Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)
Подождите немного. Документ загружается.
яя
містила ,!(1|Ж^ вимоги: створення незалежної демократичної рес-публ1|
^йр0ведення аграрних реформ, націоналізація основних звйИВІв
виробництва, винесення проблеми алжирської незалеж-"в&сті на розгляд
світового співтовариства, переговори з французьким урядом. Бойові
загони ФНВ на початку визвольної війни налічували лише 3 тис. чол.
Згодом вони дістали назву Армії національного визволення. Арабські
країни, СРСР надали їм зброю. В 1958 р. в регулярних частинах АНВ
воювало вже 60 тис. чол., а в допоміжних частинах - 70 тис. Після
проведення певних операцій бійці допоміжних частин розходились по
домівках. Військові дії доповнювались ненасильницькими акціями
протесту в містах, страйками, мітингами, демонстраціями. Одним із дієвих
методів боротьби, як проти урядових сил, так і проти європейців,
алжирські повстанці вважали терор. У 1958 р. був створений тимчасовий
уряд Алжирської республіки.
В національно-визвольному русі сформувалась група лідерів -
«історичні вожді алжирської революції». Серед них були відомі громадські
діячі (А. Вен Белла, М. Будіаф), бойові командири (X. Бумед'єн),
керівники військових зон. Визнаючи головною метою здобуття
незалежності, вони по-різному уявляли подальші перспективи розвитку
своєї країни.
У 1957-1958 рр. в Алжирі перебувало 800 тис. регулярних
французьких військ, оснащених танками, артилерією, авіацією. Місцеві
європейські ультраколоністи за підтримки військових створювали свої
організації, проводили терористичні акти і в Алжирі, і у Франції.
Активізація правих сил привела до падіння IV республіки. До влади
прийшов президент ПІ. де Голль, який запропонував вирішити проблему
Алжиру шляхом надання йому внутрішньої автономії. Франція мала
зберегти контроль над його зовнішньою політикою, обороною,
економікою і фінансами. ФНВ відхилив пропозицію Шарля де Голля. Ре-
акційні французькі генерали здійснили спробу встановити в Алжирі свою
диктатуру. Після розгрому путчу ОАС пішла у підпілля і розгорнула
кампанію терору проти алжирців і проти співчуваючих їм французів.
Міжнародна громадськість, ліві сили Франції підтримували
справедливу боротьбу алжирського народу. Арабські країни неодноразово
вносили питання про деколонізацію Алжиру до порядку денного сесій
00Н. У грудні 1960 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла резолюцію про
визнання права Алжиру на самовизначення і створення незалежної
держави. В 1961-1962 рр. в Евіані відбулися переговори між делегаціями
французького уряду і тимчасового уряду Алжирської республіки. Правлячі
кола Франції намагалися отримати особливі права в майбутньому
незалежному Алжирі (збереження французької адміністрації в
. сод
державна монополія на зовнішню торгівлю. Національний пі ватний капітал
залишався у внутрішній торгівлі, легкій промі ловрсті, будівництві, сфері
послуг, ремеслі. Іноземний капії зберігся лише як пайовик змішаних
підприємств з переваж ням держави. Проводилась індустріалізація країни,
значну помогу в здійсненні якої надав Радянський Союз. Уряд отриї вигідні
позики від СРСР (550 млн. дол.), Китаю (250 млн. до. Югославії (100 млн.
