Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918

Подождите немного. Документ загружается.

Гірничовидобувна промисловість, створена колонізаторами в

Африці, поставляла на світовий ринок цінну сировину. На 1937 р.

Південна і Тропічна Африка давала 97% світового видобутку алмазів,

92% кобальту, понад 40% золота, хромітів, літієвих мінералів,

марганцевої руди, фосфоритів, близько 30% платини.

Іноземні інвестиції вкладалися в експортні галузі господарства. За

підрахунками західних економістів, з 1870 по 1936 рік загальна сума

іноземних капіталовкладень в африканські країни склала 1,2 млрд. фунтів

стерлінгів, 75% цієї суми належало

англійським монополіям.

З утвердженням колоніалізму і вторгненням ринкових

відносин розпочався докорінний злам традиційних африканських

структур. Колонізатори виконали певну цивілізаторську місію.

Розкладалося натуральне господарство, община, виникли нові соціальні

відносини. Почав формуватися капіталістичний сектор економіки,

відповідна система поглядів на державу і суспільство. Торговий капітал

був зацікавлений у появі в африканців нових потреб і таких прибутків,

щоб сформувати ринок для своїх товарів. В колоніях створювались

початкові, рідше -середні школи і коледжі. Невеликий прошарок вихідців

з Африки здобув вищу освіту в університетах Європи і Америки. Ці люди

ставали священиками, юристами, викладачами, а пізніше -

політичними лідерами і державними діячами.

В періодколоніалізму склалися економічні, політичні, соціальні

передумови для створення незалежних африканських держав.

Країни Азії та Африки у другій

половині XX ст.

Розділ

14. НАЩОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ І

КРАХ КОЛОНІАЛІЗМУ

Етапи деколонізації

У XX ст. колоніалізм вичерпав себе як система. Відбулась

трансформація економіки в метрополіях. Під впливом НТР

головну увагу почали приділяти науко-ємним видам

виробництва. Колонії втрачали попередню цінність як

джерела сировини і дешевої робочої сили, ринки збуту. В

умовах національно-визвольного руху стало важко зберігати

владу над залежними країнами. В суспільній свідомості були

розвінчані расистські теорії про «цивілізаторську місію»

Заходу і нездатність народів Азії та Африки до самостійного

розвитку.

На процес деколонізації вплинули такі фактори:

1) розгром мілітаристської Японії і фашистської

Німеччини та провал їх загарбницьких планів; 2) ослабленая

старих колоніальних імперій - Великобританії, Франції,

Бельгії, Нідерландів, Португалії; 3) піднесення національно-

визвольного руху, консолідація на-піонально-патріотичних

сил і їх прагнення до незалежності; 4) діяльвість СРСР і США

на міжнародній арені, їх економічна, політична, ідеологічна

експансія в країни Азії та Африки..

