ренту

в добувній промисловості, в будівництві, монопольну та на людський

капітал. Ведуться наукові дослідження ренти населених пунктів (на-

самперед міських земель).

Розрізняють дві форми земельної ренти — диференційну та абсо-

лютну. У межах абсолютної ренти як її різновид виокремлюють моно-

польну ренту.

Диференційна рента утворюється незалежно від форм власності

на землю внаслідок неоднорідності землі і має дві форми — першу та

другу.

В основі диференційної ренти I лежить диференціація земельних

ділянок залежно від: 1) природної родючості і кліматичних особливо-

стей; 2) місцеположення щодо ринків збуту продукції. Більш родючі

ділянки дають більше продукції, ніж гірші землі. Більш віддалені від

споживачів землі вимагають більших витрат на транспортування про-

дукції, ніж землі, розташовані поряд із ринками збуту. Однак спожи-

вачі мають попит на всю сільськогосподарську продукцію. І зосере дити

виробництво сільськогосподарської продукції лише на кращих землях

неможливо. Необхідно обробляти всі землі.

217

Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості

В результаті у виробників, які хазяйнують на різних за родючістю

і місцем розташування земельних ділянках, будуть різні витрати на

одиницю продукції (ATC). Ті ж із виробників, які виробляють продукцію

на кращих землях або мають переваги у місцеположенні своїх ділянок,

одержують надлишок ціни над середніми витратами (p — ATC). Це і є

диференційна земельна рента I.

Диференційна рента II виникає на основі різної продуктивності до-

даткових вкладень капіталу в одну й ту ж ділянку землі. Такий вид ренти

пов’язаний не з природною, а з економічною родючістю ґрунту — вна-

слідок інтенсивного ведення сільського господарства: запровадження

комплексної механізації, використання сучасної системи машин, хімізації

меліорації земель тощо. Значне зростання продуктивності праці й уро-

жайності сільськогосподарських культур, як і в разі з диференціальною

рентою I, веде до зменшення витрат на одиницю продукції, утворення

надлишку ціни над середніми загальними витратами, тобто ренти.

Причиною диференційної ренти, як бачимо, є монополія на землю

як на об’єкт господарювання: господарства, що розташовані на кращих

землях, створюють додатковий чистий дохід, чого позбавлені інші

господарства.

Абсолютна рента — це дохід від землі будь-якої якості і призна-

чення. Власник землі ніколи не надасть у користування орендарю

безоплатно навіть гірші землі, оскільки існує монополія на землю як

об’єкт власності. Джерелом абсолютної ренти є надлишок ринкової

ціни на сільськогосподарську продукцію над ціною виробництва (се-

редні затрати виробництва плюс середній прибуток). Деякі західні

економісти, правда, ставлять під сумнів утворення надлишку прибутку

над середнім прибутком у сучасному, технічно оснащеному сільському

господарстві. Однак причина виникнення абсолютної ренти — моно-

полія приватної власності на землю — все рівно зберігається.

Монопольна рента утворюється при обмеженості і невідтворюва-

ності земель особливої якості або в певних кліматичних умовах, що

дає змогу виробляти таку сільськогосподарську продукцію, яку за ін-

ших умов виробити неможливо (наприклад, вирощувати виноград,

тютюн, чай, ананаси, цитрусові тощо). Оскільки нових земель відпо-

відної якості до сільськогосподарського обороту залучити вже не

можна, а попит на продукцію не задовольняється, продукція реалізу-

ється за монопольно високими цінами. Різниця між монопольно висо-

кою ціною продукту й економічними витратами і становить монополь-

ну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

Отже, рентні відносини виникають з приводу виробництва і розпо-

ділу чистого доходу між виробниками і власниками землі (державою).

218

Розділ ІІІ. Мікроекономіка

По-четверте, на відміну від інших засобів виробництва, які є про-

дуктами людської праці і мають вартість, земля в природному стані не

є продуктом праці і тому не має вартості. Але в умовах ринкової еко-

номіки та приватної власності на землю вона стає джерелом доходу

(ренти). Саме можливість одержання земельної ренти робить землю

об’єктом ринкових відносин, є передумовою набуття землею товарної

форми. Одночасно лише через ренту, тобто вартість особливої послу-

ги землі, може бути визначена ринкова вартість землі.

Економісти інколи твердять, що при купівлі землі взагалі купуєть-

ся не сама земля, а дохід, який вона буде регулярно приносити в май-

бутньому, тобто рента. Більше того, в процесі ринкового обороту

земля набуває форми не тільки товару, а й капіталу. Спочатку форму-

ється іпотечно-кредитна форма землі-капіталу, а потім — форма фік-

тивного капіталу. Це передбачає вчинення з приводу землі різних

юридичних дій (передача в оренду, купівля-продаж, застава, передача

в спадщину).

§ 2. Ринок землі та особливості його

функціонування. Ціна землі

Ринок землі — це сукупність економічних механізмів, що забез-

печують встановлення, зміну та припинення прав на земельні ділянки,

які відбуваються на підставі юридично оформленого договору й опо-

середковуються грошовим чи натуральним платежем.

Попит на землю складається із сільськогосподарського (D сг) та

несільськогосподарського (D нсг) попиту:

D = D сг + D нсг.

Сільськогосподарський попит на землю є похідним від попиту на про-

довольство, створюване в рослинництві та тваринництві, і враховує рівень

родючості ґрунтів та можливості її підвищення, а також її розташування,

тобто віддаленість від центрів споживання продовольства та сировини.

