Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918

Подождите немного. Документ загружается.

(1976), Джібуті (1977), Коморські острови (1993). Устав Ліги передбачає

координацію діяльності її членів у політичній, військовій, економічній

та інших сферах, забороняє використання сили при врегулюванні

суперечностей між членами Ліги і вимагає визнання режимів, які

знаходяться при владі в країнах-учасницях.

6 аравійських монархій об'єдналися для співпраці, інтеграції і

координації дій в усіх областях, забезпечення обороноздатності в Раду

співробітництва арабських держав Перської затоки (1981). Члени

створеного в 1989 р. Союзу Арабського Магрибу - Алжир, Лівія,

Мавританія, Марокко, Туніс - проводять спільну економічну політику,

зокрема, на зовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграє надзвичайно

важливу роль в економіці арабських країн, визначає їх місце у світовому

господарстві. В Саудівській Аравії зосереджено 25% світових запасів

нафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У 80-ті роки Саудівська

Аравія, Ірак і Кувейт експортували близько половини нафти, яка

надходила на міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено 40%

світових запасів газу. Тут сходяться повітряні і сухопутні шляхи, які

зв'язують Європу і Азію. Більшість арабських держав Перської затоки є

також великими експортерами капіталу. Так, в 1997 р. зарубіжні авуари

Кувейту становили 120 млрд. дол. Регіон є містким ринком збуту. В 1992

р. Саудівська Аравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7

млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидії тим арабським

країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для підтримки економіки і

життєвих стандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Судану, Йорданії

тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 е

арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ,

Саудівська Аравія), що дозволяє їм суттєво впливати на регулювання

світових цін і обсягів видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нині

ОПЕК контролює третину видобутку нафти у світі.

Близький Схід, район Перської затоки є зоною суперництва держав,

що мають тут свої інтереси. Арабські країни виробили єдину політику

щодо близькосхідного конфлікту і проблеми створення Палестинської

держави. Організація визволення Палестини отримувала велику

фінансову, військову, політичну, моральну допомогу, особливо від

монархій Аравійського півострова. У 1973 р. на знак протесту проти

проізраїльської позиції Заходу в черговій арабо-ізраїльський війні

арабські держави з метою здійснити тиск на західний світ припинили

поставки нафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу.

Коли Єгипет підписав сепаратний мир з Ізраїлем (1979), він був

виключений з Ліги арабських держав і зазнав загального бойкоту. Лише

після зміни вищого керівництва Єгипет зміг поступово відновити

втрачені позиції.

У 80-90-х роках XX ст. на Близькому Сході виникли ще два

вогнища напруженості. Побоюючись поширення іранської ре-

200

волюції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку, сподіваючись, що

могутні іракські збройні сили забезпечать стабільність і здійснять

позитивний вплив на врегулювання близькосхідного конфлікту та інші

можливі потрясіння. Суперечності між Іраном і Іраком вилились у війну

1980-1988 рр. Після її закінчення конфронтація сторін тривала, вони

продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав військовий бюджет у

розмірі 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис.

військовослужбовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП, 119 бойових

кораблів, 295 літаків і Вертольотів. На своєму озброєнні 382-тисячна

іракська армія мала 2 700 танків, 4 400 БТР і БМП. 22 військові кораблі,

483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджет становив 2,7 млрд. дол.

Протистояння між цими країнами триває й надалі.

Відчутним ударом по ідеї арабської єдності стала агресія Іраку

проти Кувейту, однієї арабської держави проти іншої. Вона викликала

гостру політичну кризу в арабському світі, оскільки Ірак підтримали

Лівія і,ОВП. Після цього аравійські монархії припинили виплату

субсидій палестинському руху, яка становила близько 6 млрд. дол.

щорічно. Численна палестинська діаспора була витіснена з Кувейту.

Іракська агресія,, поразка Кувейту поставили під сумнів

попередню.концепцію національної безпеки, яка базувалася на принципі

опори яа власні сили. Були підписані договори про військове

співробітництво на 10 років Кувейту із США (1991), Великобританією і

Францією (1992), з Росією (1993). У, Кувейті розміщені війська СІЛА.