Ліквідація колоніальної системи здійснювалась у три

етапи. В 1945-1955 рр. в основному досягли незалежності

країни Азії (Індонезія, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія,

Пакистан, Бірма та ін.). У Північній

Африці незалежною стала Лівія. Характерною рисою наступного 20-

річчя (1955-1975) було створення незалежних держав головним чином в

Африці. Самостійними стали арабські країни Туніс, Марокко (1956),

Алжир (1962). 00Н прийняла «Декларацію про надання незалежності

колоніальним країнам і народам» (1960). Деколонізація була поставлена

під міжнародний контроль, її проведення прискорилось. В 1960 р. неза-

лежність здобули 17 африканських країн (Камерун, Мадагаскар, Сомалі,

Конго, Чад, Кот д'Івуар, Габон, Сенегал, Малі та ін.). Цей рік увійшов в

історію як «рік Африки». Процес звільнення від іноземного контролю

поширився на країни Аравійського півострова. В 1961 р. на шлях

самостійного розвитку став Кувейт, що був англійським протекторатом з

1914 р. 23 липня 1970 р. виник султанат Оман в результаті державного

перевороту і об'єднання князівств Маскат і Оман, що були пов'язані з

Англією «особливими договірними умовами». 14 серпня 1971 р. була

проголошена повна незалежність від Великобританії Бахрейну, 3 вересня

1971 р. - Катара. 2 грудня 1971 р. замість колишнього англійського

протекторату Договірного Оману була створена федерація Об'єднані

Арабські Емірати, куди ввійшли 7 князівств: Абу-Дабі, Дубай, Шарджа,

Умм-ель-Найвайн, Ель-Фуджайра, Аджман, Рас-ель-Хайма. У 1975-1990

рр. завершилась ліквідація колоніальних імперій. Стали незалежними

португальські володіння Ангола, Мозамбік, Гвінея-Біссау. В 1990 р.

припинила існування остання колонія в Африці - Намібія.

Вибір моделей розвитку

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало питання

вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну,

модель, для якої типовими є ринкові відносини, приватне

підприємництво, конкуренція, державні інститути і політичні структури,

що захищають як інтереси суспільства в цілому, так і окремої особи.

Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели

боротьбу за владу. Змінювався зміст І функцій монархій там, де вони

збереглися.

Інша модель - комуністична. Її характерними рисами були:

відсутність приватної власності, державна система економіки, |

диктатура прокомуністичних або прорадянських сил, колектив- і на

діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність і яких була

звичною для афро-азіатських суспільств. |

Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнятними для

країн, що визволилися від колоніалізму. Їх господарство дуже повільно

пристосовувалось до світового ринку, зберігалої

монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важко

приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і

конкуренції. Провідну роль у розвитку економіки брала на себе держава.

Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на

забезпечення потреб еліти, бюрократії, військових і лише в останню

чергу - нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і

напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились

і дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша — нові

індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань,

надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали

наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга -

нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Саудівська Аравія,

Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під

контролем і за допомогою держави ці дві групи країн здійснили

структурну перебудову економіки і зайняли важливе місце в

міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути отримали в Азії та

Африці новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні,

земляцькі, кастові, релігійні об'єднання, які використовуються лідерами

для перерозподілу влади і національних багатств на, користь окремих

племен і народів. Глава держави сприймається як загальний благодійник

і захисник. Дуже сильним е політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичний шлях

розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма,

Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З

комуністичної моделі запозичувались її суспільні основи (од

непартійність, авторитаризм, культ особи вождя та ін.). Економічні

проблеми намічалось вирішувати через націоналізацію засобів

виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у

сільському господарстві. Ця концепція на практиці довела свою

нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із СІЛА, і СРСР намагались нав'язати

незалежним державам Азії та Африки свою модель розвитку. При цьому

вони прагнули вирішувати свої геополітичні, економічні, ідеологічні

проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній,

скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи

іншу орієнтацію :і одержували значну допомогу. Змагання двох систем

закінчилокгь на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальлим

шляхом розвитку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу

традиційних цивілізаційних основ і західник досягнень.

У 80-90-х рр. XX ст. у світі активізувався процес глобалізації -

інтернаціоналізації і взаємозалежності в розвитку світової

економіки. Капітали, товари, робоча сила, інформація та ідеї пе-

реміщуються з країни в країну, з регіону в регіон. Зростає вплив

високорозвинутих держав і транснаціональних корпорацій, які

посилюють свій контроль над світовим ринком і національним

господарством окремих країн. Транснаціональні корпорації, об'єднуючи

фінанси, виробництво, торгівлю, швидко підкоряли собі світовий

економічний простір і нині їм належить 40% світових засобів

виробництва. Так, щорічний рівень продажу продукції компанії

«Дженерал моторе» у кінці 90-х років перевищував валовий внутрішній

продукт Індонезії, компанії «Ексон» - ВВП Південно-Африканської

Республіки, у «Соні» він дорівнював ВВП Єгипту і був більшим ВВП

Шгерії. П'ять найбільших транснаціональних корпорацій мали більші

обсяги реалізації, ніж ВВП усіх країн Близького і Середнього Сходу і

Північної Африки разом узятий. До позитивних наслідків діяльності

ТНК належать: забезпечення зайнятості в багатьох країнах; сплата

податків у національні бюджети, які можна спрямувати на соціальні

програми; поширення передових технологій;

