Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)
Подождите немного. Документ загружается.
Єгипту, Філіппін, Пакистану, Афганістану, Нігерії, Чаду. Абсолютна
більшість із них наклали життям за ввезення в країну наркотиків. На
протести західних правозахисників міністр внутрішніх справ Саудівської
Аравії заявив, що суди виконують заповіді Аллаха і не надають значення
словам тих, хто намагається їх змінити. В інших монархіях шаріатські
суди присуджують 20-1000 ударів палицями, причому стежать, щоб усі
удари були нанесені. Якщо кількість ударів занадто велика і засуджений
може померти до кінця покарання, удари наносяться серіями з перервами
в кілька місяців.
Економіка
Сучасна економіка монархій Аравійського півострова формувалась
за рахунок видобудку і продажу нафти. В 60-70-х роках XX ст. у світі
стався нафтовий бум. Різко зросли прибутки нафтовидобувних держав.
Арабські монархії одержали фінансову базу, яка дала їм можливість
провести соціально-економічні реформи. Промислову експлуатацію
нафтових родовищ започаткували західні компанії. Правлячі династії
одержували від них високу ренту, достатню для задоволення потреб
верхівки суспільства. Їх країни й далі могли залишатися бідними й
відсталими. Монархи-реформатори вирішили інакше. Держава взяла
нафтовий бізнес у свої руки. Західні монополії послідовно витіснялись з
провідних позицій в економіці. Створився сильний державний сектор,
який контролював видобуток, переробку, транспортування, . продаж
нафти і нафтопродуктів. Організувались відповідні державні компанії. В
Кувейті ці завдання виконує Кувейтська нафтова корпорація, в
Саудівський Аравії - державна компанія Петромін, в ОАЕ - державна
компанія АДНОК тощо. Економічна модернізація здійснювалась
переважно шляхом залучення іноземної робочої сили.
Правлячі монархи одним із головних напрямків економічної
діяльності держави вважали створення умов для розвитку ринкових
відносин. Були розроблені програми фінансової допомоги і пільг для
національної буржуазії. Вона формується, як правило, з представників
родоплемінної верхівки і членів королівських сімей. До підприємницької
діяльності залучається також частина службовціві робітників, які
відкривають свою справу на зароблені гроші. Поступово поряд із
державним сектором починає функціонувати змішаний і приватний. Є
перші приклади приватизації державної власності. В Саудівській Аравії
денаціоналізовано промисловий конгломерат САБІК, авіакомпанію
«Саудія». Підготовча робота з проведення приватизації розпочалась у
Кувейті.
241
Правителі, представники ділових кіл цієї групи країн усві-
домлюють, що запаси нафти і газу з часом вичерпаються. Тому
важливим завданням є подолання великої залежності економіки і,
відповідно, благополуччя підданих від нафтового бізнесу. Найбільш
послідовно ця робота проводилась у Кувейті. В 1976 р. тут був
створений Фонд майбутніх поколінь, в якому почали накопичуватись
кошти для їх використання в «постнафтові часи» шляхом відрахувань
10% державних прибутків. В деякі періоди внески до фонду сягали
навіть 25-28%. Робилися великі інвестиції в розвідку і видобуток нафти
в Омані, Марокко, Туреччині, Пакистані, Індонезії, Судані, Конго-Заїрі,
Танзанії, Анголі, Еквадорі та інших країнах. Налагоджені
широкомасштабні банківські операції. Купуються акції провідних
транснаціональних корпорацій в різних галузях, наприклад, шведської
компанії «Вольво», компанії «Фольксваген ду Бразіл» та ін. Придбаний
навіть острів Кіава біля побережжя Південної Еароліни (США), де
створено елітний туристський комплекс.
ОАЕ перетворились у найбільший у регіоні центр реекспорт-ної
торгівлі, звідки різноманітні товари направляються в Іран, Індію,
Пакистан, країни Східної Африки. Вигідне географічне положення
стимулювало розвиток морських портів і вільних економічних зон. Тут
знаходиться найбільший у світі сухий док для складного ремонту
морських суден. Функціонує шість міжнародних аеропортів. Бахрейн є
важливим фінансовим центром Близького і Середнього Сходу. На його
території знаходиться стільки ж банків, скільки в усіх інших арабських
країнах, разом узятих. Прибуток від цієї діяльності складає 20% ВНП.