Аравійські монархії Виробили спільну оборонну доктрину і створили

об'єднаний військовий контингент «Щит півострова», що

використовується як сили швидкого реагування. Конфлікти і можливість

бойових дій є причиною 'закупок арабськими країнами великої кількості

найсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70% світового продажу

зброї контролювали США. В 1993 р. вони продали військової техиікй і

озброєнь на суму 22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол.,

Великобританія -на 2,3 млрд. дол. Загальні витрати арабських країн на

закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол. . :,

32. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ Кр^ФЛЇКТ

Виникнення близькосхідної кризи. Палестинська війна

(1948-1940)

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою»

планети, до якої прикута увага евітов&го співтовариства. Близь-

косхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це палестинська

проблема і право арабського народу Палестини на

201

самовизначення і створення незалежної держави; по-друге—-

взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуже напружені

відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе

відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в

Палестині, передала це питання на розгляд 00Н.

Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії

Генеральної Асамблеї 00Н у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії

Генеральної Асамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала

простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті

тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція 00Н №

181 про припинення дії англійського мандату і поділ Палестини на дві

держави - єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську

державу планувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км (42,8%

території), єврейській державі відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5%

території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під

міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки між

новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність

валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська

держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язкової участі

спеціальної комісії 00Н. Резолюція 00Н мала конструктивний характер і

задовольняла законне право арабського і єврейського народів

Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою

державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33

держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські

країни і палестинські національні організації виступали категорично

проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобігти

цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управління

Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголошення держави

Ізраїль.

15 травня 1948 р. сім арабських держав - Єгипет, Сирія, Йорданія,

Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія — розпочали війну проти

єврейської держави. Вони розраховували здобути легку перемогу і

силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь

арабів. Спочатку перебіг бойових дій складався успішно для арабських

держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано підготовлені до

війни, не мають конкретного плану і спільного керівництва. Ізраїльська

армія перейшла в наступ і окупувала більшу частину Палестини. Війна

1948-1949 років закінчилася перемогою Ізраїлю. При посередництві 00Н

в 1949 р. були укладені двосторонні угоди про перемир'я, мир

підписаний не був. Не

202

були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими

державами, лише проведені демаркаційні лінії. В результаті Па-

лестинської війни 1948-1949 років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км

території, яка за рішенням 00Н відводилась арабській державі. Решта

території цієї так і не створеної держави відійшла Єгипту (сектор

Газа)та Йорданії (західний берег р. Йордан). Рятуючись від бойових дій

і терору, в сусідні держави втекло 900 тис. палестинських арабів.

Виникла складна проблема палестинських біженців-. Радянський Союз

в арабо-ізраїльській війні 1948-1949 рр. підтримував єврейську сторону.

Алгло-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (1956)

В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ про на-

ціоналізацію Суепького каналу, що належав англійському і фран-

цузькому капіталу. Єгипетськасторона також перекрила Акабсь-ку

затоку і позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія, Франщя,

Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язати складні проблеми

взаємовідносин з Єгиптом. 29 жовтня 1956 р. ізраїльська армія

розпочала наступ на Синайському півострові, 31 жовтня Англія і

Франція завдали бомбових ударів по єгипетських містах, а через

тиждень висадили свої війська на його території. Радянське керівництво

зробило кілька офіційних заяв в 00Н, виступаючи на захист Єгипту,

направило лідерам Англії, Франції та Ізраїлю послання, попереджаючи

про свою готовність вступити в конфліктна його боці. Надалі це

сприяло тісному зближенню Єгипту та. інших арабських країн з СРСР у

військовій сфері. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея 00Н

прийняла резолюцію з вимогою припинити вогонь і вивести іноземні

війська з території Єгипту.. Вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону

встановлюваласябуферна зона із перебуванням надзвичайних збройних

сил ООН< які розвели воюючі сторони. Під контролем 00Н були

евакуйовані війська Англії і Франції (грудень 1956 р.) та Ізраїлю

(березенїД!й57 р.).

Після цієї вдйявіВІдбулася інтернаціоналізація близькосхідного

конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних

союзіВівТручатися в перебіг подій у регіоні й впливати на нього.

Арабські країни почали шукати підтримки і допомоги в СРСР, Ізраїль -

у країн Заходу на чолі з СІЛА.