сприяння індустріалізації слаборозвинених країн; формування

конкурентного середовища. Проте вони скеровують глобальний процес

перекачування цінностей усіх видів - від матеріальних і валютних до

інтелектуальних - у високорозвинені держави і продовжують

збагачувати невелику групу країн-лідерів. Наприкінці XX ст. виник рух

антиглобалістів, які виступають за перехід до більш справедливого

світового економічного порядку і забезпечення достойного рівня життя

всіх народів.

У 80-х роках Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк

реконструкції і розвитку висунули програму структурної перебудови

економіки країн Азії, Африки, Латинської Америки, інших регіонів.

Вона передбачала зняття державного регулювання в господарських

процесах, приватизацію державного сектора, відкриття внутрішніх

ринків, необхідність для місцевих товаровиробників конкурувати на

рівних з іноземними корпораціями, ліквідацію контролю над цінами.

Надання кредитів та інших видів фінансової допомоги обумовлювалось

численними додатковими вимогами. Ці перетворення мали подолати

негативні явища в країнах, які розвивали свою економіку командно-

адміністративними методами, без урахування ринкових чинників,

допомогти їм ефективно перебудувати господарство. Невдачі країн, які

сприйняли програму, МВФ і МБРР пояснюють неточним виконанням їх

рекомендацій. Індія і Китай відмовились від програми і фінансової

допомоги міжнародних установ і успішно реформують свою економіку

за власними національними моделями.

Міжнародні організації

Країни, що визволилися від колоніальної залежності, ставили

своєю метою виробити власну лінію в міжнародній і регіональній

політиці. В 1961 р. виник Рух неприєднання, який бореться за загальний

мир, співробітництво, невходження у військові блоки. Афро-'азіатські

та інші зацікавлені держави об'єдналися в «групу 77» (1964) для

спільного вирішення економічних проблем. Ниві в ній нараховується

близько 130 членів. Були створені регіональні об'єднання: Ліга

арабських держав (1945), Організація африканської єдності (1963),

Асоціація держав Південно-СхідноїАзії - АСЕАН (1967), Асоціація

регіонального співробітництва країн Південної Азії (1985), Форум Азі-

атсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (1989),

Чорноморське економічне співробітництво (1992) та ін. Вони

розробляють узгоджені програми економічного і культурного розвитку,

спільні Дії в зовнішній політиці. Так, Організація Ісламська

конференція (1971) служить зміцненню мусульманської солідарності,

розширенню міждержавної співпраці, ліквідації расової дискримінації і

всіх форм колоніалізму, підтриманню міжнародної безпеки,

збереженню святих місць.

Специфічною є роль Британської співдружності націй, «доб-

ровільної асоціації незалежних держав», що виникла в результаті

розпаду Британської колоніальної імперії. Взаємовідносини її членів

визначені Вестмінстерським Статутом 1931 р. як відносини незалежних

і рівноправних держав. Співдружність складається з 51 члена: ЗО

республік, 5 монархій, що мають своїх правителів, 16 держав, які

визнають главою британського монарха і мають англійського генерал-

губернатора. До співдружності входять такі афро-азіатські країни:

Бангладеш, Ботсвана, Гамбія, Гана, Замбія, Зімбабве, Індія, Індонезія,

Кенія, Лесото, Ліберія, Маврикій, Малаві, Малайзія, Намібія, Нігерія,

Свазіленд, Сейшельські острови, Сінгапур, Сьєрра-Леоне, Танзанія,

Уганда, Шрі-Ланка, ПАР.

Більшість міжнародних об'єднань на перший план висувають

спільну економічну політику. Так, для членів Британської

співдружності націй у взаємній торгівлі знижені або відмінені мита на

товари, що ввозяться. Найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка

передбачає відсутність тарифних і кількісних обмежень на товарбобіг,

створена Форумом Азіатсько-тихоокеанського співробітництва. До неї

входять СІЛА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Китай,

Південна Корея, Гонконг, Тайвань і 6 країн АСЕАН (Індонезія,

Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней). На початку 90-х років

країни - члени Форуму контролювали 40% світової торгівлі і виробляли

майже половину ВВП світу.