Соціальна політика
За рахунок надприбутків від продажу нафти в аравійських
монархіях із дуже низьким рівнем життя розпочались масштабні
соціальні реформи. Їх правителі вирішили, що краще поділитися зі
своїми підданими нафтовими доходами, ніж провокувати антидержавні
виступи і постійно жити під загрозою революцій або переворотів.
В 70-80-х роках XX ст. на розвиток освіти спрямовувалось 8-12%
державних бюджетів. В усіх монархіях проводились масові кампанії з
ліквідації неписьменності. Учням безплатно видають підручники і
шкільну форму, підвозять на автобусах до школи, забезпечують
харчуванням. В ОАЕ школярам виплачують стипендію від 70 дирхемів
у початкових класах до 500 дирхемів у випускних. Створена власна
система вищої освіти. Кувейт має два вищі навчальні заклади. В 1966 р.
тут був відкритий університет, на дев'яти факультетах якого навчається
18 тис. сту-
242
дентів. Тривалий час його проректором, а потім ректором була жінка -
член королівської сім'ї Раша Хамуд ас-Сабах. У Кувейт-ському інституті
практичної освіти працює чотири факультети (технологічний,
педагогічний, медичний, бізнесовий), де оволодівають престижними
спеціальностями 12 тис. студентів. В ОАЕ університет був створений у
1977 р. Для організації його роботи емір Заїд бен-Султан аль-Нахайян
виділив свій палац. Нині тут навчається 12 тис. студентів, працює 7
факультетів і 9 наукових центрів. У Бахрейні крім національного
університету функціонує ще й університет країн Перської затоки.
Спочатку професорсько-викладацький склад і наукові працівники
запрошувались із західних країн, з Єгипту, Йорданії. Велику частину ви-
кладачів складали палестинпі. Поступово формувалась місцева наукова
й освітня еліта. Навчання у вузах безплатне. Молодь має можливість
навчатися за кордоном у найпре<?тижніших вузах провідних країн світу
з виплатою державної стипендії.
Розвиток національної системи охорони здоров'я в більшості
аравійських монархій починався майже з нуля. Так, в Абу-Дабі в 1965 р.
був один державний госпіталь і три приватні, в 1975 р. працювало вже
379 державних і 45 приватних лікувальних установ. В Омані в 1970 р.
існували дві лікарні, в 1977 - 69, в 1980 - 145. 60 років тому в Кувейті
єдиним лікувальним закладом, була крихітна амбулаторія при
американській релігійній місії. Зараз у країні налічується 14
багатопрофільних лікарень, десятки клінік і центрів здоров'я. В надто
складних випадках будь-який підданий може лікуватися за рахунок дер-
жави за кордоном.
У 60-70-х роках XX ст. в монархіях Аравійського півострова були
введені системи соціального забезпечення. Вони передбачають для
громадян державні виплати на всі випадки життя, допомоги по
безробіттю, по старості, по інвалідності, по хворобі, у зв'язку із втратою
годувальника, на дітей, на непрацюючу дружину. Видаються
безвідсоткові позики на весілля, на будівництво житла і т.д. Передбачена
допомога сиротам, удовам, розлученим жінкам, сім'ям студентів.
Витримується певне співвідношення між рівнем зарплати і соціальними
виплатами. Субсидії виплачуються кочовим племенам для забезпечення
звичного способу життя. Така політика має і свій негативний бік.
Піддані аравійських монархів здебільшого не дуже прагнуть здобути
високу кваліфікацію, бо існує безліч робочих місць, де можна з
початковою освітою отримувати гарну зарплату, або й зовсім не
працювати і за рахунок субсидій мати відносно високий рівень життя.
Винятком у цьому плані е Оман, де не існує виплат «за підданство», а
державна допомога надається тим, хто дійсно не може сам себе
забезпечити.
243
Поліпшення умов життя і соціальні пільги не поширюються на осіб
без підданства, іноземців, які реально забезпечують функціонування
основних галузей економіки аравійських монархій. Навіть при виконанні
рівноцінної роботи для них встановлюється нижчий рівень заробітної
плати, ніж для підданих, більшою є тривалість робочого дня. Системи
надання громадянства не дозволять його отримати особам, що все життя
прожили в тій чи іншій монархії і навіть народилися в ній, якщо їхні
батьки не мають громадянства.