Створення Організації визволеная Палестини

Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для

арабського народу Палестини. Діючі партії та угруповання виявилися

нездатними організувати й очолити маси в нових умовах, що склалися

після створення Ізраїлю. У перші роки після

203

війни 1948-1949 рр. боротьба палестинців за свої права пішла на спад.

Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби

усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки.

Знаходячись у вигнанні, значна частина палестинців активно

включилася в економічне і громадське життя країн перебування -

Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Лівії

та ін. В арабських державах виникла нова палестинська інтелігенція -

вчителі, лікарі, інженери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50-х - на

початку 60-х років почалося відродження палестинського національно-

визвольного руху на новій основі. У боротьбу вступило нове покоління,

яке виросло в умовах вигнання і вважало, що палестинський народ

повинен відмовитися від пасивності і взяти вирішення своєї долі у

власні руки, спираючись на допомогу арабських держав. У 1959 р. група

молодих палестинців на чолі з Ясером Арафатом створила організацію

ФАТХ (Рух палестинського національного визволення).

В 1964 р. в арабському секторі Єрусалима відбувся Палестинський

національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він

проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП),

затвердив Національну хартію і статут, прийняв рішення про

формування армії. У Національній хартії визначалися мета і завдання

національно-визвольного руху Палестини. Вона засуджувала сіонізм,

оголошувала незаконним поділ Палестини На основі резолюції 00Н від

29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право

створити державу в Палестині; Відповідальність за визволення

Палестини від сіоністських окупантів покладалася на ОВП і «всю

арабську націю». Єдиним засобом Досягнення мети визнавалася збройна

боротьба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її чле-

нами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка

обиралась терміном на 3 роки. Її керівником став Ахмед Шукейрі. Для

фінансування діяльності організації створювався Палестинський

національний фонд, який формувався за рахунок внесків палестинців,

пожертв, дарів різних об'єднань і окремих осіб, дотацій Ліги арабських

держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони

палестинського руху.

Організація визволення Палестини очолила свій народ у його

боротьбі за самовизначення і створення національної держави. В той же

час в її програмі містилися положення, які не могли знайти підтримки

світового співтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю,

створеного за рішенням 00Н. Цей підхід розцінювався як міжнародний

тероризм. ОВП не дістала офіційного визнання у світі, хоча їй надавало

допомогу багато держав. Палестинські екстремісти здійснили ряд

терористичних

204

\ актів у країнах Заходу. Ізраїль на міжнародній арені постійно

звинувачував ОВП у ворожих діях проти мирного населення, які не

могла виправдати ніяка висока мета. Світова громадська думка

насторожено оцінювала діяльність Організації визволення

Палестини.

Арабо-ізраїльські війви 1967, 1973, 1982 рр.

5 червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти Єгипту, Сирії,

Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16

єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор

раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі

на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусалима,

Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабських

територій. Активні бойові дії велася протягом перших шести днів,

потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторони

підписали перемир'я, .

22 листопада 1967 р. Рада Безпеки 00Н прийняла резолюцію №

242, яка містила положення про вивід ізраїльських військ з

окупованих територій, припинення війни на Близькому Сході,

визнання права на суверенітет усіх держав регіону, справедливе

вирішення проблеми палестинських біженців» свободу навігації в

міжнародних водах.

6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна,

в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії показали значно

вищий рівень боєздатності арабських армій, які одержали передову

радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної

оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія зазнала важких поразок. У

ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти

Заходу, який надавав підтримку Ізраїлю, припинили поставляти

нафту на світовий .риноїк, вдо викликало енергетичну кризу і різке

зростання пін ва нафтопродукти. Більшість європейських держав

виступили »з-;вакликом дотримуватися резолюції Ради Безпеки 00Н

від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт

збрОїіВокдочим сторонам.

Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо

довели, що вирішити палестинську проблему] лище силою зброї

неможливо. Почалися пошуки шляхів поді'І'ичноговрегулюван-ня.

Організація визволення Палестини знала свою вимогу знищення

держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило

ставлення до неї у світі. В 1974 рьі делегація ОВП вперше була

запрошена на засідання Генеральної Асамблеї 00Н і одержала

міжнародне визнання як законний представник арабського народу

Палестини. Їй надавався статус спостерігача в 00Н, вона дістала

право працювати в інших міжнародних організаціях, почала

завойовувати прихильників.