дол.). д|
Почались перетворення в сільському господарстві. На і ціоналізованих
земельних володіннях колишніх колонізаторі пов'язаних з ними великих
феодалів організовувались кол< тивні ферми. В 1971 р. набрав чинності закон
про аграрну реї люцію. Земля вилучалась у поміщиків і багатих селян за викі їм
залишалися ділянки, які їхні сім'ї могли обробляти власни] силами, без
найманої праці. Гарантувалось право власності землю дрібних і середніх
господарств. Вилучені землі розпод лялись між сільськогосподарськими
робітниками, учасника» національно-визвольної війни 1954-1962 рр., дітьми
загиблих] цій війні, багатодітними сім'ями. Обов'язковою умовою одержаї ня
ділянки був вступ до кооперативу. Всього було розподіле^ 1,4 млн. га землі,
яку отримали 97 тис. селян. Було створеї 6 тис. кооперативів. У приватній
власності 1,3 млн. селян зал шилось 60% оброблюваних земель. У 80-х роках
ефективне колоніальних часів сільське господарство Алжиру задовольа ло
потреби населення в продовольстві лише на 30%.
Паралельно з економічними перетвореннями формувала^ політична
система. На виборах різного рівня зі списку кан датів виключались особи, чия
лояльність режиму ставилась сумнів, а їх особисті інтереси, з точки зору
відповідних структ суперечили «інтересам революції і народу». Діяльність бу^
якої опозиції заборонялась. В 1976 р. був прийнятий прогр ний документ
алжирської революції - Національна хартія. Ві підтверджувала соціалістичну
орієнтацію Алжиру. На підсі хартії була введена в дію нова конституція.
Главою держаї виконавчої влади оголошувався президент, який обирався я
років за пропозицією правлячої і єдиної партії ФНВ. Закої давчу владу
здійснювали Національні народні збори, що оби| лись на 5 років. У грудні 1978
р. помер X. Бумед'єн - лУ ФНВ, президент, глава уряду. З січня 1979 р. вищі
держави партійні посади в Алжирі зайняв Ш. Бенджедід. '.^
На початку 80-х років Алжир вступив у смугу значних Є» немічних
труднощів. Надмірний контроль держави над госв дарством, обмеження
приватного підприємства завадили ефя тивному розвитку. Протягом 80-х років
зменшувались прибі ки від експорту нафти, оскільки ціни на неї на світовому рі
232
знизились майже в 4 рази. Третина валютних надходжень витрачалась на
закупку продовольства. Наблизились терміни погашення зовнішніх боргів.
Держава мусила скоротити видатки на соціальні програми, імпорт необхідних
товарів, на внутрішні капіталовкладення. Відповідно до нових умов режим
дещо змінив економічну політику. Була надана господарська самостійність
держпідприємствам, введена свобода приватного підприємництва. В 1982-1983
рр. приватний сектор отримав пільги у сфері податків, кредитування,
зовнішньої торгівлі, купівлі обладнання і виробничих приміщень. Приватні
особи дістали право купувати землі з державного фонду в степових і
пустельних районах, землі нерентабельних кооперативів. У 1986 р. були
внесені зміни в Національну хартію. Все ще підтверджувалась соціалістична
орієнтація країни. Одночасно визнавалась рівність усіх форм власності,
включаючи приватну. Алжирська революція визначалась як «народна і
національна за своєю суттю, ісламська за духом, арабська за культурою,
сучасна і соціалістична за спрямованістю». Підкреслювалась роль ісламських
цінностей.
Суспільно-політична криза другої половини 80-х років XX ст. Активізація
ісламських сил
Нові процеси в алжирському суспільстві не привели до стабілізації.
Рівень життя основних верств населення стрімко падав. Виникали підпільні
опозиційні партії й організації, які критикували владу. В 1987-1988 рр.
відбулися масові виступи трудящих і стихійні погроми в головних містах
Алжиру. Для їх припинення була залучена армія. Після цих подій президент
Ш. Бенджедід розпочав процес демократизації країни. В 1989 р. після
всенародного референдуму була прийнята нова редакція конституції. З неї
виключався термін «соціалізм» у будь-якому трактуванні. Гарантувались
свобода совісті, політичні свободи, право на працю і страйки, право на
приватну власність. За рік в Алжирі виникло або легалізувалось близько ЗО
партій, в т.ч. 4 ісламістські. Провідною опозиційною партією став Ісламський
фронт порятунку на чолі з теологом і професором психології А. Мадані. Він
здобув масову підтримку в народних низах. Фронт виступав за створення
фундаменталістської держави за нормами ісламу.