Зниження прибутків від продажу нафти призвело до деякого
скорочення витрат на соціальні потреби. Була введена часткова плата за
медичне обслуговування, зменшені субсидії на підтримку стабільних
низьких цін на бензин, електроенергію, воду тощо. Аравійські правителі
прагнуть по можливості безконфліктно перевести традиційне
суспільство на новий рівень розвитку, в якому б найпередовіпгі
досягнення капіталізму поєднувались з ісламськими цінностями,
уникнути революційних потрясінь, узгодити інтереси старих і нових
класів, груп, прошарків. Соціальні реформи мали попереджувальний
характер. Вони призвели до зростання матеріального і культурного рівня
життя підданих і дали стабільність правлячим режимам. Проте в
майбутньому їм навряд чи вдасться уникнути проблем і суперечностей в
економіці, політиці, суспільних відносинах.
39. КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ
В результаті ліквідації світової системи колоніалізму в Тропічній і
Південній Африці утворилось 47 незалежних держав. Національно-
патріотичні сили й рухи розпочали державне будівництво, формування
економічних і політичних структур. Обиралась західна ліберальна
модель або ж соціалістична орієнтація в поєднанні з концепціями
місцевого націоналізму. Незалежно від того, яку модель офіційно
визнавали ті чи інші африканські країни, в їх розвитку проявлялись
спільні риси.
Політичні процеси
В політичному плані молоді незалежні держави Південної і
Тропічної Африки як правило обирали республіканську форму
правління. Створювались парламенти, організовувались партії і рухи. На
цей процес дуже впливала така специфічна риса африканських
суспільств, як стійкість родоплемінних і общинних зв'язків. Всі важливі
проблеми вирішувались на місцях вождями племен або радами
старійшин на основі звичаїв і традицій.
244
Надплемінні інститути, в т.ч. і держава, були чужими більшості
африканців і оцінювались ними як щось зайве і непотрібне. В той же час
більш численні народності мали змогу захопити владу, отримати
переваги в уряді, адміністративних органах, армії, поліції. Виникла
основа для збройних етнічних конфліктів, які роками, десятиріччями не
згасають у ряді країн (Ефіопія, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ангола, Ліберія,
Конго-Заїр, Чад та ін).
У сфері державного управління переважали авторитаризм і
насильство. Спостерігалась політична нестабільність, постійно
відбувались державні перевороти, в яких активну участь брала армія. В
найбільшій країні регіону - Нігерії після здобуття нею незалежності
(1960) здійснено сім військових переворотів. У Беніні з 1960 по 1972 рр.
сталося шість державних переворотів, у т.ч. чотири військові, і змінилось
20 урядів. В 1960-2000 рр. Африка пережила понад 100 військових
переворотів, які супроводжувались політичним терором, грабунками
населення, депортаціями і потоками біженців у сусідні країни.
Ряд патріотично настроєних лідерів національно-визвольних рухів
часів боротьби за незалежність були усунуті від влади. Деякі з них
швидко переродились і сприйняли авторитарні методи керівництва
державою і суспільством. Правитель Центрально-Африканської
Республіки Ж.Б. Бокасса проголосив себе імператором і користувався
настільки необмеженою владою, що міг дозволити собі навіть
людоїдство. Військовий диктатор Уганди в 1971-1979 рр. їді Амін,
прозваний «африканським Гітлером», відзначився не лише політичними
репресіями, але й безпрецедентною «економічною війною» проти
буржуазії, дрібних ремісників і торговців індо-пакистанського
походження. В 1972 р. з Уганди було депортовано 70 тис. «азіатів», які
нібито мали державу за дійну корову, яку визискували, але не хотіли
годувати. Діловій еліті було наказано протягом 90 днів покинути Країну,
взявши не більше 100 дол. на людину. Її банківські рахунки
арештовувались, майно вилучалось і розподілялось між офіцерами і
солдатами амінівсь-кої армії. Економіка Уганди зазнала нищівного
удару.
Керівник Малаві Хастінгс Камузу Банда, що прийшов до влади в
1964 р., оголосив себе довічним президентом країни (з 1969 р.). Людина,
яка багато років прожила в еміграції в СІЛА і Європі в умовах західної
демократії, закінчила чотири вищі навчальні заклади (Уілберфордськйй
університет, Чиказький університет, Мехаррі-коледж у СІЛА,
Единбурзький медичний коледж у Шотландії), отримала фах історика,
політолога, лікаря, повернувшись додому, відразу ж забула про західні
пивілізапійні цінності. Крім звання довічного президента. Банда набув
звання традиційного вождя і шамана племені чева. Критиків свого
правління він погрожував «згодувати крокодилам».