Попит на продукти харчування нееластичний, бо обсяг попиту на основні

види продовольства змінюється несуттєво навіть при значній зміні цін.

Несільськогосподарський попит має стійку тенденцію до зростан-

ня. Це попит на землю для будівництва житла, об’єктів інфраструкту-

ри, доріг та інших об’єктів. Несільськогосподарський попит, як прави-

ло, байдужий до рівня родючості ґрунтів, але значною мірою залежить

від місця розташування земельних ділянок.

Попит на землю показаний кривою DD (рис. 14.1), нахил якої є

традиційним, що відповідає закону спадної дохідності. За нижчої ціни

219

Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості

землекористувачі готові придбати більше землі, і навпаки. Окрім того,

така динаміка попиту на землю пояснюється ще тією обставиною, що

землекористувач-фермер може залучити до використання додаткові

земельні площі лише тоді, коли додатковий продукт, який на них ство-

рюється, є більшим, ніж плата за додаткову землю.

Пропозиція землі в короткостроковому періоді зображена як вер-

тикальна лінія SS (рис. 14.1). Вона є абсолютно нееластичною, оскіль-

ки кількість землі, яка може перебувати в економічному обігу, обме-

жена. Землі можна поліпшувати, але при цьому їхня кількість лиша-

тиметься незмінною. Ці твердження є безперечно правильними, якщо

вести мову про економіку в цілому. Якщо ж мати на увазі альтернатив-

ні варіанти застосування землі, то пропозиція виявиться еластичною.

Наприклад, земля може бути використана і як сільськогосподарська

ділянка, і як місце для забудови. Її власник буде пропонувати землю

залежно від прибутковості проекту використання.

Рис. 14.1. Попит на землю, пропозиція землі, ціна землі

У довготерміновій перспективі, приклавши певну кількість праці,

капіталу та знань, кількість придатних до обробітку земель можна

збільшити. Прикладами можуть бути освоєння 40 млн га цілинних

земель у 1950-ті роки в СРСР, збільшення площі «польдерів» — земель,

відвойованих у моря в Нідерландах, уведення в сільськогосподарський

обіг рухливих пісків в Ізраїлі тощо. У цих випадках еластичність про-

позиції землі відхиляється від нуля, а вертикальна лінія пропозиції

перетворюється на похилу в довгостроковому періоді SS

Ціна землі встановлюється на рівні ціни рівноваги пропозиції

землі і попиту на неї (Р

). Але орієнтується вона на ренту. Земля — це

особливий товар, що є продуктом природи і не має початкової вартос-

ті, але має ціну. Тому така ціна називається ірраціональною. Основою

293

ɐɿɧɚ 1 ɝɚ

P D S S

0 S Q

ɉɥɨɳɚ ɡɟɦɟɥɶɧɢɯ ɭɝɿɞɶ (ɝɚ)

220

Розділ ІІІ. Мікроекономіка

ціни землі є дохід, який земля дає її власнику, тобто рента. Ціну купівлі-

продажу земельних ділянок тому ще називають капітальною ціною

землі.

Власник землі продає її тільки тоді, коли виторг від продажу (ціна

землі), будучи покладеною на банківський рахунок, даватиме дохід

(процент), не менший, ніж колишній рентний дохід, тобто:

Ціна землі × ставка банківського процента ≥ рента.

Покупець погоджується тільки на такі витрати (ціну землі), які

після купівлі землі дадуть змогу одержувати земельну ренту, не меншу,

ніж процентний дохід у разі вкладання даних коштів у банк, тобто:

Ціна землі × ставка банківського процента ≤ рента.

Ціна землі, яка влаштовує обидві сторони, визначається за форму-

лою:

100%.

земельна рента

Ціна землі =

ставка банківського процента



Отже, ціна землі — це дисконтований потік її доходу (ренти), або

капіталізована земельна рента.

Ціна землі має тенденцію до зростання. Особливо помітно підви-

щуються ціни на земельні ділянки в містах. Цьому сприяють зростан-

ня ренти та попиту на ділянки під будівництво.

В Україні, в умовах відсутності повноцінного ринку землі, прово-

дять нормативну та експертну грошові оцінки земельних ділянок.

Нормативну оцінку використовують як базу для оподаткування. Екс-

пертну — як базу для визначення ринкової ціни земельної ділянки при

здійсненні різних видів трансакцій із земельними ділянками (купівля-

продаж, дарування, міна тощо). При цьому вважається, що експертна

ціна земельної ділянки — це найбільш імовірна ціна її продажу на

конкретну дату в умовах конкурентного ринку.

Втім, на ринку землі продається не тільки земля як матеріальний

об’єкт, але й відбувається обмін правами на землю. Вище ми розгля-

нули ринок прав власності на землю, тобто ринок землі, на якому

здійснюється купівля-продаж землі як товару в повну власність. Земля

при цьому відчужується від її власника.

Однак існує і ринок прав тимчасового користування і володіння

землею, або ринок оренди (суборенди) послуг землі. При цьому влас-

ність на цей економічний ресурс від власника не відчужується.

Оренда землі (від лат. arendo — здаю в найми, наймаю) є формою

землекористування (землеволодіння), за якої власник землі передає

земельну ділянку на якийсь строк за певну винагороду (орендну плату)