На виборах до органів місцевої влади 1990 р. ІФП набрав 55,42% голосів і
завоював більшість місць у 32 із 48 областей, тоді як правлячий ФНВ отримав
лише 32% голосів. У першому турі парламентських виборів 1991 р., в якому
взяло участь 49 партій, ІФП здобув 188 із 420 депутатських місць. Він мав усі
шанси прийти до влади законним шляхом: у другому турі виборів отримати
2/3 місць у парламенті, що давало йому право
233
змінити конституцію і проголосити Алжир ісламською державою. В
подальший перебіг обставин втрутилась армія. Президент Ш. Бенджедід
під її тиском подав у відставку. Парламентські вибори відмінялись. ІФП
був заборонений, пішов у підпілля і розпочав у країні масовий терор.
Влада перейшла до рук Вищої державної ради з числа генералів. На
посаду глави цього органу вони запросили останнього з «історичних
вождів» алжирської революції М. Будіафа, який через політичні розбіж-
ності з керівництвом ФНВ 27 років прожив у еміграції в Марокко. М.
Будіаф став тимчасовим главою держави, проте в 1992 р. він був убитий
мусульманськими бойовиками.
В 1995 р. в умовах ісламського терору в Алжирі відбулися
президентські вибори, на яких переміг генерал Л. Зеруаль. У 1997 р. в
таких же складних умовах обирався парламент. Політична ситуація в
Алжирі залишалася нестабільною. Жертвами 10-річного ісламського
терору стали 100 тис. чол. Обраний в 1999 р. президент А.А. Бутафліка
проголосив курс на конструктивний діалог з ісламською опозицією. В
1999 р. в країні відбувся національний референдум, який підтримав
програму президента за відновлення громадянського миру.
37. ЛІВІЯ
Завоювання незалежності. Монархічний режим
Сучасна Лівія складається з історичних областей Триполі-танії,
Киренаїки, Феццану, які відрізняються за географічними умовами і
заняттями населення. Після Першої світової війни Лівію захопила
Італія. В роки Другої світової війни країна була окупована Англією і
Францією, які прагнули тут закріпитися з геополітичних і економічних
міркувань.
Понад 100 років боротьбу за незалежність лівійських племен
спочатку від турецького панування, а потім від західних колонізаторів
очолював мусульманський релігійний орден сену-ситів, заснований
Мухаммедом бен ас-Сенусі в 1837 р. Його головною штаб-квартирою
була оаза Джагбуб у лівійській пустелі, а опорними базами —
дервішські поселення завії не лише в Лівії, але й у сусідніх країнах.
Орден виступав за створення справедливого суспільства на принципах
раннього ісламу і був непримиренним ворогом західної цивілізації. Він
мав чітку релігійну і військово-політичну структуру, сувору дисципліну,
збройні загони. Селянство і кочові племена віддалених районів Лівії
підтримували діяльність ордену сенуситів. В приморських містах виник
ряд патріотичних організацій, які боролись за незалежність
234
Лівії. Це питання вирішувалось на засіданні Генеральної Асамблеї 00Н
1949 р. Прийняте рішення передбачало наданая Лівії незалежності не
пізніше 1 січня 1952 р.
24 грудня 1951 р. було проголошено Об'єднане Королівство Лівія.
Глава сенуситського ордену Ідрис ас-Сенусі став королем незалежної
лівійської держави. Монархічний режим продовжував спиратися на
сенуситські відділення, використовуючи їх для контролю над
населенням. Зберігалися традиційні економічні і суспільні структури,
родоплемінний лад. Більшість населення країни, як і раніше, складали
кочівники, що вели звичний спосіб життя. Режим уклав угоди з
Великобританією (1953) і СІЛА (1954) про військову співпрацю і
надання територій під військові бази.