245
Президент Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгебенду Ва За Бан-га (Могутній
воїн, що завдяки своїй стійкості, витривалості й волі до перемоги буде йти від
одного завоювання до іншого, залишаючи після себе вогонь) обіймав свою
посаду 32 роки і був усунутий у 1997 р. в результаті перемоги збройного руху
опору. З метою безпеки він жив не в столиці Кіншасі, а в своєму рідному селі
Гбадоліт, прозваному «Версалем джунглів». Особиста власність Мобуту Сесе
Секо за межами Заїру оцінювалась в 4-5 млрд. дол., а державний борг країни,
якою він керував, складав 4 млрд. дол.
На початку 90-х років із 47 країн Тропічної і Південної Африки в семи
існували особисті диктатури, в 16-ти - військові режими, в 15-ти - однопартійні
системи і лише в п'яти - демократичні багатопартійні структури (Ботсвана,
Гамбія, Маврикій, Сенегал, Зімбабве). Наявність у багатьох країнах
антинародних політичних режимів і державних діячів, які дбали не про інтереси
громадян, а про свої власні, стала ще однією причиною повстанської боротьби і
сепаратистських тенденцій. У 90-х роках у зв'язку із закінченням «холодної
війни» велика група африканських країн заявила про свій перехід до
багатопартійної системи організації влади. Втратили свої звичні посади чимало
харизматичних правителів. Зокрема, довічний президент Малаві Банда, який
мріяв зустріти своє 100-річчя на посту керівника держави, у 1994 р. зазнав
поразки на перших багатопартійний виборах, а в 1998 р. помер на 92-му році
життя. Кілька авторитарних лідерів і в нових умовах здобули підтримку
населення. Керівник однопартійного режиму Беніну (1972-1989) М. Кереку на
президентських виборах 1996 р. переміг як незалежний кандидат і представник
«трудових верств», оскільки ніхто, навіть вороже настроєні опоненти, не ставив
під сумнів його особисту чесність і патріотизм. Військовий диктатор Гани Дж.
Роллінгс, що захопив владу в 1980 р. за допомогою армії, в 1993 р. був обраний
президентом демократичним шляхом.
Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Африці
продовжували здійснюватись державні перевороти. Дестабілізація економіки в
ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств,
скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і
політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того
невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили
бачили вихід у поверненні до авторитарних форм правління. Військові прийшли
до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий дикта-
тор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репресивних у світі
поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.
246
Щоб успішно розбудовувати громадянське суспільство, країни Тропічної і
Південної Африки мають виробляти свої моделі демократії, поєднуючи
елементи західної системи з традиційними цивілізаційними цінностями.
Економічний розвиток
В економіці найбільш ефективною вважалась концепція «наздоганяючого
розвитку». Припускалось, що молоді держави Африки прискореними темпами
проведуть індустріалізацію, поставлять на світовий ринок конкурентоспроможну
продукцію, що дасть їм кошти і можливості побороти відсталість, наблизитись
до рівня середньорозвинених країн, розв'язати соціальні проблеми, забезпечити
своїм громадянам достойний рівень життя. Сподівання покладались на допомогу
колишніх метрополій в отриманні кредитів і новітніх технологій, але вони не
виправдались. В цей час високорозвинений Захід переживав науково-технічну
революцію. Міжнародні корпорації продовжували розглядати країни Тропічної і
Південної Африки як придатки до своєї економіки.
Уряди африканських держав допустили ряд помилок. Зокрема, мало уваги
приділялось сільському господарству, внаслідок чого виникла нестача
продовольства. Головні доходи в бюджет ідуть від продажу сировини, ціни на
яку на світовому ринку низькі. Стійкою тенденцією стало падіння темпів
економічного розвитку і зниження прибутків на душу населення. З кожним
десятиріччям у більшості країн загострювалась продовольча проблема. Одно-
часно відбувалось значне зростання кількості населення. Тяжкий стан економіки
призвів до різкого скорочення державних витрат на соціальні потреби: освіту,
професійну підготовку, науку, культуру, охорону здоров'я, виплату допомог.