15.ЯПОНІЯ

Післявоєнні реформи. Конституція 1947 р.

Японський мілітаризм зазнав нищівної поразки в Другій світовій

війні. 2 вересня 1945 р. був підписаний акт про беззастережну

капітуляцію Японії, країну окупували американські війська.

Американська військова адміністрація провела докорінні реформи

західного зразка, спрямовані на демілітаризацію та демократизацію

Японії, створення умов для її ефективного розвитку капіталістичним

шляхом. Одночасно США прагнули вирішити свої геополітичні

завдання на Далекому Сході, закріпитися на території Японії і включити

її у сферу свого впливу.

Відмінялись фашистські закони, заборонялись фашистські

організації! Ліквідувалась таємна поліція. Вводились демократичні

свободи. Вийшли з підпілля і стали діяти легальне політичні партії.

Найбільшими буржуазними партіями були Ліберальна партія та

Демократична партія, які пізніще об'єдналися і створили єдину

впливову Ліберально-демократичну партію. Лідер лібералів С. Йосіда

висунув нову концепцію розвитку Японії, якої партія дотримується до

наших днів. Згідно з доктриною С. Йосіди, Японія більше не прагне до

територіальної експансії і поневолення інших народів. Її головна мета,-

досягнення економічної могутності, завоювання світових ринків. У

зовнішній політиці Японія повинна орієнтуватися на США. Відновили

свою діяльність ліві опозиційні Соціалістична партія Японії та

Комуністична партія Японії.

Окупаційна влада провела чистку державного апарату від

фашистських елементів. Японська армія була роззброєна і розпущена.

Для покарання військових злочинців створювався Міжнародний

трибунал для Далекого Сходу. Він розглянув справи 28 осіб, семеро з

них були засуджені до страти, інші -до тривалих термінів ув'язнення.

З травня 1947 р. набула чинності нова конституція Японії. Вона

передбачала обмеження влади імператора, а сам він оголошувався

«символом єдності вації». Імператор не має реальної державної влади,

він затверджує рішення парламенту і уряду, але впливати на них не

може. Деякі його функції е лише церемоніями (наприклад, вручення

нагород або прийом іноземних делегацій). Законодавча влада належить

парламенту, що складається з двох палат (палата представників, палата

радників), виконавчу владу здійснює кабінет міністрів. Конституція

проголосила рівноправність чоловіків і жінок, свободу слова, друку,

зборів із застереженнями, що ними «не можна зловживати». 9-та стаття

конституції зобов'язувала відмовитися

від війни як засобу вирішення міжнародних проблем і не створювати

армії та флоту.

Під контролем американської адміністрації проводилися

економічні реформи. Старі концерни розпускались. На зміну кільком

могутнім монополіям і банкам створювалось безліч підприємств і

об'єднань з однаковими стартовими умовами на ринку. Була здійснена

фінансово-податкова рефррма. Встановлювався твердий курс ієни.

Зменшувалися податки на підприємницьку діяльність. .Набрало

чинності трудове законодавство, яке дозволяло створювати профспілки і

проводити страйки. Вводилися 8-годинний робочий день, оплачувана

відпустка, охорона праці.

У 1946-1949 рр. була здійснена аграрна реформа, яка ліквідувала

поміщицьке землеволодіння. Встановлювався земельний максимум три

тьо землі (1 тьо = 0,99 га), а на острові Хоккай-до - 12 тьо. Надлишки

орної землі викуповувалися державою і продавалися селянам. Реформа

збільшила вдвоє кількість селян-землевласників. Вона знищила

напівфеодальні форми ведення сільськогр господарства і сприяла

розвитку ринкових відносин. Частина селян не змогла вести

господарство по-новому, продала свої ділянки і пішла в міста. Кількість

сільського населення помітно скоротилась.