Фактором, який викликав подальшу трансформацію лівійського
суспільства, стало відкриття в країні багатих покладів нафти. За
угодами з королівським урядом іноземні монополії, в першу чергу
англійські та американські, одержали вигідні концесії на її видобуток.
Для роботи на нафтових свердловинах компанії мусили запросити
робітників і технічний персонал із арабських і європейських країн,
оскільки місцевих кадрів не було. Поступово почали формуватись
робітничий; клас і національна буржуазія. Доходи держави від продажу
нафти дозволи^ ли профінансувати деякі соціальні програми. В цілому
на фоні досягнень інших арабських країн, особливо нафтовидобувних,
Лівія перетворилась у сировинний придаток Заходу.
Революція 1969 р. Реформи 1969-1977 рр.
Антинаціональна прозахідна політика монархічного режиму,
невирішеність соціальних проблем викликали протидію в середовищі
патріотично настроєних верств населення. Поширювались ідеї
насеризму. За єгипетським зразком у лівійській армії виникла таємна
організація «Вільні офіцери юніоністи-соціалісти», яку очолив капітан
М. Каддафі. 1 вересня 1969 р. організація здійснила Військовий
переворот і скинула монархію. Влада перейшла до рук Ради
військового командування.
На першому етапі своєї діяльності (1969-1977) режим М. Каддафі
провів реформи за концепцією арабського соціалізму, орієнтуючись на
дбсвід інших країн, у першу чергу Єгипту. Висувалось гасло створення
суспільства соціальної справедливості. Лівія проголошувалась
республікою. В грудні 1969 р. була прийнята конституційна.декларація
з 37 статей. Гарантувались
основні права громадян.
Руйнувались традиційні економічні відносини. Аграрна реформа в
землеробськихрайонах і оазах послабила залежність се^-лянства від
багатих землевласників. Підтримувався національний
235
приватний сектор, місцева буржуазія одержала пільги. Держава
проводила курс на націоналізацію природних багатств, на створення
сучасної промисловості, на використання прибутків від експорту нафти в
національних інтересах. Іноземні монополії постійно позбавлялись своєї
власності і витіснялись з країни.
На початку 70-х років була проведена «народна культурна
революція» - кампанія ліквідації старих державних структур.
Закривались завії і заборонялась діяльність сенуситського ордену як
провідника волі скинутих правлячих класів. Створювались нові органи
влади - народні комітети. Влада на місцях перейшла від шейхів і
старійшин до нового покоління адміністраторів. Ідея багатопартійності
відхилялась. Дозволялась діяльність лише однієї політичної організації -
Арабського соціалістичного союзу (1971).
В 1971-1973 рр. М. Каддафі розробив основи «третьої теорії» -
особливої моделі розвитку, відмінної і від західного лібералізму, і від
ортодоксального марксизму. В її основі лежала концепція влади
народних мас - джамахирії, колективної соціальної організації, яка мала
контролювати прийняття і здійснення суспільне значущих рішень. На
думку М. Каддафі, Лівії не потрібні такі атрибути західної цивілізації, як
конституція, парламент, розподіл влади, загальнодержавне
законодавство, політичні партії, силові структури, бо вони нездатні
ефективно вирішувати суспільні проблеми і об'єктивно враховувати
інтереси і думки всіх членів суспільства. Життя людей має
регулюватися нормами шаріату. Власність має бути колективною
(соціалістичною), а розподіл матеріальних благ рівним, виходячи з
розумних потреб. Основи теорії викладені в «Зеленій книзі» М. Каддафі.
В русі «вільних офіцерів» стався розкол. Одна частина підтри-
мувала «третю теорію», інша вважала, що Лівія повинна розвиватись
буржуазно-демократичним шляхом з урахуванням арабського досвіду.
Перемогли прихильники «третьої теорії». Незгодні з пропонованою
новою моделлю розвитку держави були репресовані.