У пошуках виходу з економічної кризи африканці прийняли Монровійську
стратегію розвитку (1979) і Лагосський план дій (1980) з її реалізації на період до
2000 р., які базувались на концепції «опори на власні сили». Ці документи
визнавали пріоритетними суверенітет держави над природними ресурсами, са-
мозабезпечення продовольством, створення індустріальної бази, збільшення
обсягів внутрішньої африканської торгівлі, розвиток транспорту. Успішному
виконанню намічених планів завадили відсталість економічних структур,
однотипна сировинна орієнтація національних економік, прив'язка до ринку
колишніх метрополій, ідеологічні й політичні суперечності.
На середину 80-х років економічні проблеми в Тропічній і Південній
Африці настільки загострились, що стали об'єктом особливої уваги світового
співтовариства. У 1986 р. відбулася
247
спеціальна XIII сесія Генеральної Асамблеї 00Н, на якій була прийнята
«Програма дій 00Н по забезпеченню економічного піднесення і розвитку
Африки на 1986-1990 рр.». Для її здійснення виділялись кошти в сумі 128
млрд. дол., у т.ч. 46 млрд. дол. за рахунок зовнішніх ресурсів. Проведені
в її рамках перетворення не дали бажаних результатів. У 1991 р.
Генеральна Асамблея 00Н прийняла «Нову програму дій 00Н на 90-ті
роки», у 1996 р. - програму «Дати шанс розвитку». Ці документи перед-
бачали зростання приватного підприємництва, роздержавлення
власності, створення експортних галузей, фінансові і податкові реформи,
тобто переважно такі заходи, які послаблювали роль держави при
відсутності ефективних ринкових механізмів. Генеральний секретар 00Н
висував «Спеціальну ініціативу» (1996), суть якої в тому, що майбутнє
Африки - в новому освіченому, здоровому поколінні, здатному здолати
економічну безвихідь.
На противагу програмі ринкової трансформації господарства,
запропонованої МВФ і МБРР, глави держав Африки прийняли документ
«Африканська альтернатива програмам структурної перебудови» (1989),
який наполягав на специфічності економіки регіону і пропонував
об'єднатися для спільних дій щодо виходу з Кризи, спираючись на власні
сили. Цей план теж не був виконаний з тих же причин, що й попередні.
На кінець 90-х років XX ст. близько ЗО африканських держав
приєдналися до програм МВФ і МБРР, виконавши безліч попередніх
умов для отримання фінансової допомоги. Жодна країна з цієї групи
поки що не має приросту ВНП і не просунулась уперед у вирішенні
соціально-економічних проблем. Зате послаблення державного
регулювання і відкриття ринків одразу дало негативні наслідки.
Продукція місцевих товаровиробників Не витримала конкуренції більш
дешевих імпортних товарів. Так, на початку 90-х років у Сомалі ціни на
сою, кукурудзу і пшеницю впали до такого рівня, що вирощувати їх
стало економічно невигідно. На виробництво 100 кг зерна кукурудзи
селянин витрачав 114 тис. сомалійських шилінгів, а від їх продажу на
ринку міг виручити не більш 55 тис. Ввезення в країни Західної Африки
яловичини, в основному з Франції і Голландії, за ціною вдвічі нижчою
від місцевої, призвело до масового розорення скотарів. Заробіток втра-
тили 4 млн. селян. Імпорт рису в Малаві призвів до ліквідації власного
виробництва цієї культури. В Зімбабве закрились фабрики, що
виготовляли одяг. Текстиль і шкіряні вироби перестали випускатись у
Замбії і Танзанії. В Кенії майже припинилось виготовлення модних
сумок із сизалю, бо така продукція почала випускатись у Японії на
високомеханізо-ваних підприємствах.
248
Міжнародні організації, які досліджували питання про те, що
заважає успішному розвитку господарства африканських країн, виділили
15 негативних чинників. Першими за важливістю були необгрунтовані
податки, нерозвинута інфраструктура, неконтро-льована інфляція. На 15-
му місці стояв тероризм. Усунення всіх цих причин вимагає наявності
сильної державної влади, яка б створила необхідні умови для
економічної стабілізації.
Етнічні відносини
Всі країни Тропічної і Південної Африки багатонаціональні.