Суттєві зміни відбулися в організації системи освіти і виховання

підростаючого покоління. Вводилося сцільне навчання, хлопчиків і

дівчаток. Зі шкільних програм вилучались матеріали, які пропагували

японський мілітаризм і його експансію.

США сприяли відновленню суверенітету Японії і входженню її у

світове співтовариство як оновленої держави. У 1951 р. була скликана

міжнародна конференція в Сан-Франциско для обговорення умов

мирного договору з Японією, проект якого підготували США і Англія.

На неї не одержали запрошення ті з країн, .що зазнали японської

агресії в Другій світовій війні, але в яких правили комуністичні режими

- КНР, ДРВ, МНР, КНДР. Індія і Бірма відмовились від участі в

конференції, делегація СРСР домагалася включення в текст договору

поправок і доповнень з територіальних, репараційних та деяких інших

питань. Її побажання були відхилені і вона залишила конференцію, не

підписавши документів.

Договір передбачав незалежність Ко^еї. Японія відмовилась від

прав на о. Тайвань, о-ви Пенхуледао (Пескадорські о-ви), Ку-рильські о-

ви і південну частину о», Сахалін. Японські підмандатні території -

Каролінські, Маріанські та Маршаллові о-ви передавались під контроль

СІЛА. Японія погоджувалась на встановлення опіки США над своїми

островами Рюкю (Окінава).

8 вересня 1951 р. США і Японія підписали Сан-Франциський

договір. Одночасно вони підписали і Пакт безпеки. США дістали

право тримати на японських островах війська в будь-якій кількості і

без обмеження терміну. Японія почала створення армії, військово-

морського флоту та авіації під назвою «сили самооборони». Це було

явним порушенням статті 9-ї конституції.

До середини 50-х років напруженими залишалися взаємовідносини

Японії та СРСР. В 1956 р. розпочалися попередні контакти на рівні

міністрів закордонних справ, під час яких узгоджувалися умови

підписання двостороннього документа. Зокрема, Японія ставила

питання про відновлення свого суверенітету над так званими

«північними територіями» - чотирма островами Курильської гряди, які

були окуповані радянськими військами в 1945 р. Сторони знайшли

компромісне рішення. В жовтні 1956 р. в Москві була підписана

декларація про припинення стану війни і відновлення дипломатичних

відносин. СРСР обіцяв підтримати прохання Японії про прийняття її в

члени 00Н. Звільнялись і репатріювались в Японію всі її громадяни,

які перебували на території СРСР. Радянська сторона погоджувалася

на передачу Японії островів Хабомаї і Шикотан. Статус островів

Кунащйр та Ітуруп передбачалось остаточно визначити шляхом

переговорів. Надалі радянське керівництво відмовилось від виконання

рішень про «північні території» і залишило їх у складі СРСР. Японія

наполягала і наполягає на поверненні цих островів на підставі норм

міжнародного права. Одночасно з декларацією набула чинності

конвенція про рибну ловлю у відкритому морі та ін. Відновлення

дипломатичних відносин створило сприятливі умови для торгових

зв'язків. Мирний договір між

СРСР і Японією так і не був підписаний.

В 1960 р. Японія уклала із США договір про взаємне співро-

бітництво і гарантії безпеки. Він підтвердив право збройних сил США

використовувати для своїх цілей територію Японії, а також передбачав

вступ Японії у війну на боці США, якщо на Далекому Сході виникне

спільна загроза для них. Цей договір підлягає автоматичному

продовженню через кожні 10 років і діє

й у наш час.

Соціально-економічний

розвиток. «Японське економічне

диво»

В 60-ті роки в Японії остаточно склалася сучасна економічна Е {

політична структура. Вона змогла використати як досягнення євро>і |

псисько-американського зразка, так і свої пивілізаційш цінності?-1

добившись ефективного синтезу цих двох основних начал. ''

^З

Динамічно розвивалось господарство Японії. Відбулося оновУ'|

лення основного капіталу, що поширилось не лише на великі, а й |

Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)

Подождите немного. Документ загружается.