Створення Соціалістичної Народної Лівійської Арабської
Джамахирії, її внутрішня і зовнішня політика
2 березня 1977 р. на основі теорії М. Каддафі оголошувалась
Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахирія.
Республіканська державна структура реорганізовувалась в колективну
політичну та економічну систему. Верховним органом влади став
Загальний народний конгрес із постійно діючим генеральним
секретаріатом, на місцях створювались народні збори. Членство в будь-
якій партії або організації заборонялось. В
236
1979 р. М. Каддафі і його соратники відмовились від усіх офіційних
посад і об'єднались у «революційне керівництво». З того часу М.
Каддафі носить звання «лідер лівійської революції 1 вересня». Ця
система дала йому необмежену владу. Опорою режиму в першу чергу е
армія.
Для проведення нового курсу в усіх куточках країни органі-
зовувались революційні комітети, які перетворилися в органи
правосуддя, безпеки і репресій. Вони контролювали вибори в місцеві
народні збори, перевіряли кандидатів на відповідальні посади, мали
каральні повноваження. Ревкоми діяли в областях і на місцях, на
підприємствах і у вузах, в армії і спецслужбах. Їх головною метою було
виявлення опозиційних настроїв і придушення незадоволення.
На кінець 70-х років щорічні прибутки Лівії від експорту нафти
досягли 20 млрд. дол. на рік. Лише 330 тис. працездатного корінного
населення (10%) брало участь у виробництві. В нафтовидобувній і
нафтопереробній галузях було зайнято близько 500 тис. іноземних
робітників і спеціалістів, на оплату праці яких витрачалось 2 млрд. дол.
Значні надходження нафтодоларів у державний бюджет дозволили
режиму провести ліквідацію приватного сектора (1981) і усунути
«експлуатацію лівійця лівійцем».
Свій внесок у модернізацію лівійської економіки зробив СРСР. В
1972 р. між Лівією і СРСР була підписана угода про економічне і
науково-технічне співробітництво, в 1985 р. - прийнята нова програма на
тривалу перспективу. За допомогою СРСР побудований газопровід
Мерса — ель-Брега — Місурата протяжністю 570 км. Радянські
спеціалісти керували розробкою схем комплексного розвитку газової
промисловості і електромереж високої напруги до 2000 р. В 1977-1981
рр. у Джамахирії працювала радянська ґрунтово-екологічна експедиція,
яка обстежила 3,5 млн. га території, склала карти ґрунтів, рослинного і
тваринного світу, внесла пропозиції щодо використання природних ба-
гатств. Радянською стороною організовані машинобудівний, бу-
дівельний, металургійний, сільськогосподарський навчальні центри, які
підготували тисячі місцевих спеціалістів.
З 1982 р. прибутки Лівії від продажу нафти різко зменшились
внаслідок падіння цін і часткових економічних'-санкцій. У 80-х роках
вони становили 5-7 млрд. дол. на рік. На закупвілю продовольства і
товарів першої необхідності виділялось по 1,5 млрд. дол. Ліквідація
приватного бізнесу, закриття невеликих приватних підприємств легкої і
харчової галузей, майстерень, магазинів, закладів побутового
обслуговування призвели до гострого дефіциту товарів і послуг, який не
перекривався державними поставками з-за кордону. В 1985 р. в Лівії був
уведений
237
суворий режим економії. Через 10 років після створення Джа-махирії М.
Каддафі, об'єктивно оцінюючи здобутки і проблеми країни, дійшов
висновку, що деякі положення його теорії не витримали випробування
практикою. В 1987 р. в Лівії почалася «зелена перебудова» — кампанія з
виправлення помилок. Відновлювалась діяльність приватного капіталу
під контролем держави. Створювалось понад 200 фірм і компаній з
правом самостійного виходу на зовнішні ринки і безперешкодної
торгівлі всередині країни. Функції ревкомів різко обмежувались, їх
діяльність і правомірність їх рішень стала контролюватись спеціальним
секретаріатом. Була проведена амністія для політв'язнів, заборонялись
переслідування за політичними, економічними, особистими та іншими
мотивами. Регулярна армія і поліція були переформовані. В 1988 р.