Колонізатори довільно провели тут кордони, внаслідок чого безліч
народів і племен увійшло до складу різних держав. Так, у Камеруні і Чаді
проживає по 200 етнічних груп, в Анголі - 90, у Кот д'Івуарі - 60, у
Нігерії і Гані - по 50, у Беніні - 42, у Того - 36. Серйозною проблемою в
цих умовах стала проблема державної мови. Лише в Ефіопії, яка уникла
іноземного поневолення, державною була рідна мова 75% населення -
амхарська. Єдиною країною, що відмовилась від мови колонізаторів на
офіційному рівні і надала статусу державної суахілі, стала Кенія. Дещо
пізніше її приклад наслідувала Республіка Коморські острови, де
коморська мова є офіційною. Основна частина африканських країн
продовжує користуватись мовами колишніх метрополій Як державними,
деякі поряд з ними ввели і свої. В Бурунді це кірунді і французька,
Лесото - сото і англійська, Мадагаскарі -мерина і французька, Руанді -
кіньяруанда і французька, Свази-ленді - свазі і англійська. Після
ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканський Республіці (1994)
державними стали одразу 12 мов - африкаанс, англійська, коса, зулу,
ндебеле, сесото-са, лебоа, сесото, сисваті, тсонга, тсвана, венда.
Переважна більшість конституцій сучасних африканських держав
містять ідею унітарності і базуються на концепції єдиної нації, яка має
включати всі існуючи на їх території великі і малі народи. В сучасних
умовах цей підхід не відповідає реальній дійсності. Етноси тримаються
за свою відокремленість і неповторність і не бажають розчинятись у
загальний маці.
Основною причиною етнічних конфліктів і суперечностей е
невирішеність соціально-економічних проблем. Протест широких Мас
проти бідності» неефективної політики влади, корупції, хабарництва
набуває форм ворожнечі щодо певних етнічних груп, представники яких
займають найважливіші посади в місцевих адміністраціях, в армії, в
керівництві держави. Корені міжплемінної ворожнечі мають тривалу
історію. У ряді країн народи, що в минулому створили могутні держави,
до цього часу зневажливо ставляться до етнічних груп, які тоді
підкорялись їх
249
правителям. Існують і надалі зберігають свою силу стійкі етнічні заборони і
стереотипи. Конкретні народи в африканських суспільствах можуть
характеризуватись як «розумні», «чесні», «роботящі» або ж «агресивні»,
«войовничі», «зрадливі» тощо. Змінити такі оцінки дуже важко. На національні
взаємовідносини впливають традиційні структури і релігійні відмінності.
Частина конфліктів спровокована в часи «холодної війни» протистоянням
наддержав СРСР і СІЛА. Так, проти прорадянсь-ких режимів Анголи,
Мозамбіку, Ефіопії воювали збройні угруповання, яким зброю і фінансування
надавав Захід. У прямій чи завуальованій формі великі держави й нині
підтримують як офіційні режими, так і повстанців, захищаючи, в першу чергу,
свої економічні й геополітичні інтереси. Вимоги національних рухів
різноманітні - від поміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагають
територіальної або культурної автономії, пропорційного представництва в
органах влади, врахування інтересів численних малих народів при прийнятті
програм соціально-економічного і гуманітарного розвитку. Національні
суперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення і затяжні внутрішні
війни. У Руанді і Бурунді триває непримиренне протистояння між народностями
тутсі і хуту. У 1990-1994 рр. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі і
поміркованих хугу. В Бурунді жертвами терору стали 150 тис. чол. В основі
ліберійського збройного конфлікту лежить антагонізм між чорношкірими
переселенцями - нащадками рабів із СІЛА і корінними народностями (кран, кру,
гребо). У 1992-1993 рр. у Сомалі насильство в міжетнічних стосунках набуло
такого розмаху, що навіть миротворчий військовий контингент 00Н виявився
безсилим у спробах розвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавши
своєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контроль над алмазами було
вбито 50 тис. чол., а біженцями стало 500 тис. чол.
Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набули рухи за
відокремлення територій і створення на них нових держав. Ця тенденція
суперечить уставу Організації африканської єдності (1963) та її Каїрській
декларації (1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігати кордони,
які існували на момент отримання ними незалежності.
Самопроголошена Республіка Біафра існувала в Східній Нігерії в 1967-
1970 рр., у ході війни центрального уряду за її ліквідацію загинуло 1 млн. чол.
Еритрейці багато років боролися проти політики амхаризації, за відділення від
Ефіопії і створення своєї держави. Ця мета була досягнута (1993). Тепер опо-
зиційні її правлячому режиму сили прагнуть створити державу Велика Афарія
на землях Еритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагають створення
держави Огаден на території
250