205

Після війни 1973 р. була порушена загальноарабська єдність щодо

палестинського питання. Новий президент Єгипту А. Садат змінив

зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянського Союзу на США) і

розпочав сепаратні переговори з Ізраїлем. В 1979 р. в літній резиденції

президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між

Ізраїлем і Єгиптом. Між обома країнами припинявся стан війни,

ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де

відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відповідав

національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди загальним

арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на

Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були

нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до

близькосхідного врегулювання і прорив у складних арабо-єврейських

відносинах. Арабські країни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали

з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був

убитий мусульманськими терористами.

У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити

штаб-квартиру Організації визволення Палестини та її збройні

формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили

палестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльсь-кому кордоні була

створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги

арабських держав, у Лівані постійно знаходяться війська Сирії.

Палестинська проблема на сучасному етапі

У кінці 80-х - на початку 90-х років розпочалися переговори між

лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при

посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін

на землю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укладено договір про

поетапне врегулювання і Створення Палестинської держави на

територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраїлем {сектор Газа,

західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася

палестинська автономія, надалі планувалося надати їй повну

незалежність.

В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорданією.

Переговори з Сирією поки що завершилися безрезультатно, бо

сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває

вимогу про повернення своєї території -Голанських висот.

Єврейські і арабські екстремісти намагаються зірвати процес

близькосхідного примирення. Здійснено ряд терористичних актів.

Проте переговори тривають.

206

33. ЄГИПЕТ

Боротьба за національну незалежність. Революція 1952 р.

Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішим

плацдармом Великобританії на Близькому Сході і в Африці. У перші

повоєнні роки зберігалась англійська військова присутність у країні,

постійне втручання у внутрішні, справи Єгипту здійснювалося на

підставі умов договору І936 р., термін дії якого мав закінчитись у 1956

р. Єгипетські иапіонально-патріотичні сили вимагали дострокового

припинення дії договору і справжньої незалежності. Натомість у 1946

^Великобританії вдалося в черговий раз нав'язати правлячиїІІ^йідам

Єгипту нерівноправну угоду, що підтверджувала і ко^^тйзувала умови

договору 1936 р. В Єгипті зберігались ан^йріські військово-морські і

військово-повітряні бази. Англія ^ІііійЙйЬгїираво ввести в країну

додаткові військові контингенти в б^^ррф час, коли, на її думку, Єгипту

загрожувала небезпека» а^^ймЙ^іїїІїВкористовувати єгипетські війська

за межами 'країни ДЙЕЯ своїх військових операцій. Створювалась

змішана англо-єгипетська рада спільної оборони. Великобританія -

зобов'язувалася вивести свої війська із зони Суецького каналу» Каїра і

Олександрії не раніше, ніж через три роки, якщо ситуація буде

сприятливою.

У 1947 р. питання про вивід англійських військ з Єгипту і

ліквідацію нерівноправних угод'із Великобританією, які обмежували

суверенітет країни, було винесено на розгляд Ради Безпеки 00Н. Цей

орган десять разів обговорював єгипетське питання, але так і не

прийняв конкретного рішення. Необхідність перебування своїх військ у

Єгипті Великобританія мотивувала політичною нестабільністю в регіоні

і небезпекою, яку приховувало в собі арабо'еврейське протистояння.

У країні активізувався патріотичний рух, .що боровся проти

монархічного режиму, корумпованої бюрократії, великої буржуазії і

поміщиків, усіх тих, хто не хотів або не вмів захищати національні

інтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи,

зіткнення з військами і поліцією. Буржуазні партії скомпрометували

себе нерішучістю,' половинчастістю дій і втратили авторитет у значної

частини єгипетського суспільства. Ініціатива перейшла до рук

військових. У лавах єгипетської армії виникла організація «Вільні,

офіцери», ініціатором створення і керівникомякої бувГ-А. Наеер. Вона

ставила перед собою завдання здійснити державний переворот, скинути

короля Фарука, передати владу політикам,,які провели б у країні

реформи. Активну участь у роботі організації брало близько 300

офіцерів, а кількість її прихильників на поч. 50-х років досягла

207

1 000 чол. Її діяльність була суворо законспірована. Організація

складалась із груп по 3-5 чол., яким нічого не було відомо про роботу

інших. Лише Насер знав усіх членів « Вільних офіцерів ». Координацію

роботи груп здійснював Виконавчий комітет, який очолював офіцер із

найвищим військовим званням - генерал-майор М. Нагіб.