надзвичайна сесія Загального народного конгресу прийняла «Зелену
декларацію прав людини».
Зовнішня політика режиму М. Каддафі упродовж усього періоду
його існування мала чітко виражений антизахідний і анти-ізраїльський
характер. В 1970-1971 рр. були ліквідовані англійські й американські
військові бази на території Лівії. Вона надала велику військову допомогу
Організації визволення Палестини, готувала на своїй території бійців
палестинського руху опору. В лівійських військових таборах навчались
найманці для «гарячих точок» у багатьох країнах Африки. Надалі тут
підвищували свою кваліфікацію афганські й чеченські бойовики.
Дістали підтримку й ряд антиурядових рухів, наприклад, ірландський.
М. Каддафі створив могутню армію, оснащену найсучаснішою
зброєю. В кінці 90-х років XX ст. в ній налічувалось 80 тис. чол., 330
танків, 103 бойові кораблі, 469 літаків і вертольотів. Щорічні прямі
військові витрати складали 1,1-1,3 млрд. дол. Одним із провідних
військових партнерів Лівії був СРСР. В 1970-1991 рр. радянська сторона
поставила цій країні озброєнь на 20 млрд. дол. За радянськими
проектами були збудовані важливі військові об'єкти. В Лівії перебувало
до 3 тис. радянських військових фахівців і радників. Проте СРСР — не
єдина країна, яка сприяла зростанню бойової могутності лівійської армії.
Так, із 12 млрд. дол., які Джамахирія витратила на закупку зброї в 1979-
1983 рр., на Радянський Союз припадало 5,8 млрд. дол., а решту 6,2
млрд. дол. було сплачено Франції, ФНР, Італії, Чехо-словаччині та
іншим постачальникам. Лівійське керівництво йшло на співпрацю з
СРСР в економічній, торговій і військовій сферах, проте між сторонами
існували значні ідеологічні розбіжності і взаємна критика тих чи інших
політичних кроків. Нову зовнішньополітичну лінію Радянського Союзу
після початку перебудови, його прагнення до співпраці з Заходом і
розрядки міжнародної напруженості М. Каддафі оцінив негативно,
ствер
дів
джуючи, що СРСР добровільно віддав свою глобальну роль на догоду
«світовому імперіалізму» і більше «не захищає своїх друзів від диктату
США».
Антиізраїльський курс, підтримка повстанських рухів, постійні
звинувачення в агресивності на адресу США і їх союзників створили
негативний імідж Джамахирії на міжнародній арені як країни, де
тероризм є частиною державної політики. В 1986 р. американські літаки
бомбардували лівійські міста. В 1991 р. сталися вибухи американського і
французького пасажирських авіалайнерів з численними людськими
жертвами, в організації яких звинувачувались співробітники лівійських
спецслужб. Після цього 00Н ввела проти Джамахирії міжнародні
економічні санкції за звинуваченнями в тероризмі, небезпечному для
людства (1992). Арабський світ засудив Лівію за підтримку Іраку в його
агресії проти Кувейту. Після довгих дебатів Лівія видала своїх громадян,
підозрюваних у терактах, які були засуджені на довічне ув'язнення.
Економічні санкції з Лівії були зняті (1999), але США знову ввели їх в
односторонньому порядку (2000).
38. МОНАРХІЇ АРАВІЙСЬКОГО ПІВОСТРОВА
Державний лад. Ісламське суспільство
СаудівськаАравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар, Бахрейн - держави,
що будуються за нормами мусульманської релігії, Корану і шаріату,
відповідно до яких функціонують політична і судова системи,
трактуються права людини. Всі рішення державної ваги приймаються
правителями та їх близьким оточенням. Важливу роль відіграють Ради
духівництва по тлумаченню законів і їх відповідності ісламу.