У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація «Вільні офіцери» за-

хопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і про-

ведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони під

командуванням 99-ти офіцерів зайняли всі стратегічні пункти столиці.

Їх паролем стало слово «перемога». Король Фарук відрікся від престолу

і залишив країну. Влада перейшла до рук Ради революційного

командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим

президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох

років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором

оновлення країни. Його заступник Г.А. Насер залишався в тіні, будучи

для широкого загалу скромним непомітним офіцером, одним із

виконавців прийнятих рішень. Його роль як справжнього керівника

Ради революційного командування не афішувалась.

Першим радикальним заходом нового режиму стало прийняття

закону про аграрну реформу від 9 вересня 1952 р. Встановлювався

земельний максимум для поміщиків у 200 федданів землі (один феддан

- 0,42 га). Ще 100 федданів могло перебувати у власності членів їх

сімей. Надлишки вилучалися державою за викуп і продавалися

безземельним і малоземельним селянам у розстрочку терміном на ЗО

років. Всього викупу підлягало 650 тис. федданів землі. Спочатку

військові збиралися передати владу

існуючим політичним партіям. Їх

лідери дістали пропозицію оприлюднити програми і статут і подати

відомості про фінанси. З'ясувалося, що стара політична еліта не готова

до радикальних змін і прагне повернутися до колишніх порядків. У

січні 1953 р. політичні партії були розпущені. Набрала чинності

тимчасова конституція країни. 18 червня 1953 р. в Єгипті було

проголошено республіку.

208

Гамаль Абдель Насер

У зовнішній політиці Рада революційного командування в

основному орієнтувалася на СІНА, сподіваючись на економічну і

політичну допомогу. 19 жовтня 1954 р. була укладена угода з

Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протягом 20

місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму

тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту.

Немолодий генерал М. Нагіб, хворий на ревматизм, мало цікавився

діяльністю РРК, здебільшого обмежуючись підписанням документів, які

йому доставляли додому. Він схилявся до компромісу з рядом

впливових діячів часів монархії та ісламськими фундаменталістами,

(Проводив з ними таємні переговори. Така позиція не влаштовувала

реформаторів, очолюваних Г.А. Насером. У листопаді 1954 р.М. Нагіб

був усунутий зі своїх посад і висланий в глухе, віддалене село, де провів

решту свого життя. Г.А. Насер офіційно очолив Раду революційного

командування. , ,

Правління Г.А. Насера (1954-1970)

28 березня 1955 р. Г.А. Насер уперше публічно сформулював 6

принципів єгипетської революції: 1) ліквідація імперіалізму, 2)

ліквідація феодалізму, 3) ліквідація капіталістичних монополій, 4)

встановлення соціальної справедливості, 5) створення єдиної сильної

національної армії, 6) встановлення дійсно демократичної системи. Вони

мали лягти в основу моделі оновленої єгипетської держави.

23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет

проголошувався республікою, а єгипетський народ - частиною арабської

нації. Законодавча влада належала парламенту — Національним зборам,

що обиралися шляхом загальних таємних виборів на 5 років. Главою

держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду

обійняв Г.А. Насер.

Єгипетське керівництво розпочало переговори із США і

Міжнародним банком реконструкції і розвитку про отримання позик для

економічних реформ, зокрема,, 9^і будівництво Асу-анської ТЕС на Нілі.

Перед загрозою ізраїльської агресії Г.А. Насер шукав стратегічних

партнерів, мав наї^ір закупити сучасну зброю для посилення

боєздатності національної армії. Західні держави не пішли на військове

співробітництво. Єгипетська сторона провела консультації про

можливість втримання зброї з СРСР. У відповідь США і МБРР

відмовили Єгипту в наданні обіцяних позик. Незадоволення Заходу

'викликала й активна участь Насера в русі неприєднання.

Тоді в 1956 р. керівництво Єгипту націоналізувало Суець-кий канал,

плануючи направити доходи від його експлуатації на

209

Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)

Подождите немного. Документ загружается.