Провідна держава цієї групи Саудівська Аравія продовжує
залишатися абсолютною монархією. Як неодноразово заявляли її
правителі, їх конституцією е «Книга Аллаха Всевишнього і Сунна його
пророкаї», а метою - забезпечення справедливості і рівності всіх
підданих; Економічною і соціальною основою Саудівської Аравії
визнавались «власність, капітал і праця». Заборонялось усе, що «веде до
смути і розколу, е посяганням на безпеку держави і суспільних
відносин, гідність людини та її права». В 1986 р. корольг Фахд змінив
титул «Ваша величність» на «Слуга двох святих місць» (Мекки і
Медини). В 1992 р. він створив Консультативну раду із 60 чол.,
«відомих своїм благочестям і чеснотами», і надав їй право оцінювати
діяльність виконавчої влади, вносити пропозиції щодо управління
державою і проекти законів. Однак королі зберіг усі свої верховні
повноваження.
239
Абсолютною монархією є Катар. ОАЕ - федерація абсолютних
монархій. Главою цієї держави є президент, що обирається з числа
правителів окремих еміратів на 5 років. Рада монархів приймає спільні
закони, їй допомагає порадами Консультативна рада, до складу якої
входить по 40 представників від кожного емірату. В Бахрейні робились
спроби перетворити цю державу в конституційну монархію. В 1973 р.
тут була прийнята конституція і обраний парламент, але з 1975 р. дія
конституції призупинена, а законодавчий орган розпущений. З того
часу емір править одноосібне. В 1996 р. обмежену конституцію, яка не
підриває абсолютних прав монарха, ввів султан Оману.
Кувейт - конституційна монархія. Його конституція введена в дію в
1961 р. паралельно з отриманням незалежності. Законодавча влада
здійснюється еміром і Національними зборами - парламентом, що
складається з 50 депутатів. Він обирається шляхом прямих загальних
виборів, у яких беруть участь громадяни чоловічої статі з 21 року за
родоплемінною системою. За конституцією кувейтські жінки мають
рівні права з чоловіками в практичній, науковій, культурній і
економічній діяльності, але позбавлені права займатися політикою і не
мають виборчих прав. Комісія з тлумачення Корану дала таке
роз'яснення з цього приводу: «Характер виборчого процесу підходить
чоловікам, наділеним розумом і досвідом. Не дозволено законом, щоб
жінки призначали на виборні посади інших жінок або чоловіків».
Місце і роль жінок в аравійських монархіях визначається нормами
шаріату. Вони мають право на діяльність поза домівкою з дозволу глави
сім'ї, можуть вчитися або працювати. Деякі з них досягають високого
становища в закладах освіти, охорони здоров'я, в науці, бізнесі. Водночас
для них продовжує існувати система обмежень. Зокрема, в Саудівській
Аравії жінкам заборонено водити автомобіль, здійснювати подорожі без
письмового дозволу когось із чоловіків їх сім'ї, знаходитись у товаристві
сторонніх чоловіків.
Судові системи діють на засадах норм мусульманського права, які
поширюються і на іноземців-немусульман. У Саудівській Аравії особи,
винні в контрабанді наркотиків, вбивстві, зґвалтуванні і деяких інших
злочинах, засуджуються до смертної кари через відрубування голови.
Страти відбуваються публічно щоп'ятниці після денної молитви і
здійснюються спеціальним катом за допомогою середньовічного меча, За
крадіжки винним відрубують кисті рук. Вироки виконуються швидко,
подання апеляцій шаріатське судочинство не передбачає. За даними
міжнародних правозахисних організацій в 1993 р. таким чином страчено
85 чол., в 1994 р. - 53 чол., в 1995 р. - 97 чол. Серед засуджених були не
лише саудівці, а й громадянами Ємену,
240